ПОШУКОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

І. Доба мисливців

МІЛЬЙОН РОКІВ ДО НАШОЇ ЕРИ

Австралопiтек.

Африканське сонце сяяло над саванною, над зеленої околицею джунглів і
піщаними відрогами Олдурвайської ущелини. Подекуди виднілися череди
антилоп і жирафів; поволі бродили гігантські носороги, які не боялися
навіть хазяїв савани — саблезубих тигрів і печерних левів.

Саме в саванах і джунглях Східної Африки, мешкали предки людей,
мавпи-австралопітеки, які вміли однаково спритно лазити по деревах і
пересуватися на двох ногах по землі.

Вони були низькорослі, коренасті, оброслі шерстю, з темною шкірою і
потужними щелепами. Вони володіли страшною для інших звірів зброєю —
дубиною; удар затиснутої у довгій руці дубини був подібним удару левової
лапи. Вже потім з’явилися спис і вогонь, що подарували їм панування над
саваною.

Розмахуючи списами і факелами, зграя заганяла ошаленілих від жаху
антилоп до урвища — туди, де, під кручею стояли найдосвідченіші
мисливці, які добивали скалічених тварин. Потім на місці побоїща
розводили вогнище, смажили на вогні цілі туші і рвали руками гаряче
м’ясо. Наситившись, ховалися у печері і дрімали до наступного дня,
наступного мисливства.

Неандерталець.

Так тривало з року в рік, зі століття в століття. Мінявся клімат, з
півночі наступали льодовики, мінялася навколишня природа, мінялися й
самі мавпи; їхні руки стали коротшими, щелепи зменшилися, а голова
збільшилася у розмірах.

Австралопітеків змінили пітекантропи, а пітекантропів — неандертальці,
але ані ті, ані інші не були схожими на людей.

Вони були кремезними і дуже сильними, зі скошеними щелепами і величезним
валиком, що нависав над очами. Вони залишалися мавпами — хоча ці мавпи і
навчилися одягатися у шкури.

СОРОК ТИСЯЧ РОКІВ ДО НАШОЇ ЕРИ

Так само сіяло над саваною сонце, зеленіли дерева і поблискували вершини
гір на горизонті. Так само рухався рівниною ланцюг загонщиків; але у
цьому ланцюзі тепер йшли не мавпи, а люди. У них були ті ж кам’яні
сокири і списи, але вони зовсім не походили на мавп, вони були високими,
стрункими та вміли говорити. Певно трапилося якесь диво, незрозуміла
випадкова мутація, що призвела до появи черева мавпи з’явилася перша
людина.

Якийсь час люди і неандертальці мешкали поруч і, можливо, навіть грілися
біля одного вогнища. Але потім нестаток їжі породив між людьми і
неандертальцями війну не на життя, а на смерть. Роди людей, що швидко
розмножувалися розселялися зі своєї прабатьківщини на нові землі і всюди
зіштовхувались з неандертальцями — хазяями цих місць.

Перемагаючи останніх, або проганяючи їх у ліси і гори, нові генерації
йшли далі на південь, захід, схід, вони потребували нових і нових
земель. Через десять тисяч років з неандертальцями було покінчено;
людина завоювала свою планету. Лише деякі східні народи, австралійці і
айни, зберегли невелику домішку неандертальської крові — результат
змішування переможених і переможців.

Скелет мамонта.

Настала епоха панування людини; савани, степи і тундри були поділені між
мисливськими родами. Просуваючись далі на північ, люди перейшли покриті
льодами протоки і опинилися в Америці; вони заселили величезний новий
материк, на який не ступала нога їхніх предків-мавп. Навіть найсильніші
тварини — мамонти та носороги — були не в змозі чинити опір новим
властителям світу: їх заганяли до урвища так само, як антилоп. Незграбні
мамонти були винищені до останнього; разом з ними загинули мастодонти,
американські коні, верблюди, лінивці, мускусні бики, пекарі й десятки
інших видів тварин.

Люди убивали тварин, щоб насититися, щоб вижити. У пошуках їжі вони —
так само, як їхні предки-мавпи, — збирали їстивні рослини і викопували
бульби палкою-копалкою. Потім вони навчилися ловити рибу, випалювати
човни-довбанки і використовувати сітки.

П’ятнадцять тисяч років тому вони винайшли лук, що дозволяв полювати на
птахів і дрібних звірів. Ці відкриття давали тимчасове полегшення, голод
відступав, але після цього населення збільшувалося — і голод повертався.

В кінці кінців, знищивши десятки видів тварин, люди повернулися проти
самих себе: мисливські групи стали заганяти одна одну до урвища точно
так, як це колись робили мавпи. Поруч з акуратно розколотими і
висмоктаними кістками мамонта археологам стали влучати настільки ж
ретельно висмоктані кістки людей. Людина була частиною природи — і
природа диктувала йому свої жорстокі закони.

РІД

Проте у ході боротьби з тваринами і собі подібними древня людина
зрозуміла, що самому набагато важче здобути їжу аніж гуртом. Так
поступово приходило розуміння необхідності жити разом, як жиди разом
стада антилоп, жирафів, левів…

Рівність і братерство, ще не зовсім забуті нами лозунги, були першими
звичаями мисливців всіх часів. Мисливець не міг жити один: джерелом
життя людей Кам’яного Століття була колективне загінне мисливство.
Одинак був приречений на смерть і, борючись за життя, люди
згуртовувалися тісніше і тісніше.

Рід — так називалося та велика юрба. Усі чоловіки роду вважалися
братами, і це братерство не залежало від обставин народження. Брати
разом полювали, їли і спали. Їхня єдність доходила до самозречення:
скіфські брати клялись, що у випадку необхідності помруть один за
іншого.

Знаряддя працi

первiсної людини.

Єдність не залишала місця для себелюбства і лукавства; прямота,
чесність, відкритість були необхідними якостями мисливця. «Бог створив
цих простих людей без пороків і хитрості», — писав іспанський єпископ
Лас Касас про американських індіанців.

Хитрість і обман породжували недовіру і незгоду, а найменші розбіжності
перед лицем навколишніх небезпек могли призвести до загибелі.

Люди Кам’яного Століття не знали, що таке багатство і влада. Родовичі
були рівні між собою і разом вирішували свої справи. Виборним вождям
ніде було виявити себе, тому що не було ані міжусобиць, ані смут, не
було тих, кого вони повинні були б судити і карати. Найтяжчим покаранням
вважалося публічне осміювання винного — і цього було цілком достатньо,
щоб він виправився або помер від сорому.

