РЕФЕРАТ

Німеччина у ХХ столітті (1919-1960 рр.). Кризові явища

Зміст

Розділ 1. Всесвітня криза ХХ ст………………………..…………….….3

Розділ 2. Кризові явища світової політики………………………….…7

Розділ 3. Перші повоєнні роки. План Юнга та Дауеса. (1924 – 1929 рр.).
Світова економічна криза (1929 – 1932 рр.)…………………………10

Розділ 4. Захоплення влади Гітлером………………………………..15

Розділ 5. Друга світова війна (1939 – 1945 рр.)…………………..…17

Розділ 6. Сучасність (1945 – 1960 рр.)……………………………….21

Розділ 1.

Всесвітня криза ХХ ст.

В часі між двома світовими війнами в європейській інтелектуальній
традиції утвердилась думка про кризу західноєвропейської культури. Ця
криза зачіпала і західноєвропейську людину як особистість. Вже
відчувалося, що попередній ідеал особистості, індивідуальності втрачає
свої позиції перед бездумною масовістю. Західноєвропейські
інтелектуальні кола охопило відчуття безнадії, безпорадності та
занепаду.

В Центральній Європі сформувалося ряд нових республік на рештках старих
монархій. У найбільших країнах, окрім так званої англосакської
демократії, перемагала пропорційна система виборів, що крило в собі
небезпеку. Партії були справжніми господарями в державі. Виборці стали
номінальними носіями суверенітету. Обирали не кандидата якого знали, а
обирали партійні списки. Депутати мали беззаперечно підкорятися своїй
партії і виконувати політичні замовлення. Якщо колись депутати походили
із заможного прошарку, то тепер це були переважно службовці, партійні і
профсоюзні робітники. Так як фракції були прив’язані до рішення партії,
парламентське життя втрачало багато з своєї привабливості.

При цьому існувала взаємна залежність партійного керівництва і їх
прихильників, що є неминучим. Власне, в Німеччині після 1919 р. цього не
спостерігалося, бо народ був прилучений до монархічного керівництва.
Представники вищих прошарків німецького суспільства сприймали партійну
державу відчужено. Криза демократії наступала, як тільки маси починали
слухати «лідерів», які діяли вміло і вміли запевняти постійним
повторенням кількох доступних лозунгів. Тут маси не повинні вирішувати
самостійно, а тільки підкорюється. Авторитет сприймався ефективніше. В
той час, коли виборці ставили надію на «керівника», демократія
дегенерувала в диктатуру.

Окрім того, кризі демократії сприяли нові вимоги часу, що стояли перед
державою, яка потребувала нових органів влади, нових міністерств.
Коротко кажучи, державний апарат роздувався. Всі політичні угрупування
використовували державу як арбітра в своїх суперечках. Це послаблювало
демократичні основи суспільства і призводило до авторитарного державного
керівництва.

Демократичний принцип в 1918 р. добився Піррової перемоги. Всі найбільші
диктатури і тоталітарні системи панування поширились в періоді з 1919 по
1939 рр. Диктатури можна розподілити. Диктатури міжвоєнного періоду
обмежувались лише керівництвом урядових справ (Іспанія), не боролися
проти релігії і не прагнули до перетворення суспільства. Тоталітарні
системи (як в радянській Росії, націонал-соціалістичній Німеччині та
частково в Італії) намагаються всіма засобами підпорядкувати людей своїм
вченням і цілям. Тоталітарна держава піднімає право на володіння всіх
сфер життя.

Ідеал Вільсона про право самовизначення народів не заспокоїли
націоналізм ХІХ ст., а ще більше розпалював його. В ХХ ст. націоналізм
ставав однією з найпотужніших політичних сил. Сучасне вчення про раси
розвивалося ще в ХІХ ст., в той час, коли християнство та ідеї гуманізму
слабнули.

Політична та соціальна криза післявоєнного часу знаходилася в тісному
зв’язку з економічним розвитком. Внутрішня заборгованість воюючих держав
крайньо негативно відбилася на інфляційних процесах. В США внутрішня
заборгованість становила в 1932 р. 200 млрд.$, в Німеччині того ж року –
91 млрд. марок. США завдяки війні ставали країною-кредитором цілого
світу.

Потужність виробництва росла завдяки техніці і раціоналізації в дуже
швидкому темпі, але купівельна спроможність відставала. Наслідком цього
була світова економічна криза 1929 р. Американська економічна криза 1929
р. привів до спаду світової торгівлі і до безпрецедентного безробіття.

Економіка, орієнтована на промисловість, підняла значення робітничого
прошарку. Зростав рівень їхнього матеріального становища. Окрім США
робітничі партії з 1919 р. скрізь були представлені у владі. Профсоюзи
були одним із факторів влади. Обґрунтоване К.Марксом уявлення про
боротьбу між буржуазією і пролетаріатом виявилося в світовій економічній
кризі (1929-1950 рр.) крихким. В межах робітничого класу було щось
подібне до класової боротьби між працевлаштованими і армією безробітних
(в 1936 – 15 млн в світі). Заздрість і безсердечність ставало на місце
класової солідарності.

Поняття маси не означає якийсь певний клас, визначений прошарок
населення, а характеризує феномен, який йде крізь всі прошарки і рівні
освіти. Маса – це психічний стан. Вона виникає від випадку до випадку.
Маса вимагає керівника, хоче підкорюватись. Сучасний світ з його
великими містами, з технічними досягненнями вітає виникнення таких мас,
особливо з тих пір, коли обов’язковий авторитет сім’ї і релігії починала
зникати.

В час технічного прогресу і зросту благополуччя у багатьох мислячих
людей пропав віруючий оптимізм прогресу. Цьому посприяла Перша світова
війна. Сам смисл життя ставав сумнівним, песимізм і нігілізм володіли
мисленням.

Також криза не оминула християнські церкви. Державне право тотальності
попадало неминуче в конфлікт з церквою. Для більшовизму релігія була
«опіумом для народу». В 1925 р. був заснований «союз безбожних». Фашизм
в Італії і націонал-соціалізм в Німеччині намагалися спочатку, як ярі
противники більшовизму, підпорядкувати церкву.

Релігія була найсильнішою силою спротиву проти наступу морального хаосу,
хоч церковна діяльність була обмежена всевладдям держави і тотальною
секуляризацією.

