Реферат на тему:
Німеччина у ХІІ – ХV ст.
Економічне становище. Політика Фрідріха І Барбаросси. Німецька агресія
проти полабських і прибалтійських слов’ян. Німеччина в ХІУ – ХУ ст.
До ХІІІ ст. Германська держава була однією з найбільш сильних у Західній
Європі, а потім – роздробленість, політичний занепад, але не
економічний.
В ХІІ – ХІІІ ст. йде внутрішня колонізація. Замість лісів і боліт –
розорані землі і села. Застосовувались більш цінні культури – замість
ячменю.
Раніше інших розвиваються міста в басейні Рейну (колишній район, куди
сягала римська колонізація) – Кельн, Кобленц, Майнц, Вормс, Шнайдер,
Страсбург, Бонн і по Дунаю – Ульм, Регенсбург, Донауерт. У ХІІ ст. –
близько 50 міст, У ХІІІ ст. – 500, але більшість були дрібними. Зростає
спеціалізація міст на певних ремеслах. Так, Кельн став центром
металообробки і виробництва шовку. Вигідне і його розташування. Це
перевалочний пункт для товарів з Північної Італії, котрі спрямовувались
до Балтійського узбережжя.
У ХІІ ст. в Німеччині починають споруджувати кам‘яні будинки.
Розвиваються центри видобутку залізної руди – Фрейбург, Шварцвальде,
олова – в Рудних горах, міді – Мансфельд, золота – Гольдбург в Силезії,
срібла в Саксонії. Ускладнився і процес видобутку металу.
В другій половині ХІ ст. почалась визвольна боротьба міст проти
сеньйорів. У 1073 р. городяни Вормса вигнали свого єпископа і допомогли
королю Генріху ІУ, за що були нагороджені торговими привілеями. У 1074
р. повстали проти архієпископа городяни Кельна, але потерпіли поразку.
Кілька разів повставали проти свого архієпископа городяни Майнца.
Намітився союз між городянами і королівською владою. Але надалі, коли
королям потрібна була військова допомога, вони були зацікавлені у
прихильності великих феодалів і подавляли виступи городян. Тому боротьба
городян затягнулась. Повного самоуправління домоглись лише імперські
міста – ті, що були в королівському домені.
Відсутність союзу між королем і містами негативно позначилась і на
державній владі. Німеччину чекала політична родробленість.
Піднесення ремесла позначилось і на сільському господарстві. У ХІІ –
ХІІІ ст. розкладається стара вотчинна система, заснована на панщинній
праці. На зміну їй прийшла чиста сеньйорія з відсутністю самостійного
панського господарства. Колишня панська оранка віддавалась орендарям –
майєрам.
З‘явились вільні селяни, що сплатили чинш – грошовий оброк. Але
звільнення селян від особистої залежності часто супроводжувалось
позбавленням селян спадкових прав на землю. Поширення короткотермінової
оренди погіршувало власницькі права селян, вело до зростання селянських
повинностей: при кожному переукладанні орендного договору феодал мав
можливість підняти орендну плату. Йде диференціація селянства.
Виділились багатші селяни, що скупили кілька наділів. З другого боку –
безземельні наймити.
Селяни виступали проти сеньйорів, аж до вбивства феодалів. Поширеною
формою протесту стали втечі в міста на схід – за Ельбу. Феодали
домагались угод між собою і з містами про видачу втікачів. Було й кілька
повстань. На початку ХІІІ ст. вибухнуло повстання штедингів (берегових
жителів) у Фландрії проти бременського архієпископа, що прагнув
християнизувати їх. Штединги були повністю винищені.
Економічне піднесення в Німеччині не привело до утворення єдиного
центру, як Париж чи Лондон, до якого б тяжіли всі землі країни. Великі
німецькі міста економічно були більш зв’язані з іноземними містами, ніж
між собою.
Німецькі міста були природними економічними центрами для прилеглих
земель. До більших міст прилягали більші округи. Між ними майже не було
зв‘язку. Обласна централізація і стала економічною передумовою розвитку
для майбутньої системи т.зв. територіальних князівств.
