Курсова робота на тему :

“Лібералізм в Росії XIX століття”

Вступ

Основи і значення лібералізму.

Першим і найбільш важливим припущенням лібералізму є поділ держави і
суспільства. Як наслідок релігійних і громадянських воєн в епоху
Ренесансу і Реформації, ранні політичні теоретики намагалися
деполітизувати «релігію, волю і власність» для встановлення
стабільності в територіальному правлінні. У той же час, цей поділ мав
значний визвольний ефект у тім, що він звільнив суспільство від усієї
кількості моральних, економічних і політичних зобов’язань.

Однак, як наслідок, він також веде до виключення моральної і

економічної сфер із процесу демократизації. Демократія стала принципом
тільки політичної сфери.

Усередині політичної сфери всі претензії на визнання колективної
ідентичності відкидаються як частина приватної сфери моральної і
соціально-економічної суб’єктивності. Логіка політичного лібералізму
повинна виражатися винятково через твердження індивідуальних прав на
основі подоби. З іншого боку, усередині цієї приватної сфери як
індивідуальні, так і колективні нестатки і бажання даються
конструктивної саморегуляції. Ринковий лібералізм стає винятковим
принципом розходження в приватної сфері. Логіка політичної сфери тільки
забезпечує регульовані рамки всіляких індивідуальних прихильностей
ринковій логіці.

Ці припущення класичного лібералізму були згодом зм’якшені, ведучи до
того, що можна назвати реформістським лібералізмом: визнаючи
протиріччя між індивідуальною правовою рівністю і ринковою нерівністю,
було додано вимогу розповсюдженої справедливості як благополучна
умова, що узаконює політичний лібералізм. Добровільне політичне
вирівнювання зацікавлених груп і партій і законна участь їх у
представницькому уряді була розпізнана як неможлива умова ліберальної
демократії. Як умову, як соціальних зобов’язань благополуччя, так і
політичної демократизації, держава і ринок вважаються сферами з
законами, скоріше доповнюють, чим взаємно виключають один одного:
політична справедливість у правах, як правило, остаточно веде до
розповсюдженої справедливості в потребах. Соціальна нерівність є тільки
тимчасовим феноменом ринкового лібералізму без цілком розвитого
політичного лібералізму.

Розділ І : Розвиток лібералізму в Росії

Лібералізм як інтелектуальна традиція російської суспільної думки
розпочинається з XVIII в. і у своєму історичному розвитку «умовно» має
три «хвилі», три етапи, кожний з який у той же час має свої особливості.

I «хвиля» — «урядовий» лібералізм, іниційований «зверху», що охоплює
періоди правління Катерини II і Олександра I, за змістом —
ліберально-просвітительський, що спирається на освічену монархію (М. М.
Сперанський), що викликала опозиційне самодержавству рух декабристів;

II «хвиля» — лібералізм післяреформеного періоду — у своїх
політико-соціологічних і філософських теоріях представлений як
«охоронний», чи консервативний, лібералізм (концептуальні основи — К. Д.
Кавелін, систематична розробка — Б. Н. Чичерін, П. Б. Струве), що
викликала широке земське, а з початку 90-х років — буржуазний
ліберальний рух;

III «хвиля» — новий лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.) — по
змісту соціальний лібералізм, що проголосив необхідність забезпечення
кожному громадянину Росії «права на гідне людське існування». Він дав
поштовх новому теоретичному осмисленню проблем правової держави і
«правового» соціалізму в умовах ідейної боротьби з представниками як
консервативних, так і ліворадикальних сил (Н. И. Кареєв, П. И.
Новгородцев, Б. А. Кистяковський, С. И. Гессен, М. М. Ковалевський, П.
Н. Мілюков, Л. И. Петражицький, С. А. Муромцев і ін.), підготував поряд
з консервативним напрямком виникнення й утворення
ліберально-демократичної партії кадетів (а згодом — її розкол). [1]

Умовно політико-соціологічний і філолофсько-правовий зміст ідей
лібералізму I «хвилі» можна охарактеризувати як «офіційний», II «хвилі»
— як більш «правий» у порівнянні з класичним лібералізмом (синтез
основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а III «хвилі» —
як більш «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму і соціалістичної
традиції) у порівнянні з «чистим» лібералізмом як «індивідуалістичною
системою», що дає правам людської особистості перевага над всіма іншими.

     Кожний з цих трьох напрямків російського лібералізму мав свої
особливості, свою іманентну логіку розвитку в контексті історії,
політичного життя російського суспільства і вітчизняної
політико-філософської думки, відмінності від західноєвропейського
лібералізму. Представники кожного з цих плинів російського лібералізму
мали різні філолофсько-теоретичні підстави і своє бачення суспільного і
політичного ідеалів, статусу особистості і соціально-політичних
інститутів, способів перетворення суспільства, так чи інакше зв’язаних з
тенденцією реформування й еволюційною соціальною методологією.

