Пошукова робота

Історичні постаті

Акіхіто (1933) — імператор Японії з 1989 р., успадкував трон свого
батька Хірохіто. Його правління називають ерою Хейсей (досягнення
вселенського миру).

Арафат Ясір (1929) — палестинський лідер засновник організації ФАТХ у
1956 р. і президент Організації Визволення Палестини з 1969 р. У 1970-х
роках боротьба за визволення Палестини зробила його одним з видатніших
політиків світу, але поява у 80-х роках фракційних лідерів зменшила його
вплив. Підтримка ним Саддама Хусейна після вторгнення Іраку в Кувейт у
1990 р. послабила становище Арафата в світі. Лауреат Нобелівської премії
миру 1994 р.

Асад Хафез (1930) — президент Сирії та генеральний секретар Партії
арабського соціалістичного відродження з 1971 р., генерал армії (1968).
У 1966—1971 рр. — міністр оборони, у 1970—1971 рр. — прем’єр-міністр.

Ататюрк Кайгісиз Серданович (1881—1938) — керівник
національно-визвольної революції в Туреччині 1918—1923 рр. Перший
президент (1923—1938) Турецької Республіки. Виступав за зміцнення
національної незалежності й суверенітету країни, за підтримку дружніх
відносин з Росією.

Бабушкін Іван Васильович (1873—1906) — один з перших російських
соціал-демократів. Більшовик. Учасник Революції 1905—1907 рр., член
комітетів Російської соціал-демократичної робітничої партії в Іркутську
і Читі, один із керівників озброєного повстання в Читі. Розстріляний
карателями.

Бадаєв Олексій Єгорович (1883—1951) — російський політичний діяч. З
1912 р. депутат 4-ї Державної думи, член Російського бюро ЦК РСДРП.
Учасник Жовтневої революції (Петроград). У 1921—1935 рр. у системі
споживкооперації. У 1937—1938 рр. нарком харчової промисловості РРФСР.

Бадольо Пьєтро (1871—1956) — італійський державний і військовий діяч,
маршал (1926). У 1919—1921 рр. і 1925—1940 рр. начальник Генштабу,
головнокомандувач в італійсько-ефіопській війні 1935—1936 рр. Учасник
усунення Б. Муссоліні (липень 1943 р.). У 1943—1944 рр. прем’єр-міністр
Італії, уклав перемир’я із союзниками.

Бакунін Михайло Олександрович (1814—1876) — російський революціонер,
теоретик анархізму, один з ідеологів революційного народництва. У 30-х
роках ХІХ ст. член гуртка М. С. Станкевича. З 1840 р. за кордоном,
учасник Революції 1848—1849 рр. (Париж, Дрезден, Прага). У 1851 р.
виданий австрійським урядом Росії, ув’язнений у Петропавлівську, а потім
у Шліссельбурзьку фортецю, з 1857 р. в сибірському засланні. 1861 року
тікає за кордон, співробітничає з О. І. Герценом і М. П. Огарьовим.
Організатор таємного революційного гуртка «Інтернаціональне братство»
(1864—1865) і «Альянсу соціалістичної демократії» (1868). З 1868 р. член
1-го Інтернаціоналу, виступив проти К. Маркса та його прибічників, у
1872 р. виключений рішенням Гаазького конгресу. Праця Бакуніна
«Державність і анархія» (1873) справила великий вплив на розвиток
народного руху в Росії.

Балладюр Едвард (1929) — французький консервативний політичний діяч,
прем’єр-міністр з 1993 р., протеже колишнього президента Жоржа Помпіду,
був міністром економіки і фінансів при прем’єр-міністрові Жаку Шираку
(1986—1988). Користуючись підтримкою консерваторів, на виборах 1993 р.
висував свою кандидатуру на посаду президента.

Бальфур Артур Джеймс (1848—1930) — прем’єр-міністр Великобританії в
1902—1905 рр.; консерватор. У 1904 р. уряд Бальфура уклав із Францією
договір, який став основою Антанти. Неодноразово входив до складу уряду,
у 1916—1919 рр. міністр закордонних справ. Автор Декларації (1917) про
створення єврейського національного осередку в Палестині.

Барту Луї (1862—1934) — прем’єр-міністр Франції в 1913 р., з 1894 р.
неодноразово міністр, у 1934 р. міністр закордонних справ. Прихильник
франко-радянського співробітництва. Убитий у Марселі (разом з
Олександром І Карагеоргієвичем) усташами.

Батіста-і-Сальдівар Рубен Фульхенсіо (1901—1973) — диктатор Куби в
1934—1944 рр. і 1952—1958 рр.; офіційно займав посаду президента.
Повалений 1 січня 1959 р. у ході Кубинської революції.

Бауер Отто (1882—1938) — один з лідерів австрійської соціал-демократії і
2-го Інтернаціоналу, ідеолог австромарксизму. У 1918—1919 рр. державний
секретар закордонних справ, виступав за приєднання Австрії до Німеччини.
З 1934 р. в еміграції, де й помер.

Бауман Миколай Ернестович (псевдо Грач) (1873—1905) — діяч російського
революційного руху з 90-х років ХІХ ст. Ветлікар. У 1904 р. керівник
Московського комітету та Північного бюро ЦК партії. Убитий 18 жовтня
1905 р. чорносотенцями. Похорони Баумана 20 жовтня в Москві
перетворилися на багатотисячну демонстрацію.

Бебель Август (1840—1913) — один із засновників (1869) і керівників
німецької соціал-демократичної партії і 2-го Інтернаціоналу.
Неодноразово обирався в рейхстаг. Борець проти мілітаризму, прибічник
емансипації жінок. За виступ у захист Паризької комуни, критику
державної колоніальної політики та ін. зазнавав репресій (усього пробув
в ув’язненні близько шести років).

Бевін Ернест (1881—1951) — один із правих лідерів Лейбористської партії
Великобританії, член (1925—1940) і голова Генеральної ради Британського
конгресу тред-юніону. Міністр праці в 1940—1945 рр., міністр закордонних
справ у 1945—1951 рр.

Бегін Менахем (1913—1992) — ізраїльський політичний діяч. Був лідером
екстремістської організації Іргун Зван Леумі в Палестині з 1942 р. і
прем’єр-міністром Ізраїлю в 1977—1983 рр. як голова правої партії Лікуд.
У 1978 р. Бегін разом із президентом Єгипту А. Садатом був нагороджений
Нобелівською премією миру за роботу над Кемп-девідськими угодами з
мирного врегулювання на Близькому Сході.

Бейкер Джеймс-Аддісон (1930) — американський республіканський політичний
діяч. При президентові Р. Рейгану був главою адміністрації Білого дому
(1981—1985) і секретарем казначейства (1985—1988). Після організації
успішної передвиборної кампанії Джорджа Буша (старшого) у 1988 р. Бейкер
отримав посаду державного секретаря (1989) і відіграв основну роль у
вирішенні кризи у Перській затоці (1990—1991) і наступних пошуках
мирного врегулювання конфліктів на Близькому Сході.

Бен-Гуріон Давид (1886—1973) — прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю
в 1948—1953 рр., 1955—1963 рр. (з перервою в 1961). Один з організаторів
і лідерів (1930—1965) соціал-демократичної партії МАПАІ.

Бериша Салі (1944) — президент Албанії з квітня 1992 р. Лідер правлячої
(з березня 1992) Демократичної партії Албанії (створеної в 1990) у
вересні 1991 р. — квітні 1992 р.

Берія Лаврентій Павлович (1889—1953) — радянський політичний діяч. З
1921 р. на керівних посадах у Надзвичайній комісії ДПУ Закавказзя. У
1931—1938 рр. 1-й секретар ЦК КП (більшовиків) Грузії. У 1938—1945 рр.
нарком, у 1953 р. міністр внутрішніх справ СРСР. У 1941—1953 рр.
заступник голови Ради Народних Комісарів СРСР. З 1941 р. член, з 1943 р.
заступник голови Державного Комітету Оборони. Член ЦК партії в
1934—1953 рр., член Політбюро ЦК в 1946—1953 рр. (кандидат з 1939).
Маршал Радянського Союзу (1945). Входив до найближчого політичного
оточення Й. В. Сталіна; один із найбільш активних організаторів масових
репресій 1930-х — початку 50-х рр. У червні 1953 р. був заарештований,
за вироком спеціальної судової присутності Верховного Суду СРСР у грудні
1953 р. розстріляний.

Бернштейн Едвард (1850—1932) — один із лідерів німецької
соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу, ідеолог реформізму. Брав
участь у виробленні Готської програми. У другій половині 90-х років
ХХ ст. спирався на власні спостереження тенденцій суспільного розвитку,
виступав із критикою теоретичних основ марксизму як застарілих. Відкидав
наукове обґрунтування соціалізму, вчення про неминучість краху
капіталізму, про революцію, диктатуру пролетаріату, висунув програму
реформування капіталізму на засадах широкої демократії.

Берут Болеслав (1892—1956) — президент і голова президії Державної ради
(1947—1952), голова ради міністрів (1952—1954) Польщі. Голова (грудень
1948 — березень 1954), 1-й секретар (з березня 1954) ЦК Польської
об’єднаної робітничої партії.

Бєлобородов Олександр Георгович (1891—1938) — радянський політичний
діяч. Голова виконкому Уральської облради в 1918 р.; підписав рішення
Ради про розстріл Миколи ІІ і його родини. У 1923—1927 рр. нарком
внутрішніх справ РРФСР. Репресований; реабілітований посмертно.

Бідо Жорж (1899—1983) — прем’єр-міністр Франції в 1946 р. і
1949—1950 рр. У 1940—1944 рр. учасник Руху Опору; один із засновників
(1944) і керівник партії Народно-Республіканського руху. У 1944—1954 рр.
неодноразово міністр. У 1961 р. ввійшов до ОАС, у 1962 р. утік з
Франції; після амністії 1968 р. повернувся.

Благоєв Димитр (1856—1924) — діяч революційного руху в Росії та
Болгарії. У 1883 р. заснував у Санкт-Петербурзі соціал-демократичну
Благоєву групу. Організатор Болгарської соціал-демократичної партії, у
1903 р. — партії тесняків, у 1919 р. — компартії.

Блюм Леон (1872—1950) — лідер і теоретик Французької соціалістичної
партії. У 1936—1938 рр. голова уряду Народного фронту. Проводив курс на
«умиротворення» фашистських агресорів. Після німецької окупації Франції
(1940) заарештований та інтернований у Німеччину. У грудні 1946 — січні
1947 рр. очолює уряд, який розв’язав війну в Індокитаї.

Болдуїн Стенлі (1867—1947) — прем’єр-міністр Великобританії в
1923—1924 рр., 1924—1929 рр., 1935—1937 рр.; консерватор. Уряд Болдуїна
придушив загальний страйк 1926 р., розірвав дипломатичні стосунки із
СРСР (1927).

Брежнєв Леонід Ілліч (1906—1982) — радянський керівник епохи Сталіна й
Хрущова, прийшов до влади після змови в Політбюро ЦК КПРС, наслідком
якої стала відставка М. Хрущова. З 1964 до 1982 рр. генеральний секретар
КПРС і Голова Президії Верховної Ради СРСР (1977—1982). Проводив
консервативну внутрішню політику, яка призвела до застою. Під час його
керівництва СРСР став військовою й політичною наддержавою, чий вплив
досягав навіть Латинської Америки та Африки. За рішенням вузького кола
його прихильників у Політбюро було прийнято рішення про здійснення
військових акцій у Чехословаччині (придушення «Празької весни» 1968 р.)
та Афганістані (грудень 1979 — травень 1989 рр.).

Булганін Микола Олександрович (1895—1975) — радянський політичний і
військовий діяч. Його кар’єра розпочалась у 1918 р. Організував оборону
Москви під час Другої світової війни, став маршалом Радянського Союзу в
1947 р. і міністром оборони в 1947—1949 рр. і 1953—1955 рр. Після
відставки Г. Маленкова — Голова Ради Міністрів у 1955—1958 рр., знятий з
посади за рішенням М. Хрущова.

Бухарін Микола Іванович (1888—1938) — політичний діяч, академік АН СРСР
(1928). Учасник Революції 1905—1907 рр. і Жовтневої 1917 р. У
1917—1918 рр. лідер «лівих комуністів». У 1918—1929 рр. редактор газети
«Правда», одночасно в 1919—1929 рр. член Виконкому Комінтерну. У
1929—1932 рр. член Президії Вищої ради народного господарства СРСР, з
1932 р. член колегії Наркомважпрому. У 1934—1937 рр. редактор
«Известий». Член ЦК партії в 1917—1934 рр. Член Політбюро ЦК у
1924—1929 рр. Член Центрального виконавчого комітету СРСР. У кінці 20-х
років виступав проти застосування надзвичайних заходів під час
здійснення колективізації та індустріалізації. Його позиція в цих
питаннях була оголошена правим ухилом у Всеросійської КП(б).
Репресований; реабілітований посмертно.

Буш Джордж (1924) — 41-й президент США (1989—1993), республіканець. Був
директором ЦРУ (1976—1981) і віце-президентом у 1981—1989 рр. Його
реакція на дипломатичні ініціативи М. Горбачова була спочатку розцінена
як неадекватна, у той час як рішення послати війська в Панаму для
повалення свого колишнього союзника Нор’єги сприяло піднесенню його
популярності. Успіх у війні у Перській затоці ще вище підніс його
авторитет як рішучого політика та керівника держави. Економічні труднощі
1991—1992 рр. призвели до його поразки на президентських виборах 1992 р.
і перемоги демократа Білла Клінтона.

Бхутто Беназір (1953) — пакистанська політична діячка, лідер Народної
партії Пакистану з 1984 р. (у засланні з 1986 р.), прем’єр-міністр
Пакистану в 1988—1990 рр., опозиція була незадоволена її правлінням і
звинуватила в корупції. Була першою жінкою—керівником мусульманської
держави. У 1993 р. знову була обрана прем’єр-міністром.

Бхутто Зулфікар Аліхан (1928—1979) — голова країни й уряду Пакистану в
1971—1973 рр., прем’єр-міністр у 1973—1977 рр. У 1967 р. заснував
Пакистанську народну партію. 1977 року був заарештований. Страчений
військовою адміністрацією.

Вайцзеккер Ріхард фон (1957) — німецький політичний діяч, президент ФРН
у 1984—1994 рр. З 1969 р. в складі керівництва
Християнсько-демократичного союзу (ХДС). У 1981—1984 рр. керуючий
бургомістр Західного Берліна.

Валенса Лех (1943) — польський профспілковий лідер, президент Польщі
1990—1995 рр. У 1980 р. заснував профспілку «Солідарність», організацію,
незалежну від комуністів, яка боролась проти польського комуністичного
уряду в 1980—1981 рр., у результаті чого була заборонена. Лауреат
Нобелівської премії миру 1983 р.

Вальдхайм Курт (1918) — федеральний президент Австрії в 1986—1992 рр.
Генеральний секретар ООН у 1972—1981 рр. У 1968—1970 рр. міністр
закордонних справ Австрії.

Вашингтон Джордж (1732—1799) — 1-й президент США (1789—1797),
головнокомандувач армії колоністів у Війні за незалежність у Північній
Америці 1775—1783 рр. Голова конвенту з розробки Конституції США.
Виступав за збереження Сполученими Штатами нейтралітету щодо відносин
між європейськими країнами. Відмовився балотуватися на президентський
пост у третій раз.

Вейцман Езер (1924) — президент Ізраїлю з 1993 р. Небіж Х. Вейцмана. У
1966—1969 рр. заступник начальника генштабу збройних сил, у
1977—1980 рр. міністр оборони.

Вейцман Хаїм (1874—1952) — перший президент держави Ізраїль з 1948 р.
Один із лідерів сіоністського руху, президент Всесвітньої сіоністської
організації в 1920—1931 рр., 1935—1946 рр. Сприяв прийняттю Декларації
Бульфура (1917) про створення єврейського національного осередку в
Палестині.

Венкатараман Рамасвамі (1910) — президент Індії в 1987—1992 рр. Активний
учасник національно-визвольної боротьби та діяч партії Індійський
національний конгрес (з 1977 р. — ІНК(І)). У 1984—1987 рр.
віце-президент.

Вільсон Гарольд (1916—1995) — прем’єр-міністр Великобританії в
1964—1970 рр. Лідер Лейбористської партії в 1963—1976 рр.

Вільсон Томас Вудро (1856—1924) — 28-й президент США (1913—1921), від
Демократичної партії. Провів ряд ліберальних законів. Ще до вступу США в
Першу світову війну (квітень 1917) висунув ідею створення післявоєнного
союзу держав у т. зв. Чотирнадцяти пунктах (січень 1918); виступав за
створення Ліги Націй. Нобелівська премія миру (1920).

Вітош Вінценті (1874—1945) — прем’єр-міністр Польщі в 1920—1921 рр.,
1923 р., 1926 р. Один із керівників (1913—1931) партії «Пяст». З 1926 р.
в опозиції до т. зв. санаційного режиму. У 1945 р. заступник голови
Крайової Ради Народової.

Гавел Вацлав (1936) — чеський драматург, політичний і державний діяч,
президент Чехословаччини 1990—1992 рр., після відокремлення Словаччини
президент Чехії з 1993 р. Широковідомим став як борець за права людини.
У 1979—1983 рр. перебував у в’язниці, був знову заарештований у 1989 р.
за Хартію-77.

