Реферат

на тему:

Перетворення Японської імперії у світову державу та її військова поразка

Модернізація Японії наприкінці XIX — на початку XX ст. та її наслідки

Японія була чи не єдиною країною Сходу, у чиєму розвитку період
світового колоніалізму співпав не зі станом загальної внутрішньої кризи,
а навпаки, із моментом бурхливого внутрішньополітичного піднесення після
«революції Мейдзі» (“освічене правління” імператора Муцухіто ) 1867-1868
рр., яка об’єднала країну під проводом 1князівств із збереженням за ними
десятої частини місцевих прибутків, але в 1871 р. був виданий указ про
повну ліквідацію князівств і поділ Японії на префектури. Тоді ж була
організована імператорська гвардія, підпорядкована урядові, а наступного
року оприлюднений декрет про створення збройних сил на основі загального
військового обов’язку.

Хоча самураї перестали бути провідним станом Японії й у кращому разі
мали підстави претендувати на офіцерські посади в регулярній армії, дух
самурайства не зник. Позбавлені колишніх прав і привілеїв, нащадки
вчорашніх самураїв культивували свої військові доблесті й виховували
відповідним чином солдат, відтепер войовничість самураїв була спрямована
на зовнішній світ — сусідні з Японією країни й народи. Не випадково
держава спершу взяла у свої руки будівництво арсеналів і верфів — без
них вона не змогла б створити сильних збройних сил.

Імператорський уряд також видав декрети про зрівняння у правах усіх
громадян, відміну цехових регламентацій, ліквідацію внутрішніх мит,
свободу торгівлі та пересування людей і перевезення товарів.
Запроваджувалися єдині закони та суди для всієї країни і всіх груп
населення, була введена єдина валютна одиниця — ієна. Здійснювалася
освітня реформа, створювалися нові школи, відкрився Токійський
університет, заохочувалося відрядження японців за кордон для отримання
освіти.

Протягом 1872-1873 рр. була ліквідована феодальна власність князів і
самураїв на землю й офіційно дозволена її купівля-продаж. Власність на
землю була визнана за тими, хто фактично нею розпоряджався, тобто за
селянами. Проте значна частина дрібних землевласників, що заклали землю,
втрачала свої ділянки і переходила в розряд орендаторів і наймитів чи
переселялася в міста. Розквіту банківської справи сприяло рішення уряду
в 1876 р. капіталізувати князівські пенсії, замінивши щорічні виплати
одноразовою компенсацією. У 1880 р. був прийнятий закон, який дозволяв
за безцінь продавати споруджені державою крупні й економічно неефективні
підприємства (металургійні й військові заводи та ін.)
торговельно-промисловим компаніям (дзайбацу Міцуї, Міцубіші, Фурукава та
ін.).

З поч. 80-х рр. XIX ст. у Японії розгорнувся широкий рух за конституцію,
в перших рядах котрого йшли підприємці й інтелігенція, підтримані
окремими представниками дворянських і князівських родин. Відряджена до
Європи і Північної Америки спеціальна місія, що мала ознайомитися з
відповідними нормами, інститутами й процедурами за кордоном, зупинилася
на німецькому варіанті О.Бісмарка. 11 лютого 1889 р. (у день сходження
на престол міфічного засновника імператорської династії у 660 р. до
н.е.) від імені Мейдзі був опублікований текст конституції Японії, що
запроваджувала конституційну монархію з великими правами імператора (у
т.ч. затвердження й видання законів, скликання й розпуску парламенту,
призначення й увільнення всіх цивільних і військових посадових осіб).
Хоча парламент контролював фінанси, він був позбавлений права створювати
відповідальний перед ним уряд, конституція офіційно проголошувала
демократичні права й свободи, але виборчим правом спершу користувався
приблизно 1 % населення країни.