Єдність і згуртованість цінувалися понад усе, ніщо не повинно було
роз’єднувати чоловіків роду: ані чвари, ані частка здобичі, ані
суперництво через жінок. Шлюб формально існував: кожний чоловік повинен
був привести в рід жінку, що вважалася його дружиною — першою дружиною.
Але у кожного чоловіка були також друга, третя, четверта дружини —
дружини братів і побратимів. Алеути називали дружину брата «аягань»
(«моя дружина») або «аягатанах» («заступниця дружини»). Чоловіки часто
обмінювалися дружинами і дітьми — майже половина дітей ескімосів, які
жали поблизу затоки Ріпалс, виховувалися у чужих сім’ях. Друзі навіть
формально мали загальних дружин, братерство чоловіків завжди виливалося
у спільність дружин. Навіть зараз в окремих азіатських країнах ще не
забутий старовинний звичай надання жінки гостюю.

Постійний обмін жінками, дітьми, їжею доповнювався обміном подарунками:
кам’яними ножами, бумерангами, поясами з людського волосся. Рід був
єдиний і все надбання його було загальним, це особливо виявлялося під
час родових свят. Спільне пригощення, молитви загальному предку,
екстатичні танці і безладне кохання символізували єдність роду. Рід був
уособленням єдності, і тільки єдність могла врятувати людей в годину
іспитів, єдність, витривалість і терпіння. Це було головне, тому що саме
ці якості були потрібні на полюванні або в бою.

ЖИТТЯ РОДУ

Чоловіки були господарями у житті, тому що вони годували рід — від
їхньої мисливської удачі залежало життя кожного. Жінки лише зрідка
пбрали участь у великих полюваннях, основним їхнім заняттям були
збирання і вигодовування дітей.

Чоловіки гинули на полюваннях і в війнах — тому жінки повинні були
народжувати щороку, і найбільш плодовиті жінки користувалися найбільшою
повагою у чоловіків. Дітей було дуже багато, але виховували далеко не
всіх: чисельність роду обмежувалася розмірами його угідь.

Діти наражалися на жорстокий природний і штучний відбір, і чим більше
народжувалося дітей, тим більш витривалими і сильними були ті, хто
доживав до повноліття.

Відбір починався з моменту народження: ще донедавна індіанці купали
своїх новонароджених взимку в холодній воді. Інколи у перші дні їх не
годували і не одягали, часто діти ходили голими до 10-12 років. Відбір
хлопців завершувався жорстокими ініціаціями (перевірками на зрілість), і
австралійці щиро пояснювали ці обряди бажанням зменшити населення.

Відбір дівчат проводився менш суворо: вони призначалися для обміну і
рано чи пізно йшли від своїх батьків. Оскільки їх народжувалася значно
більше, ніж вимагалася для обміну, та більшість новонароджених дівчаток
відразу ж убивали. Дівчаток, які занедужали, алеути убивали аж до
шестирічного віку.

З часом дівчинка ставала дівчиною, а потім — дружиною. Австралійські
мисливці цілковито розпоряджалися своїми дружинами, могли позичати їх
іншим чоловікам, обмінювати на інших жінок або на речі. Чоловік міг
залишити дружину, не даючи з цього приводу жодних пояснень. Але разом з
тим чоловік повинен був піклуватися про свою дружину і захищати її, якщо
ж він відмовлявся це робити, то за жінку вступалися родовичі.

Вдови і старі знаходилися на утриманні роду, що поважав їхній життєвий
досвід. Чоловіки звичайно не доживали до старості, і хранителями
переказів і містичних таємниць, колдунами і шаманами часто були жінки.
Жінки знаходилися у якомусь незбагненному для чоловіків зв’язку з
природою, своїми чарами старі жінки викликали живильний дощ і спонукали
тварин плодитися. Стара ворожка могла дати добру пораду, вилікувати від
хвороби, але могла й заворожити, наслати порчу, варто їй тільки
заволодіти волосиною або нігтем жертви.

Наскальний малюнок

древньої людини.

Але ритуали мисливського культу звичайно виконували шамани-чоловіки.
Вони малювали на землі контури звірів і, виспівуючи закляття, метали в
них списи. Інколи мисливці розігрували цілі вистави у шкірах тварин з
танцями і піснями.

На стінах печер вони малювали вражених списами коней і бізонів, ці
малюнки утворювали цілі галереї, як у знаменитій галереї у печері
Монтеспан. Люди молилися невідомому богу удачі, молилися несамовито,
випрошуючи для себе здобич і життя.

На ранок вони виходили на полювання, однаково високі і сильні, схожі на
американських індіанців, хазяїв прерій. Поруч з мисливцями бігли
напівдикі собаки — їхні друзі і помічники, що теж знали толк у загінному
полюванні. П’ятнадцять тисяч років тому людина уклала союз з
собакою-вовком, і вони стали полювати разом, допомагаючи один одному.

Люди і вовки володіли однаковими якостями хижаків: швидкістю і
витривалістю, зіркими очима, тонким слухом і чутливим нюхом. Вони
однаково навчилися переховуватися у засідках, вистежувати, вбивати…
В’єтнамські тахтай вважали вовків своїми молодшими братами, а арії, які
жили у Великому Степу, називали себе Народом Вовка. І недарма образ
Давньої Людини, що зберігся в глибинах нашої пам’яті — це фігура
одягнутого у шкіри мисливця, що стоїть поруч з собакою-вовком. Цей образ
панував над світом, доки знову не прийшла епоха чудес. У дев’ятому
тисячолітті до нашої ери настав час перемін — таких, яких ще не
траплялося пережити людині і її предкам…

II. Світ землеробів

ПРИШЕСТЯ ЗОЛОТОГО СТОЛІТТЯ

Диво сталося десь в степах і передгір’ях Передньої Азії, в Палестині або
в Північній Месопотамії. Ці місця не відрізнялися багатим тваринним
світом, і тут не було хорошої здобичі для списів — зате в тутешніх
степах росла дика пшениця. Місцеві жителі жили із збирання: жінки
зривали колоски пшениці і розтирали їх кам’яними зернотерками. Поступово
вони помітили, що загублені біля жител зерна навесні дають сходи, і
стали кидати їх спеціально, на розпушений мотикою грунт. На горбах
Палестини заколоситися перші пшеничні поля і — о, щастя! — виявилося, що
невелике поле може прогодувати весь рід.

Адже для полювання потрібні величезні простори: двадцять квадратних
кілометрів щоб прогодувати одного мисливця. Якщо ж засіяти цю землю
зерном, то можна прогодувати сотні, тисячі людей. Це було велике
Фундаментальне Відкриття, екологічна ніша розширилася у сотні, тисячі
разів! На перших землеробів звалився нечуваний достаток, почалося Золоте
Століття людської історії.

Як дивно виглядав цей світ в очах просякнутого потом і кров’ю мисливця.
Відійшла в минуле епоха відчайдушної боротьби за існування, епоха голоду
і лютих сутичок — кам’яна сокира проти списа з обпаленим кінцем.
«Причина в тому, який рік, — писав древній китайський філософ. — Якщо
рік урожайний, то люди стають гуманними і добрими…» У ті часи всі роки
були урожайними: землі було досить і цілинні рівнини плодоносили самі
собою.