Криза суспільного життя найшла своє відображення в науці, літературі і
мистецтві. Літературний експресіонізм був результатом суспільної кризи.
Експресіонізм в образотворчому мистецтві досяг найбільшої революційної
сили в Німеччині після Першої світової війни.

Розділ 2.

Кризові явища світової політики

В 1919 р. не вдалося створити гарантований мирний порядок. На протязі
двадцяти років (1919 – 1939 рр.) чотири кризових вогнища існували в
світі: Європа, Близький Схід, Далекий Схід і, хоч в незначній мірі,
колоніальний світ Африки.

По-новому відродження Польща завдячувала цим перед маршалом Пілсудським.
В 1921 р., після російсько-польської війни, Польща договором тісно
прив’язала себе до Франції і вважала, що зможе бути бар’єром проти Росії
і Німеччини як незалежна велика держава. Демократична Конституція від
1921 р. виявилася не життєздатною. Вона існувала формально, бо практично
в Польщі була диктатура Пілсудського.

Європейський осередок неспокою обумовлений насамперед фашизацією ряду
країн. Італія вже в 1922 р. була державою диктатури. Муссоліні будував
єдиновладдя фашистської партії, при тому, що монархія залишалася, а
король був політично безсильним. До 1929 р. він усунув усі партії. Було
створено державну поліцію – Чорносорочників. Партія і держава ставали
ідентичними поняттями. Муссоліні уникав конфліктів з церквою. Він тягнув
християн і духовенство до себе. Католицизм був державною релігією, а
викладання закону Божого було обов’язковим. Західні держави бережно
відносились до фашизму, бо вони бачили там захисний бар’єр від
більшовизму.

На Близькому Сході націоналізм набував ще більше вибухової сили, ніж в
європейському світі. Держави Близького Сходу пристосовували собі
європейську культуру, техніку і економічні системи, що здавалось їм
необхідним в політичній боротьбі. Також європеїзувався образ життя.
Одночасно вони намагалися вирватися з-під європейської опіки.

Так, на чолі з Мустафа Кемалем національного пробудження зазнала
турецька нація. Хоча, після Першої світової війни і ряду мирних
договорів, турецька, колись велика імперія було зруйнованою, але
турецька національна держава тільки зміцніла. В внутрішній політиці
Кемаль Ататюрк (батько турків) здійснював перетворення революційного
характеру: султанат і пов’язаний з ним халіфат, як духовний керівник
всіх мусульман, усувалися. В жовтні 1923 р. Туреччина стала республікою
зі столицею в Анкарі. Першим її президентом став Мустафа Кемаль.
Фактично він став диктатором аж до своєї смерті (1938 р.). Турецьке
життя європеїзувалось і радикально секуляризувалося.

Туреччина неабияк утвердилась в зовнішньополітичному плані. Щоб берегти
її незалежність урядами провадилася обережна і витончена політика
рівноваги між Росією, яка сприяла створенню Турецької республіки, та
Англією.

Далекий Схід: Китай та Японія. З початком Першої світової війни
незалежність безсилого Китаю була під загрозою з боку Японії. З падінням
слабкої маньчжурської династії і створенням республіки (1912 р.) завдяки
«батьку революції» Сун Ятсену, в Китаї почався затяжна революційна криза
найбільшого масштабу, яка закінчилась в 1949 р. перемогою комунізму.
Період після Першої світової війни було для Китаю був часом жорстоких
громадянських воєн купки генералів та їх найманих армій. Сун Ятсен,
по-європейськи освічений лікар, був засновником
демократично-національної народної партії – Гоміндан. Японія,
спостерігаючи підйом китайського суперника, в 1932 р. розпочала війну
проти Китаю, зайнявши Маньчжурію і частину Монголії. Посеред
національно-визвольної боротьби проти Японії розгорталась війна
внутрішня між прихильниками комунізму та націонал-демократії з великими
битвами, різнями і партизанською боротьбою. Японсько-китайська війна
закінчилася в 1945 р. американським бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі.

Міжвоєнний період ознаменувався також так званим «пробудженням Африки».
Серед африканських народів ширився рух за національне самовизначення,
проти колоніального гніту. Так, Єгипет признавався в 1922/23 рр. як
незалежне, суверенне королівство. Але Англія залишала за собою право на
захисту своїх інтересів, гарнізони і авіаційні бази для забезпечення
Суецького каналу. Договір від 1936 р., яким підтверджувалась
незалежність країни, був значним успіхом єгипетського національного
руху. Однак, Англія зберігала право тримати гарнізон в Суецькому каналі
на 20 років. На місце покровительства приходить тісний військовий союз,
якого Єгипет притримувався проти прагнень радикально-націоналістичних
кіл і під час Другої світової війни.

Розділ 3.

Перші повоєнні роки. План Юнга та Дауеса. (1924 – 1929 рр.)

Світова економічна криза (1929 – 1932 рр.)

Після закінчення війни Англія була в тяжкому внутрішньополітичному
становищі. Величезне безробіття (в 1921 р. – 2,5 млн осіб), розчарування
в поведінці США, погіршення стосунків із Францією та ірландське питання
підірвали довіру до військового уряду Ллойд Джорджа. На виборах 1922 р.
ліберальна партія потерпіла тяжку поразку. До влади прийшли лейбористи.

Оскільки Англія добре індустріально розвинута, світова економічна криза
1929 р. боляче вдарила по економіці країни. Безробіття піднялося до 2,7
млн осіб.

Найважливіші завдання були поставлені англійському керівництву
прогресивним перетворенням імперії в Співдружність вільних і
рівноправних націй. Але в імперії існували проблеми, які не усувалися
змінами імперської конституції.

В 1921 р. було підписано Ірландський договір, який давав внутрішню
свободу ірландському населенню. Тільки після кривавої громадянської
війни між поміркованими і радикальними ірландськими націоналістами, які
також вимагали протестантський в своїй більшості Ольстер. Було підписано
новий договір у 1923 р. і спокій відновився. До 1932 р. цей договір
створив основу для відносин Великобританії і Співдружності. Сьогодні
Ірландія не розглядає себе як члена Співдружності, хоче бути тільки
дружньою їй, до тих пір, поки острів «розділений» особливим становищем
Ольстера, який хоче залишитися в союзі Об’єднаного Королівства
Великобританії і Північної Ірландії.