Ліберальний консерватизм як тип соціально-політичної орієнтації,
безумовно, вписувався в ліберальну парадигму, в основі якої — визнання
абсолютної цінності особистості і пріоритет еволюційно-реформістських
методів соціальної перебудови. Але як особливий напрямок вітчизняної
соціологічної і політико-філософської думки ліберальний консерватизм,
розвиваючись в умовах післяреформеної Росії після убивства Олександра
II, коли його «великі реформи» 60-х років були здійснені лише частково,
мав свої сутнісні характеристики. Вони виражалися в синтезі основних
ідей традиційного лібералізму (воля і права особистості, реформаторство)
і консерватизму (порядок, сильна державна влада, релігійно-моральні
традиції, наступність), в однаковій цінності і рівнозначному визнанні як
самоцінності волі індивіда, так і цінностей загальнонаціонального,
загальнодержавного, «колективного», насамперед порядку і стабільності,
забезпечуваних владою. Усвідомленням потреби корінних перетворень
післяреформеного російського суспільства з урахуванням збереження
політичних і морально-релігійних підвалин і традицій в умовах
індустріального і культурного відставання і «запізнілого» розвитку Росії
і був II етап російського лібералізму. Концепції ліберального
консерватизму «знімали» слабості і крайності лібералізму і консерватизму
(радикалізм лівих лібералів, «зверхньоглядний прогресизм» і реакційність
офіційної казенщини), нездатність як першого, так і другого побачити
релігійно-моральну виправданість один одного. Ліберальний консерватизм
пропонував на рубежі століть створити противага протидержавному і
безрелігійному «відщепенству» (П. Б. Струве), «нігілістичному моралізму»
і «соціалістичному нігілізму» (С. Л. Франк), «героїзму, що
самобожествляється» (С. Н. Булгаков) російської інтелігенції, не здатної
«звільнити народ» ні до, ні під час революції 1905 — 1907.

Історія склалася так, що ліберальні тенденції були подавлені
абсолютизмом, що затверджується. Ліберальна ідеологія проникала в
суспільство в міру розгортання процесів модернізації. Ліберальна
свідомість з’являється в країні наприкінці 18 — початку 19 ст.ст.. Його
поява обумовлена включенням Росії в широкий загальноєвропейський
контекст, прилученням вищих шарів суспільства до європейської
освіченості, твердженням ідеалів освіти, впровадженням ідеї суспільного
договору і т.д. В історії російського лібералізму істотна роль
масонства, що наприкінці 18 — початку 19 ст.ст. пронизує собою досить
тонкий шар европейські освічених людей. Ліберальне світосприйняття
проникає в Росію у формах релігійно-моральної проповіді, разом із
загальним ідейним кліматом масонського руху.

Формування більш-менш цілісної ліберальної свідомості падає на 10-30 р.
19 сторіччя. Затверджуюючись в Росії лібералізм породжує цілий спектр
особистісних проявів. Це і такий кабінетний мислитель, як Чаадаєв, і
один з найвизначніших політичних мислителів і державних діячів Росії —
Сперанський, і нарешті, ряд людей, що зробили безпрецедентний для того
часу крок — і зміну віросповідання і своїм життям затверджуючи одне з
фундаментальних прав: право на волю совісті — Лунін, Гагарін і ін.

У 40-50 р. ліберальна свідомість рухається вшир. Поступово в країні
складається власне ліберальний напрямок. Поряд з цим, вплив ліберальних
ідей просліджується у всіх великих плинах суспільної думки. Так,
класичні для Росії «напрямку» — західництво і слов’янофільство в різній
мірі пронизані ліберальним світовідчуванням.

Епоха великих реформ Олександра II відкриває наступну сторінку в історії
російського лібералізму. Нова якість громадського життя створює поле для
практичної реалізації ліберальних ідей. Притулком лібералізму стають
звільнені від твердої цензурної опіки печатка, відносно вільні
університети і земства. У розвитку російського лібералізму особливо
значима роль земського руху. Земське самоврядування стало полем
практичної реалізації ліберальних принципів. Земства були середовищем,
до якого тяжіла ліберальна публіцистика і ліберально орієнтована
університетська наука. У земствах і навколо земств формуються багато хто
з майбутніх лідерів ліберальних політичних партій Росії.

У той же час — в другу половину 19 — початку 20 ст. у країні складається
не тільки публіцистичний, але і науковий, а так само філософський
дискурс ліберальної свідомості. Юридична (чи державна) школа в
російській академічній науці з’явилася теоретичною базою російського
конституціоналізму. Праці Каверіна, Чичеріна, Градовського давали
теоретичне обґрунтування для переходу від традиційних порядків до
цивільного суспільства. Поряд з цим, цілий ряд мислителів розробляли
різні філософські аспекти ліберальної парадигми. Так у роботах Соловйова
вітчизняна філософська традиція звільнялася від антиліберальних
тенденцій, Струве затверджував концепцію невід’ємних прав особистості,
Чичерін уписував російську ліберальну свідомість у контекст розвитку
сучасної філософської думки.

Революція 1905 р. і політичні реформи, що пішли за нею, позначили
наступний етап в історії російського лібералізму. У країні виникають
політичні партії з усвідомленою ліберальною орієнтацією кадетів,
октябристів, прогресистів, їхні депутати представлені у Державній Думі.
З аморфного «напрямку» російський лібералізм перетворився в зрілу
політичну силу. Період між двома революціями (1905—1917) ознаменувався
з однієї сторони — ідейним і організаційним визріванням російського
лібералізму, з іншої — породив кризу, що розв’язався твердженням
більшовицької ідеократії.

