Дипломна робота

на тему:

Концептуально-теоретичні аспекти історичних досліджень російських
істориків ХІХ – початку ХХ століття

План

Вступ 3-8

Розділ І. Методологічна база історичних досліджень

російських науковців ХІХ – початку ХХ ст. 9-31

Розділ ІІ. Внесок російських дослідників у джерелознавчу й
історіографічну традицію 32-44

Розділ ІІІ. Концептуальні розробки проблем всесвітньої історії у працях
російських істориків ХІХ – початку ХХ ст. 45-57

Висновки 58-60

Список використаних джерел і літератури 61-67

Вступ

В умовах оновлення і концептуального збагачення історичної науки,
пошуку стійкої методологічної платформи наукових досліджень, знань життя
і творчого доробку видатних російських істориків ХІХ – початку ХХ
століття набуває першочергового значення. Постає потреба оволодіти їх
духовним багатством, осмислити багатогранність їх талантів, розглянути
їх внесок в історичну науку з точки зору історичної ретроспективи. Це
важливо і для збереження історичної пам’яті, недопущення зневажливого
ставлення до минулого та інтелектуального вдосконалення сучасної
методології і філософії історії. Важливим постає і інший момент –
можливість вільного вибору кожним дослідником відповідної його знанням,
досвіду та ідеологічним чи політичним поглядам методологічної
орієнтації. Ця проблема в наш час набуває статусу першочергової і
вимагає від дослідника ознайомлення з вітчизняними і зарубіжними
напрацюваннями в галузі методології історії. В цьому контексті дуже
важливою виступає історично визріла необхідність ознайомлення з
концептуально-теоретичними розробками російських істориків ХІХ – початку
ХХ століття, особливо якщо взяти до уваги той факт, що серед них були
“державники” (В.Соловйов, Б.Чигерін), “офіційні народники” (М.Погодін,
М.Устрелов), просто “народники” (М.Костомаров, І.Забелін), “позитивісти”
(М.Ковалевський), “марксисти” (М.Рожков, Г.Тихонов), тобто науковці
різних методологічних напрямків, політико-ідеологічних платформ. Тому,
виступаючи за методологічний плюралізм і більш об’єктивний образ
історичного мислення, ми підготували дану роботу. Вона призначена тим,
хто прагне фахово опанувати дослідницькі вміння в історії, а також
зрозуміти мету і можливості наукового пізнання минулого.

Об’єктом дослідження є складна діалектично взаємопов’язана сукупність
соціокультурних, психологічних, економічних і правових чинників, які
безпосередньо чи опосередковано впливали на становлення і розвиток
російської історичної науки в ХІХ-початку ХХ ст., зумовлювали специфіку
історичних досліджень.

Предмет дослідження – концептуальні і теоретичні розробки російських
істориків ХІХ – початку ХХ ст, характеристика їх методологічних
платформ, джерельної і історичної бази їхніх наукових праць.

Хронологічні рамки даної роботи охоплюють ХІХ – початок ХХ ст. – час
становлення, інституційного оформлення та інтелектуального збагачення
російської історичної науки, виникнення різних наукових шкіл і
напрямків. З метою більш повної реконструкції умов і тенденцій розвитку
російської історіографії в ХІХ ст. ми звертаємось до творчого доробку
істориків ХVIII ст. – В.Готіщева, М.Щербатова, І.Болтіна.

Метою дослідження є вивчення і критичне переосмислення наукового доробку
російських істориків з точки зору історичної ретроспективи, розкриття
основних тенденцій розвитку історичної думки в ХІХ – початку ХХ ст.

Працюючи над даною проблематикою, ми ставили перед собою наступні
завдання:

розкрити соціально-правові, культурні та психологічні умови розвитку
російської історичної науки в ХІХ – початку ХХ ст.;

дослідити методологічну базу наукових досліджень російських істориків;

реконструювати рівень методологічної культури тогочасних російських
дослідників;

висвітлити джерельну базу історичних досліджень ХІХ – початку ХХ ст.,
значення історіографічних напрацювань;

розкрити внесок російських істориків у галузі концептуальної розробки
різних проблем всесвітньої історії.

Методологічною основою роботи є дотримання цивілізаційно-формаційного
підходу, як гаранта розгляду проблем концептуально-теоретичного внеску
російських істориків у світову історичну науку у світлі більшої
об’єктивності і повноти.

Наукова новизна даного дослідження полягає в теоретичному і
практичному аспекті. Теоретичний – можливість використання даних
досліджень для вироблення цілісної концепції становлення і розвитку
російської методології і філософії історії. Практичний аспект
розкривається через можливість використання концептуальних положень і
фактичного матеріалу нашої роботи на лекційних, семінарських заняттях,
наукових конференціях і дисертаціях, для написання бакалаврських,
дипломних і магістерських робіт, наукових статей і монографій.

Основними джерелами даного дослідження є праці самих російських
істориків: І.Забеліна [1,2], М.Карамзіна [3,4,5], В.Ключевського [6-11],
М.Костомарова [12-15], М.П.Павлова-Сільванського [16], С.Платонова
[17,18], О.Преснякова [19], С.Соловйова [21-26], В.Татіщева [27-29]. На
жаль, чимало праць російських істориків ХІХ – початку ХХ ст.
зберігається в російських бібліотеках і архівах та виявилися нам
недоступними. Наукове дослідження праць І.Забеліна, М.Карамзіна,
В.Ключевського, С.Платонова, В.Татіщева, С.Соловйова та інших істориків
дозволяє, по-перше, виокремити основні тенденції розвитку тогочасної
історичної думки, її теоретико-методологічні здобутки; по-друге,
прослідковувати еволюцію історичного світогляду, зародження і
оформлення різних історичних шкіл і напрямів, по-третє, порівняти
наукові досягнення в галузі методології і філософії історій російських і
західноєвропейських дослідників. На особливу увагу заслуговують спогади
і матеріали про життя і наукову діяльність окремих російських істориків
ХІХ ст, які вміщені у працях В.Ключевського [8,10] і С.Соловйова
[22,26]. Деякі відомості про життєвий і творчий шлях відомих російських
науковців зустрічаємо у щоденниках, листах, спогадах М.Костомарова [13],
С.Платонова [17], О.Пушкіна [20], В.Татіщева [29], М.Чеєрнишевського
[30].

При опрацюванні наукового доробку російських дослідників ХІХ – початку
ХХ ст, використовуючи методи джерелознавчої і історіографічної критики,
історичного моделювання, ми намагалися подавати інформацію з різних
джерел, зіставляти їх і подавати, наскільки це було можливо,
найвірогідніші дані.

Значною є історіографічна база досліджуваної проблематики, що
пояснюється великим інтересом багатьох істориків до наукової спадщини
своїх попередників, їх намаганнями прослідковувати рух історичного
знання, пізнати мету і можливості наукового пізнання минулого. Однак і
сьогодні немає комплексних узагальнюючих праць, присвячених методології,
філософії і теорії історії з точки зору внеску російських дослідників.
На жаль, концептуально-теоретичні розробки російських науковців надалі
залишаються малодосліджуваною проблемою, як і наукові досягнення
російської історичної науки в ХІХ – початку ХХ ст.

З-поміж великої кількості історичних праць ми вважаємо за доцільне
виокремити три групи.

І група. Наукові праці, присвячені теорії і методології науки як
специфічної сфери суспільного буття, універсального способу освоєння
дійсності. Серед них особливу увагу заслуговують праці Г.Гегеля [36],
В.Дерекова [40], Л.Зашкальнека [41], В.Козлова [44], В.Майкова [45],
К.Маркса і Ф.Енгельса [46], Л.Мельника [47], Г.Міронова [48] , П.Поппера
[51], В.Чишка [56]. В їх працях висвітлюються проблеми становлення
наукового знання, формування базових стуктурно-логічних ланок, методики
і методології наукових досліджень, особливості конструювання наукових
схем і моделей.

ІІ група. Підручники, посібники та інші загальні видання з
історіографії. Особливо слід відзначити праці таких відомих радянських
науковців, як М.Алпатов [31], В.Астахов [32,33], А.Сахаров [53],
А.Цамутолі [54,55], М.Нікуліна [87]. В цих наукових розвідках детально
висвітлюється розвиток російської історичної науки в ХІХ ст, становлення
різних історичних шкіл і напрямів, розкриваються наукові здобутки
окремих істориків. Недоліки заідеологізованість і політизованість
радянських історіографічних розвідок, вузький класовий підхід,
недостатня увага до постатей окремих дослідників (М.Болтіна, І.Забеліна,
Н.Павлова-Сільвонського, Р.Віппера, А.Нізеветтера та інших). Грунтовну
наукову розвідку про російських істориків ХІХ – ХХ століття написав
відомий російський емігрантний дослідник з діаспори, син В.Вернадського,
Г.Вернадський [35]. Зокрема, на увагу заслуговують його нариси про
М.Карамзіна [35, с.69-73], С.Соловйова [35, с.138-148], П.Мілюкова [35,
с.1116-165]. Важливим є і той факт, що Г.Вернадський для написання своїх
нарисів широко використовував праці не тільки російських дореволюційних
і рарянських дослідників, а й західноєвропейських, американських,
істориків діаспори.

Серед сучасних наукових історіографічних досліджень важливе значення має
комплексне колективне дослідження під назвою “Портрети істориків” [52] ,
в якому вміщені бібліографічні нариси про В.Татіщева, М.Карамзіна,
М.Костомарова, І.Забєліна та інших істориків.

ІІІ група. Наукові розвідки, присвячені життю і творчості окремих
російських істориків. Так, наприклад, грунтовне дослідження життєвого
шляху та наукового доробку В.Татіщева зустрічаємо в працях І.Шакінко
[71], А.Кузьміна [62], Т.Грановського – у науковій розвідці
А.Левандовського [63], М.Бічуріна – у статті А.Хохлова [95] “Останньому
літописцеві” (за висловом О.Пушкіна) М.Карамзіну присвятили свої
дослідження Н.Ейдельман [58], Ю.Лотман [64], С.Гомаюнов [80]. Про
маловідомого історика ХІХ ст. І.Забєліна написали грунтовні наукові
розвідки А.Формазов [68], Н.Рубінштейн [99]. Однак найбільше наукових
досліджень присвячено таким видатним російським історикам як С.Соловйов
[59,69,70,98,99] і В.Ключевський [65; 70; 73; 85; 86; 92; 100; 101].
Серед них відзначимо фундаментальне дослідження життя і творчості
В.Ключевського М.Нечкіної [65]

У 90-і рр ХХ ст – перші роки ХХІ ст появились статті, присвячені
науковому доробку таких маловідомих російських істориків як П.Струве
[74], С.Платонов [76;77], Р.Віппер [78], О.Брікнер [81], М.Іванишев
[83]. Автори на архівному матеріалі розкрили творчі пошуки вчених,
розповіли про відкриття і невдачі, зробили спробу реконструювати
обставини і час, в яких жили і творили дослідники, інтелектуальне
середовище, в якому вони створювали свої праці, розробляли концепції.

В цілому, умови і результати досліджень обумовлювались станом і
розмірами джерельної бази, можливостями їх використання, зміною
ідеологічних пріоритетів і методологічних засад, врешті-решт, таким
суб’єктивним чинником, як особистість дослідника. А сам аналіз
історіографії проблеми підтверджує необхідність і правомірність
створення узагальнюючої роботи, яка була б присвячена
концептуально-теоретичним розробкам російських істориків ХІХ – початку
ХХ ст.

Структура даної роботи складається з вступу, трьох розділів, висновку,
списку використаних джерел і літератури.

Розділ І

Методологічна база історичних досліджень російських

науковців ХІХ – початку ХХ ст

Епоха Просвітництва з своєю філософсько-раціоналістичною доктриною
суспільного розвитку запропонувала погляд на історію як на наукову
дисципліну, котра має свій об’єкт , предмет і методи вивчення, тобто
поставила перед дослідниками завдання зайнятися розробкою методологічних
проблем історії, отже методологія історії як фундаментальна теоретична
дисципліна, інструментарій наукових досліджень становить перед
істориками багатьох країн необхідність виокремити та теоретично
осмислити такі головні елементи історичного пізнання:

об’єкт і предмет вивчення;

суб’єкт пізнання (історик), методи і логіка його дослідницької
діяльності у процесі створення історичних знань;

структура історичних знань, їх адекватність щодо реальності, соціальна
значущість [40; 47; 49].

Розробкою названих елементів історичних студій і зайнялися дослідники
Франції, Німеччини, Великобританії, США, Росії та інших країн. Особливо
великий внесок у розробку методологічних проблем зробили російські
історики ХІХ – початку ХХ ст., хоча, на жаль, він і надалі залишається
маловивченим у теоретико-історичній науковій думці.

Зауважимо, що вже російські історики ХVІІІ ст (В.Татіщев, М.Щербанов,
М.Болтін та ін.) спробували побудувати певну систему понять, категорій і
принципів, які б допомогли історику свідомо рухатися від джерел до
наукових історичних знань, зрозуміти роль і функції історичних знань у
суспільстві. В їх працях вперше принцип історизму набуває значення
підстави та методу розуміння й пояснення минулого, формується
соціологічний підхід до вивчення і розуміння суспільства, його
історичної ретроспективи, а історія починає відокремлюватися від
літератури.

Особливо знаменною в цьому плані є постать Василя Микитовича Татіщева
(1686 – 1750) – видатного російського історика, підприємця, політичного
діяча, автора унікальної “Історії Російської”. Саме він, за словами
С.М.Соловйова, став засновником російської історичної науки, “вказав
шлях і способи своїм співвітчизникам до заняття російською історією”
[32, с.83]

Певну увагу В.Татіщев приділив і методологічним проблемам. Так, в своїй
“Історії Російській”, він пише : “… всякому народу і області знання
своєї власної історії і географії більш потрібне, ніж іноземних”, однак
“без знання іноземних своя (історія – В.М.) не буде ясною і достатньою”
[27, с.81]. Тим самим встановлюється зв’язок між національною й світовою
історією, що є дуже важливим з методологічної точки зору. До того ж, на
його думку, історик має володіти “наукою критики”, місце якої він
визначає так : “Довольное чтение и твердая память это «скудно» для
историка, обучение «во всей философии» убыточно» [27, Т.1, 682], а тому
пропонує поєднувати емпіризм з філософським аналізом. Від історика
вимагається, щоб він “о прошедшем обстоятельно знал и о будущем из
примеров мудро рассуждая” [32, с.80] Причому історію повинен знати
кожен, так як без її знання жоден “мудр и полезен быть не может”. Для
підтвердження своїх слів Татіщев посилається на значення історії для
таких наук, як юриспруденція, богослов’я, медицина, політика, воєнна
справа [277, Т.1, с.80-81].