Індійське питання було чи не найбільшими трудностями Англії. Душею
індійського спротиву був Махатма Ганді з його проповідуванням досягнення
цілей виключно мирним шляхом. Ганді (1869 – 1948 рр.) походив із
заможної родини. Його батько був міністром. Ганді вивчав право в
Лондоні. Ще перед Першою світовою війно він добивався політичного
управління індійців. Пасивним спротивмо, вважав Ганді, можна
паралізувати весь державний бюрократичний апарат: він просив про бойкот
англійських товарів, податкової відмови, тобто до громадянської
непокори. Врешті-решт це дало свої результати. В лтому 1947 р. Індія
отримала незалежність. Через неповний рік після цього політичного успіху
Ганді було вбито 30.01.1948 р. фанатичним індусом.

Історія США між 1919 і 1929 рр. була історією світової держави. В 1921 –
1922 рр. США на Вашингтонській конференції про роззброєння
військово-морських озброєнь відігравала ключову роль. Тут Америка і
Англія домовлялися про паритет морських озброєнь та морські сили держав
другої ступені (Японія, Франція, Італія) встановлювались у пропорції
5:5:3:1,75:1,75. Так як підводні човни, легкі кораблі не долучалися до
цього регулювання, роззброєння залишалось неповним.

З Європи Сполучені Штати повністю не могли усунути свою присутність,
оскільки вони стали найбільшим кредитором європейських держав-союзників.

Внутрішня політика республіканської партії була позначена лозунгом
Normalcy (нормальний стан), а також мрією, що капіталістичне
господарство вело б в США до необмеженого розвитку багатства.

Ця віра, здається, підтверджувалась. Американська індустрія працювала
для величезного внутрішнього ринку (120 млн споживачів), відчувала
безпрецедентний підйом: поступово всі золоті запаси світу переходили в
власність США.

Безпосередньо після підписання Версальського договору Веймарська
конституція приймалася після тривалих нарад 11 серпня 1919 р. Німеччина
переходила до демократії за західноєвропейським зразком. Нова республіка
отримала ім’я «Німецька імперія» і вважалася з державно-правової точки
зору ідентичним продовженням Бісмарковської імперії. Нова конституція
поверталася до ідей 1848 р.

Імперія залишалася федерацією. Але імперська рада, представництво
земельних інтересів, стояла не як стара федеральна рада в центрі
конституції, а на периферії. У ради була лише дорадча функція і обмежене
право протестів проти рішень рейхстагом законів.

Рейхсканцлери і імперський уряд потребували довіри більшості рейхстагу.
Рейхстаг – вищий законодавчий орган. Виконавчу владу ділили між собою
президент Німеччини і колегіально організований імперський уряд.
Президент обирався безпосередньо народом на 7 років. Конституція давала
йому великі повноваження: він представляв імперію на зовнішньополітичній
арені, призначав та звільняв імперського канцлера та імперських
міністрів за поданням канцлера, був головнокомандувачем вермахту.

«Основні права і основні обов’язки» утворювали другу частину
конституції. Детально індивідуальні права розроблялися в безпосередньому
поєднанні з 1848 р.: право союзів, право зборів і право подачі петицій,
свобода віросповідання і совісті, науки та її вивчення, незалежності
судової практики (не змінюваність суддів, присяжних), захист для шлюбу,
сім’ї і власності. Відповідно духу часу приближувались соціальні права:
восьмигодинний робочий день, право на колективний трудовий договір,
вибір виробничих рад.

Багато було спірного в зміні державного стягу. Кольори об’єднаного руху
після 1815 р. і революції 1848 р. чорно-червоно-золоті заступали
чорно-біло-червоне знамено часів Бісмарка. Однак, більша частина
буржуазії притримувалася чорно-біло-червоного знамені. Суперечка
прапорів відбивала символічну роз’єднаність німецької нації, яку не було
в силі подолати Веймарська республіка.

Початки Веймарської республіки були ознаменовані економічними і
політичними труднощами. Уряд боровся за те, щоб виконувати неможливі
вимоги Версальського в певній ступені для того, щоб показати добру волю
Німеччини. Інфляція почалася ще за часів війни, бо військові розходи
покривалися військовими позиками і збільшеною видачею паперових грошей.
З 1919 р. різні причини – фінансування відбудови, відшкодувань і
нестабільність політичного становища – прискорювали безперервну
девальвацію марок.

Інфляція і відсутність видимих успіхів уряду викликали розчарування
народу, його безнадію. Проблема відшкодувань дуже обтяжувала економіку
Німеччини. Метою німецької зовнішньої політики було досягнення
поступового послаблення об’єму відшкодувань. Проте, на заваді стояв
прем’єр-міністр Франції Пуанкаре, який притримувався політики
неухильного утиску Німеччини.

Після довгих переговорів союзники в квітні 1921 р. встановили суму
відшкодувань на 132 млрд. золотих марок (Лондонський ультиматум). Так як
всякий спротив виявлявся безнадійним і загрожувала втрата Верхньої
Сілезії, Німеччина повинна була поступитись. Наслідком було безперервне
падіння німецької марки (січень 1922 р.: 1$=200 марок; в кінці 1922 р.:
1$=10000 марок).

Політична напруга в Німеччині дальше зростала. В цілком повному
ненависні утрируванні внутрішніх суперечностей
радикально-націоналістичні кола знову вдавалися до політичного вбивства.
В 1921 р. був застрілений М.Ерцбергер, на якого ультраправі поклали
відповідальність за перемир’я і підписання Версальського договору.

Франція була глибоко розчарована, бо розраховувала на відшкодування за
все втрачене. Німеччина не платила так багато, як очікували. Крім того,
французьке суспільство по праву остерігалось, що Англія піде на
послаблення мирного договору.

Підтриманий Італією й Бельгією, але проти спротиву Англії, Пуанкаре
здійснював рішення в січні 1923 р. комісії відшкодування. Він намагався
примусити Німеччину політикою «виробничих застав» — тимчасове захоплення
і економічне використання області Рура – до виконання умов договору. З
хитрістю, з троянським конем, говорив англійський представник в комісії
відшкодування відносно французької політики щодо Рура, історія не
зареєструвала схоже застосування деревини, не поставку якої було
використано як повід для захоплення Рура. Франція посилала інженерну
комісію в область Рура, яка повинна була спостерігати за розподілом
вугілля, і для її захисту бельгійські і французькі війська займали
округ.