Найбільш визначальним чинником японської історії І пол. XX ст. став
мілітаризм. Це було зумовлене, передусім, її географічним становищем і
обмеженістю природних ресурсів, що штовхало в умовах швидкого розвитку
промисловості (протягом 1900-1913 рр. обсяг промислового виробництва
Японії збільшився на 181 %, а США — на 85 %, Німеччини — на 54 %,
Британії — на 25 %) до пошуків джерел сировини та ринків збуту.
По-друге, в Японії, як і в Росії чи Німеччині, держава відігравала
надмірну роль в економіці й, відповідно, прагнула забезпечити сприятливі
умови для розвитку національної промисловості. Нарешті, Армія та
військові посідали ключове місце в політичній структурі країни,
генералітет входив до Таємної ради при імператорі й здійснював
величезний вплив на нього, а відтак і на всю політику країни.

У правлячих колах Японської імперії швидко сформувався мілітарний
стереотип вирішення усіх проблем. Ще в 1876 р. японський експедиційний
корпус нав’язав китайському васалові Кореї нерівноправний договір, через
9 років Китай визнав японські інтереси й права в Кореї практично рівними
своїм, у 1895 р. японські агенти убили антияпонськи налаштовану
королеву, а король змушений був шукати притулку в російському
посольстві, в результаті перемоги над Росією у війні 1904-1905 рр.
Японія встановила свій протекторат над Кореєю, а в 1910 р. перетворила
її у колонію. Тоді ж за Портсмутським договором Токіо отримав Південний
Сахалін, Ляодунський півострів і південну гілку КСЗД. Разом із
загарбаними у Китаю Тайванем та прибережними островами це перетворювало
Японію на крупну далекосхідну колоніальну державу.

У Першій світовій війні Японія, незважаючи на тісні урядові та військові
зв’язки з Німеччиною, виступила на боці Антанти, пов’язуючи це з
виконанням союзницького обов’язку за британо-японським договором 1902 р.
Насправді ж Токіо розраховував на територіальні загарбання у Китаї,
скориставшись «зайнятістю» великих держав на Заході. Оголосивши війну
Німеччині 13 серпня 1914 р., Японія обмежилася окупацією невеликої,
орендованої німцями території Ціндао, а її втрати у війні становили
усього 2 тис. чол. На початку наступного року Японія висунула Китаю «21
вимогу», прийняття котрих означало перехід Піднебесної під повний
політичний, військовий і економічний контроль Токіо. Але Британія і США
висловили формальний протест, сподіваючись, що Японія не зможе
«проковтнути» такий великий шматок, і дійсно Токіо невдовзі відмовився
від найтяжчих вимог, зокрема, створення спільної японо-китайської
поліції та побудови змішаних японо-китайських військових заводів.

Загалом же в результаті Першої світової війни Японія суттєво зміцнила
свої політичні позиції в АТР, її війська розташовувалися на території
Китаю, Маньчжурії, Кореї, російського Далекого Сходу, колишніх німецьких
колоній у Тихому океані. Військові замовлення спричинили економічне
зростання та встановлення монопольного положення Японії у певних галузях
регіонального поділу праці. Токіо майже повністю монополізував ринок
міжнародних морських перевезень у Тихому океані.

Мілітаризація японської політики у 20-30-х роках.

Але на поч. 20-х рр. порівняно сприятлива для Японії зовнішньополітична
ситуація змінилася, оскільки великі держави, вирішивши питання
повоєнного устрою Європи, звернули увагу на Далекий Схід. На
Вашингтонській конференції 1921-1922 рр. у результаті об’єднаних зусиль
європейських дипломатій США вдалося потіснити Японію в АТР та змусити
Токіо розірвати союз із Британією. Тоді ж у японській економіці почався
спад, спричинений, з одного боку, світовою економічною кризою, а з
іншого — постійним скороченням експорту до Китаю внаслідок бойкоту
японських товарів і посилення конкуренції з боку американських та
британських компаній.

Уже наприкінці кризи, 1 вересня 1923 р., в Японії відбувся один із
найсильніших землетрусів в історії планети. Загинули десятки тисяч
людей, мільйони залишилися без даху над головою, загальні збитки
становили бл. 5,5 млрд. ієн. Звинувативши в мародерствах і грабунках
китайських та корейських емігрантів, а також комуністів, поліція вдалася
до репресій, серед розстріляних без суду був один із лідерів КПЯ Каваї,
на початку наступного року вона саморозпустилася. У 1925 р. було
прийнято закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання
не лише за антиурядову діяльність, а й за «небезпечні думки».

