1

КУРСОВА РОБОТА

Отто фон Бісмарк і його роль в утворенні Німецької імперії

Зміст

Вступ

Розділ І. Значення політичної діяльності Бісмарка в процесі

об’єднання Німеччини

1.1. Початок політичної діяльності Бісмарка

1.2. Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу

1.3. Утворення Німецької імперії

Розділ ІІ. Основні риси дипломатії Бісмарка

2.1. Загальна характеристика дипломатії Бісмарка

2.2. Специфіка дипломатії Бісмарка в період Прусських війн

2.3. Особливості дипломатії Бісмарка після утворення

Німецької імперії

Висновки

Література

Додатки

Вступ.

Не було ще генія без певної долі безумства.

(Сенека).

Актуальність теми. Навесні 1815 року увага всієї Європи була прикута до
Відня. Там, на засіданнях Конгресу, монархи, дипломати та міністри
найбільших держав Старого Світу визначали майбутнє континенту,
перекроювали кордони, готували нову систему мирних договорів. Наполеон
був повалений, усіх хвилювало питання: «А що ж далі?». Імператори Росії
та Австрії, що склали разом iз королем Пруссії ядро вкрай
консервативного «Священного Союзу», твердо відстоювали непорушність
«богом даних прав» володарів крихітних німецьких держав: курфюршеств,
герцогств, графств… Щоправда, у підсумку число «міні-нiмеччин» все ж
таки довелося скоротити до 33 (!). Однак факт залишався фактом:
Німеччина була приречена на невизначено довгий час бути роздробленою, її
народ – розділеним.

Але саме тими днями, 1 квітня 1815 року, народилася людина, якій було
призначено об’єднати Німеччину і зламати систему «стримувань і
противаг», розроблену у Відні. У маєтку Шенгаузен біля Магдебурга в
Пруссії з’явився на світ Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк
(Otto-Eduard-Leopold, Fьrst v. Bismarck), одна з найяскравіших фігур у
німецькій історії ХIХ століття [Див. дод. № 1]. «Залізний канцлер»,
глава уряду Пруссії, а потім єдиної Німецької імперії протягом 28 років
(1862-1890 рр.), політик, який за життя став легендою, лiдер, який
дивним чином сполучав у собі рідкісне почуття реального і нахабний
натиск, віру в нескінченні можливості політичної та військової сили і
здатність блискуче, спритно маневрувати (а коли треба – і відступати),
відвертий цинізм і вікові почуття дворянської честі, Бісмарк залишив
після себе величезну і складну спадщину, і дотепер по-різному оцінювану.

Саме тому дана курсова робота присвячена аналізу життя і діяльності Отто
фон Бісмарка (1815-1898рр.). В ній ми спробуємо на основі попередніх
оцінок діяльності канцлера переосмислити його роль в утворенні Німецької
імперії. Серед державних діячів ХІХ ст., які здійснили найбільший вплив
на долю Європи і світу, він займає, безперечно, одне із перших місць, як
за історичним значенням своєї діяльності, так і за масштабом свого
політичного і дипломатичного обдарування.

З його іменем нерозривно пов’язаний ряд найважливіших подій німецької та
загальноєвропейської історії, та, перш за все, звичайно, здійснене за
допомогою політики “заліза і крові” об’єднання Німеччини і утворення
буржуазно-юнкерської та мілітаристської Німецької імперії.

Також варто відмітити, що Бісмарк був видатним дипломатом і вмілим
воєначальником, що в повній мірі проявилося в період так званих
“прусських війн” кінця 1860-х – початку 1870-х років, а також в роки
подальшої дипломатичної діяльності Бісмарка. Про дипломатичний талант
Бісмарка наочно свідчить і дане йому прізвисько – “залізний канцлер”.

Підхід до вивчення історичної фігури такого масштабу може бути досить
різноманітним, а тому в курсовій роботі ми постараємось зробити акцент
на самому Бісмарку як особистості і державному діячеві, і менше уваги
приділимо тим соціально-політичним умовам Німеччини, на фоні яких
відбувалось його становлення як політичного діяча і які були досить
детально проаналізовані істориками багатьох країн.

На Заході, де життя і діяльність Бісмарка розглянуті, здається, у всіх
деталях, існують самі різноманітні і прямо протилежні одна одній
інтерпретації і оцінки його перемог і поразок, і особистість його
оцінюється цілком по-різному. “Залізний канцлер” [1]; “консерватор до
мозку кісток” [2]; “білий революціонер”, який створив нову Німеччину
[3]; винуватець її бід в ХХ столітті, поборник миру в Європі; попередник
Гітлера.

Звичайно, в даному дослідженні ми не претендуємо на нове трактування
всієї діяльності Бісмарка чи оригінальну оцінку його особистості. Метою
нашої курсової роботи є розгляд Отто фон Бісмарка як історичної
особистості та державного діяча. Відповідно до визначеної мети роботи
можна виділити наступні основні завдання, які будуть розглянуті в
курсовій роботі:

1) розглянути роль Бісмарка в процесі об’єднання німецьких земель і
утворення Німецької імперії;

2) охарактеризувати основні риси дипломатичної діяльності Бісмарка;

3) дати оцінку значення політики, яку здійснював Бісмарк, для подальшого
військово-політичного розвитку Німеччини.

Джерела та історіографія дослідження. В процесі роботи над курсовою
роботою використовувались наступні літературні джерела: монографії,
присвячені історії Німецької імперії; навчальні посібники; історичні
нариси та біографії Отто фон Бісмарка, а також три томи мемуарів самого
Бісмарка “Думки і спогади” [4], на яких потрібно зупинитися більш
детально. Загальновідомо, що до спогадів Бісмарка, як історичного
джерела, потрібно відноситися досить обережно. Він наводить одні факти,
замовчуючи другі; дає вибіркове трактування третім, але, незважаючи на
це, його “Думки і спогади” – чудовий твір мемуарної літератури ХІХ
століття і, як це було відразу відмічено, свого роду політичний заповіт
Бісмарка.

В дослідженні життєвого шляху “залізного канцлера” особливе місце
належить великому радянському спеціалісту по історії німецького
імперіалізму А. С. Єрусалимському, який написав чудовий нарис про
дипломатичну діяльність Бісмарка та опублікував на російську мову його
спогади і багато цінних архівних документів. При написанні даної роботи
ми опиратимемось на його книгу “Бісмарк: дипломатія і мілітаризм” [5].
Єрусалимський А. С. показав в ній дійсну масштабність особистості
Бісмарка, стверджуючи, що він був “на голову вищий від оточуючих його
діячів юнкерської Прусії” і краще усіх діячів своєї верстви зрозумів, в
чому проявилися завдання епохи. Він проаналізував переплетіння в
дипломатії Бісмарка прусських традицій ХVІІ – ХVІІІ століть і нових
методів, вироблених в 50-60-ті роки ХІХ століття, охарактеризував
Бісмарка як полководця і дипломата. Варто зупинитися іще на одній
спеціально присвяченій Бісмарку книзі В. В. Чубинського : “Бісмарк.
Політична біографія” [6], яка також була одним із головних джерел під
час написання роботи. В ній автор описав життя Бісмарка з молодих років
і до самої смерті, а також охарактеризував його зовнішню і внутрішню
політику. Зовнішній політиці Бісмарка В. В. Чубинський приділяє більше
уваги, але це є зрозумілим: загальновизнано, що цей бік діяльності
німецького канцлера найбільш цікавий. В. В. Чубинський цілком вірно
оцінив головні етапи діяльності Бісмарка і їх підсумки. Зображена також
і історична заслуга Бісмарка – створення єдиної Німецької імперії і
причини її невдач. Підкреслюється, що Бісмарк несе відповідальність за
перетворення Німеччини в джерело небезпеки в Європі, а також за її
агресорську діяльність.

Значний вклад у вивчення діяльності Бісмарка, зокрема його зовнішньої
політики, внесли радянські історики І. С. Галкін [7],
Л. І. Нарочніцька [8], Ф. А. Ротштейн [9], С. І. Оболенська [10],
на праці яких ми також посилаємося в курсовій роботі. В цілому, спільне
та комплексне використання даних праць дає повну картину про історичну
особистість Бісмарка.

Щодо структури курсової роботи, то вона складається із вступу, основної
частини (два розділи), висновків, списку використаної літератури та
додатків. У першому розділі (три підрозділи) дослідження розглянуті
основні моменти політичної біографії Бісмарка, а також визначена його
роль в процесі об’єднання німецьких земель. У другому розділі (три
підрозділи) розглянуті основні риси дипломатії Отто фон Бісмарка на
різних етапах його політичної діяльності.

Розділ І. Значення політичної діяльності Бісмарка в процесі об’єднання
Німеччини.

1.1. Початок політичної діяльності Бісмарка.

Коли мова йде про Бісмарка, без звернення до його родового походження не
можливо обійтись. Ця людина, яка увійшла в історію як “уособлення
прошарку прусських землевласників-юнкерів” [6, 8], була пов’язана
насправді усім своїм корінням із тим ґрунтом, що став джерелом живлення
його класу.

Отто фон Бісмарк (1815-1898) походив, із відомого, але збіднілого
прусського дворянського роду. Він народився, як уже згадувалось, в
невеличкому помісті Шенгаузен неподалік від Магдебургу.

Наслідуючи сімейну традицію, він повинен був стати військовим, але мати,
що була родом із професорської сім’ї, не розділяла військових здібностей
молодого юнкера і мріяла побачити свого сина перспективним та успішним
на дипломатичній роботі [11, 6].

Очевидно, під її впливом молодий Бісмарк, спочатку закінчив школу, а
згодом, вивчивши правознавство в Геттінгенському та Берлінському
університетах, почав робити спроби влаштуватися до дипломатичного
відомства. Через відсутність необхідних зв’язків Бісмарк був змушений
добиватися своєї цілі складнішим шляхом: він став чиновником судового, а
пізніше адміністративного відомства. Проте ця робота була нетривалою, і
Бісмарк виніс із цього досвіду стійку відразу до бюрократичної роботи.
Незабаром Бісмарк залишив посаду і перебрався у володіння, де став
управляти батьківським помістям і в цьому плані добився значних успіхів.
Про цей період свого життя Бісмарк пише так: “Я розраховував жити і
померти на селі, досягнувши успіхів в сільському хазяйстві або, можливо,
відзначившись на війні, якщо б вона розпочалась” [4, 10].