Перший крок до розрядки стосувався фінансово-політичної сфери. США були
зацікавлені в вирішенні німецької проблеми відшкодування. Після
перевірки німецьких фінансових можливостей комітетом під керівництвом
американця Дауеса, який встановлював платежі, які Німеччина завдяки
американським позикам могла виконувати зобов’язання. Німеччина отримала
міжнародну позику в розмірі 800 млн. марок, здебільшого від США.

29 жовтня 1929 р. відбувся обвал на Нью-Йоркській біржі. Банки припинили
виплати. У економічної кризи був цілий ряд причин. Економічна причина
відігравала чи не провідну роль: сліпе перевиробництво. Світова
економічна криза паралізували всю економіку: індустрію і сільське
господарство, фінансову сферу і світову торгівлю, виробника і споживача
криза зачепила в однаковій мірі. Найвище безробіття було в
високорозвинутих в промисловому відношенні країнах: США, Англії і
Німеччини. В 1932 р. нараховувалось 30 млн. безробітних в цілому світі.
Економіка була паралізована і це вимагало втручання держави. Тенденція
до диктатури отримала з економічного боку сильний стимул.

Світова економічна криза була однією із вирішальних причин для перемоги
націонал-соціалізму в Німеччині. Тут криза охопила індустрію і сільське
господарство. Число безробітних росло: зима 1929/30 рр. – 3 млн. чол..,
на початку 1932 р. – 6 млн.

Розділ 4.

Захоплення влади Гітлером

Як і в Німеччині, так і закордоном політичні здібності Гітлера довго
недооцінювали. Успіх у згорьованих німців перевершував всі сподівання
його противників. Популярність Гітлер здобув серед німців залякуванням
«комуністичною небезпекою», величезним безробіттям і «оковам
Версальського договору».

Адольф Гітлер, народжений 20 квітня 1889 р., був сином австрійського
митника. Гітлер був надзвичайно обдарованим, але він був лінивий,
вередливий і не витривалий. Вже тоді виявлялись маніакальні стремління в
монолозі. Підпал рейхстагу в 27 лютого 1933 р. послужив йому для того,
щоб створити правильну атмосферу для безпосереднього грядущих подій і
лякати громадськість небезпекою більшовицького революції КПН, яку
звинувачували в підпалі рейхстагу та звідти й виключили.

Системне переслідування противників, дійсних і уявних, належить до
практики кожної тоталітарної держави. Якщо політичні противники зразу
після приходу до влади Гітлера були переведені в концентраційні табори.
Євреї зголосились «всесвітнім ворогом номер 1». Євреєм вважався той,
«хто походив на мінімум три раси після повністю єврейських бабусь і
дідусів». Вже в 1933 р. з суспільного життя виключались євреї та
«метиси». В вересні 1935 р. з’явилися Нюрнбергські закони, як робили
євреїв безправними громадянами. Євреї поступово повністю відділялися
політично, юридично, соціально і, нарешті, фізично.

4 липня 1939 р. утворилось «імперське об’єднання євреїв в Німеччині».
Внаслідок чого євреї стояли поза суспільством, в «гетто без стін». З 15
вересня 1939 р. всі, від 6-річних, євреї повинні були носити 6-кутну
жовту зірку з написом «Єврей», нашиту на лівому боці грудей предмету
одягу. Євреї не мали права користуватися транспортом. В січні 1939 р.
Гітлер прогнозував в рейхстазі «знищення єврейської раси в Європі» в
випадку початку війни.

Також церква зазнавала системного переслідування. Гітлер проектував
таємно з самого початку християнські церкви, які будуть ставити
божественні накази від партії і держави знищувати («або християнин, або
німець»).

Зовнішньополітичне становище Німеччини, на час приходу Гітлера до влади
було сприятливим: компенсації були відмінені в 1932 р., майбутнє
рівноправство фактично було визнано. Це давало змогу Гітлеру поступово
переходити до силового розширення «німецького життєвого простору». При
цьому Гітлер притримувався думки, яку він сформував ще у «Kampf»: він
бажав союзу з Англією, історичні заслуги якої він приписував перевазі
«німецької раси пана».

Гітлер почав озброюватись в 1933 р. Німеччина почала дипломатично
відвойовувати втрачені позиції. На початку 1935 р. Саарська область
поверталась Німеччині. Італійсько — абисинська війна 1935-1936 рр.
привела до німецько – італійського зближення, що змінювало становище на
користь Німеччини.

Гітлер на Нюрнберзькому з’їзді партії в вересні 1936 р. повідомив про
4-річний план для озброєння і економічної автаркії Німеччини і
завершувати рік сенсаційним успіхом: в листопаді 1936 р. він заключав з
Японією антикомінтернівський пакт, який передбачав спільний фронт проти
більшовизму. Тоді ж Муссоліні говорив про «вісь Рим – Берлін».

Розділ 5.

Друга світова війна (1939 – 1945 рр.)

Війна почалася нападом Німеччини на Польщу. Влаштувавши прикордонну
перестрілку в районі міста Гливиць, 1 вересня 1939 р. Німеччина рушила
на Польщу. Чисельність армії вторгнення становила 1,5 млн осіб. Невелика
країна опинилася сам-на-сам з хижацькою агресією гітлерівської
Німеччини. Звичайно, Англія і Франція у відповідь на це оголосили 3
вересня війну Німеччині, оскільки ще недавно вони заявляли себе гарантом
безпеки Польщі. Але реальної допомоги полякам вони не надали. З 3 по 10
вересня війну Німеччині оголосили Австралія, Індія, Канада, Нова
Зеландія. Японія оголосила про своє невтручання у війну в Європі, а США
— про свій нейтралітет. Світ вступив в історичну смугу Другої світової
війни.

O

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

d

?

O

O

Oe

O

i

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

цію перед Німеччиною. Гітлер звелів організувати все так, щоб акт
капітуляції відбувся у Комп’єнському лісі у тому ж вагоні (і його
відшукали), де у 1918 р. Німеччина підписувала свою капітуляцію у Першій
світовій війні. Наставала розплата авторів Версальської угоди за тяжкі
умови миру, нав’язані колись переможеній Німеччині.

10 травня 1940 р. прем’єр-міністром Великобританії було призначено
видатного державного діяча країни Уїнстона Черчилля. Він очолював уряд
країни протягом усієї війни, аж до 1945 р. Він був широко відомий своїми
антинімецькими, антифашистськими і, в той же час, антирадянськими
поглядами. Тепер Англія вступила в активну боротьбу з Німеччиною. Вже з
серпня 1940 р. германська авіація розпочала систематичні авіаційні удари
по важливим стратегічним вузлам Англії. На морі Німеччина почала топити
торговельні англійські кораблі. Одночасно німецькими військами було
окуповано Грецію, Югославію. Болгарський профашистський уряд приєднався
до Берлінського пакту.