Перманентні економічні кризи 20-х рр. призвели до активізації
антиурядових опозиційних рухів, майже постійними стали страйки
кваліфікованих робітників промисловості й транспорту, у сільській
місцевості траплялися напади на представників влади та поміщиків.
Промислові кола вимагали від уряду політики обмеження ввозу капіталу та
керованої інфляції, водночас загострилася ситуація в японських колоніях,
зокрема, на Тайвані повстання у листопаді 1930 р. удалося придушити лише
за допомогою військової авіації.

Поряд із цивільними опозиційними рухами, на зламі 30-х рр. сформувався
потужний підпільний ультранаціоналістичний рух у військовому середовищі,
багато в чому зумовлений скороченням армії та зменшенням заробітної
плати. У вересні 1930 р. група офіцерів на чолі з підполковником
Хасімото Кінгоро створила таємне товариство «Сакура «, що готувало
встановлення військової диктатури. Його ідеологією став «ніппонізм»,
тобто вивищення японської нації, беззастережний культ Імператора та
претензії на світове панування.

Хоча дві спроби організованих «Сакурою» державних переворотів зазнали
невдачі, у грудні 1931 р. підтриманий нею генерал Аракі Садао отримав
портфель військового міністра. Новий уряд удався до інфляції, заборонив
вивіз із країни золота й почав посилену пропаганду колонізації
Маньчжурії та Кореї. Ще два виступи націоналістів, що супроводжувалися
терористичними актами, відбулися у лютому й травні 1932 р. Тоді ж була
створена «Рада з питань внутрішньої безпеки», метою котрої, за словами
Аракі, стала «координація сил армії й тилу щодо забезпечення оборони
країни в широкому розумінні цього слова». На поч. 1935 р. у Японії
розгорнулася широка громадська дискусія навколо офіційної доктрини
держави, запропонованої у 1914 р. професором Мінобе Такуціті. У ній
стверджувалося, що «суверенітет належить державі, а імператор є вищим
органом держави». Таке «приниження» ролі імператора викликало обурення
націоналістичних кіл. Уряд змушений був опублікувати «Роз’яснення щодо
державного ладу», в якому спростував доктрину Мінобе, проголосивши
імператора божеством.

Після чергової спроби військового перевороту 26 лютого 1936 р. новий
уряд сформував колишній посол у Москві Хірота Хіротаке, відомий як
запеклий ворог СРСР. Він запропонував програми «Обнова всієї політики»
та «Оборона держави в широкому розумінні» й, переорієнтовуючись на
підготовку закордонної експансії, взявся за переведення економіки на
військові рейки. Проте генералітет вважав недостатнім рівень військових
приготувань країни, під його тиском у травні 1937 р. прем’єр-міністром
став князь Коное Фухіморо, що запропонував програму «ліквідації
суперечностей усередині держави «, а у зовнішній — удався до розгортання
широкомасштабної агресії у Китаї. Восени того ж року уряд Коное оголосив
«усезагальну мобілізщію всіх духовних сил народу», а в березні
наступного року парламент затвердив закони про надання урядові
надзвичайних політичних і економічних прав. З відставкою уряду Коное
через невдачі у китайській політиці в січні 1939 р. новий кабінет
Хірануми ще більше почав орієнтуватися на зближення з нацистською
Німеччиною та фашистською Італією, тоталітаризацію всіх сторін
суспільного життя та економіки.

Японія в Другій світовій війні.

І все ж початок Другої світової війни застав японських лідерів
зненацька: Гітлер не вважав за потрібне повідомляти далекосхідних
союзників про свої європейські плани. До того ж під впливом поразки у
збройному конфлікті з СРСР на Халхін-Голі Японія 16 вересня 1939 р.
уклала із Кремлем угоду про припинення вогню. Але у відповідь на
припинення американськими підприємцями, за рекомендаціями уряду, в
індивідуальному порядку співпраці з Японією Токіо розгорнув
пропагандистську кампанію «боротьби з білим імперіалізмом».