Гавірія-Трухильо Сесар (1947) — колумбійський політик, ліберал,
президент з 1990 р.; у 1986—1987 рр. був міністром фінансів,
у 1987—1989 рр. міністром управління. Надавав підтримку в пошуках
наркоторговців, розшукуваних у США, і вимагав від США додаткової
допомоги за відшкодування руйнувань під час війни з наркомафією.

Гайдар Єгор Тимурович (1956) — російський політичний діяч, доктор
економічних наук. Онук А. П. Гайдара і П. П. Бажова. З 1981 р. на
науковій, а з 1987 р. на журналістській роботі. З 1990 р. директор
Інституту економічної політики Академії народного господарства і АН
СРСР. З листопада 1991 р. заступник, з 1992 р. 1-й заступник; у червні —
грудні 1992 р. виконуючий обов’язки голови уряду Російської Федерації;
почав практичне здійснення курсу на реформування російської економіки. З
грудня 1992 р. директор Інституту економічних проблем перехідного
періоду. У вересні 1993 — січні 1994 рр. 1-й заступник голови уряду
Росії, міністр економіки; пішов у відставку. З грудня 1993 р. до грудня
1995 р. депутат Державної Думи; лідер Фракції «Вибір Росії». З липня
1994 р. голова партії «Демократичний вибір Росії». Основні праці у сфері
керування й економічних проблем реформ.

Галіфакс Едвард Фредерік Вуд (1881—1969) — один із лідерів
Консервативної партії Великобританії. З 1922 р. на державних посадах. У
1926—1931 рр. віце-король Індії (поєднував репресії з конституційними
маневрами). У 1938—1940 рр. міністр закордонних справ; прибічник
політики умиротворення фашистських агресорів.

Галлахер Вільям (1881—1965) — президент КП Великобританії (КПВ) у
1956—1963 рр.; голова Виконкому КПВ у 1943—1956 рр. У роки Першої
світової війни керівник руху фабричних старост.

Галтьєрі Леопольдо (1926) — аргентинський генерал, президент
1981—1983 рр. З 1979 р. лідер правої правлячої хунти, командуючий
армією. У 1981 р. став президентом. За його правління хунта напала на
Фолклендські (Мальвільські) острови — британську колонію в
південно-західній частині Атлантики. Після поразки від Великобританії
зміщений з посади й ув’язнений.

Гамарник Ян Борисович (1894—1937) — радянський політичний і військовий
діяч, армійський комісар 1-го рангу (1935). З 1920 р. голова Одеського,
Київського губкомів КП(б) України. З 1923 р. голова Дальревкому,
Крайвиконкому й 1-й секретар партії. У 1928 р. 1-й секретар ЦК КП(б)
Білорусії. З 1929 р. начальник Політуправління РККА, з 1930 р. 1-й
заступник наркома оборони, у 1930—

1934 рр. заступник голови РВС СРСР. Член ЦК КПРС з 1927 р. В обстановці
масових репресій покінчив життя самогубством.

Гамсархурдія Звіад Костянтинович (1939—1993) — грузинський політичний
діяч, письменник. Син К. С. Гамсархурдія. З 1962 р. на викладацькій і
науковій роботі. У 70—80-х рр. зазнав репресій за правозахисну
діяльність. Публікації з історії грузинської літератури й культури.
Збірки поезій («Заручини місяця», 1989 р. та ін.), переклади. З 1990 р.
Голова ВР Грузинської РСР, з 1991 р. президент Грузії. У січні 1992 р.
відсторонений від влади в результаті збройних виступів опозиції.

Ганді Індіра (1917—1984) — прем’єр-міністр Індії в 1966—1977 рр. і з
1980 р., міністр закордонних справ у 1984 р. Дочка Дж. Неру. Учасниця
національно-визвольного руху. Один із лідерів партії Індійський
національний конгрес (ІНК), із січня 1978 р. голова ІНК(І) — партії
прибічників Ганді. Займала також різні міністерські посади (з 1964).
Убита терористами. Міжнародна Ленінська премія (1985, посмертно).

Ганді Раджив (1944—1991) — індійський політичний діяч, прем’єр-міністр з
1984 р. (після вбивства його матері Індіри Ганді) до 1989 р. Як
прем’єр-міністр викликав невдоволення байдужим ставленням до вирішення
соціальних проблем. Убитий вибуховим пристроєм під час чергової
передвиборчої кампанії.

Гардінг Воррен (1865—1923) — 29-й президент США 1921—1923 рр.,
республіканець. Народився в Огайо, членом сенату став у 1914 р. За час
президентства уклав договори з Німеччиною, Австралією й Угорщиною, тоді
ж скликав Вашингтонську морську конференцію для подолання суперечностей,
що виникли в Тихоокеанському регіоні між США, Великобританією та
Японією. Негативно ставився до членства США в Лізі Націй.

Гаха Еміль (1872—1945) — президент створеного в Чехословаччині
німецькими фашистами «Протекторату Богемії і Моравії» у 1939—1945 рр. У
травні 1945 р. заарештований як військовий злочинець. Помер у в’язниці.

Геббельс Йозеф (1897—1945) — з 1933 р. міністр пропаганди, голова
пропагандистського апарату фашистської Німеччини. Ідеолог расизму,
насильства та завойовницьких війн. У 1944 р. призначений імперським
уповноваженим з тотальної військової мобілізації. Після вступу
радянських військ у Берлін покінчив життя самогубством. На Нюрнберзькому
процесі був визнаний нацистським військовим злочинцем.

Гевара Ернесто (Че) (1928—1967) — латиноамериканський революціонер.
Народився в Аргентині. У 1959—1961 рр. президент Національного банку
Куби, з 1961 р. міністр національної промисловості. У 1965 р. покинув
Кубу для участі в революційному русі народів Латинської Америки. У
1966—1967 рр. керував партизанським рухом у Болівії; взятий у полон і
убитий.

Генц Арпад (1922) — президент Угорщини з 1990 р., письменник.
Філософська драма з історії єретичного руху в Швейцарії «Чоботар»
(1974), монодрама про життя актриси «Угорська Медея» (1979), п’єси
«Песимістична комедія», «Підсумок» про визначні події 1956 р. в Угорщині
й ін. Книга «Зустрічі» (1980). Переклади з англійської та американської
літератур.

Геншер Ханс-Дітрік (1927) — німецький політичний діяч, очолював
західнонімецьку партію вільних демократів 1974—1985 рр., міністр
закордонних справ 1974—1992 рр. Умілий і прагматичний практик. Став
одним з найпопулярніших політиків об’єднаної Німеччини.

Герхардсен Ейнар Хенрі (1897—1987) — один із лідерів норвезьких
соціал-демократів (у 1936—1945 рр. секретар центрального управління
Норвезької робітничої партії, у 1945—1965 рр. її голова); у
1945—1951 рр., 1955—1965 рр. (з перервою) прем’єр-міністр.

Герцог Хаїм (1918—1997) — президент Ізраїлю в 1983—1993 рр.
У 1975—1978 рр. голова делегації Ізраїлю в ООН.

Гесс Вальтер-Рихард-Рудольф (1894—1987) — німецький нацистський лідер.
Перебував в ув’язненні разом з Гітлером у 1923—1925 рр., після чого став
його особистим секретарем, записавши під диктовку «Майн Кампф». З
1933 р. став заступником Гітлера по партії. 10 травня 1941 р. прилетів
до Великобританії з компромісними умовами миру, але був ув’язнений як
військовополонений до 1945 р. На Нюрнберзькому процесі як воєнному
злочинцю винесено вирок на довічне ув’язнення. Помер у в’язниці Шпандау
(Берлін).

Гіндербург, власне Пауль-Людвіг-Ханс фон Бенкендорф-і-Гіндербург
(1847—1934) — німецький фельдмаршал і «правий» політик. Під час Першої
світової війни був верховним головнокомандуючим і разом з генералом
Еріхом Людендорфом (1856—1937 рр.) фактично керував політикою Німеччини
до кінця війни. Був президентом Німеччини у 1925—1933 рр.

Гітлер Адольф (1889—1945) — фюрер Націонал-соціалістичної робітничої
партії (з 1921), голова німецько-фашистської держави (у 1933 р. став
рейхсканцлером, у 1934 р. об’єднав цю посаду й посаду президента).
Установив у Німеччині фашистський режим. Безпосередній ініціатор
розв’язання Другої світової війни 1939—1945 рр., нападу на СРСР (червень
1941). Один із головних організаторів масового знищення
військовополонених і мирного населення на окупованих територіях. Із
вступом радянських військ у Берлін покінчив із собою. На Нюрнберзькому
процесі визнаний головним нацистським військовим злочинцем.

Голль Шарль-Андреа-Жозеф-Марі де (1890—1970) — французький генерал,
перший президент П’ятої республіки 1958—1969 рр. Організував у Лондоні
рух «Вільна Франція» і воював проти нацистів у 1940—1945 рр., був главою
Тимчасового уряду Франції 1944—1946 рр., лідером власної партії. У
1958 р. національні збори доручили йому сформувати уряд на період
економічної відбудови Франції і вирішити проблему політичної кризи в
Алжирі. Став президентом наприкінці 1959 р., змінив конституцію в бік
зміцнення президентської влади і працював до 1969 р.

Горбачов Михайло Сергійович (1931) — радянський політичний діяч,
перебував при владі у 1985—1991 рр. Перший і останній Президент СРСР.
Був членом Політбюро ЦК КПРС з 1980 р. Генеральний секретар КПРС у
1985—1991 рр., Голова Верховної Ради СРСР у 1988—1991 рр. і глава
держави у 1989—1991 рр. Розпочав ліберальні реформи всередині країни
(перебудову), запропонував запровадження багатопартійної демократії
(політичний плюралізм), зробив реальні кроки в обмеженні гонки озброєнь.
Нагороджений Нобелівською премією миру 1990 р., але його міжнародна
репутація постраждала після придушення демократичних виступів у
прибалтійських республіках. Після невдалої спроби перевороту в серпні
1991 р., прискореного розпаду СРСР влада Горбачова була послаблена й у
грудні 1991 р. він пішов у відставку.

Громико Андрій Андрійович (1909—1989) — голова Президії Верховної Ради
СРСР у 1985—1988 рр. Посол у США з 1943 р., брав участь у конференціях
глав трьох союзних держав у Тегерані, Ялті й Потсдамі під час Другої
світової війни; як представник СРСР в ООН у 1946—1949 рр., 26 разів
використовував право вето. Був міністром закордонних справ у
1957—1985 рр.

Гувер Герберт Кларк (1874—1964) — 31-й президент США (1929—1933), від
Республіканської партії. У 1919—1923 рр. керував «АРА» («Американська
адміністративна допомога», метою якої було надання продовольчої та ін.
допомоги країнам, що постраждали в Першій світовій війні). У
1921—1928 рр. міністр торгівлі.

Даладьє Едуард (1884—1970) — лідер французької Республіканської партії
радикалів і радикал-соціалістів, її голова в 1927—1931 рр.,
1935—1938 рр., 1957—1958 рр. Неодноразово міністр, прем’єр-міністр у
1933—1934 рр. (з перервою) і 1938—1940 рр.; спочатку прийняв програму
Народного фронту, потім сприяв розпаду та ліквідації ряду його
завоювань. Підписав Мюнхенську угоду 1938 р.

Дан Федір Ілліч (1871—1947) — один із лідерів меншовизму.
Соціал-демократ з 1894 р. У 1917 р. член виконкому Петроградської ради і
Президії ВЦВК 1-го скликання. У 1922 р. висланий за кордон.

Демірель Сулейман (1924) — визначний турецький політичний діяч,
президент Туреччини з 1993 р. З 1964 р. — лідер Партії справедливості,
прем’єр-міністр у 1965—1971 рр., 1975—1977 рр., 1979—1980 рр. і
1991—1993 рр. Підтримував зв’язки із Західними країнами, які здійснюють
серйозні інвестиції в турецьку економіку; за його президентства
Туреччина стала повноправним членом Європейського Співтовариства.

Ден Сяопін (1904—1997) — китайський політичний діяч. Навчався у Франції
і СРСР. З 1922 р. в комуністичному русі. У 1927—1949 рр. учасник
антияпонської й громадянської війн у Китаї, політкомісар Китайської
Червоної Армії. З 1945 р. член ЦК КПК. Після перемоги комуністів у
громадянській війні займав керівні посади в державному та партійному
апараті. З 1952 р. заступник прем’єра Державної адміністративної ради (з
1954 — Державної ради) Китайської Народної Республіки, з 1955 р. член
Політбюро, з 1956 р. генеральний секретар ЦК КПК. У 1966 р., під час
«культурної революції» був репресований, знятий із займаних посад.
У 1973 р. повертається до активного політичного життя, займає ряд
партійних, державних військових посад (у т. ч. в 1975—1982 рр. заступник
голови ЦК КПК). Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. Ден Сяопін став
ініціатором економічної реформи в Китаї. Починаючи з кінця 1980-х рр.
він поступово залишав займані ним офіційні посади (у 1981—1989 рр. був
головою Військової ради ЦК КПК, у 1982—1987 рр. головою Центральної
комісії радників ЦК КПК, у 1983—1990 рр. головою Центральної військової
ради КНР), але продовжував залишатись духовним лідером Китаю, чинив
вирішальний вплив на внутрішню і зовнішню політику країни.

Джонсон Ліндон-Бейнс (1908—1973) — 36-й президент США у 1963—1969 рр.,
демократ. Обирався президентом у Конгрес від Техасу в 1949—1960 рр. Став
президентом після вбивства Дж. Кеннеді, за якого був віце-президентом.
За його президентства після інциденту в Тонкінській затоці США були
втягнуті у В’єтнамську війну, загострилася внутрішня ситуація в країні.
Зважаючи на це у 1968 р. Л. Джонсон не став висувати свою кандидатуру на
переобрання.

Добі Іштван (1898—1968) — голова ради міністрів Угорщини в
1948—1952 рр., голова Президіуму Угорщини в 1952—1967 рр. У період
Угорської Радянської Республіки 1919 р. в угорській червоній армії. У
роки Другої світової війни в Русі опору. У 1947—1959 рр. голова партії
дрібних сільських хазяїв (заснована 1909). З 1959 р. в Угорській
соціалістичній робітничій партії (УСРП). Міжнародна Ленінська премія
(1962).

Дольфус Енгельберт (1892—1934) — австрійський політик, християнський
демократ. У 1932 р. був канцлером, у 1933 р. скасував парламент і
управляв державою одноосібно. У лютому 1934 р. силою придушив протест
робітників-соціалістів, у травні цього ж року оголосив Австрію
«корпоративною державою». 25 липня нацисти вдалися до спроби державного
перевороту, палац канцлера був захоплений, а Дольфус убитий.

Дубчек Олександр (1921—1992) — чехословацький політичний діяч, голова
Федеральних зборів 1989—1992 рр. Був членом словацького Руху опору під
час Другої світової війни, став першим секретарем Комуністичної партії
1967—1969 р. Був ініціатором кампанії лібералізації («Празька весна»),
що йшла врозріз із політикою СРСР і привела до введення радянських
військ у Чехословаччину в 1968 р. Арештований радянськими спецслужбами,
виключений з партії в 1970 р. У 1989 р. виступив із продемократичними
промовами, і після падіння режиму був обраний спікером Національних
зборів у Празі, переобраний у 1990 р. Загинув у автомобільній
катастрофі.

Ейзенхауер Дуайт Девід (14 жовтня 1891 — 25 березня 1969 рр.) —
американський воєначальник, генерал армії, 34-й президент Сполучених
Штатів Америки (1953—1961). Світову популярність набув у роки Другої
світової війни як Верховний головнокомандуючий експедиційними силами
союзників у Європі. Закінчивши коледж у 1909 р., Ейзенхауер продовжив
освіту у Військовій академії у Вест-Пойнті (1911—1915). Після вступу США
в Першу світову війну (квітень 1917) був направлений на підготовку
американських добровольців у табір Кемп-Копт. Найбільш значними подіями
в його подальшій кар’єрі були: служба в зоні Панамського каналу
(1922—1925); навчання в школі командного складу та штабу армії (1925);
робота помічником начальника штабу армії генерала Д. Макартура
(1933—1935) і під його ж керівництвом служба на Філіппінах (1935—1939);
призначення начальником штабу 3-ї армії під командуванням генерала
В. Крюгера (березень—грудень 1941). На цій посаді успішно провів учбові
маневри в Луїзіані. Після вступу США в Другу світову війну в грудні
1941 р. відбувається стрімке сходження Ейзенхауера від керівних посад у
відділі військового (потім оперативного) планування в штабі армії, на
чолі з генералом Дж. Маршаллом (грудень 1941 — червень 1942), до
командуючого англо-американськими силами в стратегічному наступі
західних союзників у Північній Африці, Сицилії й Італії (листопад 1942 —
жовтень 1943). Після того, як на Тегеранській конференції було прийнято
остаточне рішення про відкриття другого фронту, Ейзенхауер став
Верховним головнокомандуючим експедиційними силами. Найзначнішими своїми
досягненнями як полководця Ейзенхауер вважав висадку
англо-американського десанту на узбережжя Нормандії 6 червня 1944 р.
(день «Д»), і рейнську кампанію (лютий—березень 1945). Еволюція генерала
Ейзенхауера на позицію прихильника «холодної війни» відбулася до кінця
його перебування на посаді начальника штабу американської армії
(1945—1947). Як першому Головнокомандуючому об’єднаними збройними силами
НАТО (жовтень 1950 — червень 1952 рр.) йому належить вирішальна роль у
переозброєнні Західної Німеччини й підготовці її вступу в цей
військово-політичний блок. Ставши президентом (січень 1953), Ейзенхауер
поклав кінець війні в Кореї і прагнув відновити радянсько-американські
зустрічі на вищому рівні (Женева, 1955 і Кемп-Девід, 1959). Разом з тим
він був твердо переконаний у реальності комуністичної загрози й
необхідності зміцнення американської національної безпеки. Основою його
офіційної оборонної політики стала доктрина «масованої відплати», що
передбачала значне збільшення стратегічної авіації з ядерною зброєю і
можливість нанесення раптового ядерного удару по СРСР і КНР. «Доктрина
звільнення» (стосовно країн Східної Європи) і «Доктрина Ейзенхауера»
(щодо країн «третього світу») були складовими курсу президента та
державного секретаря Дж. Ф. Даллеса на збереження за США ролі світового
лідера. Другий термін президентства Ейзенхауера (після перевиборів 1956)
був відзначений інтервенцією американських військ у Ліван (1958) та
інцидентом з розвідувальним літаком У-2, збитим над територією СРСР, що
призвело до зриву зустрічі з М. С. Хрущовим у 1960 р. Після відставки
Ейзенхауер поступово відійшов від активної суспільно-політичної
діяльності. У 78-річному віці помер у шпиталі.