Важливим є і той факт , що в своїй «Історії Російській» Татіщев рішуче
відказується від провіденційної точки зору на історичні процеси і події,
пояснюючи їх властивостями людського розуму, подібно до того як
історичний процес розуміли такі європейські філософи як Вольтер,
Пуфіндорф, Бейль. Він пише, що причина всіх людських вчинків «від розуму
, або дурості походить» [30, Т.1,с.184]. В дусі тогочасної
просвітницької філософії велике значення надає ідеї «просвіти розуму»,
тобто ідейному розвитку суспільства, яку кладе в основу своєї концепції
всесвітньої історії. На його думку, існувало три способи «просвіти
розуму» в історії людства : винайдення писемності, розповсюдження
християнства, винайдення книгодрукування. Особливо велику увагу вчений
надає виникненню писемності, так як вона:

по-перше, стала основою для достовірності історичного знання;

по-друге, зробила можливою появу книг;

по-третє, сприяла виникненню законодавства. [52, с.18]

Вважаючи історію вираженням в ній закладеного розумного начала, Татіщев
в основу своєї теоретичної побудови кладе розвиток російського
самодержавства, використовуючи при цьому послідовний ряд історичних
систем: історія людства, історія народа-держави, історія одиничних
людських дій. Основний висновок його такий: «…всяк может видеть, сколько
монархическоє правление государству нашему протчих полезнее». [27,
Т.1,с.167]. Правда ж не заперечує він і демократичний спосіб правління,
але вважає, що демократія найбільш доцільна для міст і малих країн,
тоді як для великих країн необхідною умовою для нормального
функціонування є монархія [50, Т.1 с.185]. Відповідно до розвитку
монархії подає і свою періодизацію руської історії:

І період ІХст. – 1132 р. – «домінування самовладдя»;

ІІ період 1132 – 1462 рр – удільний період;

ІІІ період 1462 – 1613 рр – період від визволення з-поміж влади татар до
коронування Михайла Романова [32, с.80]

Однак у 45 главі «Історії» він подає зовсім іншу періодизацію руської
історії:

І період. Найдавніший період (до 860 р.), в якому головними діячами
історії були скіфи, сармати і слов’яни.

ІІ період. Від 860 р. до нашестя татар в 1238 р.

ІІІ період. Від нашестя татар в 1238 р. до повалення їх влади «першим
царем Іваном Великим» (мається на увазі Іван ІІІ – В.М.)

ІV період. Від Івана ІІІ (1462) до обрання на престол Михайла Романова
(1613) [27, кн 4.1, с.ХХІ — ХХІІ]. Пізніше цю періодизацію запозичили
чимало істориків другої половини ХVІІІ – ХІХ ст.

В цілому, праця Татіщева являє собою першу спробу наукового висвітлення
вітчизняної (російської) історії з позиції раціоналістичної філософії.
Звернення до методів історичної критики, намагання розрити реальні
причини подій і явищ засвідчило, що в працях Татіщева історія набуває
статусу науки, а цьому значною мірою посприяла розробка ним
методологічного інструментарію. В результаті, за словами відомого
історика ХІХ ст К.Н.Бесьужева-Рюміна, “він зорієнтував науку руської
історії на правильну дорогу”, тісно пов’язав історію “з іншими рідними
їй знаннями” [52, с.20].

Методологічні розробки В.Татіщева продовжили інші дворянські історики
Михайло Михайлович Щербатов (1733-11790) і Іван Микитович Болтін
(1735-1792).

М.М.Щербатов написав фундаментальну працю “Історія Російська з
найдавніших часів”, яка являла собою першу спробу написати цілісну
історію Росії на конкретному фактичному матеріалі.

“Історія Російська” М.Щербатова написана на основі методології
англійського історика і філософа Девіда Юма (1711 – 1776), згідно якої
рушійною силою історії є ідеї, знання і мораль, а історик має передусім
віднаходити причинно-наслідкові зв’язки. [41, с.92]. Тому Щербатов в
семи томах своєї праці детально досліджує концепти “причина-наслідок”,
“загальне-індивідуальне” крізь призму психології діючих історичних осіб.
Зауважимо, що саме Щербатов вперше в російській історіографії виокремив
як унікальний період епоху Івана Грозного, звернув увагу на потребу
критичної обробки джерел, генеологічних та історико-психологічних
досліджень.

І.Н.Болтін, інший відомий дворянський історик, у своїх працях “Примітки
на історію древньої і нинішньої Росії п.Леклерка” (1788), “Критичні
зауваження на історію кн. Щербатова” (1793-1794) також висловив чимало
цінних думок, що стосувалися теорії і методології історії:

головними характеристиками історичної праці повинні бути
“правильність, вірогідність”, “суттєвість, чесність і чистота мови?”
[32, с.109] (ця думка не втратила своєї актуальності і в наші дні. –
В.М.);

історик повинен “завжди і про всіх говорити правду, без всякого
лицедійства” (в ХХ ст категорії “істинне”, “неістинне”, “правда”,
“наукова правда” стануть предметом багатьох наукових дискусій, набудуть
чіткого історично визначеного комплексу методологічних вказівок. –
В.М.);

історик не повинен використовувати всі наявні у нього факти, але лише
найбільш важливі і суттєві;

історичний процес має розумітись як певна цілісність, а тому конкретний
фактичний матеріал має підпорядковуватись історичній концепції. [33,
с.110].

В цілому, методологічні розробки В.Татіщева, М.Щербетова, І.Болтіна
заклали міцний фундамент для метологічних пошуків і напрацювань
російських істориків ХІХ ст.

У ХІХ ст у Росії, як і в інших європейських країнах, спостерігається
торжество історизму, а історія стає професійною діяльністю. В цей час
виникають історичні кафедри в університетах, часописи, музеї, архіви.
Інтерес до минулого підносить науковий престиж історії до небаченої
раніше висоти – праці істориків швидко зникали з полиць книгарень,
лекції збирали багатолюдні аудиторії. Недарма французький історик
О.Тьєррі писав: “Саме історія покладе свій відбиток на ХІХ ст… Вона
дасть йому ім’я, так само як філософія дала своє ім’я ХVІІІ століттю”.
[42, с.110] Не оминула ця загальноєвропейська тенденція і Росію. Так,
історико-філологічні факультети було відкрито в Казанському,
Харківському, Петербурзкому університетах, історичні товариства
появились в Казані, Харкові, Одесі, Києві та в інших містах, появляються
нові фундаментальні праці, присвячені проблемам російської та
світової історії. ХІХ вік – це вік М.Карамзіна, С.Соловйова, М.Карєєва,
М.Ростовцева, М.Костомарова, В.Ключевського, С.Платонова, а кожне з цих
імен “це цілий напрям в науці, своя школа, свої учні” [75, с.129]

Започаткував російський “вік історії” відомий історик, офіційний
історіограф Микола Михайлович Карамзін (1766-1826). У 1789 – 1790 рр він
відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Англію і пише “Листи російського
мандрівника”, де висловлює свої думки на руську історію: “у нас до цього
часу немає хорошої російської історії, тобто написаної з філософським
роздумом, критикою, благородною красномовністю”. [34, с.23] У 1803 –
1826 рр він працює над фундаментальною працею “Історія держави
Російської” в 12 т, в якій ідеї, висловлені в “Листах російського
мандрівника” набувають наукової стрункості та логічної визначеності [31,
с.187-192] : Подібно до німецького поета Й.Гете, англійського історика
Д.Юма в Карамзіну поєднались учений-історик і письменник-художник, що
надало його “Історії держави Російської” художню образність та наукову
достовірність [58; 64]

Тому приступаючи до написання задуманої ним багатотомної праці,
Карамзін ставив перед собою задачі не тільки вченого-історика, але і
філософа-мораліста, і художника слова, і реформатора російської мови, що
є яскравим свідченням запровадженої ним новизни історичних студій, адже,
як справедливо зауважує сучасний історик, член РАН Ю.Поляков “після
Карамзіна стало неможливим писати погано” [91, с.84] Саме тому, очевидно
так високо цінили “Історію” Карамзіна О.Пушкін і М.Чернишевський,
М.Лермонтов і В.Бєлінський, С.Соловйов і В.Ключевський.

Вже у “Передмові” М.Карамзін дає високу оцінку історії як “священній
книзі народів”, “дзеркалу буття і діяльності”, “заповіту предків до
нащадків” [5, с.5]. На його думку, історією має цікавитися простий
громадянин, так як “вона мирить його з недосконалістю видимого порядку
речей” [3, кн.1, с.Х]. Не можна не погодитись і з його зауваженням про
те , що якщо читаємо історії Геродота, Фукідіда, Лівія, то маємо читати
і власну” і що “історик не літописець”, так як він має передусім
орієнтуватись “на властивості і зв’язки діянь” [3, с.Х-ХІ]

М. Карамзін незгідний і з досить популярного у свій час періодизацією
історика А.Шльоцера і висуває свою періодизацію.

І період. Стародавня історія (від Рюрика до Івана ІІІ)

ІІ період. Середня історія (від Івана ІІІ до Петра І)

ІІІ період. Нова історія (від Петра І до Олександра І)

Правда, смерть зашкодила йому довести виклад подій до часів Олександра І
і його “Історія” завершується 1612 р. Основна ідея “Історії держави
Російської” полягала в тому, що рушійною силою руського історичного
процесу завжди виступало самодержавство; без самодержавства немає Росії;
Росія не зникла з історичної арени, політичної картини світу тому, що її
рятувало самодержавство. В цьому і полягає смисл філософії руської
історії Карамзіна. І все ж , незважаючи на свій офіційний, службовий
характер, “Історія” Карамзіна була кроком вперед щодо розробки окремих
методологічних проблем, зокрема та створення цілісної концепції руської
історії в цілому. Велике значення мав той факт, що Карамзін шукав і
віднаходив в історії Росії те, що пов’язувало її з історією Західної
Європи і часто наводив докази, приклади з історії Англії, Франції,
Іспанії, Португалії, Данії [5, с.255-159, 203]. Недарма “Історія”
Карамзіна була оцінена найосвіченішими людьми часу Росії того часу, як
твір, що може конкурувати з найкращими історичними творами
західноєвропейських науковців. Частини “Історії держави Російської” вже
за життя автора були перекладені на французьку, німецьку, англійську,
італійську, польську та китайські мови. Знаменним є і такий факт : саме
з цієї праці черпав відомості про Росію для своєї “Всесвітньої історії”
німецький історик Шлоссер, на основі даних якої К.Маркс склав пізніше
свої “Хронологічні виписки” [52, с.34].

У 1830-х рр на зміну Карамзіну виступає нова плеяда російських
істориків, зокрема М.Т.Каченовський (1775 — 1842), М.А.Польовий (1796 —
1846), М.П.Погодін (1800 — 1875), М.І.Надеждін (1804 — 1856), М.Устрялов
(18005 — 1870) – так звана “скептична школа” в російській історіографії.
Особливо слід відзначити науковий доробок Михайла Петровича Погодіна,
автора праць “Про походження Русі”, “Історичні афоризми”, “Давньоруська
історія”, представника напряму “офіційної народності”. Він в основу
своїх історичних студій спробував поставити “математичну методу”, тобто
приблизити історію до точних наук, хоча і на дуже примітивному рівні, з
чітко визначеним намаганням виправдати і возвеличити історичну місію
російського самодержавства і православ’я. І все ж саме прагнення
М.Погодіна наблизити історію до точних наук заслуговує на увагу і
потребує, на нашу думку, більш ретельного дослідження без ідеологічних
нашарувань, що поклалися на оцінку наукової спадщини цього науковця і
політичного діяча в радянській історичній думці. Більш ретельного
наукового дослідження потребують і праці Миколи Герасимовича Устрялова,
автора праць “Про систему прагматичної руської історії”, 4т “Історії
царювання Петра Великого”, М.Корфа “життя графа Сперанського”,
А.М.Михайловського-Данилевського “Опис Вітчизняної війни 1812 р.” [50,
кн.1, с.319-324; 32, с.176-181].

30-40-і роки ХІХ ст – це і час запеклої полеміки між двома течіями
російської суспільної думки – слов’янофілами і західниками.

Слов’янофіли (Олексій Хом’яков, Іван Киреєвський, Константин Аксаков,
Юрій Самарін) у своїх наукових працях на конкретному історичному
матеріалі спробували довести глибоку духовну кризу західної цивілізації,
показати негативні аспекти петровських реформ, протиставити Росію і
Захід. [33, с.9-12] Однак більшість російських істориків того часу були
західниками (Д.Крюков, П.Кудрявцев, Т.Грановський, С.Соловйов). Лідером
табору західників був професор Московського університету медієвіст
Тимофій Миколайович Грановський (1813 — 1855), вчитель відомого
російського історика С.М. Соловйова, гегельянець за світосприйняттям.
Нагадаємо, що саме Гегель вперше використав діалектичний метод щодо
пояснення історичного процесу, увів розуміння історії як процесу духа в
усвідомленні та розкритті свободи, національної специфіки історичного
процесу. [41, с.114]. Ці ідеї і стали методологічною платформою
історичних пошуків Т.Грановського, С.Соловйова та багатьох інших
російських істориків. Правда, в останні роки свого життя Т.Грановський
приходить до думки про необхідність переосмислення історіософії Гегеля.
Зокрема , в статті “Про сучасний стан і значення всесвітньої історії”
(1852) він підкреслює : “Історичну науку треба провести між Сціллою
логічного фаталізма (сповідували гегельянці – В.М.) і Харібдою голого
емпіризму; вона потребує свого, незалежного від філософії, “строгого
методу”. В пошуках такого автономного історичного методу Грановський
звертається до природничих наук. Він зауважує, що історія має з
“природознавством” дуже тісний зв’язок , так як на історичний процес
впливають такі фактори, які аж ніяк не назвеш «логічно необхідними» :
фёізіологічні особливості народу, природні умови – все це «не можна
вивести з законів розуму, але також не можна віднести до сфери
випадковості». [63, с.287-289]. На нашу думку, ці міркування
Грановського є свідченням його захопленням ідеями раннього позитивізму
після виходу в світ “Курсу позитивної філософії” (1830-1845) Огюста
Канта.

Достойним продовжувачем справи своїх попередників став учень
Т.Грановського Сергій Михайлович Соловйов (1820-1879) –автор
фундаментальної 29т “Історії Росії з найдавніших часів”. У 1842 – 1844
рр він побував в Австрії, Німеччині, Франції, Бельгії, Чехії і
познайомився з німецькими істориками Фрідріхом Шеллінгом, Леонардом фон
Ранке, Фрідріхом Шлоссером, французькими дослідниками Франсуа Гізо,
Адольфом Тьєром, Франсуа Міньє і Палацеким. [69, с98-105]. У 1841 р він
пише “феологіний погляд на історію Росії”, в якій висловлює такі думки:

“на відміну від інших народів релігійний вплив в російському народі буде
продовжуватися вічно і філософія російської історії (ось вплив Гегеля!”
– В.М._ має носити на собі назву і характер феософії (мається на увазі
теософії – В.М.);

“Росія є перша і єдина держава, що має духовну основу свого буття” [26,
с.9,34];

“у нас дворянин всякий, хто служить вітчизні” [26, с.41]

Пізніше він від відмовиться від багатьох названих положень, хоча і
надалі гегельянство пронизуватиме всю його наукову творчість. В руслі
ідей діалектики Гегеля історик підходить до європейської історії як до
єдиного взаємопов’язаного процесу, в якому сучасне є закономірним
наслідком і результатом минулого. Розвиток суспільства розуміється як
поступове його наближення до християнських ідеалів. Звідси оцінка
феодальної роздробленості і монголо-татарського іга як «благодіяння
Божого» [26, с.161] Вслід за Гегелем Соловйов розуміє розвиток
будь-якого об’єкта як боротьбу протилежностей (рід – держава,
завойовники – покорені), причому кожна наступна сходинка більш
прогресивна, ніж попередня. В державі він вбачає вищу ступінь розвитку
цивілізації, так як «історія являється тільки в державах» [26, с.162]
Тим самим С.Соловйов закладає основи «державної школи» в російській
історіографії. Держава виступає ціллю і смислом суспільного розвитку,
виразником всіх проявів народного життя» [26, с.205]. І все ж він
підкреслює : «Історик, що має на першому плані державне життя, на тому ж
плані має мати і народне життя, так як їх розділяти не можна» [26,
с.240], а історія є «передусім наукою народного самопізнання» [26,
с.238]. Виступає як послідовний прихильник історичного прогресу, який
освячується християнством, що «піднімає людство на висоту» і «стремлінні
людства до ідеала», що його ставить християнство, є прогрес в світі
моральному і суспільному» [26, с.241]. Проте виступає противником
абсолютизації суспільного прогреса: «немає абсолютного прогресу, немає
золотого віку впереді, а є лише певний рух» (поступ – В.М.) [26, с.272].

