Часи наші справді надто цікаві та суперечливі. Алогічність у вчинках, зокрема, викликається не баченим раніше подвигом людства до ревізіонізму
Щодо найбільшої людської трагедії – Другої Світової Війни – теж. Якщо одразу після її закінчення та кілька років потому всім усе було ясно, планета розуміла, хто виношував плани, хто розв’язав бойню, хто взяв на себе основний удар, то нині навіть незаперечні факти вкинуті у густий морок сумніву.
Воно й зрозуміло. Раніше людство, поділене на табори, перебувало в пропагандистських, міфологічних шорах. Нині воно їх позбувається. Одна справа, коли думають, приймають рішення за тебе, а зовсім інша – зважитись на власну думку.
Тож спробуємо навести кілька коротких штрихів сучасного бачення тої найстрашнішої зі страшних війн. Хоча б у плані її зародження і початку. Спершу ніяк не оминути найсуттєвішого запитання:
Як це могло статися?
Нашого сучасника, мабуть, не можуть вдовольнити наукові розвідки минулих років, яких набрався цілий Монблан. Більшість з них грішать тим, що пошуковець, який воліє назвати себе істориком, військовим зокрема, вважає, що він досяг мети, варто йому навести факти і статистику, проаналізувати хід бойових дій, дійти певних висновків. І геніальним ми називали того, кому вдалося віднайти бодай щось нове у цьому схематизмі, спрощено кажучи, відшукати ще одну дивізію, яка відсиджувалася в кущах, щоб виступити з резерву і змінити хід подій. Одначе такі щасливці спільно зі своїми менш везучими колегами теж скоріше статисти, ніж аналітики.
Ревізіонізм викликаний ще й тим, що багатьом військовим історикам бракує осмислення, аналізу. Вони, на відміну від відомих громадян, так і не змогли позбутися пропагандистських шор, тому й оперують символами давно минулими. Були й є статистами. Так залишається цілинним великий пласт тієї війни. Адже досі з усією глибиною не сказано, чому людина, яка вже до відомих подій вдосталь натерпілася, навбивала собі подібних, напилася крові, наплакалася за втратами, знову взялася за зброю? Та ще й яку!
Адже після Першої Світової, на якій живу силу в штабелі мертвих справно вкладала артилерія, тисячами морили отруйні гази, хтось з тих же істориків закинув: ні, тепер воювати стало не цікаво. Це вже не війна, а чітко спланована, розписана в генеральських планах бойня. І ось минає якихось 20 років, як розв’язується щось у стократ кривавіше і страшніше.
Які причини? Провидіння, невідомі вищі сили, котрі замислили звести розумних істот до цурки? Хвилі взаємної ненависті одне до одного? Чиїсь хворобливі плани не рахуючись із жертвами досягли панування? Так, все це зокрема і в купі.
Тож у цьому сенсі відповідь на те, хто першим дав команду, а хто першим підтримав ініціатора і проти кого вони разом точили зуби, не така вже й важлива. Гітлер, Сталін чи Муссоліні – це в плані глобальному лише великі пішаки на дошці велетенських амбіцій і непомірної ненависті. І з тих міркувань психологів, що всяке людське єство прагне конфліктності. Умовно кажучи,названі особи змогли зважитись на пролиття великої крові. Хтось інший не почав би цього ні за яких обставин. А названим особам, тисячам їм подібних тільки дай привід.
Якби природа заклала нам ген спpотиву до вбивства як такого, ніяких війн на землі не знали б. Хай буде це науковим невіглаством, однак не можу не висловити одну абсурдну забаганку: якби цей ген прищеплювали кожному, хто вирішив ступити на стелю політики. Адже саме політики розв’язують війни, щоб потім з цікавістю спостерігати, за яким сценарієм розвивається людиновбивство. Чи правильна доктрина? Чи досягнуте бажане?
Помирають інші. Гранично стисло і точно з цього приводу сказав Aнpі Барбюс, який майстерно вмів трактувати воєнні колізії художніми рядками: “Війна повторюватиметься доти, доки питання про неї вирішуватиметься не тими, хто помирає на полях битв”.
Власне, сучаснику цікаво знати не так те, хто розпочав війну, як вона розвивалася, як дещо інше: які внутрішні причини спонукали тодішні країни поділитися на ворогуючі сторони і молотити одне одного доти, доки не набридне? Оскільки, як ми вже нагадали, війни розв’язують політики, то пошукаємо відповідь в царині їхніх думок та дій. А вони сьогодні стають предметом дедалі ширшого розголосу. 3алишається їх відповідним чином укласти в русло логіки та аналізу.
Отож погляди щодо нового конфлікту між країнами та народами були найрізноманітніші.Мало хто вже на початку 30-х років закликав чітко слідувати настановам Версальської угоди. Навпаки. Більшість політиків один поперед одного пропонували свої варіанти пере-устрою світу, розкладу політичних сил.
Одні вважали, що Німеччина є єдиною державою, здатною зупинити більшовизм.Розпилення її за рахунок Росії надовго б відволікла агресивних арійців від Заходу. Інші, не заперечуючи цього, уточнювали, що “Радянська Росія нависла, мов грозова хмара, над східним горизонтом і загрожує всьому світові своєю “безобліковістю” та “окремішністю”.
Не бракувало й украй “відвертих” умонастроїв. Того цинізму, витоки якого бачимо хоча б у підготовці до Першої Світової. А саме коли план Шліффенна виносився військовими стратегами на обговорення у відкриту пресу. Так само і цього разу дивилися на чиїсь амбітні плани як на незворотну даність і вже розподіляли ролі, визначали переможців, ділили світ на сфери впливу. Або вже через кілька років після Дня Перемоги бачили події не зовсім у загальноприйнятому варіанті. Щось на зразок припущення, за яким Америка не хотіла, аби війна закінчилася так швидко, що США не встигли б втрутитися. Мовляв, що 1938 року коаліція з французької, англійської, російської та чеської армій могла б легко розчавити Гітлера. Цього не було зроблено.