Основні риси його майбутнього образу – і, перш за все “презирство до
людських ілюзій, величезна воля, нерозбірливість в засобах для
досягнення поставленої цілі і насамкінець, фізична витривалість” –
сформувались уже в той час [5, 22].

Але сільське життя стало надокучати Бісмарку. Істинний переворот
відбувся під впливом історичних подій. Перші три десятки років його
життя були, по суті, лише вступом до того моменту, коли “на зміну
сільському хазяїну повинен був прийти політик, на зміну приватній особі
– особистість історична” [6, 20]. Цей момент настав в кінці 40-х років.

Бісмарка зробила політиком революція 1848 року. Якщо до цього часу його
можна було рахувати людиною, яка не визначилась із життєвою позицією та
діяла швидше під впливом спадкових традицій і настроїв, ніж продуманими
переконаннями, то в революційні роки народився новий Бісмарк. Цей
Бісмарк не просто придержувався певних поглядів – “він доводив їх до
логічного завершення і виголошував їх з такою безстрашністю та
одкровенням, які шокували його однодумців, але передвіщали появу діяча
великого масштабу, вільного від паралізуючих волю коливань та
нерішучості” [6, 63].

Уже в період революції 1848 року в Бісмарка в повній мірі виявились ті
риси, котрі в майбутньому стали найбільш характерними для його
діяльності: впевненість у власних силах, ненависть до демократичного
руху, презирство до “парламентського пустослів’я”, уміння досить точно
оцінити сили противника. Вже в той час головним аргументом для нього
була сила: в ній він бачив “альфу і омегу будь-якого політичного та
дипломатичного успіху” [5, 24]. Дещо пізніше він заявляв: “Німецьке
питання не може бути вирішене в парламентах, а лише дипломатією і на
полі битви” [4, 58].

Якщо його погляди на роль сили, як вирішального аргументу в політичній
та дипломатичній боротьбі, сформувались ще в період революції 1848 року,
то розуміння ролі сили в об’єднані Німеччини під гегемонією Пруссії
прийшло пізніше. Німеччина була розділена на ряд дрібних держав і
князівств. Серед десятка дрібних держав, головну роль відігравала
Австрія, тоді як Пруссія повинна була задовольнятися більш скромним
положенням. В 1948 році Бісмарк не планував про те, щоб одна Пруссія
взяла на себе місію об’єднання Німеччини і витіснила Австрію. Проте
кінцеве і ясне розуміння шляхів об’єднання Німеччини під гегемонією
Пруссії за рахунок витіснення переважаючого впливу Австрії прийшло після
того, як йому, на кінець то, вдалось влаштуватись на дипломатичну роботу
[12, 78].

Політична кар’єра Бісмарка розпочалась в травні 1851 року, коли Бісмарк
отримав призначення на посаду спочатку радника, а згодом посланця
Прусcії при Союзному сеймі у Франкфурті-на-Майні. Він виявився
підходящим кандидатом на цю посаду [13, 9].

“Будучи на голову вищим від оточуючих його політичних діячів юнкерської
Прусії того часу” [5, 26], Бісмарк зрозумів історичну невідворотність
об’єднання Німеччини. Щоб зберегти і розширити панування прусcької
монархії та землевласників-дворян, потрібно було, задовольнити інтереси
німецької буржуазії в питанні про об’єднання Німеччини, змусити її
відмовитися від претензій на самостійну політичну роль і управління.
Спираючись на армію і всю систему прусcького мілітаризму, Бісмарк
прийнявся до справи. Він зрозумів, що в ході боротьби за гегемонію над
німецькими державами воєнного зіткнення між Прусією та Австрією не
уникнути. Зрозумівши це, Бісмарк став настійливо і послідовно
підготовлювати зіткнення, яке повинно було стати одним із існуючих
етапів на шляху до об’єднання Німеччини на юнкерсько-династичній основі,
під верховенством Прусії. Згідно твердження Єрусалимського А. С.:
“Бісмарк готувався до ролі не лише могильщика, але і душеприкажчика
половинчатої революції 1848 року” [5, 27].

Поставивши перед собою це завдання, Бісмарк разом з тим зрозумів, яке
значення для його вирішення має міжнародне політичне становище. Для
створення найбільш сприятливих міжнародних умов і була направлена його
діяльність як політика і дипломата.

1.1. 1.2. Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу.

Призначення Бісмарка на посаду міністра-президента та міністра іноземних
справ офіційно відбулось на початку листопада 1862 року. З цього моменту
він на протязі 28 років керував політикою Пруcсії, а згодом Німецької
імперії [14, 17].

В одній із перших офіційних промов він виголосив знамениті, безліч разів
цитовані з того часу слова: “… не промовами та постановами більшості
вирішуються великі питання часу …, а залізом і кров’ю” [15, 23].

Разом з тим лиховісні слова, як згодом виявилось, дійсно стали
програмою: політика Бісмарка в наступні роки цілком відповідала
виголошеному тезису. “Політика заліза і крові”, “залізний канцлер” – усі
ці укоріненні в політичній і історичній літературі і назавжди поєднанні
з образом Бісмарка поняття беруть свій початок від власних слів щойно
призначеного міністра.

Данія стала першою жертвою “бісмаркової” політики. Розпочинаючи війну
Пруcсії проти Данії (1864р.), Бісмарк хотів зруйнувати майбутнє
перетворення герцогств Гольштейну і Шлезвігу в самостійні держави в
складі Німецького союзу. В цій війні він хотів випробувати силу
прусcької армії після її реорганізації та збільшення кількості. Він
хотів, нарешті, здійснити перший етап на шляху до об’єднання Німеччини
під верховенством Пруссії.

Момент для удару по Данії був вибраний дуже вдало. Австрія, не бажаючи
щоб Пруссія одна скористалася лаврами військового успіху, змушена була
до неї приєднатися. Заручившись нейтралітетом Франції, Пруссія напала на
Данію, яка була швидко розгромлена. Великі європейські держави, в особі
Англії, Франції та Росії, виявились безсилими завадити краху
проіснувавшому чотири століття і визнаному міжнародним договором зв’язку
Шлезвіга та Гольштейна із Данією. Особистий престиж Бісмарка піднявся як
в очах іноземців, так і в власній країні. Особливо ним був задоволений
король. В листі до Бісмарка він писав: “За чотири роки, які стекли з тих
пір, як я Вас поставив на чолі уряду, Прусія зайняла положення, гідне її
історії і обіцяюче їй в подальшому щасливе і славетне майбутнє”
[4, 18-19].

Доля відторгнутих від Данії герцогств ще не була до кінця вирішена. Її
вирішення залежало тепер уже, головним чином, від розвитку відносин між
Прусією та Австрією. Від нього ж, як показало найближче майбутнє,
залежав хід справ в Німеччині в цілому і в Прусії зокрема.

Прусський мілітаризм продемонстрував у війні з Данією свою зростаючу
могутність, після чого бісмаркова дипломатія направила свої зусилля на
те, щоб результати перемоги перетворити на привід для нового військового
конфлікту – на цей раз зі своїм тимчасовим союзником і постійним
суперником в німецьких справах – Австрією. Приводом стало спільне
управління відторгнутих від Данії двох німецьких провінцій – Шлезвігом
та Гольштейном. Таке спільне управління стало постійним джерелом
протиріч між Прусією та Австрією і приховувало в собі можливість
військового зіткнення, що і входило в розрахунки Бісмарка.

Позиція нейтралітету, зайнята царською Росією в зв’язку з війною Прусії
та Австрії проти Данії, укріпила Бісмарка в розумінні того, як важливо
для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою. Добрі
стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу
об’єднання Німеччини, а саме для проведення війни проти Австрії,
фактично із-за питання про те, кому бути гегемоном в Німеччині.

Датську війну від війни австро-прусської відділяли всього лише два роки
– термін досить невеликий. Мала війна, в якій обидві держави виступили в
якості союзників, виявилась прелюдією до великої війни між ними, більше
того, стала приводом до неї. “Вже сучасники тих подій зрозуміли, – пише
Чубинський В. В. у своїй монографії про Бісмарка, – що в першому
військовому конфлікті в зародку знаходився інший. І нема по суті нічого
важкого в тому, щоб відтворити етап за етапом фатальний процес, що
призвів і не міг не привести до війни 1866 року” [6, 172].

Літом 1866 року розпочалась війна між Австрією та Прусією. Прусські
війська, які були краще озброєні та підготовлені до війни, вщент розбили
австрійців в битві при Садовій [16, 371].

Найважливішим підсумком австро-прусської війни було цілковите
відсторонення Австрії від німецьких справ, забезпечення вирішального
впливу Пруссії на північно-німецькі держави шляхом створення Північно-
німецького союзу, анексії Шлезвіга – Гольштейну та приєднання до Пруссії
трьох держав – Ганноверу, Гессен-Кастель, Нассау, а також вільного
міста Франкфурта-на-Майні. Під іменем Північно-німецького союзу в
Центральній Європі виникла, по суті, нова держава. З цього приводу
Бісмарк писав в своїх мемуарах: “… я виходив з того, що єдина Німеччина
– лише питання часу і що Північно-німецький союз лише перший етап на
шляху до його вирішення” [4, 51].

Лінія на об’єднання Німеччини згори під верховенством Прусії добилася
значного, хоча ще і не кінцевого успіху. На початку 60-х років в
Німеччині склалась ситуація, коли вирішення одного із найважливіших
завдань буржуазного перевтілення – створення єдиної національної держави
– стало невідворотним. І в цей момент консервативний юнкер Бісмарк,
уособлюючи в собі і історичну необхідність, і певні соціальні сили,
взявся за втілення буржуазного завдання об’єднання держави. Він
реалізовував національні сподівання буржуазії і тим самим рятував основи
існуючого устрою, перетягував на свою сторону – на сторону монархії,
воєнщини, найвищої бюрократії, юнкерства – великі буржуазні кола. Вони
змушені були за задоволення своїх національних сподівань заплатити
відмовою від ліберальних ілюзій [17, 5].