Після смерті Генріха У князі вибрали королем герцога Саксонії Лотаря ІІІ
(1115 – 1137). Він не мав достатньо сил, щоб підкорити всю Німеччину,
тому займався переважно справами Саксонського герцогства. Свою дочку
видав за сина баварського герцога Генріха Вельфа. Так утворились великі
володіння Вельфів. Якби Генріха Вельфа обрали на престол це привело б до
значного об‘єднання. Але князі обрали королем швабського герцога Конрада
Штауфена.
Штауфени прагнули створити навколо своїх володінь на південному заході
великий королівський домен.
Політика Фрідріха І Барбаросси. Видним представником династії Штауфенів
був Фрідріх І Барбаросса (1125 – 1190), який вважав себе спадкоємцем
Карла Великого і римських імператорів. Фрідріх Барбаросса домігся
примирення з могутніми князями Німеччини. Генріху Вельфу (прозваному
Левом) він повернув забрану його попередником Баварію. Але при цьому ж
Баварії була виділена Австрія, яку Барбаросса віддав своєму васалу
Генріху Бабенбергу.
Домігшись примирення в Німеччині, Барбаросса направив всі сили на
підкорення Північної Італії з її вільними містами. Хоч Північна і
Середня Італія формально були в складі “Священної Римської Імперії”,
вона по-суті підкорялась німецьким імператорам лише тоді, коли там були
німецькі війська. Ломбардські міста у боротьбі з сеньйорами завоювали
самоуправління і стали самостійними республіками.
Фрідріх Барбаросса вирішив ліквідувати всі міські свободи і підкорити
міста управлінню своїх чиновників. У 1158 р. на зборах в Ронкаль‘є були
оголошені імператорські постанови, що відміняли всі міські вольності.
Надалі містами повинні були управляти імператорські подеста, а податки
поступали в казну. Почалось жорстоке пограбування ломбардських міст.
Деякі, як Мілан, почали боротьбу, але потерпіли поразку. Мілан здався на
милість переможця. Місто було зруйноване, його жителі виселені в село.
Однак це підштовхнуло інші міста до об‘єднання. Їх підтримав папа
Александр ІІІ, противник Барбаросси.
Це ворогування почалося з вступу Фрідріха І на престол. Імператор
порушував Вормський конкордат. Неминучою була сутичка.
Вже у 1157 р. на рейхстазі в Безансоні, коли папський легат Ролан
(майбутній папа Александр ІІІ) оголосив папську буллу, де натякалося, що
імператор користується папськими бенефіціями, викликала ворожнеча між
папою та імператором.
У 1166 р. Барбаросса з великим військом направився у черговий, вже у
четвертий раз, за Альпи, щоб вигнати з Риму папу Александра ІІІ і
посадити на його місце свого ставленика – антипапу Пасхалія ІІІ. Німці
зайняли Ломбардію, потім Рим. Александр ІІІ втік на південь під захист
свого союзника і васала короля Сицилії. Але раптом почалась епідемія
чуми, яка скоротила німецьке військо майже наполовину. Його залишки
покинули Італію. Північноіталійські міста об‘єднались у Ломбардську лігу
– 18 міст, в в.ч. і Венеція. Спільно був відбудований Мілан. На честь
папи Александра ІІІ було збудовано місто Александрію.
На імперському з‘їзді у Вормсі Барабаросса домігся рішення князів про
новий похід в Італію, що виявився фатальним. Німецьке рицарське військо
обложило Александрію, але, простоявши півроку, відступило. 29 травня
1176 р. у битві при Леньяно ліга завдала поразки німецьким військам.
Барбаросса був легко поранений і випадково уник полону. Його не було
кілька днів.
Після цього Барбаросса перейшов до мирної дипломатії. Рівно через 100
років після Каносси в 1177 р. на паперті св. Марка у Венеції відбулась
процедура примирення імператора з папою, що нагадувала зустріч в
Каноссі. Гордий Барбаросса повинен був поцілувати папську туфлю і
виконати “маршальську службу” – тримати за повід коня під час урочистого
виїзду папи. За це він домігся зняття церковного відлучення і уклав мир
з ломбардськими містами. Згідно із Констанським мирним договором 1184 р.
міста зберігали самоуправління і колишні вольності, хоча формально були
зобов‘язані визнати імператорське верховенство. Міста повинні були
приносити імператору клятву вірності і надавати невелику воєнну і
фінансову допомогу.