«Тоді здійснилися принципи загальної справедливості, — говорить
китайський трактат «Ліцзи», — у Піднебесній все було спільним, висували
мудрих і здібних, поступали чесно, підтримували злагоду і мир. Ось чому
старики мали притулок, дорослі знаходили застосування, малолітніх
дбайливо виховували, за всім був нагляд — за старими вдівцями і вдовами,
сиротами, бездітними стариками, немічними. Кожна людина мала своє
заняття, дівчата могли своєчасно вийти заміж. Харчі не можна було кидати
на місці, але і не було необхідності ховати їх. Вважалося негожим не
брати участь у труді, але трудилися не для себе особисто. Тому злі
наміри не здійснювалися. Не було обману, не було крадіжки і розбою, тому
не закривалися зовнішні двері будинків. Все це називалося Великим
Єднанням».

Достаток змінив характер людей: вони стали добрими, і такими ж добрими
здавалася їм навколишня природа. Такий був світ в Золотому Столітті, в
IX-V тисячоліттях до нашої ери. Він був малий, простий і нехитрий. Люди
тоді задовольнялися достатком в їжі і не уявляли, що таке розкіш: вона
з’явилася набагато пізніше.

Знаменитий мудрець Хань Фей писав, що в старовину жили в хатинах з
неотесаних колод, харчувалися низькосортним зерном, їли і пили з грубого
глиняного посуду, одяг не міняли, поки він повністю не зноситься. Всього
цього було цілком досить, щоб люди відчували себе щасливими: адже вони
були ситі, весна була привітною і сонячним було літо.

У Золотому Столітті не було ні багатих, ні бідних — всі були рівні один
до одного, і не було місця заздрості. Колись в древні часи загінного
полювання, люди засвоїли традиції колективізму, рівності і братства — ці
традиції продовжувалися і в Золотому Столітті. Колективне полювання
змінила колективна робота в полі, яке так і називалося: Спільне Поле,
по-китайськи, «гунь-тянь». Як і раніше, їжа споживалася спільно або
ділилася на приблизно рівні частки. «У них заведено обробляти поля всією
ріднею, — писав римський географ про індійців, — а після збору врожаю
кожний отримує достатню кількість продуктів харчування на рік.» Згодом
села розросталися, і починала відчуватися нестача землі — тоді
здійснювалися «виселки»: збирали молодь і переселяли її на вільні землі
мисливських племен. Кожне нове покоління знімалося з батьківських вогнищ
і йшло далі, до нових земель. Йшло зі стадами худоби, в’ючними тваринами
і воїнами на чолі колони. Це було Велике Розселення Землеробів, Великий
Вихід Нового Людства. Мисливців-«індіанців» знищували, або проганяли,
або приймали до себе — все одно; вони майже не існували для нового
людства. Вони могли жити в своїх горах і джунглях доти, доки гори і
джунглі не знадобляться Новій Людині.

Вони могли перейняти землеробські навички, стати Новими Людьми і взяти
участь в Великому Виході, в народженні нових народів і цивілізацій.

До шостого тисячоліття до нашої ери землероби досягли долин Дунаю, Інду
і Гангу, їм відкрилися величезні простори Індії та Європи. На морському
узбережжі із землеробством познайомилися племена рибалок; разом з
рибальськими човнами дорогоцінні зерна стали подорожувати вздовж
морських берегів, залучаючи до великого відкриття все нові й нові
народи. Найдревнішими мореплавцями Заходу були фінікійці, які залишили
свої сліди на всьому узбережжі Європи — аж до далекої Британії; вони
поклонялися сонцю і вчили місцеве населення будувати святилища з
величезних каменів — мегалітів.

Господарями східних морів були предки сучасних індонезійців,
аустронезійці — загадковий народ, який невідомо звідки прийшов, але
також зводив мегаліти. Цей народ розселився по азіатському узбережжю аж
до Китаю та Японії. Китайська легенда свідчить, що першими на берег
зійшли Фу-сі і Нюй-ва, діти бога землеробства Шень-нуна; це були люди
моря з людськими головами і тілами морських змій-драконів. Аустронезійці
поклонялися змію-дракону і прикрашали головами дракона своє велике
каное. У всіх землеробських народів Сходу змій-дракон вважалася символом
дощу й урожаю: змії виповзали на поле перед дощем, і, щоб викликати дощ,
люди приносили їм жертви.

СОНЦЕ ЗОЛОТОГО СТОЛІТТЯ

Щедре сонце Золотого Століття сяяло над полями, що колосилися, і над
селами, розкиданими по рівнинах і нагір’ях. Восени колосся наливалося
зерном, і весь рід виходив на жнива: женці ставали в один ряд і,
виспівуючи хвалу Великій Матері, зрізали колосся дерев’яними серпами з
кремнієвими вкладишами. Потім переносили зерно у спільну комору родового
храму, мололи кам’яними товкачами зерно, пекли з муки коржі, варили пиво
і готувалися до Свята Урожаю. На свята пригощали один одного смаженим
м’ясом — землероби звикли до рослинної їжі, і м’ясо вважалося
делікатесом. Для торжеств кололи частину родового стада: надлишок зерна
дозволив відгодовувати овець, кіз і корів; поступово вони стали ручними
і паслися на сільських пасовищах.

У степах Аравії посіви гинули від засух, і місцеві племена займалися
виключно скотарством; в VII тисячолітті вони пройшли зі своїми стадами в
савани Сахари. Величезні стада незабаром винищили рослинність і через
кілька тисячоліть Сахара перетворилася на пустелю. На півночі скотарі
освоїли Великий Степ, що тягнувся від Дунаю до Амура; у IV тисячолітті
тут були приручені дикі коні, тарпани, що стали вірними слугами людини.

У той час, коли племена пастухів розселялися по степах на захід і на
схід, землероби Передньої Азії вчилися обробляти нові культури і
освоювали нові ремесла. Вони навчилися ткати льон і стали носити льняний
одяг — короткі спідниці і настегнові пов’язки. Кошики з лозин стали
обмазувати глиною і обпалювати на багатті — так з’явилася перша
кераміка. Потім були створені печі для випалення і гончарний круг;
гончарі стали ремісниками, які жили при храмах і утримувалися общинами.
У величезних вкопаних в землю керамічних посудинах зберігалися общинні
запаси зерна — це робилося для того, щоб уберегти його від полчищ мишей.
На відкритих токах зерно охороняли коти, що стали улюблениками
землеробів — так само, як собаки були вірними друзями мисливців.