Ерхард Людвіг (1897—1977) — західнонімецький політичний діяч,
християнський демократ, канцлер ФРН у 1963—1966 рр. Економічне диво
відновлення Західної Німеччини після Другої світової війни відбулося
головним чином завдяки політиці Ерхарда, що заохочувала вільне
підприємництво. Був федеральним міністром економіки в 1949—1963 рр.

Еттлі Клемент-Річард, граф (1883—1967) — британський політик, лейборист.
У коаліційному уряді під час Другої світової війни займав ряд важливих
посад. Будучи прем’єр-міністром 1945—1951 рр., він запровадив програму
приватизації й нову систему в соціальній сфері.

Єжов Микола Іванович (1895—1940) — радянський політичний діяч,
генеральний комісар державної безпеки (1937), нарком внутрішніх справ
СРСР у 1936—1938 рр. З 1922 р. на партійній роботі, у 1935—1939 рр.
секретар ЦК ВКП(б). У 1938—1939 рр. нарком водного транспорту СРСР. У
1935—1939 рр. голова КПК при ЦК ВКП(б). У 1939 р. заарештований,
розстріляний. Очолюючи органи внутрішніх справ, був одним із головних
виконавців масових репресій.

Єльцин Борис Миколайович (1931) — російський державний діяч, перший
президент Російської Федерації (вибраний 1991). У 1996 р. вибраний на
другий строк. Закінчив Уральський політехнічний інститут (Свердловськ);
з 1955 р. працював у будівельних організаціях, з 1963 р. головний
інженер, директор Свердловського домобудівельного комбінату. У
1968—1988 рр. на партійній роботі: з 1976 р. 1-й секретар Свердловського
обкому; з 1985 р. 1-й секретар ММК КПРС. У 1989 р. за підтримки
демократичного руху був обраний депутатом З’їзду народних депутатів
СРСР. У 1990 р. вийшов із КПРС. У 1990—1991 рр. Голова Верховної Ради
РРФСР.

У серпні 1991 р. очолив опір антидемократичному путчу Державного
комітету з надзвичайного стану (ДКНС). У грудні 1991 р. підписав разом з
керівниками Білорусії й України угоду про припинення існування СРСР і
про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Ініціював політичні
реформи в Росії. У вересні 1993 р. за наказом Єльцина «Про поетапну
конституційну реформу в Російській Федерації» розпущена Верховна Рада
Російської Федерації, ліквідована система Рад. Єльцин — ініціатор
розробки нової Конституції Російської Федерації (прийнята в грудні
1993). З 1992 р. Єльцин здійснював керівництво економічними реформами.

Жданов Андрій Олександрович (1896—1948) — російський політичний діяч. З
1922 р. на радянській і партійній роботі. У 1934—1948 рр. секретар ЦК,
одночасно (1934—1944) перший секретар Ленінградського обкому й міському
ВКП(б). У роки Великої Вітчизняної війни член Військової ради військ
північно-західного напряму, Ленінградського фронту; генерал-полковник
(1944). Належав до найближчого оточення Й. В. Сталіна; один із найбільш
активних організаторів масових репресій 1930—1940-х років.

Желев Желю (1935) — болгарський політичний діяч, президент у
1990—1996 рр. У 1989 р. очолив опозиційну коаліцію Демократичних сил,
проводить економічні реформи, орієнтовані на ринок, за умови соціального
миру. Доктор філософії з 1987 р.

Жискар Д’Естен Валері (1926) — президент Франції в 1974—1981 рр. У
1962—1966 рр. і 1969—1974 рр. міністр економіки і фінансів. Один із
лідерів Союзу за французьку демократію, з 1988 р. голова Союзу.

Жуков Георгій Костянтинович (1896—1974) — маршал Радянського Союзу
(1943), чотири рази Герой Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956).
Учасник боїв на р. Халхін-Гол (1939). З 1940 р. керував військами
Київського ВО. У січні—липні 1941 р. начальник Генштабу — заступник
наркома оборони СРСР. У роки Великої Вітчизняної війни проявив себе як
талановитий полководець, зігравши найважливішу роль в розгромі
німецько-фашистських військ у Ленінградській і Московській битвах
(1941—1942), під час прориву блокади Ленінграда, у Сталінградській і
Курській битвах (1942—1943), під час наступу на Правобережній Україні та
в Білоруській операціях (1943—1944), у Вісло-Одерській і Берлінській
операціях (1944—1945). Із серпня 1942 р. заступник наркома оборони СРСР
і заступник Верховного Головнокомандувача. Від імені Верховного
Головнокомандувача 8 травня 1945 р. прийняв капітуляцію фашистської
Німеччини. У 1945—1946 рр. головнокомандуючий Групою радянських військ і
голова радянської військової адміністрації в Німеччині. З березня
1946 р. головнокомандуючий Сухопутними військами й заступник міністра
Збройних Сил СРСР. Того ж року знятий з посади Й. В. Сталіним. З червня
1946 р. командуючий військами Одеського, з 1948 р. — Уральського ВО. З
1953 р. 1-й заступник міністра, з 1955 р. Міністр оборони СРСР. У жовтні
1957 р. звільнений від обов’язків міністра за розпорядженням
М. С. Хрущова, у 1958 р. звільнений зі Збройних Сил. Автор книг «Згадки
та роздуми», «Штурм Берліна».

Запорозький Антонін (1884—1957) — голова уряду Чехословаччини в
1948—1953 рр., президент країни у 1953 р. 1900—1921 рр. член
Чехословацької соціал-демократичної робітничої партії. Один із
засновників КП Чехословаччини. У 1939—1945 рр. у фашистських тюрмах і
концтаборах. У 1945—1948 рр. заступник голови уряду Чехословаччини.

Засулич Віра Іванівна (1849—1957) — діячка російського революційного
руху. З 1868 р. народниця; 1878 р. нею був здійснений замах на життя
петербурзького градоначальника Ф. Ф. Трепова. Причиною замаху став його
наказ, згідно з яким був висічений різками політичний в’язень Боголюбов.
Одначе вона була виправдана судом присяжних. З 1879 р. член «Чорного
переділу». У 1883 р. один з організаторів групи «Визволення праці». З
1900 р. член редакції «Іскри» і «Зорі». З 1903 р. меньшевичка.

Захір-шах Мухаммед (1914) — король Афганістану в листопаді 1933 — липні
1973 рр. Після ліквідації монархії 17 липня 1973 р. і проголошення
Афганістану республікою відрікся від престолу, перебував в еміграції.
Повернувся в Афганістан у 2002 р.

Зінов’єв Григорій Овсійович (1883—1936) — російський політичний діяч.
Учасник Революції 1905—1907 рр., у жовтні 1917 р. виступив проти
збройного повстання. З грудня 1917 р. голова Петроградської ради. У
1919—1926 рр. голова Виконкому Комінтерну. У 1923—1924 рр. разом із
Й. В. Сталіним і Л. Б. Каменєвим боролися проти Л. Д. Троцького. У
1925 р. на 14-му з’їзді ВКП(б) виступив зі співдоповіддю, де критикував
політичний звіт ЦК, зроблений Сталіним;

з 1928 р. ректор Казанського університету, з 1931 р. в Наркомпросі
РРФСР. Член ЦК партії 1907—1927 рр.; член Політбюро ЦК в жовтні 1917 і в
1921—1926 рр. У 1934 р. заарештований і засуджений на 10 років у
сфальсифікованій справі «Московського центру»; у 1936 р. засуджений до
смертної кари у справі «Антирадянського об’єднаного
троцькістсько-зінов’євського центру» і розстріляний.

Іван Павло ІІ (Карел Войтило) (1920) — папа Римський з 1978 р., перший
не італієць, обраний на цю посаду з 1522 р. Народився поблизу Кракова
(Польща). Виступає проти залучення священиків у політичну діяльність,
підтримує ідею папської непогрішимості, засуджує штучну контрацепцію,
виступає проти жінок-священиків, одружених священиків, сучасного одягу
ченців і священиків. Усе це викликає критику в ліберально настроєних
прелатів.

Іден Антоні, граф Эйвон (1879—1977) — британський політичний діяч,
консерватор, міністр закордонних справ 1935—1938 рр., 1940—1945 рр. і
1951—1955 рр.; прем’єр-міністр 1955—1957 рр. Пішов у відставку після
невдалих воєнних дій британо-французьких сил під час Суецької кризи.

Ілієску Іон (1930) — президент Румунії з 1990 р. Став членом
Центрального комітету Румунської комуністичної партії в 1968 р. при
диктаторі Ніколае Чаушеску, але впав у немилість. Під час повстання в
грудні 1989 р. очолив Фронт національного порятунку, став президентом
Тимчасової ради національної єдності в лютому 1990 р. Переміг на виборах
у травні 1990 р.

Каганович Лазар Мойсейович (1893—1991) — радянський політичний діяч,
Герой Соціалістичної праці (1943). У 1925—1928 рр. і в 1947 р. перший
секретар ЦК КП(б) України. У 1928—1939 рр. секретар ЦК ВКП(б), одночасно
в 1930—1935 рр. перший секретар МК ВКП(б). У 1935—1944 рр. нарком шляхів
сполучення і в 1938 р. заступник голови РНК СРСР. У 1953—1957 рр. перший
заступник Голови РМ СРСР. У 1957—1961 рр. на господарській роботі.
Входив у найближче політичне оточення Й. В. Сталіна; один із найбільш
активних організаторів масових репресій 1930-х — початку 50-х рр.

Кадар Янош (1912—1989) — голова Угорської соціалістичної робітничої
партії, генеральний секретар у 1985—1988 рр. (1956—1985 рр. перший
секретар ЦК). У 1956—1958 рр. голова Угорського революційного
робітничо-селянського уряду, у 1961—1965 рр. голова РМ Угорщини, з
1965 р. член Президіуму Угорщини. З 1943 р. керівник компартії. Один із
організаторів Руху опору в Угорщині. Міжнародна Ленінська премія (1977).

Каддафі Муамар аль (1942) — голова Соціалістичної Народної Лівійської
Арабської Джамахирії і її Революційної ради. Генеральний секретар
Загального народного конгресу Лівії в 1977—1979 рр. З 1 вересня 1969 р.
до березня 1977 р. голова Ради революційного командування. У
1970—1972 рр. прем’єр-міністр.

Кайфу Тофіку (1932) — японський державний діяч, політик. У 1974—1976 рр.
міністр освіти в кабінеті Я. Накасоне. У 1989—1991 рр. прем’єр-міністр.
У 1990 р. висунув антиконституційні положення про участь японських
збройних сил на боці коаліції ООН під час війни в Перській затоці
(1990), що спричинило його зміщення з посади прем’єр-міністра (1991).

Калінін Михайло Іванович (1875—1946) — радянський політичний діяч, Герой
Соціалістичної Праці (1944). З 1919 р. голова ВЦВК, з 1922 р. голова ЦВК
СРСР, з 1938 р. голова Президіуму ВР СРСР. Входив у найближче політичне
оточення Й. В. Сталіна; санкціонував масові репресії 1930—1940-х рр.

Калугін Олег Данилович (1934) — російський політичний діяч,
генерал-майор. У 1958—1989 рр. в органах державної безпеки СРСР, у
1973—1989 рр. начальник управління зовнішньої розвідки. У 1990 р. дав
ряд інтерв’ю, у яких викривав діяльність КДБ СРСР, через що наказом
президента СРСР Калугін був позбавлений звання генерал-майора запасу та
всіх державних нагород. У 1991 р. цей наказ був відмінений. У
1990—1991 рр. народний депутат СРСР. Автор декількох книг. З 1994 р.
викладає в США.

Каменєв Лев Борисович (1883—1936) — радянський політичний діяч,
революціонер; у жовтні 1917 р. виступив проти збройного повстання. У
листопаді 1917 р. голова ВЦВК. У 1918—1926 рр. голова Мосради. У
1923—1926 рр. заступник голови РНК СРСР. У 1923—1926 рр. директор
Інституту Леніна, потім на дипломатичній і адміністративній роботі. У
1925—1927 рр. учасник «нової» (ленінградської) опозиції. З 1933 р.
директор видавництва «Academia», у 1934 р. директор Інституту світової
літератури АН СРСР. У 1935 р. засуджений у справі «Московського центру»
на 15 років, потім у «Кремлівській справі» на 10 років. У 1936 р.
розстріляний; реабілітований посмертно.

Караджич Радован (1945) — політичний діяч боснійських сербів,
письменник. Засновник Сербської демократичної партії Боснії і
Герцеговини (1990). Під час громадянської війни, яка розпочалась після
проголошення боснійськими мусульманами незалежності Боснії і
Герцеговини, очолив збройне повстання, домагаючись територіальних
переваг для боснійських сербів. У 1995 р. підписав мирний договір у
Дейтоні (США), за яким Боснія була поділена на мусульмано-хорватську та
сербську території. У листопаді 1995 р. Міжнародним трибуналом у Гаазі
був визнаний винним у злочинах проти людства.

Караманліс Константинос (1907) — президент Греції в 1990—1995 рр.;
прем’єр-міністр у 1955—1958 рр., 1958—1961 рр., 1961—1963 рр. і
1974—1980 рр. Засновник і лідер правої партії Національний радикальний
союз (1956—1967), партії Нова демократія (1974—1980).

Кардель Едвард (1910—1979) — політичний діяч Югославії. У 1938—1966 рр.
в керівництві Союзу комуністів Югославії. Учасник Народно-визвольної
війни в Югославії в 1941—1945 рр. У 1945 р., 1946—1963 рр. заступник
голови уряду Югославії. У 1963—1967 рр. голова Союзної скупщини
Югославії. З 1974 р. член Президіуму Югославії. Праці з проблем
самоуправління.

Каримов Іслам Абдуганієвич (1938) — президент і голова Кабінету
міністрів Узбекистану з 1991 р. З 1960 р. на інженерно-технічній і
державній роботі. З 1983 р. міністр фінансів, у 1986 р. заступник голови
Ради міністрів і голова Держплану Узбекистану. З грудня 1986 р. перший
секретар Кашкадарнського обкому. 1989—1991 рр. перший секретар ЦК КП
Узбекистану.

Карл ХVІ Густав (1946) — король Швеції з 1973 року. Успадковував своєму
дідові Густавові VІ (батько загинув у авіакатастрофі в 1947 р.). За
новою шведською конституцією, що була прийнята після смерті його діда,
монархія була обмежена під час його вступу на престол.

Карлсон Інгвар (1934) — прем’єр-міністр Швеції в 1986—1991 рр., голова
соціал-демократичної робітничої партії з березня 1986 р. У 1982—1986 рр.
заступник прем’єр-міністра.

Карранса Венустіано (1859—1920) — один із лідерів Мексиканської
революції 1910—1917 рр.; у 1914—1917 рр. тимчасовий президент, у
1917—1920 рр. президент Мексики. Скинутий у результаті перевороту й
убитий.

Карстенс Карл (1914—1992) — президент ФРН у 1979—1984 рр.
У 1973—1976 рр. лідер фракції ХДС/ХСС, у 1976—1979 рр. голова
бундестагу.

Картер Джиммі (Джеймс-Ерл) (1924) — 39-й президент США (1977—1981),
демократ. У 1976 р. випередив на виборах Джералда Форда. Віхами його
президентства були: повернення Панамі зони Панамського каналу,
кемп-девідські угоди про мир на Близькому Сході. Його наступником став
Рональд Рейган у 1981 р.