Наступний розвиток подій не можна зрозуміти, якщо не звернутися до
характеристики особливостей дореволюційного російського лібералізму.
Справа в тім, що в піздньосередньовічному суспільстві, де домінувала
патріархально-колективістська психологія, визрівання ліберальної
свідомості йшло складно і болісно. Російський лібералізм страждав
типовими пороками вітчизняної інтелігенції. Ліберали не вміли говорити
на одній мові із широкими масами, багато в чому ідеалізували народ.
Вітчизняний лібералізм страждав панськи-інтелігентською зневагою до
проблем приватної власності і господарської волі. Російський лібералізм
був суперечливим, не цілком оформленим явищем. Соціальна база
ліберального руху була трагічно вузькою.

Розділ ІІ : Консервативний лібералізм в Росії XIX століття

Систематична розробка концепції «охоронного», чи консервативного,
лібералізму належала Б. Н. Чичеріну (1828 — 1904), професору філософії
права, історику, що ввів термін «ліберальний консерватизм», і П. Б.
Струве (1870 — 1944) — економісту, соціологу, одному з найглибших
політичних мислислителів, «філософу в політику», що вплинув на
соціально-політичні погляди С. Л. Франка, С. Н. Булгакова й ін. у
традиції ідей ліберального консерватизму.

У статті «Різні види лібералізму» Чичерін дав першу в історії
вітчизняної політичної думки «класифікацію» російського лібералізму,
позначив «головні його напрямки, що виражаються в суспільній думці»,
виділивши три його види і давши їм соціально-політичну характеристику,
актуальну, на мій погляд, и сьогодні:

«вуличний» лібералізм юрби, охлократії, схильної до політичних
скандалів, для якого характерна відсутність терпимості і поваги до чужої
думки, самозамилування власним «хвилюванням», -«перекручення, а не прояв
волі»;

«опозиційний» лібералізм, що супроводжує всяке реформаторське починання,
систематично звинувачувати влада як у дійсних, так і в мнимих помилках,
«що насолоджується самим блиском свого аппозиційного положення», «що
критикує заради критики» («скасувати, знищити — уся його система») і
розуміючий волю з «чисто негативної сторони»;

«охоронний» лібералізм, що несе в собі позитивний зміст і орієнтований
на здійснення реформ з обліком усіх соціальних шарів на основі їх
взаємних поступок і компромісів, з опорою на сильну владу, відповідно до
природного ходу історії, «Сутність охоронного лібералізму складається в
примиренні початку волі з початком влади і закону. У політичному житті
гасло його: ліберальні міри і сильна влада, — ліберальні міри, що
надають суспільству самостійну діяльність, що забезпечують права й
особистість громадян,…—сильна влада, охоронниця державної єдності, що
пов’язують і стримує суспільство, що охороняє порядок, що строго
наглядає за виконанням законів… розумна сила, що зуміє відстояти
суспільні інтереси проти напору анархічних стихій і проти криків
реакційних партій».[2]

Джерелами концепції консервативного лібералізму Чичеріна були
гегелівська філософія права і методологія державної (юридичної) школи
вітчизняної історіографії. Вихідними елементами його дослідження були
аналіз співвідношення категорій волі, влади, закону, пошук «гармонійної
угоди духовних основ суспільства» (вільно-розумної особистості) і
«суспільних взаємодій» чотирьох основних союзів людського гуртожитку —
сімейства, цивільного суспільства, церкви і держави. Головна проблема
громадського життя — угода двох протилежних елементів — особистості і
суспільства, оскільки духовна природа особистості складається у волі, а
суспільний початок як обмеження волі виражається в законі.

     На думку Чичеріна, особистість є корінь і визначальне початок усіх
суспільних стосунків; «особистість є постійно перебувачою сутністю…
сутність одинична і духовна, тобто обдарована розумом і волею. Сутність
людини — це її воля: воля внутрішня, прагнуча до здійснення абсолютного
закону в людській діяльності, тобто воля моральна, сутністю якої є
совість як «саме вільне, що існує в світі», оскільки вона не
підкоряється ніяким зовнішнім обмеженням, і воля зовнішня, границею якої
є «право, як обмеження волі законом»». [3] Для Чичеріна двома сторонами
волі були моральність («внутрішня» воля) і право («зовнішня» воля): воля
волі не існує без морального закону. Наслідуючи в цілому метафізику і
філософію права Гегеля, Чичерін не згідний з його тезою про розчинення
особистості в Абсолюті, тому що це позбавляє її внутрішньої волі,
знімаючи відповідальність за вчинене; джерело і зміст волі в
усвідомленні людиною своєї безумовної сутності і незалежності, у тім, що
людина як носій абсолютного початку сама по собі має абсолютне значення
і тому може бути визнана вільною особою.

     Для неогегел’янця Чичерина закон і воля, у свою чергу, протилежні:
де немає волі, там немає суб’єктивного права, а де немає закону, там
немає об’єктивного права. Особиста воля, нерозривно зв’язана зі свободою
інших, обмежена їхньою волею, підкоряється цивільному закону і кориться
влади, тому «влада і воля… також нероздільні, як нероздільна воля і
моральний закон». Влада покликана охороняти закон і стримувати волю, а
«право є воля, визначена законом». Відношення волі і закону може бути
двояке: добровільне чи примусове; перше визначається моральністю
(«внутрішньою» волею), а друге — правом: правом визначається воля
«зовнішня». Держава же є вища форма гуртожитку — спільність, що панує
над всіма іншими, тому що всі елементи людського гуртожитку сполучаються
в державі як у спільноті. [4] Влада, на його думку, по своїй природі
повинна бути єдиною й зодягнута вимушеною силою, а подібною владою є
тільки державна влада.

