Реферат

На тему:

Перше сербське повстання.

Друге сербське повстання.

Здобуття Сербією автономії

1. З поверненням дахіїв та яничарів у 1799 р. становище сербського
населення стало нестерпним. Дахії швидко відновили контроль над
ситуацією як у самому Белграді, так і на території пашалику, спочатку
ізолювавши, а згодом убивши пашу, який представляв інтереси султана й
центральної влади.

Беззаконня, насильство, відвертий грабунок стали нормою життя. Для того
щоб повністю виключити можливість опору чи непокори місцевої людності й
остаточно знищити місцеве самоврядування, дахії наприкінці січня 1804 р.
влаштували масове винищення окружних старійшин — «князів». Одночасно в
різних районах пашалику вбито кілька десятків осіб, серед яких були,
зокрема, Алекса Ненадович, Ілія Бірчанин, Марко Чарапич, Хаджі Рувім. Ця
подія увійшла в сербську історію під назвою «різня князів». Саме вона
виявилася тією краплею, яка переповнила чашу терпіння, давши поштовх
стихійному вибухові народного гніву.

Є відомості, що підготовка до повстання розпочалася раніше й тривала
протягом 1802—1803 pp., але вона ще далеко не набула форми конкретної
програми дій, коли життя внесло корективи до планів, що розроблювалися.
Після «різні князів » перебіг подій прискорився, і вже в середині лютого
1804 р. було сформовано перший повстанський загін. Його очолив Георгій
Петрович на прізвисько Карагеоргій, торговець худобою з містечка Топола,
колишній молодший офіцер австрійського війська, людина малоосвічена,
але, як виявилося згодом, справжній лідер.

Повстанським ватажком Карагеоргій став значною мірою випадково,
унаслідок збігу обставин. Справжню «легітимність» майбутній проводир
набув після народних зборів у містечку Орашац (Шумадія), які ухвалили
колективне рішення продовжувати боротьбу й обрали його керівником
повстанців. У зборах взяли участь близько 300 осіб, здебільшого
мешканців навколишніх сіл; на скликання дійсно представницького форуму з
усього пашалику чи хоча б із Шумадії забракло часу.

На перших порах повстання обмежувалося однією областю — Шумадією.
Повстанці зберігали лояльність султану, всіляко підкреслюючи той факт,
що б’ються не проти нього, а тільки проти султанських зрадників — дахіїв
та яничарів, і прагнуть лише повернення пільг та привілеїв, наданих
фірманами 1793-1794 рр.

Чисельність учасників повстання, за умов максимального загострення
антиосманських настроїв у масах, швидко зростала. Спочатку в Карагеоргія
було кілька десятків соратників, до яких після першого нападу на один з
турецьких опорних пунктів приєдналося ще 200—250 чоловік. Через тиждень
повстанців налічувалося вже півтисячі, а на початок березня в
повстанських лавах билося до 10 тис. чоловік, що забезпечувало їм
істотну перевагу над дахіями, в розпорядженні яких було не більше як
2.5—3 тис. вояків.

Перші успіхи в сутичках з окремими яничарськими загонами додали сербам
упевненості у власних силах. Оптимістичні настрої ще більше посилились
від усвідомлення повної розгубленості й ізольованості дахіїв, які не
мали конструктивної програми дій, що могла б забезпечити досягнення
компромісу з повстанцями.

Особливі надії повстанці пов’язували з підтримкою своїх прагнень
Австрією, до якої звернулися по допомогу вже в березні, а також Росією
та, хоч яким дивним це видається на перший погляд, самою Портою.

Протягом березня—червня 1804р. повстання охопило всю територію
Белградського пашалику. Повстанські загони в березні зайняли міста
Рудник і Валево й витіснили турків з усіх округів на північ від Морави.
У середині квітня вони захопили міста Шабац і Ягодина, в травні й червні
— Пожаревац та Смедерево. Після цього військо повстанців майже в повному
складі зосереджується під Белградом.

