15

Народний демократ Т.Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство.

Тарас Шевченко

Тарас Шевченко!… Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій
скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків
літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в
одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін
і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і
Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього
передового людства.

Тарас Шевченко — символ чесності, правди і безстрашності, великої любові
до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до
Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів
народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за
світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою
мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили
боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного
гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних
людей світу.

Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало — лише 47 років. З них 34
роки провів у неволі: 24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років — у
найжорсткіших умовах заслання. А решту — 13 «вільних» років перебував
під невсипущим наглядом жандармів.

Уже для багатьох поколінь українців – i не тальки українців—Тарас
Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється
iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо, i вiн
завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й
вiчне – невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з
Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi
i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових
скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти
i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настільки, наскiльки розумiємо себе – свій час
i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника,
траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства
XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його
час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською
принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної
справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити
собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби,
скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь
думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого
Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв.
А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного
життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i
утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики
30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної української
лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини
оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до
якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв,
прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля
українцiв, а реакцiйнi – їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше,
драматичнiше i заплутанiше.

Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною
мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних,
культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження
української лiтератури – як провiщення нацiонального вiдродження
взагалi. Багатьом здавалося, що це – пуста витiвка окремих оригiналiв
або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме
висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише
возз’єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї.
Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi
свiдчили про прямо протилежне – i про високий рiвень освiченостi й
культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль
українських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному
життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в
передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було
прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й
покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї
українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам
доводилося знову й знову – кожному поколiнню наново! – нагадувати
iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини:
про те, що український народ – прямий спадкоємець культури Київської
Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене
професiйне – драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко,
фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi,
художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi
пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого
Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю.
Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: “Поезiя Шевченка – законна,
люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї,
про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця”.

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература громадська
думка України значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й
сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем,
нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища трохи пiзнiше добре
розкрив Пантелеймон Кулiш: “Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну
владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй
охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю
вiдчуження”. І згодом вiронопiдданськi елементи українського суспiльства
не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя
України – важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби
пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела
Гавлiчка-Боровського: “Малорусь-Україна—це постiйне прокляття, котре
самi над собою проголосили її гнобителi. Так над ними мститься
пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена
українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй”.

Слово “Україна”—одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття
саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що
до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище
України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом
величезної революцiйної енергiї.

Саме тому, що в Українi, яка ще пам’ятала часи козацтва, яка ще спiвала
про недавню волю i про “Катерину, вражу бабу”, що уярмила “степ широкий,
край веселий”,-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i
особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через
обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу
(всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось
поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського
демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування,
трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова
про “помазаника Божого”, на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував
монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi
i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи
вже повстали проти них, а Шевченко – тодi, коли переважна частина
громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних
владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова
поезiя—безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.

Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув
його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених
народiв царської Росiї i нiякi забобони чи бар’єри не стримували його
братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя
загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що
вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою
мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi
“Кавказ”затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з
тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв
царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв
органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну
концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.

Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi
не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн
був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому
значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу,
подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху
попереду. Знав свiй обов’язок перед уселюдською сiм’єю народiв, але мав
мужнiсть i тiй сiм’ї народiв нагадати про її вселюдський обов’язок перед
своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде
неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й
розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з
кимось, а про правду i справедливiсть.

Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i
сором. Шевченко – творець в українськiй лiтературi, в духовному життi
України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того
нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого
нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Такi мотиви
знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо лiтературам народiв, якi
зазнавали нацiонального гноблення, переживали катастрофу чи занепад i
якi пiднiмалися на велику справу нацiонального вiдродження. Разючи
аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже, Гюго, у
Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв
пмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського,
Салтикова-Щедрiна, В.Курочкiна. Але найбiльше – у поетiв
нацiонально-визвольної боротьби: Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи
Ботєва…

Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний
в енергiї викривання “власного” панства, псевдопатрiотизму, рабства,
лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй
героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння
про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому
взагалi. І тут у ньго є моменти глибокого внутрiшньго спорiднення з
поетами i дiячами нацiональних вiдроджень ряду iнших народiв Росiйської
iмперiї, як – от Хачатур Абовян, Мiкаел Налбандян, Майронiс, Коста
Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас,
О.Туманян, А.Церетелi, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителями багатьох
народiв Росiйської iмперiї (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, а
пiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан
Валiханов; татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi,
Завкi, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.).

Для Шевченка, в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща
основа i Україна як iсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна.
Україна непорочна i Україна розбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв.
Цю другу, iсторично спотворену i iсторично минущу Україну вiн бичував i
проклинав заради першої — України матiрної, України неминущої. Синiв —
заради матерi. Образ України – неньки—це найсвiтлiший i водночас
найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у
його поетичнiй коронi.

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла
своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили
більшість країн Східної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні
республіканські ідеї Французької революції були широко представлені на
Україні декабристами та українськими членами Союзу об’єднаних слов’ян,
водночас філософські концепції національної культури Гердера, без
сумніву, надихали творчість харківських романтиків. Проте на Україні
політична активність не поєднувалася з культурною національне
орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися “безнаціональними”
й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час
як пропагандисти української національної культури були далекими від
політики консерваторами, відданими цареві та існуючому ладові.

Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на
хронічну хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже
турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного покоління, що
сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з
політичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як
історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не
Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї
генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і
за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні
попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини —
Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї
доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але
те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст.,
таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна
діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли
виразити свою самобутність: тому часто провідну роль “будителів народу”
відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший
приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила
національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко
народився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав
сиротою-кріпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські
обдарування юнака привернули увагу кількох провідних митців, які у 1838
р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув
першокласну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно
розширилися завдяки інтенсивним контактам із багатьма українськими та
російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа
потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком
його перша збірка українських поезій під назвою “Кобзар”. Ці ліричні,
щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії України,
одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши їх
геніальними творами.

Вихід “Кобзаря” був, як зауважує Юрій Луцький, подією унікального
значення в історії української літератури, поза як у ньому українська
мова досягла літературної неперевершеності. Поет подолав одновимірність
і обмеженість ролі, що її до тих пір відігравала українська література,
спростувавши переконання таких, як, зокрема, знаменитий російський
критик Віссаріон Бєлінський, котрі вважали, що мова українських селян не
здатна передавати витончені думки й почуття. Відповідаючи на принизливі
для української мови погляди Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тілько шкода —

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Досягненнями Шевченка були спростовані погляди його сучасника — українця
Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці можуть зажити
літературної слави лише в контексті російської літератури.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси
української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і
міську говірки, а також елементи церковнослов’янської мови. Тим самим
він продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче
передавати найширше розмаїття почуттів і думок, довів, що українці не
мають ніякої потреби спиратися на російську мову як на засіб досягнення
вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та
інтелектуальної незалежності українців. Колишній кріпак не забував про
своїх “знедолених братів” і, наче біблійний пророк, громогласно таврував
гнобителів закріпаченого селянства. На відміну від більшості інших
представників інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти
поступових реформ. У його віршах відкрито пропагувалися радикальні,
революційні методи знищення несправедливості в суспільстві. У
знаменитому “Заповіті” він закликав своїх земляків:

Поховайте, та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Обурення Шевченка соціальною несправедливістю нероздільно переплітається
з його ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій “нашій не
своїй землі”, як він про неї писав. Непримиренний ворог царського
самодержавства, він закликає до самовизначення України задовго до того
як цю ідею підтримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така
спрямованість з усією очевидністю проступає в його тлумаченні історії
України, цієї найулюбленішої з його тем. Хмельницький для Шевченка — і
“геніальний бунтар”, і людина, відповідальна за фатальний союз України з
Росією, внаслідок чого Україна втратила своє самоврядування. Його
симпатії на боці таких козацьких ватажків, як Полуботок, що повставали
проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував.
Шевченко не приховує ненависті до Петра 1, називаючи його “тираном” і
“катом”, та й до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи з
найвидатнішим російським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв цих
монархів, Шевченко писав:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Кати! Kати! Людоїди!

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважає
прагнення України до свободи складовою всезагальної боротьби за
справедливість. Як свідчать поема “Єретик”, присвячена знаменитому
чеському великомученику Янові Гусу, та поема “Кавказ”, поет симпатизує
пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не
публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі
думки й почуття. Історик Костомаров писав: “Шевченкова муза зірвала
покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було
страшно, солодко, боляче й п’янко”.

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й
його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а
уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто
мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати
незалежним.

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс
царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив.
Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у
Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування
Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації
політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності
широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося
всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До
групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з
Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету),
вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком
(дрібним, але високоосвіченим чиновником) . Хоч два інших інтелігенти —
викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний
поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв’язки,
їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й
обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його
існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й
політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик
Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у
творі під назвою “Закон Божий (Книга Буття українського народу)”.
Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням
християнських цінностей і панслов’янськими елементами, цей твір, що
зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови
суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.
Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва,
ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для
мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу
увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: “Всі
слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що
важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними
інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею
федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров
та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш
егалітарною серед усіх слов’янських суспільств — через відсутність у ній
знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у
псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося…
бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе
братів-слов’ян; почувши її заклик, повстануть всі слов’яни… і стане
Україна самостійною республікою у слов’янському союзі. Тоді всі народи
вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть:
“Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке
месіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і
спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало
ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за
винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх “м’яких” і
“поетичних” співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в
питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для
Костомарова це були єдність і братство слов’ян; Шевченко палко вимагав
соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на
важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за
еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й
“моральний приклад”, який вони подаватимуть властям,— це найдійовіші
засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак
представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна
здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.
Членів товариства безсумнівно об’єднували спільні цінності та ідеали й,
що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й
політичну долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили
покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була
неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно
легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після
чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до
трьох років ув’язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому
цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства.
Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до вироку таке:
“…под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать”. Фізичні й
моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у
1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.
Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від
культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно
привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту
українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до
потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців;
ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і
ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції
з російським царатом.

Список використаної літератури :

1. Бондар М. Образ України в поезiї Т.Г.Шевченка//Вiсник АН
України.—№6.—1993.—С.56-60.

2. Дзюба І.М. У всякого своя доля: Літ-критичний нарис.- К., 1989.—261с.

3. Донцов Дмитро. Вогонь з Холодного Яру.// Дивослово.- №3.—1994.— С.
3-12.

4. Жмурiна О.І. Образ Батькiвщини у творчостi Т.Шевченка i
О.Пушкiна//Т.Шевченко i загальнолюдськi iдеали. Тези доповiдей та
повiдомлень на обласнiй мiжвузiвськiй науково-теретичнiй конференнцiї,
присвяченiй 175-рiччю вiд дня народження, що вiдбулася 19-21 квiтня
1989р.—м.Одеса.—1989.—С.55-56

5. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання.- К., 1984.— 236 с.

6. Кирилюк Є. Войовничий характер Шевченкiвського реалiзму// Зб. праць
XV наук. Шевченкiвської конференцiї.—Одеса, 1968.—С.5—23

Похожие записи