.

Карл Густав Еміль фон Маннергейм та його політична кар’єра (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 5289
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з світової історії

Карл Густав Еміль фон Маннергейм та його політична кар’єра

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Родина Карла Густава Еміля фон Маннергейма, його

дитячі та юнацькі роки

Розділ ІІ. Військово політична кар’єра Карла Густава

Еміля фон Маннергейма

Розділ III. Карл Густав Маннергейм на чолі фінської

держави, та завершення його політичної кар’єри

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність даної теми полягає в тому, що вивчаючи життєвий шлях
визначних історичних постатей, ми можемо зробити висновок про вплив
особистостей на перебіг подій у світі. Карл Густав Маннергейма
відноситься до особистостей які творили історію ХХ століття, поряд з
В.Леніним, А. Гітлером, Ф.Рузвельтом, Й.Сталіним, У.Черчіллем та іншими
постатями аналогічного масштабу. Крім того Карл Густав Маннергейм
посідає помітне місце в історії Фінляндської держави, доклавши велику
кількість зусиль для її розвитку і процвітання, керуючи державою в одні
із найскладніших днів її історії.

Перебіг подій в світі, коли серед політичних діячів виділилася постать
Маннергейма, що вплинуло на формування його як політика, який в міру
причин стає фактично диктатором Фінляндії, а пізніше й президентом
Фінляндської держави.

Предметом даного дослідження являється постать Карла фон Маннергейма, та
перебіг подій, які охопили період з раннього дитинства до перебування
Маннергейма на найвищій державній посаді у Фінляндії.

Об’єктом даного дослідження виступає особа Карла Густава Еміля фон
Маннергейма.

Мета даної роботи полягає в тому щоб дослідити :

-дитинство та юнацькі роки Карла Еміля фон Маннергейма,та його службу в
збройних Силах Російської імперії

– події у Фінляндії з 1930 р. по 1946 р., та роль Маннергейма в них;

– дослідити діяльність Маннергейма у радянсько-фінляндській війні
1939-1940 років (проти агресії Радянського Союзу), та Другої світової
війни (на стороні Німеччини – проти СРСР);

– дослідити як ця людина дійшла до найвищої посади в Фінляндії, ставши
президентом;

– дослідити в період Другої світової війни завершення політичної кар’єри
Маннергейма.

Основним джерелом з якого були взяті важливі фактичні дані з
досліджуваної нами теми, було почерпнуто з власних „Мемуарів” Карла
Густава Еміля фон Маннергейма, які були тричі перевидані.1

Окремі дані з обраної теми були отримані з таких досліджень, як
Джонсон П.2, Кіссінджер Г.3, Дюразель Ж.-Б.4 та Дюпюі Т.Н., Дюпюі Р.Є.5
Цінність матеріалу який використовувався в опрацюванні даної теми дає
можливість більш ознайомитись з цікавими подіями такої особи як Карл
Густав Маннергейм; та особливо його перебування на найвищій посаді у
Фінляндії.

Хронологічні межі даної теми охоплюють період з 1887 по 1946 роки.

1930-1946 роки роль Маннергейма в подіях, які відбувалися в Фінляндії;

1939-1940 роки Зимова війна;

1944-1946 роки перебування Карла Густава на посту президента Фінляндії,
та драматичне завершення політичної кар’єри Маннергейма.

РОЗДІЛ І. РОДИНА КАРЛА ГУСТАВА ЄМІЛЯ ФОН МАННЕРГЕЙМА, ЙОГО ДИТЯЧІ ТА
ЮНАЦЬКІ РОКИ.

Більшість з історичних діячів визначає сенс свого життя ще в ранній
юності і неухильно прямує до раз і назавжди визначеної мети.

А Карл Маннергейм знайшов своє призначення у віці 50 років. Потрібна
була історична гроза у вигляді двох російських революцій 1917 року і
кілька тижнів непростих роздумів та сумнівів, щоб генерал-лейтенант
Російської армії написав заяву про вихід з російської служби і вирушив з
Одеси на землю батьків, де він не жив 30 років, – створювати і захищати
демократичну Фінляндію.

Роберта фон Маннергейма та його дружини Хелени, уродженої фон Юлін.
Життя в Вільнесі, було обмежене жорсткими правилами. Всі вели себе
достойно і благородно. Вимагалось чітко вибирати фрази. Не позволялось
шуткувати.

Пращури Маннергейма прибули до Швеції, яка володіла тоді Фінляндією ще у
ХVІІ сторіччі з Нідерландів. Його прадід Карл – Ерік був лідером
Аньяльської ліги, він займав досить видне місце в Союзі “Анряла”, що
разом зі своїм начальником командиром піхотного полку Турку, полковником
Южаном Еріком Хестеску був засуджений до страти за зраду родини. Майже
всі вищі армійській офіцери поставили свої підписи під декларацію, яка
об’явила незаконною почату королем війну проти Росії.3

І лише завдяки королівському помилуванню життя Маннергейма було
збережено. Коли росіяни захопили Фінляндію, очолив делегацію станів
новоствореного Великого князівства, яка домовлялася з російським царем
Олександром І про статус Країни у складі Російської Імперії.

Дід Карла – Густаф – Еміль (на честь якого і було названо нашого героя)
був головою Вищого Апеляційного суду Фінляндії і вченим-біологом, а
батько – відомим поетом, письменником і підприємцем. Проте бізнесова
діяльність графа виявилася цілком невдалою, він збанкрутував і виїхав до
Парижа, де провів останні роки життя в колі богеми.

Маєтки батька було розпродано, і мати з дітьми змушена була жити в
маєтку своєї мачухи. Коли її третьому сину Карлу – Густафу – Емілю –
було чотирнадцять років, його мати померла, батька, який прожив ще 33
роки, він так ніколи більше і не побачив, і його освітою та вихованням
займайся брат покійної матері Альберт фон Юлін.

І батькова, і материна родина належала до шведської аристократії
Фінляндії, їхньою рідною мовою була шведська. Шведи захопили країну ще у
ХІІ сторіччі і на початку ХІХ ст. фінську мову було практично витіснено
з усіх сфер культурного вжитку – нею розмовляли лише селяни, які, втім,
скидали 80 відсотків населення країни.1 Не випадково, що першим пунктом
вимог (чи побажань громадян Фінляндії, які ще Маннергенйм – прадід
привозив до російського імператора, було затвердження шведської в якості
єдиної мови адміністрації і суду у новоствореному Великому
Кнізівськтві.12

Національне фінське відродження почалося лише в середник ХІХ сторіччя, і
першою реакцією на це з боку шведської громади став випрошений в
російського царя Миколи І указ 1850 року: який забороняв видання книг
фінською мовою.

Лише за рік до народження майбутнього керівника Фінляндії у 1866 році,
фінській громаді вдалося запровадити у початкових сільських школах
викладання фінською мовою нарівні зі шведською.

В цьому плані необхідно відзначити (наша) і те, що зараз фінські
патріоти намагаються довести, що родини Маннергеймів та Біланів були
вимовними, користувалися нарівні шведської і фінською, проте це виглядає
доволі сумнівним.

Принаймні, у 1918 році, коли Маннергейм повернувся до Фінляндії, він мав
величезні труднощі у спілкуванні фінською та й потім, до самої смерті,
розмовляв першою державною мовою країни з дуже політичним акцентом,
припускаючись багатьох помилок.23

Як би там не було, середню освіту Маннергейм здобував шведською – і в
Гельсінському приват ліцеї у 1874-1880 роках, і в гімназії в Гаміні у
1881-1882 роках і в Гмінському кадетському корпусі у 1882-1886 роках.

Щоправда з Кадетського корпусу майбутнього маршала було з ганьбою
виключено за численні порушення дисципліни. Лише наступного року він
екстерном склав випускні іспити у Гельсінському приват ліцеї і,
отримавши атестат про середню освіту, зробив другу спробу військової
кар’єри.

Хоча ще в 1878 році у складі російської армії було створено окремі
збройні сил автономної Фінляндії, молодий аристократ не палав бажанням
служити у цьому провінційному корпусі. У 1887 році двадцятирічний
Маннергейм вступив до одного з найпривілейованіших юнкерських училищ
Росії – Миколаївського кавалерійського у Санки-Петербурзі.

Так розпочалася його тридцятирічна військова служба в армії Російської
імперії.

У Санкт-Петербурзі юнкер вже не бешкетував і через два роки з відзнакою
закінчив училище, отримавши звання корнета. Прослуживши два роки в
Польщі, Маннергейм повернувся до Петербурга і став корнетом Лейб-гвардії
її Імператорської Величності Кін гвардійського полку – одного з
найпривілейованіших полків російської гвардії.1

Наступного року він одружився з Анастасією дочкою генерал-майора від
кавалерії Миколи Арапова і мав від неї двох дочок – Анастасію, та Софію.
Аристократичне походження та вдалий шлюб сприяли блискучій кар’єрі
гвардійського кавалериста, натомість стримував її брак коштів
гвардійська молодь, як правило, жила набагато “ширше”, аніж це дозволяла
порівно скромна платня молодшого офіцера. Маннергейм же з Фінляндії
ніякої матеріальної підтримки не отримував. Хоча звичайно, вирішальне
значення у кар’єрі відіграли його особисті якості – розум, лідерські
здібності та відвага на полі бою. Гвардії поручик Маннергейм стояв у
почесному караулі під час коронації останнього російського імператора
Миколи ІІ. А восени 1905 року за особливу мужність, проявлену у битвах з
японцями під Сандепу, та Мукденом, спеціальним указом імператора йому
було достроково присвоєно звання полковника.

В 1906 року французький вчений Поль Пелло звернувся до російського та
китайського урядів за дозволом провести комплексну наукову
археологічно-етнографічно-біологічну експедицією з Ташкента до Пекіна,
дослідивши Західний (російський) та Східний (Китайський). Туркестан.1

Російський уряд поставив умовою участь у експедиції російського
“вченого”, яким став полковник Маннергейм. Його кандидатуру підібрав
особисто начальник Генштабу Російської армії генерал Амцин. Маннергейм
“подав у відставку” і навіть спеціально з’їздив до Фінляндії, щоб
отримати замість загальноросійського фінляндський паспорт.

Кінна експедиція тривала понад два роки і зібрала величезну кількість
різноманітних наукових матеріалів.

Маннергейм також здобув славу етнографа та географа, зробивши зокрема,
за час експедиції понад 1300 своїх власних фотографій, а 1200 зібраних
ним експонатів матеріальної культури сартів, киргизів, уйгурів та
тибетців тепер складають спеціальну експозицію в Національному музеї
Гельсінкі. Справжнім же підсумком його “наукової” роботи був секретний
меморандум, де полковник обґрунтував необхідність та можливість
завоювання і включення до складу Російської імперії двох китайських
провінцій – Сінузяну та Гальсу.1

З 1913 року вже в званні генерал-майора Маннергейм командував у Варшаві
окремою гвардійською кавалерійською бригадою, що складалася з
лейбгвардії Уланського. Її Імператорської Величності полка і
лейб-гвардії Гродненського гусарського полка. Під час Першої світової
війни Каварлерйський генерал послідовно командує бригадою, дивізією,
оперативною групою з двох російських та трьох румунських дивізій, а з
літа 1917 року – Кавалерійським корпусом на Румунському фронті. Генерал,
що дотримувався правих поглядів, украй негативно сприйняв крах
російської монархії, і “революціонізацію армії”.2

Його неприязнь до лівих з Тимчасового уряду була взаємною, і як
наслідок, 20 вересня 1917 року генерала було знять з командування
корпусом і відправлено у резерв штабу Одеського військового округу. Про
те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшись на поганий стан
здоров’я, у наказі про його переведення відзначалось, що “Маннергейм
недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, що відбуваються у
Росії, а його ставлення до військових Комісарів Тимчасового уряду є
неприпустимим”.