Під час переселень землероби везли з собою кішку і дбайливо надавали
цьому південному звірятку найтепліше місце в будинку. У той час, коли
мисливці мешкали в пересувних юртах або тимчасових куренях, землероби
жили в будинках — це був ще один винахід того часу. Перші будинки в
Палестині будували з необпалених глиняних цеглин; це були маленькі
будови на одну кімнату; ні вікон, ні дверей ще не було; вхід завішувався
шкурою тварини, а вогнище розташовувалося у дворі. Плоскі дахи накривали
тростиною і обмазували глиною — такі хатини можна і зараз знайти в селах
Сходу; аж до нашого часу вони залишаються притулком бідноти. У центрі
селища розташовувався маленький родовий храм з глиняною фігурою Великої
Матері і вівтарем для жертвоприносин; біля храму знаходився майданчик
для народних зборів.

Общиною керували виборні вожді-жреці, які мало чим відрізнялися від
простих селян. «Коли Юй правив Піднебесною, він сам крокував попереду з
сохою і заступом, стегна у нього були худими, на гомілках не було ні
волосини», — говорить переказ про древнього вождя китайських племен.
Згодом легенди перетворювали цих вождів на богів, їм ставили храми і
приносили жертви. У ті часи було легко стати богом, світ населяли безліч
богів і духів, і люди обожнювали дерева, камені, тварин. Богом став і
перший коваль Гефест.

Мідь і бронзу навчилися плавити ще в VII тисячолітті, але ці метали були
рідкістю, а нечисленних ковалів вважали чаклунами і демонами. Вимовляючи
чудові закляття, чаклуни плавили метал і кували з нього сокири, мечі і
прикраси для вождів. У IV тисячолітті в Месопотамії з’явилася ще одна
новина — чотириколісний віз, який тягли бики. Потім був винайдений плуг
— і світ землеробів, нарешті, прийняв визначений йому вигляд: під щедрим
сонцем орач йде за парою волів, наспівуючи стару пісню про зерно і поле;
високо в небі йому вторить жайворонок; орач відривається від плуга і,
утираючи піт, дивиться в небо:

НАРОДЖЕННЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

Колись давно, шість тисяч років тому, рівнина Дворіччя була країною
непрохідних, зарослих тростиною боліт. У період розливу дві великі ріки,
Тигр і Євфрат, повністю заливали цю рівнину, і над водою виступали лише
крони високих пальм. Дворіччя не було заселене — тут не могли жити люди,
і лише по краях долини, в передгір’ях , тулилися маленькі села перших
землеробів. На берегах струмків селяни вирощували жито і пшеницю, а на
схилах гір пасли овець і кіз. Чотири або п’ять тисячоліть над
передгір’ями сяяло сонце Золотого Століття, і орач мирно трудився на
своїй ниві під спів жайворонка.

Але, зрештою, прийшов час негод: землеробські села розрослися, і поля
вже не могли прогодувати селян; почалися розбрати через землю, і ті, хто
програв були змушені йти куди очі дивляться, на болотисту рівнину.
Ймовірно, саме така доля переможених дісталася народу шумерів —
«чорноголових», як вони називали себе згодом. У V тисячолітті до нашої
ери серед боліт з’явилися перші шумерські села: десяток критих тростиною
хатин і крихітне святилище на насипному горбику. Щоб відвоювати у боліт
ріллю, шумерам доводилося рити осушувальні канави і насипати греблі —
створювати перші іригаційні системи. Це була важка і тривала праця,
однак результати перевершили всі очікування — зрошувані поля давали
дивні, казкові урожаї: кинуте в землю зерно приносило 60 зерен. До
шумерів повернулося Золоте Століття, і вони почали звільняти від
водяного полону свою нову батьківщину.

Села шумерів жили тим самим життям, що й селянські общини інших країн
Південної Азії. Поки землі було вдосталь, общинники разом осушували
поля, разом орали і разом збирали урожай. Ці успадковані від мисливців
древні звичаї колективізму не викликали сумнівів у часи благополуччя і
достатку. Але поступово община розрослася, і в неврожайні роки стала
відчуватися нестача хліба. Селяни стали задумуватися над своїм життям, і
кращі працівники стали говорити, що при спільній роботі багато хто
лінується. «Якщо трудитися спільно, то робота буде рухатися повільно, —
говорить китайський трактат, — знайдуться такі, хто буде працювати не в
повну силу. Якщо ж розділити землю, то робота піде швидше і таких, які
лінуються, не буде». Дійсно, адже орати землю — це не полювати зграєю,
тут можна працювати і по-одному — і все, що ти виростиш, буде твоїм,
«кожному — по труду його».

Поля були поділені між сім’ями на однакові ділянки, але, щоб зберегти
справедливість, ці ділянки час від часу переділялися. Родовому храму
було виділене велике поле, і общинники обробляли його спільно; зерно з
цього поля зберігалося про запас і видавалося потребуючим; ним
годувалися ремісники, які жили при храмі і жреці; з нього варили пиво
для родових свят. Згодом земля храму також стала ділитися на наділи: з
одного наділу урожай йшов жрецю, з іншого — реміснику, з третього — про
запас.

Тим часом населення зростало і після кожного переділу ділянки дрібніли.
Малодітні сім’ї стали заперечувати переділи; вони вимагали закріпити
наділи за господарями з тим, щоб глава сім’ї сам ділив свою ділянку між
синами. Поступово переділи припинилися: земля перетворилася на Приватну
Власність.

Поява Приватної Власності відкрила дорогу до великих змін в житті людей.
Родова община розпалася на сім’ї, і сім’ї відгородилися одна від одної
глухими огорожами. На зміну колишній спільності дружин і вільній любові
прийшла сувора сімейна мораль. Після винаходу плуга сім’ю годував
орач-чоловік, тому він став господарем і паном; жінка поступово
перетворилася на служницю і власність. В одних сім’ях дітей було мало, в
інших — багато, і після розділу батьківської землі ділянки виходили
неоднаковими. В общині з’явилися бідні й багаті. Бідняки не могли
годуватися зі своїх крихітних наділів, вони брали зерно в борг у багатих
сусідів — так з’явилося лихварство.

Неспроможні боржники, зрештою, продавали свою землю кредиторам і шукали
прожитку як могли. Багато хто з них йшов працювати в храм; храмові землі
тепер оброблялися робочими загонами з общинників, які збідніли і
чужаків-пришельців. Дехто орендував землю у заможних сусідів, інші
намагалися прогодуватися ремеслом, ставали гончарями або ткачами. У
селах з’явилися ремісничі квартали і ринки, де ремісники обмінювали свої
товари на хліб. Селища, що розрослися перетворювалися в багатолюдні
міста — і разом з цим перетворенням мінявся вигляд епохи. На зміну тихим
селам Золотого Століття приходив новий світ — світ міст, в якому
сусідами були багатство і бідність, добро і зло, ненависть і любов.
Філософи XX століття назвуть цей світ буржуазним суспільством.