Наприкінці 1939 р. японський уряд проголосив гасло створення «Великої
Східноазійської сфери процвітання», а генералітет приступив до
розроблення конкретних планів завоювання європейських колоніальних
володінь. Уже в січні 1940 р. Токіо звернувся з ультиматумом до
Нідерландів, вимагаючи надання йому в Індонезії торговельних переваг і
гарантованих поставок великих обсягів нафти та каучуку. У червні
емігрантський нідерландський уряд погодився з цим, тоді ж французький
генерал-губернатор Індокитаю дав згоду на розміщення японських
спостерігачів на північнов’єтнамських залізницях. Навіть

Британія під тиском Токіо в середині липня на 3 місяці закрила
Бірманську дорогу, що поставило гомінданівську армію на грань повної
поразки.

Заохочений першими успіхами, другий уряд Коное наприкінці серпня 1940 р.
добився від французької колоніальної адміністрації дозволу на введення
до Індокитаю японських військ. З огляду на такий розвиток подій США у
вересні припинили експорт алюмінію, чорних металів та авіадеталей до
Японії У відповідь Токіо 27 вересня 1940 р. підписав із Берліном
спеціальну угоду, що передбачала, зокрема, розмежування «життєвого
простору». Вона була спрямована не проти СРСР, а проти США, до того ж,
незважаючи на невдовлення Берліна, 13 квітня 1941 р. Японія підписала із
Кремлем пакт про ненапад на 5 років.

Наступного місяця прем’єр-міністр Коное оголосив 3 принципи нормалізації
японо-американських відносин: 1) визнання Японії та Китаю союзниками в
антикомуністичній боротьбі; 2) дипломатичне визнання Маньчжоу-Го; 3)
вироблення координованої політики протидії поширенню комунізму в ПСА.
Затягування Вашингтоном переговорів призвело до зміни японського уряду й
призначення його главою 15 жовтня 1941 р. ультрарадикала Тодзіо. Японія
остаточно визначилася з планами військових завоювань у регіоні, що мали
тривати 3 місяці й привести до окупації Яви, Суматри, Борнео, Малайї,
захоплення Сінгапура та американських баз на Філіппінах, Гуамі й Вейку.

Тихоокеанська війна почалася несподіваним масованим ударом японського
авіаносного об’єднання уранці 7 грудня 1941 р. по головній базі ВМС США
Пірл-Харбор на Гавайських островах. Підготовлена у суворій таємниці й
добре продумана операція принесла Токіо значний успіх: США втратили 5
лінкорів і 13 інших кораблів різних класів, ще 2 лінкори були серйозно
пошкоджені, на землі та у повітрі було знищено 188 американських
літаків. Японці втратили лише 29 літаків та 5 карликових підводних
човнів, уся бойова операція тривала менше 2-х годин.

Уже наступного дня після нападу на Пірл-Харбор японські війська
висадилися у Таїланді, а 10 грудня — на Філіппінах, того ж дня біля
берегів Малайї японська авіація зуміла потопити найсучасніші кораблі
британського флоту — лінкори «Ріпалс» і «Принц Уельський». Шоковані
темпами просування японських військ, британці й американці терпіли
поразку за поразкою, 25 грудня 1941 р. японці захопили Гонконг, 12
лютого наступного року капітулював Сінгапур. До березня Японія захопила
Яву й більшу частину Філіппін (лише на півострові Батаан у полон
потрапило 78 тис. американських солдат), у квітні 1942 р. реальна
загроза японського вторгнення нависла над Австралією та Новою Гвінеєю.

Кінець японській експансії на Тихому океані був покладений у
травні-червні 1942 р. у морських битвах у Кораловому морі та біля атола
Мідуей, в результаті, котрих японці втратили 5 авіаносців. У липні
ситуація на фронтах стабілізувалася й почалося затишшя, на той час
Японія окупувала Таїланд, Малайю, Бірму, Філіппіни, Індонезію, Індокитай
та двоє з Алеутських островів загальною площею 8 млн. кв. км із
населенням 400 млн. чол.