У зв’язку з докорінною зміною співвідношення сил та загальної ситуації
серби в цей час переосмислюють головну мету й завдання антиосманського
виступу: з локального бунту проти свавілля дахіїв він переростає в
широке повстання, спрямоване на визволення Сербії з-під турецького
панування та відновлення державності. Як перший крок у цьому напрямі
збори повстанських ватажків у липні в таборі на Врачарі під Белградом
запропонували розпочати переговори з султаном про надання Белградському
пашалику широкої автономії з правом на створення власних збройних
загонів для самооборони. Серед інших вимог були: реформування системи
податків, заборона туркам утручатися у внутрішні справи сербського
населення тощо.

Вдалими й послідовними діями в перші місяці повстання серби не тільки
домоглися серйозних успіхів у збройній боротьбі — влітку 1805 р. вони
вже поставили перед собою завдання зовсім очистити пашалик від
присутності турків, — а й привернули до себе увагу всіх провідних
міжнародних чинників, присутніх у регіоні.

Після того, як за наказом Порти дахіїв відправили з Белграда й на одному
з дунайських островів передали повстанцям, які їх стратили 25 липня 1804
р., повстання не припинилося. У Стамбулі зрозуміли, що треба діяти
рішучіше. Протягом наступних кількох місяців здійснено низку спроб
зупинити виступ мирним шляхом, але всі вони виявилися марними. Тоді на
сербів рушило османське військо, яке 6—8 серпня 1805 р. зазнало поразки
в битві поблизу Іванковця. З цього моменту повстанці розпочинають
непримиренну боротьбу проти османського панування, за здобуття
незалежності.

Відрізавши собі останні шляхи для відступу й не зовсім задоволені
половинчастою політикою Австрії, яка зберегла нейтралітет і не пішла на
розрив мирних відносин із Портою, сербські повстанці звернулися по
допомогу до Росії. Участь Росії в подіях Першого сербського повстання з
цього моменту стає дедалі активнішою і продуктивнішою, особливо
посилившись під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр.

1806 р. приніс повстанцям нові воєнні перемоги, їхні загони переносять
свої дії за межі Белградського пашалику; протягом лютого—серпня вони
тричі розбили османські війська; наприкінці року після тривалої облоги
повсталі заволоділи Белградом. Усупереч мирним ініціативам Порти, серби
продовжували активні бойові дії. Відгукнувшись на заклик до боротьби
проти турків російського головнокомандувача, вони в січні 1807 р. взяли
Шабац, улаштувавши там, як і в Белграді, справжню різню турецького
населення. Повстанці розпочали наступ у східному напрямі, маючи на меті
встановити безпосередній зв’язок з російським експедиційним корпусом на
Балканах.

Втручання наполеонівської Франції, що захопила Далмацію в 1805 р. і
перетворилася на важливий чинник балканського врегулювання, дало змогу
Росії та Порті домовитися про перемир’я у серпні 1807 р., до якого
приєдналися й сербські повстанці.

Під час перемир’я формуються перші сербські органи державного управління
— створюється «Урядовча рада Сербська «, до якої увійшло по одному
представникові від кожного округу (нахії). Раду очолив Матія Ненадович.
Загострюються суперечності між повстанськими ватажками, а також між
окремими областями. Яков Ненадович проголошує себе верховним начальником
округів Валевського, Шабацького, Ужицького та Сокоського; Міленко та
Петар Добрняки — областей за нижньою течією Морави; Мілан Обренович —
округів Рудницького та Пожезького.

Коли протоієрея Сербської православної церкви Матію Не-надовича під час
його перебування в Петербурзі запитали, хто є верховним правителем
Сербії, він відповів, що серби не мають єдиного правителя, але кожна
нахія має свого начальника, й ці начальники нахій поміж собою
домовляються та радяться.

Конфронтація між Урядовчою радою, яка прагнула перебрати на себе всю
повноту влади, та Карагеоргієм, котрий вважав, що одноосібним верховним
правителем у Сербії має бути тільки він, дедалі більше загострювалася.
Це призвело до ослаблення єдності в сербському повстанському таборі.