Позиція Радянського Союзу протягом цього етапу не виглядає однозначною в
очах сучасних істориків. З точки зору глобального, або навіть
європейського погляду, СРСР виступає посібником Німеччини у війні. На це
вказує воєнно-політичие та торговельне співробітництво двох країн, а
також факт укладання між ними пакту Молотова-Ріббентропа. Однак треба
врахувати те, що піковий рівень такого співробітництва між Німеччиною та
СРСР припадає на період часу перед приходом нацистів до влади у
Німеччині. У той же час вигоди, які отримав СРСР на цьому етапі, були
використані для підготовки до відкритої війни у майбутньому. В кінцевому
рахунку це відіграло значну роль у майбутній перемозі над Німеччиною.
Проте, без сумніву, можна визнати злочинний характер сталінської
зовнішньої політики цього періоду, яка значною мірою сприяла роздуванню
світового конфлікту і, врешті, поставила країну на межу державної
катастрофи і воєнної поразки.

Другий етап війни (22 червня 1941 р. — листопад 1942 р.) розпочався
вступом у війну СРСР. 22 червня Німеччина без оголошення війни розпочала
вторгнення на територію СРСР по всьому західному кордону. Одразу ж
почалося активне формування антигітлерівської коаліції. На другий день
Великої Вітчизняної війни (23 червня 1941 р.) Англія та США майже
одночасно заявили про повну підтримку Радянського Союзу у цій боротьбі
та про готовність надати йому воєнну та економічну підтримку у боротьбі.
У липні-серпні 1941 р. були підписані угоди між Англією та СРСР про
спільні дії проти Німеччини (12 липня) та про торговий обіг між країнами
(16 серпня). У серпні США та Англія утворили Атлантичну хартію, до якої
у вересні приєднався СРСР. Проте реально Сполучені Штати вступили у
війну 7 грудня 1941 р., після раптового нападу японських сил на
воєнно-морську базу США у Перл-Харборі і розгрому американського флоту
на тихоокеанському театрі бойових дій. Воєнна ініціатива там одразу ж
перейшла до Японії і вона швидко окупувала Індонезію, Сінгапур,
Філіппіни, Бірму, Нову Гвінею.

Протягом третього етапу війни (листопад 1942 р. — кінець 1943 р.)
стратегічна ініціатива переходить до країн антигітлерівської коаліції.
Відбувається корінний перелом у ході війни — значною мірою завдяки
героїчній боротьбі радянського народу на радянсько-гермаиському фронті.
Головне значення в цьому мали перемоги радянських військ у
Сталінградській та Курській битвах. Одночасно відбувався успішний наступ
союзників в Африці (Єгипет, Кіре-наїка, Туніс), на Сицилії та в Італії.
На московській конференції (жовтень 1943 р.) зміцнилися союзницькі
відносини країн антифашистського блоку На Тегеранській конференції (28
листопада — 1 грудня 1943 р.) було прийняте рішення про відкриття
другого фронту у травні 1944 р. та про узгодження спільних воєнних дій
союзників.

На четвертому етапі війни (кінець 1943 р. — травень 1945 р.) відбувалося
визволення Червоною Армією західної частини СРСР, Польщі, Румунії,
Болгарії, Чехословаччини. Нарешті 6 червня 1944 р. було відкрито Другий
фронт. Почалося визволення Західної Європи. Це був етап найактивнішої
боротьби. У цей період одночасно воювало 18 млн чоловік, 40 тис. танків
та самохідних артилерійських установок, 260 тис. гармат, 38 тис.
літаків.

Ялтинська конференція ухвалила рішення союзників про післявоєнну долю
Німеччини, Польщі, Югославії, про створення Організації Об’єднаних
Націй, яку було створено 25 квітня 1945 р. та про вступ СРСР у війну
проти Японії у двохмісячнии термін після капітуляції Німеччини.
Внаслідок спільних зусиль союзників стався остаточний розгром Німеччини
та її капітуляція 8 травня 1945 р.

Під час п’ятого етапу Другої світової війни (травень-вересень 1945 р.)
було розгромлено Японію, звільнено від японських військ всі захоплені
нею території. Вперше в історії американськими військами було
застосовано атомну зброю — дві бомби було скинуто на японські міста
Хіросіму (6 серпня) та Нагасакі (9 серпня). Після розгрому Квантунської
армії Японії радянськими військами вона підписала акт про капітуляцію (2
вересня 1945 р.). Друга світова війна завершилася.

Ця війна, яка передбачалася як низка малих, коротких та блискавичних
війн, перетворилася на глобальну світову трагедію, до якої було залучено
до 128 млн чоловік, 64 держави світу із населенням 1,7 млрд чол. У війні
загинуло близько 50 млн чол. — ця цифра не може визнаватися точною, бо
людські втрати СРСР постійно уточнюються. Економіка більшості воюючих
країн була підірвана. Ця війна, яка поставила людство на межу винищення,
змусила цивілізацію активізувати життєві сили. Було створено об’єднану
структуру світової спільноти — Організацію Об’єднаних Націй, яка
протистоїть тоталітарним тенденціям та імперським амбіціям окремих
держав. Разом з тим, перемога над фашизмом зміцнила позиції демократії.
І, хоча сьогодні ще мають місце воєнні протистояння, локальні воєнні
конфлікти, існують окремі тоталітарні держави, людство має великий шанс
уникнути глобального самознищення.

Розділ 6.

Сучасність (1945 – 1960 рр.)

Принципові основи союзницького контролю і міжнародного правового статусу
переможеної Німеччини були закладені на Кримській (4-11 лютого 1945 р.)
та Потсдамській (26 липня — 3 серпня 1945 р.) конференціях керівників
урядів СРСР, США та Англії. Союзники урочисто заявили, що їхня мета —
«знищення німецького мілітаризму й нацизму і створення гарантії того, що
Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі», що
німецькому народові буде надана можливість «здійснити реконструкцію на
демократичній і мирній основі». Так були закладені основи політики
чотирьох «Д»: демократизації, демілітаризації, декартелізації,
денацифікації — викорінення фашизму в німецькому суспільстві, здійснення
глибоких демократичних перетворень. Водночас союзники домовилися про
кордони майбутньої Німеччини — демократичної та миролюбної, з якою після
реалізації наміченої програми передбачалося підписати мирний договір.
Слід зауважити, що на Потсдамській конференції не ставилося питання
суспільного розвитку: демократія чи народна демократія.