У Німеччині Барбароссі протистояли могутні князівські династії, в першу
чергу Вельфи. Генріх Лев володів майже половиною Німеччини і розширяв
свої володіння. Він перестав коритися імператору і не взяв участі у
поході на Італію у 1174 – 1176 рр., що стало однією із причин поразки
при Леньяно. Цього було достатньо, щоб звинуватити Вельфа у державній
зраді. Однак, розправу Барбаросса вирішив зробити чужими руками. Він
викликав Вельфа на суд за скаргами кількох князів про привласнення їх
володінь. Генріх Лев не з‘явився і був засуджений заочно. Всі його
володіння були конфісковані і роздані іншим князям. Згідно з рішенням
імператору заборонялось утримувати більше року конфісковані землі
князів. Це остаточно позбавило можливості об‘єднати під своєю владою всю
територію країни. Це був крок до територіального розпаду Німеччини.
Генріх VІ (1190 – 1197), який успадкував престол після Барбаросси,
приєднав до імперії Сицилійське королівство. Він домагався світового
панування, перетворивши всіх західноєвропейських королів у своїх
васалів. Він хотів підкорити і Візантію. Однак, в імперії Штауфенів не
припинялись змови та повстання. Сицилія боролась проти німецького
панування. Коли Генріх VІ раптово помер, імперія розпалась на частини.
На німецький престол виявилось три претенденти – дворічний Фрідріх ІІ,
який був під опікою своєї матері Констанції в Неаполі, Філіп Швабський –
дядя Фрідріха ІІ і Оттон ІV Вельф. Найбільші вигоди з цього становища
мав Іннокентій ІІІ, який став арбітром у суперечці антикоролів.
В Європі йшла централізація, а в Німеччині посилювалась роздробленість.
Одна з причин – прагнення зберегти владу над Італією та іншими залежними
країнами. Щоб одержати військову допомогу від князів, імператори змушені
були йти на поступки. Якщо в інших країнах королівська влада позбавляла
знать її привілеїв, то в Німеччині навпаки – за князями закріпились
державні права. Королівська влада втратила суверенний державний характер
і була поставлена у залежність від великих феодалів. Отже, у
роздробленості були економічні і політичні причини.
У 1212 р. папа Іннокентій допоміг Штауфену зайняти германський престол.
На цей час князі вже так зміцніли, що не було й мови про реальне
підкорення королю. Тому Фрідріх ІІ (1212 – 1250), один з найбільш
освічених монархів середньовіччя, таких цілей перед собою не ставив. Він
прагнув зберегти формальне верховенство над князями і одночасно надавав
князям всі вже фактично завойовані привілеї. Згідно з привілеєм князям
церкви 1220 р. єпископи одержали право карбувати монету, збирати мито і
засновувати міста та ринки.
За постановами 1231 – 1232 рр. імператор відмовлявся від свого права
будувати міста і фортеці і засновувати монетні двори, якщо це буде
шкодити князям. За князями визначалось необмежене право юрисдикції. У
містах заборонялись об‘єднання городян, в т.ч. і цехи. Правда, ця
заборона лишилась лише на папері. Міста виборювали права на
самоуправління.
Але ці поступки князям не могли зміцнити влади над Італією. Небезпека
поневолення заставила північноіталійські міста відновити воєнний союз –
Ломбардську лігу. Хоча у 1234 р. біля Кортеново Фрідріх ІІ одержав
перемогу над лігою, в наступному році він зазнав поразки при облозі м.
Бринії. Ліга зміцнила свої позиції. Ще більш невдалою була спроба
Фрідріха ІІ підкорити папство.
Папа Григорій ІХ використовував безвідмовну зброю – відлучення від
церкви. Щоб надати більшої ваги цьому, папа оголосив про скликання в
Римі вселенського собору. Але Фрідріх ІІ заблокував Рим. Григорій ІХ
скоро помер в обложеному Римі. Його наступник Іннокентій ІУ, з яким
імператор намагався помиритися ціною великих поступок, таємно приїхав з
Риму в Ліон, де скликав собор. Там Фрідріх ІІ був відлучений від церкви
і позбавлений почестей і звань. Знать відступилась від нього і обрала
антикороля Генріха Распе. Фрідріх ІІ помер. Його спадкоємець Конрад ІV
(1250 – 1254) безуспішно продовжував боротьбу з папською курією і
Ломбардською лігою.