В передмові до І тому «Історії Росії з найдавніших часів» він пише:
«Не ділити, не дробити руську історію на окремі періоди, частини …, не
розділяти начал, а розглядати їх у взаємозв’язку, взаємодії, прагнути
пояснити кожне явище з внутрішніх причин … — ось обов’язок історика»
[21, кн.1,с.51] і в цьому вбачає необхідну запоруку цілісного розгляду
історичного процесу. В основу своєї періодизації історії Росії він
кладе родову теорію (розвиток суспільства відбувається за схемою сім’я
– рід – плем’я – держава – В.М.) і виділяє такі періоди:

з ІХ ст. — другої половини ХІІ ст., коли панують родові міжкнязівські
відносини;

з другої половини ХІІ ст до кінця ХVІ ст – час переходу родових
відносин між князями в державні.

початок ХVІІ ст – “смута”;

ХVІІ – сер.ХVІІІ Росія стає європейською державою перша половина ХІХ
ст. – це час, коли запозичення “плодів європейської цивілізації” стало
необхідними для “матеріального благополуччя” і “моральної просвіти” [23,
кн.1, с.51-55]

Таким чином, прийнята Соловйовим схема відводить центральне місце в
історичному розвиткові Росії виникнення, а в подальшому — еволюції
політичних і юридичних структур, що складали державу. Це було типово для
представників державної або історико-юридичної школи (Соловйов, Кавелін,
Чичерін). Однак для Соловйова важливим фактором, що впливає на розвиток
історичного процесу, являється ще і природа. Він надає великого значення
впливу природніх умов на розвиток людської цивілізації взагалі і на
історію народів історії Росії зокрема, і тим самим стає представником
географічного детермізму в історичній думці Росії подібно до
Ш.Л.Монтеск’є у Франції [23, с.кн.1, с.60-75]. Відповідно до теорії
органічного розвитку він підкреслює: “Три умови мають особливий вплив на
історію народу – природа країни, де він живе; природа племені, до якого
належить; хід зовнішніх подій і впливів” [32, с.205], тобто показує
необхідність діалектичного підходу до аналізу внутрішніх і зовнішніх
детермінант історичного процесу. Велику увагу приділяє процесам
централізації, яку характеризує як “хірургічну пов’язку на хворому
тілі» [21, кн. 7 ,с.27], заперечує існування феодалізму як
суспільно-економічного ладу на Русі . [21, Кн.2, с.654-657].

Серед інших заслуг Соловйова перед методологією історичної науки ми
можемо назвати такі:

він чи не перший вніс у вивчення руської історії принцип розвитку і
поступовості в рості і зміні як форм і змісту народного побуту, укладу
суспільства, так і всього духовного життя людини;

для нього немає епох більш чи менш важливих, так як “з малого часто
породжується велике”;

ідея безпартійності історичної науки;

ідея європоцентризму, боротьби “лісу зі степом”, Європи з Азією;

розкрито значення “Смути” як боротьби державних і антидержавних
елементів;

визнання принципу життєвості, руху;

ідея спадкоємності суздальських князів ХІІ – ХІІІ ст і московських
князів ХІV – ХV ст;

вказано на необхідність вивчення економічної та духовної історії.

велику увагу було приділено історії Західної Русі (України);

Все це дозволяє нам стверджувати, що наукова творчість Соловйова стала
переломною віхою в історії російської наукової думки і заклала
фундамент для історичних студій на наступні десятиліття, а може і
століття. Недарма відомий російський публіцист і соціолог ХІХ ст
Валеріан Майков, оцінюючи науковий внесок Соловйова писав: “Це був
погляд спокійного незацікавленого аналізу …, який помалу став
пануючим” [45, с.47], а М.Чернишевський підкреслював, що в концепції
Соловйова “вперше нам відкривається смисл подій і розвиток нашої
державності [30, с.297]. Дуже високо цінив творчий доробок С.Соловйова
його учень В.Ключевський [7, VІІ, с.126-144; VІІІ, с.253-256].

На відміну від Соловйова-державника як історик-народник виступає відомий
російсько-український історик Микола Іванович Костомаров (1817-1885),
автор праць “Про причини і характер унії в Західній Росії” (1842),
“Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії” (1857),
“Руїна”, “Мазепа”, дослідник, що “при тогочасному стані історичної думки
сказав все можливе” [57, с.188]. Знаменним є і такий факт: за
підрахунками А.Богданова у своїх працях Костомаров використав матеріали
65 архівів і бібліотек Росії, Польщі, Швеції, Бельгії, Німеччини,
Австрії, Чехії [12, кн.1, с.231]. Новими на той час було те, що
“Костомаров один з перших серед учених Росії пробував відстоювати ідею
історії народу, історії мас, пробував осмислити історію через вивчення
духовного життя народа” [57, с.176]. Увага Костомарова до народної
історії різкоконтрастувала з позицією як офіційної дворянської
історичної думки (М.Устрялов, М.Погодін), так і державної школи
(С.Соловйов, Б.Чичерін). Конкретним вираженням ідеї народної історії (а
це була загальноєвропейська тогочасна тенденція, згадаймо хоча б
О.Тьєррі – В.М.) стали праці “Думки про федеративне начало Древньої
Русі” (1861) і “Дві руські народності” (1861), в яких він стверджує, що
природний історичний розвиток Древньої Русі вів до федерації руських
земель, так як руський народ був носієм общинного начала [52, с.57]. У
більш як 158-и оригінальних історичних публікаціях М.Костомаров порушив
і інші методологічні проблеми: необхідність боротьби з міфологізацією
історії, народ як суб’єкт історії, професійна відповідальність історика,
необхідність розробки багатьох проблем історії України,
культурно-історичний та етнографічний підхід. [12; 13; 14]

Представником історико-побутового і історико-археологічного напрямів в
російській історіографії був Іван Єгорович Забєлін (1820 – 1908).

Теоретичним проблемам присвячені його праці “Розмірковування про сучасні
задачі руської історії і древностей” (1860), “Сучасні погляди і напрями
в російській літературі” (1863), “Історія міста Москви” (1905),
“Домашній побут руського народу в ХVІ і ХVІІ ст”. В цих працях на увагу
заслуговують такі положення:

— “народ … є духовний організм” [52, с.69]

— потрібно не займатися “різного роду розмальовуванням історії”, а
подавати правду про повсякдення життя народу [52, с.10];

— історик має використовувати соціологічний аналіз, використовувати
“мікроскоп історичний” [52, с.10]

— теза “яка держава – такий народ, а який народ — така ж і держава”
.[52, с.76];

— реформа Петра була “витвором найкращих і найздоровіших” діячів народу
[52, с.71];

— “без осіб немає історії, без одиночного життя немає загального життя”
[52, с.67];

— мікроісторія має таке ж значення, як і макроісторія, а тому важливе
дослідження побуту народного життя на рівні малих соціальних груп
(сім’я, рід).

У 1850 р. він пише статтю “Математичний метод в історії” в якій критикує
примітивізм “математичного методу” М.Погодіна, хоча і погоджується з
останнім, що “історія стає наукою і такою ж точною наукою, як і всі
науки математичні”, причому “як поняття про історію невіддільне від
поняття про життя, так і поняття про життя невіддільне від поняття про
розвиток” [93, с.63-64].

В дусі позитивізму І.Забєлін відзначає: “Вся історія є розвиток людини,
не як худобини (!), а як особистості (!!!), розвитком серця і розуму”
[93, с.64]. Критикує він і С.Соловйова за нагромадження архівних фактів,
перенасиченість деталями його праць, так як “історія є проникненням
вглиб, а не збиранням на верх фактів” [93, с.65], тобто виступає
прихильником філософських узагальнень, створення узагальнюючих
комплексних праць.

Найбільш ґрунтовно і повно методологія історії була розроблена в працях
Василя Осиповича Ключевського (1841 — 1911). У своїх працях
“Давньоруські житія святих як історичне джерело”, “Боярська дума Давньої
Русі”, “Курс руської історії”, лекційних курсах він розглядає цілий
комплекс методологічних проблем. Вперше читати курс “Методології” (
вперше в історії викладання в університетах Росії – В.М.) В.Ключевський
почав у 1884/1885 рр. Постає питання: Чому раптом виникла потреба
вводити спецкурс методології історії? На нашу думку, причин цього було
декілька.

По-перше, попередніми істориками був нагромаджений величезний фактичний
матеріал, що вимагав філософського узагальнення, побудови структурних
концептуально-теоретичних схем, а це вимагало розробки методологічного
інструментарію.

По-друге, вплив мали ідеї методології Й.Дройзена та позитивістскої
методології О.Конта і Г.Спенсера, з науковою творчістю яких був
ознайомлений В.Ключевський.

По-третє, в той час в російській історичній науці не було “метода”, а
самі російські історики, за висловом В.Ключевського, “не займались
серйозними питаннями” [65, с.206], що, звичайно не могло задовольняти
такого серйозного історика, яким був В.Ключевський.

Вплив на розробку спецкурсу “Методології” В.Ключевського мали ідеї
Т.Бокля (вирішальна роль географічного фактора), Г.Спенсера (ідея
органічного розвитку), Я.Щапова, П,Лаврова, неокантіанців. Курс
“Методології” складався з 19 лекцій, в яких розкривались такі категорії
як “цивілізація”, “історичний рух”, “філософія історії”,
“культурно-історичний підхід”, “Історичний закон”, подавалась
характеристика методів історичного пізнання.

Історію Ключевський визначав як “науку про спільні закони побудови
людських суспільств” [7,Т1, с.39]. З цього випливає важливість вивчення
історії, як науки, що дає “оковимір середовища”, “відчуття хвилини” [7,
Т1,с.62], дозволяє побачити основні тенденції сучасності та їх
адекватно осмислити. Тому стверджує В.Ключевський, “кожен з нас повинен
бути хоча трохи істориком, щоб стати свідомим і добросовісно діяльним
громадянином” [7, с.62]. Цікавою є його думка про те, що “історія вчить
навіть тих, хто у неї не вчиться, вона їх проучує” [9, Т9, с.307].

В методології історії Ключевського вперше в російській історичній думці
зустрічається і поняття “цивілізація”, складовими якого є: “1) елементи
загальнолюдські; 2) елементи місцеві, національні”. [8, с.361]. Ми
погоджуємось з думкою Н.В.Щербань про те, що Ключевський перший в
російській історичній думці застосував цивілізаційний підхід щодо
пояснення динаміки історичного процесу [101, с.67]. Так, вивчення його
публікацій, щоденників, денних виступів дозволяє виокремити такі
компоненти, які властиві цивілізаційному підходу в широкому смислі
слова:

цілісне вивчення історії Росії в конспекті світової цивілізації;

висунення комплексу критеріїв історичного розвитку в їх єдності
взаємозв’язку;

співставлення історії і сучасності при виясненні глобальних тенденцій
розвитку.

Методами історичного пізнання він вважав поєднання
“культурно-історичного підходу” (виявляє сукупність розвитку в народі –
В.М.) і “історичної соціології” (соціально-історичний аналіз суспільства
– В.М.) [11, кн.,с5]. Це дозволило схоплювати в єдине ціле всі сфери
життя суспільства. І тим самим закладались традиції поєднання
конкретно-історичного і проблематичного підходів, до чого зовсім недавно
“пришли” сучасні дослідники.

Комплексно підходив В.Ключевський і до проблеми “основних сил російської
історії”.

По-перше, він розглядає широкий спектр “людських союзів” – сім’я, рід,
плем’я, народ, держава, стани, класи.

По-друге, говорячи про «ключову роль людських спогадів», він не забуває
і про «сліпі», «неусвідомлені народом» сили.

По-третє, відзначаючи велику роль історичної особистості, він підкреслює
: «Особистість, що має нещастя опинитися поза людським союзом, втрачена
для історії» [11, кн.1, с.13-14]. Історія в його викладі багатоманітна,
складна і суперечлива, а історичні діячі виглядають живими людьми,
повними протиріч. Новим було і те, що він розпочав вивчення Росії не з
ІХ ст, а з часів Геродота.

Оригінальною являється і його періодизація історії:

І період. Русь дніпровська, міська, торгівельна (VІІІ – ХІІ ст)

ІІ період. Русь верхневолзька, удільна князівська, вільноземлеробська
(ХІІІ – сер ХV ст).

ІІІ період. Русь велика, Московська, царсько-боярська (ХVІ – ХVІІ ст)

ІV період. Всеросійський, імператорський, дворянський період (ХVІІ –
середина ХІХ ст.) [11, кн.1, с.21-23].

Можна сперечатися про терміни, хронологічні рамки даної періодизації,
але не можна не помічати нового, комплексного підходу: врахування
природніх (територія, колонізація), економічних (торгівля, виробництво),
соціальних (стани), політичних (характер політичного устрою, роль
князівської, а потім царської влади) факторів.

Подібно до С.Соловйова, В.Ключевський виступає прихильником еволюційного
шляху суспільного розвитку, сповідує тезу про непримирість “лісу” і
“степу”, азіатського деспотизма з суспільним прогресом, про антиномію
природніх умов сходу і заходу Євразії, однак менше ідеалізує Петра І і
більш критично оцінює реформи “великого царя”, розкриває неоднозначність
і половинчатість реформ Олександра ІІ [98, с.148-153].

Таким чином, пошук загальних закономірностей і комплексний підхід до
визначення основних проблем в історичному процесі, співвідношення їх
значущості, величезна увага до духовності особистості і суспільства,
багатосторонній джерелознавчий і історіографічний аналіз – такими є
основні риси наукового методу вченого, а його творчість стала своєрідним
підсумком історичних досліджень декількох поколінь істориків.

Великий внесок у методологію історії внесли і О.Г.Брікнер,
О.С.Лаппо-Данилевський, В.І.Герьє, Р.Ю.Віппер та інші історики ХІХ –
початку ХХ ст.

Так, “одним з найбільш плідних трудівників на ниві вивчення російського
минулого” (Е.Ф.Шмурло), був Олександр Густавович Брікнер (1834 — 1896) –
автор 229 монографій, брошур і статей по російській і німецькій мові.
Він закінчив Гейдельберзький, Ієнськіий і Берлінський університети, а
його вчителями були такі відомі німецькі історики як Г.Дройзен і
Л.Ранке. Протягом 25 років О.Брікнер читав курси “Історіографія історії
Росії”, “ Статистика Росії”, “Народне господарство Росії”, “Теорія
історії” у Новгородському і Дерптському університеті. Йому належить
заслуга розробки методики університетських занять до історії Росії.
Серед його праць на особливу увагу заслуговують “Європеїзація Росії”,
“Історія Петра Великого”, “Історія Катерини ІІ”, “Матеріали для
джерелознавства історії Петра Великого” тощо. В німецькій пресі Брікнер
помістив нариси про С.Соловйова, М.Костомарова, М.Погодіна, про
відносини Росії з татарами, Візантією, країнами Західної Європи [81,
с.161-165].