У квітні 1809 р. воєнні дії між Росією і Османською імперією
відновилися. Для сербів, котрі пов’язували з цією війною великі
сподівання, такий розвиток подій виявився нещасливим. Поки основні сили
російської армії билися з армією Наполеона, османи розгорнули масований
наступ на сербських повстанців, яким у цей вирішальний момент забракло
як збройних сил, еквівалентних турецьким, так і єдності планів і дій.
Форсоване просування османських військ тривало все літо; під реальною
загрозою опинилися Белград і Крагуєвац, але наступ росіян на іншому
фронті дав змогу сербам виправити ситуацію і швидко повернути щойно
втрачені області.

На дальший хід Першого сербського повстання вирішальний вплив справили
зміни в співвідношенні сил великих держав — Австрії, Франції та Росії,
що брали участь у подіях на Балканах. Розчаровані поведінкою Росії
влітку 1809 р., серби зробили спробу знайти підтримку відразу в трьох
європейських столицях — Відні, Парижі, Петербурзі, погоджуючися навіть
на протекторат над Сербією будь-якої з великих держав. Ситуація, проте,
склалася таким чином, що допомагати сербським повстанцям взялася тільки
Росія, можливості якої щодо цього виявилися досить обмеженими після
підписання в травні 1812 р. в Бухаресті мирного договору з Портою.

Пункт восьмий Бухарестського договору спеціально присвячувався
«сербському питанню». Султан брав на себе зобов’язання оголосити
амністію учасникам антитурецького повстання й надати Сербії автономію,
про конкретні рамки якої турки і серби мали домовитися між собою
додатково. Водночас Порті дозволялося повернути свої залоги в сербські
міста й зруйнувати збудовані сербами під час повстання укріплення. Такий
стан речей навряд чи влаштовував сербів, які після восьми років
виснажливої боротьби фактично поверталися на рівень домовленостей 1807
р., але нічого іншого Росія не могла запропонувати за умов, що склалися
у Європі в 1810-ті роки. Сербська сторона відмовилася прийняти положення
Бухарестського миру, намагаючись у двосторонніх переговорах — спочатку з
Петербургом, а згодом зі Стамбулом — домогтися кращих для себе умов, але
без підтримки великих держав серби не мали серйозних аргументів у
суперечці з набагато сильнішим противником.

Позиція Порти поступово ставала жорсткішою, а влітку 1813р. переговори
взагалі було перервано, й три великі турецькі армії рушили на Сербію
відразу по трьох напрямах: з південного сходу від Ніша, зі сходу від
Відина та із заходу від Дрини. Сильний опір, що його серби чинили
загарбникам спочатку, незабаром майже припинився, бо після кількох
перших поразок дух війська та його ватажків підупав. Турки швидко
просувалися вперед до серця Сербії — Белграда, практично без боротьби
захоплюючи міста й містечка, які незадовго перед тим самі серби
штурмували з великою відвагою та самовідданістю.

21 вересня 1813 р. керівники Першого сербського повстання, в тому числі
й Карагеоргій, проголошений у 1811 р. «верховним вождем сербського
народу», залишили Белград і втекли до Австрії, кинувши країну й народ
напризволяще. Порта відновила повний контроль над сербськими
територіями, влаштувавши жорстоку розправу над учасниками повстання й
тими, хто це повстання підтримував. Терор тривав півтора року, поки
Белградський пашалик та інші області, заселені сербами, перебували під
османською зверхністю.

Перше сербське антитурецьке повстання, хоча й не досягла поставленої
мети, а зазнало поразки, відіграло важливу роль у відновленні сербської
державності й визволенні сербів та інших балканських народів з-під
турецького панування. Воно привернуло увагу Європи до проблеми
балканських народів як невід’ємної складової «східного питання» й
започаткувало низку аналогічних повстань на півострові.

Для самих сербів повстання, крім іншого, мало велике значення ще й тому,
що воно сформувало нову військово-політичну еліту, здатну очолити
стихійний народний рух, а також виробило нові механізми опору
антинародному режимові.

2. У квітні 1815 р. сербське населення, яке перебувало під османською
зверхністю, знову взялося до зброї. Розпочалося Друге сербське
повстання. Як і в 1804 р., перші виступи мали стихійний характер,
повстанці виступали не проти султана й турецької влади взагалі, а проти
утисків, що їх чинив призначений Портою правитель Белградського пашалику
Сулейман-паша.