По заклику папи в Сицилії висадився брат французького короля Карл
Анжуйський. У цій війні загинули всі представники династії Штауфенів. У
1268 р. на площі в Неаполі був страчений останній – 16-річний Конрадин.
Південна Італія і Сицилія перейшли до Анжу. У Німеччині почалось
20-річне міжцарювання.
Німецька феодальна агресія проти полабських і прибалтійських слов‘ян. До
ХІІ ст. східний кордон Німецької держави проходив по Ельбі (Лабі). У ХІІ
– ХІІІ ст. в результаті походів на Схід кордон Німеччини був відсунутий
далеко за Ельбу і її територія збільшилась вдвоє.
Рушійною силою в походах на слов‘ян було рицарство, яке не одержало
здобичі в хрестових походах на мусульманський Схід і сподівалось на
легку здобич за рахунок слов‘ян. Імператори, зайняті Італією, не брали
участі в “натиску на схід”, тому він сприяв не централізації, а
роздробленості.
Слов‘янські і прибалтійські народи, політично роздроблені, не могли дати
відсічі рицарям. Коли ж вони організовували відсіч, то рицарі терпіли
поразку.
В результаті успішних повстань 983 і 1002 рр. полабські слов‘яни надовго
звільнилися від німецького панування, але лишалися розпорошеними.
У 1147 р. саксонський герцог Генріх Лев з благословіння папи здійснив
хрестовий похід проти язичників-слов‘ян. Ободритський князь Никлот
організував оборону і похід провалився. У 1160 р. – новий похід проти
ободритів, Никлот зазнав поразки. Почалась насильна християнізація
ободритів. Пізніше Генріх Лев, шукаючи союзників у боротьбі із своїми
противниками в Німеччині, передав більшу частину ободритських земель в
управління сину Никлота Прибиславу. Так виникло Мекленбурзьке
герцогство, формально самостійне, але залежне від Німеччини.
В 1168 р. датчани захопили о. Руяну (Рюген), де жили слов‘яни, знищили
їх святиню. Князі прийняли християнство і визнали залежність від
данського короля.
Землі лютичів захопив Альбрехт Ведмідь, який одержав у 1134 р. від
імператора Північну марку. Нащадки Альбрехта Ведмедя розширили свої
володіння і утворили маркграфство Бранденрбурзьке. У ХІІІ ст. до нього
ввійшли землі по Шпреє (шпреян), де був збудований Берлін.
Почалась колонізація слов‘янських земель. Слов‘янське населення
зганялось з кращих земель. Кожен німецький поселенець одержував повну
гуфу, шульц (староста) і священник – по 2-3 гуфи. На декілька років їх
звільняли від повинностей. Німецькі селяни за Ельбою знаходились в
кращому становищі, ніж в іншій Німеччині. Це спряло колонізації і через
кілька століть ці землі перетворились в чисто німецькі.
Другий потік колонізації – на південний схід, на Середній Дунай, де жили
словни. Ще Карл Великий завоював їх, а в кінці Х ст. вони були виділені
у Східну марку. В 1156 р. Східна марка одержала статус самостійного
герцогства Австрії. Тут селилися колоністи переважно з Баварії.
Слов‘янське населення підлягало християнізації і онімеченню. Але в
Карінтії (зараз Словенія) слов’янське населення збереглось.
Почалось захоплення Східної Прибалтики, заселеної курами, лівами,
естами, земгалами. Вже в ХІІ ст. німецькі купці почали створювати
торгові двори в Прибалтиці. Починаючи з 1196 р. бременський архієпископ
став призначати в Лівонію епископа. Третій лівонський архієпископ
Альберт, осівши в Ризі, розгорнув широку місіонарську і колонізаторську
діяльність. Для підкорення язичників був створений духовно-рицарський
орден мечоносців. Папа Іннокентій ІІІ затвердив статут цього ордену і
благословив його. З мечем орденоносці пройшли Лівонію, знищуючи
непокірних. На допомогу прийшли руські воїни під керівництвом полоцького
князя Володимира. Але рицарі сховались у збудованих ними фортецях і
витримали тривалу облогу руських воїнів.