Володимир Іванович Герьє (1837 — 1919) – засновник російської школи в
галузі всесвітньої історії, автор праць “Боротьба за польський престол в
1733 р” (1862), “Лейбніц і його століття” (1868), “Філософія історії від
Августина до Гегеля”. Історія для Герьє носила всесвітній універсальний
характер. У своїх працях він шукає ідеальні начала всього людства і
людини як головного творця історії. Головним для історії, на його думку
є відкриття законів чи вияснення причин тих чи інших подій, а спроби
усвідомити їх людиною. А правильно зрозуміти історію може тільки творчо
розвинута особистість, яка озброєна методом історичної критики [96,
с.224-225].

У 1865 р. В.І. Герьє починає читати курс історіографії загальної
історії. Його учень А.Кізеветтер пізніше згадував: “Професор (Герьє –
В.М) вводив в нас в добірне і повчальне товариство корифеїв історичної
думки. Віко, Нібур, Рубіно, Швеглер, Моммзен інші виступали перед нами
як живі і разом з тим на конкретних прикладах вияснялись методологічні
прийоми історичного дослідження та послідовні зміни головних
історіографічних шкіл” [96, с.226]

Крім А.Кізеветтера, М.Карєєва, П.Виноградова, одним із найбільш
талановитих учнів В.І.Герьє був Роберт Юрійович Віппер (1859 — 1954) –
автор близько 300 монографій, підручників і статей. Методологічні
проблеми висвітлені у таких його наукових дослідженнях як “Суспільні
вчення і історичні теорії ХVІІІ і ХІХ ст у зв’язку з суспільними рухами
на Заході” (1900), “Нариси теорії історичного пізнання” (1911), “Криза
історичної науки” (1921), “Кругообіг історії” (1923). Він був визнаним
авторитетом в області філософії і методології історії не тільки у Росії
але й на заході. Серед найбільших його заслуг в області методології
історії можна назвати:

критика теорії прогреса;

концепція ролі культури в історії і ролі інтелігенції в збережені
європейської культури в епоху воєн і революції;

з’ясування місця індустріалізації в історії людства;

розкриття всесвітньо-історичної сутності воєн;

визначення пріоритетних предметів історичного пізнання [78, с.154].

Р.Ю.Віппер розкриває динаміку “теорії прогресу” і доходить висновку, що
до цієї “релігії вчених” призвели: культ розуму, поняття про закони, що
діють в історії людського суспільства, науково-технологічна
критеріологія прогресу, але всі показники мають дуже відносний характер.

На його думку, на початок ХХ ст система ідей, що складали теорію
неперервного і закономірного прогресу поступово втрачає наукове
значення. У 1911 р виходить його праця “Нариси теорії історичного
пізнання”, в якій подає тези прихильників теорії прогресу і власні
антитези. У цьому дослідженні він доходить до висновку, що історичне
пізнання носить в собі значне повноваження “хаотичних схем” і тому
вважає, що потрібно чітко розмежовувати історичну дійсність і надбудови,
що на неї накладаються. Далі він показує ілюзорність таких сил і
характеристик історичного руху як “вольовий фактор” (характер
особистості, “творчі свідомі сили”), вищі творчі сфери (Божа воля, ідея
держави), символізація історичних епох в її носіях (Цезар, Люттер, Карл
Великий). До того ж, на його думку, існує принаймні дві історії: одна в
реальності, а друга – в головах істориків і обидві вони хаотичні та
слабо пов’язані, причому історія розгортається за принципом коловороту
(вплив Віко, Дж.Мілле, М.Данилевського). Зауважимо, що чимало цих ідей
будуть пізніше висловлені в працях Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Тойнбі, які
теж виступлять противниками концепції однолінійного позитивного прогресу
[78, с.155-158].

Не можна незгадати і про поширення позитивістської методології серед
багатьох істориків другої половини ХІХ – початку ХХ ст, певний внесок в
яку зробили і російські науковці.

Так, М.Данилевський створив першу в історії соціології антиеволюційну
модель суспільного розвитку, що знайшла своє відображення в праці “Росія
і Європа”. М.М.Михайловський і П.Лавров висунули положення про двоякий
характер історичного процесу. М.Туган-Барановський і П.Б.Струве заклали
основи теорії, яка пізніше буде названа В.Огборном теорією “культурного
відстоювання” [37, с.52]

В той час більшої популярності набувають історико-соціологічні
дослідження. Вже В.Ключевський в своєму “Курсі російської історії”
зауважив: “Історичне вивчення побудови суспільства, організації людських
союзів, розвитку і спрямування їх окремих елементів – складає задачу
особливої галузі історичного знання науки, про суспільство, яку можна
виділити із загального історичного вивчення під назвою історичної
соціології” [11, кн.1 с.5]. В історичній соціології він виділив такі
“основні сили співжиття”: особистість, суспільство, природа країни,
фізіологічні, економічні, юридичні, політичні і духовні елементи.
Пізніше історико-соціологічний підхід візьме до свого методологічного
інструментарію відомий російський історик Сергій Федорович Платонов
(1860 — 1933), хоча і заперечуватиме можливість використання в
історичній науці більшості методів соціології, так як остання, на його
думку, має на меті розкрити загальні закони розвитку суспільного життя,
а історія є передусім конкретною наукою. Він вважав, що “перша умова
для будь-якої вірної оцінки історичного діяча, історичної події – це
відсторонення від тенденційності” [17, с.12]. А для того щоб дати
науково точну і художньо цілісну картину якої-небудь епохи народного
життя чи повної історії народу, необхідно:

зібрати історичні матеріали;

дослідити їх достовірність;

точно відновити окремі історичні факти;

вказати між ними прагматичний зв’язок;

звести їх в загальний науковий вигляд чи в художню картину. А головною
метою історії має стати систематичне зображення розвитку і змін життя
окремих історичних суспільств [17, с.19]

На думку Платонова, російський історик має передусім збирати факти і
давати їм першу наукову обробку (це вже крок назад порівняно з
методологічними розробками В.Ключевського, В.Герьє – В.М.) і тільки
“там, де факти уже зібрані і висвітлені ми можемо піднятися до деяких
історичних узагальнень” [17, с.20]. Задача вченого полягає в тому, щоб
додати суспільству розумне знання, а використання цього знання вже не
залежить від нього”. І тому він критикує марксистів (М.Рожков,
М.Покровський), консерваторів (Д.Іловайський), лібералів В.Ключевський,
П.Мілюков ) так як в їх наукових дослідженнях наявні партійні
“заангажовані” точки зору, що не знаходять необхідного підтвердження в
джерелах. [77, с.117]. Очевидно причина цього полягає в позитивістських
світоглядних установках вченого. Зрештою він сам у 1930 р визнавав:
“Позитивізм звільнив мене від тих умовностей і метафізики, що володіли
умами істориків – моїх вчителів (Соловйов, Чичерін, Ковелін і ін.),
привив мені методи дослідницької ученої праці, далекі від апріорних
висновків” [77, с.116].

Ряд російських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст в якості
методологічної платформи обрали історіософію марксизму – “історичний
матеріалізм”. Основні положення марксистської методології історії можна
звести до наступних положень:

загальноісторичний процес як нерозривний розвиток і вдосконалення
природи людини;

у центрі історії поставлено людину (“Історія – не що інше, як діяльність
людини, що переслідує свої цілі” [46, Т.2, с.98])

природа людини є активною, діяльною: вона пізнає світ, перетворює його і
в цьому процесі зазнає особистих змін;

“теорія п’яти суспільно-економічних формацій”;

інтегральний підхід до розуміння та накопичення історичних явищ і
процесів. [41, с.133-136]

Засновником марксистської історичної науки в Росії став Георгій
Валентинович Плеханов (1856 — 1918) – автор праць “Соціалізм і політична
боротьба”, “До питання про розвиток моністичного погляду на історію”,
“До питання про роль особистості в історії”, “Про матеріалістичне
розуміння історії”, в яких висловив такі важливі міркування:

головну увагу історик має приділяти вивченню стану продуктивних сил і
економічних відносин даної країни;

народ, нація має бути героєм, суб’єктом історії;

існує відносна своєрідність російського історичного процесу і т.д. [33,
с.254-258]

Відомим російським марксистським істориком був і Микола Олександрович
Рожков (1886 — 1927) – автор фундаментальної 12 т “Російської історії в
порівняльно-методичному висвітлені” (1918 — 1926). Це була чи не перша
спроба узагальнюючого огляду російської історії з соціологічної точки
зору. В основу періодизації російського історичного процесу Рожков
поклав еволюцію форм господарства, зміну натурального господарства
грошовим:

первісне суспільство; — суспільство диспутів; феодальне суспільство; —
феодалізм; — дворянська революція; — панування дворянства; — буржуазна
революція; — капіталізм [35, с.270-272]. Пізніше марксистська концепція
історії була розвинута в працях М.Покровського, М.Богословського,
Ю.Гоюве, Е.Тореля.

Таким чином, у працях російських істориків ХІХ – початку ХХ ст було
порушено чимало методологічних проблем, зроблено спробу вдосконалити
методологію наукових досліджень і методику організації наукової і
навчально-виховної роботи. Методологічні інновації В.Татіщева,
М.Костомарова, В.Ключевського заклали методологічний фундамент для
подальших наукових досліджень.

Було сформовано категоріальний і методичний апарат історичної науки,
розроблено поняття співвідношення “одиничне-загальне”,
“типове-оригінальне”, поняття історичних законів і закономірностей,
ідею прогресу в історії людства. Водночас визначено особливості
історичних досліджень на макро- і мікрорівні, почала широко
використовуватись ідея міждисциплінарного підходу. Все це свідчило про
поступальний розвиток російської історичної думки, вихід її на рівень
історіософського переосмислення минулого, високу методологічну культуру
тогочасних дослідників.

Розділ ІІ

Внесок російських дослідників у джерелознавчу

й історіографічну традицію.

ХVІІІ, а особливо ХІХ ст – епоха зародження і розвитку російської
історіографії і джерелознавства, накопичення величезного за обсягом
фактичного матеріалу, становлення методики історичних досліджень, чому
посприяла невтомна діяльність в бібліотеках і архівах декількох поколінь
російських істориків. Особливо великий внесок в історіографічну думку та
джерелознавчу традицію зробили В.Татіщев, М.Карамзін, М.Польовий, С.
Соловйов, В.Ключевський, С.Платонов, [50, Т2, с.548]. На жаль, до наших
днів немає спеціального дослідження, в якому б висвітлювалися перші
спроби історіографічних та джерелознавчих пошуків російських науковців
ХІХ – початку ХХ ст.

Зауважимо, що вже Василь Микитович Татіщев (1685 — 1750) прийшов до
думки, що успішне дослідження історії Росії неможливе без
добреорганізованого і продуманого видання джерел, в тому числі і творів
іноземних авторів. У 1740 р. він запропонував видати окремими випусками:

1)“древні закони”; 2) духовні грамоти великих князів; 3) “деякі
старовинні грамоти”; 4) матеріали про собори Русі. [28, с.276].

Пізніше з його ініціативи були видані “Руська правла”, судебник 1550 рр,
“Книга Большого чертежа”. [29, Т.7, с.38-45, 203-294]. В результаті
Татіщев започаткував російську археографію та заклав її основи . Він
вперше в російській історичні науці запропонував критично підходити до
джерел, для того щоб “разработать припасы годных, гнилье от здоровых”,
“басен за истину и неудобных за бытие не принять”. [27, Т1, с.82]
Татіщев також вперше вказав на значення історичної хронології,
історичної географії і генеалогії.

Для своєї “Історії Російської” за підрахунками А.П.Пронштейна, він
використав понад 300 творів російських та іноземних авторів. Причому
після переліку і загальної характеристики використаних джерел Татіщев
завжди дає їх конкретний опис: визначає місце знаходження, час і місце
виникнення, мова і стиль, піднімає питання про попередників Нестора
(пізніше це питання досліджуватимуть В.Ключевський, О.Шахматов,
О.Пресняков, Б.Рибаков, П.Толочко – В.М.). В основу оцінки джерел
науковець поклав надійність і достовірність їх відомостей. Зокрема він
виділив такі групи джерел:

І. “Загальні і генеральні” – літопис Нестора, “Степенная книга”,
хронографи, Синопсис.

ІІ. Місцеві літописи – Московський, Новгородський, Псковський та інші.

ІІІ. “Дипломатичні грамоти” – з козацьких, сибірських, астраханських та
інших архівів.

ІV. Приватні – “Жизнь царя Ивана Грозного”, “Хождение митрополита Пимена
в Константинополь” [27, Т1, с.84-85]

За “вірогідністю опису” виділив:

автор – сучасник описуваної події;

автор – очевидець події;

автор, який писав пізніше, але на основі документів;

автор-співвітчизник, що знає мову і користувався достовірними джерелами
[27, Т1, с.81].

Основним джерелом Татіщев вважав літописи, на друге місце ставив
законодавчі пам’ятники, ще нижче цінив іноземні джерела. Він висловив
думку, що до Нестора були літописці, крім Йоакима, «да книги погибли или
есче где хранятца” [27, Т.1, с.87].

Характерною є і така деталь, яку помітив дослідник життя і творчості
В.Татіщева А.Кузьмін: Татіщев першим побачив “що в руських літописах
часто спостерігається зміщення дат через те, що слов’янський березневий
рік доводилось підлаштовувати під візантійський вересневий. Цього не
помічав цілий ХІХ вік. Знову це відкриття було повторено лише в ХХ ст”.
[62, с.344] Правда ж, Татіщев допустив і ряд історичних помилок. Зокрема
він відніс складання “Степної книги” до часу митрополита Кипріана,
приписав історію проведення Казані священику Іоанну Глазатому, Ігнатію –
розповідь про подорож митрополита Пімена в Цареград. В цілому, В.Татіщев
заклав основи російського джерелознавства.

Гідним продовжувачем справи В.Татіщева на ниві джерелознавства став
Микола Михайлович Карамзін (1766-1826) – автор 12 т “Історії держави
Російської”, особливе наукове значення якої полягає відомостях поданих у
її “Примітках”. Так як він був “офіційним історіографом”, для нього були
доступні державні і приватні книгосховища, архіви і бібліотеки, в тому
числі фонди Синодамської бібліотеки, зібрання рукописів Мусіна Пушкіна.
Йому належить заслуга введення в науковий обіг великої кількості джерел:
Інотівський, Лаврентівський, Троїцький (загинув у пожежі 1812 р. –
В.М.), Волинський, Хлебніковський, Ростовський списки літописів. Для
написання своєї “Історії” він використав новгородські, псковські
літописи, Корисну книгу, Судебник Івана ІІІ, “Слово о полку Ігоревім”,
“Повчання Мономаха”, твори Плано Карпіні, Герберштейна, Горсея, Таубе,
Крузе, тощо. [50, Т.1, с.285] Карамзін також використав виписки з
архівів Ватикана, зроблені О.І.Туггенєвим. [53, с.92]

Такий величезний джерельний матеріал і прекрасний художній стиль
викладу історичного матеріалу спричинились до того, що, як писав Пушкін,
“300 екземплярів розійшлися в один місяць … світські люди кинулись
читати історію своєї Вітчизни … Протягом деякого часу ні про інше і не
розмовляли” [20, Т.V, с.37].