До складу західних зон увійшли найбільш розвинуті райони з населенням
43,4 млн чол. До війни тут зосереджувалося 62 % всіх потужностей
німецької промисловості, 82 % видобутку кам’яного вугілля, 90 %
виробництва металургійної продукції. На Сході Німеччини — в радянській
зоні окупації — переважало електротехнічне машинобудування, оптична та
хімічна промисловість, поліграфія тощо.

Новий етап в історії Німеччини починався в неймовірно важких умовах.
Німеччина втратила майже чверть території, якою володіла до 1938 р.
Найбільші культурні та промислові центри лежали в руїнах. Транспорт,
зв’язок не працювали. Із 57 мостів над Рейном, Везером та Майном уцілів
лише один. Все завмерло без електроенергії та сировини. Скрізь панував
хаос. Люди залишали свої домівки в пошуках засобів проживання. Багато
хто з них узагалі залишився без даху над головою. Психологічний шок —
апатія, озлобленість, відраза до політики, внутрішня спустошеність —
характерні ознаки німецького суспільства того часу. Були й такі, хто
продовжував сповідувати націонал-соціалізм. До кінця 1946 р. у країні
вироблялася лише 1/3 довоєнної продукції. Проте сама ситуація та напрями
розвитку Німеччини багато в чому залежали від політики союзників.

Усупереч потсдамським домовленостям, на другу половину 1946 р. чітко
визначилися два підходи до німецького питання — західний і східний.
Програма Заходу, де лідером виступали США, мала на меті повернути німцям
духовні цінності, поховані під ідеологічним щебенем поваленого рейху,
викорінити мілітаристські та націоналістичні вияви в громадському житті.
Захід готовий був надати допомогу, але залишав можливість німцям самим
працювати і перебудовувати своє життя. Тоді німців ніхто не розглядав як
жертву режиму. Німці несуть політичну відповідальність за режим, за
діяння режиму, за фюрера, за беззастережне підкорення авантюристу.
Суспільство, яке усвідомлює свою відповідальність, пробуджується до
політичної свободи. У післявоєнній Німеччині до влади прийшли нові
політики — К. Аденауер, Т. Хейс, К. Шумахер, Л. Ерхард, В. Брандт —
нічим не пов’язані з попереднім режимом. Вони багато зробили, щоб
спрямувати Західну Німеччину по демократичному шляху, ввести її в
західноєвропейське суспільне русло. А тому немає нічого дивного в тому,
що в економіку поверталися відомі німецькі підприємці та фінансисти:
Абс, Стінес-молодший, Дінкельбах, Цанген, Ханіель, Пенсген та ін.

Тим часом у радянській (східній) зоні відбувалася повномасштабна
підготовка до насадження тоталітаризму лівого толку (націоналізація
промисловості, поступове вихолощення політичного плюралізму, аграрна
реформа з прицілом на загальну колективізацію тощо).

Те, що для всієї Німеччини об’єктивною тенденцією був демократичний
розвиток, як єдино рятівний для німецької нації, свідчила післявоєнна
активізація партійно-політичного життя. Основною центристською партією
Західної Німеччини (а на Сході — в перші післявоєнні роки) став
Християнсько-демократичний союз (ХДС), що утворився в 1946 р. Він
представляв інтереси великих підприємців, середнього класу (чиновники,
заможні селяни, ремісники). Серед членів партії було чимало віруючих
робітників — католиків і протестантів. ХДС — партія економічної та
політичної демократії. її головною програмною установкою був курс на
соціальну ринкову економіку. В Аленській програмі ХДС 1947 р. навіть
критикувався капіталізм, що скоріше було даниною післявоєнному часові.
Першим лідером ХДС був Конрад Аденауер. Незмінним союзником ХДС став
Християнсько-соціальний союз (ХСС, Баварія).

У 1948 р. конституювала себе Вільна демократична партія (ВДП, лідер
Теодор Хейс). У її складі — підприємці, інженери, колишні офіцери
вермахту. Кредо партії — приватна власність та вільна конкуренція.

У 1946 р. відновила свою діяльність Соціал-демократична партія Німеччини
(СДПН, лідер Курт Шумахер). Соціал-демократи оголосили компартію ворогом
№1. Згідно з концепцією післявоєнних соціал-демократів, капіталізм у
Німеччині зазнав краху разом із фашизмом, і на порядку денному стоїть
питання про перехід до соціалізму без класової боротьби та без
комуністів через виборчу систему, через синтез робітничого класу з
надкласовою державою. Пропонувалося одержавлення ряду галузей, обмеження
землеволодіння. Фактично партія обстоювала демократичну парламентську
республіку. Водночас вона не визнавала потсдамських рішень і колективної
вини за війну та злочини фашизму.

Що ж до КПН, то порівняно з періодом до 1933 р. її роль та вплив
зменшилися. Попервах політичні партії бурхливо виникали і на сході
Німеччини: ХДС, Ліберально-демократична партія (ЛДП), СДПН, Селянська
демократична партія та Національно-демократична партія. Проте уже в 1946
р. компартія східної Німеччини, котра після «об’єднання» з СДПН
проголосила себе Соціалістичною єдиною партією Німеччини (СЄПН),
підім’яла під себе всі інші партії, що входили до так званого
антифашистсько-демократичного блоку, перетворивши їх на інтер’єр
«соціалістичної демократії».

Якщо на Заході Німеччини США, Англія та Франція надали німцям реальну
підтримку в розбудові демократії, то на Сході, де порядкувала Радянська
військова адміністрація в Німеччині (СВАГ), відбувалися соціалістичні
перетворення. Тим самим було започатковано розкол Німеччини. Одні не
хотіли бачити її соціалістичною, інші — демократичною. За такої ситуації
ідея єдиної Німеччини, проголошена в Ялті та Потсдамі лідерами
антигітлерівської коаліції, була надовго похована.