Підкоривши Лівонську землю, рицарі вторглись в область естів. Тепер вони
діяли із ще ббільшою жорстокістю. У 1224 р. вони захопили м. Юр‘їв
(Тарту). Найдовше чинили опір земгали і кури. Земгали були підкорені аж
у ХІІІ ст.
Східна Прибалтика не стала об‘єктом колонізації через віддаленість.
Місцеве населення зберегло свою самобутність.
В ХІІ ст. були завойовані землі язичників-прусів. У 1215 р. папа
Іннокентій ІІІ оголосив хрестовий похід проти прусів, але він закінчився
провалом. Тоді мазовецький князь Конрад запросив Тевтонський орден,
заснований у Палестині. Польський князь прорахувався. Завойована країна
стала здобиччю ордена і була перетворена у пустелю. Прусію колонізували
німці. Прусам заборонялось жити у містах.
У 1237 р. з допомогою папи відбулось об‘єднання Тевтонського ордену з
орденом меченосців. Утворилась держава ордена. У 1242 р. відбулась битва
на Чудському озері. Вона підштовхнула прусів до повстання, але воно було
придушене.
У 1343 р. виникла селянська війна на землях естів. Датчанам на допомогу
прийшов орден. Він готувався захопити також Польщу і Литву. У 1386 р.
вони уклали унію. А в 1410 р. орден зазнав поразки при Грюнвальді. У
1466 р. після невдалої війни з Польщею орден визнав васальну залежність
від польського короля.
Після смерті Фрідріха ІІ імператори більше займалися спрвами своїх
князівств. Рудольф І (1273 – 1291) з дому Габсбургів володів землями в
Ельзасі і Швейцарії. Він збільшив свої володіння. Тому після смерті
Рудольфа князі не обрали його сина імператором. Зміцнюються такі
династії – Нассау, Люксембургів, Віттельбахів, Габсбургів, що що заважає
посиленню імператорської влади.
Німеччина в ХІV – ХV ст. На початок ХІV ст. Священна Римська імперія
залишалась великим політичним утворенням у Західній Європі, однак, без
внутрішньої єдності. У 1291 р. на території імперії утворилось ще одне
об‘єднання – Швейцарський союз. Вільні общини трьох альпійських “лісних
земель” – Швіца, Урі, Унтервальдена – об‘єднались для протидії
Габсбургам, які хотіли їх підкорити і оволодіти перевалом Сен_Готард, що
зв‘язував початок ХІV ст. Священна Римська імперія залишалась великим
політичним утворенням у Західній Європі, однак, без внутрішньої єдності.
У 1291 р. на території імперії утворилось ще одне об‘єднання –
Швейцарський союз. Вільні общини трьох альпійських “лісних земель” –
Швіца, Урі, Унтервальдена – об‘єднались для протидії Габсбургам, які
хотіли їх підкорити і оволодіти перевалом Сен-Готард, що зв‘язував
Німеччину та Італію. У 1315 р. швейцарська піхота із селян розбила
кінноту Габсбургів біля гори Моргартен (південніше Цюріхського озера).
До союзу в ХІV ст. примкнуло декілька “міських кантонів”, в т.ч. Люцерн,
Цюріх, Берн. Однак, фактичної автономії конфедерація домоглясь лише у
ХVІ ст. Вона тоді включала 13 кантонів і кілька союзних земель. Кожен із
кантонів мав самоуправління, проводив свою внутрішню і зовнішню
політику. У німецьких селян склалась легенда про щасливу країну –
Швейцарію.
Імперія ж не мала чітких кордонів. У ХІІІ – ХІV ст. в Німеччині було вже
3, 5 тис. Міст, де жила 1/5 частина населення (а всього – 13-15 млн.
чол.). Найбільші міста – Кельн, Страсбург, Любек, Нюрнберг –
північнонімецька зона. У південнонімецькій зоні – Аусбург, Ульм,
Регенбург, Базель, Відень. Багато з них вели жваву торгівлю з Італією,
Сходом.
Славились тканини, виготовлені в цих містах, нюрнберзьке литво. В ХV ст.