Характерним був і такий факт: вперше в російській історичній науці до
праць по історичній Росії були введені спеціальні розділи, присвячені
джерелам. М.Карамзін не погодився з класифікацією джерел, що
запропонували його попередники, і запропонував свою класифікацію:

І група. Літописи (Іпатіївський, Хлебніковський, Кенінгсберзький,
Львівський, Николаївський).

ІІ група. “Степная книга” Макарія.

ІІІ група. Хронографи.

ІV група. Життія святих.

V група. Особливі записки (“Сказання про Олександра Невського”, записки
А.Курбського).

VІ група. Розряди (розподіл воєвод по полкам).

VІІ група. Родославна книга.

VІІІ група. Письмові каталоги митрополитів і єпископів.

ІХ група. Послання святителів до князів, духовенства і мирян.

Х група. Древні монети, медалі, надписи, казки, пісні.

ІХ група. Грамоти.

ХІІ група. Зводи статейних списків.

ХІІІ група. Іноземні літописи: візантійські, скандинавські, німецькі,
угорські, польські разом із записками мандрівників.

ХІV група. Державні папери іноземних архівів. [3, кн.1, с.ХV-ХVІІ]

М.Карамзін робить внесок і у жанр історичної біографії. Для нього
історія, за образним висловом В.Й.Ключевського, — театр, який
представляє думки та почуття історика, а історичні особи – “люди різних
хронологічних періодів, але однакового історичного віку” [10,
с.488-489]. Отже Карамзін і порівнює особливості Івана ІV з Калігулою.,
Нероном, Людовіком ХІ, а Годунова з Кромвелем. Його бібліографічні
оповіді явно провіденціалістські, а описи або знаходяться під сильним
впливом суб’єктивного відношення – як позитивного (Володимир Мономах),
так і негативного (Борис Годунов), і є відверто дидактичними [3, Т1,
с.454-458].

Більш надійними і історико-осмисленими є джерелознавчі пошуки і
напрацювання Сергія Михайловича Соловйова (1820 — 1879). Серед
попередників Соловйова не можна назвати ні одного вченого (це аж ніяк не
применшує джерелознавчий пошуків Татіщева, Карамзіна, Польового – В.М.),
який би ввів у пошуковий обіг таку масу нових джерел і фактів. Особливо
необхідно відмітити заслуги Соловйова в області систематичної розробки
архівних матеріалів ХVІІ – ХVІІІ ст, багато з яких ніхто до нього
невивчав. Він у своїх працях використовував як опубліковані, так і
архівні джерела. В його працях ми зустрічаємо багато спостережень про
датування духовних і князівських грамот [21, кн.І, с.351, 691-694],
літописних повідомлень [21, кн.І, с.208, 231], задумується над питанням
про можливості запозичень чи іноземних впливів [21, кн.І, с.138]. Часто
історик розмірковує і над причинами, чому джерело мовчить про ті чи
інші події [21, кн.І, с144, с.307-308]. Цікаві і співставлення
Соловйовим російських і іноземних джерел, в яких мова іде про одні і ті
ж історичні факти. [21, кнІ, с.160, 312]. При наявності в різних
літописних списках протиріч перевагу він надає тому, який вважає
первинним [21, кн.І, с.146,308]. Деякі критичні спостереження Соловйова
над джерелами трансформуються у невеликі джерелознавчі етюди. Такі,
наприклад, його міркування з приводу того, що являла собою грамота, дана
князем Ярославом Мудрим Новгороду [21, кн.ІІ, с.31-32]. Уваги заслуговує
і спроба Соловйова використання методу вільного літочисельного текста.
При аналізі джерел історик іноді намагається розкрити наявні в них
політичні тенденції, вловити прояви певних суспільних симпатій і
антипатій. [70, с.30]

Добре знав С.М.Соловйов і історію історичної науки, зокрема високо цінив
науковий доробок В.Татіщева, А.Шльоцера, М.Щербатова, М.Карамзіна. Так,
на його думку, Шлюцеру “належить перший розумний погляд на російську
історію” [69, с.257], Татіщев “зібрав матеріали, піддав їх критиці, звів
літописні свідчення, … вказав на багато важливих питань, що стали темами
для пізніших досліджень [690 с.258]. На жаль, окремої історіографічної
праці С.Соловйов так і не написав, проте зібраний ним фактичний матеріал
послужив базою історичних і джерелознавчих досліджень на цілі
десятиліття.

Велике значення для активізації джерелознавчої роботи мала діяльність
Археографічної комісії (створена у 1834 р.). у 1841-1842 рр
Археографічна комісія видає в 5 т “Акти історичні”, у 1846 – 1872 рр у
12 т “Додатки до Актів історичних”, у 1863 – 1892 рр у 15 т “Акты,
относящиеся к истории Южной и Западной России» у 1841-1859 рр появилось
8т “Полное собрание русских летописей» [50, Т1, с.555-558]

У 1830 р. комісією М.М.Сперанського (1772 — 1839) було видано 45 томів
«Полного собрания законов Российской империи», з 1859 р. розпочинається
видання писарських книг , а з 1861 р почала виходити “Російська
історична бібліографія”, і таким чином, історики дістали змогу
використовувати в своїх працях величезний джерельний матеріал. [50, Т1,
с.561-567]

Частково цей матеріал використаний у працях таких тогочасних відомих
істориків як М.Костомаров і І.Е.Забелін.

Микола Іванович Костомаров (1817 — 1885) був видатним новатором і вніс
величезний внесок в українську, російську та польську історіографію та
джерелознавство. Ось як оцінив його внесок В.Антонович: “Спасибі тобі,
що перший своїми зрячими очима нехибно розібрав єси скрижалі і прочитав
хартії історії рідного народу. І прочитавши, ти розказував нам єси …
про все, що діялось на нашім світі” [67, с.4]. І справді саме Костомаров
першим з учених звернув увагу на знамениті літописи Величка, Самовидця,
Грабіянки, Рігельмана, цілий ряд творів іноземних авторів [12, с.299].
Крім того професор Костомаров був редактором перших 12 Т “Актов,
относяшихся к истории Южной и Западной России”, “Памятников старинной
русской литературы”, які видавав Г.А.Кушелюв-Безбородько. Він підготував
і опублікував в журналі “Киевская старина” (1882 — №8) цінні документи
по історії Коліївщини. За його участі були видані записні книги
московської соборної церкви Успіння, приказні справи і боярські книги
ХVІІ ст, матеріали по історії Північно-Західної Русі ХVІ – ХVІІ ст.
Всього у своїй науково-видавничій діяльності М.Костомаров використав
фонди 65 архівів і бібліотек (!) [13, с.26]. І тому цілком справедливо є
зауваження академіка Крип’якевича про те , що «якщо би всі монографії
Костомарова втратили наукове значення в результаті новітніх досліджень,
то археографічні публікації залишаються вічним, така оцінка наукового
доробку Костомарова є цілком заслуженою і до неї навряд чи що можна
додати.

Одним з невтомних трудівників на ниві джерелознавства був Іван Єгорович
Забелін (1820-1908), якого І.Тургенєв так характеризував “світлий
російський розум і жива ясність погляду” [68, с.59], а Л.Толстой
відзначав, “дуже чудовий … (історик – В.М.) збирає все, що потрібно і що
не потрібно” [68, с.55]. і дійсно, працюючи архіваріусом у московських
архівах, у 1850-1860-х рр І.Забелін публікує сотні архівних документів,
причому ці джерела стосуються самих різних сторін суспільного життя.
Широким є і діапазон його пошукових інтересів: археологія, історія,
філософія, археографія, живопис, архітектура, побут, економіка, гендерні
відносини [93, с.67-68]. І це при тому, що він був самоучкою і не
одержав систематичної освіти. Знаменним є і такий факт: саме Забелін
очолював експедицію, що вперше дослідила Чортомлинський курган,
досліджував він і територію Ольвії, вів розкопки боспорських древностей.
Ці археологічні розкопки допомагали йому написати такі фундаментальні
праці, як “Древності Геродотовської Скіфії”, “Історія російського життя”
в 2-х частинах (1876), “Досвід вивчення руських державностей і історії”,
“Історія міста Москви” (1902, 1905). Таким чином, І.Забелін один з
перших в російській історичній науці поєднав історичний аналіз з
методикою археологічних досліджень, ввів широке коло археологічних
джерел у науковий обіг та практику історичних досліджень.

Найбільш комплексно і історіософсько осмислено підійшов до розробки
проблеми історіософії і джерелознавства Василь Осипович Ключевський
(1841-1911). У 1886 р. він починає читати спецкурс по історії станів в
Росії, значну увагу в якому приділив питанням історіософії. За даними
наукових досліджень академіка М.В.Нечкіної, для даного курсу Ключевський
використав десятки праця, зокрема “Історичні листи” С.Соловйова, “Селяни
на Русі” І.Д.Беляєва, “Устрій управління міст в Росії” І.Дідтетіна,
праці А.В.Романовича, Словатинського і П.В.Знаменського [65, с.273].

Протягом 1888-1907 (1908 н.) – В.Ключкевський в Московському
університеті читає спецкурс “Історіографія”. Зберігся літографований
курс “Історіографія” 1892 р. У цьому курсі історик детально
проаналізував творчий доробок Г-З.Байєра, Г-Ф. Міллера, І.Н.Балтіна,
М.М.Щербатова, М.Карамзіна, С.Соловйова.

Важливе значення мають і джерелознавчі розробки В.Ключевського. так, вже
магістерська дисертація Ключевського “Давньоруські житія святих як
історичне джерело” (1871) носить суто державознавчий характер. У своїй
роботі історик спробував довести ненадійність житії як історичних джерел
і запропонував шість тез стосовно характерних рис як історичного
джерела:

життія використовують лише готові форми для змалювання ідеального образу
подвижника;

до уваги приймаються лише ті риси, що ведуть до поставленого завдання;

обрані риси узагальнюються настільки, що індивідуальна особистість
зникає за рисами ідеального типу;

аїограф та історик дивляться на особу різними очима: перший бачить в ній
відображення абстрактного ідеалу, а другий – індивідуальних історичних
рис;

кількість та якість бібліографічних фактів знаходиться в зворотному
зв’язку до розвитку возвеличення святого, до урочистості приводу, на
чисельність якого було написане життіє, і до хронологічної відстані;

за джерелами і якістю фактичного змісту життіє найбільш достовірне у
розповідях про створення святими нових обителей та в описах посмертних
чудес, з яких часто можна дізнатися про народний побут часу написання
житія.

Таким чином, Ключевський приходить до розуміння значення особистості
через величезний досвід копіткої й виснажливої роботи над колосальною
кількістю джерел (автор дослідив понад 5 тис. житій) [65, с.156].

В.Ключевський написав також серію наукових статей, виступів, в яких
містяться важливі теоретичні обґрунтування біографістики як галузі
історичної науки. Основну увагу науковець звертає на визначення головних
“історичних типів” людей у сукупності іх зовнішнього та внутрішнього
світу, на тлі історичної епохи, в якій вони жили. [65, с.29-36]
Враховуючи вплив етнографічних та психологічних факторів за життя та
діяльність особи, він фактично став першим істориком, який поставив
питання про комплексне вивчення людини як представника етносу. Це
пояснює і позицію Ключевського стосовно вибору об’єкта біографічного
портрета – тут і монархи (Олексій Михайлович, Петро І), і державні діячі
(Ф.Ретищев, О.Л.Ордин-Нащокін), і письменники (Д.Фонвізін, О.Пушкін), й
історики (М.І.Болтін, М.М.Карамзін, Т.М.Грановський, С.М.Соловйов), і
представники народу. Тому його “історичний портрет” не є вихопленим з
життя фрагментом діяльності осіб або певною ілюстрацією історії, — вони
характеризують особу, через глибоке та всебічне, як частину народу, його
певний індивідуальний тип.

У 1890-1902 рр В.Ключевський читає спецкурс “Джерелознавство” у
Московському університеті. В цьому лекційному курсі дається загальна
характеристика джерел, ступінь їх розробки, розкривається проблема
історичної критики. 1-2 лекція присвячені загальній характеристиці
джерел, 3 лекція – актам, 4-6 лекція – літописам, 7-9 лекція —
хронографам, 10-11 лекція – життіям святих. Для цього курсу він
використав праці Колачова, присвячені “Руській правді”, Н.Мурзакевича –
Псковській судній грамоті, А.Попова – про хронографи, дослідження
К.Бестужева-Рюміна, М.Борисова, С.Платонова [65, с.288-290]. Весь курс
свідчить про глибоке значення літописів, хронографів, актів, записах
іноземців, різних літературних пам’ятників, житій святих та інших
джерел. Характерним був історіографічний підхід: історик показує процес
накопичення джерел, подає оцінки тих чи інших джерел різними
дослідниками. Він вводить також поняття “звода”, “первинного літописа”.
Велику увагу приділяє хронографам, так як в них відображений “рух
російської історичної думки і історичних поглядів” . [65, с.292-294]
Важливою є і його думка про те, що будь-яке джерело стає історичним лише
у взаємодії з суспільними відносинами, причому останні є визначальними,
тобто в цьому відношенні він наближається до матеріалістичного розуміння
історії.

Певну увагу приділяв В.Ключевський і термінологічному апарату історії.
Зокрема він виділив такі групи джерел:

І. Терміни політичного характеру, що відносяться до території і
адміністративного поділу: Русь як плем’я, край, область.

ІІ. Терміни, що відносяться до верховної влади : князь, князь-государ,
государ-царь.

ІІІ. Терміни, що стосуються станового поділу: «служимі люди», «чорні
люди», «клас бояр», «клас наймитів», «клас тіунів».

ІV. Терміни, що стосуються органів управління: «Боярська дума», «віче»,
«бояри».

V. Терміни економічного, фінансового й судового характеру: «село-місто»,
«село-двір», «купа», «ногата» [65, с.286-269].

В цілому наукова діяльність В.Ключевського знаменувала собою фактичне
перетворення історичної науки в струнку теоретичну дисципліну. В
результаті історична наука одержала «одну з найбільш яскравих концепцій
історичного минулого країни» (М.Нечкіна).

Великий внесок в розробку проблеми історіографії і джерелознавства
зробили В.І.Герьє, В.Іконніков, М.Павловський, С.Платонов, марксистські
історики.

Володимир Іванович Герьє (1837 — 1919) протягом 30 років викладав курс
історіографії загальної історії в Московському університеті і прекрасно
був ознайомлений з багатьма французькими , англійськими і польськими
джерелами. У 1873 р він видав «Збірник листів і матеріалів Лейбніца, що
відносяться до Росії Петра Великого», додавши географічний, іменний та
хронологічний покажчики. Головне завдання історика, на його думку,
полягає у доброму стані знанні джерел, а вивчаючи останні він має
справу зі складними конструкціями, ідеалами відображеннями дійсності в
історичних пам’ятках, а тому повинен володіти методом історичної
критики. Кожна його лекція містила грунтовну історіографічну частину та
аналіз джерел. Так, говорячи про Французьку революцію він розказує про
типи джерел (політичні брошури, памфлети, періодика, депутатські накази,
мемуари, щоденники, аналізує концепції Зібеля, Токвіля, Тена, Дж.Мілле і
інших істориків)невипадково після лекцій в Сорбоні дивували М.Карєєва:
«це, власне кажучи не лекції, … а популярні бесіди». [96, с.225]

Микола Павлович Павлов-Сільванський (1869 — 1908) – автор теорії
російського феодалізму – був і відомим джерелознавцем, чому сприяла його
державна посада в Державному архіві. У 1897 р він опублікував «Проекти
реформ в записках сучасників Петра Великого». Окремі нариси були
присвячені документам І.Посошкова, П.Толстого, царевича Олексія.
Пізніше, використовуючи величезний архівний матеріал,
Павлов-Сільванський опублікував ряд праць присвячених декабристському
рухові: «пестель перед Верховним кримінальним судом», «Матеріалісти
двадцятих років», «Історія Південного товариства», підготував до друку
знайдену в архіві «Подорож з Петербурга в Москву» [52, с.90-98].