Осінні місяці 1917 року, бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі,
стали, як він пише у спогадах, найвищими у житті. Він бачив, як
руйнується армія, якій він віддав 30 років життя, як гине велика
держава, якій він вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що жовтневі події
1917 року у Петербурзі і встановлення більшовицької диктатури граф
сприйняв украй негативно.1 Про його службу більшовикам мови бути не
могло. Маннергейм вирішував іншу дилему – долучитися до російського
білогвардійського руху, що саме виникав тоді, чи послужити маленькій
країні в якій він народився півстоліття тому.

Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і
авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту (фінгювюд
буквально “Бомбардував” генерала листами, молячи його повернутися на
батьківщину і очолити створювану фінську армію.

Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії
виступають практично усі росіяни – від ультра монархістів до
більшовиків.

І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми
колишніми товаришами по зброї. Отож, морально цей вибір для нього був
дуже важкий. Зрештою, першого січня 1918 року Маннергейм написав листа
начальнику генерального штабу фінської армії П.Є. Свінхувуду з проханням
звільнити його з Російської служби з зв’язку з тим, що він переходить у
збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінкі.

РОЗДІЛ ІІ. ВІЙСЬКОВО ПОЛІТИЧНА КАР’ЄРА КАРЛА ЕМІЛЯ ФОН МАННЕРГЕЙМА

Радником РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і
Фінляндії в один і той самий день – 31 грудня 1917 року, але це аж ніяк
не означало, що нова демократична, чи то пак соціаліста на Росія справді
почала будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах
рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести
криваві війни за незалежність. Різниця ж полягає лише в тому, що
Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна – програма.1

Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному
положенні, національному положенні, національному характері і таке інше.
4 грудня 1917 року Сейм проголосив незалежність Фінляндії, а вже 28
січня 1918 року комуністична меншість у ньому здійснила спробу захопити
владу в країні. Так почалась недовга, тримісячна, але дуже запекла війна
між “червоними” “ Білими” фінами.

“Червоні” які хотіли здійснити в Фінляндії таку є революцію як в Росії.
Революція почалася в січні 1918 року “Червоні” захопили всю Південну
Фінляндію, а сант бажав в м. Вааса. Громадянська війна, в якій фінський
уряд получив підтримку від Німеччини, а червоні від російських
більшовиків, закінчилась в травні 1918 році перемого урядових військ,
очолюваних генералом Густавом Маннергеймом.”2 Отож, першою операцією
Маннергейма на фінській службі було роззброєння своїх колишніх товаришів
по зброї з російської армії.

Цим було одночасно вбито двох зайців – ліквідовано загрозу втручання цих
військ у фінську громадянську війну і значно ліпше озброєно
білогвардійські загони, які перед тим мусили воювати фактично голими
руками. Згодом, у березні та квітні в околицях Тампере, а також під
Випурі наприкінці квітня основні сили фінських червоногвардійців було
розгромлено. Певну допомогу Маннергейму надали добровольці зі Швеції та
Німецький експедиційний корпус генерала фон дер Гольца.

Хоча сам Маннергейм, якому в ході цієї війни було присвоєно звання
генерала від кавалерії, не брав безпосередньої участі в організації
репресій білих проти червоних, вже тоді фінські комуністи наліпили йому
ярлик “генерала-м’ясника”. Білі. Білі бо справді не жаліли своїх
червоних ворогів, і громадянська війна у Фінляндії була не менш
жорстокою, аніж у Росії. Під тиском Німеччини Радянська Росія у травні
1918 року згодилася розпочати переговори про мир з білими урядом
Фінляндії за посередництвом Німеччини. Проте більшовики свідомо
затягували переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежність, аж до
листопада 1918 року, коли в Німеччині сталася революція. Переговори
відновилися лише 1920 року, коли Ленін виступив і висунув ідею про
“міні-Брест” і вирішив домовитися заради “мирної передишки” не лише з
Польщею та Країнами Балтії, а й Фінляндією. І мир між більшовицькою
Росією та Фінляндією було підписано у жовтні 19200го в естонському місті
Тарту.1

В цілому ж, порівнюючи історичні долі наших двох країн, переконуємося,
що Фінляндії поталанило все ж більше, ніж Україні, – у грудні 1917 року
армію Муравйова було направлено на Київ, а не на Гельсінкі. Оволодіння
Україною більшовики визнали важливішим, аніж захоплення Фінляндії. А сил
на вирішення обох цих завдань одночасно Радянський уряд Росії просто не
мав.

Після перемоги над червоногвардійцями навесні 1918 року почали
посилюватися суперечності між Маннергеймом та урядом і парламентом
країни.

Головнокомандувач вважав, що нова держава еліта зв’язала занадто тісні
стосунки з Німеччиною. Це не подобалося йому, по-перше, через його
загальну анти німецьку спрямованість, якої він набув у радянській армії,
по-друге ж, генерал, чудово розумів, що Німеччина неухильно наближається
до нищівної поразки у Першій світовій війні.

І пов’язувати долю молодої держави з кораблем, що йде на дно, принаймні
необачно.1 Після ж порядки Німеччини коли питання про обрання “Королем
Фінляндії та Карелії” родича Вільгельма ІІ Фрідріха – Карла Гессенського
відпало ніби само собою, регентом “королівства без короля” було обрано
Маннергейма.2 Він стояв на чолі держави з грудня 1918 року до липня 1919
року і робив усе можливе, щоб закріпити незалежність держави. Зокрема,
він пропонував Колчаку, Денікіну та Юденичу підписати угоду, за якою
російські білогвардійці визнали б незалежність Фінляндії, а фіни,
натомість, допомогли б вигнати більшовиків з Петрограда.

Проте “Єднінєділімщики” принципово відмовилися від такого компромісу.

З цього розділу ми бачимо офіційно визнану незалежність двох держав.
Початок запеклих війн між “Червоними” і “Білими”, а також Маннергейма,
який на службі у Фінляндії, іде на сутички проти своїх колишніх
товаришів по зброї.

У 1931р. Новий президент Фінляндії Реландер Лаурі Крістіан запросив
64-річного генерала Маннергейм очолити Раду Оборони країни1. Це стало
своєрідним другим поверненням Маннергейм в політику, коли немолода вже
людина розгорнула таку бурхливу активність на високій державній посаді.

Маннергейм був переконаний, що радянські більшовики ніколи не змиряться
із незалежністю Фінляндії і при першій зручній нагоді спробують
відновити контроль над колишньою провінцією Російської імперії. Тому він
намагався сприяти розвиткові оборонної промисловості у Фінляндії
(щоправда, без відчутних успіхів) і всіляко підвищувати боєздатність
армії, покращувати її військово-технічне оснащення, морально-політичну
єдність армії та народу країни.

Проте улюбленим дітищем фельдмаршала стала система довго часових
фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яка отримала назву
„Лінії Маннергейм”. Карельський перешийок – замок Фінляндії, за
визначенням самого Маннергейма, наші Фермопіли: він являє собою тісний
прохід між Фінською затокою і Ладожським озером, шириною всього лише 70
кілометрів в самому вузькому місці 2.

Споруджувати укріплення фіни почали тут ще у 1920раці, але справжнього
розмаху будівництво набуло тільки за Маннергейма. В будівництві лінії
брали участь англійські, французькі, німецькі і бельгійські військові
інженери-фортифікатори. Глибина лінії складала 95 кілометрів, загальна
довжина лінії складала 135 кілометрів.

Лінія Маннергейма включала в себе передову (зона загородження), головну
другу і тилову смугу оборони, дві проміжні смуги і відсічні позиції1.
Проте Маннергейм так і не встиг добудувати свою лінію до нападу СРСР на
Фінляндію.

Однак навіть те, що вже було зроблено, являло собою одну, з
найпотужніших фортифікаційних ліній у світі. Тут слід відзначити, що
багато європейських країн захоплювалися тоді будівництвом подібних
ліній. Однак, з оглядом на історичну перспективу, слід зауважити, що ані
славнозвісна французька „Лінія Мажіно”, ані німецька „Лінія Зігфріда”,
ані потужні чеські і грецькі укріплення, ані радянські „укріп- райони”
вздовж старого західного кордону не справили суттєвого впливу на перебіг
Другої світової війни. Саме тому Лінія Маннергейма виявилося практично
єдиним прикладом справді ефективного використання такого типу споруд.

Інформаційна бомба літа 1939р. вибухнула 23 серпня. Міністри закордонних
справ Німеччини і СРСР І. фон Ріббентроп і В.М.Молотов підписали в
Москві Пакт про ненапад. Як стало відомо пізніше, він містив Таємний
додатковий протокол, в якому сторони домовилися про розподіл сфер свого
впливу. СРСР отримав свободу дій у Фінляндії, Прибалтиці, східних
областях Польщі, та в Бессарабії, що входила тоді до складу Румунії.
„Гріховний альянс” фашистів і комуністів вразив цілий світ1.

Радянський союз хотів виграти час, щоб встигнути, якнайкраще
підготуватися до війни. Його сили за рік до цього, навесні 1938 році,
зв’язав збройний конфлікт з японцями, що увірвалися на Далекий Схід із
Маньчжурії. На весні 1939р. Японці напали на Монголію, куди були
направлені значні сили Червоної Армії. Восени Японія під тиском
Німеччини пішла на перемир’я, так як Радянський союз недовіряв його
надійності.

1 вересня 1939р. Німеччина напала на Польщу. Через два дні спочатку
Франція, а потім Великобританія оголосили Німеччині війну. Фінляндія, як
і інші скандинавські країни заявила про свій нейтралітет щодо всіх
учасників „великої війни”. Польща була зломлена за два тижні і вся
компанія закінчилася протягом місяця. 17 вересня СРСР окупував східні
області Польщі. Потім надійшла черга Прибалтики. Наприкінці вересня – на
початку жовтня СРСР примусив Естонію, Латвію й Литву погодитися зі
створенням на їх території військових баз і підписати договори про
взаємну допомогу2.

5 жовтня 1939р. Уряд Фінляндії отримав запрошення направити до Москви
своїх представників для обговорення „Конкретних політичних питань”.
Події в Прибалтиці показали, що чекає на Фінляндію. Тільки-но було
отримано запрошення прибути на переговори, на пропозицію Маннергейма
частини регулярної армії були перекинуті на Карельський перешийок і
додані прикордонними військами. 10 жовтня розпочалися надзвичайні
навчальні збори резервістів, що по суті означало мобілізацію всієї
армії. Важко переоцінити значення цих навчань для забезпечення успіху в
майбутніх оборонних битвах.

Уряд призначив своїм представником на переговорах у Москві досвідченого
політика Ю.К. Паасіківі, який добре знав Росію. 2 жовтня він відвідав у
Москві Сталіна і Молотова й почув вимоги СРСР. Для надання безпеки
Ленінграду Фінляндія мала здати Радянському Союзу в оренду півострів
Ханко під військову базу і поступитися островами Фінської затоки ,
значною частиною Карельського перешийка і фінляндською частиною
Рибальського півострова у районі Петсамо. Як компенсацію СРСР мав
передати Фінляндії удвічі більші, але майже не обжиті території у
Східній Карелії. Відповідно до інструкції уряд Паасіківі відкинув усі
вимоги радянського керівництва і повернувся до Гельсінкі.

21 жовтня Ю.К. Паасіківі знову вирушив на переговори до Москви, цього
разу з міністром фінансів Вяйне Таннером. Інструкції уряду були так само
жорстокими і в жодному разі не йти на поступки. Можна було тільки
говорити про „випрямлення” Куоккамської закрути на Карельському
перешийку і про деякі дрібні віддалені острови Фінської затоки. Сталін
жорстко зазначив, що вимоги СРСР мінімальні, і тому не варто
торгуватися.1

Після повернення до Гельсінкі Ю.К.Паасіківі сподівався, що уряд піде на
деякі послаблення у територіальному питанні. Маннергейма був тієї ж
думки, оскільки вважав, що втягування у війну з СРСР напевно

_________________

1 Фінляндія: Зб.наук.ст.-Гельсінки,1999.-С.381.