БУРЖУАЗНЕ СУСПІЛЬСТВО

Тепер ця країна схожа на безплідну і незаселену пустелю. Плоска глиняна
рівнина прямує до тремтячого марева горизонту і змикається там з
блакитним безхмарним небом. Подекуди підносяться глиняні горби з
похилими схилами; їх багато на цій рівнині, і пастухи-араби називають їх
«горбами потопу». Ці горби — це розвалина древніх, міст, що існували до
«потопу», що запливли глиною.

Колись на вулицях цих міст шумів натовп, снував робочий люд, кричали
торговці. До річкової пристані причалювали великі парусні човни,
пов’язані з довгих стовбурів просмоленої тростини, що загинаються до
носа і до корми. Ці кораблі привозили товари з далеких країн, з берегів
Перської затоки і з Індії. Біля пристані розташовувався ринок, де
торгували рибою, тканинами, зерном, рабами. По ринку розгулювали оголені
повії: для багатьох жінок це був єдиний спосіб заробити шматок хліба.
Далі від ринку вулиці ставали більш тихими; вони тягнулися між глухими
стінами будинків, лише подекуди прорізаних хвіртками. Хвіртка звичайно
вела в прихожу, а з неї — у внутрішній дворик, де у багатіїв
розташовувався басейн. На двір виходили житлові кімнати з дерев’яною
галереєю по другому поверху; меблі були тільки в багатих будинках,
прості городяни сиділи і спали на рогожах. Звичайним одягом городян були
льняні спідниці, короткі у чоловіків і більш довгі у жінок; проте,
бідняки часто взагалі не мали одягу і ходили голими. Голови звичайно
голили; жреці і знати носили розкішні парики, що служили одночасно
головним убором і прикрасою.

У центрі міста підносився храмовий комплекс із зіккуратом — величезною
ступінчастою пірамідою та сходами, що ведуть на вершину. У святилищі на
вершині зіккурату мешкала богиня міста, і кожний рік у свято Нового року
верховний жрець, енсі, підіймався у святилище, щоб вступити з нею у
священний брак.

Великою Матір’ю найбільшого міста Дворіччя, Уруку, була Іштар, богиня
любові і родючості. За легендою, Іштар любила юного бога весни Таммуза,
який вмирав восени і воскресав навесні — після того, як Іштар спускалася
в пекло і рятувала свого коханого. Шумери вірили в пекло та рай і так
само, як всі люди, шукали вічного життя. Легенди розказують, як енсі
Урука, Гільгамеш, зійшов в підземне царство, щоб взнати від померлого
друга про те, що ж відбувається після смерті. Друг не зумів подати йому
надію, і лише німфа Сидурі підказала, як треба жити: «Гільгамеш, куди ти
прагнеш? Життя, яке ти шукаєш, ти не знайдеш.

Ти ж, Гільгамеш, краще наповнюй свій шлунок, веселися день і ніч, щодня
влаштовуй свята, танцюй і тріумфуй. Нехай твої плаття будуть чисті,
голова вимита водою. Дивися на немовля, якого ти тримаєш в руках і нехай
дружина твоя радіє в твоїх обіймах». За цим рецептом жили багато з тих,
хто міг дозволити собі одягатися і бенкетувати. Буржуазні квартали Уруку
дихали благополуччям; тут були сади, банкетні зали і школи, де вчилися
діти. Буржуазне суспільство створило мистецтво, науки і писемність.
Писарі очеретяною паличкою наносили малюнки на глиняні таблички: колос
означав «ячмінь», нога — «ходити», тростина, по-шумерськи «гі», означала
«повертати» (також — «ги»). Незабаром малюнки перетворилися в ієрогліфи
і виникла справжня писемність. Це було велике відкриття, пізніше
запозичене іншими народами. Потім з’явилися приватні школи («е-дуба»),
де дітей з багатих сімей вчили грамоті і арифметиці — науці, незамінній
при численні боргів або вимірюванні полів.

Буржуазія шумерських міст володіла величезними землями, займалася
лихварством і торгівлею. Найбагатші і знатні люди складали раду
старійшин, яка разом з народом вибирала верховного жреця, енсі. Знать
володіла прибутковими храмовими посадами і фактично керувала общиною:
народні збори лише відповідали криками «хеам» («так буде») або «наам»
(«так не буде») на поставлені йому питання. Гроші правили всім; за гроші
можна було відкупитися від вбивства і купити раба: в роки голоду бідняки
продавали в багаті будинки своїх дітей.

На народні збори допускалися лише ті, хто володів власністю — в
основному це були селяни, які мали землю на околицях міста. Однак позді
ділянок між синами призводив до подрібнення наділів і розорення селян —
так було в усіх країнах Азії. Золоте Століття підійшло до кінця, і
звідусіль приходили свідоцтва перемін.

Чисельність населення настільки зросла, що община уперлася в стінки
своєї екологічної ніші, демографічний тиск все зростав, і почалося
ущільнення. Ущільнення означало повернення голоду і воєн.

Настав час Загальної Боротьби за шматок хліба; ремісники щосили боролися
з конкурентами, селяни відчайдушно боролися на своїх крихітних наділах
за урожай. Зрештою, багато хто з них ставав жертвами лихварів; бідняки,
які розорилися йшли в місто, наймалися поденними робітниками, просили
милостиню на площах. Тим, кому не подавали милостиню, залишалися вмирати
або грабувати; вони збиралися у зграї і творили розбій на дорогах. Разом
з цим мінявся вигляд міст: все вищими ставали огорожі, стіни все
глухішими, житла перетворювалися на фортеці, а міста оточувалися ровами
і валами. Люди стали носити зброю і перестали — як раніше — подавати
руку першому зустрічному. Озлоблення і ненависть наповнили світ людей —
настав час гріхопадіння.