Інший російський історик другої половини ХІХ – початку ХХ ст Олександр
Сергійович Лаппо-Данилевський (1863 — 1919) видав праці «Зібрання і звод
законів Російської імперії, складені в 1775 – 1783 роках», «Збірник
грамот колишньої Колегії економії», «Пам’ятники російського
законодавства», брав участь у виданні «Писем и бумаг Петра Великого» і
тим самим заслуговує на увагу сучасних дослідників.

Учень В.Ключевського Сергій Федорович Платонов (1860 — 1933) для
написання своєї магістерської дисертації «Давньоруські сказання і
повісті про Смутний час як історичне джерело» використав понад 1520
рукописів, 60 творів російської писемності ХVІІ ст. Він також відкрив
такі джерела як Врєменник дяка Івана Тимофеєва , мемуари Івана
Хворостиніна [77, с.112]. Причому при вивченні кожного джерела Платонов
намагається визначити час його появи і вказати на постать укладача;
вияснити цілі, якими керувався укладач і обставини, в яких він писав;
знайти джерела його свідчень та охарактеризувати ступінь їх
достовірності та правдоподібності текста. Така кропітка праця дозволила
Платонову написати блискучу наукову роботу, яку навіть стриманий щодо
похвали В.Ключевський охарактеризував як «переворот в розвитку
історичної думки» [52, с.106]. Величезну кількість джерел використав
С.Платонов для написання своєї докторської дисертації «Нариси по історії
Смути у Московській державі (ХVІ – ХVІІ ст)», лекційних курсів. Так, до
своїх «лекцій» він увів 2 розділи – «Огляд російської історіографії» і
«Огляд джерел російської історії». Він вважає, що історики «не зібрали і
н е вивчили ще всього матеріалу», але історія – наука з великим
майбутнім». Виступаючи за «безпартійність історичної науки, Платонов
уникає і легенд і анекдотів, і «рептильно-патріотичної лірики», і
приховування фактів, і тенденційного суб’єктивізма. У радянські часи
історик був директором Пушкінського Дому і Бібліотеки АН і зробив чимало
для розвитку архівної і бібліотечної справи.

Не можна не згадати і про внесок у джерелознавчу науку Олександра
Євгеновича Преснякова (1870 — 1929). У 1900 р. він захищає магістерську
дисертацію «Московська історична енциклопедія ХVІ ст». Пізніше він
публікує нариси, присвячені Воскресенському, Новгородському,
Симеонівському, Типографському літописам. В якості вступу до дисертації
Пресняков написав грунтовний нарис історіографії руського літописання,
проаналізувавши основні праці вчених, що вивчали руські літописи, з
початку ХVІІІ ст [52, с.139]. Пізніше ним була видана Симеонівська
літопись, яку відкрив О.Шахматов. Великикий джерельний матеріал був
використаний ним при написанні праць «Княже право» (1909), «Московське
царство», «Утворення Великоруської держави» (1918), «Лекції по руській
історії» (1926), «14 грудня 1825 р.». У радянські часи він також написав
ряд глибоких за змістом «історичних портретів» російських науковців.
Персонажі цих нарисів нарисів – С.М.Соловйов, В.Ключевський,
К.Бестужев-Рюмін, П.Виноградов, М.Дьяконов, О.Лаппо-Данилевський,
О.Шахматов та інші відомі історики [52, с.150].

Таким чином, російські дослідники внесли чималий внесок у джерелознавчу
і історіографічну традицію. Вони опублікували багато архівних та інших
джерел, розробили принципи і критерії джерелознавчого аналізу і
історіографічної критики, оцінки оригінальності і достовірності джерел,
ввели поняття «внутрішньої» і «зовнішньої» критики. Причому всі наукові
розробки тогочасних російських істориків враховували наявний
фактологічний і концептуальний матеріал своїх попередників і сучасників,
передові традиції історичної думки.

Розділ ІІІ

Концептуальні розробки проблем всесвітньої історії у працях російських
істориків ХІХ – початку ХХ ст.

У ХІХ – початку ХХ ст значних успіхів було досягнуто у вивченні різних
проблем всесвітньої історії. Російські історики в цей час активно
цікавляться давньою, середньовічною і новою історією країн Європи і США,
вивчають історію країн Азії, створюють цілий ряд оригінальних наукових
концепцій. Серед перших творців концепцій всесвітньої історії були
Д.Л.Крюков, М.М.Лунін, Т.М.Грановський, М.С.Куторга.

Так, Д.Л.Крюков (1809 — 1845) у 1832 р написав докторську дисертацію «In
Taciti Agricolam Observationes” і видав “Агрікалу” Таціта з примітками
(1836), створив унікальну працю “Думки про першопочаткові відносини і
відмінності римських патриціїв і плебеїв в регіональному відношенні”. Ці
праці свідчать про велику ерудицію автора, його вміння скрупульозно
збирати і осмислювати суперечливі свідчення джерел. Він вважає, що
патриції були латинського походження, а плебеї переважно були єретиками
і став таким чином, засновником теорії етнічної подвійності походження
патриціїв і плебеїв. Критично оцінює Д.Крюков афінську демократію часів
Перікла, а падіння Римської імперії обумовлює “свавіллям черні” [50, Т1,
с.418-420].

У тому ж році, що і Д.Крюков, опублікував свою докторську дисертацію
М.М.Лунін (1806-1844) “Оповідь про справи ахейців”, після чого він на 2
роки був відправлений у Берлін, а пізніше очолив кафедру всесвітньої
історії Харківського університету.

У 1836 р він виступає з промовою “Про вплив Вальтера Скотта на новітні
студії середньої історії”, в якій дає високу оцінку історичним романам
Вальтера Скота як своєрідного ключа для розуміння політичних і моральних
начал західної цивілізації М.М.Лунін звертає увагу на “багатоманітність”
історії, причому вважає, що історія повинна вивчати не тільки держави,
але і народи.

У 1841 р він публікує невелику статтю “Декілька слів про римську
історію”. В цій статті Лунін надає загальну характеристику історії
Стародавнього Сходу, історії Греції і історії Риму, підкреслює творчу
роль римської цивілізації, римського права, римських установ. Особливий
науковий інтерес являє для сучасного дослідника і його стаття “Індія.
Погляд на життя індостанського народу”, в якій подано нарис
історіографії Стародавньої Індії, висвітлено окремі віхи в історичному
розвитку індійського народу. Стаття М.М.Луніна про Індію була однією з
перших історичних праць, що знайомила російських читачів з історичною
долею індійського народу [50, Т1, с.421-423].

Відомим антикознавцем був російський ліберальний історик Михайло
Семенович Куторга (1803 — 1886), автор чисельних праць з історії
античної Греції. Однією з перших його робіт була книга “Політичний
устрій германців до VІ століття”. У вступі до неї він дає критичний
аналіз історичних концепцій Гріна, Мезера, Ейхгорна, Маблі, Гізо. Він
заперечує думку про вічність приватної власності і висуває тезу про
колективний характер давньої властивості, стверджує про відсутність
станового поділу у давніх германців, як і держави. З подібних позицій
висвітлюється і давня історія Греції у працях “Коліна і стани Аттіки”
(1838), “Історія Афінської республіки від вбивства Іппарха до смерті
Мільтіала” (1848), “Боротьба демократії з аристократією у давніх
еллінських республіках перед Перськими війнами” (1875). На противагу
нібурівському критицизму і скептицизму, Куторга ставить своєю задачею
реконструювати найдавніші форми колективної власності, формування класів
і їх боротьбу, прослідкувати генезу грецької державності. Виникнення
класів і держави науковець пов’язує з іноземним завоюванням – іонян в
Аттіці, дворян в Пелопоннесі [50, Т1, с.482-483]. Висловлює думку, що
боротьба народу з аристократією в грецьких державах була справжньою
громадянською війною. Високо оцінюючи соціальні реформи Соломона,
Куторга відзначає, що політичні реформи “грецького мудреця” були
“слабкими і нерішучими” [50, Т1, с.484]. Серед причин воєнних зіткнень
між грецькими полісами називає економічні причини і боротьбу демократії
з аристократією. Говорячи про древніх грецьких мислителів і
письменників, Куторга зауважує, що “філософське вчення не йшло в еллінів
всупереч з політичним життям”, а грецькі поети “ніколи не відділювались
від суспільства і завжди належали до якої-небудь політичної партії” [50,
Т.1, с.486]. Спеціальну працю присвятив Куторга вивченню рабства у
Греції – “суспільне становище рабів вільновідпущеників в Афінській
республіці. Він розглядає рабів як історичну категорію, засуджує
жорстокості рабовласників, підкреслює, що величина будівлі грецької
демократії і грецької культури була заснована на праці рабів [50, Т1,
с.487] (ця думка була розвинута пізніше радянськими істориками – В.М)

В цілому, характерними рисами концепції історії стародавньої Греції
М.Куторги були теорія завоювання, ідея демократії, ідея станової
боротьби, увага до становища нижчих прошарків суспільства, аналіз
історіографічного доробку свої представників, що на той час було досить
прогресивним явищем.

Видатним представником російської науки в області вивчення історії
середньовіччя був Тимофій Миколайович Грановський (1813 — 1855),
лекційні курси якого до наших днів використовуються при викладанні
медієвитики у вузах. Основними постулатами його методологічної платформи
були:

природа і суспільство є нічим іншим як втіленням абсолютного духа;

історичний процес носить прогресивний характер;

боротьба протилежностей в історії протікає хвилеподібно і в цьому
проявився вплив Гегеля – В.М.);

підкреслена увага до перехідних епох [50, Т1, с.426-428].

Основними його працями були, крім лекційних курсів, монографії “Волін,
Іомсбург і Вінета” (1845), “Аббат Сугерій” (1849), статті “Чотири
історичні характеристики” (1851), “Про родовий побут у давніх германців”
(1855), “Про сучасний стан і значення всесвітньої історії” [50, Т1,
с.433-434]. Велику увагу надає з’ясуванню причин падіння Римської
імперії, серед яких називає: соціальні протиріччя, відсутність єдності у
середовищі правлячої еліти, вторгнення варварів. В середньовічній
історії Європи він виділяє з періоди :

І Від падіння Римської імперії до початку ІХ ст

ІІ Від початку ІХ до початку ХІV ст – період зрілого середньовіччя.

ІІІ ХІV-ХV ст – період переходу до нової історії [50, Т1, с.437].

Подібно до Гегеля він заперечує здатність Сходу до розвитку і
самооновлення і вважає, що лише “Греція і Рим являють собою картину і
юного, і зрілого, і постарілого людства” [63, с.67]. Після занепаду
грецької і римської цивілізації на світову арену виступають
германо-романські народи. Велике значення надає християнству, яке дало
“поняття про рівність”. Декілька лекцій Грановського стосуються
становлення абсолютизму в Європі, створення національних держав,
Макіавеллі. Так, він показує заслуги Людовика XI, Людовика XI, Генріха
VIII, Фердінанда Іспанського, Катерини Медичі, а макіавелізм оцінює як
“ядовиту суміш, вбивають в політичні ідеї ХVІ століття” [63, с. 48].
Негативний характер, на думку Грановського, мала Реформація, так як вона
“розірвала Європу на дві половини, посіяла насіння заколотів “ [ ,
79]. Чотири лекції російський історик присвятив “ великим людям “ :
Тамерлану, Олександру Македонському, Людовику ІХ, Френсісу Бекону.
Зокрема останнього Грановський вважає провісником майбутнього, коли
наука і освіта стануть основною рушійною силою історії. Грановський
стверджує, що рано чи пізно дійсність дожене думку і така доля чекає
Росію, яка починаючи з Петра І, “ випередила своєю думкою час “. Проте
застерігає від фанатичної віри у прогрес, так як його треба будувати
своїми руками, а “ спонукання до практичної діяльності – є призначенням
історика”. [ 63, с. 83]

Таким чином, показуючи в своїх лекціях неперервний діалектичний процес
розвитку, суть якого полягає в духовній “просвіті ” людства,
Грановський виступає як ідеолог, що рішуче протистоїть теорії “
офіційної народності”. Учителем і другом Т. Грабовського був Петро
Миколайович Кудрявцев (1816 — 1858). До вивчення всесвітньої історії
науковець підходить у дусі світоглядних установок Й. Гердера : “ У
всесвітній історії проявляється сума заслуг кожної народності “ [ 50, т
1, с. 452] і підкреслює великий внесок в історію людства російської
цивілізації. Наукова спадщина Кудрявцева складається з монографій “ Доля
Італії від падіння Західної Римської імперії до відновлення її Карлом
Великим “ ( 1850). “ Останній час грецької незалежності “ (1852), “
Римські жінки “ (1850), статей і рецензій. Вже у першій монографії
проявляється величезна ерудованість автора, його прагнення до активного
наукового аналізу. В цій праці Кудрявцев яскраво змальовує процес
зародження італійської поезії. Дає науково обґрунтовану характеристику
династії Каролінгів і її відносинам з папством [ 35, с. 105]. А ось
яку характеристику він дає Макіавеллі : « Макіавеллі був найрозумнішим і
найвірнішим відображенням всієї попередньої італійської історії , перший
дав ключ для її правильного розуміння, але, на жаль, політик в ньому
заступив історика”.[ 50, т 1, с. 455]. Високо оцінив Кудрявцев і
Нідерландську буржуазну революцію, що, на його думку, дала початок новій
епосі, визначила пародигму розвитку світової цивілізації [50, т 1. с.
460 ] .

Продовжувачем традиції Грановського і Кудрявцева став Степан Васильович
Єшевський (1829 – 1865) – автор чисельних наукових досліджень історії
Греції, Риму, Середньої Європи, США. Вже у статті «Про значення рас в
історії” він висунув цілий ряд важливих постулатів.

кожен народ є невиправимим суб’єктом історії;

історія має тісно бути з народним життям;

історик має використовувати багатофакторний аналіз;

імперіалізм, расизм, антисемітизм повинні бути викоренені з історії
людства [50,Т.1, с. 460-462]

Будучи за своїми поглядами республіканцем С.Єшевський різко негативно
оцінював абсолютизм епохи римських імператорів, македонських царів,
королів Західної Європи, так як “абсолютизм не міг стати рушійною силою
нового розвитку”. (50, с.Т1, с.465(. Єшевський першим почав розробляти
питання про роль провінцій в історії Римської імперії. Пізніше розробку
цієї проблеми продовжив Т.Момзен в V томі своєї “Історії Риму”. Серед
причин падіння Римської імперії він виділяє соціально-політичні
протиріччя, що існували в римському суспільстві та вторгнення варварів.
Розглядаючи питання про формування феодальної держави франків, Єшевський
вступає у суперечку з Гізо, який вважав детермінантою процесу
феодалізації германські завоювання, тоді як , на думку російського
історика, причини треба шукати у внутрішніх факторах. (50, Т1,
с.472-473(.