Австро-прусську війну разом з її підсумками багато істориків називають
бісмарковою “революцією зверху”. По-перше, об’єднання Німеччини, на наш
погляд, було актом прогресивним, метою і завданням буржуазної революції.
По-друге, здійснив його Бісмарк за допомогою радикальних і в цьому сенсі
революційних по суті методів. Нарочницька Л. І. в своїй книзі “Россия и
войны Пруссии в 60-х годах ХІХ вв.” відмічає, що “намагання не допустити
об’єднання Німеччини “знизу” лежало в основі всієї політики уряду
Бісмарка, головним завданням якої було здійснити це об’єднання шляхом
війн під владою прусської монархії” [8, 260].

На наш погляд, той факт, що всі історіографи Бісмарка трактують
здійснене під його керівництвом об’єднання німецьких земель як жорстке і
антидемократичне, є абсолютно справедливим. (Бісмарк діяв за принципом
“мета – виправдовує засоби”). При проведенні своєї політики в цьому
напрямку Бісмарк спирався не на звичайні інтегративні сили, а на “залізо
і кров”, а саме на військову могутність Пруссії, навколо якої, власне, і
відбулось об’єднання Німеччини.

1.3. Утворення Німецької імперії.

Підписавши мир з Австрією, Пруссія перейшла до підготовки третього,
заключного акту на шляху до об’єднання Німеччини під верховенством
Пруссії. Бісмарку потрібен був нейтралітет Росії в майбутній війні із
Францією, не бажаючою допустити появи на своїх східних кордонах сильної
об’єднаної Німеччини. Бісмарк приступив до ретельної дипломатичної
підготовки цього удару.

Прагнучи за будь-яку ціну спровокувати війну, Бісмарк підробив важливий
дипломатичний документ. 13 липня 1870 року, отримавши із Емса телеграму
з викладенням розмови прусського короля з французьким послом, Бісмарк
скоротив текст депеші, надавши йому образливого для Франції характеру.
Прочитавши телеграму, Мольтке відмітив: “Так-то звучить зовсім інакше;
раніше вона звучала як сигнал до відступу, а тепер – фанфарою, яка
відповідає на виклик” [4, 84]. Сфальсифіковану таким чином “емську
депешу” він наказав опублікувати в засобах масової інформації.

19 липня 1870 року Франція оголосила війну Пруссії. В результаті ряду
послідовних поразок основні сили французької армії були розбиті протягом
декількох місяців. Прусська армія в серпні відкинула одну частину
французьких військ до фортеці Мец і взяла її там в облогу, іншу оточила
під Седаном. Тут 82-тисячна французька армія здалась в полон разом з
імператором Наполеоном ІІІ. 4 вересня 1870 року в Парижі відбулася
революція, збанкрутілий наполеонівський режим впав під натиском народу.
Але на території Франції несподівано розгорнулись події, яких не змогли
передбачити ні Бісмарк, ні Мольтке. Після падіння наполеонівського
режиму в Франції до влади прийшов уряд Ть’єра. Франція стала
республікою, очолюваною “урядом національної оборони”. Бісмарк та
прусський генералітет раптом побачили перед собою нового супротивника.
Народна війна принесла чимало труднощів. З другої половини вересня
німці, захопивши Версаль, розпочали облогу Парижа. Буржуазний уряд
Франції пішов на переговори з прусаками про капітуляцію.

Франко-прусська війна (правильніше її називати франко-німецькою) носила
подвійний характер. Якщо швидке об’єднання Німеччини являлось актом
історичної необхідності, то війна, яка мала ціль завершити це
об’єднання, об’єктивно слугувала прогресу. Але прогресивність її
поширювалась лише до певного пункту. Як тільки вирішальна перемога над
французами була здобута і перешкоди об’єднанню Німеччини були усунуті,
історично прогресивна місія війни закінчилася. Всі наступні дії німців,
і перш за все нав’язані Франції умови миру, були вже чистим захопленням
та грабунком.

Отже, в цій війні Франція була розгромлена і перед Північно-німецьким
союзом, перед Пруссією постало давно заплановане завдання – приєднання
південно-німецьких держав.

Після того, як прусська армія розгромила основні сили Франції, 18 січня
1871 року в Версальському палаці, на території переможеної Франції,
прусський король Вільгельм І був проголошений імператором Німеччини.

Жорсткі умови перемир’я і мирного договору, нав’язаного Франції,
свідчили про те, що Бісмарк зумів задовольнити основні економічні,
політичні і військові вимоги юнкерсько-буржуазної та мілітаристської
імперії. Віднині Бісмарк став “кумиром пануючих класів – юнкерства і
буржуазії, всіх тих кіл, які об’єднались під стягом мілітаризму,
націоналізму та імперії” [5, 83]. Він став “залізним канцлером”
Німеччини.

Таким чином, “Бісмарк із роздробленої Німеччини “залізом і кров’ю”
створив в центрі Європи мілітаристську державу” [7, 174].

В цілому, на наш погляд, можна по-різному оцінювати здійснення процесу
об’єднання Німеччини. Безумовно, методи об’єднання були достатньо
жорсткими, однак в ситуації, що склалася в 1860-70-ті роки в Німеччині,
вони були необхідні. Сам факт об’єднання, незважаючи на
антидемократичність його шляху, був прогресивним, так як поклав край
багатовіковій роздробленості, знищив перепони на шляху економічного
розвитку країни, крім того, створив нові умови та можливості для
розгортання соціально-політичної боротьби, для підйому німецького
робітничого руху. Також, на наш погляд, не варто применшувати роль Отто
фон Бісмарка в процесі утворення Німецької імперії. Звичайно, існували
об’єктивні політичні і економічні передумови об’єднання німецьких
держав, але без активного впливу суб’єктивного фактору, яким і стала
політика Бісмарка, звичайний процес об’єднання німецьких земель міг
тривати ще досить довго.

Так чи інакше, на наш погляд, очевидне наступне: поява внаслідок
політики Бісмарка, новоствореної Німецької імперії якісним чином змінило
політичний баланс сил в Європі і здійснило вагомий вплив на подальший
розвиток не лише європейської, але і світової історії.

3 березня 1871 року відбулись вибори до першого німецького рейхстагу,
основним завданням являлось прийняття нової редакції імперської
конституції, яка була прийнята рейхстагом 14 квітня 1871 року. Відносно
цієї дати дуже точно висловився Енгельс: “Конституція… була “скроєна по
мірці” Бісмарка. Вона була подальшим кроком на шляху до особистого
панування, здійснюваного шляхом балансування між партіями в рейхстазі та
між партикуляристськими державами в Союзній раді, – кроком на шляху до
бонапартизму” [18, 474].

Дійсно, Бісмарку нелегко було б утриматися на своєму посту і тим більше
користуватися тією великою владою, яку він мав, якби не своєрідний
державний устрій Німецької імперії. Ніхто, напевно, не визначив сутність
політичного режиму імперії найбільш вдало, ніж Маркс: “…обшитий
парламентськими формами, змішаний з феодальними пережитками і в той же
час такий, що знаходився під впливом буржуазії, бюрократично
вибудуваний, поліцейсько-охоронний військовий деспотизм…” [19, 28]. В
цьому визначенні сконцентровані основні риси тієї форми бонапартистської
диктатури, яка утвердилась в Німеччині, перш за все завдяки старанню
Бісмарка. Вона нав’язала авторитарні методи управління державою. Звідси
– обмеження прав рейхстагу, відсутність підзвітного парламенту уряду,
концентрація важелів влади в вузькому колі – Вільгельм І, Бісмарк,
Мольтке. Вона, ця диктатура, означала опору на військову силу та
бюрократичний апарат. Вона, на кінець, трималась на постійному
лавіруванні між провідними класами, в першу чергу – між великими
капіталістами і аграріями, а значить – і між представляючими їх інтереси
партіями.

Офіційно Бісмарк вступив на нову посаду з моменту перетворення відомства
союзного канцлера в відомство імперського канцлера 12 травня 1871 року.
Із цього часу він займав дану посаду аж до своєї відставки в 1890 році.
Він залишив після себе також посади імперського міністра іноземних справ
і прусського міністра-президента.

Безперечно, на початку 70-х років положення Бісмарка в правлячій
верхівці значно зміцніло завдяки його успіхам в зовнішній політиці і
його ролі в утворенні імперії. Але, так як в кінцевому рахунку доля
Бісмарка залежала від його впливу на імператора, а не від конституційних
гарантій, позиція його завжди залишалась внутрішньо хиткою.

Що стосується особисто Бісмарка, то йому ніколи більше не судилося
піднятися на рівень завдань, що вирішувалися в 1864-1871 роках, коли
він фактично виступив як свого роду знаряддя історичної необхідності. З
того часу, як велика історична справа була виконана, його діяльність
набула набагато менш значного характеру. В його діях стало проявлятися
набагато більше ознак класової обмеженості та націоналістичної
вузькості, ніж це було раніше. І в цілому діяльність Бісмарка після 1871
року являлась в більшій мірі протирічливою, що призводила не до тих
наслідків, на які була розрахована, позначена різноманітними промахами.
Останнє відноситься як до зовнішньої, так – причому в більшій мірі – до
внутрішньої політики “залізного канцлера”.

Розділ ІІ. Основні риси дипломатії Бісмарка.

2.1. Загальна характеристика дипломатії Бісмарка.

В даному підрозділі ми спробуємо виділити та охарактеризувати основні
риси Бісмарка як особистості та дипломата.

Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьми років свого
перебування у Франкфурті (1851-1859 рр.) в якості посла Пруссії при
Союзному сеймі, він мав можливість самим ретельним чином вивчити “всі
ходи і виходи навіть до найпотаємніших проходів” [4, 58], всі важкі
дипломатичні хитросплетіння, що виникали із суперечливих інтересів
окремих німецьких держав. Він міг навчатися у своїх власних суперників
в Союзному сеймі: австрійська дипломатія, яка пройшла школу Меттерніха,
мала величезний досвід хитрого сплетіння різноманітних інтриг.
Короткочасне перебування Бісмарка у Відні, в цій, за виразом прусського
короля, “вищій школі дипломатичного мистецтва” також в цьому сенсі
відіграло неабияке значення.