Друге сербське повстання очолив Мілош Обренович, один із небагатьох
ватажків Першого повстання, котрі залишалися в Сербії після його
придушення, і якого турки призначили «старшим князем» Рудницькоїнахії.
На відміну від Карагеоргія, котрий у кожній ситуації був передусім
воїном, Мілош вирізнявся дипломатичним хистом, мав природний дар
політика. Ці особливості своєї вдачі Обренович виявив ще на підготовчому
етапі, коли одночасно проводив дуже складні, ризиковані для власного
життя переговори з османами, заспокоюючи їх, і намагався заручитися
підтримкою Австрії на той випадок, коли стихійний бунт населення не
вдасться стримати.

Мілош не встиг завершити всю підготовчу роботу. Народ прислухався до
думки рудницького «обер-князя», який мав великий авторитет, але османи
поводилися надто жорстоко, й перші антитурецькі виступи відбулися вже
8-10 квітня. 11 квітня Мілош мусив зробити те, чого від нього чекали:
проголосити початок повстання.

Збройні сутички повстанських і османських загонів тривали протягом
квітня—липня з перемінним успіхом. Повстання поволі набирало розмаху;
перемоги повстанців ставали дедалі частішими й переконливішими: вони
взяли місто Чачак у травні, Пожаревац у червні, здобули переконливу
перемогу над авангардом турецького війська під проводом Ібрагім-паші в
липні.

Від перших днів повстання Мілош поводився дуже обережно, намагаючись не
дратувати султана й постійно наголошуючи на тому, що серби залишаються
вірною райя, яка має на меті тільки полегшення матеріальних умов життя.
Він не посилав повстанців на штурм міст, які належали особисто
султанові, а взятого в полон Ібрагім-пашу за власною ініціативою передав
туркам.

Ураховуючи досвід першого повстання, коли за столом переговорів серби
втрачали багато з того, що перед тим здобували на полі бою, Мілош
Обренович більше уваги приділяв саме переговорам. Це й принесло
повстанцям успіх уже на першому етапі. Коли для придушення виступу Порта
спрямувала проти сербів одразу дві армії, Мілош вступив у переговори з
їхніми командувачами й домігся свого без відновлення бойових дій.

Такому поворотові подій значною мірою сприяла позиція Росії, до якої
Османська імперія в умовах, що склалися в Європі після остаточного краху
Наполеона, мусила прислухатися. Під час Другого сербського повстання
Росія послідовно підтримувала сербів у їхній боротьбі за здобуття
автономії, і це зрештою допомогло сприятливому для повстанців
розв’язанню проблеми.

Улітку 1815 р. Мілош погодився на вимогу турків пропустити частину
їхнього війська в Белград (серби навіть постачали продукти харчування
цьому загонові), що стало для Порти підтвердженням лояльності сербів і
дало змогу сербській делегації виїхати на переговори про майбутній
статус і устрій Белградського пашалику до Стамбула.

Незважаючи на певні труднощі й відверте небажання Порти обговорювати
проблему сербської автономії, переговори завершилися успішно. Основним
досягненням сербів було встановлення миру, який давав їм можливість
узятися за відновлення того, що було зруйновано й знищено під час обох
повстань. Спочатку всі полегшення, які Порта погоджувалася зробити для
райї, не закріплювалися документально, а існували у вигляді усних
домовленостей. У 1816—1820 рр. ці домовленості було розширено і
потверджено фірманами султана.

Сербам дозволили самим збирати харач та інші обов’язкові платежі,
розміри яких чітко обумовлювалися; на рівні місцевої влади практично
однакові права надавалися як представникам Порти — «мусселімам», — так і
сербським «кнезам»; Мілош Обренович призначався «верховним кнезом», його
повноваження при цьому багато в чому дорівнювали повноваженням
турецького паші, який керував пашаликом; створювалася Народна Канцелярія
як вищий сербський орган адміністративного та судового самоврядування.