означало б кінець незалежності Фінляндії. Але уряд не поступився.

Особливо різко виступили міністр закордонних справ Еркко і міністр
оборони Ніукканен, який сам був карелом.

Вони покладали великі надії на допомогу Швеції, однак щодо цього не було
жодних гарантій. І на зустрічі глав держав і міністрів закордонних справ
країн Північної Європи у Стокгольмі 18-19 жовтня 1939р. Президент Калліо
і міністр закордонних справ Еркко отримали від прем’єр-міністра Ганссона
однозначну відповідь: у конкретній ситуації Швеція не зможе допомогти
Фінляндії.

31 жовтня Паасіківі і Таннер знову вирушили до Москви. Останні напутні
слова, сказані Еркко Паасіківі, були такими: ”Забудь, що СРСР – велика
держава!”. Це показує, наскільки азартну гру вело вище
зовнішньополітичне керівництво Фінляндії. З іншого боку (і так імовірно,
це можна було б потім і розцінювати), згода з територіальними
претензіями СРСР мало б фатальна наслідки. Коли Паасіківі і Таннер вже
їхали в поїзді до Москви була обнародувана промова Молотова, в якій він
детально роз’яснив територіальні претензії СРСР, таким чином поставив
весь свій авторитет на кін. Еркко хотів відразу ж відкликати учасників
переговорів, але ті вирішили продовжувати свій шлях до місця
призначення.1

Коли Паасіківі і Таннер зустрілися у Москві зі Сталіним, той несподівано
сказав, що готовий відмовитися від вимог щодо зміни кордону на
Карельському перешийку і від Ханко. Замість цього він
запропонував Фінляндії надати СРСР якірну стоянку у Лаппохя

_________________

1 Screen, J.E.G. Mannerheim: The Years of Preparation. London 1970,
1993.-243p.

неподалік Ханко і один із сусідніх островів. Ці пропозиції Паасіківі
також довелося відкинути, оскільки Еркко у своїх інструкціях,
відправлених до Москви, заборонив домовлятися як про ближні до Ханко
острови, так і про створення радянських військових баз у будь-яких інших
містах.

Остання нарада на якій був присутній Сталін і Молотов відбулася 9
листопада. Через чотири дні переговори були остаточно перервані.

Після того, як у середині листопада 1939р. Були перервані Московські
переговори, політичне керівництво Фінляндії зітхнуло з полегшенням.
Багато хто з членів уряду вважав, що СРСР лише блефує. Дивний та
нереалістичний оптимізм Фінського уряду на мить примусив громадян
повірити, що гірше справді позаду1.

Маннергейм вважав політику уряду безвідповідальною, а зниження
готовності Фінляндії до оборони настільки вивели маршала з рівноваги, що
він знову подав прохання про відставку2. Маннергейма обґрунтував своє
рішення у довгій пам’ятній записці, де критикував уряд за погане
керівництво зовнішньою політикою і зневажливе ставлення до підтримки
готовності до оборони3. Відставці Маннергейма перешкодила криза,
викликана подіями у селі Майніла. 26 листопада Радянський Союз
організував провокацію, відому під назвою „Вистріли в Майніла”. Ввечері
того ж дня Молотов заявив послу Фінляндії в Москві, що з фінської
сторони на Карельському перешийку в 15.45 був відкритий артилерійський
вогонь по розміщенню радянських військ в селі Майніла, при цьому, було
вбито троє солдат і один молодший офіцер і дев’ять чоловік поранено.
Результатом цього інциденту радянське керівництво не прибільшуючи
значення такому нападу, але рахує за потрібне виразити різкий протест.

Молотов запропонував уникнути провокацій в подальшому відвести фінські
війська від границі на 20-25 кілометрів. Відповіддю, на наступний день,
говорилося, що постріли були здійснені не з фінської сторони. Фінські
прикордонники встановили місце, де пролунав вибух. Він відбувся в 800
метрах від лінії кордону на відкритій поляні поблизу села Майніла.
Одночасно вони з допомогою ліній, проведених від трьох спостерігаючи
пунктів, визначили, що вистріли були здійснені з південно-східного
напрямку з відстані в 1,5-2 кілометра від місця вибуху, це є зі сторони
Радянського Союзу. Дані спостереження прикордонників занесли в журнал.
На підставі цього фінський уряд самим рішучим чином відхилив протест
радянського керівництва, проте заявив про свою готовність до переговорів
відведення військ від кордону на відстань яка буде узгоджена. В
подальшому було запропоновано, щоб перед пограничними експертами
поставили завдання розслідувати інцидент в відповідності з договором,
укладеним між Фінляндією і Радянським Союзом 24 вересня 1928р. 26 жовтня
на Карельському перешийку відбулася зустріч Маннергейма з генералом
Неноненом. Ненонен завірив Маннергейма що артилерія повністю відведена
за лінію укріплень, звідки ні одна батарея не в силах здійснити вистріли
за лінію кордону. До речі під час війни 1941-1944 років полонені
радянські вояки детально описали, як була організована ця незграбна
провокація.1

27 листопада Молотов проінформував фінського посла, що радянський уряд
більше не вважає себе зв’язаним договором про ненапад. На фінську
пропозицію про спільне дослідження інциденту з ви стрілами в Маінила
ніякої уваги не звернули, але почали доказувати що уряд Фінляндії
попросив відвести радянські війська на 25 кілометрів від границі.

29 листопада Молотов висунув звинувачення в тому, що фінські збройні
сили, „як відомо”, продовжують вести воєнні дії не тільки на
Карельському перешийку, але й на інших територіях.

Підсумок був невтішним: радянський уряд вважає за потрібне розірвати
дипломатичні відносини з Фінляндією.

Не дивлячись на це, уряд Фінляндії ще раз звернувся до радянського уряду
з пропозицією про розв’язання суперечностей на основі параграфу 5
договору про ненапад. Одночасно було повторено, що Фінляндія готова
відвести війська на Карельському перешийку на таку відстань від
Ленінграда, що їх ніяк не можна буде вважати загрозою місту. На цю ноту
Радянський Союз відповів вогнем. Фінські пограничними в районі Петсамо
уже 29 листопада стали об’єктом нападу, а рано 31 листопада 1939 року
росіяни переважаючи силами приступили до операцій на суші, на морі й у
повітрі. Тепер кожному стало зрозуміло, що фінський народ попереду чекає
важка боротьба.1

30 листопада 1939 року раптово на центри міст посипалися бомби, які
принесли смерть і розруху підіймаючися туманних хмар

_________________

1 Jagerskiold, Stig. Mannerheim: Marshal of Finland. London and
Mineneapolis 1986.-482p.

радянським літакам вдалося непоміченими підійти до Хельсінкі із
Естонії, винирнути із хмар і з самої висоти й скинути свої бомби,
цілившись перш за все в порт Хіеталахті і центральний вокзал, а також в
аеропорт Маіли1.

Ранком, СРСР, після артпідготовки перейшли Карельський кордон на всіх
головних напрямках. Поряд з цим Маннергема проінформували, що
військово-повітряні сили противника провели розгромні нальоти на
провінційні міста та інші населені пункти. Після всього Маннергейм
побував в генеральному штабі і вислухав останні повідомлення, після
цього вирушив до президента, який прийняв його, залишаючись серйозним і
спокійним. „Я проінформував його про те, що після нападу противника на
країну, точно не буду вимагати своєї відставки, якщо президент і уряд
будуть потребувати моїх послуг на дальше необхідними.” Президент
подякував Маннергейм й попросив зайняти посаду головнокомандувача. Це
рішення було затверджене того ж ранку на засіданні уряду.

Перед тим як військові дії розгорнулися, радянський уряд ще раз виклав
свої козирі на стіл, за допомогою яких, була надія ослабити фінську
оборону і розложити фінський внутрішній фронт. 1 грудня, на другий день
після війни, радянське інформбюро повідомило, що в „місці” Терийоки, в
звільненому нами дачному поселенні розташованому біля кордону,
сформовано „Народний уряд демократичної республіки Фінляндія”. Головою
уряду був обраний лідер фінських комуністів, член Секретаріату
Комінтерну О.В.Куусінен..

Щодо воєнної підготовки, то фіни були значно слабші свого
противника. Але наближалася зима, і це давало надію, що сніг і морози
дадуть фінським військам перевагу в якості, а короткі дні вирівняють
диспропорцію в авіації. Матеріальна підготовка фінської армії до війни
була досить недостатньою, спорядження для боротьби з танками практично
були мінімальними: декілька батарей важкої і зенітної артилерії.
Недостаток боєприпасів і пального на складах, як це можна було побачити
із таблиці де показано, на який час їх могло б вистачити в ході війни:

Патронів для рушниць, автоматів і кулеметів – на 2 місяці.

Снарядів для мінометів калібру 81 мм – на 22 день.

Снарядів для польових пушок калібру 76 мм – на 21 день

Снарядів для польових гаубиць калібру 122 мм – на 24 дня

Снарядів для важкої артилерії – на 19 днів

Пального, змазуючи матеріалів – на 2 місяці

Авіаційного пального – на 1 місяці1

Бойові засоби авіації не досягали навіть половини штатної чисельності,
резервних літаків не було зовсім. Нестача засобів зв’язку досягала
45-100 процентів. Саперного спорядження не вистачало, а запаси колючої
проволоки мирного часу уже були витрачені на протязі жовтня-листопада.
Існувала також велика потреба в протитанкових мінах.

Що стосується обмундирування і спорядження, то його було лише 80% від
норми, в зв’язку з чим польова армія на пункт свого зосередження
перебувала більшою частиною в цивільному одязі, а потреба в наметах була
задоволена лише в самій малій степені. Така ж ситуація склалася і з
медикаментами, але це компенсувалося запасами із складів. Фінський
Червоний хрест зміг передати в розпорядок армії 10 сучасно обладнаних
сучасних польових шпиталів і величезну кількість медпрепаратів. Слабкою
і недостатньою була організація промисловості, яка несла
відповідальність за поповнення медичними матеріалами. Ще в 1931 році
союз оборони виступив з потребою значного збільшення виробництва на
державному патронному заводі, але плани збільшення виробництва до 20
мільйонів патронів в місяць так і не вдалося виконати до самого початку
війни. Також не було завершено і розширення державного порохового
заводу, реорганізацією заводу по виробництві гвинтівок: тільки після
підписання миру там стали випускати напівавтоматичну протитанкову зброю
калібром 20 мм, які були необхідні під час Зимової війни1.

Порівняно кращою була ситуація на державному артилерійському заводі,
особливо після того, як його перевели в Ювяскюля, де він частково
розташувався в скелі, яка витримала бомбові удари. Приватна
промисловість в деякому ступені також сприяла ліквідації недоліків.

Диспропорція сил стає ще більш зрозумілою, якщо порівняти чисельність і
вогневу міць фінської і радянської дивізій. Чисельний склад фінської
дивізії – 14200 чоловік, чисельність же радянської – 17500 чол. В
останній було два артилерійських полки (в фінській – один), один
протитанковий дивізіон (в фінській – жодного) і одна рота
протиповітряної оборони (в фінській – жодної).

Вогняну міць дивізій чітко видно з наступної порівняльної таблиці:12

Зброя Фінляндія СРСР

гвинтівок 11000 14000

автоматів 250

ручних кулеметів 250 419

кулеметів (7,62 мм ) 116 200

кулеметів ( 12,7 мм)

6

Зенітних кулеметів (чотирьохствольних)

32

ручних гранатометів

261

мінометів (81-82 мм) 18 18

гармат (120 мм)

12

гармат (37-45 мм) 18 48

гармат (75-90 мм) 24 38

гармат (105-152 мм) 12 40

По кількості автоматів і мінометів радянська дивізія в середньому в
двоє, а по кількості артилерії – втроє переважала фінську. Якщо
врахувати, що у радянських військ були ще окремі танкові підрозділи,
солідний артилерійський резерв верховного головнокомандування, а також
не обмежена кількість боєприпасів і перевага в повітрі, то диспропорція
стає ще більшою. Єдиними укріпленнями, про які варто згадати, були форти
берегової артилерії, які прикривали фланги головної оборонної лінії на
березі Фінської затоки і Ладозького озера.