Кастро Фідель, Фідель Кастро Рус (13 серпня 1926/27) — кубинський
державний діяч, прем’єр-міністр (1959—1976), голова Державної ради та
Ради міністрів Куби з 1976 р. Народився в заможній сім’ї вихідця з
Іспанії, який займався вирощуванням цукрової тростини в провінції
Орієнті на південному сході Куби. Фідель навчався в єзуїтській
школі-інтернаті, у 1945—1950 рр. у Гаванському університеті, де отримав
ступінь доктора права. Зі студентських років Кастро брав активну участь
у революційному русі. Коли Фульхенсіо Батіста-і-Сальдівар встановив на
Кубі диктаторський режим (1952), Кастор узяв участь в організації
збройного повстання проти тиранії. 26 липня 1953 р. озброєна група на
чолі з Кастро намагалась захопити армійські казарми в фортеці Монкада в
м. Сантьяго-де-Куба. Більшість учасників цієї акції були заарештовані.
Кастро зі своїми однодумцями постав перед судом, де виголосив свою
знаменну промову «Історія мене виправдає». У тюрмі на острові Пінос
учасники штурму Монкади провели тільки два роки і в 1955 р. були вислані
з Куби. За кордоном (у США й Мексиці) Кастро організував «Рух 26 липня»,
який ставив своєю метою збройне зміщення режиму Батісти. У грудні
1956 р. Кастро і 81 його прибічник на яхті «Гранма» (з Мексики)
здійснили напад на кубинські урядові війська. У першому бою
революціонери були розгромлені, але 12 чоловік на чолі з Кастро змогли
пробитися в гори Сьєрра-Маестра, де вони розпочали партизанську війну.
Кастро організував Повстанську армію, яка протягом 1956—1958 рр.
розгорнула свої дії в інших районах Куби й у вирішальних боях у кінці
1958 р. зуміла розгромити урядові війська. 1 січня 1959 р. повстанці
вступили в Гавану. Кастро сформував новий уряд Куби із числа своїх
прибічників-революціонерів. Будучи переконаним противником США, Кастро
провів націоналізацію й експропріацію майна американських компаній на
Кубі та великої кубинської буржуазії, що викликало конфронтацію у
відносинах зі США. У 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з
Кубою. У пошуках союзників в протистоянні зі США Кастро звернувся до
СРСР, який надав повну підтримку революційному урядові Куби. У квітні
1961 р. під керівництвом Кастро був розгромлений десант
контрреволюціонерів, які висадилися на Плайя-Хірон. На Кубі розпочалися
перетворення за соціалістичним зразком, у зовнішній і внутрішній
політиці уряд Кастро орієнтувався на СРСР. Протистояння зі США призвело
до Карибської кризи 1962 р., коли світ був поставлений на грань ядерної
катастрофи. У подальшому Куба перетворилася в форпост соціалізму в
Західній півкулі. У 1965 р. була заснована єдина в країні політична
партія — Комуністична партія Куби, генеральним секретарем якої став
Кастро. У 1960—1980 рр. Куба відігравала активну роль у міжнародній
політиці, підтримувала антиамериканський і революційний рух не тільки в
країнах Латинської Америки, але й в усьому світі. У 1970-ті рр.
кубинські війська взяли участь у збройних конфліктах в Анголі й Ефіопії.
Десятирічний розвиток по соціалістичному шляху призвів до застою в
економіці Куби, до встановлення авторитарного режиму Кастро. Життєвий
рівень кубинців залежав від об’єму поставок із СРСР промислових і
господарчих товарів. Крах соціалістичного табору спричинив промислову й
сільськогосподарську кризу на Кубі, переборювати яку довелося введенням
жорсткого режиму економії. У цих умовах Кастро змушений був піти на
деякі допущення власної ініціативи в економіці, котрі суперечили
соціалістичним ідеям.

Квасьнєвський Олександр (1954) — польський державний діяч, президент
Польщі (1995). У 1977 р. вступив у ПОРП. З 1981 р. працював редактором
ряду молодіжних газет. З 1990 р. голова Союзу демократичних лівих сил,
що здобув перемогу на виборах у польський сейм у 1993 р. Президент
Республіки Польща (обраний на другий термін).

Квіслінг Відкун (1887—1945) — норвезький політик, військовий міністр
1931—1933 рр. Лідер з 1931 р. норвезької фашистської партії, сприяв
вторгненню нацистів у Норвегію в 1940 р., відкладаючи мобілізацію та
закликаючи до неопору. Став прем’єр-міністром у 1942 р., був
заарештований і розстріляний за зраду батьківщині в 1945 р. Його ім’я
стало спільним поняттям для всіх зрадників і посібників окупантів.

Кекконен Урхо Калева (1900—1986) — президент Фінляндії в 1956—1981 рр. З
1936 р. неодноразово міністр, у т. ч. у 1952—1953 рр., 1954 р. міністр
закордонних справ; у 1950—1956 рр. (з перервою) прем’єр-міністр. До
1956 р. один з лідерів Аграрного союзу. Міжнародна Ленінська премія
(1980).

Кеннеді Джон Фіцджеральд (1917—1963) — 35-й президент США в
1961—1963 рр., демократ, перший католик і наймолодший президент. У
міжнародній політиці за його президентства було невдале вторгнення на
Кубу на Плайя-Хірон, а також Карибська криза. Його програма внутрішньої
політики «Нові рубежі» була після його смерті продовжена Ліндоном
Джонсоном. Кеннеді був убитий під час візиту в Даллас (Техас) 22
листопада 1963-го року Лі-Харві Освальдом.

Кеннеді Едвард-Мур (1932) — американський політик, демократ. Допомагав
братам Джонові та Робертові Кеннеді в президентській кампанії 1960 року,
у 1962 р. став сенатором від Массачусетса. Йому не вдалося взяти участь
у президентських виборах 1980 р. в основному з причини автомобільної
катастрофи 1969 р., у якій загинула його пасажирка Мері Копечне.

Кеннеді Роберт-Френсіс (1925—1968) — американський політичний діяч,
юрист, демократ. Керував президентською кампанією брата Джона Кеннеді в
1960 р. Сприяв прийняттю Акта про цивільні права в 1964 р. Коли
наступник Дж. Кеннеді Ліндон Джонсон призначив віце-президентом Хьюберта
Хемфрі, Кеннеді подав у відставку і був обраний сенатором Нью-Йорка. У
1968 р. вступив у передвиборчу президентську боротьбу, але був убитий у
Каліфорнії йорданцем Сірханом Біссара Сірханом.

Кім Ір Сен (1912—1994) — генеральний секретар ЦК Трудової партії Кореї
(ТПК) з 1966 р. (у 1949—1966 рр. голова ЦК ТПК), президент КНДР з
1972 р. У 1948—1972 рр. голова Кабінету міністрів КНДР. В умовах
однопартійного режиму в КНДР Кім Ір Сен шанується як творець (на основі
його ідей «чучхе» — самобутність) суспільства, названого «рай на землі»
(«соціалізм корейського типу»).

Кіссінджер Генрі Альфред (1923) — державний секретар США в
1973—1977 рр., радник президента з питань національної безпеки в
1969—1975 рр. Професор Гарвардського та Джорджтаунського університетів.
Праці з історії і сучасних проблем міжнародних відносин. Нобелівська
премія миру (1973) за сприяння закінченню війни у В’єтнамі.

Клаус Вацлав (1941) — чеський політичний діяч і економіст, перший
прем’єр-міністр нової Чеської Республіки з 1992 р. Був федеральним
міністром фінансів в уряді Вацлава Гавела, потім обраний головою
Громадянського форуму в 1990 р. Змістившись праворуч у політичному
спектрі, заснував Соціал-демократичну партію в 1991 р. Представив
найкращу в Східній Європі програму економічних реформ.

Коль Гельмут (1930) — державний діяч ФРН, федеральний канцлер (з 1982).
Народився в м. Людвігсхафене (земля Рейпланд-Пфальц) у католицькій
родині. Наприкінці Другої світової війни був покликаний у ряди вермахту,
але участі в бойових діях не брав. Вивчав соціальні та політичні науки у
Франкфуртському й Гейдельберзькому університетах. З 1947 р. член
Християнсько-демократичного союзу (ХДС), займав ряд посад у партійній
структурі. У 1969—

1976 рр. очолював уряд землі Рейпланд-Пфальц. З середини 1970-х рр. Колю
як лідеру ХДС довелося вирішувати задачу повернення християнським
демократам політичної влади в Німеччині. Будучи лідером опозиції в
бундестазі, він зумів залучити до співробітництва з ХДС депутатів
дрібних партій і сформувати коаліцію, що володіла більшістю місць у
парламенті. У 1982 р. Коль замінив Х. Шмідта на посаді федерального
канцлера. На виборах 1983 і 1987 рр. коаліція партій на чолі з ХДС
зберегла своє лідируюче становище в бундестазі. Як канцлер Коль
продовжив політику європейської інтеграції і зміцнення НАТО. Разом з тим
він прагнув до зближення зі Східною Німеччиною. Коли наприкінці 1989 р.
впав комуністичний режим НДР, Коль почав рішучі дії для якнайшвидшого
об’єднання Німеччини, що відбулося 3 жовтня 1990 р. У грудні 1990 р. на
парламентських виборах знову переміг альянс Коля. Перед урядом Коля
постало нове внутрішньополітичне завдання — вирівнювати рівень життя
Східної і Західної Німеччини. Він рішуче виступив за європейську
інтеграцію; за його активного сприяння в лютому 1993 р. був підписаний
Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу. Коль намагався
підсилити вплив Німеччини на рішення світових проблем, домогтися для
Німеччини постійного місця в Раді Безпеки ООН. Завдяки його
наполегливості німецькі війська вперше за післявоєнний час брали участь
у воєнних операціях за рубежем (Боснія, липень 1994).

У жовтні 1994 р. на виборах у бундестаг Коль знову здобув перемогу й
сформував уряд на наступний термін.

Кравчук Леонід Макарович (1934) — український політичний діяч. З 1960 р.
на партійній роботі. З 1970 р. в апараті ЦК КП України. З 1989 р.
секретар, у червні—вересні 1990 р. 2-й секретар ЦК КПУ.

З липня 1990 р. голова ВР України. Перший Президент незалежної України
(1991—1994).

Крамарж Карел (1860—1937) — голова уряду Чехословаччини в 1918—

1919 рр.; прибічник інтервенції в Радянську Росію. У 1890—1918 рр.

один із лідерів партії младочехів, з 1919 р. — Національно-демократичної
партії. З 1935 р. керівник партії Національне об’єднання (існувала до
кінця 1938).

Кретьєн Жан-Жак (1934) — канадський політичний діяч, прем’єр-міністр із
1993 р. Став лідером Ліберальної партії в 1990 р. (у 1984 р. йому це не
вдалося) і ревним захисником єдності держави. Обіймав посади в кабінетах
Лестера Пірсона та Пьєра Трюдо.

Криленко Микола Васильович (1885—1938) — радянський політичний діяч. У
період Жовтневої революції член Петербурзького Військового Революційного
комітету. У 1917—1918 рр. нарком — член Комітету з військово-морських
справ, Верховний головнокомандуючий. З 1918 р. у Верховному
революційному трибуналі при ВЦВК, з 1928 р. прокурор РРФСР, з 1931 р.
нарком юстиції РРФСР, з 1936 р. нарком юстиції СРСР. Репресований;
реабілітований посмертно.

Крупська Надія Костянтинівна (1869—1939) — російська політична діячка,
член АН СРСР (1931). Дружина В. І. Леніна. Член Петербурзького «Союзу
боротьби за визволення робітничого класу».

З 1917 р. — член колегії, з 1929 р. — заступник наркома освіти РРФСР. З
1920 р. голова Головполітосвіти при Наркомпросі. Член ЦКК з 1924 р.,
член ЦК партії з 1927 р. Праці з педагогіки, історії КПРС.

Крючков Володимир Олександрович (1924) — політичний діяч Росії, генерал
армії (1988). З 1959 р. в апараті ЦК КПРС. З 1967 р. в органах
держбезпеки СРСР. З 1978 р. заступник голови, у 1988—1991 рр. голова КДБ
СРСР. Член Політбюро ЦК КПРС в 1989—1990 рр. Член т. зв. Державного
комітету з надзвичайного стану (ДКНС), який намагався здійснити
державний переворот 19—21 серпня 1991 р., у зв’язку з чим притягнений до
кримінальної відповідальності; звільнений за амністією Державної Думи
Федеральних зборів Російської Федерації в 1994 р.

Кун Бела (1885—1938) — угорський політичний діяч, проголосив Угорську
Радянську Республіку в березні 1919 р., що припинила своє існування 1
серпня 1919 р. під натиском Румунії й унаслідок блокади Заходом. Режим
адмірала Хорті, який прийшов на зміну, покінчив і із соціалізмом, і з
лібералізмом в Угорщині.

Кускова Катерина Дмитрівна (1869—1958) — російська політична діячка. У
кінці 1880-х — початку 1890-х рр. — народниця, потім марксистка. Авторка
«Кредо». Кускова, обвинувачена В. І. Леніним та іншими ортодоксальними
марксистами з «робітничого руху» в «економізмі» й ін., порвала із
соціал-демократами. Учасниця «Союзу визволення», у числі організаторів і
керівників «Союзу Союзів». Після Жовтневої революції в опозиції до
більшовиків була одним із керівників Допгола (Комісії допомоги
голодуючим при ВЦВК). У 1921 р. вислана на Північ, у 1922 р. — за
кордон.

Кучма Леонід Данилович (1938) — український державний діяч, другий
президент України (з 1994). У 1986—1992 рр. генеральний директор
Дніпропетровського ВО «Південний машинобудівний завод». У 1992—1993 рр.
прем’єр-міністр України. З грудня 1993 р. президент Українського союзу
промисловців і підприємців. Ленінська премія (1979).

Лаваль П’єр (1883—1945) — прем’єр-міністр Франції в 1931—1932 рр. і
1935—1936 рр.; у 1934—1935 рр. міністр закордонних справ Франції.
Прихильник «умиротворення» фашистських агресорів. У 1942—1944 рр. глава
колабораціоністського уряду «Віші». Страчений як зрадник.

Ландсбергіс Вітаутас (1932) — литовський політичний діяч, музикознавець.
Професор Державної Литовської консерваторії (з 1988), голова Ради сейму
Литовського руху за перебудову «Саюдіс». У 1990—1992 рр. голова ВР
Литви. З 1993 р. голова партії Союзу правих сил.

Ленін Володимир Ілліч (справжнє прізвище Ульянов) (1870—1924) —
російський політичний діяч. Народився в сім’ї інспектора народних
училищ, потомственного дворянина. Старший брат Леніна був страчений за
участь у спробі замаху на царя Олександра ІІІ. У 1887 р. Ленін вступив
на юридичний факультет Казанського університету; у грудні був виключений
з університету й висланий за участь у студентському русі. У 1891 р.
склав іспити на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету;
помічник присяжного повіреного у Самарі. У 1893 р. переїхав до
Санкт-Петербурга. У 1895 р. брав участь у створенні петербурзького
«Союзу боротьби за визволення робітничого класу», за що був
заарештований. У 1897 р. висланий на 3 роки до с. Шушенське Єнісейської
губернії. У 1900 р. виїхав за кордон; разом з Г. В. Плехановим та ін.
розпочав видавництво газети «Іскра». На ІІ-му з’їзді РСДРП (1903) Ленін
очолив партію більшовиків. З 1905 р. в Санкт-Петербурзі; з грудня
1907 р. в еміграції. У квітні 1917 р., приїхавши до Петрограда, Ленін
висунув курс на перемогу соціалістичної революції. Після Липневої кризи
1917 р. на нелегальному становищі. Очолив керівництво Жовтневого
повстання в Петрограді. На ІІ-му Всеросійському з’їзді Рад обраний
Головою Ради Народних Комісарів (РНК), Ради робітничого і селянського
захисту (з 1919); член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету
(ВЦВК) і Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) СРСР. З березня 1918 р.
в Москві. Зіграв вирішальну роль в укладанні Брестського миру. 30 серпня
під час замаху на його життя був тяжко поранений. Ленін схвалив
створення Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з
контрреволюцією і саботажем, підтримував широке та безконтрольне
використання методів насильства й репресій; ліквідацію опозиційних
партій, у т. ч. соціалістичних, що призвело до виникнення однопартійної
системи; опозиційних друкованих органів; вислання з країни видатних
представників інтелігенції, не згодних з політикою нового уряду;
репресій духовенства. У 1922 р. Ленін тяжко захворів і з грудня не брав
участі в політичних справах. Ленін рано став прихильником ідей К. Маркса
і Ф. Енгельса й прагнув застосувати їх до вирішення проблем суспільного
розвитку Росії. Прийшовши до висновку про вступ Росії на шлях
капіталізму, Ленін обґрунтував необхідність буржуазно-демократичної
революції і її переростання в соціалістичну революцію. Важливим засобом
революційної боротьби Ленін вважав створення партії професійних
революціонерів, «партії нового зразка», на відміну від парламентських
соціал-демократичних партій. Займаючи крайній лівий фланг в
європейському соціал-демократичному русі, відштовхуючи концепції
Е. Бернштейна, К. Каутського й ін., як реформістські й ревізіоністські,
Ленін вирішив, що капіталізм вступив в останню стадію свого розвитку —
імперіалізм і провідні країни Європи дозріли для світової соціалістичної
революції. Різко критикуючи принципи парламентської демократії і розділу
влади, Ленін відстоював курс на встановлення диктатури пролетаріату як
засіб будівництва соціалізму та комунізму. Ленін вважав, що Росія
повинна розпочати світову соціалістичну революцію. Гостра криза в країні
після Жовтневого перевороту й громадянської війни, невиправдані
сподівання на революцію в європейських країнах привели Леніна до
визнання помилковості політики «воєнного комунізму» і необхідності
переходу до нової економічної політики (НЕП). Після смерті Леніна в СРСР
була канонізована сталінська інтерпретація ленінізму; з сер. 80-х років
в аналізі ідей і діяльності Леніна, які справили значний вплив на хід
історії в ХХ ст., існує широкий спектр оцінок — від позитивних до різко
критичних.

Литвинов Максим Максимович (справжнє прізвище й ім’я Валлах Макс)
(1876—1951) — російський державний діяч. З 1918 р. член колегії
Наркомсправ, у 1921 р. повпред в Естонії. З 1921 р. заступник, у
1930—1939 рр. нарком іноземних справ СРСР. У 1941—

1943 рр. заступник наркома іноземних справ, одночасно посол СРСР у США.
Член ВЦВК, ЦВК СРСР.