До кінця 1820-х років Мілош Обренович завдяки мудрій політиці всередині
країни, де остаточно утвердилося його одноосібне правління (заради цього
він навіть убив Карагеоргія, котрий улітку 1817 р. повернувся до
Сербії), та вдалому маневруванню у відносинах з Портою і провідними
європейськими державами домігся розширення сербської автономії.

Вирішальне значення для успіхів сербів мав сприятливий для них збіг
обставин у сфері міждержавних відносин, зокрема посилення тиску Росії на
султана з вимогою виконання відповідного пункту Бухарестського мирного
договору, а також ослаблення Порти, яку зсередини підривали повстання в
Боснії, Греції, Валахії та інші внутрішні проблеми.

У вересні 1826 р. Османська імперія мусила підписати Аккерманську
конвенцію, згідно з якою вона визнала право Росії на протекторат над
Сербією, Молдовою та Валахією, а також брала на себе зобов’язання
протягом вісімнадцяти місяців розв’язати «сербське питання» на основі
положень Бухарестського договору та консультацій із сербськими
представниками. Крім того, турецька сторона погоджувалася повернути під
владу Мілоша Обреновича 6 округів (нахій), які входили до складу
«Карагеоргієвої» Сербії і які після 1813 р. було передано іншим
пашаликам.

Наступний крок на шляху до відновлення державності сербів зроблено в
1829—1830 рр., коли султан, відповідно до вимог Адріанопольського
мирного договору з Росією, мусив підписати два надзвичайно важливі для
сербів документи: хатішериф, що визнавав Сербію автономною областю під
зверхністю Порти, й берат, котрий проголошував Мілоша Обреновича
верховним правителем цієї області в ранзі князя з правом передання влади
й титулу в спадок своїм нащадкам.

Сербія, таким чином, після тривалої перерви здобула державність,
щоправда, під турецьким суверенітетом і російським протекторатом.

У 1833 р. до «Мілошевої» Сербії в межах колишнього Белградського
пашалику приєднано ті шість округів, про які йшлося в Аккерманській
конвенції, внаслідок чого її територія збільшилася майже на третину.
Відтак серби після Другого анти-османського повстання реалізували те,
чого домоглися, але швидко втратили під час Першого.

Мілош Обренович, з ім’ям якого пов’язують сербські успіхи в боротьбі за
автономію та поліпшення умов життя, залишався при владі до 1839 р. Він
докладав усіх зусиль до розбудови держави, розвитку існуючих та
створення нових державних інститутів, розробки основних засад
внутрішньої та зовнішньої політики. Останні шість років його правління
(1833—1839) сповнені відчайдушної боротьби за владу, яка розгорнулася
між представниками різних політичних течій усередині Сербії.

Перші виступи локальних ватажків проти Мілоша, які мали на меті обмежити
його одноосібну владу, відбулися ще в 1815—1817 рр. Другу хвилю
заколотів започаткував у 1821 р. бунт Стефана Добрняца в Пожаревацькій
нахії. Повстання сягнули апогею в 1825—1826 рр., коли стихійні народні
бунти спалахували регулярно, а виступи Мілоє Поповича-Джака й Джордже
Чарапича створили для Мілоша дуже серйозні проблеми. Обренович щоразу
придушував ці повстання, проте невдоволення його діяльністю — особливо
після 1830 р. — зростало. Рух проти режиму абсолютизму, запроваджуваного
Мілошем Обреновичем, приніс його організаторам і натхненникам реальні
результати в 1835 р., коли черговий масовий виступ, очолюваний Мілетою
Радойковичем («Мілетине повстання»), налякав Мілоша настільки, що він
пішов на переговори зі своїми противниками. Як наслідок цих переговорів
з’явилася Конституція 2лютого 1835р., яка обмежувала владу князя й
проголошувала в Сербії устрій, скопійований з тогочасних
західноєвропейських зразків.

ЛІТЕРАТУРА

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. История южных и западных славян:
В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Никифоров К. В. Сербия в середине XIX в. Москва, 1995.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т.
2.

Шемякин А. Л. Идеология Николи Пашича. Формирование и эволюция
(1868—1891). Москва, 1998.

Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. «Сербия»,
«Сербская литература», «Сербы». История сербского народа. Београд, 1987.

Похожие записи