На початку було сформовано 8 повноцінних дивізій, на кінець жовтня, коли
основна частина військ прикриття Карельського перешийку (1-а і 2-а
бригади) були звернені в одну дивізію, їх число досягло 9-ти.

Групування польової армії на початок війни були наступні:1

Армія Карельського перешийку в складі шести дивізій, зведених в два
армійських корпуси – 2-й і 3-й.

Резерв головнокомандування (6-ю дивізією), дислокований на території
Сімола – Кайплайнен – Лумякі, він був готовий відбити висадку десанту
противника на територію між містами Виборг і Котка.

4-й армійський корпус на фронті довжиною близько 100 кілометрів
північніше Ладожського озера.

На останній частині фронту протяжністю близько 1000 кілометрів до
Північного Льодовитого океану оборонялись лише окремі роти і батальйони.
Вони стали основою тих оперативних груп, які були з часом створені –
головним чином, із резервних частин, зібраних в центрах концентрації
поповнення.

В провінції Похьойс-Похьянмаа був кістяк для формування 10-ї дивізії –
два піхотних полки 25-й і 27-й, з досить значним озброєнням. Вони також
входили в резерв головнокомандуючого1.

Поповнення польової армії і формування нових підрозділів входило в
завдання трьох дивізій, штаби яких знаходилися в Рахимяки, Оулуі
Піексямяки. Озброєні були лише частково. Ставка головнокомандуючого була
розташована в Міккелі , на тому ж місці де вона дислокувалася в 1918
році на останньому етапі визвольної війни.

Події радянсько-фінської війни розпочалися нападом СРСР Фінляндію. Цю
війну так і вписали в історію під назвою Зимова війна. Початком цієї
війни стали військові події на Карельському перешийку, який сотні років
був воротами для нападу на Фінляндію.

Завданням армії Карельського перешийку, головнокомандувачем якої був
генерал Естерман, було не дати противнику проникнути в країну. Армія
складалася із 6-ти дивізій, розташованих від Фінської затоки через
озера Куолемаярви і Муолаанярви до р. Вуоксі, далі в напрямку Суваето і
до Ладозького озера вздовж річки Тайпапенйокі. На 70-ти кілометровому
фронті від Фінської затоки до Вуоксі оборонялись чотири дивізії 2-го
армійського корпусу, керував яким генерал-лейтенант Ехвіст. Смуги
оборонних дивізій становили 10-25 кілометрів по ширині.

На східній частині Карельського перешийку в неприливній смузі
протяжністю 56 км. Тримали оборону дві дивізії 3-го армійського корпусу,
командував яким генерал-майор Хейнріхс1.

З 3 по 11 листопада Маннергейм дав наказ генерал-лейтенанту Естерману
створити такий склад військ, який зумів би по можливості забезпечити
ефективну оборону між кордоном і головною лінією оборони, тобто
прикордонної зони. Склад військ був досконало ознайомлений з
прикордонною зоною, і в їх підготовку входило навчання проведенню.
Активних стримуючих боїв на перешийку.

Всупереч вказівкам Маннергейма бої почали вести дуже слабкими силами, що
зробило не можливим довготривалу затримку противника. В наслідок цього
фіни втратили блискучу можливість наносити ще більш ефективніші удари по
наступаючим військам противника. Ситуація погіршувалася і тим, що
противник наступав обходячи ліси які в багатьох місцях були заміновані.
Ряди радянських солдат просувалися під прикриттям танків по зруйнованим
дорогам і часто зупинялися в пробках. Але фіни не мали достатніх сил,
щоб ефективно використовувати цю перевагу. Деякі фінські солдати бачили
танки в дії, але їх було надто багато. Але передові батальйони в
останній момент отримали на озброєння 37-мм протитанкові засоби
„Бофорс”. Половина була закуплена в Швеції, а друга виготовлена на
фінських підприємствах.

Не дивлячись на недостатню чисельність, фінські війська часто наносили
успішні контрудари, в наслідок яких суперник був змушений просуватися
надто повільними, ніж передбачалося, темпами. Тільки 2 грудня радянські
війська вийшли до першої оборонної лінії Ваммелсу – Ківеннала – Рауту
–Тайпале, яка була розташована на відстані 10-16 кілометрів від
кордону1.

Пізно ввечері 2 грудня штаб армії дислокований в Іматра, отримав
інформацію, що противник висадився за правим флангом військ прикриття і
що центр прорваний аж до селища Формула, яке знаходилося перед головною
лінією оборони. Після цієї інформації два фланги військ прикриття
отримали наказ відійти, війська прибережної смуги – на позиції
Ууденкиркко, а лівий фланг – частково через Суванто, а частково на захід
вздовж позицій 2-го армійського корпусу. Але небезпека виявилася
фальшивою.

В зв’язку з цими подіями Маннергейм був обурений такою ситуацією і по
дорозі із Хельсінкі в Ставку особисто побував в штабі армійського
корпусу Іматра і знову вказав на важливість посилення активності перед
головною лінією оборони. В розмові про те, як покращити ситуацію,
з’явилася ідея сформувати спеціальні протитанкові підрозділи озброєні
мінами. Маннергейма дав наказ про створення таких підрозділів. Незадовго
вони отримали ще один простий засіб зброї – пляшки із запалюючою
сумішшю. Ближні бої проти танків в зимовій війні показали досить
яскравий героїзм.5 грудня перш за все вогнем протитанкових артилерій і
польових снарядів, знищили і вивели із ладу 80 танків й крім цього,
багато танків підірвалися на мінах2.

Завершуюча фаза стримуючих боїв була відмічена зростанням активності
фінів. 5 і 6 грудня в центрі Карельського перешийку проходили запеклі
бої. Всі фінські підрозділи показали якість своїх дій. Наказ радянських
військ, який потрапив в фінські руки в перші дні, показав що нападаюча
сторона розраховувала за декілька тижнів захопити всю територію
Фінляндії. Але надія на швидку перемогу в розрахунку на суперечки серед
фінського народу, на свою перевагу в силах і на техніку провалилась.
Радянські війська зрозуміли, що попереду їх чекає важка боротьба. Але
протягом осені 1939 року радянські війська все ж таки значно збільшили
сітку доріг і продовжували будувати залізничні шляхи від Петрозаводська
на Соуярви. Саме тут було зосереджено на початку війни лише сім дивізій
а в ході війни кількість зросла до 10-ти.На протязі наступних днів в
штаб головнокомандування з фронтів поступили погані новини. На
Карельському перешийку противник 6 грудня розпочав очікуваний наступ на
відрізку Тайпам, на якому, практично, не було резервів. Також велику
тривогу викликала ситуація на напрямку Суоярви – Лаймола, де позиції в
Піітсоноя були фінам залишені, а нова лінія оборони з величезними
зусиллями була організована а Коллая. Потрібно було негайно зупинити
наступ противника на цей район, бо з падінням Коллая запланований наступ
стане неможливим. Хвилюючі чутки доносились також і з Толвоярви. Тоді ж
9 грудня підполковник Паярі вивів партизанські підрозділи і наніс удари
в тил противнику. Ближній бій проведений в темноті ночі, закінчився
поразкою ворога. 10 грудня було отримано, переможне послання де боєм
завідував командир групи А полковник Екхольм.У полковника Там вели, в
цей момент в розпорядженні було сім батальйонів і 4-ри батареї. Війська
були повністю зосереджені, і він вирішив перейти в наступ. Наступ
розпочався 12 грудня і виявився для радянських військ повною
несподіванкою. В наслідок цього противники зв’язали один одного в лісній
місцевості північніше озера Толвоятві.

Наскільки гарячими були ці бої показують їх результати. Радянські
війська втратили на цій ділянці близько 1000 солдат, кілька сот
потрапило в полон. Знищено десятки танків, дві артбатереї та багато
іншої техніки.14 грудня вся територія Толваярві була звільнена, і
почалася нова фаза боїв, яка проходила вже в 10-ти км. від вихідних
позицій і завершилася повним знищенням залишків 139-ї дивізії. Після
жорстоких боїв, результат виявився блискучим. 139-ти дивізія противника
була вибита із гри, а кинутій їй на допомогу 75-й дивізії нанесено
серйозних втрат. Майже 4000 убитих нарахували 600 чол. Із воєнних
трофеїв слід назвати 59 танків, 31 гармат, 220 кулеметів і величезну
кількість боєприпасів. В зв’язку з великими втратами фінських воєнних
Маннергейм задумався над завершенням воєнних дій, сам погодився з
проханням командира групи довести все до кінця. В наслідок боїв загинуло
і було поранене 30% керуючого складу і 25% рядових солдат. Втрати в
районі Толваярві виявилися, таким чином, найбільшими за час усією
військової кампанії.1

Сім стомлених батальйонів здійснили величезну справу – розбили дві
ворожі дивізії і відкинули їх на 40 км. назад протягом 10-денних боїв.
Сутички під Толваярві означало багато як в стратегічному, так і в
психологічному відношенні. Також стабілізувалося положення на фронті в
Іломантсі21.

В кінці 1939-го на початку 1940-го року, після повного перегрупування
військ, фіни змогли провести кінцевий військовий маневр. В той час як
бої під Толваярві ще продовжувались, північніше Суомуссалмі, в глухій її
частині розпочалася сутичка, яку можна порівняти з боями за Толваярві.
Щодо кінцевого результату нападів противника на селище Суомуссалмі не
зміг застосувати наступальні дії.

Бої під Толваярві і Суомуссалмі, стали найбільш значними, та відіграли
вирішальну роль в піднятті морального духу народу в часи війни.

К.Г.Маннергейм в своїх мемуарах зазначає, що на Карельському перешийку,
фіни виграли „перший етап” війни. Фіни змогли сконцентрувати польову
армію на позиціях і вести стримані бої, під час яких противник не зміг
перешкодити фінській армії відвести перший ешелон військ на головний
оборонний рубіж.

„Другий етап” – грудневі бої на відбиття наступу, також ознаменувалися
перемогою фінів12. 1 лютого розпочався наступ на Сумму. 6 лютого
відбувся справжній генеральський наступ. Головний удар наносили в
напрямку Виборга, особливо на ділянці Сумма.

11 лютого наступальні операції противника розвернулись на всій ширині
Карельського перешийка, але і тут противнику не вдалося повністю
виконати заплановане, тому, що в районі Сумма були досить міцні
укріплення, і тому головний удар був перенесений північніше, на напрямок
Лехті. Ворог розбивав один за одним опорні пункти, поки не поглибив
прорив до одного кілометра. 12 лютого напад було продовжено, але
оборонні лінії вистояли.

13 лютого радянські війська розпочали новий наступ на оборонні
укріплення в районі Лехті. Спочатку атаки були відбиті, але після того,
як 500 танків прорвалися майже до розвилки доріг, які ведуть до Лехті,
де ситуація була критичною. 14 лютого також були втрачені залишки
оборонної лінії на кордоні Лехті, але ворогу ще не вдалося проникнути в
глибину. Після цього противник 15 лютого перейшов в наступ проти
угрупування військ, обороняючи дорогу на Кямяря і вечором прорвав
оборону. А відведення сил прибережного флангу значно полегшив вогонь
батарей з Койвісто. Тільки 21 лютого, коли відведення прибережного
флангу було завершене, був відданий наказ про відступ сил з Койвисто.

Одночасно з атаками на проміжну позицію продовжувалися затяті бої і в
районі Тайпале1.

Самим гіршим наслідком відводу військ було те, що у противника з’явилася
можливість погрожувати фінським комунікаціям, які проходили через
Виборгську затоку. Це означало збільшення довжини нашого фронту на 30
км.