ЧАС ГРІХОПАДІННЯ

«Колись, у часи наших предків, як свідчать писання древніх, люди любили
один одного чистою і вірною любов’ю, а не сластолюбивою і корисливою, і
тому в світі панувало добро… Земля не була тоді обробленою, а
залишалася прикрашеною дарами Бога і плодоносила сама по собі,
забезпечуючи всіх прожитком… Усі були рівні і нічого не мали у
власності… Люди жили спільно, не знаючи ні примусу, ні ланцюгів, мирно
і чесно…

Але з’явилася Брехня, а з нею Гріх і Нещастя, які не знають міри;
Гординя, що зневажає міру, з’явилася зі своєю свитою — Пожадливістю,
Заздрістю, Сластолюбством та іншими вадами. Вони випустили з пекла
Бідність, про яку досі ніхто не знав… Незабаром ці лиходії завоювали
всю землю, посіявши розбрати й війни… І як тільки рід людський
опинився у владі цієї банди, він змінився; люди стали творити зло,
поширюючи брехню і обман, вони прив’язалися до власності і розділили
навіть землю, а потім стали битися за неї і захоплювати, хто скільки
може; найбільш сильним дісталися і самі великі частки…»

Так передає легенду про гріхопадіння середньовічний «Роман про троянду».
Ущільнення наростало, і на зміну Золотому Століттю йшло Століття
Залізне:

Час і боротьба формували вдачу Залізного Століття. В усіх частинах світу
мудреці і філософи спостерігали і записували сумні наслідки
гріхопадіння. «Природа людей така: при вимірюванні кожний норовить
захопити собі важчу частину, при обмірі кожний прагне захопити більшу
частину», — так говорив знаменитий китайський філософ Шан Ян. «Вони
переповнені усілякою неправдою, розпустою, лукавством, користолюбством,
злобою, — вторив йому на іншому кінці світу апостол Павло. — Вони
переповнені заздрістю, вбивством, обманом, злим норовом…»

Ущільнення і голод перетворили затишний світ буржуазного суспільства, на
зміну тихому накопиченню прийшла люта боротьба за існування, і брат
щодня говорив брату: «Це — моє». Голод завжди робив людей жорстоким:
засновані на комуністичній рівності і братстві роди мисливців зі списами
напереваги заганяли один одну до обриву. У Кам’яному Столітті люди
об’єднувалися для боротьби — у Залізному вони билися за життя поодинці,
і ті, хто потерпів поразку вмирали від голоду поруч з палацами
переможців. Існував звичай «оживлення» вмираючих: «Дочку мою відведи й
оживи, — говорила мати лихварю, — і так буде вона твоєю рабинею; мені ж
дай срібла, щоб я могла поїсти». В багатих будинках було безліч рабів і
наложниць, і в той час як вмираючі лежали на дорогах, через глухі стіни
лунали звуки музики: там бенкетували і веселилися. Оголені дівчата
танцювали серед наїдків і фонтанів, що били вином: «Ти ж, Гільгамеш,
наповнюй свій шлунок, веселися день і ніч, щодня влаштовуй свята, танцюй
і тріумфуй…»

ПРИШЕСТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

У середині III тисячоліття ненависть, що наповнювала міста, нарешті,
прорвалася зовні. Почалися війни між шумерськими общинами, війни не на
життя, а на смерть. Як не схожі були ці перші війни землеробів на
колишні сутички мисливських родів. Міста оточувалися кількома рядами
стін із зубчатими вежами і глибокими ровами. Щорічно після збору урожаю
ополчення сусідніх міст зустрічалися в кривавих битвах. На поле бою
виходили тисячі воїнів; вони шикувалися щільними рядами, виставляючи
через щити списи з мідними наконечниками. Мідь, що була раніше рідкістю
і прикрасою, стала металом війни і зброєю перемоги. Багаті і знатні
одягали мідні шоломи і стискали в руках мідні сокири; вожді-жреці йшли в
бій на незграбних колісницях, запряжених ослами. Перед фалангою «мідних
воїнів» розсипом бігли голі бідняки — у них були тільки пращі, якими
вони метали у ворогів обпалені на вогні глиняні шарики.

Град каменів барабанив по щитах і шоломах; потім починалася жорстока
січ, під бойовими сокирами розсипалися щити і тріщали кістки. Полонених
не брали; переможені бігли під захист стін свого міста, і починалася
облога, яка рідко призводила до успіху: у шумерів ще не було облогової
техніки. Простоявши кілька місяців під стінами міста, переможці йшли,
щоб після збору урожаю почати все спочатку. Коли місто, нарешті,
вдавалося взяти штурмом, починалася кривава розправа: чоловіки, діти,
старики, старі падали під бойовими сокирами; вулиці і площі були
завалені трупами. Жінок гвалтували і в’язали ременями; їх чекала доля
рабинь і наложниць: їм ставало улещувати своїх нових господарів,
танцювати і співати для них пісні.

Така було життя в Шумері у середині III тисячоліття до нашої ери.
Ущільнення виплеснулося в світ загальною війною, насильством і смертю.
Загальна війна, нарешті, відкрила очі людям, і вони усвідомили, що не
можна битися за життя поодинці, треба залишити розбрати і згуртуватися
пліч-о-пліч, треба бути милосердними до ближнього свого, треба
підтримати ближнього, щоб він підтримав тебе. Серед людей з’явилися
пророки, які закликали до милосердя і любові; вони показували на небо і
стверджували, що їхніми вустами говорить бог. Ймовірно, першим таким
пророком, попередником Христа і Мухаммеда, був Енметена з міста Лагаша.
Близько 2350 року до нашої ери Енметена проголосив з вершини зіккурату
свого храму про початок Великої Справедливості.

Пізніше, коли відшуміли битви і революції, Справедливість стала великим
звичаєм Сходу, що увійшов в його плоть і кров. У день Справедливості над
царським палацом підіймали золотий факел, і, углядівши його, жителі міст
і сіл підіймали факели у себе, передаючи довгождану звістку далі.
Справедливість означала звільнення рабів і скасування боргів, бідняки
могли отримати назад свої продані за борги поля — і життя починалася
знов під покровом великої Справедливості. Іноді про Справедливість
забували — тоді з’являлися нові пророки, які знов вказували на небо:
Христос, Маздак, Мухаммед. Вони говорили людям одне і те ж: «Всі люди
брати», «возлюби ближнього свого, як самого себе», «хто не працює — той
не їсть». Пророки затвердили віру в Бога, підтримуючого справедливість,
і люди стали ототожнювати справедливість з богами — богами небесними і
земними.

Пришестя Справедливості було разом з тим пришестям Земного Бога —
монарха або царя. Бог охороняв справедливість на небі, цар — на землі.
Спадкоємці великого пророка і революціонера Енметени стали царями, що
стежили, «щоб сироті і вдові сильна людина нічого не заподіяла». Царя
звали «великою людиною», «лугалем», і спочатку лугалями ставали жреці,
енсі, яким на час війни вручалася військова диктатура разом з титулом
«великої людини». Коли війна стала постійною і загальною, лугаль
перетворювався на царя; монархія вийшла до народу, взута в солдатські
чоботи. Війна визначала все життя суспільства — і монархам довелося
брати на себе управління господарством храму, а потім регулювати життя
приватних господарств. Царі завели чиновників-писарів, які проводили
переписи людей, землі і хлібних запасів; чиновники стежили за роботою на
полях і збирали податки.

У колишні часи суд вершила знать за своїми примхами — царі дали народу
закони, вирізані на камені. «Тоді-то, мене, Хаммурапі, назвали на ім’я,
— свідчить вступ до законів царя Хаммурапі, — щоб справедливість в
країні була встановлена, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильний не
гнобив слабого, щоб плоть людей була задоволена…» Відтепер цар став
«живим законом», охоронцем справедливості.