Лі Трюгве Хальдван (1896—1969) — генеральний секретар ООН у
1946—1953 рр. Один із лідерів Норвезької робітничої партії. Неодноразово
входив до норвезького уряду.

Лукашенко Олександр Григорович (1954) — президент Білорусі з липня
1994 р. З 1982 р. у Шкловскому р-ні Могилівської обл. заступник голови
колгоспу «Ударник», з 1983 р. директор комбінату будматеріалів, з
1985 р. секретар парткому колгоспу ім. Леніна,

з 1987 р. директор радгоспу «Городець». З 1990 р. народний депутат
Верховної Ради Білорусі.

F

H

a

a

*

¤

?

?

(

*

,

c

¤

-сутності на конференції з надання Конго незалежності в 1960 р. Очолив
Національний Конголезький рух, що переміг на виборах. Скинутий у
результаті державного перевороту й убитий кількома місяцями пізніше.

Лучинський Петру (1940) — молдавський державний діяч, президент Молдавії
з 1996 р. З 1971 р. на партійній роботі в Молдавії, з 1978 р. в апараті
ЦК КПРС. З 1986 р. 2-й секретар ЦК КП Таджикистану. З 1989 р. 1-й
секретар ЦК КП Молдавії, у 1991 р. секретар ЦК КПРС. З 1992 р. посол
Молдавії в Російській Федерації, голова парламенту Молдавії з 1993 р.

Макаріос ІІ (1913—1977) — кіпрський політик, архієпископ грецької церкви
Кіпру 1950—1977 р. Лідер організації опору, був відправлений англійцями
в заслання на Сейшели в 1956—1957 рр. за підтримку воєнних дій для
досягнення союзу з Грецією. Президент Республіки Кіпр у 1969—1977 рр.
(ненадовго зміщався в результаті грецького військового перевороту в
липні—грудні 1974 р.).

Макартур Дуглас (1880—1964) — американський генерал армії (1944). Під
час Другої світової війни командуючий збройними силами США на Далекому
Сході (1941—1942) і верховний командуючий союзними військами в
Південно-Західній частині Тихого океану (1942—1951), одночасно
командуючий окупаційними військами в Японії. У 1950—1951 рр. керував
операціями американських і південнокорейських збройних сил під час війни
в Кореї.

Макдональд Джеймс Рамсей (1889—1937) — один із засновників і лідерів
Лейбористської партії Великобританії. У 1924 р. і 1929—

1931 рр. прем’єр-міністр. Уряд Макдональда в 1924 р. встановив
дипломатичні відносини з СРСР. У 1931—1935 рр., вийшовши з
Лейбористської партії, очолив коаліційний (т. зв. національний) уряд.

Маккарті Джозеф Раймонд (1908—1957), голова сенатської комісії Конгресу
США з питань діяльності урядових установ і її постійної підкомісії з
розслідування (з 1953). Розгорнув кампанію переслідування прогресивних
діячів і організацій, звинувачуючи їх у підривній діяльності. Кампанія
переслідування увійшла в історію під назвою «маккартизм».

Маккарті Юджин (1916) — американський державний діяч. З 1948 р. депутат
Конгресу США, з 1958 р. сенатор. У 1968 р. і 1972 р. балотувався на
посаду президента. Виступав проти війни у В’єтнамі.

Мак-Кінлі Вільям (1843—1901) — 25-й президент США (1897—1901),
республіканець. За час його президентства зовнішня політика США набула
імперіалістичного характеру; у результаті війни з Іспанією в 1898 р.
відбулася анексія Філіппін. Був першим, кого на президентство обрав
Конгрес. Убитий анархістом.

Макмілланд Гарольд (1894—1986) — прем’єр-міністр Великобританії і лідер
Консервативної партії в 1957—1963 рр. З 1951 р. на різних міністерських
посадах, у т. ч. міністр оборони (1954—1955), іноземних справ (1955),
фінансів (1955—1957). З середини 60-х років глава великої видавничої
фірми.

Маленков Георгій Максимільянович (1902—1988) — політичний діяч
Радянського Союзу. У 1939—1946 рр. секретар ЦК ВКП(б). У 1946—

1953 рр. і 1955—1957 рр. заступник голови, у 1953—1955 рр.

Голова Ради Міністрів СРСР. У 1957—1961 рр. на господарській роботі.
Член ЦК КПРС у 1939—1957 рр., член Політбюро (Президії) ЦК у
1946—1957 рр. Входив до найближчого політичного оточення Сталіна; один з
активних організаторів масових репресій у 1930-х — поч. 50-х рр.

Мандела Нельсон Роліхлахла (18.06.1918) — південноафриканський
політичний і державний діяч, президент ПАР (з 1994). Навчався в коледжі
Форта-Хері, з якого в 1940 р. за участь у студентському заворушенні був
виключений, працював поліцейським на шахті в Йоганнесбурзі. У 1942 р.
закінчив коледж і університет у Вітвотерсленді, отримав фах правознавця.
У 1944 р. Мандела вступив у Молодіжну лігу Африканського національного
конгресу (АНК) і незабаром він — один з найактивніших її лідерів. У
1950-ті роки Мандела — у перших рядах боротьби проти апартеїду на Півдні
Африки. Неодноразово заарештовувався. У 1958 р. взяв шлюб з Вінні
Манделою, з якою розлучився у 1995 р. Після подій 1960 р., коли в
результаті заворушень було вбито 67 африканців, південноафриканський
уряд заборонив АНК. Манделі довелося перейти на нелегальне становище.
Після рішення АНК перейти до збройних методів боротьби проти апартеїду,
у 1961 р. була сформована військова організація АНК на чолі з Манделою.
У 1964 р. він був заарештований органами безпеки й засуджений до
довічного ув’язнення. 18 років провів у в’язниці на о. Роббон, у 1982 р.
переведений до в’язниці в Кейптауні, де провів 6 років, після чого був
госпіталізований у зв’язку із захворюванням туберкульозом. Пропозицію
президента ПАР П. Боти про звільнення в обмін на відмову від політичної
боротьби з обуренням відкинув (1985).

У 1990 р., в умовах кризи апартеїду, Мандела був звільнений і

в 1991 р. очолив АНК. 1993 року Мандела і президент ПАР Ф. де Клерк
удостоєні Нобелівської премії за їхні зусилля покласти край апартеїду. У
1994 р. у Південній Африці були проведені перші загальнонаціональні
вибори за участю африканської більшості, у результаті яких Мандела став
першим чорношкірим президентом ПАР. У 1996 р. під його керівництвом була
розроблена й прийнята нова конституція Південно-Африканської Республіки.
Є автором кількох книг, серед яких відзначаються «Немає легкого шляху до
перемоги» (1965) і «Я готовий померти» (1979).

Мао Цзедун (1893—1976) — голова ЦК КП Китаю (КПК) з 1943 р. Один із
засновників КПК. У 1954—1959 рр. глава Китайської Народної Республіки
(КНР). Проведена за ініціативою Мао політика «великого стрибка»
(1958—1960) послабила його державні позиції. З 1959 р. активно
насаджувався культ особи Мао Цзедуна, його ідейно-теоретичні настанови
сприймались як творчий розвиток марксизму-ленінізму. Організував
проведення т. зв. культурної революції в 1966—1976 рр., яка завдала
значної шкоди розвитку Китаю.

Маркузе Герберт (1898—1979) — американський філософ і соціолог, німець
за походженням, представник «франкфуртської школи».

У 1960-х роках висунув ідею про втрату робітничим класом революційної
ролі, яка перейшла до «аутсайдерів» (люмпенів, переслідуваних
національних меншин і т. п.) і радикальних шарів студентства й
інтелігенції. Концепція Маркузе багато в чому визначила ідеологію
лівоекстремістських елементів на Заході.

Маркос Фердінанд (1917—1989) — філіппінський правий політичний діяч,
президент 1965—1986 рр., висланий у заслання на Гавайї. Будучи при
владі, спирався на значну підтримку з боку США, але в 1988 р. було
доведено, що він і його дружина Імельда Маркос — шахраї, проте через
хворобу Маркос не був ув’язнений, і за рік помер.

Мархлевський Юліан Юзефович (1866—1925) — політичний діяч. Один із
організаторів і керівників Соціал-демократичної партії Королівства
Польського і Литви. Учасник Революції 1905—1907 рр. (Варшава). Один з
організаторів групи «Спартак» у Німеччині.

У 1920 р. голова Тимчасового ревкому Польщі. Організатор МОПР, голова
його ЦК. З 1922 р. ректор Комуністичного університету національних
меншин Заходу. Праці з історії революційного руху.

Маршалл Джордж Кетлетт (1880—1959) — американський генерал армії (1944).
У 1939—1945 рр. начальник штабу армії США, у 1947—

1949 рр. державний секретар США, у 1950—1951 рр. міністр оборони.
Ініціатор плану економічного відродження Західної Європи, відомого як
«план Маршалла». Лауреат Нобелівської премії миру (1953).

Масарик Томаш (1850—1937) — президент Чехословаччини в 1918—

1935 рр. У 1900—1920 рр. керівник ліберальної Чеської народної, потім
Прогресистської партії. Голова Чехословацької національної ради. Праці з
філософії та соціології.

Масхадов Алсан Алієвич (1951) — президент Республіки Ічкерія (1997). У
1969—1992 рр. служба в Збройних Силах СРСР. У січні 1991 р. брав участь
у вільнюських подіях (захоплення радянськими військами телевежі). У
1992—1994 рр. начальник громадянської оборони Чечні. У грудні 1994 р. —
січні 1995 р. очолював оборону Президентського палацу в Грозному.
У 1995 р. йому було присвоєно Д. М. Дудаєвим звання генерала. У 1995 р.
брав участь у переговорах з мирного врегулювання кризи в Чечні зі
сторони дудаєвських військових формувань. У 1996 р. підписав спільні
Хасав’юртські мирні договори, які поклали край військовим діям у Чечні.

Медведєв Рой Олександрович (1925) — російський суспільний і політичний
діяч, історик, публіцист. У 60-ті рр. активний учасник дисидентського
руху в СРСР. У 1989—1991 рр. депутат Верховної Ради, народний депутат
СРСР. Відстоював ідеї єдиної союзної держави. Автор книг: «Хрущов.
Політична біографія», «До суду історії», «Політичний портрет
Л. І. Брежнєва», «Ю. В. Андропов. Політична біографія» та ін. Його брат,
біолог Жорес Медведєв, який живе у Великобританії, також відомий як
правозахисник.

Меїр Голда (1898—1978) — прем’єр-міністр Ізраїлю в 1969—1974 рр.
Проводила експансіоністську політику щодо арабських країн.

У 1966—1968 рр. генеральний секретар Соціал-демократичної партії
(МАПАІ). З 1972 р. віце-президент, з 1976 р. почесний президент
Соціалістичного Інтернаціоналу.

Мейджор Джон (29.03.1943) — британський державний діяч, прем’єр-міністр
Великобританії в 1990—1997 рр. Близько двох десятків років працював у
банківській сфері. У 1979 р. був обраний членом британського парламенту
від Консервативної партії. У кабінеті М. Тетчер займав посади головного
секретаря британського казначейства (1987—1989), міністра закордонних
справ (1989) і міністра фінансів (1989—1990). У листопаді 1990 р., після
виходу

у відставку М. Тетчер, став лідером Консервативної партії і
прем’єр-міністром Великобританії. Мейджор продовжував курс Тетчер на
приватизацію державної власності й інтеграцію Великобританії в
Європейське Співтовариство. У квітні 1992 р. йому вдалося привести
консерваторів до перемоги на парламентських виборах. Протягом усього
терміну перебування на посаді прем’єр-міністра Мейджору доводилося
стикатися з критикою своєї політичної лінії. Супротивники Мейджора й
опозиція всередині Консервативної партії звинувачували його в
нерішучості під час боснійської кризи, ставили в провину поступливість
під час підписання Маастрихтського договору. Особливої гостроти критика
Мейджора досягла після заборони європейськими країнами британського
м’яса у зв’язку з епідемією енцефалопатії. У 1994 р. Мейджору вдалося
досягти прогресу в переговорному процесі з урегулювання політичної кризи
в Північній Ірландії, що сприяло зміцненню його авторитету як політика.
У червні 1995 р. Мейджор скликав з’їзд Консервативної партії, на якому
поставив питання про своє подальше перебування на посаді лідера партії.
Більшість делегатів з’їзду підтримали політичну лінію Мейджора та
підтвердили його повноваження. На парламентських виборах 1997 р.
консерватори на чолі з Мейджором зазнали поразки від Лейбористської
партії.

Михай (1921) — король Румунії у 1927—1930 рр. і 1940—1947 рр. Син
Кароля ІІ, наслідував своєму дідові в 1927 р., але коли його батько
повернувся із заслання в 1930 р., залишив трон. У 1940 р. після зречення
батька знову став королем, повалив у 1944 р. фашистського диктатора
Антонеску (1882—1946) і тим самим дозволив Румунії розділити перемогу із
союзниками в Другій світовій війні. Відрікся від престолу й залишив
Румунію в 1947 р., приїздив на батьківщину в 1990 р. після повалення
режиму Чаушеску.

Мілошевич Слободан (1942) — президент Сербії з 1986 р., переобраний у
1990 і 1992 рр. Член партії Союзу комуністів Югославії. Під час
громадянської війни в Боснії і Герцеговині займав нейтральну позицію,
приєднався до блокади боснійських сербів, завдяки чому міжнародні
санкції проти Сербії були послаблені. Наприкінці 1996 р. вибори до
муніципальних органів влади, у яких перемогла опозиція, оголосив
недійсними, що викликало масові виступи протесту й усунення його від
влади. Його справа, як військового злочинця, розглядається Міжнародним
судом у Гаазі.

Міттеран Франсуа (1916—1996) — президент Франції в 1981—1995 рр.,
соціаліст. Очолював міністерства в одинадцяти урядах у 1947—

1958 рр., засновник Французької соціалістичної партії в 1971 р.

У 1985 р. увів пропорційний уряд, послабивши цим кроком як праву, так і
ліву опозиції. З 1982 р. його уряди поєднували економічну
ортодоксальність із соціальними реформами.

Молотов В’ячеслав Михайлович (справжнє прізвище Скрябін) (1890—

1986). Народився у В’ятській губернії Росії, закінчив реальне училище, у
віці 16 р. вступив у більшовицьку групу РСДРП.

У 1917 р. став членом виконкому Петроградської Ради. У 1921 р. Молотов
обраний кандидатом у члени Політбюро ЦК РКП(б) і відповідальним
секретарем ЦК. У 1928 р. Молотов став членом Політбюро, беззаперечно
виконував директиви Сталіна. У 1930 р. зайняв посаду Голови Раднаркому
та став другою особою у вищому керівництві СРСР. 1939 р. Молотов,
залишаючись главою уряду, був призначений наркомом закордонних справ.
Він підписав радянсько-німецький договір про ненапад («пакт Молотова—

Ріббентропа») із секретними протоколами про розподіл сфер впливу в
Східній Європі та Прибалтиці. Йому належить оцінка цих документів,
висловлена на сесії Верховної Ради СРСР, яка збила з пантелику лідерів
партій міжнародного комуністичного руху: «Ідеологію гітлеризму, як і
всяку іншу ідеологічну систему, можна визнавати або заперечувати, це —
справа політичних поглядів. Але будь-яка людина зрозуміє, що ідеологію
не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною, тому не тільки
безрозсудно, але й злочинно вести таку війну, як війна на “знищення
гітлеризму”». У перші повоєнні роки Молотов повернувся до своєї
попередньої роботи, відповідав за відбудову промисловості. У 1957 р., як
учасника антипартійної групи, що виступала проти критики культу особи
Сталіна та політичного курсу М. Хрущова, його було знято з усіх посад і
виключено з КПРС. Входив у найближче політичне оточення Сталіна; один з
найактивніших організаторів масових репресій 1930-х — поч. 50-х рр.

З 1964 до 1984 рр. неодноразово звертався до вищого партійно-державного
керівництва СРСР з проханням відновити його в КПРС. У 1984 р. Молотов
був відновлений у партії. Помер у віці дев’яносто шість років.

Монтгомері Бернард-Лоу, віконт (1887—1976) — британський фельдмаршал.
Під час Другої світової війни командував 8-ю армією на півночі Африки в
другій битві під Ель-Аламейном у 1942 р. Як командувач британськими
військами в Північній Європі з 1944 р. брав участь у розгромі
фашистської Німеччини.

Мослі Освальд (1896—1980) — британський політик, заснував Британську
Спілку фашистів. Був членом парламенту 1918—1931 рр., потім очолював
Спілку до її заборони в 1940—1943 рр. У 1946 р. Мослі був засуджений,
коли стало відомо про його спробу встановити фашистський режим у
Великобританії, але в 1948 р. він відновив пропаганду фашизму та Спілку
фашистів.

Мубарак Мухаммед Хонсі Сеїд (1928) — єгипетський політик і державний
діяч, президент країни з 1981 р. Був віце-президентом при Анварі Садаті
з 1975 р. і посів його місце після вбивства Садата. Продовжує проводити
помірковану політику свого попередника, суттєво розширив свободу преси й
політичних зборів, намагається придушувати наростаючий ісламський
фундаменталістський рух.