Таким чином, на думку Чичеріна, з позиції «вищої» ступіні розвитку
лібералізму — «охоронного», чи консервативного, — усякий громадянин, не
схиляючись безумовно перед владою, в ім’я власної волі зобов’язаний
поважати сутність самої державної влади. Для філософії права і
соціології «охоронного» лібералізму Чичеріна, заснованих на триєдності
трьох основних початків гуртожитку — волі, влади і закону, рівноцінних і
нероздільних, їхня гармонійна угода припускає суспільну єдність, а для
цього необхідна єдність у державному житті; останнє можливо при єдності
влади, а не її поділі. Найкраще це досягається при такій «змішаній»
формі правління, як конституційна монархія, що є політичним ідеалом для
мислителя. Перевага їй він віддавав тому, що: 1) монарх, будучи
представником інтересів цілого (суспільства), коштує вище станових
поділів, вище партій; він є «примиритель» і посередник між протилежними
елементами: народом і аристократією (дворянством). Монарх представляє
начало влади, аристократію, аристократичні збори — начало закону,
«почуття права, волі і людського достоїнства», а представники народу —
начало волі; 2) монархічна влада відігравала величезну роль в історії
Росії, і «ще протягом сторіч вона залишиться вищим символом її єдності,
прапором для народу». [5]

     У «охоронному» лібералізмі Чичеріна духовні основи (в особі
вільно-розумної особистості) з’єднуються із суспільними взаємодіями, які
регулюються правом; принцип особистої волі і прав людини в суспільстві
може бути здійснений лише за умови обмеження «внутрішньо» (морально і
релігіозно) і «зовні» (правом, законом, сильною владою). [6]

Носієм, соціальним суб’єктом здійснення свого політичного ідеалу Чичерін
вважав дворянство — «головний стан у державі», . утворення, що має ценз
і, « загальногромадянського порядку» (за що його критикував молодий
Струве, відзначаючи, однак, г в 1897 р. наявність у Чичериіа
«реалістичного, консервативного світогляду» і засвоєння їм «
лібералізму» [7]), і «середній стан». Воно представляє одне з
«горизонтальних» поділів суспільства (на відміну від партійного —
«вертикального»), і є поняття кількісне (воно займає середнє положення в
суспільстві між вищими і нижчими станами) і якісне (воно містить у собі
приватні професії, що вимагають як багатства, так і освіченості; у ньому
«утворення з’єднується з багатством»). [8] Середній стан стане опорою
Російської держави тільки за умови зміцнення особистих і вільних
елементів суспільства, розширення місцевого самоврядування, «поділу
справ на губернські і повітові» у земстві.

На відміну від класичного лібералізму, що відстоює пріоритет особистої
волі і розглядає державу переважно як «нічного сторожа», зводячи до
мінімуму межі його втручання в життя цивільного суспільства, а влада —
має сугубо функціональний зміст, консервативний лібералізм однаково
коштовними вважав волю і «охоронні начала», традиції державності,
сильної влади, релігії, національної культури. У цьому змісті «помірний»
лібералізм Чичеріна (у нього є стаття за назвою «Міри і границі»)
«однаково чарівними» вважав ідеї порядку і волі, почуття міри і границь
по відношенню і до волі, і « влади — почуття, так «потрібні освіченому
суспільству» і так необхідні «російському розуму», припускаючи також
«обмеження» меж влади і волі законом чи звичаєм. Чичерін особливу увагу
приділяв «охоронним началам», що і розкривають зміст традиції,
наступності, «зістиковуючи» дві тенденції в розвитку суспільства —
тенденцію збереження (стабілізації) і тенденцію .перетворення
(реформування). «Охоронні начала» є мірою першої і другої, виражають
тенденції наступності і розвитку як у политиці, так і в національних
державних і культурних особливостях історії Росії. «Охоронні начала»
свідчать про суперечливість історичного прогресу і процесу, що
складаються не тільки в споконвічному русі вперед, ний у розвитку
«внутрішніх сил», у «поглибленні в себе» тих начал, що лежать в суті
людського духу, у боротьбі старого з новим, тому що рух заради руху – це
загибель для суспільства: одна лише воля приводить до анархії.
     Такими «охоронними началам», на думку Чичеріна, є:

? 8

ue

uuuuuuuuuuuuuuuooeeaessOO

C?Fooooooooooooooooiiaaaaaaaa

_oooooooooooooooooooooooooooo

&

F

&

F

„X`„Xa$ на чолі суспільства повинні стояти вищі класи;

наявність охоронної партії, що відстоює ті загальні начала, на яких
ґрунтуються суспільства, а саме — влада, суд, закон;

«історичні початки» народу: для Росії ними завжди були сильна влада —
гарант згоди і єдності суспільства (особливо в перехідні епохи корінних
перетворень усього суспільного будинку); бюрократія як знаряддя влади,
що у Росії потрібно стримувати в межах законності, поставити під
контроль гласності й обмежити самоврядуванням; сила корпоративного
початку. [9] Для нормального розвитку суспільства помірні ліберали, на
думку Чичеріна, повинні розуміти необхідність проведення судової
реформи, без якої неможливо ні повага до закону, ні охорона права, прав
і порядку.