Внаслідок, будучи призначеним на посаду посла в Петербург (1859),
Бісмарк ретельно вивчив і досвід російської дипломатії. Всупереч досить
поширеній за кордоном думці, тут було чому навчатися. Бісмарк, за
власним признанням, брав “уроки дипломатичного мистецтва” в Горчакова
[20, 17].

На кінець, в області політичній та дипломатичній у Бісмарка був ще один
приклад – Наполеон ІІІ. Будучи прусським послом в Парижі (1862), Бісмарк
міг багато чого перейняти із арсеналу французького бонапартизму, тим
більше що методи Наполеона ІІІ навіть імпонували прусському юнкеру, який
поставив перед собою, далеко випереджаючу дійсність, ціль: задовольнивши
національні інтереси німецької буржуазії, підкорити німецькі держави
мілітаристській Пруссії. Недаремно Енгельс відмічав, що Бісмарк зовсім
не доктринер, який живе в світі реакційно-утопічних поглядів та ілюзій,
це – “людина великого практичного розуму та величезної вивертливості,
природжений і тертий ділок, який при інших обставинах міг би позмагатися
на нью-йоркській біржі із Вандербілтами та Джеями Гулдамі…” [18, 442].

Таким чином, на протязі одинадцяти років, що передували тому часу, коли
Бісмарк був викликаний королем Прусії, він мав можливість самим
безпосереднім чином вивчити зовнішню політику та дипломатію трьох
найбільших європейських держав, які оточували Прусію: Росії, Австрії та
Франції. Досвід, набутий ним у Франкфурті-на-Майні та в Відні, в
Петербурзі та Парижі, не був, одначе, механічним поєднанням і простою
комбінацією дипломатичних прийомів, які були перейняті з політичних
арсеналів іноземних держав. В дипломатії Бісмарка були, безперечно, і
власні риси, історично складені в політиці “великого курфюрста” та
Фрідріха ІІ.

Бісмарк особисто був непідкупним, і спроби зі сторони іноземних держав
підкупити його, залишались марними. Вирішуючи основні політичні питання,
Бісмарк іноді не з власної волі піддавався (особливо в 70 – 80-х роках)
впливу окремих фінансових груп [9, 47].

Бісмарк не відмовлявся від тонких дипломатичних інтриг, але все ж самою
характерною його рисою була велика сила волі, якою він часом паралізував
своїх партнерів. З одними він був підкреслено люб’язним, з іншими –
прямолінійним і навіть грубуватим. Він міг пристосуватися до кожного, в
залежності від того, яке враження намагався залишити в партнерів для
досягнення власних цілей. Але він завжди знаходився в стані боротьби і
готовності до вирішального удару. Дипломатичне вміння виступало у нього
у формі простодушності і удаваної відвертості. Коли йому було потрібно,
ця відвертість переростала у відкриту погрозу.

Саме тоді майбутній прем’єр-міністр Англії Дізраелі проголосив після
розмови з Бісмарком відомі слова: “Остерігайтесь цієї людини! Він
говорить те, що думає”. А говорив Бісмарк, згідно тієї розмови, що
незабаром, напевно, стане головою прусського уряду і тоді реорганізує
армію, доведе її до рівня, що буде викликати повагу, і при першій
наявній нагоді оголосить війну Австрії, ліквідує Німецький союз,
підкорить середні та дрібні держави і подарує Німеччині національну
єдність під керівництвом Прусії.

На початку своєї дипломатичної діяльності він ще мав витримку, яка в
поєднанні з величезною енергією дивувала усіх, хто стикався з ним. Він
не був холоднокровним, швидше гарячим, а інколи й запальним.

Згодом у Бісмарка до цих рис приєдналась і дратівливість, яка
містифікувала і відлякувала його підлеглих. Інколи він немов втрачав
контроль над собою, і в такі хвилини був страшним. На протязі багатьох
років Бісмарк страждав через безсоння і в розмовах з іноземними
представниками часто жалівся на нього.

Але разом з тим здатність до бурхливої діяльності ніколи не залишала
Бісмарка, навіть під час хвороби. Він вважав, що ненависть є одним із
головних рушіїв життя, і яро ненавидів своїх політичних ворогів. Але він
умів і стримувати свої почуття, підкорювати їх політично вигідним цілям.

Проте найбільш визначальною рисою Бісмарка являлась невичерпна сила
волі. Бісмарк усім намагався нав’язати свою волю – союзникам і
однодумцям в однаковій мірі, як і противникам. За довгі роки свого
перебування на посаді міністра-президента Пруссії і канцлера Німецької
імперії, Бісмарк не раз вступав в гострі конфлікти зі своїм монархом по
питаннях внутрішньої, а особливо зовнішньої і воєнної політики. В ряді
випадків, Вільгельм І не міг зрозуміти сенсу, методів та цілей
бісмаркової політики. Але Бісмарк мало рахувався з цим. В основному він
ставив свого короля-імператора перед уже здійсненим фактом, а потім
старався надати цьому факту виправдання і добитися кінцевої санкції
монарха. Якщо він не досягав успіху, то подавав прохання про відставку.
Такий маневр Бісмарк повторював декілька десятків разів і завжди
добивався власної цілі [21, 76].

Уміючи поєднувати гнучкість з погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби,
щоб нав’язати свою волю прусському ландтагу та німецькому рейхстагу,
особливо, коли справа торкалась мір по посиленню мілітаризму і питань
дипломатії й зовнішньої політики.

Жорсткість і маневрування він проявляв не лише в області дипломатії, але
і по відношенню до різнорідних політичних сил пануючого класу, з яким
був вимушений рахуватися [10, 46].

В своїй політиці Бісмарк завжди спирався на армію як засіб насилля, і
система прусського мілітаризму завжди спиралась на його політику.

Таким чином, головною ареною, де Бісмарк міг в повній мірі проявити силу
волі, була політика по відношенню до панівних класів, які бачили в ньому
свого кумира, а ще більше – дипломатія, яка спиралась на мілітаризм і
повинна була забезпечити найбільш сприятливі умови на випадок війни.
Саме тут-то сила волі ніколи не покидала Бісмарка, але, коли потрібно
було, він умів обмежувати свої домагання. І, навпаки, добившись своєї
цілі дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою
зброї.

Бісмарк вважав, що вибір моменту для початку війни є однією із
вирішальних передумов успіху – потрібно лише зуміти, згідно політичних
міркувань, формальну відповідальність за її виникнення перенести на
супротивника. А це справа дипломатичного вміння – коли момент настав,
потрібно діяти. Раз прийнявши рішення, він більше ніколи не відчував
сумнівів. “Будь-яка політика, – писав він – є кращою політики коливань”
[4, 228]. Це, однак, не означає, що в своїй політиці він при всіх
умовах був прямолінійним. “Міжнародна політика, – пояснював Бісмарк –
являє собою текучий елемент, який при відомих обставинах тимчасово
приймає тверді форми, але зі зміною атмосфери знову повертається до
свого початкового стану” [4, 229]. Бісмарк завжди бачив перед очима
визначену ціль, але він не відмовлявся йти до неї в залежності від умов
і окружними шляхами.

Загальна зовнішньополітична концепція Бісмарка вибудовувалась на
послідовно проведеному принципі державного інтересу, який виключає
емоційні, сентиментальні і навіть ідеологічні уявлення. Потрібно
виходити лише із того, – вважав Бісмарк, від чого залежать інтереси
Пруссії, що саме вигідно їй. Тільки це має значення. А те, що є
вигідним, потрібно добиватися. Тому прусська політика має бути
цілеспрямованою, активною, сміливою і самостійною.

На наш погляд, виключне значення являє собою відношення Бісмарка до
Росії.

Своїм практичним розумом і політичною проникливістю Бісмарк рано
осягнув, яку роль відіграє Росія на міжнародній арені. Як політик і
дипломат, що поставив перед собою певну мету, він зрозумів також, що
Прусія не зможе вирішити завдання – об’єднання Німеччини, не зможе стати
значною європейською державою, якщо не доб’ється позитивного до себе
ставлення з боку своєї великої східної сусідки. Справжнє розуміння ролі
Росії та завдань всебічного закріплення відносин з нею прийшло разом з
остаточним формуванням його поглядів на шляхи об’єднання Німеччини.
Такий погляд на німецькі справи склався в Бісмарка до того часу, коли
розпочалась Кримська війна. Кримська війна 1853-56 років протиставила
одна одній в боротьбі за панування на Близькому Сході Росію, з одного
боку, і коаліцію Англії, Франції та Туреччини – з іншого.
Англо-французька коаліція намагалась залучити на свій бік і Австрію.
Бісмарк із самого початку був рішучим противником будь-яких спроб
втягнути Прусію в коаліцію держав, що протистояли Росії, але не через
симпатії до російського царизму, а через те, яку користь зможе здобути в
даній ситуації Прусія з точки зору її суперництва із Австрією.

Таким чином, зовнішньополітичну програму Бісмарка, на наш погляд, можна
було сформулювати наступними словами: рішуча боротьба з Австрією і
водночас налагодження та укріплення добросусідських відносин із Росією.

2.2. Специфіка дипломатії Бісмарка в період Прусських війн.

Призначення Бісмарка на саму високу урядову посаду в Пруссії відбулося в
обстановці гострої політичної кризи, названої конституційним конфліктом
між королем і ландтагом.

Приводом для конфлікту між урядом і лібералами стало питання про
військову реформу, кінцевим результатом якої повинна була стати
мілітаризація країни і посилення позицій юнкерства. Ситуація в країні
загострилась настільки, що король збирався зректися престолу. Під
впливом військового міністра він погодився звернутися за допомогою до
Бісмарка, який в боротьбі із ландтагом повинен був здійснити політику
“сильної” руки. 23 вересня 1862 року Бісмарк був включений до складу
уряду і через дві неділі призначений на посаду міністра-президента.

Починаючи війну Прусії з Данією, Бісмарк хотів здійснити перший етап на
шляху до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії.