Муссоліні Беніто (1883—1945) — фашистський диктатор Італії в
1922—1943 рр. Політичну кар’єру розпочав у соціалістичній партії, з якої
був виключений у 1914 р. У 1919 р. заснував фашистську партію. Здійснив
«похід на Рим» (28 жовтня 1922 р.), Муссоліні захопив владу в країні й 1
листопада 1922 р. очолив уряд Італії. Будучи одночасно керівником (дуче)
фашистської партії, Муссоліні мав диктаторські повноваження. Уряд
Муссоліні ввів у країні режим фашистського терору, проводив агресивну
зовнішню політику (окупація Ефіопії в 1936 р., Албанії в 1939 р.), разом
із фашистською Німеччиною розв’язав Другу світову війну.

Батько Муссоліні був ковалем, мати — вчителькою в школі. Після
закінчення гімназії в 1901 р. отримав диплом вчителя молодших класів. У
1903 р. вступив у Італійську соціалістичну партію (ІСП). Служив у армії,
був учителем. На поч. 1910-х рр. брав активну участь в акціях
соціалістичного руху, займався журналістикою, декілька разів був
заарештований. На поч. Першої світової війни Муссоліні закликав до
вступу Італії у війну на боці Антанти. У зв’язку з цим був виключений з
партії і залишив посаду редактора газети ІСП «Аванті». Після вступу
Італії у війну (1915) Муссоліні був призваний до армії, брав участь у
військових діях, був поранений. У 1919 р. Муссоліні, спираючись на
націоналістичні настрої колишніх фронтовиків, організував фашистський
рух «Бойовий союз», який розпочав погроми. Фашистська диктатура,
фашистська організація Муссоліні отримала підтримку правлячих кіл і
швидко завоювала популярність серед тих прошарків населення, котрі
прагнули порядку. На виборах 1921 р. Муссоліні був вибраний депутатом
парламенту, а в 1922 р. призначений прем’єр-міністром Італії. На виборах
1924 р. фашисти отримали в парламенті більшість місць, одначе вбивство
бандою фашистів депутата-соціаліста Дж. Матеотті, котрий оприлюднив
сфальсифіковані результати голосування, поставило фашистський уряд на
грань краху. Депутати від інших партій покинули парламент і створили
опозиційний «Авентинський блок». Після замаху на дуче в 1926 р. у країні
було введено надзвичайний стан, заборонені всі політичні партії, крім
фашистської. У країні була встановлена фашистська диктатура, створена
таємна політична поліція (ОВРА) та особливий фашистський трибунал. Окрім
посади прем’єр-міністра, Муссоліні одночасно займав посади міністра
внутрішніх справ, міністра закордонних справ, військового й
військово-морського міністра, був головою фашистської міліції, першим
маршалом імперії, «почесним академіком» булонської філармонії, мав
багато інших титулів. Муссоліні при цьому прагнув створити імперію. У
1935—1936 рр. італійськими військами була захоплена Ефіопія, у
1936—1939 рр. він надавав допомогу Франко під час громадянської війни в
Іспанії. У листопаді 1937 р. Італія приєдналася до
«Антикомінтернівського пакту», укладеного між Німеччиною та Японією.
Йдучи у фарватері німецької політики, Італія в 1939 р. загарбала
Албанію. У травні 1939 р. Італія і Німеччина уклали «Стальний пакт». У
червні 1940 р. Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.
Корупція, економічні труднощі й військові поразки призвели до того, що з
сер. 1930-х рр. почала наростати криза режиму Муссоліні. У січні 1943 р.
італійська армія була розгромлена в Росії, у травні війська Муссоліні
капітулювали в Тунісі. 25 липня 1943 р., після висадки військ союзників
(США і Великобританії) на Сицилії, Муссоліні був заарештований і зрікся
всіх посад. 3 вересня 1943 р. італійський уряд підписав перемир’я з
командуванням союзників. У відповідь на це Німеччина окупувала значну
частину Італії. У результаті несподіваної операції загону есесівців під
командуванням Отто Скорцені дуче був визволений. До 1945 р. очолював
маріонетковий фа-

шистський уряд у містечку Сало. Був схоплений партизанами і 28 квітня
1945 р. розстріляний.

Муталібов Аяз Ніязі (1938) — політичний діяч. З 1982 р. заступник
голови, у 1989—1990 рр. голова РМ Азейбаржанської РСР. У 1990—

1991 рр. 1-й секретар ЦК КП Азейбарджану. У 1990—1992 рр. президент
Азейбарджану.

Набієв Рахмон (1930—1993) — політичний діяч. У 1971—1973 рр. міністр
сільського господарства, у 1973—1982 рр. голова РМ Таджикистану. У
1982—1986 рр. 1-й секретар ЦК компартії Таджикистану. З вересня 1991 р.
голова ВР, у листопаді 1991—1992 рр. президент Таджикистану.

Наджибулла Ахматзай (1947—1997) — афганський комуністичний політичний
діяч, президент країни в 1986—1992 рр. Член Політбюро з 1981 р., був
лідером Народної Демократичної партії Афганістану (з 1986 р.). Після
виведення з Афганістану радянських військ у 1989 р. його уряд хоча і
зміг протриматись при владі, але триваючий тиск з боку муджахедів
зрештою призвів до його повалення та страти Наджибулли.

Назарбаєв Нурсултан (1940) — казахський політичний і державний діяч,
президент Казахстану з 1990 р. Був лідером Комуністичної партії
Казахстану (1989—1991 рр.) і прем’єр-міністром республіки в
1984—1989 рр. Проводить політику вільного ринку й демократичних реформ.

Нарасімха Рао (1921) — індійський політичний діяч, прем’єр-міністр Індії
в 1991—1996 рр. і лідер партії Індійський Національний Конгрес (І). Був
прем’єр-міністром штату Андхра-Прадеш (1971—1973), член кабінету Індіри
й Раджива Ганді, після вбивства якого став лідером партії. Як
прем’єр-міністр здійснював курс реформ в економіці.

Насер Гамаль Абдель (1918—1970) — президент Єгипту з 1956 р.

У 1940 р. очолив Виконком політичної організації «Вільні офіцери», яка
здійснила державний переворот у липні 1952 р. З 1953 р. заступник
прем’єр-міністра, у 1954—1956 рр. прем’єр-міністр.

З 1958 р. президент Об’єднаної Арабської Республіки, включаючи Сирію. З
1963 р. голова партії Арабського соціалістичного союзу.

Ніксон Річард Мілхаус (1913—1994) — 37-й президент США в 1969—

1974 рр., від Республіканської партії. У 1953—1961 рр. віце-президент. У
1973 р. уряд Ніксона підписав угоду про припинення військових дій і мир
у В’єтнамі. З 1972 р. брав участь у радянсько-американських зустрічах на
вищому рівні. Пішов у відставку в зв’язку з «вотергейською справою».

Новодворська Валерія Іллівна (1950) — російська суспільно-політична
діячка. У 1970—1980-ті рр. учасниця дисидентського руху в СРСР. За свою
політичну діяльність неодноразово притягалася до кримінальної
відповідальності. З 1988 р. лідер Демократичного союзу. У травні 1991 р.
проти неї була заведена кримінальна справа за заклики до насильницького
повалення державного ладу. У результаті Новодворська була умовно
засуджена на два роки виправно-трудових робіт. У серпні 1991 р. була
звільнена.

Нор’єга Мануель (1940) — панамський військовий і політичний діяч,
управляв Панамою з 1983 р. до повалення в 1989 р. з допомогою США. ЦРУ
стало відомо про його причетність до транспортування наркотиків у
1972 р. За рішенням суду США був визнаний винним у серйозних злочинах,
пов’язаних з наркотиками.

Нородом Сіанук (1922) — політичний діяч Камбоджі, глава держави з
1991 р., король у 1941—1955 рр. і з 1993 р. Повалений у 1970 р. у
результаті військового перевороту, очоленого Лон Нолом. Сіанук створив
альянс з «Червоними кхмерами», які скинули Лон Нола в 1975 р. і на
короткий час (1975—1976 рр.) відновили Сіанука як прем’єр-міністра.
Після 1976 р. змушений був виїхати в еміграцію. Повернуся в листопаді
1991 р. і очолив Верховну національну раду, нову коаліцію, до якої
ввійшли представники всіх протиборствуючих сторін.

Ньєрере Джуліус Камбрадже (1922) — танзанійський політичний діяч,
соціаліст, президент у 1964—1985 рр. З 1954 р. займався створенням
Африканського національного союзу та боротьбою за незалежність. Став
прем’єр-міністром (1961—1962), президентом Танганьїки (1962—1964) і
першим президентом Танзанії в 1964—

1985 рр. Був главою Організації африканської єдності (1984).

Озал Тургут (1927—1993) — турецький правий політичний діяч,
прем’єр-міністр у 1983—1989 рр., президент у 1989—1993 рр. За час його
правління налагодились відносини Туреччини та Греції, значно зміцнів
союз Туреччини і США.

Ортега Сааведра Даніель (1945) — президент Нікарагуа в 1985—

1990 рр.; координатор виконавчої комісії Національного керівництва
Сандинистського фронту національного визволення (СФНВ) з 1985 р. Член
Національного керівництва СФНВ з 1965 р. Координатор ради уряду
національного відродження в 1981—1985 рр.

Павлов Валентин Сергійович (1937) — російський політичний діяч.

З 1958 р. працював у фінансових органах. У 1986 р. 1-й заступник
міністра фінансів СРСР. З 1986 р. голова Держкомцін СРСР.

З 1989 р. міністр фінансів СРСР. З 1990 р. прем’єр-міністр СРСР. Член
т. зв. ДКНС, який намагався здійснити державний переворот 19—21 серпня
1991 р., притягнутий до кримінальної відповідальності; звільнений з-під
варти за амністією Державної Думи Федеральних зборів Російської
Федерації в 1994 р.

Пальме Улоф (1927—1986) — прем’єр-міністр Швеції в 1969—1976 рр. і з
1982 р. (з 1963 р. неодноразово міністр), голова Соціал-демократичної
робітничої партії з 1969 р. Очолював міжнародну неурядову організацію
«Незалежна комісія з питань роззброєння» («комісія Пальме»). Убитий.

Папандреу Андреас (1919—1996) — грецький політичний діяч, соціаліст,
засновник Всегрецького соціалістичного руху, прем’єр-міністр у
1981—1989 рр. і з 1993 до січня 1996 р. Звинувачений у корупції, у
результаті чого не зміг взяти участь у виборах 1989 р. У 1992 р. суд
зняв з Папандреу всі звинувачення.

Папандреу Георгіос (1888—1968) — прем’єр-міністр грецького
емігрантського уряду в 1944 р., прем’єр-міністр Греції в 1944—1945 рр.,
1963 р., 1964—1965 рр. З 20-х рр. діяч Ліберальної партії (існувала в
1910—1961 рр.), її голова в 1954—1957 рр. Засновник і лідер партії Союз
центру (1961—1967).

Перес де Куельяр Хав’єр (1920) — генеральний секретар ООН з 1 січня
1982 р. до 31 грудня 1991 р. У 1971—1975 рр. постійний представник Перу
в ООН, у 1979—1981 рр. заступник Генерального секретаря ООН.

Перес Шимон (1923) — ізраїльський політичний і державний діяч,
соціаліст, прем’єр-міністр у 1984—1986 рр., 1995—1996 рр. Перес був
міністром закордонних справ у 1992—1995 рр., ділив владу за угодою з
лідером партії Консолідації Іцхаком Шаміром. З 1989 р. був міністром
фінансів. Лауреат Нобелівської премії миру за 1994 р. спільно з
І. Рабіном і Я. Арафатом.

Петен Анрі Пилип (1856—1951) — французький маршал (1918),

у Першу світову війну командував французькими арміями, з 1917 р.
головком, у 1940—1944 рр., під час окупації Франції німецькими
військами, глава уряду, потім колабораціоністського режиму «Віші». У
1945 р. засуджений до страти (замінена довічним ув’язненням).

Пехлеві — династія в Ірані в 1925—1979 рр. Засновник — Реза-шах Пехлеві;
його спадкоємиць — Мохаммед Реза Пехлеві — скинутий у 1979 р. у ході
революції.

Піночет Угарте Августо (1915) — президент Чилі в 1974—1989 рр., генерал.
У 1973—1974 рр. голова військової хунти, що захопила владу у вересні
1973 р. у результаті військового перевороту; встановив диктаторський
режим. У 1973—1974 рр. головнокомандуючий сухопутними силами.

Покровський Михайло Миколайович (1868—1932) — російський історик,
політичний діяч, академік АН СРСР (1929). Учасник Жовтневої революції
(Москва). З 1918 р. заступник наркома освіти. Керівник Комуністичної
академії, Інституту червоної професури.

Пол Пот (1925—1998) — камбоджійський політичний діяч, глава руху
«Червоних кхмерів», що повалив уряд у 1979 р. Установив режим терору
проти цивільного населення, був скинутий в’єтнамськими військами в
1979 р. Продовжував керувати загонами Червоних кхмерів до їхнього
знищення в 1989 р.

Помпіду Жорж (1911—1974) — французький консервативний політичний діяч,
президент у 1969—1974 рр. Вів переговори з Алжиром у 1961 р., у
1962—1968 рр. був прем’єр-міністром.

Примаков Євген Максимович (1929) — російський політичний діяч, економіст
та історик, академік РАНЕЙ (1991); академік АН СРСР із 1979 р. З 1977 р.
директор Інституту сходознавства АН СРСР,

у 1985—1989 рр. директор Інституту світової економіки і міжнародних
відносин АН СРСР. Голова Ради Союзу ВР СРСР у 1989—

1990 рр. З листопада 1991 р. директор Служби зовнішньої розвідки Росії.
Праці про сучасну світову економіку й політику. Із січня 1996 р. міністр
закордонних справ Російської Федерації.

П’ятаков Георгій Леонідович (1890—1937) — радянський політичний діяч. У
1917—1918 рр. комісар Народного банку; голова Тимчасового
робітничо-селянського уряду України. З 1920 р. заступник голови
Держплану РРФСР, голова головного концесійного комітету. З 1923 р.
заступник голови ВРНГ. У 1927 р. торговий представник у Франції. У
1928 р. заступник голови, у 1929 р. голова правління Держбанку СРСР. З
1932 р. заступник, у 1934—1936 рр. 1-й заступник наркома важкої
промисловості СРСР. Член ЦК партії в 1923—

1927 рр., 1930—1936 рр. Репресований, реабілітований посмертно.

Раковський Христіан Георгієвич (1873—1941) — радянський політичний діяч,
дипломат. З 1889 р. в європейському соціал-демократичному русі. У
1918 р. голова Тимчасового революційного уряду України. У 1919—1923 рр.
голова Ради народних комісарів Української РСР. З 1923 р. повпред у
Великобританії, у 1925—

1927 рр. — у Франції. Член ЦК партії в 1919—1927 рр. Репресований,
реабілітований посмертно.

Рейган Роналд Вілсон (1911) — 40-й президент США (1981—1989),
республіканець. Губернатор Каліфорнії в 1966—1974 рр., у молодості був
актором Голлівуду. Рейган був жорстким, але популярним президентом. Він
був прихильником агресивної політики в Центральній Америці, увів війська
США в Гренаду в 1983 р. За його президентства значно зросли витрати на
озброєння, зменшилось фінансування соціальних програм, зменшено податки.
Ним була проголошена в 1983 р. стратегічна оборонна ініціатива,
реалізація якої привела до розширення космічних озброєнь.

Рижков Микола Іванович (1929) — російський політичний діяч.

З 1970 р. директор Уралмашзаводу (Свердловськ). З 1975 р.

1-й заступник міністра важкого і транспортного машинобудування СРСР. У
1979—1982 рр. 1-й заступник голови Держплану СРСР. У 1982—1985 рр.
секретар ЦК КПРС. У 1985—1990 рр. член політбюро ЦК КПРС. У
1985—1991 рр. голова Ради Міністрів СРСР. Державні премії СРСР (1969,
1979). У 1995 р. обраний депутатом Державної думи Федеральних зборів
Російської Федерації.

Рокар Мішель (1930) — французький політичний діяч, соціаліст,
прем’єр-міністр у 1988—1991 рр. Колишній радикал, він приєднався до
соціалістичної партії в 1973 р., ставши лідером поміркованого
соціал-демократичного крила. Йому не вдалося перемогти Франсуа Міттерана
на виборах, але він працював в уряді при Міттерані міністром планування
і регіонального розвитку в 1981—1983 рр.

і сільського господарства в 1983—1985 рр.

Рузвельт Теодор (27 жовтня 1858 р., Нью-Йорк — 6 січня 1919 р.,

Ойстер-бей) — 26-й президент США (1901—1909 рр.). Народився в
старовинній сім’ї голландського походження. У 1880 р. закінчив
Гарвардський університет, вступив у Республіканську партію. У
1882—1884 рр. — член легіслатури штату Нью-Йорк. 14 лютого 1884 р. в
один день втратив і матір, і дружину. У 1895 р. призначений шефом
поліції міста Нью-Йорк, з 1897 р. — заступник військово-морського
міністра в адміністрації президента В. Мак-Кінлі. У час
іспано-американської війни 1898 р. брав участь у військових діях на
Кубі. У 1899—1900 рр. губернатор Нью-Йорка.