     Чичерін особливо підкреслював, що ні зміна статей Зводу законів, ні
зміна декількох адміністраторів не обновлять Росії: «И корінь зла, і
засіб лікування лежать не в заснуваннях, не в зовнішніх умовах, а в нас
самих. Дійсне завдання полягає… не в зміні людей і заснувань, а в
роботі над собою». [10] Тут очевидна сутність консервативного,
помірного, лібералізму: здійснення принципу свободи особи не тільки
можливо зовні (зміною соціальних, правових і політичних інститутів убік
їх демократизації, тобто влади, закону, права), але необхідно і
внутрішньо (роботою над собою, розвитком моральності, політичної
культури, правосвідомості). Моральне удосконалювання життя може бути
також двояким: внесення добра в людські души, моральне виховання й
удосконалювання порядку життя, що діють у ньому норм і заснувань.

     У промові, присвяченої 100-річчю з дня народження Б.Н. Чичеріна, П.
Б. Струве відвів йому особливе місце в історії духовного і політичного
розвитку Росії саме тому, що він «представляв у ній саме закінчене, саме
яскраве вираження гармонійного сполучення в одній особі ідейних мотивів
лібералізму (волі) і консерватизму» (влади). Чичерін, на думку Струве,
уперше виявив критерій консервативного лібералізму як приурочення міри і
границь до основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму (сам
Струве також використовує для обґрунтування ліберального консерватизму
аристотелевський принцип «мезотес» — міри). «Ідеї порядку і волі мали
для нього однакова чарівність… Історичну позицію Чичеріна можна
зобразити так: оскільки він вірив у реформаторську роль історичної
влади, тобто в епоху великих реформ. .. він виступав як ліберальний
консерватор, борючи з крайностями лібералізму і радикалізмом суспільної
думки. Оскільки ж влада стала чинити опір у реакції, Чичерін виступав як
консервативний ліберал проти реакційної влади, в інтересах держави
відстоюючи ліберальні початки, захищаючи уже здійснені ліберальні
реформи, вимагаючи в царювання Олександра III, і особенно энергично… у
царювання Миколи II, корінного перетворення нашого державного ладу.
Таким чином, Чичерін у своєму духовно-суспільному творінні ніколи не
переставав сполучати консерватизм і лібералізм». [11]

     На відміну від неогегел’янця Чичеріна в Струве більш складна
еволюція філософських і ідейно-дюлітичних поглядів: від ревізії
ортодоксального марксизму «зсередини» (одним з перших у літературі
європейського і російського марксизму) на основі «складання будинку
канто-марксизму», через розчарування в позитивізмі — до метафізики, до
«основного іманентного дуалізму» як свого роду підсумкової філософської
методології; у політичних поглядах — від лібералізму до ліберального
консерватизму, «Основний дуалізм» Струве, що розуміється їм як наявність
в історичному процесі одночасно двох рядів явищ, «здатних бути
спрямованими з волі якого-небудь суб’єкта», — раціональних і
ірраціональних, що виникають стихійно, виявляється скрізь, у всіх сферах
громадського життя. Він став орієнтиром у розкритті подвійності,
історичної «двохликості» російської державності і російської
громадськості (цивільного суспільства), один лик яких завжди був
звернений до волі, а іншої — до примуса. [12] «Основний дуалізм» Струве
служить йому для аналізу дуалізму волі і влади.

     Якщо Чичерін залишив нам свою своєрідну типологію російського
лібералізму 6О-х років XIX в., то Струве склав два своїх «списки»
видатних ліберальних консерваторів Росії, відзначивши, що інтелектуальна
історія вітчизняного ліберального консерватизму йде до XVIII сторіччя:
перший його «список»: кн. П. А. В’яземський, чи не першим відчеканивший
«формулу» ліберального консерватизму і уперше використовував цей термін,
А. С. Пушкін, Н. И. Пирогов, А. Д. Градовський; другий «список»:
Катерина II, адмірал Н. С. Мордвинів, «зрілий» Н. М. Карамзін, Б. Н.
Чичерін. До цих двох списків можна і потрібно, як це зробив і сам
Струве, додати ім’я генерал-ад’ютанта графа И. И. Воронцова-Дашкова
(1837 — 1916), що, будучи в 1905 — 1915 р. намісником Кавказу, проводив
там «здорову, нейтральну — без тенденційності і поліцейської
причепливості» з національно-державної точки зору Росії политику за
принципом: ліберальні засоби, сильна влада. [13] Вважаючи А. С. Пушкіна
одним з найголовніших фігур у своїх «списках» ліберальних консерваторів
Росії, Струве відзначав такі риси світогляду поета, як синтез
«національної сили і державної моці» Росії, як цінність «земної сили і
людської міці, що схиляється перед нез’ясованою таємницею Божою, як міра
власного самообмеження і самоприборкання, як одночасне прозріння в
майбутнє й озирання минулого, як абсолютна чуждість надмірності, як
синтез Сили і Ясності, Міри і Мірності». [14]

Теоретичною проблемою для Струве, як і для його попередника Чичеріна,
був дозвіл «двох проблем духовного і державного розвитку Росії: 1)
проблеми звільнення особи і 2) упорядкування державного володарювання,
введення його в рамки правомірності і відповідності з потребами і
бажаннями населення». [15]