З точки зору співвідношення сил на міжнародній арені вибір моменту для
удару проти Данії був дуже вдалим. Досить точно описує цю ситуацію
Єрусалимський А. С. у вступній статті до мемуарів Бісмарка : “Австрія,
не бажаючи дати можливість Прусії одній скористатися лаврами воєнних
перемог, вимушена була до неї приєднатися. Бонапартистська Франція була
зайнята своєю мексиканською авантюрою. Англія намагалась протестувати,
але без підтримки якої-небудь континентальної держави нічого практично
не могла вдіяти. Ключ знаходився в руках Росії” [5, 23].

Нейтралітет Росії в датській війні 1864 року в значній мірі посприяв
успіху Прусії. А це, в свою чергу, укріпило Бісмарка в розумінні того,
як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою.

Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу
об’єднання Німеччини, а саме – для проведення війни проти Австрії. В
дипломатичному відношенні Бісмарк підготував цю війну, як відомо,
блискуче. Він зв’язався з Італією, задобрив обіцянками Наполеона ІІІ і
діяв з цілковитою впевненістю, що Росія не намагатиметься врятувати
Австрію [22, 64].

Позиція, зайнята Росією в період пруссько-австрійської війни, була одним
із найбільш вагомих факторів, які визначили успіх виконання цієї
національної програми. Бісмарк це розумів і настійливо добивався
позитивного відношення Росії до третього, заключного акту на шляху до
об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Йому потрібен був
нейтралітет Росії в майбутній війні із Францією. Про те, як Бісмарк
підготував цю війну в дипломатичному відношенні, він сам досить детально
описує в своїх мемуарах [4, 84]. Переправлена Емська депеша, не лише
опублікована в газетах, але і повідомлена за розпорядженням Бісмарка
північно-німецькими представниками іноземним урядам, викликала вибух
обурення у Франції. Останній супротив противників війни, в тому числі
самого Наполеона ІІІ, було зломлено, і Франція оголосила
Північно-німецькому союзу війну.

Ставлення Росії до цих подій і тут мало вирішальне значення. Прусська
армія під керівництвом генерала Мольтке неочікувано швидко розгромила
бонапартистську Францію. Центральне положення Прусії в Європі,
відкритість її флангів і зосередження більшої частини її армії на
Заході, проти Франції – все це вимагало стрімкої перемоги, потрібно було
справити враження на нейтральні держави. Успіх прусської армії в значній
мірі визначався тим, що Прусія могла бути спокійною за свої східні
кордони.

Отже, на наш погляд, в період утворення Німецької імперії Бісмарк в
першу чергу прагнув підтримувати і укріплювати відносини з Росією.
Страх, який охопив його в зв’язку з Парижською комуною, став додатковим
стимулом до укріплення династичних і політичних зв’язків з тодішньою
Росією.

В цілому, характеризуючи дипломатію Бісмарка в період Прусських війн,
можна зробити наступний важливий висновок: Бісмарк винайшов власний
своєрідний військово-дипломатичний стиль. Для його дипломатії були
характерні жорсткість, безпринципність, застосування тактики
превентивної війни та здійснення досить агресивної дипломатії. Варто
відмітити, що для того часу воєнна дипломатія такого роду була досить
ефективною.

2.3. Особливості дипломатії Бісмарка після утворення Німецької

імперії.

Утворення Німецької імперії відкрило нову сторінку в історії міжнародних
і дипломатичних відносин в Європі. Основна мета, до якої на протязі
багатьох років прагнув Бісмарк, була досягнута. Об’єднана Німеччина
перетворилась в могутню державу, яка стала відігравати велику роль на
міжнародній арені. Франція була переможена. Її правлячі класи збереглись
завдяки перемозі над Парижською комуною. В своїй зовнішній політиці
реакційна Франція запобігала перед німецькими переможцями і російським
царем. Німецькі ліберали, які ще недавно на словах виступали проти
методів “дикого” поміщика із Шенгаузена, тепер захоплювались ним.
Задовольнивши національні потреби німецької буржуазії, юнкер переміг її.
Усе інше довершив страх, що охопив панів лібералів з тих пір, як вони
взнали, що в Парижі проголошена Комуна [23, 47].

На східному кордоні, з боку Росії, не було підстав чекати яких-небудь
ускладнень. Відносини з Австро-Угорщиною, яку в війні 1870-1871 рр.
Бісмарк зумів нейтралізувати, були задовільними. Протиріч з Англією,
економічних чи колоніальних, у новоствореної Німецької імперії в той час
ще не було. Здавалось, положення молодої імперії, а разом з нею її
першого канцлера було чудовим. Але ні міжнародна ситуація, що склалася
після утворення Німецької імперії, ні політична та дипломатична
діяльність “залізного канцлера” не були настільки ідеальними. Після
утворення Німецької імперії Бісмарк побачив посталі перед нею нові
зовнішньополітичні завдання. Він вважав, що це є наслідком центрального
положення Німеччини в Європі. Він вказував на небезпеку, яка загрожує
імперії в зв’язку з тим, що її кордони відкриті з усіх сторін і легко
піддаються нападу ззовні. Прагнучи подолати переслідуючий його “жах
коаліцій”, Бісмарк сам створив коаліцію, спираючись на яку він і
проводив зовнішню політику Німеччини. В особі Австрії він бачив до
об’єднання Німецької імперії такого ж постійного ворога Прусії, як після
об’єднання він бачив в ній історичного союзника. З Францією він вважав
за необхідне підтримувати добрі відносини до останнього акту об’єднання
Німеччини, а після розгрому Франції і анексії Ельзасу та Лотарингії він
повинен був ставитися до неї, як до історичного ворога [24, 107].

На протязі двох десятиліть, з часу утворення Німецької імперії і до
своєї відставки, Бісмарк вів напружену боротьбу в області зовнішньої
політики. Він зумів створити навколо Німеччини велику і складну систему
союзів і угрупувань, котрі були застраховані іншими комбінаціями, що
мали більш важливе значення. Він прагнув застрахуватися і
перестрахуватися в різноманітних ситуаціях, які так швидко виникали, як
і розпадались. Бісмарк неодноразово стверджував, що після розгрому
Франції і завершення об’єднання Німеччини він рахував імперію
“перенасиченою” і більш не потребуючої війни. Французька реакція
постійно висувала лозунги реваншу, щоб укріпити своє положення в
середині країни. Зі свого боку канцлер, міг використати небезпеку
реваншу, яка постійно загрожувала західним кордонам Німеччини, для
консолідації встановленого режиму і для постійного посилення його основи
– армії. В новоствореній імперії юнкерство зберегло своє значення, а
буржуазія не претендувала всерйоз на владу. Вона разом з більшою
частиною юнкерства підтримувала Бісмарка. З об’єднанням Німеччини вона
отримала величезний внутрішній ринок.

Франкфуртський мир, підписаний між Німеччиною та Францією після
закінчення війни, став основою зовнішньої політики бісмаркової
Німеччини. Канцлер прагнув увіковічнити цей мир, так як він закріплював
за Німеччиною значні привілеї відносно Франції. Разом з тим мир, який
став підсумком перемоги об’єднаної Німеччини над розгромленою Францією,
ще більше загострив протиріччя, які й раніше існували між цими
державами. Приєднання Ельзасу та Лотарингії до Німеччини ще більш
поглибило прірву між новою імперією і її західною сусідкою [25, 113].

Таким чином, після Франкфуртського миру Бісмарк завжди міг бути
впевненим в тому, що в особі Франції будь-який ворог Німеччини має
потенційного союзника. Це ставило перед ним нове завдання: послабити
внутрішні сили Франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси його
намагання запобігти можливості зближення реваншистських елементів
Австрії та Франції. Звідси уже в більшій мірі його боротьба з
католицизмом, який не лише приховував партикуляристські елементи в самій
Німеччині, але і міг сприяти зближенню між антипрусськими елементами
всередині Німеччини, з одного боку, австрійськими та французькими
реваншистами – з іншого. Звідси випливають його спроби укріпити
відносини з Росією. Прагнення до ізоляції Франції і привело Бісмарка до
необхідності підтримувати добрі стосунки з царською Росією і
габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати
здійсненої Бісмарком “революції згори”.

В своїх мемуарах Бісмарк розповідає, що в самий розпал кампанії проти
Франції він був зайнятий укріпленням відносин з Росією та
Австро-Угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити можливого
повторення коаліції трьох держав: Росії, Австрії та Франції. Він
розповідає про ще одну потаємну думку, якою був перейнятий уже тоді, –
приєднати до майбутнього союзу монархічних держав і Італію.

До цього часу відноситься спроба Бісмарка до більш широкого політичного
зближення з Англією, яке, варто відмітити, закінчилась невдачею.
Англійський уряд відповів тим, що зайняв досить стриману позицію. Саме
тоді ж Бісмарк заявив про те, що до тих пір, доки Англія не усвідомить,
що свого єдиного і надійного союзника на континенті вона зможе знайти в
особі Німеччини, добрі стосунки з Росією мають для Німеччини найбільшу
цінність [26, 95].

Тоді Бісмарк висунув на перший план ідею спільності династичних
інтересів трьох східноєвропейських монархій. На цій основі він створив
союз трьох імператорів – німецького, російського та австрійського (1873
р.). Це була тимчасова комбінація, яку Бісмарк використовував для
укріплення європейських позицій молодої Німецької імперії. В союзі трьох
імператорів Бісмарк намагався забезпечити міжнародне становище
Німеччини, яке склалося після Франкфуртського миру. Він прагнув
використати не лише своє політичне зближення з обома імперіями, але і
протиріччя між ними. Не в меншій мірі він намагався використати і більш
значні протиріччя між Росією та Англією, які вже тоді проявилися на
Близькому Сході і в Середній Азії. Покладаючи значні надії на Англію,
він підтримував близькі відносини і з Росією, запевняючи її в відвертій
дружбі [27, 13].

В той час дружба Росії потрібна була Бісмарку для того, щоб ізолювати
Францію, яка достроково виплатила контрибуцію і приступила до зміцнення
власної армії. Реакція, яка утвердилась у Франції після розгрому
Паризької комуни, почала готуватися до реваншу. При такому становищі
деякі впливові військові та політичні кола Німеччини, перш за все
генеральний штаб, почали всерйоз думати про можливість нової, на цей раз
превентивної війни проти Франції. До цього спонукало прагнення знайти
вихід із економічної кризи, яка охопила Німеччину. Бісмарк не залишився
осторонь до подібних планів. Він вважав, що вибір моменту початку війни
вкрай важливий для досягнення кінцевої перемоги. “Держава, схожа до
Пруссії чи Німеччини, – стверджував Бісмарк, – може зазнати нападу з
трьох чи чотирьох сторін, і тому буде закономірно, якщо при певних
обставинах ця держава в найбільш вигідний для себе момент, випередивши
ворога, сама почне проти нього воєнні дії” [4, 179].