В цілому, наукові розробки Т.Грановського, П.Кудрявцева, С.Єшевського
базувались на досить прогресивній для свого часу методологічній
платформі і внесли політичний вклад в скарбницю світової медієвістики та
антикознавства, а тому, на нашу думку, потребують більш ретельного
вивчення з точки зору історичної ретроспективи.

Значний внесок у розробку проблем світової історії вніс видатний
російський історик Володимир Іванович Герьє, який, на глибоке
переконання Г.Вернадського, став “засновником російської школи в області
всесвітньої історії”. У 1862 р він захищає магістерську дисертацію
“Боротьба за польський престол у 1933 р”, яку високо оцінили С.Соловйов
і С.Єшевський. У цій праці на величезному архівному матеріалі він
змальовує дипломатію першої половини ХVІІІ ст, дипломатичні звичаї,
шукає причини тогочасних міжнародних конфліктів.

У 1862-1864 рр В.Герьє слухає лекції Моммзена, Ранке, Дройзена, Кепке,
збирає матеріал про Лейбніца. У 1868 р він захищає докторську дисертацію
“Лейбніц і його століття”. У цій праці історик намагається вияснити
філософські, релігійні та політичні ідеї Лебніца, його невтомні пошуки у
архівах, реконструювати світоглядні парадигми ХVІІІ ст. Пізніше він
видає інші праці присвячені Лейбніцу: “Відношення Лейбніца до Росії і
Петра Великого”. Римській імперії присвячений його збірник статей
“Август і становлення Римської імперії”, середньовічній історії –
“Будівничі і подвижники Божого царства”. Цікавився Герьє і епохою
Великої Французької революції, яку він високо оцінював. Французька
революція, на його думку, важлива з чотирьох сторін:

по-перше, вона являється результатом розвитку європейської культури
ХVІІІ ст;

по-друге, революція була катастрофою феодального порядку;

по-третє, вона завершила процес централізації і об’єднання Франції;

по-четверте, її декларація прав стала великою хартією, Європейської
демократії” (96, с.224-225; 35, с.203(. Досконало знав Герьє і теорії
Ш.Монтеск’є, Ж-Ж.Руссо, А.Токвіля. Пізніше його концептуальні розробки
проблеми Французької революції поглибили учні П.Виноградов, М.Каряєв,
Р.Віппер, П.Ардашев, С.Котляревський.

Учнем Д.Л.Крюкова і Т.Грановського був Сергій Михайлович Соловйов
(1820-1897), який крім розробки чисельних проблем історії Росії,
цікавиться і багатьма питаннями світової історії. В цьому була немала
заслуга його вчителя, Д.Л.Крюкова, про якого так писав С.Соловйов : “він
… накинувся на нас з величезною масою нових ідей … за що вічна йому
благодарність” (69, с.93-94(. Будучи гегелянцем за своїм світоглядом,
С.Соловйов підходить до Європейської історії як до єдиного
взаємопов’язаного процесу, в якому сучасне є закономірним наслідком і
результатом минулого. Розвиток людської цивілізації розглядає як
поступове її наближення до християнських ідеалів. У 1841 р він пише
наукове дослідження “Теософічний погляд на історію Росії”, в якому
висловлює ряд важливих думок:

Росія має відігравати особливу роль у долі людства;

існують глибокі психогенетичні відмінності між слов’янськими і
романо-германськими народами;

Древній Рим став першим в історії прикладом знищення національної ідеї;

Внутрішні чинники є первинними, а зовнішні – вторинними. (26, с.9-41(

У 1863 р Соловйов видав дослідження “Історія падіння Польщі”, для
написання якої використав мемуари російських, польських, французьких
дипломатів і воєначальників. Посуті, це була перша в Росії монографія
про три поділи Польщі, причому її вихід співпав з повстанням у Польщі.
Правда, у своїх оцінках він не уникнув певної тенденційності, так як
доказує “історичну неминучість” “падіння” Польщі, а всю вину за її
поділи покладає на Австрію і Пруссію (пізніше ця концепція Соловйова
стала панівною в радянській історіографії – В.М.).

У 1877 р Соловйов видає монографію “Імператор Олександр І. Політика.
Дипломатія”. Це була перша спроба в російській історіографії на великому
фактичному матеріалі реконструювати історію міжнародних відносин першої
чверті ХІХ ст. З концептуальної точки зору дослідження побудовано на
протиставленні 2-х крайніх політичних сил в Європі: революції, і двох
імператорів: Олександра І і Наполеона І (52, с.48-49(.

У статті “Спостереження над історичним питанням він висловлює думки, що
не втратили своєї актуальності і до наших днів:

“найкращий спосіб для народу – ця пізнавати інші народи і порівняти себе
з ними” (звідси випливає важливість знання всесвітньої історії – В.М.).
(69, с.238(;

“середній стан” – джерело руху вперед, в ньому визрівають ідеї
громадянськості, законності і гарантії прав меншості (69, с.295(;

Росія є складовою частиною західноєвропейської цивілізації;

життя європейських народів не механічна сума періодів, а безперервні
прояви однієї і тої ж творчої сили в різних тільки форматах (99,
с.158(.

Цікавився різними проблемами всесвітньої історії і відомий
російсько-український історик Микола Іванович Костомаров (1817-1885) –
автор праць “Смутний час”, “Гетьманство Івана Виговського”, “Богдан
Хмельницький”, “Руїна”, “Мазепа”, в яких на великому фактичному
матеріалі розкривається і історія міжнародних відносин ХVІІ – ХVІІІ ст.
На особливу увагу заслуговує його монографія “Останні роки Речі
Посполитої” (128 джерел використав для її написання). Загибель Речі
Посполитої він вважає і називає явищем неминучим, невідворотнім, яке
випливає з поєднання попередніх і тодішніх обставин. Автор твору рішуче
виступає на захист республіки, показу, що Річ Посполита загинула тому,
що була республікою, а завдяки ??? суперечливому поєднанню
республіканських начал з деспотизмом та кріпосним правом (67, с.158(. Ця
праця Костомарова разом з дослідженням Соловйова до наших днів
залишаються одними з найкращих концептуальних розробок проблеми занепаду
Речі Посполитої.

Не оминули своєю увагою російські історики і країни Сходу і в цьому
відношенні знаменною є постать М.Я.Бічуріна.

М.Я.Бічурін (Пічуринський) (1777-1853) став основником нового
китаєзнавства і являється автором багатьох фундаментальних праць з
історії, географії і культури народів Китаю, Центральної і Середньої
Азії, Південного Сибіру і Далекого Сходу. У 1807 р він був призначений
головою російської духовної місії в Пекіні і з цього часу до кінця свого
життя займається проблемами сходознавства. У 1807 – 1813 рр він працює
над перекладом багатотомної китайської історії “Цзи-чжі тул цзень”,
географічної праці “Да Цін і тул-чжі”, збірника “Циглу”
(“Чотирикнижжя”). Після приїзду в Росію видає праці “Опис Тібета в
нинішньому його стані” (1828), “Записки про Монголію” (1828), “Опис
Чжунгарії і східного Туркестану” (1829), “Опис перших 4 ханів з дома
Чингісова” (1829). В цих працях Бічурін подає відомості про
адміністративний і політичний устрій описуваних країн, заняття, етнічний
і соціальний стан населення, описує перипетії політичної боротьби,
подає історіографічні етюди [95, с.56-58]. За ці праці у 1829 р він був
обраний членом-кореспондентом РАН. У 1834 р виходить дослідження
“Історичний огляд ойратів, чи калмиків, з ХV ст до наших днів”, за яке
був удостоєний Демидівської премії. В 1837 р. здійснює переклад
багатотомного зводу законів Цінської імперії “Да Цін Хуей ден”, в 1838
р. пише праці “Китайська граматика”, “Опис китайських монет” [95,
с.61-64]. За 3 роки після цього виходить фундаментальна праця Бічуріна
“Статистичний опис Китайської імперії”. Такого фундаментального
дослідження за свідченнями К.Скачкова, не було ні в одній європейській
країні. [95, с.66].

Високо оцінили сучасники вихід і таких праць Бічуріна як “ Князівське
правління в Імперії”, “ Землеробство в Китаї “, Китай у громадському і
моральному відношенні”.

В цілому, М. Бічурін вперше в російський світовій науці поставив
питання про самобутність китайської культури і цивілізації, відкинувши
модні тоді в Західній Європі теорії Єгипетських чи вавілонських
першовитоків китайського народу і в цьому полягає його заслуга перед
наукою. Крім того, як писав відомий сходознавець В.Бартольд, завдяки
його фундаментальним працям “російська сінологія” ще в 1851- 1852рр.
випередила західноєвропейську” [ 95, с. 72 ].

Відомими сходознавцями були І.Н. Березін і М.А. Казем-бек. Так,
І.Н.Березін (1818- 1896) першим показав важливе значення ярликів
монгольських ханів для вивчення історії Золотої орди, переклав праці
східних авторів :

“ Зібрання літописів” Рашід ед, Шейбані і Абулгазі. Професор Мірза
Олександр Казам – бек (1802- 1870) видав “ Загальну граматику
турецько-татарської мови”, опублікував фундаментальну працю “Баб і
баббіди” : релігійно політичні смути в Персії у 1844- 1852рр.”, що до
наших днів представляє науковий інтерес. Пізніше історію сходу
досліджували такі відомі історики як С.Ф. Олденбург (1863- 1934), А. Є.
Кримський (1871 — 1941), В.В. Бартольд (1869- 1930), І.Ю.Крачковський
(1871 – 1941) та інші.

Засновником школи російських єгиптологів став Б.О.Тураєв (1868
— 1920) (знав більше 10 мов, написав фундаментальну 2т. “ Історію
Стародавнього сходу” — В.М.), а його учень В.К.Шілейко започаткував
російську ассивіологію [50, т . ІІІ, с. 373].

Видатним знавцем історії стародавнього світу був і академік
Роберт Юрійович Віппер (1852 — 1954), автор над 30 праць. Серед найбільш
важливих з наукової точки серед праць слід насамперед назвати “ Церква і
держава в Женеві ХVІ ст., в епоху кальвінізму (1894), “ Нариси історії
Римської імперії “ (1903), “ Лекції по історії Греції “ (1905), “
історія Греції в класичну епоху ІХ – ІV ст. До Р.Х “ (1916) , “
Виникнення християнства” (1918). Характерними рисами творчого стиля
Віппера виступають:

ерудованість; — незалежність і самостійність суджень;

підкреслена адогматичність мислення ;

схильність до полеміки і науково абгрунтованої модернізації історичної
реальності .

Основними ідеями його праць являються:

заперечення теорії прогресу і видатної ролі особистості в історичному
процесі ;

необхідно вивчати “ соціальні революції “ як основну рушійну силу
історичного розвитку;

в античний час існував капіталізм [50, т. ІІІ , с. 387- 389].

Помітне місце серед істориків античного світу посідає і
Михайло Іванович Ростовцев (1870- 1952), автор праць “ Історія колонату
в Римський імперії” (1898), “ Іранці і греки в Південній Росії ( на анг.
мові), “ Соціальна і економічна історія Римської імперії “ (2т., 1941).
Його учнями були таки видатні американські історики як Кларк Хопкінс,
Лоренс Річардсон, Братфорд Уелс та інші [35, с. 362-363]. Творчість
цього історика, на нашу думку, потребує спеціального монографічного
дослідження.

Видатними спеціалістами з нової історії Європи були
В.Ключевський і І. Лучицький.

Так, Василь Осипович Ключевський (1841- 1911) вже під час навчання в
університеті написав дослідження по середньовічній історії — “ Твори
єп.Дюрана”, а з 1867 по 1883 р. читав курс загальної історії в
Олександрівському воєнному училищі в Москві. Він і став творцем першої в
російській історичній літературі цілісної наукової концепції Великої
Французької революції. Суть його концепції становили наступні положення:

по-перше, Французька революція стала поворотнім моментом в історії
людської цивілізації;

по-друге, Французька революція мала “всесвітній, загальнолюдський
характер” [6, №5, с.116];

по-третє, революційна конституція “мала величезний вплив на наступний
політичний розвиток Європи” [86, с.114];

по-четверте, найбільш прогресивною силою у революції були праві
жірондисти;

по-п’яте, діяльність якобінців мала трагічні наслідки для революційної
Франції [92, с.113];

по-шосте, метою якобінців була демократична республіка, що мала
базуватись на “ідеалах комунізму”. [92, с.107];

по-сьоме, Французька революція спричинилася до зміни попередньої системи
міжнародних відносин, до появи Священного союза, що “став символом
реакції, а не нової щасливої ери в історії людства” [92, с.108.]

Великим знавцем нової історії Франції був і Іван Васильович Лучицький
(1845-1918). Магістерську дисертацію написав він на тему “Феодальна
аристократія і селяни у Франції” (1871). Ця його праця викликала
зацікавлення не лише у Росії, а і в Франції. Зокрема А.Морі помістив
цілу статтю про книгу Лучицького в Journal des Savants. У 1877 р вийшла
його докторська дисертація “Католицька ліга і кальвіністи у Франції у
другій половині ХVІІ ст”

Пізніше Лучицький зацікавився французьким селянством та аграрної
історією Франції : “Селянські землеволодіння у Франції напередодні
революції”, “З історії сеньйоральних і земельних відносин у Франції”,
“Становище землеробських класів у Франції в епоху революції і аграрна
реформа 1729-1798 рр”. Суть його землеробської концепції історії
французького селянства склали такі положення:

основною тенденцією у розвитку французького села було зміцнення
селянського землеволодіння та його розширення;

у Франції не було підстав для виникнення класу вільних сільських
трудівників, наймитів, на відміну від Англії;

у французькому селі не існувало класових протиріч;

Франція була до революції кінця ХVІІІ ст країною дрібного
підприємництва і дрібного ремесла [50, Т.ІІІ, с.470-473].

В результаті І.Лучицький став чи не найбільшим авторитетом в галузі
аграрної історії Франції ХVІІІ ст не лише в Росії, а й у Європі.

Отже, в працях російських істориків ХІХ – початку ХХ ст було розроблено
багато питань, що стосувались методології, історіософії, всесвітньої
історії, висунуто чимало оригінальних ідей, оцінок, концепцій
всесвітньо-історичного процесу, що не втратили своєї новизни і
оригінальності до наших днів. Зокрема актуальними залишаються історичні
оцінки і теорії антикознавців Д.Крюкова (тези, про рабовласницький
характер римського суспільства, олігархічний характер афінської
демократії), М.Луніна (концепція багатополюсності історії), М.Куторги
(теорія завоювання), медієвістів Т.Грановського (ідея прогресу),
С.Єшевського (ідея “народної історії”), знавців Нового часу С.Соловйова
(значення революції в історії людства), В.Ключевського (дослідження
Великої французької революції) тощо.

Висновки.

ХІХ – початок ХХ століття стали “срібним віком російської історичної
думки”, епохою великих творчих успіхів і наукових відкриттів талановитих
російських науковців . Вивчення їх життєвого шляху і наукового доробку
дозволяє наблизитись до розуміння основних тенденцій тогочасного
суспільного життя, більш глибоко осягнути труднощі, які поставали перед
російською історичною наукою і які не втратили своєї гостроти до наших
днів (трафаретність мислення правлячої верхівки, боязнь новизни і
оригінальності у поглядах, слабка матеріально-технічна база, процвітання
бездарності, нігілізму, заздрості і нездорової конкуренції).