Близько 2315 року цар міста Аккада Саргон після кровопролитної війни
об’єднав Дворіччя і проголосив себе «Лугалем Країни». За легендою,
Саргон був сином водоноса, і зображення малюють його як простого воїна
на чолі селян-ополченців. Саргон прославився своїми перемогами, його
звали «царем битв», він завоював землі «від Верхнього до Нижнього моря»
і досяг «Країни заходу сонця». Саргону і його сину Рімушу доводилося
боротися із заколотами міської знаті, яка не бажала втрачати владу,
«сильних людей».

У цій боротьбі царі уперше вдалися до репресій: «5600 сильних чоловіків
були виведені на винищування або ув’язнені в табори». Винищивши
«сильних», внук Саргона Нарам-Суен (2236-2000) проголосив себе богом;
він надяг дворогу корону богів, і писарі ставили перед його ім’ям знак
бога. Бог-цар став чоловіком богині Іштар і кожне свято Нового року на
очах тріумфуючого натовпу він підіймався на вершину зіккурату, щоб
вступити з богинею в священний шлюб.

Саргон Великий і його спадкоємці створили Імперію — могутню державу,
засновану на царській владі, державному регулюванні і справедливості.
Символом цієї держави був бритоголовий чиновник-писар у льняній
спідниці, з печаткою, що висіла на грудях. Сидячи на рогожі у дворі
храму, писарі зазначали на глиняних табличках кількість зданого робочими
загонами зерна, площу прибраних полів, видачу пайків. Селяни, які мали
свою землю, звітували перед писарями за сплату податків і відробіток
повинностей. Відтоді, як цар оголосив себе богом, жреці також стали
чиновниками; їх задачею було вихваляти царя, служити богам і надавати
підтримку бідним.

Абсолютна влада царя, державне регулювання, соціальне забезпечення і
разом з тим загальна бідність — всі ці добре знайомі нам риси говорять,
що заснована Саргоном Великим Імперія була Соціалістичною Імперією.
Ніяка інша держава не могла існувати в умовах постійного голоду і воєн:
голод і війни породжують військову диктатуру і карткову систему.
Ущільнення, голод і війни завжди породжували соціалістичні монархії,
буржуазна демократія могла існувати лише у часи ситості. Порядки часів
голоду несхожі на порядки благополучних часів.

У III тисячолітті на Близький Схід прийшов голод — і історія Сходу стала
історією соціалістичних монархій. Цар-бог стояв на вершині зіккурату
поруч зі жрицею, що виконувала роль богині любові, а внизу тріумфував
натовп напівголодних бідняків, які підбадьорювалися жрецями. Бідняки
вірили, що цар дасть їм справедливість і хліб — і цар бажав добра своєму
народу, але бідняків було дуже багато, а з гір напирали орди варварів…

ІМПЕРІЯ І ВАРВАРИ

На південь від долини Дворіччя тягнувся випалений сонцем Аравійський
степ, а на північ — гори Ірану. У степу і в горах не можливо було сіяти
хліб, тому там завжди панував голод, і пастухи, які жили там зберігали
суворі звичаї древніх мисливців. Вони були такі ж витривалі, агресивні і
такі ж звичні до війни, як мисливці Кам’яного Століття. Гнані голодом
племена пастухів часто вторгалися в Дворіччя; іноді захоплювали
яке-небудь місто, іноді селилися на вільних землях. Племена Аравії були
семітами, предками євреїв і арабів; на Іранському нагір’ї жили кутії,
жорстоке і войовниче плем’я, що «не знало божественних законів».

У той час як жителі гір і степів з покоління в покоління проходили
жорстокий відбір на витривалість, звикали їсти сире м’ясо і пити кров
повергнутих ворогів, землероби з часів Золотого Століття втратили
войовничість і майже розучилися вбивати. У боротьбі за справедливість
великі царі знищили всіх «сильних чоловіків», і в країні залишилися лише
покірні селяни, які отримували пайки з рук писарів. На початку XXII
століття до н.е. Імперія не витримала удару північних варварів; кутії
оволоділи Дворіччям, зруйнували багато міст і спалили села. Майже
століття країна залишалася під владою варварів; повинен був пройти час,
поки народяться нові покоління, які піднімуться на боротьбу. До кінця
XXII століття села знов стали багатолюдними, а міста піднялися з руїн;
Ущільнення і голод, що знов почалися, підняли народ на повстання проти
кутіїв.

Повстання відродило Імперію, до влади знов прийшли царі, які охороняли
справедливість. Щоб дати хліб народу, цар Ур-Намму (2112-2094 до н.е.)
закликав десятки тисяч селян на відновлення іригаційних каналів; були
відновлені храми, і писарі знов сиділи на токах, приймаючи зерно у
робочих загонів. У цей час мало хто мав своє поле: більшість трудівників
орали землю у складі загонів. Символом нової Імперії став колосальний
зіккурат в місті Уре, побудований царем Шульгі; так само, як царі
колишніх часів, Шульгі стояв на вершині зіккурату в дворогій короні
бога, а біля підніжжя знов тріумфував натовп. Історія повторювалася в
своїй величі і трагізмі: в 2022 році до н.е. на Імперію знов обрушилося
варварське нашестя.

Новими страшними ворогами стали семіти-амореї, що прийшли з аравійських
степів. Цар Шу-Суен, мобілізувавши «робочі загони», побудував упоперек
рівнини величезну «Стіну, що віддаляє амореїв» — але варварам вдалося
прорватися. Благословенна країна перетворилася на пожарища. «Людьми, а
не черепками покрита околиця; стіни зяють, ворота і дороги завалені
тілами», — оповідає «Плач про загибель Уру». Значна частина шумерів була
винищена варварами, і народ, який створив першу цивілізацію нашої
планети, назавжди зник зі сторінок історії. Небагато вцілілих поступово
перейняли мову завойовників-семітів; вони жили в розвалених містах і
платили варварам важку данину.

Потроху країна знов наповнилася людьми, через двісті років села знову
стали численними, а міста — багатолюдними. Варварські вожді до того часу
познайомилися з переказами Імперії і стали наслідувати її царів. У 1764
році до н.е. один з них, цар Вавилону Хаммурапі, об’єднав Дворіччя і
оголосив про відродження Імперії. Знов були відновлені канали і храми, і
знов народ молився царям, які стояли на вершині зіккурату.

Однак час приніс зміни — «робочі загони», що обробляли землі храмів,
зникли; ці землі тепер здавалися в оренду. Колективна праця в
землеробстві була визнана непродуктивною — люди пересвідчилися, що,
«якщо трудитися спільно, то знайдуться такі, хто буде працювати не на
повну силу». З іншого боку, Хаммурапі абсолютно заборонив лихварство,
приватну торгівлю і продаж землі в приватному секторі. Імперія зберігала
соціалістичний характер, і над царським палацом в Вавилоні, як і раніше,
горів факел Справедливості.