Розкол став наслідком наростання протиборства між світовою демократією і
світовим тоталітаризмом. Конкретні дії — створення Бізонії (1946 р.),
Тризонії (1948 р.), «план Маршалла», грошова та господарська реформа
(1948 р.) — не вплинули істотно на те, бути чи не бути розколу. Навряд
чи було б справедливо провину за розкол Німеччини звалювати на ту чи
іншу сторону. У світі, роз’єднаному протиборством, небезпекою війни,
наступом комунізму і протидією цьому демократії, об’єднаній Німеччині
місця не було. Саме через неї майже півстоліття пролягала лінія найбільш
жорсткого протиборства між двома суспільними системами. Саме в Німеччині
на десятки років встановився фронт нестійкої рівноваги. Необачний тиск з
будь-якого боку міг призвести до глобальної катастрофи, зупинити яку
ніхто і ніколи не зумів би.

Для післявоєнних німців, денний раціон яких у середньому не перевищував
1000 калорій, головним було вижити.

Західні німці, керуючись здоровим глуздом, обрали засобом створення
матеріальних благ систему загальної заінтересованості. Німеччина
відроджувалась після Другої світової війни завдяки залученню в її
західній частині міжнародного капіталу і значним інвестиціям зарубіжних
фірм. У цьому плані спрацювало не тільки поширення «плану Маршалла» на
західні окупаційні зони, а й, насамперед, економічна та грошова реформи.

Перебування при владі націонал-соціалізму призвело до глибокого занепаду
німецької економіки. У 1947 р. обсяг виробництва продукції становив лише
36 % рівня І936 р. Мав місце примітивний натуральний обмін. Точилася
боротьба між прихильниками планової і ринкової економіки. Господарська
реформа 1948 р., проведена в західних зонах, фактично мала дві складові:
грошову та цінову. Перша почалася в ніч на 21 червня відміною старих
райхсмарок і введенням дойчмарок. Кожен житель Німеччини отримував на
руки 40 дойчмарок (пізніше було добавлено ще 20). Пенсії, зарплата і
квартплата й надалі підлягали виплаті 1:1. Готівка і половина приватних
збережень обмінювались у співвідношенні 1:10.

Реформа цін, що розпочалася через три дні, відміняла принципи
«примусового господарювання», скасовувала адміністративний розподіл
ресурсів та контроль за цінами з боку держави.

Усі обмеження були скасовані, у тому числі на зарплату і встановлення
цін.

Ерхард розумів: щоб подолати кризу, треба вдосконалювати не розподіл, а
піднімати виробництво, забезпечити вільну конкуренцію. Підприємства
звільнялися від безпосереднього впливу бюрократії. За таких умов
відбувся перехід до ринкової економіки. Ерхард попереджував тоді: «Якщо
ми знову повернемося до централізованого економічного планування, то
воно поступово і невпинно приведе нас до примусової господарської
системи, до господарства бюрократичних установ, зрештою, до
тоталітаризму».

Стверджувати, що уряд дав зелену вулицю ринковій стихії, було б
неправильно. Особливу увагу урядові установи приділили підвищенню
продуктивності праці шляхом вільної конкуренції та однозначного
забезпечення стабільності валюти. Такого ж значення надавалося боротьбі
з інфляцією, яка розглядалася як засіб, з допомогою якого уряд
опорожнював кишені вкладників, позбавляв їх чесно зароблених грошей, що
розцінювалось як один з мерзенних методів пограбування свого населення.
А тому уже в 1950 р. були зменшені податки, ставка облікового кредиту
поступово знижена з 5 до 4 %.

Негайним результатом грошової реформи 1948 р. в Німеччині була поява
товарів власного виробництва в усіх магазинах, внаслідок чого
моментально стабілізувалися ціни, причому на дуже низькому рівні,
оскільки грошових знаків в обігу було зовсім мало. Через півроку після
реформи магазини наповнилися товарами, зникли чорний ринок, спекуляція.
Водночас здійснювався дуже суворий урядовий контроль через банківську
систему щодо імпорту. Кредити надавалися лише власникам підприємств,
зруйнованих під час війни, котрі були добре відомі банкові. Ці
підприємства стали швидко ввозити машини та техніку зі США. Зважена
економічна політика виявлялася і в тому, щоб не імпортувати товари
масового попиту або предмети розкоші. Так продовжувалося до тих пір,
поки власна промисловість не стала спроможною сама заробляти валюту на
експорті. Лише тоді, а цей період тривав 10 років, валютний контроль був
ослаблений, а потім узагалі скасований.

Уже через півроку збільшення виробництва становило 60 %. Індекс всієї
промислової продукції у другому півріччі 1950 р. становив 121,7 % рівня
1936 р., а в другому півріччі 1952 р.— більше як 145,2 %. За темпами
економічного зростання ФРН обійшла США, Англію, Францію. Водночас
знижувалося безробіття, зростала зарплата. Ерхард на засіданні
господарської ради заявляв із цього приводу: «Якщо ми не будемо прагнути
постійно поліпшувати життєві можливості нашого народу, ми підірвемо цим
основу для технічного прогресу, тим самим вийдемо з кола цивілізованих
народів, законсервуємось у штучній бідності. Тільки розширивши
споживання, ми зможемо й надалі брати участь у здоровому світовому
розвитку». Він наголошував, що збільшення зарплати, продуктивності праці
й одночасне зниження цін є нормальним для ринкової економіки.

Рік 1948-й для обох частин Німеччини — Західної і Східної — період
державотворення, що був наслідком об’єктивної необхідності, зумовленої
розколом. З 1 вересня 1948 р. у прирейнському місті Бонні засідала
Парламентська Рада, яка творила конституцію майбутньої ФРН. Схід
Німеччини був охоплений не менш бурхливою діяльністю. Німецькі ліві, не
без тиску з боку радянського керівництва, рік у рік скликали
загальнонімецькі конгреси (1947, 1948, 1949), мета яких — підготувати
політичні та правові основи створення НДР — об’єднаної соціалістичної
Німеччини.