19 лютого генерал-лейтенант Естерман звернувся з проханням про відпустку
по хворобі і на посаді командира 3-го армійського корпусу його замінив
генерал-майор Хейнріхс, якому відразу ж було присвоєно звання
генерал-лейтенанта. З початку війни він успішно керував обороною
північної частини Карельського перешийка і проявив себе в самих
критичних моментах людиною з міцними нервами. Генерал-лейтенанта
Хейнріхса замінив на посту генерал-майор Тальвель, а командиром групи в
Айтойокі назначили полковника Паярі. В Зузку зі зміною цих командирів
був здійснений план перегрупування сил на середній ділянці Карельського
перешийку.

В зв’язку з недостатньою кількістю сил відбулась все більша і більша.
Необхідно було враховувати в якості додаткового фактору і добровольців з
інших країн.

Із Швеції на цей раз прибуло близько 8 тис. добровольців. З Норвегії
прибуло 725 добровольців, які влилися в швецький батальйон. 800 датчан
були уже в Фінляндії і готувалися виїхати на фронт.

Угорщина, де адмірал Хорті проявив ініціативу по формуванню груп
добровольців, опинилась попереду усіх і там записалося 25 тис. Чоловік.
Угорський уряд в зв’язку з небезпечним положенням країни порахувало
можливим передати лише 5000 чоловік. Загальна сума добровольців, які
прибули в Фінляндію складала близько 11500 чоловік.1 12 лютого був
виданий відповідний наказ, щодо зміни військ на фронті Салла, яке
розпочалося 22 лютого .

Майстерність фінського солдата боротися в умовах війни з маневрами зараз
проявилися в повній мірі. Задня позиція по природнім умовам була
сильною, і місто Виборг зі своїми старими фортифікаційними ровами, і
інженерними укріпленнями являлося сильним опорним пунктом. 2 березня
противник пішов на зіткнення з цією третьою лінією оборони, при цьому в
акваторії Виборзької затоки обстановка була критична.

В ніч на 2 березня два полки атакували батарею. Атаку відбили але з
початком темноти йому все ж таки вдалося заволодіти островом.

1 березня всі війська під Виборгом об’єднали в Тимчасову берегову групу.
4 березня противник пішов в загальний наступ через кригу Виборзької
затоки.

Атаки в період 4-8 березня, були відбиті вогнем берегових батарей, які
наносили величезні втрати, особливо полкам, які наступали цільними
колонами з острова Суурсаарі (Готланд). Ці атаки почали хвилювати фінів.
Також, необхідним стало як найшвидше реорганізувати оборонні узбережжя.
7 березня було угрупування керівництва військами, яке несло назву „група
Хаміна”, керувати яким доручили генералу-майору Ханнелу.

13 березня 1940 року після безперервних 105-денних боїв, фінські збройні
сили на цей раз виконали до кінця своє завдання. В цей же день
Маннергейма підписав наступний наказ, адресований армії, але насправді
він виявився зверненням до всього фінського народу. Наказ який передали
по радіо, сповістив на стінах усіх церков країни: „Солдати славної
Фінляндії!…”1. Таким чином етап 3-місячноїт війни завершився. Воююча
без союзників Фінляндія зберегла свою незалежність, передавши
Радянському Союзу Карельський перешийок і ряд островів в Фінській
затоці.2

Таким чином з цього розділу ми бачимо офіційно визнану незалежність двох
держав. Початок запеклих війн між „Червоними” і “Білими”, а також
Маннергейма, який на службі у Фінляндії, іде на сутички проти своїх
колишніх товаришів по зброї. Однак з трагічних, але й разом з тим і
героїчних сторінок історії Фінляндської держави, яка на весь світ, але
перш за все Радянському Союзу, продемонструвала мужність і витривалість
фінського народу у боротьбі за свою незалежність.

РОЗДІЛ ІІІ. Карл густав манер гейм на чолі фінської держави, та
завершення його політичної кар’єри

Не дивлячись на мирний договір, СРСР продовжував тиск на Фінляндію.
Відчуваючи й фінами страх посилився після приєднання до СРСР країн
Балтії в серпні 1940 року. Фінляндія виявилася повністю відрізаною від
західних країн, а Швеція зберігала нейтралітет. Саме в цей час фінське
керівництво починає схилятися до співпраці з Німеччиною.1

Наприкінці травня 1941 року, військова делегація Фінляндії, очолювана
генерал-лейтенантом Гейнріксом, на запрошення Гітлера відвідала
Зальцбург і Берлін. Під час цією поїздки фінам стало зрозуміло, що вже в
червні Німеччина нападе на СРСР. У цій ситуації вище керівництво
Фінляндії зробило свідомий вибір – вирішило взяти участь у військовому
поході Гітлера. Інший можливий варіант, тобто відмова від
співробітництва, у гіршому випадку мав би наслідком перетворення
Фінляндії на поле битви між Німеччиною і СРСР. Крім того, тісні
військові контакти з Німеччиною в останні місяці та обізнаність з її
військовими секретами робили відмову настільки нереальною, що про неї
серйозне і не замислювалися. На початку червня Фінляндія повідомила
Німеччині свої умови участі у війні – забезпечення незалежності,
Німеччина мала перша напасти на СРСР, Фінляндія не мусила починати
військові дії, поки їх не почне СРСР21

„Вузьке коло” в уряді мало підстави, що громадська думка підтримує
вступ Фінляндії у війну на стороні Німеччини. Німці почали перекидати
свої війська до Північної Фінляндії у перших числах червня. Фінляндія
розпочала передислокацію військ на позиції прикриття 10 червня 1941 р.
Через тиждень головні сили армії отримали наказ про мобілізацію. Вже 14
червня німці повним ходом вели мінування акваторії Фінської затоки. Фіни
приєдналися до них ще 24 червня. 22 червня 1941 року о 4-й годині ранку
Німеччина напала на СРСР. У своїй промові по радіо Гітлер з пафосом
заявив, що німецькі солдати б’ються на берегах Північного Льодовитого
океану „ у союзі зі своїми фінськими товаришами”. Фінляндське політичне
керівництво поспішило спростував це повідомлення, заявивши про
нейтралітет Фінляндії та зайняло вичікувальну позицію відносно дій СРСР.
Після того як в червні росіяни нанесли по чисельним об’єктам Фінляндії
бомбові удари, спровоковані діями німецької авіації прем’єр-міністр
Рангель констатував, що країна знову знаходиться в стані війни з СРСР.1

Боєздатність фінської армії, оснащеної німецькою зброєю влітку 1941 року
була цілком іншою, ніж восени 1939р..У Фінляндії була проведена перша
мобілізація, у порівнянні з іншими країнами-учасницями війни. На
наступальному етапі війни у війні взяли участь півмільйона бійців. Це
стало можливим тому, що на різних допоміжних роботах, а також в
обслуговувані і постачанні армії брали участь майже 150 тис. членів
жіночої організації „Лоттав Свярд”.

__________________

1 Зимняя война 1939-1940. Книга первая. Политическая
история.-М.,1999.-С.182.

На цивільній службі також здебільшого були зайняті жінки. Протягом
усієї війни-продовження уряд дотримувався тези про „окрему війну”1.
Фінляндія була не союзницею Німеччини а „соратницею в боротьбі”.
Принаймні ворог у них був спільний і напад вони підготували також
спільно. Лінія фронту була поділена за водною системою річки Оулуйокі. У
північній Фінляндії відповідальність за ведення бойових дій взяла на
себе Лапландська армія німців, яка складалася з 6-ти дивізій.
Фінляндські війська (дві дивізії), розташовані в Північній Фінляндії, в
оперативному плані підлягали німецькому командуванні. Наприкінці червня
1941 року головні сили фінляндської армії ще раз зазнали перегрупування,
в наслідок чого у Північній Карелії була сформована Карельська армія з
5-ти дивізій і 3-х бригад. Командувати цими об’єднаннями
головнокомандувач доручив генерал-лейтенанту Еріку Гейнріксу. На Ладозі
у фінів було три , а на Карельському перешийку чотири дивізії В СРСР в
червні 1941р. На Фінляндському фронті було введено в дію загалом 17
дивізій (на Карельському перешийку 7, У Приладозькій Карелії – 4 і на
Біломорсько-Мурманській ділянці – 6)2 На момент наступу фіни навіть мали
на своїй ділянці фронту перевагу в живій силі.

Уряд не робив офіційних заяв про те, що Фінляндія переслідує у війні
свої особисті цілі, відмінні від цілей Німеччини. У будь-якому випадку
фіни, щонайменше прагнули повернути території, втрачені за Московським
мирним договором. Тому загалом війну вважали „війною-спокутою” і
продовженням Зимової війни, або війною-продовженням.

Ще на початку військових дій у колах, як політичного так і військового
керівництва обговорювались різні варіанти майбутнього східного кордону
Фінляндії. З п’яти варіантів, налічених генеральним штабом, найдальший
кордон був проведений на схід від Онезького озера. Найкращою зі
стратегічної точки зору альтернативою вважали кордон через три перешийки
між Фінською затокою, Ладозьким і Онезьким озерами і Білим морем.

Спільні військові дії фінів і німців розпочалися в Північній Фінляндії
наприкінці червня – на початку липня 1941р. Вже 29 червня фіни порушили
кордон, встановлений Тартуським мирним договором у районі Петсамо. Однак
наступ на Мурманськ загальмувався ще у перші дні війни. На початку липня
2-тя дивізія зі складу армійського корпусу генерал-майора Сііласвуо,
перейшла кордон і розпочала наступ двома групами з Куусамо і Суомуссалмі
у напрямі Лоугі та Ухті. Група, яка розвила наступ північніше, прямувала
до Мурманської дороги. Фіни швидко захопили Кестеньгу і, просунувшись
звідти уздовж залізничної гілки, підійшли до Лоугі на відстань приблизно
40 км. Однак у серпні наступ зупинився, коли противник ввів свіжі сили і
завдав фінам серйозні поразки. 14 дивізія полковника Ерккі Рааппана, яка
на початку липня наступала в районі Кугмо, стрімко просунулася у
напрямку села Рукаярві і захопила його у вересні.

Згідно планів німецького військового командування, 10 липня 1941 року
Карельська армія розпочала наступ уздовж східного узбережжя Ладозького
озера, прагнули вийти до річки Свірі до якої було 300 кілометрів. Німці
мали наступати з півдня на з’єднання з фінами. Однак до Свірі вони так і
не вийшли. Наприкінці серпня 1941 року німці двічі просили фінів взяти
участь в захопленні Ленінграда, який виявився у блокадному кільці.
Маннергейма рішуче відмовився, сказавши, що поклав на себе обов’язки
головнокомандувача за умови, що йому не доведеться мати справи з
Петербургом1.

Гітлер закидав Фінляндії те, що вона не бажала відразу ж порвати
відносини з Великобританією. З іншого боку, Сталін критикував
Великобританію за те, що та підтримувала відносини з ворогом СРСР. Лише
після того, як наприкінці липня 1941 року Великобританія піддала
бомбардуванню Петсамо, Фінляндія розірвала з нею дипломатичні відносини.

Оскільки Фінляндія у вересні 1941 року продовжуючи наступ на східну
Карелію, порушила кордон 1939р. У Великобританії з’явилася підстава
оголосити Фінляндії війну. Це сталося 6 грудня 1941 року, в день
незалежності Фінляндії.

СРСР, який опинився у надто складному становищі через напад Німеччини,
хотів укласти з Фінляндією сепаратний мир. Ще на початку липня 1941 року
Сталін просив президента США Франкліна Делано Рузвельта вчинити на
Фінляндію тиск з тим, щоб вона погодилася. Сполучені Штати довели до
відома Фінляндії пропозицію Сталіна, але далі цього справа не пішла21

На початку липня 1941 року фіни перейшли в наступ у Північній Фінляндії,
порушивши кордон 1939р. 10 липня Маннергейм віддав сповнений пафосу
наказ по армії, у якому повторив обіцянку, дану в лютому 1918р.,
заявивши, що не припинить боротьбу доки Східна Карелія не буде
звільнена. Уряд був розчарований, що головнокомандувач, не
проконсультувався з ним, зробив заяву в дусі ідеї „Великої Фінляндії”.
Більшість членів кабінету вважали це зайвим.