Німецький уряд і генеральний штаб зовсім не збирались очікувати, доки
реваншистські сили Франції будуть в змозі взяти ініціативу, військову та
політичну, в свої руки. Вони вважали, що варто попередити напад і в
відповідний час виступити першими.

Так “залізний канцлер” Німецької імперії вперше – і притому публічно –
сформулював мілітаристську концепцію превентивної війни, концепцію, яка
в подальшому повністю увійшла до ідеологічного арсеналу німецького
імперіалізму.

Таким чином, весною 1875 року над Європою неочікувано, як важка хмара,
знову нависла загроза війни.

Дипломатична підготовка превентивної війни проти Франції, проведена на
самому початку 1875 року, не дала бажаних результатів. Бісмарк розумів,
що, не заручившись нейтральною позицією Росії, генерал Мольтке не зможе
здійснити свій другий переможний марш на Париж. Бісмарк зазнав невдачі
через втручання Горчакова, він зрозумів, що у випадку війни із Францією
Німеччина більше не зможе розраховувати на нейтралітет Росії. Саме
неприємне полягало в тому, що майже одночасно з Росією з цього приводу
мало місце і дипломатичне втручання Англії. Таким чином, замість бажаної
ізоляції Франції виявились симптоми можливої ізоляції Німеччини, у
випадку, якщо вона спробує розпочати нову війну. Стало зрозуміло, що
союз трьох імператорів – угрупування, на яке Бісмарк спробував спертися,
– дало тріщину. “Союз трьох імператорів” проіснував до 1887 року, але
початок розпаду союзу був закладений в 1875 році в зв’язку із
ускладненнями, які виникли на Балканах через повстання в Боснії та
Герцеговині [28, 173].

До кінця 70-х років, в зв’язку з посиленою боротьбою європейських держав
за розподіл світу, міжнародна ситуація стала ще більш складною,
відносини стали ще більш суперечливими, а політичних “турбот” у Бісмарка
стало ще більше. Намагаючись по можливості придушити реваншистські
тенденції у Франції, Бісмарк почав підтримувати активну колоніальну
експансію французької буржуазії. Він знав, що на цьому шляху Франція
зіткнеться з Англією (в Індокитаї, а головне – в Єгипті) і з Італією (в
Тунісі). Але, разом з тим, він підтримував і Англію, і Італію як
колоніальних супротивників Франції. Ще раніше він підштовхував до
конфлікту на Близькому Сході Росію із габсбургською Австрією. Але тут
він, не прагнув довести справу до війни. Він вважав, що взаємне
суперництво цих держав між собою може нашкодити Німеччині. Він ніколи не
сподівався, що Австрія в єдиноборстві з Росією вийде переможницею. Але
він побоювався, що в разі перемоги Росії над Австрією Німечинна, в
певній мірі, потрапить в залежне становище від своєї східної сусідки.
Тому він не бажав допустити поразки Австро-Угорщини. В ній він вбачав
противагу Росії. Разом з тим він не відмовлявся у використанні і іншої
противаги – Англії. В лавіруванні між усіма цими суперечливими
інтересами найвпливовіших європейських держав, але при точному
розрахунку своїх власних політичних інтересів, знаходився Бісмарк.
Наростання цих антагонізмів не дозволило Бісмарку далі продовжувати свою
попередню лінію. Перед Бісмарком постало запитання: з ким йти далі? Його
вибір впав на Австро-Угорщину.

Бісмарк підписав в 1879 році союзний договір з Австро-Угорщиною, який
гарантував військову допомогу на випадок війни з Росією. Зі свого боку
Австро-Угорщина, надавала Німеччині допомогу на випадок війни з Росією,
зобов’язувалась зберігати нейтралітет в разі війни із Францією [29,
208].

Отже, підводячи риску під вище сказаним, варто відмітити, що Бісмарк
вперто прагнув відвернути загрозу війни з Росією, яка неминуче для
Німеччини перетворилася б у війну на два фронти.

Послаблений “Союз трьох імператорів” в 1881 році був закріплений
австро-російсько-німецьким договором про взаємний нейтралітет цих
держав, якщо одна з них зазнає нападу четвертої, зокрема в разі нападу
Англії на Росію чи Франції на Німеччину. Але сподівання на цей договір
були занадто мізерними.

Домагаючись ізоляції Франції, Бісмарк заохочував Італію в конкуренції із
Францією, її претензії на захоплений Францією Туніс і допомагав
приглушити її претензії на Трієст і Трентіно, які належали
Австро-Угорщині. Своїм основним супротивником Австро-Угорщина вважала не
Італію, а Росію. Це дозволило Німеччині, Італії та Авсро-Угорщині в 1882
році підписати “Троїстий союз” терміном на п’ять років. Бісмарк знову
отримав те, що йому було потрібно: зобов’язанність Італії підтримати
Німеччину в разі нападу на неї Франції (на Австро-Угорщину схоже
зобов’язання не поширювалось). Якщо б Франція напала на Італію, то їй
повинні надати допомогу обидва союзника. Якби хтось із учасників
договору став об’єктом агресії відразу двох великих держав, йому
надавалась би військова допомога. Якби один із учасників договору сам
напав на кого-небудь, йому забезпечувався б вигідний нейтралітет з боку
обох партнерів. В особливих заявах підкреслювалось, що умови договору не
повинні бути спрямованими проти Англії. В своїх мемуарах Бісмарк
говорить, що “Троїстий союз – це стратегічна позиція, яка через
небезпеку, яка загрожувала нам в момент його укладення, була розумною і
при тодішніх обставинах такою, котру можливо досягти” [4, 230].

Бісмарк міг бути задоволений: він по можливості застрахував себе від
загрози зі сторони Франції і перетворив Німеччину в центр системи
союзів, яку потрібно підтримувати і, по можливості, у іншому випадку
навіть розширити.

На початку 80-х років Бісмарк став на шлях активної політики
колоніальних завоювань. На цьому шляху його очікували серйозні політичні
та дипломатичні ускладнення. Англія старанно слідкувала за колоніальною
політикою молодої Німецької імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй.
Так проявилась перша іскорка англо-німецького протиріччя на колоніальній
арені. Бісмарк своєю твердою політикою по відношенню до Англії досяг
порівняно багато. Якщо в 1885-86 рр. він змушений був звернути свою
політику колоніальних завоювань, то в значній мірі тому, що в Європі
розгорнулись події, які могли втягнути Німеччину у війну на два фронти
[30, 83].

Суперництво на Балканах між Росією та Австро-Угорщиною, яке особливо
загострилося в цей час у зв’язку з їх боротьбою за вплив на Болгарію,
остаточно зруйнувало союз трьох імператорів. На південному сході Європи,
таким чином, знову виникла загроза війни між Австро-Угорщиною та Росією.
З іншого боку, зростання реваншистських настроїв у Франції викликало
небезпеку війни-реваншу. Але якщо на Балканах Бісмарк усе робив щоб
ліквідувати конфлікт між своєю австро-угорською союзницею і Росією, то
на Заході він в той же час готовий був розпалювати ризик війни.
Незважаючи на загострення відносин, справа до війни не дійшла. У Франції
реваншистські настрої незабаром стали затихати. З іншого боку, Німеччина
була впевнена, що у випадку свого нападу на Францію вона навряд чи зможе
надіятися на нейтралітет Росії.

Як і в 1875 р., воєнна небезпека, на цей раз більш гостра та затяжна
почала спадати.

Останні п’ять років перебування Бісмарка при владі були періодом його
найбільшої дипломатичної активності. Наростання імперіалістичних
інтересів в ряді найбільших європейських країн, погоня за новими
колоніальними завоюваннями – все це ускладнювало старі та породжувало
нові антагонізми.

Згорнувши колоніальну політику Німеччини і врегулювавши деякі посталі на
цьому ґрунті спірні питання, Бісмарк очистив шлях до покращення відносин
із Англією. Разом з тим потрібно було продовжувати боротьбу за
відвернення союзу між Росією та Францією, за покращення відносин з
східною сусідкою. Але це було не так просто. Суперництво між Росією та
Англією на Близькому Сході і, особливо в Середній Азії, поставило ці
держави перед загрозою виникнення війни. Суперництво між
Австро-Угорщиною і Росією на Балканах не зменшилось. Бісмаркова
Німеччина підштовхувала царську Росію в обох напрямках, вважаючи, що це
відволікатиме останню від європейських справ. В цій складній ситуації
нагромаджених протиріч Бісмарк створив навколо Німеччини нову систему
дипломатичних відносин. Її постійно підточували внутрішні антагонізми і
вона почала розпадатися ще в період відставки Бісмарка [31, 17].

В 1887 р. закінчився термін дії Троїстого союзу. Поновивши договір на
новий термін, Бісмарк тим самим укріпив свої відносини з
Австро-Угорщиною та Італією. Як і раніше, одне вістря цього союзу було
направлене проти Росії, інше – проти Франції.

В 1887 р. розпався, не видержавши напору закріплених в ньому протиріч
між Росією і Австро-Угорщиною, союз трьох імператорів. Царський уряд не
захотів знову поновлювати термін договору, і Бісмарк, за спиною своєї
союзниці, запропонував Росії підписати новий договір – двосторонній.
Договір передбачав взаємний нейтралітет Росії і Німеччини, в разі якщо
одна із держав буде втягнута у війну. Передбачено було, що договір
втратить силу, у випадку якщо Росія нападе на Австро-Угорщину або якщо
Німеччина нападе на Францію. В результаті положення було таке: союз з
Італією застраховував Німеччину на випадок війни із Францією, союз з
Австро-Угорщиною застраховував її на випадок війни з Росією. Тепер
договором з Росією Бісмарк перестрахувався і з цього боку (“договір про
перестраховку”). Але забігаючи наперед, варто відзначити, що баланс
інтересів був настільки нестійким, що договір проіснував всього три
роки.