8 травня 1949 р. Парламентська Рада ухвалила конституцію ФРН: ФРН —
федерація десяти земель, які мають дуже широкі повноваження; глава
держави — президент, в активі прерогатив якого лише представницькі
функції; в разі необхідності — розпуск бундестагу та призначення нових
виборів. Вища законодавча влада здійснюється бундестагом та бундесратом.
Перший обирається на основі багатопартійної системи всіма громадянами,
що мають право голосу, терміном на чотири роки. Бундесрат (верхня
палата) формується як представницький орган земель; члени бундесрату
обираються ландтагами. Глава уряду — бундесканцлер. Обирається
бундестагом на основі результатів виборів. Бундесканцлер — глава
виконавчої влади. ФРН — парламентська республіка. Конституція 1949 р.
забезпечувала широкі права і свободи громадян. Конституція узаконювала
мирний характер ФРН: німецькі війська не можуть використовуватися за
межами країни. Однак територія Німеччини визначалася в кордонах 1937 р.
Німці, що проживали в межах цієї території, автоматично ставали
громадянами ФРН. Ця стаття конституції стала постійним джерелом
напруженості у стосунках ФРН з сусідніми державами — Польщею,
Чехословаччиною, СРСР. У цілому ж конституція закріпила демократичний
характер розвитку ФРН, сприяла становленню німецького високорозвинутого
суспільства, визначила соціальний характер ринкової економіки, тобто
економіки, що працює на забезпечення потреб та інтересів громадян.

На виборах 14 серпня 1949 р., в яких брали участь 36 партій, перемогли
центристи. 20 вересня Конрад Аденауер сформував новий уряд, до складу
якого увійшли представники ХДС/ХСС, ВДП та Німецької партії. Він
залишався на посту бундесканцлера до 1963 р.

ФРН закріпила тенденції, що намітилися ще в західних зонах: а)
прозахідна демократична орієнтація; б) невизнання до певної міри реалій,
що склалися в Європі після Другої світової війни: розколу, насадження
комунізму в Східній Німеччині, нових кордонів, чому сприяла відсутність
їх юридично-правового оформлення. Аденауер розумів, що без примирення із
Заходом Німеччина не вийде зі стану, що привів її до тотальної поразки у
двох світових війнах, що тільки відмова від імперських амбіцій, від дій,
зумовлених колишніми геополітичними категоріями, створить передумови для
входження Німеччини до системи атлантичної солідарності, до світу
демократії. Німці, подолавши ціною неймовірних жертв стереотипи
імперського мислення, дедалі більше усвідомлювали себе частиною
європейської спільноти, без претензій на якесь особливе призначення.

Усередині країни керівництво ФРН ставило своїм завданням зміцнення
приватної власності та розвиток ринкової економіки, її соціальної сфери,
усталення політичної та соціальної демократії як основи досягнення
суспільного консенсусу та високого рівня життя на основі економічної
демократії, втіленням якої була система соціального ринкового
господарства.

На сході країни німецькі комуністи та Радянський Союз спільно творили
НДР. Німецька народна рада, обрана на Третьому німецькому народному
конгресі, що відбувся 29 — 30 травня 1949 р., 7 жовтня 1949 р.
проголосила Німецьку Демократичну Республіку, до складу якої увійшли
п’ять земель: Саксонія, Саксонія-Ангальт, Тюрінгія, Мекленбург і
Бранденбург. Сама Рада була перетворена на Тимчасову народну палату —
парламент НДР.

Використана література

1. Історія України. Всесвітня історія. Людина і суспільство. Основи
філософії. 10-11 класи.- К.: Педагогічна преса, 2005.- 127с.

2. Всесвітня історія.- К.: Магістр, 1997.- 96с.

3. Ладиченко Тетяна В’ячеславівна Всесвітня історія.- К.: А.С.К., 2005.-
320с.

4. Потульницький Володимир Арнольдович Україна і всесвітня історія.- К.:
Либідь, 2002.- 480с.

5. Всесвітня історія.:Новітні часи:1914-1945.- К.: Генеза, 1999.- 230с.

6. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г.
Всесвітня історія.- К.: Знання, 2002.- 565с.

7. Давлєтов Олександр Рашидович Всесвітня історія ХХ століття: Нариси..-
Зап: Просвіта, 2000.- 138с

8. Бірюльов Ілля Михайлович Всесвітня історія: Нові часи.- К.: Генеза,
1999.- 200с.

9. Кіндер Герман, Хільгеман Вернер Всесвітня історія: dtv-Atlas.- К.:
Знання-Прес, 2001.- 632с.

10. Бірюльов Ілля Михайлович Всесвітня історія: Новий час (XVI-кінець
XVIII століття).- К.: Генеза, 2004.- 272с.

11. Білоножко С.В., Бірюльов І.М., Давлєтов О.Р., Космина В.Г.,
Нестеренко Л.О., Турченко Ф.Г. Всесвітня історія. Нові часи.- К.:
Генеза, 2000.- 240с.

12. Рожик, М. І. Ерстенюк, М. С. Пасічник, О. М. Сухий Всесвітня
історія: Новітні часи: 1914-1945.- К.: Генеза, 2000.- 230с.

13. Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков
Олександр Олексійович Всесвітня історія.- К.: Каравела, 2006.- 240с.

14. Полянський, Павло Броніславович Всесвітня історія: 1914-1939:
Підручн. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл.- К.: Генеза, 2002.- 288с.

15. Бураков Юрій Васильович, Кипаренко Г.М., Мовчан С.П. Всесвітня
історія: Новітні часи. 1945-1998.- К.: Генеза, 1999.- 400с.

16. Давлєтов, Олександр Рашидович Всесвітня історія ХХ століття: нариси:
Посібник для школярів, абітурієнтів, студентів.- Запоріжжя: Просвіта,
2001.- 140с.- 3.50

17. Крип’якевич І. (Крип’якевич, Іван) Всесвітня історія: У трьох
книгах. Кн.1. Стародавні часи.- К.: Либідь, 1995.- 464с.- 5.00

18. Крип’якевич І. (Крип’якевич, Іван) Всесвітня історія: У трьох
книгах. Кн.3. Найновіші часи.- К.: Либідь, 1995.- 288с.- 5.00

19. Крип’якевич І. (Крип’якевич, Іван) Всесвітня історія: У трьох
книгах. Кн.2. Середньовіччя і нові часи.- К.: Либідь, 1995.- 424с.- 5.00

20. Всесвітня історія. Новітні часи (1945-1996): Пробний підручник для
11 класу/ Ю.В.Бураков, Г.М.Кипаренко, С.П.Мовчан, Ю.М.Мороз.- К.:
Генеза, 1996.- 319с.- 5.90

21. Історія сучасного світу:Соціально-політична історія XV-XX століть:
Навчальний посібник/ За ред. Ю.А.Горбаня.- 2-ге вид., доп. І перер.- К.:
Вікар, 2003.- 440с.- (Київському національному університету ім.Тараса
Шевченка 170 років).- 24.50

PAGE

Похожие записи