Просліджуючи генезис ліберальної ідеї, сутністю якої є «твердження волі
обличчя і невід’ємних прав особистості», в історії соціально-економічних
і політико-філософських навчань, Струве відзначає її релігійно-моральне
походження (воля совісті — перше слово лібералізму, ідея «особистої
відповідальності» як проекція принципу свободи особи на моральну сферу),
поступове «наповнення» політико-правовим («ідея абсолютного права, тобто
суб’єктивних, невід’ємних природних прав», ідея «права і прав» як
«істотний і вічний зміст лібералізму») і економічним змістом у
«економічному», чи чистому, лібералізмі («соціологічна і політична
істина: власність і економічна воля є основа і палладіум особистої волі
у всіх її проявах», ідея «особистої придатності» як проекція на
економічне життя принципу свободи особи) і робить висновок про
«секуляризацію й ідейному обмирщення» лібералізму в процесі його
історичного розвитку. Надію на його відродження в Росії він зв’язує з
«відродженням старих мотивів релігійного християнського лібералізму» —
ідеєю «особистого подвигу й особистої відповідальності», убраної
економічними і політичними правами, тобто з такими рисами національного
лібералізму, що у «знятому» виді містять основні принципи
християнського, «економічного» і політичного західноєвропейського
лібералізму.

Важливим у методологічному відношенні для з’ясування сутності
ліберального консерватизму Струве вважав аналіз поняття консерватизму,
.яке, на його думку, «є чисто формальне поняття, що може вміщати в себе
яке бажаний зміст»; головне тут — «прикріплення» ідеї консервації, ії
охорони, до якихось визначених змістів, наприклад, ліберальний
консерватизм означає твердження непорушних прав обличчя, тобто
прикріплення ідеї консервації (константної ідеї-змісту) до цих прав;
демократичний консерватизм є приурочення цієї ж ідеї до початку
народовладдя. [16]

     Струве не сприймає казенний, офіційний консерватизм, «консервативну
казенщину», перейняту раціоналізмом і практичністю, але приймає
консерватизм лише як культурно-романтичний ідеал, «консервативну
романтику» — світогляд, що для нього означає «зведену в принцип
“грунтовність» і усвідомлене шанування батьків», що йдуть до творчості
слов’янофілів, а отже, до релігійних, моральних і культурних
національних традицій.

     Струве з’єднує ліберальне і національне начала, у чому і
складається «зближення і злиття», синтез лібералізму (волі і прав
особистості, реформаторства) і консерватизму (влади, порядку,
наступності, «ґрунту», сильної держави, могутнього «зовні» і
«внутрішньо»). У цьому виражається політичне кредо Струве як
«національного ліберала» («Я західник і тому — націоналіст. Я західник і
тому — державник), що доповнюється позицією і «духом національного
європеїзма», зв’язаного з національним будівництвом «Великої Росії».
Будівництвом її на загальнолюдських початках не в змісті російської
Імперії, а на принципах свободи особи, здорової влади, обмеженої
законом, приватної ініціативи, змаганні всіх живих сил нації [17] і
найбільше «середнього елемента» — справжнього носія права і прав, волі і
власності, земства, партії кадетів, у джерел створення якої стояв
Струве, що повинний реалізувати политику національної згоди і цивільного
світу в створенні правової конституційної держави.

Зміст ліберального консерватизму Струве розкривається також у його
аналізі співвідношення понять «держава» і «нація» — не тільки як
політичного інституту, «організації порядку» (держава), «духовної
єдності» (нація), але і містичних по своїй істоті, що мають надрозумну і
надіндивідуальну природу й у своїй єдності утворюючих «держава як
особистість «соборну»», «державність як усенародна єдність, чи соборна
особистість народу» і що замикаються у релігійно-містичному почутті
патріотизму. Апофеозом етатистських поглядів Струве в традиції
ліберального консерватизму є його концепція «Великої Росії», викладена
їм у статтях «Скоріше за справу?» (1905), «Велика Росія. З міркувань про
проблему російської могутності» (Присвячується Н. Н. Львову) (1908) і
ін., [18] де він розглядає зовнішні і внутрішні фактори могутності
Росії, умови її економічного, державного і культурного відродження,
критерії «нової політичної і культурної національної свідомості», що
виражали парадигматику руського ліберального консерватизму.

     Таким чином, Струве розробив філолофсько-методологічні («основний
іманентний дуалізм суспільно-історичного процесу»), культурно-релігійні
(абсолютна самоцінність свободи особи і її прав, їхнє походження від і
«замикання» на релігійно-моральних цінностях, триєдність особистості —
нації — держави: «держава — особистість «соборна», «державність —
усенародна єдність, чи соборна особистість народу») і
політико-соціологічні підстави ліберального консерватизму. Сам він
розумів його як зближення, злиття, синтез «економічного» чи чистого,
політичного і «християнського» лібералізму і ціннісного,
духовно-культурного консерватизму, чи, інакше, класичного
західноєвропейського лібералізму і цінністно-традиціоналістичного
консерватизму «ґрунту» (сильної державної влади і морально-культурних
традицій Росії).