позначились ознаки розкладання цехів – їх замикання, поява “вічних
підмайстрів”, зростаюча поляризація.
Центром торгівлі став Франкфурт-на-Майні, де регулярно відбувались
ярмарки. У 1402 р. тут був заснований торгово-кредитний банк. Особливих
успіхів досягло південнонімецьке купецтво. У 1380 р. засноване “Велике
Равенсбурзьке товариство” з 13 філіями. На півночі торгівля була
монополізована Ганзою. Вона проіснувала більше 500 років, об‘єднувала
160 міст. Мета Ганзи – посередницька торгівля. Її ядром були Любек і
Гамбург. Торгувала Ганза з Руссю, Англією. Мала контори у Новгороді,
Стокгольмі, Бюгге, Лондоні. Це було політичне об‘єднання. Владу тримав
патриціат. Ганза вела війни. З допомогою Швеції воювала проти Данії, яку
перемогла і в 1380 р. одержала у володіння ряд фортець на півдні
Скандінавського півострова.
Кожне ганзейське місто було автономним, але не мало права шкодити Ганзі.
Ганза придушувала конкуренцію інших країн, відстоювала комунальні
свободи міст.
У другій половині ХІV ст. виникли Швабський і Рейнський союзи міст.
Останній об‘єднував близько 60 міст.
Активізувалося рицарство і теж об‘єднувалося – Товариство щита Св.
Йоргена, товариства Св. Вільгельма. Ці рицарські союзи вступили в
боротьбу з міськими. У 1388 р. князі нанесли поразку Рейнському союзу
міст в битві біля Вормса. Скликаний імператором рейхстаг визнав за
містами князівську владу, але дозволив імператорським містам брати
участь у рейхстазі наряду з князями.
Але ці союзи не були силою, здатною об‘єднати Німеччину.
Коли Габсбурги зміцніли, їх перестали обирати на королів. У 1308 р.
королем був обраний дрібний князь Люксембурзький Генріх VІІ. Оженивши
свого сина Іоанна на спадкоємиці чеського престолу Єлизаветі, він
забезпечив своїй династії спадкові права на Чехію.
Генріх УІІ поновив грабіжницькі походи в Італію. У 1310 р. він пішов на
Альпи за грішми і коронуванням у Римі. Під час походу Генріх VІІ помер,
а похід провалився.
Знову почалась боротьба за престол. На нього претендували Фрідріх
Габсбург і Людвіг Баварський. Суперники почали війну, переможцем вийшов
Людвіг Бааварський (1314 – 1347). Він також використав корону для
розширення володінь свого дому. Людвіг Баварський теж пішов на Італію.
Авіньйонський папа Іоанн ХХІІ відлучив його від церкви. Однак Людвіг
зайняв Рим і посадив на престол антипапу, який його коронував. Далі все
йшло, як і раніше – грабунки німців і спроба зібрати податок викликали
повстання городян у Римі. Антипапа і імператор втекли з міста.
Хоч папа Іоанн ХХІІ і наклав інтердикт (заборону богослужінь), це лише
посилило негативне ставлення до папства. Антипапські настрої проникли в
середовище князів і набули національного забарвлення. У 1338 р. рейхстаг
прийняв постанову про те, що обраний курфюстами король має імператорські
права і без коронування папою.
Незадоволені посиленням Баварії курфюсти ще за життя Людвіга обрали на
престол імперії чеського короля Карла Люксембурга. Карл ІУ видав Золоту
буллу – закон. Короля обирає колегія курфюстів, що складалася із трьох
церковних князів: архієпископів майнцського, кельнського і трірського і
чотирьох світських – короля чеського, герцога саксонського, пфальц-графа
рейнського. Встановлювався чіткий порядок проведення виборних засідань
курфюстів. Засідання повинен був скликати архієпископ майнцський у
Франкфурті-на Майні. Обрання короля (імператора) – більшістю голосів.
Між курфюстами були поділені ранги і титули. Першим серед світських
князів вважався чеський король, а серед церковних – майнцський
архієпископ. Курфюстам дозволялрсь мати свою монету. Заборонялись союзи
міст проти князів. Феодалам дозволялись коаліції і війни але з тим, щоб
війни оголошувались за 3 дні до їх початку.