В розрахунках Бісмарка важливе місце постійно займала Англія. Вище було
сказано про невдалі спроби зв’язати її домовленостями в 70-х роках. В
1886 р. з аналогічною пропозицією до Бісмарка звернувся англійський
міністр іноземних справ Розбері. Відхиляючись від такого союзу, сенс
якого зводився лише до використання Німеччини проти Росії, Бісмарк,
особливо в останні роки свого канцлерства, все ж таки шукав шляхи
зближення з нею. До такого зближення з Англією його підштовхували не
лише вимоги деяких впливових кіл великої німецької буржуазії, які
вважали, що це полегшить доступ німецькій продукції на світові ринки. До
зближення із Англією його підштовхували не лише неприязні стосунки із
Францією, – до цього його підштовхувало загострення протиріч між
Німеччиною і царською Росією. В інтересах прусського юнкерства Бісмарк
продовжував підвищувати тарифи на хліб і тим самим встановив високий
митний бар’єр для російського експорту. Зі свого боку, російський уряд
вів гостру економічну боротьбу проти Німеччини в інтересах не лише
російських поміщиків, але і російських фабрикантів, які вимагали
відгородити внутрішній ринок від конкуренції німецьких товарів. З цією
метою він безперестанно вводив високі забороняючи тарифи на товари
німецького походження і розпочав бойкотувати німецькі порти. По суті між
Росією та Німеччиною розгорталась безкомпромісна економічна війна. Це
суперечило зовнішній політиці Бісмарка, який ставив за мету – відвернути
справжню війну Німеччини з Росією. За словами Єрусалимського А. С. –
бісмаркова система “перестраховки” була, таким чином, лише “складною
дипломатичною конструкцією, побудованою на вибухонебезпечному ґрунті
економічних конфліктів” [5, 44].

В руках Бісмарка одним із знарядь покращення відносин з царською Росією
виявились фінансові позики, які надавались німецькою біржею. Відкриваючи
царському уряду доступ на німецький грошовий ринок, Бісмарк, тим самим,
в деякій мірі затримував погіршення російсько-німецьких відносин.
Позики, надані в середині вісімдесятих років, відіграли в цьому
розумінні не останню роль. Одначе в 1887 р. Бісмарк вирішив закрити
царському уряду подальший доступ на німецький грошовий ринок,
сподіваючись, що такого роду тиск зробить тодішню Росію більш
поступливою по відношенню до економічних вимог Німеччини. Але він
прорахувався. Потребуючи грошей і дізнавшись, що двері берлінських
банків перед ним закриті, царський уряд звернувся до французького
грошового ринку. Це прискорило зближення між російським царизмом і
французькою біржею. На горизонті європейської політики вимальовувались
перші контури майбутнього франко-російського союзу.

В цих умовах на самому початку 1889 р. Бісмарк робить ще одну спробу
більш тісного зближення із Англією. Він пропонує англійському прем’єру
Солсбері підписати союз між Німеччиною та Англією. Формально вістря
союзу планувалось спрямувати проти Франції. Бісмарк розраховував
зближенням з Англією впливати на Росію і в разі невдачі прагнути
застрахувати Німеччину союзом з Англією. Здійснити цей задум повністю не
вдалося через відставку Бісмарка. Складні дипломатичні комбінації
Бісмарка закінчилися невдачею. На протязі десяти років завдання
прусської політики полягало в тому, щоб приєднати Англію до Троїстого
союзу. Англія, яка звикла воювати руками інших, намагалась підштовхнути
Німеччину на першу лінію вогню в боротьбі проти Росії. Але навіть йдучи
на зближення з Англією, Бісмарк ніколи не хотів довести справу до війни
між Німеччиною та Росією.

В зіткненні Німеччини з Росією Бісмарк бачив головну небезпеку існуванню
самій Німецькій імперії. В основі бісмаркової політики добросусідських
відносин з Росією було закладено розуміння сили та невичерпності
природного та людського потенціалу російської імперії. Бісмарк бачив
широкі російські простори і розумів їхнє стратегічне значення, вважаючи,
що вони є неприступними для іноземної сили [32, 47].

Бісмарк за свою довге політичне життя не раз перебував у важких
ситуаціях, які видавались іноді, наприклад, на початку 60-х років, майже
безнадійними. Кожна значна акція, здійснювана ним в якості голови уряду,
була пов’язана із ризиком, який виправдовувався лише кінцевим успіхом
відповідно до принципу “переможця не судять”.

Але в кінці 80-х років підстав для таких сподівань ставало все менше,
особливо після смерті Вільгельма І. Зміни на німецькому престолі не
породили нестійкості, проте занадто її посилили. Нестійкість в політичну
систему в цілому приносило перш за все банкрутство виключного закону,
явна неефективність репресивних методів і крах розрахунків на підкуп
робітників “соціальною реформою”. Протиріччя між канцлером і вищими
військовими колами привносили хиткість не лише в зовнішньополітичну та
воєнно-стратегічну, але і в співвідношення сил правлячої верхівки. Якщо
при Вільгельмові І все це погано чи добре утримувалось в стані
рівноваги, то з його смертю рівновага розвалилась. Новому кайзеру –
молодому і амбітному Вільгельму ІІ – політика Бісмарка видавалась
занадто обмеженою, старомодною, позбавленою світового розмаху [33, 14].

Так вся система бісмаркової політики, внутрішньої і зовнішньої, вступила
в глибоку кризу. Прагнучи закріпити своє становище, Бісмарк кидався,
маневрував, інтригував в різних напрямках. Він пише у своїх мемуарах:
“Причини, через які моя політична совість не дозволяла мені піти у
відставку, лежала в іншій площині, а саме – в зовнішній політиці, з
точки зору як імперії, так і німецької політики Прусії. Довіра та
авторитет, які я на протязі довголітньої служби отримав при іноземних і
німецьких дворах, я не в змозі був передати іншим. З моєю відставкою цей
капітал повинен був загинути для країни і для династії” [4, 50].

В 1890 р. Бісмарк отримав відставку і повинен був піти. Особиста
неприязнь до нього молодого кайзера Вільгельма ІІ відіграла відому, але
все ж порівняно другорядну роль. Хоча з цього приводу Бісмарк пише так:
“Коли у імператора виникло бажання і сформувалося рішення звільнити мене
– я не знаю. Думка про те, що він не розділить зі мною слави свого
майбутнього правління, була йому нав’язана і засвоєна ним ще тоді, коли
він був принцом” [4, 42]. Бісмарк повинен був піти тому, що в умовах
швидкого капіталістичного розвитку об’єднаної ним Німеччини, вже встигли
вирости глибокі класові протиріччя між зростаючим робітничим класом і
буржуазно-юнкерським блоком. Введені ним і існувавші на протязі 12 років
виключні закони проти соціалістів, зрозуміло, ніяк не могли подолати ці
протиріччя. Протиріччя серед правлячих класів Німеччини занадто
оголились, і в своїй економічній політиці Бісмарк не зміг в повній мірі
задовольнити прагнення щойно народженого фінансового капіталу до
експансії на зовнішні ринки, до захоплення нових колоній. В умовах
новостворених імперіалістичних антагонізмів його зовнішня політика
почала переживати свого роду кризу. Він не міг зробити вибору між Росією
і Англією, прагнув використати одну державу проти іншої і в кінці кінців
підготував таке становище, коли обидві ці держави відмовили імперії в
своїй підтримці [34, 9].

Бісмарк був великим дипломатом, реальним і тверезим політиком. Він зумів
в області зовнішньої політики піднятися вище свого класу, зумів
зрозуміти історичні завдання, які стояли тоді перед Німеччиною, і
вирішив їх по-своєму, але на наступному етапі він не зміг засвоїти нові
умови класових і міжнародних відносин, що склалися в період
імперіалізму.

В цілому, дипломатію Бісмарка в 80-ті роки можна охарактеризувати
наступним чином: в кінці своєї політичної кар’єри Бісмарк часто
використовував складні, не гнучкі дипломатичні конструкції, які в
більшості випадків виявились недостатньо ефективними в нових, динамічних
політичних умовах.

Висновки.

Підсумок в характеристиці неординарної постаті Бісмарка хочеться почати
словами історика Брандеса, який стверджував, що “Бісмарк – щастя для
Німеччини, хоча і не благодійник людства. Для німців він те ж саме, що
для короткозорого – пара відмінних, надзвичайно сильних окулярів: щастя
для хворого, але велике нещастя, що вони йому потрібні” [35, 6].

В кінці нашого дослідження, а саме курсової роботи, присвяченій
історичній особистості канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка, необхідно
зробити наступні основні висновки:

1. Отто фон Бісмарк здійснив досить вагомий вплив на розвиток Німеччини
у другій половині ХІХ століття. Перш за все, роль Бісмарка полягає в
тому, що під його безпосереднім керівництвом завершилось “залізом і
кров’ю” об’єднання німецьких земель і на політичній карті Європи
з’явилась нова впливова держава – Німецька імперія.

Величезний вклад Бісмарка в її створення є беззаперечним. Беззаперечним
є і той факт, боротьба за утворення імперії потребувала від нього
рішучості, сміливості, енергії і видатного політичного та дипломатичного
обдарування. Більш того, вона потребувала також подолання власних
класових, кастових і прусських вузьконаціоналістичних упереджень.
Бісмарк представив світу свого роду історичний парадокс: прусський
консервативний юнкер виконав загальнонаціональне завдання німецької
буржуазії за допомогою радикальних методів “революції згори”.

2. Бісмарк сформував новий стиль європейської воєнної дипломатії, яким
пізніше користувались послідовники “залізного канцлера” – кайзер
Вільгельм ІІ і, в певній мірі, Адольф Гітлер. До основних характеристик
дипломатії Отто фон Бісмарка можна віднести: жорсткість, часто
поєднувану з безпринципністю; крайній прагматизм; комплексне поєднання
дипломатичних засобів і застосування воєнної сили; використання складних
воєнно-дипломатичних конструкцій і т. д.