У 1901 р. Рузвельт був віце-президентом. Після вбивства В. Мак-Кінлі 14
серпня того ж року зайняв його місце, став наймолодшим на той час
президентом в американській історії. У внутрішній політиці виходив із
необхідності посилення ролі держави, виступав за встановлення контролю
над діяльністю корпорацій. Провів закони, які розширювали повноваження
Комісії з торгівлі між штатами (1903, 1906). Підтримав заходи з
обмеження імміграції. Особливу увагу приділяв збереженню природних
ресурсів. В області зовнішньої політики головну задачу Рузвельт вбачав у
будівництві міжокеанського Панамського каналу та витісненні Європи з
політичного життя Західної півкулі, особливо Карибського басейну. З його
іменем пов’язана політика «великої дубинки». У 1903 р. встановив
контроль над зоною Панамського каналу. У російсько-японській війні
1904—1905 рр. підтримав Японію. Після перемоги на президентських виборах
1904 р. висунув т. зв. доповнення Рузвельта до доктрини Монро,
квінтесенція якої становила його зовнішньополітичні погляди. Виступав
посередником під час укладення Портсмутського миру між Росією та
Японією. 4 березня 1909 р. покинув Білий дім, очолив наукову експедицію
в Африці. Повернувшись в 1910 р. до США, знову включився в політичну
боротьбу, висунув програму «нового націоналізму». У 1912 р. очолив
Національну прогресивну партію, від якої був висунений кандидатом у
президенти, що призвело до розколу республіканців і перемоги кандидата
Демократичної партії В. Вільсона. У 1913 р. вирушив у експедицію по
Південній Америці, у 1914 р. обстежив невідому річку в Бразилії, яка
була названа на його честь Ріо-Теодоро. Після вступу США в Першу світову
війну запропонував сформувати добровольчу дивізію, на чолі якої
передбачав відправитись на європейський фронт. Послав на війну всіх
своїх чотирьох синів; молодший із них, Квентін, загинув у 1918 р. в
повітряному бою. Пізніше розробляв плани надання допомоги революційній
Росії, домагався призначення на посаду голови відправленої туди
офіційної делегації (т. зв. місія Рута).

Рузвельт Франклін Делано (30 січня 1882 р., Гайд-Парк, штат Нью-Йорк —
12 квітня 1945 р., Ворм Спрінгс, штат Джорджія) — державний діяч, 32-й
президент Сполучених Штатів Америки (1933—

1945 рр.). Рузвельт — єдиний в історії США політик, який чотири рази
підряд обирався на посаду президента (1932, 1936, 1940, 1944). Його ім’я
міцно асоціюється з реформами «Нового курсу», становленням і зміцненням
антигітлерівської коаліції, військовими успіхами союзників, із планами
післявоєнного устрою й ідеєю створення ООН.

Освіту здобув у Гарвардському університеті, де одержав ступінь
бакалавра. У 1905—1907 рр. відвідував юридичну школу Колумбійського
університету й одержав право на адвокатську практику, яку почав у
солідній юридичній фірмі на Уолл-стрит. У 1905 р. він одружився на Ганні
Елеонорі Рузвельт (1884—1962). Елеонора Рузвельт відіграла значну роль у
політичній кар’єрі чоловіка, особливо після 1921 р., коли він занедужав
поліомієлітом і вже не розлучався з інвалідним кріслом. У передвиборній
президентській кампанії 1912 р. він активно підтримав демократа
Т. В. Вільсона. В адміністрації президента Вільсона Рузвельтові була
запропонована посада помічника морського міністра. Будучи помічником
морського міністра (1913—1921), він виступав за посилення флоту,
зміцнення обороноздатності США, сильну президентську владу й активну
зовнішню політику. Важка хвороба на певний час перешкодила Рузвельтові
займатись активною політичною діяльністю, але в 1928 р. він був обраний
губернатором впливового в економічному та політичному відношенні штату
Нью-Йорк, що відкривало дорогу в Білий Дім. Пробувши два терміни на
посаді губернатора, Рузвельт придбав цінний досвід, який згодився йому в
роки президентства. У 1931 р., у момент загострення економічної кризи,
він створив у штаті Тимчасову надзвичайну адміністрацію з надання
допомоги родинам безробітних.

У президентській кампанії 1932 р. Рузвельт здобув значну перемогу над
Г. Гувером, що не зумів вивести країну з економічної кризи 1929—1933 рр.
У ході виборчої кампанії Рузвельт виклав основні ідеї
соціально-економічних перетворень, що одержали за рекомендацією його
радників назву «Нового курсу». У перші сто днів свого президентства (що
почалося в березні 1933 р.) Рузвельт здійснив ряд важливих реформ. Була
відновлена банківська система. У травні Рузвельт підписав закон про
створення Федеральної надзвичайної адміністрації допомоги голодним і
безробітним. Був прийнятий Закон про рефінансування фермерської
заборгованості, а також Закон про відновлення сільського господарства,
що передбачав державний контроль за обсягом виробництва
сільськогосподарської продукції. Рузвельт вважав найбільш перспективним
Закон про відновлення промисловості, що передбачав цілий комплекс
урядових заходів для регулювання промисловості.

У 1935 р. проведені важливі реформи в галузі праці, соціального
забезпечення, оподаткування, банківської справи і т. д. Вражаюча
перемога на виборах 1936 р. дозволила Рузвельтові в 1937—

1938 рр. просунутися в галузі цивільного будівництва, заробітної платні
та трудового законодавства. Прийняті Конгресом з ініціативи президента
закони були сміливим експериментом державного регулювання для зміни
розподільного механізму економіки й соціального захисту населення.
Передвоєнна зовнішня політика Рузвельта відрізнялася, з одного боку,
гнучкістю і реалізмом, а з іншого, — суперечливістю і крайньою
обережністю. Однією із зовнішньополітичних ініціатив у перші місяці
після приходу Рузвельта до влади стало дипломатичне визнання СРСР у
листопаді 1933 р. У відносинах із країнами Латинської Америки була
проголошена політика «доброго сусіда», що сприяло створенню
міжамериканської системи колективної безпеки. Однак побоювання за долю
внутрішньополітичних реформ і небажання зв’язувати США будь-якими
зобов’язаннями в складній міжнародній обстановці призвели до того, що
зовнішньополітичний курс Рузвельта носив характер нейтралітету (тобто
ігнорування відмінності між агресором і жертвою). У результаті
невтручання в італо-ефіопський конфлікт (1935) і в громадянську війну в
Іспанії законні уряди були позбавлені можливості закуповувати
американську зброю та боєприпаси в боротьбі з добре озброєними державами
«осі Берлін—Рим». Лише в листопаді 1939 р. Рузвельт домігся скасування
статті про ембарго на продаж зброї і став проводити політику допомоги
жертвам агресії. Він доклав чимало зусиль для зміцнення
антигітлерівської коаліції, надаючи великого значення створенню
Організації Об’єднаних Націй. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні відбулося
підписання Декларації Об’єднаних Націй, що закріплювала цей союз у
міжнародно-правовому порядку. На Тегеранській конференції «великої
трійки» (1943) Рузвельт не підтримав В. Черчілля, який ухилявся від
рішення конкретних питань про відкриття другого фронту. Виявляючи
особливу увагу до питання післявоєнного мирного врегулювання, Рузвельт
уперше на Квебекській конференції (1943) виклав свій проект створення
міжнародної організації і відповідальності США, Великобританії, СРСР і
Китаю («чотирьох поліцейських») за збереження миру. Переобраний у
1944 р. на четвертий термін Рузвельт вніс значний вклад в історичні
рішення Кримської конференції (1945). Його реалістична позиція була
продиктована тверезим обліком поточної воєнно-стратегічної і політичної
обстановки у зв’язку з успішним просуванням радянських військ у Східній
Європі, бажанням домовитись про вступ СРСР у війну з Японією і надією на
продовження післявоєнного американо-радянського співробітництва. Після
повернення з Ялти Рузвельт, незважаючи на втому та нездужання,
продовжував займатися державними справами і готуватися до відкриття 23
квітня конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско. Однак 12 квітня
президент помер від крововиливу в мозок. В історіографії його незмінно
ставлять в один ряд з найбільш видатними президентами США
Дж. Вашингтоном, Т. Джефферсоном і А. Лінкольном.

Савінков Борис Вікторович (1879—1925) — російський політичний діяч,
публіцист, письменник (псевдонім — В. Ропшин). У 1903 р. — вересні
1917 р. есер, один із керівників «Бойової організації», організатор
багатьох терористичних актів. У Тимчасовому уряді управитель військовим
міністерством. Керівник антирадянських змов і збройних виступів.
Білоемігрант. Заарештований у 1924 р. під час переходу радянського
кордону, засуджений. Покінчив життя самогубством.

Салазар, власне Антоніу ді Олівейра-Салазар (1889—1970) —
прем’єр-міністр Португалії в 1932—1968 рр., був по суті диктатором. Під
час Другої світової війни підтримував нейтралітет Португалії, але вів
затяжні колоніальні війни (в Анголі й Мозамбіку), що перешкоджали
економічному розвитку як самої Португалії, так і її колоній.

Сокольніков Григорій Якович (1888—1939) — радянський політичний діяч. У
1918 р. голова радянської делегації на переговорах з Німеччиною,
підписав Брестський мир. З 1920 р. голова Туркестанської комісії ВЦВК і
РНК РРФСР. У 1921 р. заступник наркома,

у 1922—1926 рр. нарком фінансів. У 1922 р. учасник Гаазької конференції.
З 1926 р. заступник голови Держплану. З 1928 р. голова Нафтосиндикату. З
1929 р. на дипломатичній роботі. 1935—

1936 рр. 1-й заступник наркома лісової промисловості СРСР. Репресований;
реабілітований посмертно.

Сталін Йосип Віссаріонович (справжнє прізвище — Джугашвілі) (1879—

1953) — радянський політичний діяч, Герой Соціалістичної Праці (1939),
Герой Радянського Союзу (1945), Маршал Радянського Союзу (1943),
Генералісимус Радянського Союзу (1945). Із сім’ї чоботаря. Після
закінчення Горійського духовного училища (1894) навчався в Тифліській
духовній семінарії (у 1899 р. виключений). У 1898 р. вступив у
грузинську соціал-демократичну організацію «Месаме-дасі». У
1902—1913 рр. шість разів підлягав арештам, засланням, чотири рази
здійснював утечі з місць заслання. Після 1903 р. приєднався до
більшовиків. У 1906—1907 рр. керував проведенням експропріації в
Закавказзі. У 1907 р. один з організаторів і керівників Бакинського
комітету РСДРП. Прихильник В. І. Леніна, з ініціативи якого в 1912 р.
кооптований в ЦК і Російське бюро ЦК РСДРП. У 1917 р. член редколегії
газети «Правда», Політбюро ЦК більшовиків, Військово-революційного
центру. У 1917—1922 рр. нарком у справах національностей, одночасно

в 1919—1922 рр. нарком державного контролю, РСІ, з 1918 р. член РВРР. У
1922—1953 рр. генеральний секретар ЦК партії.

У 20-х рр., у ході боротьби за лідерство в партії та державі,
використовуючи партійний апарат і політичні інтриги, очолив партію і
встановив у країні тоталітарний режим. Проводив форсовану
індустріалізацію країни та насильницьку колективізацію. На кін. 20—30-х
рр. Сталін знищив реальних і передбачуваних суперників, ініціатор
масового терору. З кін. 30-х років проводив політику зближення з
фашистською Німеччиною, що призвело до трагедії народу у Великій
Вітчизняній війні. З 1941 р. голова РНК СРСР,

у роки війни голова ДКО, нарком оборони, Верховний головнокомандуючий. У
1946—1947 рр. міністр Збройних сил СРСР. У роки війни пішов на створення
антигітлерівської коаліції; після закінчення війни сприяв виникненню
«холодної війни». На 20-му з’їзді КПРС (1956) М. С. Хрущов піддав різкій
критиці культ особи та діяльність Сталіна.

Суаріш Марью (1924) — португальський політичний діяч, соціаліст,
президент із 1986 р. Був висланий у 1970 р., повернувся до Португалії в
1974 р. і як лідер Португальської соціалістичної партії був
прем’єр-міністром у 1976—1978 рр. Вийшов у відставку з поста лідера
партії в 1980 р., але в 1986 р. став першим президентом Португалії —
соціалістом.

Сукарно Ахмед (1901—1970) — індонезійський політичний діяч, президент у
1945—1967 рр. Під час Другої світової війни співробітничав з місцевою
адміністрацією, поставленою японським урядом, замінившим правління
Нідерландів. Після війни став першим президентом нової республіки
Індонезії, назвавши себе пожиттєвим президентом у 1966 р. Був повалений
Сухарто.

Сухарто Раден (1921) — індонезійський політичний діяч, генерал. Змістив
Сукарно, щоб стати президентом, у 1967 р. Припинив конфронтацію з
Малайзією, здійснив вторгнення в Східний Тімор у 1976 р., досяг
корпоративної угоди з Папуа Новою Гвінеєю в 1979 р. Його авторитарні
методи правління викликали внутрішню ліву опозицію. Переобирався на
посаді президента в 1973 р., 1978 р., 1983 р. і 1988 р. Подав у
відставку в 1998 р. через студентські заворушення.

Тетчер Маргарет-Хілда, вроджена Робертс, баронеса Тетчер оф Кестівен
(1925) — британська політична діячка, консерватор. Прем’єр-міністр у
1979—1990 рр. Була міністром освіти в 1970—

1974 рр. і лідером Консервативної партії з 1976 р. У 1982 р. відправила
британські війська повернути захоплені Аргентиною Фолклендські острови.
Протистояла профспілкам під час страйку гірників у 1984—1985 рр.,
передала більшість державних шахт у приватні руки; обмежила владу
місцевого управління. У 1990 р. розбіжності в кабінеті змусили її піти з
посади. Досвідчений парламентський тактик, вона вміла долати розбіжності
як з опози-

цією, так і всередині власної партії. Одержала пожиттєве перство в
1992 р.

Трумен Гаррі (1884—1972) — 33-й президент США (1945—1953), від
Демократичної партії; віце-президент із січня до квітня 1945 р. Віддав
наказ про атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Один з ініціаторів
створення НАТО.

Туджман Франьо (1922—1999) — хорватський політик та історик, президент
1990—1999 рр. Як лідер правоцентристського Хорватського демократичного
союзу очолив боротьбу за незалежність Хорватії. У 1991—1992 рр. його
армія зазнала поразки в громадянській війні через нестачу озброєння і
переваги сербської федеральної армії. У січні 1992 р. незалежність
Хорватії була визнана ЄС.

Фарук (1920—1965) — король Єгипту в 1936—1952 рр. Успадкував своєму
батькові Фауду І. У 1952 р., після перевороту, очолюваного генералом
Мухаммедом Негібом і полковником Гамалем Насером, зрікся престолу, його
син Фауд ІІ на короткий час був проголошений королем.

Фахд ібн Абдель Азіз аль Сауд (1922) — король Саудівської Аравії з
1982 р., що успадковував своєму зведеному братові Халіду. Як глава уряду
активно займається вирішенням конфліктів на Близькому Сході. Спадкоємець
престолу — принц Абдалла ібн Абдель Азіз аль Сауд, безпосередньо керує
урядом.

Фейсал ібн Абдель Азіз аль Сауд (1905—1975) — король Саудівської Аравії
з 1964 р. Був молодшим братом короля Сауда, після вступу на престол
якого оголошений спадкоємцем престолу. Прем’єр-міністр у 1953—1960 рр. і
в 1962—1975 рр. У 1964 р. успішно закінчив тривалий конфлікт із братом і
почав проводити в життя політику модернізації країни. Убитий небожем.

Форд Джеральд-Рудольф (1913) — 38-й президент США (1974—1977),
республіканець. Був обраний до Палати представників у 1949 р.,
віце-президент у Річарда Ніксона в 1973 р. після відставки Спіро Агню і
став президентом після відставки Ніксона. Він амністував тих, хто
противився призову в армію під час в’єтнамської війни.

Франко-Баамонде Франсіско (1892—1975) — іспанський диктатор з 1939 р.
Будучи генералом, він привів націоналістів до перемоги в іспанській
Громадянській війні 1936—1939 рр., підтримував фашистську Італію й
нацистську Німеччину, встановив диктатуру. 1942 року Франко відновив
Кортеси (іспанський парламент), який у 1947 р. прийняв документ, за яким
Франко ставав пожиттєвим главою уряду.

Хаммаршельд Даг-Яльмар (1905—1961) — швед, Генеральний секретар ООН у
1953—1961 рр. Виступав проти Великобританії в Суецькій кризі 1956 р.
Здійснював спроби вирішити проблему Бельгійського Конго (тепер Заїр), де
загинув у авіаційній катастрофі. Нагороджений Нобелівською премією миру
в 1961 р. (посмертно).

Хірохіто (1901—1989) — імператор Японії з 1926 р. Успадковував своєму
батьку Йошіхіто; після поразки Японії в Другій світовій війні порвав з
божественною владою та створив конституційну монархію, що зафіксовано в
конституції 1947 р.

Хіт Едуард Річард Джордж (1916) — британський політичний діяч,
консерватор, лідер партії в 1965—1975 рр. Як прем’єр-міністр у
1970—1974 рр. він сприяв включенню З’єднаного Королівства в ЄС, але при
ньому всередині країни настала економічна криза. Його місце лідера
партії в 1975 р. зайняла Маргарет Тетчер, яку він посилено критикував. У
1990 р. взяв участь у місії в Іраку зі звільнення британських
заручників.

Хомейні Рухолла-Мусаві (1900—1989) — іранський шиїтський мусульманський
діяч, аятола, народився в Хомейнішехрі (Центральний Іран). Висланий у
1964 р. за опозицію шаху, повернувся, коли шах залишив країну в 1979 р.,
і встановив фундаменталістську ісламську республіку. Його правління було
відзначене війною з Іраком, придушенням виступів усередині Ірану,
стратами тисяч інакодумців.