Міністри від СДПФ погрожували відставкою, оскільки заклик до білих
учасників війни був образливим для робітників. Тим часом становище СДПФ
в уряді на наступному етапі війни продовжувало ускладнюватись. Велика
частина прихильників партії вважала повернення відчужених територій
морально виправданим, але не схвалювала загарбницької війни. Таннер,
який на початку липня 1941 року повернувся до уряду на посаду міністра
торгівлі ц промисловості, різко критикував вторгнення до Східної Карелії
й за порушення старого кордону.

Ліві ставилися до війни-продовження набагато критичніше ніж до Зимової
війни. Однак антивоєнна діяльність у Фінляндії була надто незначною.
Опір чинили всього лише декілька груп, які боролися в містах і не мали
спільного керівництва.

Ще влітку 1941 року влада заарештувала близько 500 комуністів. Члени
соціал-демократичної опозиції, „група шести”, були ув’язнені наприкінці
серпня 1941р.. Крім того і у період війни-продовження було заарештовано
близько 2 тисяч противників війни.

23 липня Карельська армія досягла старого державного кордону на
північному узбережжі Ладозького озера. Наприкінці липня фіни розпочали
наступ на Карельському перешийку. Виборг був захоплений через місяць. На
початку вересня Карельська армія вторглася в Олонецьку Карелію, і 7
вересня передові частини фінів вийшли до Свірі. Звідси наступ повернув
на північ. Петрозаводськ був захоплений на початку жовтня, й
перейменований у Ааніслінна. У жовтні фіни закріпились на південному
березі Свірі. Радянські війська залишили військову базу на Ганко тільки
на початку грудня 1941 року. Після захоплення 5 грудня 1941р.
Медвежєгорська на північному березі Онезького озера, наступ фінських
військ зупинився.

Наступальний етап Війни-продовження забрав життя 25 тис. осіб1. Число
загиблих перевищило втрати в Зимовій війні, але ці жертви здійснені
заради незалежності Фінляндії фіни восени 1941р. не вважали завеликими.
Загальні втрати у війні-продовженні становили 66 тисяч убитими і 145
тис. пораненими. Політичне і військове керівництво обґрунтувало
захоплення східної Карелії тим, що це стало цінним козирем на майбутніх
мирних переговорах. Фіни вважали себе визволителями Східної Карелії.
Здавалося, ідея спорідненості фінських народів нарешті знаходить реальне
втілення. Четверта частина населення Східної Карелії (85 тисяч осіб), не
залишили рідних місць. Більшість його, однак, ставилася до фінів в
цілому так само, як звичайно ставляться до окупантів. Фіни проводили
серед одноплеменців активну місіонерські діяльність, спираючись головним
чином на церкву і школу. Частина російського населення Східної Карелії
(максимум 20 тис. осіб) була відправлена до концентраційних таборів, де
харчування часом було вкрай погане12.

У грудні 1941р. на всі фронтах у Фінляндії почалася позиційна війна.
Приблизно третина особового складу діючої армії була демобілізована.
1942 рік пройшов на фронті переважно в очікуванні.

Маннергейм почав сумніватися в перемозі Німеччини вже наприкінці 1941
року, коли радянські війська знову захопили Тіхвін перешкодили виходу
німців до Свірі уздовж південного узбережжя Ладозького Озера.

У середині грудня 1941 року США вступили в війну проти Німеччини і
Японії. Фінляндія намагалася уникнути розриву відносин з США, оскільки
Вашингтон, крім Стокгольма був для фінів найважливішою опорою на Заході.

Млявість операцій Німеччини на північних фронтах на початку війни
сприяли зростанню воєнного значення Фінляндії. У червні 1942р. Гітлер
несподівано прибув привітати Маннергейма з його 75-річчям. Візит
ввічливості німецького керівника до маршала Фінляндії показав, що
Фінляндія, надалі зберігає політичну вагу. Через три тижні Маннергейм
вирушив до Німеччини з візитом у відповідь. В серпні 1942р. він заявив
німцям, що розпочне наступ в напрямку Мурманської залізниці тільки після
того, як Німеччина захопить Ленінград21.

Корінний перелом світової війни на Східному фронті визрівав в продовж
другої воєнної зими. На початку лютого 1943 року німці, які потрапили в
оточення під Сталінградом, капітулювали. Головні сили в уряді і вище
військове керівництво Фінляндії на нараді в Ставці в Міккем 3 лютого
1943 року поставили на меті вихід з війни. Ритті надіслав Рузвельту
лист, в якому виклав умови уряду Фінляндії щодо укладення миру. За
основу переговорів був взятий кордон 1939 року, але Фінляндія готова до
уточнень на Карельському перешийку. Східна Карелія мала залишатися
демілітаризованою, поки майбутня мирна конференція не вирішить долю цієї
території.

В березні 1943 року США запропонувала себе, як посередника в пошуках
шляхів укладення миру. СРСР направив свої умови до Вашингтону. Вимоги
були жорстокішими ніж передбачалося. Фінляндія мала відвести війська до
кордону, встановленого на Московських переговорах 1940р., і відшкодувати
50% воєнних збитків заподіяних нею СРСР. Сторони були настільки далекі
одна від одної у своєму баченні розв’язки питання, що США від ролі
посередника відмовилась.

15 лютого 1943 року, колегія вибірників 1935р. уже втретє зібралася для
виборів президента.1

Впевненості в тому, що знову буде обраний Рюті, не було, оскільки у
Маннергейма також були прихильники. Після того як маршал зняв свою
кандидатуру на користь Рюті вибори пройшли одностайно. Приблизно 20
соціал-демократів, що спочатку підтримували Столберга, опустили в урни
чисті бюлетені. На початку березня 1943 року професор Едвін Лінкомієс
(НКП) сформував новий уряд, причому партії, які брали участь, у його
формуванні, чинили опір входженню до нього представників ПНР.

_________________

1 Puntila, L.A. Politikal History of Finland, 1809-1977. Keuruu
1980.-98-101p.

Симптомом зміни курсу, що поступово визрівала у Фінляндії, стала також
заміна міністра закордонних справ Віттінга, що мав зобов’язання перед
Німеччиною. Його наступником став Генріх Рамсай, директор-розпорядник
акціонерного товариства „Геюрюлайва”: як постачальник пароплавів, він
мав давні добрі зв’язки на Заході1.

Найскладнішою перешкодою у прагненні Фінляндії до миру була Німеччина.
Новий уряд отримав від неї корисний урок, коли міністр закордонних справ
Рамсай під час свого візиту до Берліна в березні 1943 року розповів про
плани Фінляндії укласти сепаратний мирний договір. Німці вже знали про
це в деталях через свої джерела в урядових колах Фінляндії. Міністр
закордонних справ Рейху фон Рібентроп у нападі гніву зажадав від фінів
негайно припинити переговори з США. Фінляндії насилу вдалося відхилити
договір про політичний союз, на якому наполягала Німеччина.

Урядове „вузьке коло” проводило мирний зондаж настільки таємно, що
навіть члени парламентської комісії закордонних справ, не кажучи вже про
інших депутатів, нічого про це не знали. Протягом 1943 р. в парламенті
остаточно склалося враження, що уряд нічого не робить для укладення
миру. Наприкінці серпня 33 депутати, головним чином з парламентських
фракцій СДПФ і ШНП, направили президенту доповідну записку з вимогою до
уряду змінити курс з „політики війни на політику миру”. По суті вони
просто енергійніше, ніж уряд, підтримували вихід Фінляндії з війни. Було
зроблено так, що подана в записці інформація стала відома шведській
пресі. Опозиція, яка спочатку вважалася лояльною повідомила таким чином
світові про те, що фронт у Фінляндії почав розпадатися.

Восени 1942р. Президенти Фінляндської республіки Юго Кусті Паасіківі і
Урго Кекконен також схилилися до політики миру. Свого часу останній
рішуче протестував проти укладення миру в ході Зимової війни. На зміну
відверто антиросійським і антирадянським статтям, опублікованим
Кекконеном у часописі „Суомен Кувалехті” (фінський ілюстрований часопис)
під псевдонімом Пекка Пейтсі, після розгрому німців під Сталінградом
надійшла черга публікацій з далеким прицілом на підтримку прагнень миру
і зваженим аналізом. У грудні 1943р. Кекконен виступив у Стокгольмі з
промовою де схематично описав майбутнє становище Фінляндії, яке мало
базуватися на співробітництві північноєвропейських держав, нейтралітеті
і, можливо, входженні Фінляндії до однієї з СРСР системи безпеки.1

В Комюніке, опублікованому за підсумками Конференції міністрів
закордонних справ союзних держав на початку листопада 1943р. в Москві,
містилася вимога беззастережної капітуляції не стосується Фінляндії.

На 1-й конференції глав трьох великих держав, Сталіна, Черчілля і
Рузвельта, яка відбулася наприкінці листопада – на початку грудня 1943р.
в Тегерані, Сталін сказав, маючи на увазі фінів, що народ, який так
героїчно бився за свою незалежність, потрібно сприймати всерйоз.2Однак
його мирні позиції Фінляндії були жорсткими – повернення до кордону
1940р., передача СРСР військової бази на Ганко або у Петсамо, вигнання
німецьких військ із території Фінляндії, демобілізація армії та
військові репарації, але не беззастережна капітуляція. Таким чином в
Тегерані союзники визнали de fakto „окрему війну” Фінляндії.

В січні 1944р.блокада Ленінграда була остаточно прорвана, і стратегічне
становище Карельського перешийка стало з точки зору Фінляндії
загрозливим. Взимку 1944р. США повторно зажадала від Фінляндії розпочати
мирні переговори. СРСР „натиснув” на Фінляндію, піддавши жорстоким
бомбовим ударам цивільні об’єкти в лютому 1944р. В наслідок трьох , з
інтервалом в 10 діб, бомбардувань в Гельсінкі загинуло 146
чоловік.1Місту було заподіяно величезні матеріальні збитки. Руйнування
були б і ще більшими, коли б не успішні дії протиповітряної оборони. За
оцінками, росіяни скинули на місто 16 тис. бомб, з яких влучила лише
мала частина.

На початку лютого 1944р. уряд Фінляндії повідомив Швецію про своє
бажання проконсультуватися відносно укладення миру. Знову знадобилися
послуги Паасіківі, і його направили до Стокгольму взяти в Коллонтай
перелік умов, на яких СРСР був готовий укласти мирний договір з
Фінляндією. Умови були ті ж самі, про які Сталін сказав главам західних
держав у Тегерані двома місяцями раніше. Наприкінці березня 1944р.СРСР
заявив про те, що прийме двох фінських експертів для обговорення умов
мирного договору. Партнером Паасіківі уряд обрав Карла Шенкеля,
останнього фінського міністра статс-секретаря й колишнього міністра
закордонних справ.

Молотов був непривітним зі „старими панами”. Він заявив, що крім раніше
висунених умов, СРСР вимагає від Фінляндії репарації на суму 600 млн.
доларів США.

Реакція Німеччини на мирний зондаж Фінляндії знову обернулася рішучими
заходами. У квітні 1944р. вона припинила постачання зерна і заборонила
експорт зброї до Фінляндії. У гіршому випадку Фінляндії загрожувала така
ж доля, що й Угорщині, яку Німеччина двома тижнями раніше окупувала
після її спроби вийти з війни. Уряд Фінляндії вважав, що, беручи до
уваги характер воєнної ситуації, він не спроможний роззброїти німецькі
війська, як того вимагав СРСР. Укладення миру на умовах, висунутих СРСР,
було неможливим і через внутрішньополітичні причини. В парламенті проти
миру майже одностайно виступили фракції АС, НКП і ПНР.

Мирний зондаж весни 1944р. завершився в середині квітня негативною
відповіддю Фінляндії1.