Шість сторіч, минулих з часів Саргону Великого були наповнені боротьбою
Імперії з варварськими племенами, що її оточували. Шумери називали свою
країну просто Країною — неначе в світі не було інших цивілізованих
держав, були тільки варвари і Країна. Проте, вони добре знали про
існування міст на північному заході: в Сирії, в Малій Азії і на
узбережжі «Верхнього Моря». Це були такі ж храмові міста, як в Шумері,
ними управляли вожді-жреці, а місцеві писарі користувалися шумерськими
ієрогліфами. Але була ще Інша Країна, про яку шумери не знали аж до
часів Хаммурапі. Далеко на південному заході, там, де заходить сонце,
посеред пустелі текла велика річка, і на її берегах підносилися
білосніжні міста, храми і піраміди.

КРАЇНА ПІРАМІД

Інша Країна була дуже схожа на Країну Шумерів. Велика річка неквапливо
несла свої води до моря; на берегах річки стояли храми, і храмові
робітники у льняних спідничках обробляли поля; у дворі храму
присадкуваті бритоголові писарі вели звітність. Так само, як в Шумері,
країною управляв цар-бог, який збирав десятки тисяч робітників на
будівництво гребель і зводив схожі на зіккурати піраміди.

Ця країна називалася Кемет (Єгипет), а велика річка — Хапі (Ніл). Щороку
на початку червня річка розливалася і, підіймаючись на десять метрів,
затоплювала долину. Над водою залишалися лише села і храми, що стояли на
горбах, сполучені вузькими смужками гребель. У листопаді вода спадала,
залишаючи після себе чорний шар родючого мулу, через який країна і
називалася Кемет — «Чорна земля». У грудні на поле виходли робочі
загони, рихлити чорну землю мотиками і сіяли пшеницю. У березні серпами
з кремнієвими зубами зрізали колосся і відносили снопи на храмовий двір.

Колись давно Єгипет був розділений на храмові міста-держави, «номи». У
різних міста поклонялися різним богам: сонцю-Ра, небу-Нут, бику Апісу,
крокодилу Себеку. Богами родючості були Ісида й Осиріс; за легендою,
Осиріс був убитий злим богом пустелі Сетом і потім був воскрешений своєю
дружиною і сестрою — Ісидою. Коли перший фараон, Міна, об’єднав країну,
він проголосив себе богом Гором, сином Осиріса. Міну зображали з мотикою
в руках: цей цар мобілізував багато тисячі селян і обгородив греблями
нижню течію Ніла.

Колишні болота перетворилися на плодоносні поля, і бідняки, які
страждали від голоду були забезпечені хлібом; вдячний народ шанував
фараона наче бога. Спадкоємці Міни також називали себе богами і зводили
собі за житті заупокійні храми; ці храми поступово збільшувалися в
розмірах і, зрештою, перетворилися на величезні піраміди, що підносяться
над долиною. Піраміда Хеопса, одне з чудес світу, мала висоту 150
метрів; для її будівництва були мобілізовані робочі загони зі всієї
країни; сто тисяч робочих, змінюючись кожні три місяці, зводили піраміду
30 років. Син Хеопса, Хефрен, побудував ще одну гігантську піраміду
поруч з пірамідою батька; біля її підніжжя лежав сфінкс — колосальний
кам’яний лев з обличчям фараона. Навколо великих пірамід тяглося місто
мертвих: вздовж вулиць цього міста стояли гробниці вельмож, де
зберігалися їхні мумії — як, і фараон, його слуги сподівалися на життя
після смерті. Вони сподівалися воскреснути, подібно Осирісу; і їхні тіла
повинні були бути готовими до цього воскресінням — тому з них робили
нетлінні мумії.

Великі будівництва довели народ до знемоги, і фараони були вимушені
зменшити розміри своїх гробниць. Царська влада поступово слабшала;
правителі областей, номархи, перетворилися у напівсамостійних князьків;
вони створювали власні заупокійні храми з сотнями жреців і робітників.
Ніхто не подумував про будівництво нових гребель і про хліб для бідноти
— а, тим часом, населення все зростало. Зрештою, голод призвів до
повстання. «Цар захоплений бідними людьми, — писав жрець Іпувер. — Дітей
знатних розбивають об стіни… Мумії викинуті з гробниць… Простолюдини
стали власниками коштовностей… Кожне місто говорить: «Так будемо ми
бити заможних серед нас…» Мор по всій країні. Кров всюди».

Древнє Царство фараонів загинуло у вогні повстань, і країна розпалася на
номи. Війна, голод і мор погубили значну частину населення; для
відродження сіл і міст були потрібні багато десятиліть.

Через двісті років, коли міста знову стали багатолюдними, фараон
Ментухотеп I об’єднав країну і відновив древню Імперію. Були побудовані
нові іригаційні системи і нові храми; царі знову наділяли селян землею і
зводили піраміди. Цей час увійшов в історію як епоха Середнього Царства;
воно співпало за часом з відродженням Дворіччя при Хаммурапі. Так само,
як у Дворіччі, в Єгипті в цей час вже не було робочих загонів; землі
храмів обробляли «царські люди, які трудилися на індивідуальних
наділах».

«Царські люди» отримували від храму постачання, посівне зерно, знаряддя
праці, а потім здавали в храмові комори весь урожай. Час від часу
населення села вистроювали в шеренги і піддавали «огляду»; писарі і
жреці йшли вздовж рядів і перевіряли, хто де працює; молодь розподіляли
за «професіями», кого — в солдати, кого — в ремісники, кого — в
землероби. Так само, як Імперія Дворіччя, єгипетська Імперія була
соціалістичною державою, де все життя йшло за вказівками писарів. Ніхто
не знає, з яких часів існував цей порядок і як довго він існував — коли
з’явилася писемність, все було вже так, як заведено. Так продовжувалося
з віку у вік, селяни обробляли поля, а писарі сиділи у дворі храму,
записуючи звітність на листках болотяної тростини, папірусу. Так
продовжувалося до XVI сторіччя до н.е., коли сталася катастрофа.

«І ось, не знаю чому, бог був до нас неприхильний, — писав жрець
Манефон. — Несподівано зі східних країв люди невідомого племені
здійснили зухвалий похід на країну і легко, без бою, взяли її штурмом.
І, перемігши її правителів, вони безжалісно спалили міста і зруйнували
до основи храми богів, а з населенням поводилися найворожішим чином,
одних вбиваючи, у інших забираючи в рабство дітей і дружин… А всі їх
племена називалися Гіксос, тобто «царі-пастухи»…

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Нефедова С. А. „Історія давнього світу»)

Похожие записи