Відповідно до стратегічного значення захоплені, а також ті території, що
лише планувалося окупувати, Токіо розділив на 3 зони. До першої увійшли
Маньчжоу-Го, окуповані райони Китаю, Внутрішня Монголія, о.Лусон, після
початку війни з СРСР до неї планувалося приєднати землі на південний
схід від Нерчинська і східну Зовнішню Монголію. Друга зона мала
охоплювати решту території Китаю, центральні райони Зовнішньої Монголії,
Тибет, Східну Індію, Бірму, Таїланд, Індокитай, Малайю, Індонезію, Нову
Гвінею, Філіппінські острови без Лусону, Північний Сахалін і Сибір до
оз.Байкал. До третьої зони окупації японці збиралися включити Сибір до
Омська, Камчатку, Східний Туркестан, Західну Монголію, Афганістан,
Східний Іран, Непал, Індію, Австралію, Нову Зеландію та Гавайські
острови. У цілому Японія збиралася захопити третину земної поверхні, на
котрій проживала майже половина людства.

Для реалізації програм використання окупованих територій у вересні 1941
р. у Токіо було створено спеціальний комітет, що 13 лютого 1942 р. був
реорганізований у Комітет (згодом міністерство) будівництва Великої
Східної Азії. Обіцяючи надати в майбутньому Індонезії широке
самоврядування, японці організували серед місцевого населення досить
потужний рух «Трьох А «, що виступав за тісний союз і співпрацю з
Японією. З числа індонезійців були сформовані допоміжні підрозділи
«ромусю» й частини територіальної оборони ПЕТА. Наприкінці 1942 р.
японці створили у Сінгапурі з військовополонених «Індійську національну
армію» під командуванням лівого конгресиста Субхаса Боса, а у вересні
1943 р. — маріонетковий уряд Філіппін. Тоді ж Токіо проголосив
незалежність Бірми й сформував Бірманську національну армію.

Але це кардинально не вплинуло на військову ситуацію: у липні 1943 р.
США розпочали наступ на японські гарнізони на Соломонових островах,
Японія змушена була перейти до стратегічної оборони. Американці вдалися
до тактики «стрибків барана», що полягала у захопленні окремих
стратегічних пунктів, без повного витіснення японських військ з усіх
окупованих островів. Головною її метою було здобуття авіаційних баз, із
котрих ВПС могли б здійснювати масоване бомбардування території Японії,
що мало знищити її військовий потенціал та підірвати бойовий дух
населення. У листопаді 1943 р. США закріпилися на островах Гілберта, в
лютому 1944 р. — на Маршаллових, а влітку — на Маріанських островах.

У вересні-жовтні 1944 р. американські війська висадилися на Каролінських
островах і Філіппінах, від повітряних ударів загинули найсучасніші
японські кораблі включно із флагманським лінкором «Мусасі» Токіо не
допомогли ні пілоти-смертники «камікадзе» (дослівно — «вітер Богів», від
власної назви тайфунів, які у 1274 і 1281 рр. потопили біля берегів
Японії монголо-китайський флот хана Хубілая), ні людино-торпеди «кайтен»
(«поворот до небес»), ні бойові плавці «фукурю» (дракони підводного
гроту).

9 березня 1945 р. бомбардувальники Б-29 запалювальними бомбами й
напалмом знищили чверть житлового фонду Токіо, у вогні загинуло майже
100 тис, чол. і 130 тис. було поранено, це перевищувало результати
ядерного бомбардування 9 серпня Нагасакі. Усі надії японських лідерів на
укладення почесного миру зі США були зруйновані розірванням Кремлем 5
квітня 1945 р. угоди про взаємний ненапад. 8 серпня СРСР проголосив
війну Японії, таємно перекинуті на Далекий Схід радянські війська
наступного дня увійшли на територію Маньчжурії, Кореї та Південного
Сахаліну, 14 серпня Токіо заявив про капітуляцію, а 2 вересня на палубі
американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці представниками
японського уряду й країн антигітлерівської коаліції був підписаний
відповідний акт.

Похожие записи