Після того як була прорвана блокада Ленінграда3, СРСР прагнув вийти
через Фінську затоку до Балтійського моря. З цією важливою стратегічною
метою Радянський Союз пов’язував виведення Фінляндії з війни. Коли на
весні 1944р. Фінляндія не пішла на укладення миру, СРСР вирішив звести
рахунки із своїм упертим північно західним сусідом воєнними засобами. 9
червня 1944р. Червона Армія розпочала на Карельському перешийку ретельно
підготовлений генеральний наступ.

Сили противника були переважаючими. В районі Білоострова на ділянці
прориву завширшки майже в 6 км. уздовж залізничної колії
Виборг-Ленінград було зосереджено по 200 гармат на кожний кілометр
фронту1. Перевага Червоної Армії у живій силі була шестикратною.
Генеральний наступ розпочався з того, що радянська артилерія і авіація
протягом доби вели масовий вогонь по фінських позиціях. Наступного дня
ударні групи стрімким наступом вибили фінів з їхніх позицій. Фіни,
приголомшені силою атаки, в паніці відійшли на окремих ділянках на 20-30
км. на „лінію ВТ”. Противник переслідував їх і вже 16 червня прорвав
„лінію ВТ” поблизу Куутерселкя (Лєбяже). Після цього фіни за декілька
днів відійшли ще на 50-80 км. у напрямку „лінії ВКТ”.

Оборону Виборга не встигли налагоджено підготувати, і місто було здане
20 червня майже без бою.

Прорив фінської оборони і наступальна „втеча через весь перешийок”
викликала різку критику на адресу Головного командування. Звісно, не
можна сказати, що наступ радянських військ, став для фінів зовсім
несподіваним. Ще на весні були отримані розвіддані про підготовку чогось
подібного. У будь-якому разі сила наступу вразила фронтові частини,
приспані позиційною війною, що тривала 2,5 роки. До літа 1944р.
Маннергейм й генерали з його найближчого оточення вважали окупацію
Східної Карелії важливою з точки зору майбутніх мирних переговорів. Що ж
до Карельського перешийку де під час Зимової війни перебувало близько
200 тис. осіб, то у червні 1944р. там на позиціях стояли війська
чисельністю всього 75 тис. осіб, або лише 1/4 особового складу діючої
армії. Шикування Червоної Армії на початку генерального наступу було
зворотним щодо фінляндської армії.

На напрямі головного удару, на Карельському перешийку, противник
зосередив 2/3 своїх сил, що на початку генерального наступу складало
щонайменше 50 дивізій1.

Під час позиційної війни головних зусиль фіни доклали до зведення
укріплень також і у Східній Карелії. Поки оббивали залізом „чорний хід”,
„парадні двері” перетворювалися на порохню. Зведення укріплень „лінії
ВТ” і „лінії ВКТ” на Карельському перешийку в червні 1944р. було дуже
далеким від завершення.

Перші частини, перекинуті зі Східної Карелії прибули для надання
допомоги захисникам Карельського перешийка у середині червня Маннергейм
отримав від Рюті повноваження звернутися по допомогу до Німеччини. Вже
до 24 червня німці поставили Фінляндії додаткову кількість легкої
протитанкової зброї і відправили на допомогу фінам сильний авіаційний
загін. Крім того, наприкінці червня Німеччина „позичила” фінам бригаду
самохідних гармат і піхотну дивізію.

Німеччина скористалася скрутним становищем Фінляндії і зажадала від неї
не укладати сепаратний мир. 22 червня міністр закордонних справ Фон
Ріббентроп несподівано прилетів до Гельсінкі і вимагав від Рюті
підписати договір, який містив вищезгадану умову. Наступного дня СРСР
направив у Гельсінкі нову мирну пропозицію, яка була витлумачена як
вимога беззаперечної капітуляції. Хоча Рюті, Маннергейм і Лінкомієс
розуміли, що Фінляндія не зможе виплутатись без військової допомоги
Німеччини, вони всіма засобами намагалися уникнути прив’язки Фінляндії
до Німеччини шляхом укладення пакту.

Протягом трьох днів „вузьке коло” в уряді було зайняте пошуками виходу з
ситуації, що склалася. Кінець кінцем дійшли згоди відносно того, що
власне пакт Фінляндія не підпише, але Рюті від свого імені дасть
зобов’язання , на якому наполягала Німеччина. В адресованому Гітлеру
особистому листі, який Ріббентроп отримав 26 червня, Рюті пообіцяв, що
не укладе сепаратний мир і не дозволить призначеному ним уряду розпочати
переговори про перемир’я або мир без згоди Німеччини. Даючи це
зобов’язання, президент знав, що він серйозно хворий і в разі
необхідності матиме підстави залишити свою посаду.

Після втрати Виборга фіни відвели свої війська на „лінію ВКТ”,
вирішальні оборонні бої розпочалися наступного тижня після 24 червня
поблизу Талі та Ігантале (Бородінське) на північний схід від Виборга.
Фінам вдалося відбити наступ радянських військ, завдаючи масових
артилерійських ударів по їхніх вихідних позиціях. У перші дні липня
фінська зброя знову витримала випробування на міцність у Вуосалмі
(Шлюз). З запеклими боями частини Червоної Армії форсували р. Вуоксу і 4
липня захопили невеликий плацдарм на її північному березі.

Через 8 діб фінська розвідка виявила, що противник відводить свої
війська. Бої на Карельському перешийку закінчилися в середині липня
1944р. безперечною перемогою фінів, які оборонялися.

Фінські війська відходили зі Східної Карелії наприкінці червня 1944р.,
протягом трьох тижнів ведучи наполегливі стримуючі бої з частинами
Червоної Армії. В середині липня фіни зайняли оборонну U- подібну
позицію північніше Ладозького озера на широті
Піткяранта-Лоймола-Толваярві. Остання велика битва у Війні-продовженні
відбулася у перші дні серпня в лісах Іломантсі. Особлива група під
командуванням генерал-майора Ерккі Рааппана зупинила просування
противника шаленим контрнаступом, у ході якого дві радянські дивізії
опинилися в „казані” і втратили все своє важке озброєння, яке дісталося
фінам.

Оборонні бої Війни-продовження завершилися майже на тих самих позиціях,
що й битви Зимової війни. Підсумки обох воєн були дуже схожими. Перемога
в оборонних боях дозволила Фінляндії виграти стільки часу, що СРСР
більше не вважав затягування воєнних дій рентабельним. Для остаточного
розгрому Німеччини Червоній Армії були потрібні усі наявні ресурси. В
середині липня 1944р. СРСР повідомив Фінляндію через Стокгольм про
готовність сісти за стіл переговорів. Він більше не вимагав від
Фінляндії беззастережної капітуляції і не мав наміру її окупувати. СРСР
сподівався, що у Фінляндії буде сформований новий уряд, який попросить
миру.1

Вже на весні 1944р. „вузьке коло” у фінляндському уряді було переконано,
що тільки маршал Маннергейм має достатній авторитет, щоб вивести
Фінляндію з війни. Після того як повпред СРСР у Стокгольмі О.М.Коллонтай
повідомила, що укладення миру х Рюті та його урядом є не можливим,
Маннергейм погодився взяти на себе відповідальність за керівництво
країною. В останній день липня 1944р. президент Рюті пішов у відставку,
поступившись місцем Маннергейму. За три дні парламент підготував
надзвичайний закон, на підставі якого Маннергейм букв обраний
президентом республіки.

Після того як уряд Лінкомієса подав у відставку, пошук прем’єр-міністра
виявився не простим. Вальден, Рамсай, Таннер, Гаккіла і Ківімякі
відмовилися зайняти цю посаду. Зрештою Маннергейм умовив
директора-розпорядника Центрального союзу фінляндських робітників
(ЦСФР), колишнього міністра закордонних справ Антті Гакцеля перебрати на
себе цю невдячну місію. У формуванні уряду взяли участь представники
всіх партій, крім ПНР. Міністром закордонних справ президент призначив
Карла Енкеля. Серед тих, хто у попередньому уряді входив до „вузького
кола”, на посаді залишився тільки міністр оборони Вальден. Відразу після
зміни президента німці зрозуміли, що Фінляндія підпише сепаратний мир
якнайшвидше. Маннергейм не приховував цього при зустрічі в середині
серпня 1944р. з фельдмаршалом Вільгельмом Кейтелем. Він заявив, що
приватне зобов’язання Рюті жодним чином не зв’язує його. Однак
Маннергейм чекав понад три тижні, перш ніж попросив СРСР подати умови
миру. Уряд отримав попередні умови через Стокгольм наприкінці серпня
1944р. СРСР був готовий прийняти делегацію Фінляндії тільки за умов, що
Фінляндія відкрито заявить про розрив дипломатичних відносин з
Німеччиною і зажадає від останньої вивести свої війська до 15 вересня.
Великобританія і США погодилися з попередніми умовами, які висунув
Радянський Союз.

__________________

1 Фінляндія: Зб.наук.ст.-Гельсінкі, 1999.-С.91-93.

2 вересня уряд терміново скликав парламент і повідомив його про своє
рішення розірвати відносини з Німеччиною. Дії уряду були схвалені
парламентом, який зібрався у неповному складі (113 голосів -„за”, 43 –
„проти”). Про розрив відносин Німеччині було заявлено того ж дня.
Німецькі дипломати у Гельсінкі й військові представники були
розчаровані. Однак Німеччина не вдалася до силових методів щодо
Фінляндії. СРСР обіцяв припинити військові дії 4 вересня 1944р. о 8
годині ранку за умови, що Фінляндія одразу оприлюднить інформацію про
розрив відносин з Німеччиною. Фінляндські фронтові частини отримали
наказ припинити вогонь і підкорилися йому, але радянські війська
продовжували вести вогонь ще протягом доби. Фіни вирішили, що росіянам
не можна вірити. Однак у тому, що СРСР відступив від узгоджених термінів
припинення бойових дій, був винний уряд Фінляндії. СРСР вчасно не
отримав підтвердження того, що Фінляндія оприлюднила зазначену вище
інформацію. Міністр закордонних справ шенкель просто забув повідомити
про це Москву, а прем’єр-міністр Гакцель, виступаючи з промовою по
радіо, випадково пропустив абзац, де йшлося про розрив відносин з
Німеччиною.1

Президент Маннергейм, який привів Фінляндію до миру не був обізнаним
щодо розмов Молотова з Е. Іденом, але висловив пропозицію підписати
такий договір голові СКК А. Жданову в січні 1945 р., коли той зажадав
від Фінляндії прибрати важку артилерію в Зх. Частині пд. Узбережжя.
Посилаючись на доти актуальну загрозу з боку Німеччини, Маннергейм
запропонував організувати оборону спільними силами, щоб артилерію можна
було залишити там, де вона й була. Зі слів Жданова, маршал заявив, що
“оборонні заходи, організовані фінами, позбавлені будь-якого значення,
якщо у нас не має добрих відносин з СРСР.

Жданов протягом 1944-1945 рр. Утримував фінсьих комуністів від
революційних методів боротьби також затягав термін президентства
Меннергейма, хоча комуністи скаржились, що той перешкоджав заняттю
комуністами ключових постів, наприклад, у поліцейському та оборонному
відомствах.

Поки не завершився судовий процес над призвідцями війни, Маннергейму не
дали піти у відставку, хоча в уряді вже давно цього домагалися. Особливо
завзято діяли Паасіківі і Кекконен, у яких були свої плани на майбутнє.
4 березня 1946 року було направлено листа уряду з рішенням піти з посту
голови уряду в зв’язку, з погіршенням стану здоров’я. До рішення були
додані свідчення лікаря, пояснення про виконання поставлених задач і
поради щодо проведення мироприємств, які допоможуть уряду у виконанні
умов перемир’я.