     Якщо до «охоронного» лібералізму Б. Н. Чичеріна можна застосувати
нормативно-методологічний критерій історик-філософського аналізу різних
типів лібералізму, зв’язаного з представленнями про «триродість»
законів, норм і інститутів гуртожитку, що заохочує волю приватної особи
(так чи інакше чичерінський консервативний лібералізм випливає з
гегелівської традиції метафізики права), то ліберальний консерватизм П.
Б. Струве виявляється «націонал-лібералізмом», що виходить з так чи
інакше зрозумілої «субстанціональності» зв’язків індивіда і держави.
«Ліберальні міри, сильна влада» — такий політичне гасло Чичеріна; «Росії
потрібні: міцно обгороджена воля обличчя і сильна влада, що головує» —
таким було політичне кредо Струве. На думку останнього, два гасла
поетично виражають «формулу» ліберального консерватизму і щирих
патріотів Росії: «нове життя і стара міць».

     Історія дореволюційного лібералізму в Росії на прикладі одного з
варіантів його національних модифікацій — «охоронного» лібералізму Б. Н.
Чичеріна і ліберального консерватизму П. Б. Струве — підтверджує
закономірність: чим більше лібералізм зв’язаний з національним
самовизначенням і внутрішньополітичними проблемами « типу розвитку, що
доганяє,», тим більше він «просочений» ідеями консерватизму. Струве
писав: “Те, що в новітній час називають імперіалізмом, є більш-менш ясне
збагнення того, що держава бажає бути і — оскільки держава коштовна для
особистості — повинне бути могутньо. Усяка жива держава була і буде
перейнято імперіалізмом у цьому змісті…. Якщо під імперіалізмом
розуміти турботу про зовнішню міць держави, а під лібералізмом — турботу
про справедливість у його внутрішніх відношеннях, то 19 століття і
начало 20 століття характеризується тим, що тріумфують скрізь ті
держави, у политиці яких найбільше повно злилися і втілилися обидві ці
ідеї.» («Уривки про державу» 1908 рік) .Але я думаю, що він дуже невдало
вибрав слова для позначення понять, лібералізм це аж ніяк не
справедливість, а імперія має ще і внутрішню політику, що як би не
головніше зовнішньої.  

А якщо  підходити так, то треба враховувати що будь-яка держава містить
у собі усі форми державного устрою, тільки одні очолюють, а інші
більш-менш подавлені. Тому в будь-якій державі можна знайти всі що
завгодно й імперіалізм і лібералізм…

Розділ ІІІ: Слов’янофіли і західники у Росії XIX століття.

На початку XIX століття в Росію стали проникати ідеї лібералізму.
Лібералізму властиво підкреслювати відсутність класових, групових і
націоналістичних переконань, йому властиві індивідуалізм і самоцінність
особистості.

У 1840-х лібералізм з’явився у виді самостійної течії, що відразу
одержала найменування “західництва”. Одним із прихильників лібералізму
був Чаадаєв. Діяльність Чаадаєва можна розділити на 2 напрямки. Спочатку
своєї діяльності Чаадаєв вважав Росію відсталою країною, що нічого не
дала світу. Протягом 1830-х років погляди на історичне місце Росії
значно змінилися: Чаадаєв більше не розглядав Захід як прогресивне
суспільство, а вважав Росію саме тією країною, що займе місце Заходу у
світі.

Ідеї Чаадаєва привели до складання 2 напрямків лібералізму — західництву
і слов’янофільству. І західники і слов’янофіли знаходилися в опозиції до
режиму Миколи 1 і люто боролися з теорією офіційної народності. І ті й
інші були прихильниками свободи особи, совісті, думки і слова. І ті й
інші заперечували революцію, вони сходилися на тім, що розвиток
суспільства повинен йти поступово, за допомогою реформ.

Західники (Огарьов, Герцен, Бєлінський, Бакунін) були переконані, що
Росія йде тим же шляхом, що і Захід, але в силу історичних причин
відстала і повинна використовувати успіх європейської цивілізації, щоб
стати з Європою в один рівень. Сильним гальмом для Росії стала громада,
тому що вона сковувала свободу особи і тому її потрібно було знищити в
Росії. Західники виступали за звільнення селян з невеликим наділом землі
за викуп поміщикам.

Програма західників була програмою остаточної європеїзації політичної й
адміністративної системи. Так як змінити законодавство, виробити по
європейських принципах судову, політичну, релігійну організацію,
створити умови для розвитку приватної власності і на її основі створити
нову промисловість. Кінцевою метою було перетворення самодержавства в
конституційну монархію.

Слов’янофіли(брати Аксаков, Тютчев, Гоголь) вважали, що розвиток Росії
повинен спиратися винятково на національний ґрунт, традиції і звичаї
народу. Для Росії неприйнятний шлях Заходу. Найважливішим елементом
концепції була громада, що пропонувала перевагу загальнонародного над
особистим. Церква відігравала величезну роль у житті народу і держави.
Державний устрій представлявся слов’янофілам у виді монархії, обмеженої
Земським Собором. Слов’янофіли виступали за звільнення селян із землею,
при збереженні громади і вотчинного суду поміщика.

В кінці 1850-х — 1880-их роки — російський лібералізм переживає новий
етап. Ліберали впливали на внутрішню політику Росії. Пропонуючи
лібералізацію соціальних і економічних відносин, західники і
слов’янофіли не прагнули змінити політичний лад. Вони вважали, що
економічні і соціальні перетворення повинні значно випереджати
перетворення в політичній сфері.