Разом з тим вивчення концептуально-теоретичних розробок російських
істориків дозволяє прослідковувати розширення меж історичного пізнання.
Результатом поглибленого вивчення вітчизняної (російської) і
всесвітньої історії стало видання великих індивідуальних і узагальнюючих
досліджень по кардинальним проблемам історії людського суспільства. Саме
вони збагатили наше бачення історії, заклали фундамент для розвитку
історичної науки в ХХ ст. Багато істориків ХІХ ст (С.Соловйов,
В.Ключевський, М.Костомаров, В.Герьє, М.Коростовцев) стали засновниками
цілих наукових шкіл і напрямів, виховали блискучу плеяду своїх
послідовників і учнів, чим значно збагатили історичну традицію.

Знаменно, що всі великі російські дослідники любили працювати в архівах
і бібліотеках, виявляти нові документи, скрупульозно вивчати,
осмислювати і вводити їх в наукових обіг. Праця в архівах сприяла
народженню нових ідей, концепцій і оцінок суспільних явищ і подій,
надавала їх дослідженням більшої правдивості і достовірності.

Вони намагалися освоїти великі простори джерел, враховуючи при цьому, що
документи і самі джерела складають люди, які керуються певними
інтересами. В результаті ними було внесено чимало ідей у сферу розробки
методів історичної критики джерел, прийомів аналізу текстів і
встановлення їх оригінальності.

Крім того, з біографії вчених можна довідатись про рівень методологічної
культури російських дослідників, їхні вимоги до теоретичного рівня
наукових досліджень. Результатом їхніх методологічних пошуків стала
багатоманітність історичних теорій і концепцій, які поширені у сучасному
світі, відбивають різноманітність позиції світобачення. А кожна
історична теорія відбиває певний кут зору на людину і людину у ньому,
розкриває якийсь новий аспект цього минулого. Вона служить одночасно,
пародигмою і методом підходу до його розуміння і пояснення. Такий
плюралізм світобачення є великим досягненням цивілізації, який людство
вистраждало своєю тривалою і трагічною історією.

Російські історики ХІХ – початку ХХ століття також поряд з поглибленим
вивченням економічного, соціального і культурного життя народів Росією
почали досліджувати минуле інших країн. Плеяда учених звернулась до
вивчення античності (М.Куторга, П.Кудрявцев), медієвістики
(Т.Грановський), історії Нового часу (І.Лучицьський, В.Ключевський,
П.Струве). Це дозволило виявити і показати взаємозв’язок різних народів,
країн, регіонів і континентів. Це допомогло також визначити і роль про
місце Росії у всесвітньо-історичному процесі. А їх життя стало яскравим
прикладом того, що історик повинен бути високоосвіченою людиною, яка
володіє великою культурою.

В наш час у зв’язку з становленням нової історії науки і пошуку
методологічної платформи історичних досліджень, концептуально-теоретичні
розробки російських істориків ХІХ – початку ХХ ст могло б стати базою
для появи нових ідей, методів, концепцій. Адже, як писав В.Вернадський,
кожна нова генерація вчених переписує історію науки заново, однак при
цьому широко використовує старе. Крім того, без вивчення минулого науки
неможлива повна та об’єктивна оцінка того, що здобувається сучасною
наукою і що видається нею за важливе, істинне чи корисне. В цьому
контексті основні зусилля сучасних дослідників повинні бути спрямовані
на пошуки і опробацію модерних дослідницьких технологій, удосконалення
понятійного апарату, при цьому, однак, не слід забувати і про великий
науковий потенціал концептуально-теоретичних розробок російських
дослідників і плідно їх використовувати. Вважаємо, що визріла також
потреба розробки проблем наукових шкіл, ідейних напрямів
(просвітницького, романтичного, народницького, державницького,
соціологічного, марксистського) в російській історичній науці, форм і
механізмів інституалізації історичної науки в Росії, теоретичних засад
та ідейних впливів (французької, німецької, англійської філософії та
історичної думки) на російську історичну науку; антропологічних проблем
історії науки (психологія творчості, ментальність історика, типологія
російських істориків: антикварій, бібліограф, аналітик, систематик,
теоретик-соціолог, джерелознавець, художник-митець). Більшість з цих
проблем знаходяться тільки на початковій стадії дослідження. Вивчення
названих проблем і дозволить дати більш комплексний аналіз
концептуальних розробок російських дослідників ХІХ – початку ХХ ст,
виробити виробити перспективні шляхи подальшого дослідження життя і
творчості відомих російських науковців.

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

Забелин И.Е. История города Москвы – М., 1990

Забелин И.Е. Домашний быт русских царей в ХVI и XVII ст. В 3 кн. – М.,
1991 – кн.1

Карамзин Н.М. История государства Российского. В 4 кн. – М., 1988-1989.
– кн.1—4

Карамзин Н.М. История государства Российского. В 4 кн. – Ростов на
Дону., 1995. – кн.1—4

Карамзин Н.М. Об истории государства Российского – М., 1990

Ключевский В. Записки о всеобщей истории // Новая и новейшая история. –
1965 — №5. – с.116-121, №6. – с.92-102

Ключеввский В. Сочинения : В 8-т. – М, 1956-1959. – Т1 – 8

Ключевский В. Неопубликованные произведения. – М., Наука, 1983, — 416 с.

Ключевский В. Сочинения : В 9-т. – М, 1987-1990. – Т1 – 9

Ключевский В. Исторические портреты. Деятели исторической мысли. – М.,
«Правда», 1990 – 624 с.

Ключевский В. Русская история. М, 1993 – кн.1-3

Костомаров Н. Исторические монографии и исследование: В 2-х кн. – М.,
Книга, 1989. – кн. 1-2. – 235 с.

Костомаров Н. Автобиография. Бунт Степана Разина – К., 1992. – с.242

Костомаров Н. Славянская мифология. – М.,1995 – с. 345

Костомаров Н. Мазепа. – М., Республика, 1995. – 335 с.

Павлов-Сильванский Н.П. Феодализм а России. – М., Наука, 1988. – 692 с.

Платонов С.Ф. Лекции по русской истории. – М.,1993. — 380с.

Платонов Ф.С. Русская история. – М., 1996. – 400 с.

Пресняков А.Е. Российские самодержавцы. – М., Книга, 1990. – 447 с.

Пушкин А.С. Сочинения. – М., 1954. – Т.V

Соловьев С. История России с древнейших времен. В. 15 кн. – М., 1959 –
1966 кн. 1-15

Соловьев С. Избранные труды. Записки. – М., Из-во МГУ, 1983. – 438 с.

Соловьев С. Сочинения. В 18 кн. – М., 1988-1995. – кн. 1-18

Соловьев. Чтение и рассказы по истории России. – М., Правда, 1990 – 765
с.

Соловьев С. Публичные чтения о Петре Великом. – М., Наука, 1995. – 232
с.

Соловьев С. Первые научные труди. Письма. – М.,1996

Татищев В. История Российская. В 7 т. – М. – Л. АН СССР, 1962-1968. –
т1. – 499 с.

Татищев В. Избранные произведения. – М., Наука, 1979 – 463 с.

Татищев В.Записки. Письма. 1717-1750 гг. – М., 1990. – 368 с.

Чернышевский Н.Г. Полное собр.соч. М., Гослитиздат, 1947 – Т.3 – 596 с.

Підручники, навчальні посібники та інші видання загального характеру

Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа (ХVІІІ –
первая половина ХІХ в.). – М., Наука, 1985. – 272 с.

Астахов В. Курс лекций по русской историографии (до середины ХIX века).
– Харьков, Харьковский и-т, 1959, — 254 с.

Астахов В. Курс лекций по русской историографии (эпоха империализма).
Харьков, Харьк. У-т, 1962. – 286 с.

В поисках своего пути. Россия между Европой и Азией: Хрестоматия. – М.,
1997

Вернадский Г. Русская историография. – М., Аграф, 1998. – 448 с.

Гегель Г. Работы разных мест. В 2т. – М., Мысль, 1973. – Т1. – 671 с.

Голосенко М.А., Козловский В.В. История русской социологии ХIХ – ХХ вв.
– М., 1995 – 350 с.

Далин В.М. Историки Франции ХIХ – ХХ веков – М., Наука, 1981. – 280с.

Деятели русской культуры ХIХ века: страницы биографий – М., Кн. палата,
1990. – 158 с.

Дьяков В.А. Методология истории в прошлом и настоящем. – М: Мысль, 1974.
– 190 с.

Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів,
ЛДУ, 1999. – 226 с.

Историография истории нового времени стран Европы и Америки. – М.Высшая
школа, 1990. – 511 с.

Киреева Г.А. Изучение отечественной историографии в дореволюционной
России с середины ХIХ в до 1917 г. – М., Наука, 1983 – 216 с.

Козлов В.П. Колумбы российских древностей. – М., Наука, 1981 . –168 с.

Майков В.Л. Литературная критика – М.Худ.лит, 1985. – 408 с.

Маркс К. Енгельс Ф. Твори. В 50 т. – К., 1958-1985. – Т.2

Мельник Л.Г. Предмет и методология исторической науки. – К., «Выща
школа», 1977. – 134 с.

Миронов Г.Е. История государства Российского историко-библиографические
очерки: ХIХ век. – М., 1995 – 735 с.

Могильницкий Б.Г. Введение в методологию истории. – М., Висшая школа,
1989. – 175 с.

Очерки истории исторической науки в СССР. В 4т. – М., 1955-1966 – Т I,
II, III.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. В 2 т. – К., Основи,
1994. – Т2. – 494 с.

Портреты историков. Время и судьбы. В2т. Т.1 Отечественная история. –
М., Универсальная книга, 2000. – 432 с.

Сахаров А.Н. Историография истории СССР. Досоветский период. – М., 1978
– 350 с.

Цамутали А.Н. Очерки демократического направления в русской
историографии 60-70х годов ХIХ в. – М. Наука, 1971. – 252 с.

Цамутали А.Н. Боротьба направлений в русской историографии в период
империализма. – М., «Наука», 1986. – 331 с.

Чишко В. Бібіліографічна традиція та наукова бібліографія в історії і
сучасності України. – К.БМТ, 1996 – 240 с.

Шаблиовский Е.С. Чернышевский и Украина. – К., Наукова думка, 1978. –
343 с.

Монографії

Эйдельман Н.Я. Последний летописец. – М., 1983

Иллерицкий В.Е. Сергей Михайлович Соловьев. – М., 1980

Кан А.С. Историк Г.В. Форстен и наука его времени. – М., 1979

Киреева Р.А. К.Н. Бестужев-Рюмин и историческая наука второй половины
ХIХ в. М., 1990

Кузьмин А.Г. Татищев. – М., 1981

Левандовский А.А. Время Грановского. – М., 1990

Лотман Ю.М. Сотворение Карамзина . – М., 1987

Нечкина М.В. Василий Осыпович Ключевский. История жизни и творчества. –
М., 1974. – 640 с.

Пинчук Ю.А. Исторические взгляды Н.И. Костомарова (критический очерк). –
К., 1984

Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров. – К., 1992

Формозов А.А. Историк Москвы И.Е. Забелин. – М., 1984

Цымбаев Н. Сергей Соловьев. – М., 1990. – 366 с.

Черепнин Л.В. Отечественные историки ХIХ – ХХ вв. Сб.ст. – М., 1984

Шакино И.М. В.Н. Татищев. – М., 1987

Наукові статті

Алаев Л.Б. Н.П. Павлов-Сильванский и феодализм на Востоке // Народы
Азии и Африки. – 1989. — №4. – с.188-194

Александров В.А. Василий Осипович Ключевский (1841-1911) // История
СССР. – 1991 — №5 – с.57-69

Балуев Б. П.Струве как историк (к постановке проблемы) // Отечественная
история – 2001 — №2. – с.117-133.

Болховитинов Н.Н. О «портретах историков» // Новая и новейшая история –
1996 – №1. – с.125-129

Брачев В.С. «Дело» академика С.Ф.Платонова // Вопросы истории – 1989 —
№5. – с.117-129

Брачев В.С. Сергей Федорович Платонов // Отечественная история. – 1993.
— №1. – с.111-128

Володихин Д.М. Критика теории прогресса в трудах Р.Ю.Виппера // Вопросы
истории. – 1999 — №2 – с.153-162

Головко В.В. Ідентичність як метафора: шлях від психології до
історіографії // Український історичний журнал. – 2002 — №3. – с.23-34

Гомаюнов С.А. Почему не была написана биография Н.М. Карамзина //
Вопросы истории. – 1987 — №8 – с.177-182

Горелова С.И. Александр Густавович Бринкер – историк и педагог //
Вопросы истории. – 20021. — №7 – с.161-165

Зотова З.М. Петр Бенгардович Струве // Вопросы истории. – 1993. — №8 –
с.55-72

Киян О.І. М.Д.Іванишин як історик й організатор історичної науки //
Український іситоричний журнал. – 2002. — №2 – с.84-99

Коротких В.И. Система философии Гегеля как предмет историко-философского
рассмотрения // Вестник МУ.Серия 7. Философия. – 2002 — №6. – с.3-19

Краснобаев Б. В.О.Ключевский о русской культуре ХVII – ХIХ веков //
История СССР – 1981 — №5 – с.131-149

Нечкина М.В. В.О.Ключевский о французской революции 1789 года // Новая
и новейшая история – 1969. — №5 – с.109-115

Никулина М.В. О состоянии и особенностях развития русского
славяноведения в первой трети ХIХ в // Советское славяноведение. – 1983
— №5. – с.86-96

Новикова С.С. Особенности развития социологической мысли в России //
Социс. 2002 — №10 – с.122-130

Петрушев А.И. Новое издание о судьбах историков // Новая и новейшая
история – 2002 — №2. – с.164-174

Пронштейн А.П. Татищев и начало научного источниковедения в России //
История СССР – 1986 — №3 – с.98-109

Поляков Ю. Историзмы. Исторические деятели и историки // Свободная мысль
– ХХI – 2002 — №2 – с.81-92

Рабинович М.Д. Эволюция курса всеобщей истории В.Ключевского // Новая и
новейшая история. – 1969 — №6 – с.103-108

Рубинштейн Н. Иван Егорович Забелин. Исторические воззрения и научная
детальность // История СССР – 1965. — №1 – с.54-74

Хлебников Л.М. Сожженная диссертация // Вопросы Истории – 1965 — №9. –
с.213-215

Хохлов А.Н. Н.Я.Бичурин и его труды по Монголии и Китае // Вопросы
истории – 1978 — №1 – с.55-72

Цыганков Д.А. Профессор Московского университета Владимир Иванович Герье
(1837 — 1919) // Новая и новейшая история – 2002 — №5 – с.219-230

Черных А.И. История и социология — проблемы взаимодействия // Социс. –
2001 — №10 с.16-25

Шаханов А.И. С.М.Соловьев и В.О. Ключевский // Вопросы истории – 2000 —
№3 – с.146-155

Шмурло Е.Ф. С.М.Соловьев // Вопросы истории – 1993 — №9 – с.155-164

Щербань Н.В. В.О. Ключевский О Смуте // Отечественная история. – 1997 —
№4. – с.95-103

Щербань Н.В. Невостребованные традиции: В.О. Ключевский – педагог //
Отечественная история. – 1998 — №6 – с.65-81

Юхт А.И. Татищев и экономическое развитие России в первой половине
ХVIII века // История СССР. – 1986. -№3. – с.81-98

Похожие записи