Хонеккер Еріх (1912—1994) — німецький політичний діяч, комуніст.

У владі НДР перебував у 1973—1989 рр., главою держави з 1975 р. Керував
країною просто й ефективно, був лояльний щодо СРСР. У жовтні 1989 р. був
зміщений і замінений Егоном Кренцем,

у грудні виключений з Комуністичної партії. Далі пішли звинувачення в
корупції під час його режиму, він був узятий під домашній арешт. У
1993 р. йому було дозволено виїхати в Чилі, де за рік і помер.

Хо Ші Мін (1890—1969) — північнов’єтнамський політичний діяч, комуніст,
прем’єр і президент у 1954—1969 рр. Недовгий час навчався в Москві,
потім очолив комуністичний рух В’єтнаму з 1941 р. і воював проти
французів під час Індокитайської війни 1946—

1954 рр. Став прем’єром і президентом республіки. За допомогою
комуністичного блоку країн багато чого зробив для розвитку промислового
потенціалу країни. До кінця життя успішно протистояв підтримуваному США
Південному В’єтнаму у в’єтнамських війнах 1954—1975 рр.

Хрущов Микита Сергійович (1894—1971) — державний і політичний діяч,
Герой Радянського Союзу (1964), Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957,
1961). Родом із Росії, із селянської родини. З 1909 р., переїхавши з
родиною в Донбас, працює слюсарем на заводах і шахтах. У 1928 р.
завідуючий організаційним відділом ЦК КП(б) України, з 1929 р. навчався
в Промисловій академії. З 1931 р. на партійній роботі в Москві, з
1935 р. 1-й секретар Московського комітету та Московського міського
комітету ВКП(б). З 1938 р. —

березень 1947 р. і з грудня 1947—1949 рр. 1-й секретар ЦК КП(б) України,
одночасно в 1944—1947 рр. голова Ради Народних Комісарів (Ради
Міністрів) Української РСР. Грав одну з головних ролей в організації
масових репресій у Москві й Україні. У роки Великої Вітчизняної війни
член військових рад ряду фронтів, генерал-лейтенант (1943). З 1949 р.
секретар ЦК і 1-й секретар Московського комітету ВКП(б). З 1953 р. 1-й
секретар ЦК КПРС, член Політбюро (Президіуму) ЦК у 1939—1964 рр. Один з
ініціаторів «відлиги» у внутрішній і зовнішній політиці, реабілітацій
жертв репресій; зробив спробу модернізувати партійно-державну систему,
обмежити привілеї партійного державного апарату, покращити матеріальний
стан і умови життя населення, зробити суспільство більш відкритим. На
20-му (1956) і 22-му (1961) з’їздах КПРС виступив з різкою критикою
культу особи й діяльності Й. В. Сталіна. Одначе збереження в країні
тоталітарного режиму — придушення іншої думки, розстріл робітничих
демонстрацій (Новочеркаськ, 1962), свавілля по відношенню до
інтелігенції, втручання в справи інших держав (збройна інтервенція в
Угорщині, 1956), загострення військового протистояння із Заходом
(берлінська, 1961 р., і карибська, 1962 р., кризи), а також політичне
прожектерство (заклики «наздогнати і випередити Америку!», обіцянки
побудувати комунізм до 1980 р.) робили його політику непослідовною.
Незадоволення державного та партійного апарату призвело до зміщення
Хрущова зі всіх займаних ним посад у 1964 р.

Хусейн бен Талал (1935—1999) — король Йорданії з 1952 р. Онук короля
Хусейна бен Алі, посів престол після того, як його батько, Талал, став
недієздатним. До 1967 р. утратив частину королівства на захід від ріки
Йордан у результаті арабо-ізраїльських війн, у 1970 р. придушив
Організацію Визволення Палестини, бойовики якої вели партизанські дії,
спрямовані проти його правління. В останні роки став пом’якшуючою силою
у вирішенні проблем на Близькому Сході. Після анексії Іраком Кувейту в
1990 р. намагався бути посередником між ворогуючими сторонами, ризикуючи
зіпсувати стосунки з обома. Йому успадкував принц Абдалла.

Хусейн Саддам (28 квітня 1937) — іракський державний діяч, президент
Іраку (з 1979). З 1957 р. член партії Арабського соціалістичного
відродження (Баас), брав участь у невдалій спробі баасистів скинути
прем’єр-міністра Іраку А. К. Кассема, змушений був утікти спочатку в
Сирію, потім — у Єгипет. У 1968 р. як лідер Баас брав участь у
державному перевороті, який привів до влади цю партію. У 1972 р. провів
націоналізацію іракської нафтової промисловості. З 1979 р. — президент
Іракської республіки, голова Ради революційного командування, верховний
головнокомандуючий, генеральний секретар партії Баас, маршал (1979). У
1979—

1991 рр. займав посаду голови уряду Іраку. Для режиму Хусейна було
характерно безжалісне придушення опозиції. Домагання Хусейна на
південно-східні землі сусіднього Ірану призвели до розв’язання
ірано-іракської війни (1980—1988). Багаторічні бойові дії не принесли
вагомого результату жодній стороні. Президенту Іраку довелося підписати
мирну угоду з Іраном і погодитися на збереження колишніх кордонів між
двома державами. У серпні 1990 р. іракські війська здійснили окупацію
Кувейту, що поклало початок війні в Перській затоці (1990—1991). США
спрямували свої війська в Саудівську Аравію, ООН прийняла резолюцію, що
засуджує окупацію Кувейту. 16 січня 1991 р. Сполучені Штати та їхні
союзники по НАТО приступили до здійснення воєнної операції зі звільнення
Кувейту від іракських агресорів. ООН застосувала до Іраку як до агресора
економічні санкції (зокрема, заборонила імпорт іракської нафти), що
спричинило значні економічні труднощі й ускладнення внутрішньополітичної
ситуації. Хусейну вдалося придушити заколоти іракських шиїтів і курдів.
Проведений ним у жовтні 1995 р. референдум підтвердив його президентські
повноваження на наступний семирічний період. На початку 2003 р. Хусейна
було переобрано на наступні сім років, але на посаді президента
протримався не довго. У березні 2003 р. в Ірак під приводом боротьби з
«міжнародним тероризмом» і «поширенням зброї масового ураження»
вторглись сили американсько-британської коаліції і за короткий час
зайняли всю його територію. З початком цієї військової акції одноосібний
деспотичний режим Хусейна було повалено. Для відбудови Іраку та
формування тимчасового уряду, який представляв би інтереси різних
етнічних і конфесійних груп, партій і рухів у країні створено цивільну
адміністрацію на чолі з представником США Полом Бремером.

Х’юм, власне Алек Дуглас-Х’юм, барон (1903—1995) — британський
політичний діяч, консерватор. Був міністром закордонних справ у
1960—1963 рр., став після Харолда Макміллана прем’єр-міністром у 1963 р.
Відмовився від перства, щоб брати участь (безуспішно) у загальних
виборах 1963 р., від лідерства в партії відмовився в 1965 р. Знову став
міністром закордонних справ у 1970—1974 рр.

і отримав пожиттєвє перство.

Церетелі Іраклій Георгович (1881—1959) — російський політичний діяч,
один із лідерів меншовиків. Депутат 2-ї Державної думи.

У 1917 р. міністр Тимчасового уряду, з 1918 р. — меншовицького правління
Грузії. З 1921 р. в еміграції.

Цеткін Клара (1857—1933) — німецька політична діячка. У 1881—

1918 рр. член Соціал-демократичної партії Німеччини, учасниця створення
та діячка 2-го Інтернаціоналу. Одна з організаторів «Союзу Спартак»,
член ЦК КПН з 1919 р. У Комінтерні очолювала міжнародний жіночий
секретаріат, керівник МОПР.

Цзян Цін (1914—1991) — китайська політична діячка, комуністка, третя
дружина Мао Цзедуна. У 1960-х роках стала міністром культури, відіграла
ключову роль у «культурній революції» 1966—1969 рр. як лідер «банди
чотирьох», намагалася захопити владу в 1976 р. Ув’язнена у 1981 р.

Чарлз, повне ім’я Чарлз-Філіпп-Артур-Георг (1948) — британський принц,
наступник британського престолу та принц Уельський з 1958 р. Перша
дитина королеви Єлизавети ІІ і герцога Единбургського. Учився в
Трініті-коледжі в Кембріджу в 1967—1970 рр. до служби в Королівській
авіації і флоті. Перший спадкоємець престолу Великобританії з 1959 р., у
якого була дружина англійка, леді Діана. У них двоє синів і спадкоємців,
Вільям (1982) і Генрі (1984). Подружжя розлучилося в 1992 р.

Чаушеску Ніколае (1918—1989) — румунський політичний діяч, глава
Румунської комуністичної партії, при владі перебував в 1965—1989 рр.
Проводив незалежну політику, критикував СРСР. Призначив усіх своїх
родичів, включаючи дружину Олену Чаушеску, на головні посади в державі
та партії, керував країною в усе зростаючій репресивній манері, що
призвело до зубожіння народу. Чаушеску був повалений під час кривавого
військового перевороту в грудні 1989 р. і розстріляний разом із
дружиною.

Чемберлен Артур-Невілл (1869—1940) — британський політик, консерватор,
син Джозефа Чемберлена. Був прем’єр-міністром у 1937—1940 рр. Намагався
згладити давню ворожнечу між Великобританією й Ірландією, погодився
повернути останні порти, утримувані британськими морськими силами. Також
намагався вести переговори з Муссоліні та Гітлером. Пішов у відставку за
несприятливих політичних умов у 1940 р., після поразки британських
військ у Норвегії.

Чамберлен Джозеф (1836—1914) — англійський політичний діяч, член
парламенту від Бірменгему; у 1886 р. вийшов з кабінету міністрів через
незгоду з політикою прем’єра Гладстона щодо Ірландії й очолив переворот
ліберал-юніоністів. Він був одним із ідеологів англійського
колоніалізму.

Чемберлен Остін (1863—1937) — міністр фінансів Великобританії в
1903—1905 рр., у 1919—1921 рр., міністр у справах Індії, міністр
закордонних справ у 1924—1929 рр., морський міністр у 1931 р., займав
інші міністерські посади; консерватор. Син Джозефа Чемберлена. У 1927 р.
один з ініціаторів розриву дипломатичних відносин із СРСР. Нобелівська
премія миру (1925 р., за Локарнські договори 1925 р.).

Черчілль Вінстон Леонард Спенсер (1874—1965) — прем’єр-міністр
Великобританії в 1940—1945 рр., 1951—1955 рр. До 1904 р. консерватор,
потім ліберал, з поч. 20-х рр. знову консерватор, один із лідерів
Консервативної партії. З 1908 р. неодноразово міністр.

У роки Другої світової війни Черчілль став символом витримки
британського народу, передрік йому «кров, сльози і піт». Черчілль
виступав одним з ініціаторів створення антигітлерівської коаліції зі США
та СРСР і одночасно прагнув обмежити вплив СРСР на післявоєнну Європу. У
серпні 1946 р. у промові «Прокинься, Європо!», проголошеної в Цюріху,
закликав до єдності європейських країн—переможниць і переможених. У
програмній промові в Фултоні (США, 5.03.1946) Черчілль попередив про
загрозу тиранії і тоталітаризму, які виходять із СРСР, котрий створив
«залізну завісу» (від Щеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці), і
закликав до зміцнення ООН, створення особливих відносин між
Великобританією, США й іншими країнами для попередження нової війни і
збереження свободи та демократії.

Чжао Цзиян (1918) — китайський політичний діяч, прем’єр-міністр

у 1980—1987 рр., секретар КПК у 1987—1989 рр. Провів реформи, включаючи
самоврядування на промислових підприємствах; утратив усі свої посади
після кривавих подій на площі Тяньаньминь у Пекіні в червні 1989 р.

Чжоу Еньлай (1898—1976) — китайський політичний діяч. Став членом КПК у
1920-х роках, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ у
1949—1958 рр. Був поміркованим маоїстом і вцілів під час «культурної
революції». Відігравав ключову роль у зовнішній політиці країни.

Чорномирдін Віктор Степанович (1938) — російський державний діяч, голова
уряду Російської Федерації з грудня 1992 р. З 1973 р. директор
Оренбурзького газопереробного заводу. З 1982 р. заступник міністра
газової промисловості СРСР, одночасно з 1983 р. начальник Всесоюзного ВО
«Головтюменьгазпром». У 1985—1989 рр. міністр газової промисловості
СРСР. У 1989—1992 рр. голова управління Державного газового концерну
«Газпром». Нині посол Російської Федерації в Україні.

Чубайс Анатолій Борисович (1955) — російський державний діяч.

З 1991 р. до 1994 р. голова Державного Комітету Російської Федерації з
управління державним майном. У 1994—1996 рр. 1-й заступник голови уряду.
У 1996—1997 рр. глава адміністрації президента Росії. З 1997 р. 1-й
заступник голови уряду.

Чубар Влас Якович (1891—1939) — радянський політичний діяч. У 1918—

1923 рр. член Президії ВРНГ РРФСР, одночасно, з 1920 р., член Ревкому
Української РСР, голова Президіуму РНГ Української РСР, з 1923 р. голова
РНК Української РСР. У 1934—1938 рр. заступник голови РНК і РПО СРСР, у
1937—1938 рр. нарком фінансів. Репресований, реабілітований посмертно.

Шамір Іцхак (1915) — народився в Польщі, ізраїльський правий політичний
діяч; прем’єр-міністр у 1983—1984 рр. і 1986—1992 рр.; лідер Лікуда
(Партії Консолідації). Був міністром закордонних справ уряду Менахема
Бегіна в 1977—1983 рр. і в уряді Переса в 1984—1986 рр.

Шварцкопф Норман (1934) — американський генерал, головнокомандуючий під
час війни в Перській затоці. Спланував і провів кампанію бліцкригу «Буря
в пустелі». Був бойовим командиром у В’єтнамі та заступником
командуючого під час введення військ США в 1983 р. на Гренаду.

Шеварднадзе Едуард Амвросійович (1928) — грузинський політичний діяч,
глава уряду Республіки Грузія з 1992 р., президент Грузії з 1995 р.;
раніше міністр закордонних справ СРСР (1985—

1991). Підтримав Горбачова; був першим секретарем Комуністичної партії
Грузії з 1972 р., прихильником економічних реформ.

У 1975 р. став членом Політбюро ЦК КПРС, підтримав політику розрядження
напруженості й роззброєння. У липні 1991 р. вийшов із КПРС і створив Рух
демократичних реформ.

Ширак Жак (1932) — французький політичний діяч, консерватор,
прем’єр-міністр при президенті Жискар Д’Естені у 1974—

1976 рр. і президенті Міттерані в 1986—1989 р. При ньому відбулися
падіння економіки, студентські заворушення, національні реформи, його
місце посів Мішель Рокар. Після відставки Ширак став мером Парижа в
1977 р. У 1995 р. переміг на президентських виборах.

Шульгін Василь Віталієвич (1878—1976) — російський політичний діяч,
монархіст. Один із лідерів правого крила 2—4-ї Державних дум, член
Тимчасового комітету Державної думи; приймав разом із А. І. Гучковим
зречення від престолу імператора Миколи ІІ. Після Жовтневої революції
брав участь у створенні білої Добровольчої армії; емігрував. У 1944 р.
заарештований у Югославії, був перевезений до СРСР і до 1956 р.
перебував у в’язниці за антирадянську діяльність. У 1960-х рр. закликав
еміграцію відмовитися від ворожого ставлення до СРСР.

Шушкевич Станіслав Станіславович (1934) — білоруський політичний діяч,
президент у 1991—1994 р. Прийшов до влади після невдалого путчу в
Москві. Обраний у парламент як комуніст-реформатор у 1990 р. і зіграв
ключову роль у створенні Співдружності Незалежних Держав. У 1994 р. його
на посаді президента змінив О. Лукашенко.

Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — радянський політичний
діяч, двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977). З 1946 р. на
партійній роботі в Україні. У 1961—1963 рр., 1965—

1972 рр. голова Ради Міністрів УРСР. У 1972—1989 рр. 1-й секретар ЦК КП
України. Член Політбюро ЦК КПРС у 1971—

1989 рр.

Ягода Генріх Григорович (1891—1938) — радянський політичний діяч. З
1920 р. член Президіуму ВНК, з 1924 р. заступник голови ОДПУ при РНК
СРСР, генеральний комісар державної безпеки (1935), нарком внутрішніх
справ, був одним із головних виконавців масових репресій. Розстріляний.

Ян Шанкунь (1907) — китайський політичний діяч, комуніст. Займав
провідне місце в партії в 1956—1966 рр., але відсторонений під час
«культурної революції». Реабілітований у 1978 р., обраний до Політбюро в
1982 р., президент у 1988—1993 рр.

Ярузельский Войцех (1923) — президент Польщі в липні 1985 — грудні
1990 рр. У керівництві ПОРП у 1971—1989 рр., 1-й секретар ЦК ПОРП у
1981—1989 рр. З 1962 р. заступник, у 1968—1983 рр. міністр національної
оборони; у 1965—1973 рр. начальник Генштабу Війська Польського. Голова
Державної ради Польщі в 1985—

1989 рр., голова Комітету оборони та Верховний головнокомандуючий
збройними силами Польщі в 1983—1985 рр., голова РМ Польщі в
1981—1985 рр.

PAGE 33

PAGE 102

Похожие записи