Проведення реформ у 60-70-тих роки сприяло впровадженню лібералізму в
провінції, але незабаром ідеї радикалізму завоювали велику популярність
у населення країни.

Список літератури

Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца XIX
— начала XX века // Вопросы философии. 1991. № 8; Замалеев А. Ф., Осипов
И. Д. Русская политология: обзор основных направлений. СПб., 1994. Гл.
5; Новикова Л., Сиземская И. Либеральные традиции в
культурно-историческом опыте России // Свободная мысль. 1993. № 15.

Чичерін Б. Н. Несколько современных вопросов. М., 1862. С. 189 — 197,
199 — 200.

Чичерін Б. Н. Философия права. М., 1900. С. 50, 54 — 55, 60, 190.

Чичерін Б. Н. 1) Там же. С. 229 — 230; 2) Вопросы философии. М., 1904.
С. 370; 3) Опыты по истории русского права. М., 1858. С. 368 — 369.

Cм.: Чичерін Б. Н. 1) Конституционный вопрос в России. Рукопись 1878 г.
СПб., 1906. С. 8; 2) Курс государственной науки. Ч. III. Политика. М.,
1898. С. 223 — 268; 3) Курс государственной науки. Ч. I. Общее
государственное право. М., 1894. С. 161 — 182.

Козловский В. В. Социологические альтернативы в дореволюционной России
// Вестн. С.-Петербург. ун-та. Сер. 6. 1993. Вып. 4 (№ 27). С. 51.

Струве П. Б. Г. Чичерін и его обращение к прошлому // Струве П. На
разные темы (1893 — 1901): Сб. ст. СПб., 1902. С. 89 — 92.

Чичерін Б. Н. 1) Что такое среднее сословие? // Чичерін Б. Н. Несколько
современных вопросов. С. 135 — 138; 2) Вопросы политики, 2-е изд. М.,
1905. С. 16, 28.

Чичерін Б. Н. Что такое охранительные начала? // Чичерін Б. Н. Несколько
современных вопросов. С 164 — 178.

Струве П. Б. Б. Н. Чичерін и его место в истории русской образованности
и общественности // Россия и славянство. 1929. 26 января, № 9. С. 3, 4.

Струве П. Б. 1) Основной дуализм общественно-экономического процесса и
идея естественного закона // Вопросы философии и психологии. 1910. Кн.
IV. С. 548; 2) Социальная и экономическая история России с древнейших
времен и до нашего, в связи с развитием русской культуры и ростом
российской государственности. Париж, 1952. С. 7, 15, 44 — 46.

Струве П. Б. 1) Материалы для хрестоматии русской мысли: 1. О
либеральном консерватизме в нашем прошлом // Русская мысль. Париж, 1927.
Кн. 1. С. 68; 2) Б. Н. Чичерін и его место в истории русской
образованности и общественности // Россия и славянство. 1929. № 9. С. 3,
4; 3) Оздоровление власти. Посвящается С. Л. Франку // Русская мысль.
1914. Кн. 1. С. 155 — 156.

Струве П. Б. Именем Пушкина // Струве П. Б. Дух и Слово. Статьи о
русской и западноевропейской литературе. Париж, 1981. С, 9 — 10.

Струве П. Б. О мере и границах либерального консерватизма // Полис.
1994. № 3. С. 133.

Струве П. Б. 1) Patriotica. Политика, культура, религия, социализм: Сб.
статей за пять лет (1905 — 1910). СПб., 1911. С. 116; 2) Экономическая
проблема «Великой России». Заметки экономиста о войне и народном
хозяйстве // Великая Россия: Сб. ст. по военным и общественным вопросам.
М., 1911. Кн. 2. С. 153 — 154.

Гнатюк О. Л. Русская политическая мысль начала XX века: Н. И. Кареев, П.
Б. Струве, И. А. Ильин. СПб., 1994. С. 80 — 88; Ермичев А. А. П. Б.
Струве и русский духовный ренессанс // Вече. Альманах русской философии
и культуры. 1995. Вып. 3. С. 39 — 45.

Розмозер Г. 1) К вопросу о будущем России // Вопросы философии 1993. №
4. С. 22; 2) Пути либерализма в России // Полис. 1993. № 1. С. 35.

Леонтович В. В. История либерализма в России. 1762 — 1914. М., 1995. С.
22; Возможности либерализма в осмыслении современного мира (Обзор
коллоквиума) // Полис. 1994. № 3. С. 125 — 130; Консерватизм в России
(«Круглый стол») // Социс. 1993. № 1. С. 57 — 58, 60.

Капустин Б. Г. 1) Кризис ценностей и шансы российского либерализма //
Полис. 1992. № 5 — 6. С. 80 — 83; 2) Начало российского либерализма як
проблема политической философии // Полис. 1994. № 5. С. 23 — 25;
Сиземская И., Новикова Л. Новый либерализм в России // Общественные
науки и современность. 1993. № 5. С. 132 — 140.

План

Вступ

Розділ І “Розвиток лібералізму в Росії”

Розділ ІІ “Консервативний лібералізм в Росії XIX століття”

Розділ ІІІ “Слав’янофіли і західники в Росії ХІХ століття”

Похожие записи