На початок літа 1939 року ситуація докорінно змінилася. Росія уклала угоду з Німеччиною, чеська армія взагалі зникла, а англійці з французами спостерігали, чим усе закінчиться. Тепер війна, фактично розпочата 1939 року, могла точитися безконечно.
Однією з головних причин як початку війни, так й кривавих результатів бачать у тому, що вчасно не стримали Гітлера. Не побачили (чи не захотіли помічати) глибинної суті “лютого фюрера”. Хоч якими були власні амбіції Адольфа Шикльгрубера, він залишався маріонеткою. Отож, як кажуть, догралися з вогнем. Догралися насамперед безпосередні соратники Гітлера, той же його благодійник Гepінг. А вже потім гравці міжнародної політики інших країн. І тоді маріонетка виконала роль, доправила фітіль до порохової бочки…
Після бою версіями розмахують…
Версій того, хто війну розпочав, хто провокував, хто мав щодо неї “особливі міркування”, розвелося справді багато. Певна річ, домінувала і продовжує превалювати думка про те, що та кривава бойня на совісті ідеологів нацизму. Саме вони роздмухували людиновбивчу теорію, щоб взятися за практичне її втілення. Все так. Та нині дедалі привабливішою бачиться варіант розвитку подій, за яким фашизм був лише інструментом великих політичних ігор. Приміром, одна з версій – глибинна, глобальна, така, що намагається пояснити всю плутанину міжнародного співжиття, торкається фінансової гегемонії. А саме, що війну розпочали банкіри, зажерливий імперіалізм, який уже тоді зазіхав на володіння сукупністю світових ринків. Один з авторів так і писав, що без капіталів, наданих великими банками, не було б ні Гітлера, ні Другої Світової війни, адже вся німецька промисловість фактично належала західним фінансово-промисловим групам.
Тож на питання, хто розпочав Другу Світову, відповідають по-різному. Історики підкреслюють, що приміром, радянський уряд у цьому сенсі думку змінював часто. 18 вересня 1939 року СРСР в офіційній ноті цинічно заявив, що винуватцем війни є Польща. Через півтора місяця Сталін уже говорив, що це Англія та Франція напали на Німеччину, взявши на себе відповідальність за війну. В травні 1941 року той же Сталін залюбки називав зачинателем війни Німеччину, а після Дня Перемоги він розширив коло винуватців до “усіх капіталістичних країн”. Це припущення багатьом сподобалося. Ще й сьогодні з вуст зашкарублих військових істориків можна почути, що винуватцями війни були імперіалісти не лише Німеччини, а й усього світу.
Читач добре пам’ятає, що бомбою серед версій розв’язання кривавої бойні стало припущення Bіктopa Суворова, що Радянський Союз на чолі зі Сталіним готувався до війни нарівні з Німеччиною Гітлера, але останній випередив першого. Суворов підтверджує свою думку словами Сталіна про те, що Захід з його імперіалістичними людоїдами перетворився на джерело пітьми та рабства. І завдання полягає в тому, щоб знищити це джерело на радість і втіху трудящих усіх країн.
Протилежну позицію, а саме Німеччини, Гітлер теж оприлюднював часто і не менш відверто. Кажуть, що метою політиків є не що інше, як політика. Якщо далі розвивати логіку, то метою політиків може виявитись будь-яка мета навіть така жахлива, як розв’язання війни. Оця “безбаштовість” світових політиків укупі з їхнім крайнім цинізмом і є результатом війни. Будь-якої! Але стосовно Другої Світової це виявилося найпомітніше, найвипукліше.
Нацизм був майстром офіційних міфів.
Міфи складалися настільки переконливо, що їхніми заручниками ставали цілі народи. Німецька пропаганда насаджувала чимало химерних уявлень. Гітлер був або новим Фрідріхом, або новим Бісмарком. Нацисти перетворювались на спадкоємців німецьких богів. “Батько всіх народів”, “вождь світового пролетаріату” – ці характеристики звучали на адресу іншого узурпатора. До міфів додавалися взаємно породжувані утопії. Їхнє втілення, а воно не оминуло гострих протистоянь, нічого втішного не дало.
Тож, за великим рахунком, усі ці версії, одна одної сенсаційніша, сміливіша, доказовіша – стають у підсумку купою безглуздя, коли прислухатися до істини, за якою – заподіяна комусь смерть не компенсується з’ясуванням винуватця та його покаранням. Лукіан, цей геніальний давньогрецький висміювач порядків та осіб, був правий на віки, коли повторював: в міжусобній війні найяскравіша, найпереконливіша перемога є поразкою. Цей висновок можна прибити на щит навіть тим “злим провидцям”, хто вважає, що війна – це благо. Бо вона, мовляв, рятівне кровопускання людської популяції, мудрий “проріджувач наших густих рядів”, природний вихід для накопиченого пару невдоволення тих, хто тобі заважає. Навіть якщо, попросивши прощення у Бога, змиритися з таким підходом, перемога буде поразкою. Ну, ніколи ніхто нікому не зможе довести, що життя дано для того, аби його раптово обривати.
Першою символічною жертвою війни, як сказав хтось із мудрих, стає здоровий глузд.Першою реальною жертвою війни стає людське життя. Які ж противаги можна придумати тим утратам? Якою версією їх підперти?
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