Зовнішня політика керованої Бісмарком Німецької імперії виходила з
визнання неминучості нової європейської війни і необхідності підготовки
сприятливих політичних і воєнних позицій для удару по ворогу. Ось чому
дипломатичні хитросплетіння Бісмарка не послаблювали міжнародну напругу,
а навпаки, підтримували і посилювали її. Ось чому при його безпосередній
участі в Німеччині відбулося таке тісне зближення дипломатії та
мілітаризму. Не можна звинувачувати Бісмарка за гріхи наступників, які
діяли вже в іншу епоху, але не підлягає сумніву, що гріхи ці мали за
основу фундамент, закладений ним. Все ж в певній мірі і він несе
відповідальність за анархію, яка панувала в дипломатії ХХ століття. Його
маніпулювання пресою, свідоме роздмухування дрібних безпорядків до
кризових масштабів, вміння застосовувати хитромудрі прийоми, які
суперечили його переконанням, використання напівправди, ходових реплік і
політики залякування – усі ці аспекти його системи знайшли застосування
в ті часи, коли зовнішню політику диктували посередні особистості, які
не володіли його винахідливістю в критичних ситуаціях, коли воєнний
конфлікт здавався неминучим [36, 8].

3. Система німецького мілітаризму, основи якого були закладені Бісмарком
у другій половині ХІХ століття, здійснила величезний вплив на
європейську і, більше того, світову історію першої половини ХХ століття.

Європейська історія другої половини ХІХ століття не так вже й багата
великими особистостями. Одна із перших серед них – канцлер Німецької
імперії Отто фон Бісмарк. Його друзі і вороги, критики та прихильники
сходяться в одному: фігура Бісмарка – одна із найсильніших і
найцікавіших, яка приковує до себе увагу сучасників і не втратила
інтересу для нащадків.

Повертаючись до епіграфу курсової роботи, а саме вислову давньоримського
філософа Сенеки, який стверджував, що не було ще генія без певної долі
безумства, варто пояснити як ці слова стосуються Бісмарка. Те, що
останній був генієм політичного та дипломатичного мистецтва є
беззаперечним фактом, який, як ми сподіваємось, доведений у нашому
дослідженні. А от в чому полягало і проявилося його “безумство”? На наш
погляд, “безумство” Бісмарка – це його відданість Батьківщині – єдиній,
могутній Німеччині, на благо якої він потратив майже усе своє життя. А
методи за якими він діяв були характерними тій епосі і відступають на
другорядний план перед силою його особистості. Як говорив У. Черчілль:
“Відмінність між державним діячем та політиком полягає в тому, що
політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч на наступне
покоління”. Бісмарк, будучи водночас і державним діячем і політиком,
зумів зорієнтувати свою діяльність в майбутнє, і на наш погляд, не лише
на одне покоління вперед.

Ось чому пам’ятники Бісмарку стоять у всіх великих містах Німеччини,
його іменем названі сотні вулиць і площ. Його називають – “Засновник
імперії”, або “Засновник нації”. Адже все німецьке, що є в німцях, – від
Бісмарка, “який пережив себе, але не свою велич” [37, 19].

Отже, Отто фон Бісмарк є видатною постаттю не лише європейського, але й
світового масштабу; політичним і державним діячем, який заклав фундамент
для могутності, а саме політичної та економічної, сучасної Німеччини.
Його висловлювання, які стали крилатими, і досі не втратили своєї
значущості і вагомості [Див. дод. № 2]. Вони є яскравим надбанням
світової політичної та дипломатичної думки.

Література.

1. Engelberg E. Bismarck: das Reich in der Mittelеuropas. B., 1990.

2. Engelberg E. Bismarck: Urpreusse und Reichsgrunder. B., 1985.

3. Gall L. Bismarck: der weisse Revolutionеr. Frankfurt a. M., 1980.

4. Бисмарк О. Мысли и воспоминания. Тт. 1-3, М., 1940-41.

5. Ерусалимский А.С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. М., 1968.

6. Чубинский В.В. Бисмарк. Политическая биография. М., 1988.

7. Галкин И.С. Создание Германской империи. М., 1986.

8. Нарочницкая Л.И. Россия и войны Пруссии в 60-х годах Х1Х в. за
объединение Германии “сверху”. М., 1960.

9. Ротштейн Ф.А. Из истории Прусско-Германской империи. М., 1948.

10. Оболенская С.В. Политика Бисмарка и борьба партий в Германии в конце
70-х годов ХІХ века. М., 1992.

11. Троян С. С, Горечан Т. В. Отто фон Бісмарк: соціально-психологічний
портрет на фоні німецької історії ХІХ століття. – Чернівці, 1994.

12. Михайлов П.И. Проблемы германской революции 1848 г. М., 1985.

13. Сементковский Р. Князь Бисмарк. Его жизнь и государственная
деятельность. Биографический очерк С. И. Сементковского. СПб., изд. Ф.
Павленкова. – 1895.

14. Ревуненков В. Приход Бисмарка к власти (Полит. Борьба в Пруссии в
1859 – 1862 гг.). Отв. ред. проф. А. И. Молок. Ленингр. гос. ун-т.
Ленинград – 1941.

15. Бисмарк. Из речей Бисмарка до учреждения Северо-Германского союза
(1847-1867). СПб., изд. В. Л. Бермана., 1888.

16. Бобилєва С. Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року.: Навч.
посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Дніпропетровський національний
ун-т. – Д.: РВВ ДНУ., 2003.

17. Туполев Б.М. Династия Гогенцоллернов // ННИ, 1991. – № 6.

18. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т.21.

19. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т.19.

20. Хильгрубер Андреас, Берглар Петер. Выдающиеся политики: Отто фон
Бисмарк, Меттерних / И. И. Жаровая, О. Е. Рывкина (пер. с нем). –
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998(Исторические силуэты).

21. Утин Е. Вильгельм І и Бисмарк. Исторические очерки. СПБ. 1892.

22.Перцев В. Германия и Австрия в ХІХ веке. Исторический очерк. М., акц.
о-во “Универсальная б-ка”. (1917).

23. Бебель А. Из моей жизни. М., 1963.

24. Хилльгрубер Андреас. Отто фон Бисмарк – основатель великой
европейской державы – Германской империи. М., 1979.

25. Палмер Алан. Бисмарк. Смоленск: Русич, 1998.

26. Людвиг Эмиль. Бисмарк. М.: Захаров-АСТ, 1999.

27. Барахова И.В. Создание союза трех императоров. / Россия и Германия.
Вып.1. Отв ред Б.М. Туполев. М., 1998.

28. История дипломатии. Под ред. В.П. Потемкина. М., 1941. т.1.

29. История дипломатии. Под ред. В.А. Зорина. М., 1959. т.1.

30. Троян, Сергій Зародження і розвиток ідей німецького колоніалізму в
40-х – середині 80-х років ХІХ ст. / Чернівецький ун-т ім. Ю.
Федьковича. – К., Чернівці: НМК ВО, 1993.

31. Туполев Б.М. Германский империализм в борьбе за «место под солнцем».
Германская экспансия на Ближнем Востоке, в Восточной Африке и в районе
Индийского океана в конце ХIХ – начале ХХ в. М., 1991.

32. Fischer F. Griff nach der Weltmacht: Die Kriegszielpolitik des
kaiserlichen Deutschland, 1914-1918. Djusseldorf, 1961.

33. Людвиг Э. Последний Гогенцоллерн (Вильгельм II ). М., 1991.

34. Айзин Б.А. Революционные германские социал-демократы против
империализма и войны (1907-1914). М., 1974.

35. Айзин Б.А. Альтернативы германской политики в конце ХІХ – нач. ХХ
вв. // ННИ. – 1992. – № 4.

36. Петряев К.Д. Очерки по истории Германии начала ХХ века
(1900-1914гг.). Одесса, 1959.

37. Хасанов Володимир Furor Teotonikus, або, “Бісмарк, який пережив
себе, але не свою велич” // Дзеркало тижня № 38 (566). – 2005.

Додаток № 2.

Афоризми Бісмарка.

• Революцію підготовляють генії, здійснюють фанатики, плодами
користуються негідники.

• Політика – це мистецтво пристосовуватися до обставин і отримувати
користь із всього, навіть із того, що є небезпечним.

• Політика – це мистецтво можливого.

• Політика – не точна наука.

• Свобода – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити.

• Бережись завжди будувати повітряні замки, тому що хоч вони найлегше
від усіх інших зводяться, але найважче всього руйнуються.

• Вчись так, неначе ти маєш жити вічно, живи так, неначе ти маєш померти
завтра.

• Єдиною здоровою основою великої держави є державний егоїзм, а не
романтика, і не є гідним держави боротися за справу, що не торкається її
власного інтересу.

• Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до
виборів.

• Навіть переможна війна – це зло, яке повинно бути попереджене мудрістю
народів.

• Горе тому державному діячу, який не спромігся знайти такий привід для
війни, який і після війни ще збереже своє значення.

• За будь-яку задану справу повинна відповідати лише одна людина.

• На дипломатичній мові приєднатися в принципі – просто коректний спосіб
відмови.

• Всі ми – народ, і уряд – також.

• Росіяни довго запрягають, але швидко їдуть.

• Угоди з Росією не варті того паперу, на якому написанні.

• Ніколи нічого не замислюйте проти Росії, тому що на кожну вашу
хитрість вона відповість своєю непередбачуваною тупістю.

• Тупість – дар Божий, але не варто ним зловживати.

• Соціалістичний устрій – це дуже гарний устрій для експериментів
держави, якої не шкода.

• Варто лише посадити Німеччину в сідло, а вже поскакати вона зуміє.

• Уряд не має права бути нерішучим. Раз вибравши шлях, він повинен, не
озираючись направо і наліво, йти до кінця.

• З поганими законами і хорошими чиновниками цілком можливо керувати
країною. Але якщо чиновники погані, не допоможуть і самі найкращі
закони.

• Репліка: “В принципі я згідний” – означає, що ви зовсім на бажаєте
цього допустити.

• Хто контролює Україну – контролює Європу, хто контролює Європу – керує
всім світом.

• Із джентльменом я завжди буду наполовину більшим джентльменом, із
негідником – наполовину більшим негідником.

• Дружба між чоловіком та жінкою дуже послаблюється із настанням ночі.

Похожие записи