Про те, що Маннергейм вирішив покинути посаду президента держави,
фінському народу повідомив про це прем’єр-міністер Паасіківі, зачитавши
листа по радіо, прибавивши від себе наступне: ”Ім’я президента
Маннергейма глибоко врізано в історію нашої країни. Служачи країні, він
завжди ніс на своїх плечах величезне ярмо, а в серпні 1944 року,
слідуючи єдино душному бажанню народа Фінляндії, прийняв на себе
відповідальну посаду президента республіки.1

_________________

1 Jutikkala, Eino and Kauko Pirinen. History of Finland. 5th edn.
Helsinki 1996.-94-99p.

Під його керівництвом і дякуючи його авторитету країна вийшла із війни.
Ніхто другий не зміг би тоді виповнити цю задачу, ніхто, кромі нього, не
користувався таким величезним довір’ям більшості нашого народу. За це,
як і за весь його стараний труд на благо країни, фінський народ глибоко
вдячний президенту Маннергейму. Коли зараз, в зв’язку з погіршенням
здоров’я, він змушений піти з посади президента республіки, вдячність
народу слід висловити йому публічно. Президент Маннергейм може піти на
заслужений відпочинок, знаючи про те, що народ Фінляндії ніколи не
забуде тих величезних послуг які він зробив Вітчизні. Найліпші і самі
тепліші побажання нашого народа завжди будуть з ними.”1

В результаті, як відомо, на виборах 9 березня 1946 р новим президентом
було обрано Юго Кусті Паасіківі. Президент Паасіківі поставив з ніг на
голову старий девіз фінляндських борців за законні права(“Наше право є
наша краща зовнішня політика”)21 і почав говорити про легітимний,
продиктований цілями, обгрунтований інтерес СРСР на фінляндському
напрямі.

Отже, все це вплинуло на завершення політичної кар’єри Карла Густава
Еміля фон Меннергейма.

Звичайній людині, кидаючи погляд назад, в минуле не важко побачити всі
ті факти які сприяли формуванню його життєвої дороги. Тому неважко
констатувати, де і коли Карл Густав Еміль фон Маннергейм поступав
правильно, а коли помилявся і наскільки він був зодчим своєї долі.

ВИСНОВКИ

Мемуари Карла-Густава-Еміля фон Маннергейма завершуються такими словами:

„Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише

один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі,
а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним
загарбникам.

народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть

мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати

небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші

випробування, які тільки може принести доля”1.

Величезні зусилля Маннергейма, були спрямовані на намагання сприяти
розвиткові оборонної промисловості у Фінляндії і всіляко підвищувати
боєздатність армії, покращувати її спорядження, „морально-політичну
єдність армії та народу”. Улюбленим дітищем фельдмаршала стала система
довго часових фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яка
отримала назву „Лінія Маннергейма”.

Зимова війна 1939-1940 років у якій Маннергейма відстоював незалежність
своєї країни від Сталіна, мала наслідки не лише для Фінляндії. Вона
визначила політику фашистської Германії, щодо Радянського союзу який на
думку керівництва не був супердержавою, а „Колосом на глиняних ногах”12.

Влітку 1944 року, на чергових президентських виборах, маршал отримав
повноваження президента. Саме Маннергейма та його команді вдалося
вивести країну з війни без окупації її радянськими військами. Хоча
країна і втратила завойовані Радянським Союзом території, але вона не
перетворилася на сателіта Радянського Союзу.

Отже, з усього вище викладеного ми можемо зробити такий висновок, що
своєю незалежністю Фінляндія має завдячувати видатному політичному і
талановитому військовому, тонкому дипломату і людині з аналітичним
складом розуму – Карлу-Густаву Емілю фон Маннергейма.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖНРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Всесвітня історія ХХ століття., 1995.

Вахавайнен Т. Сталін і фіни.-СПб.,2000

Грен вил Д. История ХХ века.-М., 1999.

Грант Н.Конфлікти ХХ століття.-М., 1995.

Джонсон П. Современность. Мир с 20 по 90 годы.-М., 1995. І-ІІ Том.

Дейвіс Н. Європа. Історія.-К., 2000.

Дюпюи Т.Н., Дюпюи Р.Є. Всемирная история войн. Том
4:1925-1997.-С.-Пб.-М., 2000.

Дюразель Ж.-Б. Історія дипломатії 1919 року до наших днів.-К., 1995.

Зимняя война 1939-1940. Книга первая. Политическая история.-М.,1999.

Зимняя война 1939-1940. Книга вторая.И.В.Сталин и финская
кампания.-М.,1999.

Егер О. Всемирная история.-Т.IV. С.-Пб., 1999.

Історія Фінляндії.-м., 1997.

Киссинджер Г. Дипломатия.-М., 1999.

Клинге Матти. Очерк истории Финляндии.-Хельсынки.-2-е издание.-1995.

Лялина М.А. Очерки истории Финляндии отъ древнейшъхъ временъ до начала
ХХ столетия.-С-Пб., 1908.

Маннергейм К.Г. Мемуари.-М.: Вагриус.-1999.-507с.

Мир в первой половине ХХ века.-М., 1998.

Мировая война. Пролог ХХ века.-М., 1998.

18.Полвинен Т.Держава и окраина. Н. И. Бобриков – генерал-

губернатор Финляндии 1898-1904гг.-СПб.,1997.

19.Прибалтийско-финские народи.История и судъбы родствен- них
народов.-Ювяскюля,1995.

20.Советская историческая энциклопедия./ Ред. Е.М. Жуков.-М.,
1966.-С.38.

21.Финляндия: краткий обзор.-Хельсинки., 1994.

22.Фінляндія: Зб.наук.ст.-Гельсінки, 1999.

23.Шевчук Л.,Аарреваара Т. Фнляндія: соціально-економіко-географічна
характеристика.-Львів., 2001.

24.Юссіла О. Від великого князівства до сучасної держави: Політична
історія Фінляндії від 1809р..-К.: Унісерв, 2002.-407с.

25.Jagerskiold, Stig. Mannerheim: Marshal of Finland. London and
Minneapolis 1986.

26.Jakobson ,Max.Finland Survived: An Account of the Russo-Finnish
Winter War,1939-1940,Helsinki 1984.

27.Jutikkala, Eino and Kauko Pirinen. History of Finland. 5th edn.
Helsinki 1996.

28.Polvіnen,Tuomo.Between East and West:Fіnland іn Internatіonal
Politics 1944-1947. Helsinki 1986.

29.Puntila, L.A. Political History of Finland, 1809-1977. Keuruu 1980.

30.Screen, J.E.G. Mannerheim: The Years of Preparation. London 1970,
1993.

31.Upton,Anthony.The Finnish Revolution, 1917-1918.London 1982.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 1998.-508с.

2 Джонсон П. Современность: Мир с двадцатых по девяностые годы.-І.ІІ.Т:
М.,1995.-699с.

3 Киссинджер Г. Дипломатия.-М., 1997.-449с.

4 Дюразель Ж.-Б. Історія дипломатії.-К., 1995.-798с.

5 Дюпюи Т.Н., Дюпюи Р.Є. Всемирная история войн. Том 4:
1925-1997.С.-Пб.-М., 2000.-1117с.

Советськая историческая энциклопедия. /Ред. Е.М.Жуков. – М., 1966. –
С.38.

Маннергейм К.Г.Мемуари. М., 1999. – С. 13.

1 Ляшина М.А. Почерки истории Финляндии оть древнейшыхь времень до
начала ХХ столетия. С. пб. 1908. – С. 27-33.

1 Всесвітня історія ХХ століття. К. 1995. – С. 30-31.

2 Історія Фінляндії. М., 1997. – С.14-17.

1 Мир в Первуй половине ХХ века. М., 1994. – С. 77.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари. М. – 1999. – С. 30-31.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари. М., 1998. С. 34.

2 ЕгерО. Всемирная история. ІV Т. С. – Пб 1999. – С. 106-110.

1 Юссіла О. Від великого князівська до сучасної держави. – К., 2002. –
С.120.

1 Дюрозель Ж. –Б. Історія дипломатії, – К., 1995. С. 230.

2 Финляндия кратний обор. Хельсинки, 1994. – С.49.

1 Грант Н. Конфликты 20-го века. М. 1995. С. 77-79.

1 Гренвили Д. История ХХ века. М., 1999. – С. 65.

2 Киссинджер Г. Дипломатія. – М., 1997. – С. 233.

1 Юссіла О. Від великого князівства до сучасної держави. – К.,
2002.-С.159.

2 Маннергейм К.Г. Мемуари. М.-1999.-С.195.

1 Історія Фінляндії.-М.,1997.-С.19-21.

1 Зимняя война 1939-1940. Книга вторая. И.В. Сталин и финская
кампания.-М.,1999.-С.118-123

2 Юссіла О. Від великого князівства до сучасної держави. – К.,
2002.-С.150.

1Зимняя война 1939-1940. Книга вторая. И.В. Сталин и финская
кампания.-М.,1999.-С.118-126

2Маннергейм К.Г. Мемуари.-М.,1999.-С.233.

3Там же.-С.252-256.

1.Маннергейм К.Г. Мемуари.-М.,1999.-С.121-126.

1. Клинге Матти Почерк истории Финляндии.-Хельсынки.-2-е
издание.-1995.-с.131-133.

1 Всесвітня історія ХХ століття.-К., 1995.-С.156-160.

1 Грант Н. Конфлікти ХХ століття.-М.,1995.-С.101-106

1Маннергейм К.Г. Мемуари.-М.,1999.-С.261-262.

1 Історія Фінляндії.-М.,1997.-С.19-21.

1 Юссіла О. Від великого князівства до сучасної держави. – К.,
2002.-С.158.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М.,1999.-С.272-276.

1 Грант Н. Конфлікти ХХ століття.-М., 1995.-С.101-106.

2 Мировая война. Пролог ХХ века. М., 1998.-С.89-100.

1http.//www.ruscaclet.ru/names/gover-ment/mannergame:htm.

2 Грант Н. Конфлікти ХХ століття.-М., 1995.-С.101-106.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 1999.-С.288-290.

1Мировая война. Пролог ХХ века. М., 1998.-С.89-100.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 1999.-С.299.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 1999.-С.306-309.

2 Jakobson, Max.Fіnland Servived: An Account of the Russo-Finnish Winter
War, 1939-1940, Helsinki 1984.-192-193p.

1Юссіла О. Від великого князівства до сучасної держави.-
К.,2002.-С.216-218.

2Финляндия. Краткий обзор.- Хельсинки.,1994.-С.98-99.

1 Шевчук Л., Аарреваара Т. Фінляндія: соціально-економіко-географічна
характеристика.-Львів., 2001.-С.192-196.

2Маннергейм К.Г.Мемуари.-М.,1999.-С.288-290.

1 Егер О. Всемирная исория IV Т.- С-Пб., 1999.-С.114-116.

1 Вахавайнен Т. Сталін і фіни.-СПб., 2000.-С.216-217.

1 Советская историческая Энциклопедия./ Ред. Е.М.Жуков.-М., 1966.-С.38.

2 Історія Фінляндії.-М., 1997.-С.254-256.

1 Маннергейм К.Г.Мемуари.-М.,1999.-С.433-435.

1 Всесвітня історія ХХ століття.-К., 1995.-С.154-156.

1 Юссіла.О Від великого князівства до сучасної держави.-К.,
2002.-С.219-221.

2 Вихавайнен Т. Сталіні фінни.-СПб., 2000.-С.199-202.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М.,1999.-С.433-435.

1Гренвилл Д. История ХХ века .-М., 1999.-С.307-311.

1Маннергейм К.Г.Мемуари.-М.,1999.-С.433-435.

1Юссіла О. Від великого князівства до сучасної держави.-К.,
2002.-С.223-224.

1Фінляндія : Краткий обзор.- Хельсинки, 1994.-С.26-30.

1http/www.vestnik.com./issues/1990/01.05/win/Lyulech.htm.//Люлечник
В.(Нью-Йорк) “Вестник” №1 (208); 5 января 1999.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 2000.-С.502.

2Юссіла О. Від великого князівства до сучасної
держави.-К.,2002.-С.247-251,260-261.

1 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 2000.-С.508.

2 Маннергейм К.Г. Мемуари.-М., 2000.-С.512..

PAGE

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020