З кінця ХV ст. Германська імперія називалась “Священною Римською
імперією німецької нації”, але не була єдиною централізованою державою.
Формально до неї входили Нідерланди, П‘ємонт, Модена, Генуя, Лукка,
Флоренція, Мантуя, Менферрато, Швейцарія, Чехія. На ділі ці держави були
або цілком незалежні, або входили до складу інших держав. Швейцарія була
суверенною, італійські міста-республіки не мали зв‘язку з імперією.
Чехія знаходилась у слабій залежності. Навіть досвідчені юристи не могли
визначити її кордони.
Німеччина являла собою строкатий конгломерат різних утворень, етнічно –
німці і слов‘яни.
Імператор – по суті один із князів, яrий реально розпоряджався лише
спадковими землями. Не було ні загальноімперського володіння, ні
загальних збройних сил. Вища влада належала не імператору, а князям.
Верховним органом була колегія курфюстів, яка мало права обирати і
знімати імператорів. Законодавча влада формально визнавалась за
рейхстагом, що складався з “імперських членів” – князів, частини
імперських рицарів і представників імперських міст. Але сфера діяльності
рейхстагу була вкрай вузькою, він не втручався в політичне життя
князівств, а займався тільки загальними справами.
В князівствах, навпаки, проходило політичне згуртування. Князі збирали
податки, карбували монету. Скасовувалась васально-ленна система. Військо
набиралось наймане. В кожному князівстві сформувався
станово-представницький орган – ландтаг – з міщан, духівництва, дворян.
Династія Люксембургів протрималась на імперському престолі (з перервою)
до 1437 р. Останній її представник – Сигізмунд, одружений із угорською
принцесою, приєднав до імперії Угорщину. Однак, від імперії від‘єдналась
Чехія, народ якої піднявся на боротьбу з німецьким засиллям і
католицькою церквою. Скоро звільнилась від зв’язку з Німеччиною і
Угорщина.
У 1437 р. імператорська влада остаточно перейшла до Габсбургів. Імперія
все більше набувала характеру федерації самостійних германських держав.
Тевонський орден, потерпівши поразку від Польщі, визнав у 1466 р.
залежність від польського короля. Данія завоювала Шлезвіг і Гольштейн.
Прованс приєднаний до Франції. Однак, повного краху імперії не сталося.
В самій Німеччині були сили, зацікаавлені в єдності. У 1439 р. з‘явився
памфлет “Реформація імператора Сигізмунда”, де була ідея централізації.
Її виношувало бюргерство.
Але і серед князів були прихильники єдності – через реформу – створити
загальний суд, “земський мир”. Але більшість князів були проти.
Реалізувати реформи не вдалось. У 1499 р. від Габсбургів повністю
звільнилась Швейцарія.
Отже, упродовж усього середньовіччя Німеччина залишалась роздробленою, а
влада імператора – номінальною. Роздробленість гальмувала політичний
розвиток країни, а економіка її була строкатою.
Список літератури:
Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. –
М., 1983.
Всемирная история. – М., 1957.
Господстующий класс феодальной Европы. – М., 1989.
Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в
средневековой Западной Европе (ХІ – ХV ст.). – М., 1984.
Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к
80-летию академика Сказкина С.Д. – М., 1972.
Идейно-политическая борьба в средневековом обществе. – М., 1984.
История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. В 3-х томах. – Т. І-ІІ.
– М., 1985, 1986.
Классы и сословия средневекового общества / Под ред. Удальцовой. – М.,
1988.
Проблемы развития феодальной собственности на землю. – М., 1979.
Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы в средние века. –
М., 1976.
Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе ХІІІ – ХV вв.
– М., 1985.
История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 1.
История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 2.
Влась и политическая культура в средневековой Европе. – М., 1992.
Европейское дворянство ХVІ – ХVІІ вв.: границы сословия. – М., 1997.
Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения
в шести частях. – М., 1994. – Ч. ІV – V.
История средних веков. Европа. – Минск, 2000.
Кардини Ф. Истоки средневекового ріцарства. – М., 2000.
Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (VІ – ХVІІ
вв.). – Ленинград, 1990.
Мировая культура. Средневековье. – М.: Алтейа, 1996.
Контамин Ф. Война в серние века. – СП (б): Ювента, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
