Реферат на тему:

Історичні особливості формування політичних систем і режимів у
Латинській Америці та Аргентині

Історія Аргентини, зокрема в післявоєнний період, свідчить про
повсякчасну потребу аргентинського соціуму в реформуванні політичної
системи на загальному тлі нестійкості політичних режимів. Це пов’язано з
відповідними політико-ідеологічними, демографічними, цивілізаційними,
культурними та іншими традиціями. Без об’єктивного дослідження
історичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині, неможливо
зрозуміти причини нестійкості політичних режимів, доволі тривалої
відсутності консолідованої партійної системи, що негативно впливало на
політичну та соціально-економічну ситуацію у країнах
латиноамериканського регіону.

Слід підкреслити те, що для України аргентинський досвід реформування
політичної системи має істотне значення.

Проблема формування політичних систем і режимів у вітчизняній
історіографії детально не характеризувалася, хоча певні аспекти цього
питання розглядаються в працях В.П.Кириченка, який, зокрема, акцентує
увагу на характеристиці ролі президента в структурі влади країн
Латинської Америки [1].

У зарубіжній історіографії в основному аналізувалась проблема внутрішніх
конфліктів, характерних для держав Латинської Америки [2].

Джерельну базу складають конституції країн Латинської Америки,
висловлювання політичних діячів.

Методологічною базою статті є принципи історизму та об’єктивності.

Після здобуття незалежності колишні іспанські та португальські
віце-королівства були відверто негативно й навіть агресивно налаштовані
проти своїх колишніх європейських володарів. Буквально в усіх проблемах
періоду становлення незалежності звинувачувалися колонізатори.
Невизначеність національної ідентичності та відсутність сформованих
політичних націй породжували й стимулювали не тільки внутрішню, але й
зовнішню конфліктність. Несподівано загострилися етнонаціональні й
етноконфесійні стосунки. У цьому правомірно вбачається «людська
особливість» становлення й еволюції сучасної політичної традиції в
Латинській Америці, зокрема, Аргентині [3]. До всього додавалися й
суперечності в питаннях щодо уточнення і формування державних кордонів.

Варто відзначити, що Іберо-Америка колоніальних часів була розділена на
п’ять віце-королівств, до складу яких входила певна кількість
напівавтономних адміністративних одиниць. Більшість із них після
невдалих спроб Іспанії відновити колоніальний режим (наприклад, у 1819
році зазнала фіаско така спроба відносно Перу) заявила про свої
претензії на статус самостійних держав. Постала проблема дроблення.
Підтримана окремими іберо-американськими політиками, ідея створення двох
або декількох держав на всьому континенті не вдалася (Бразилія завжди
розглядалася окремо). Раз-по-раз виникали кризові ситуації, що змушувало
урядовців щоразу починати державне будівництво практично заново. Із
цього приводу велися циклічні війни між новими державами й регіонами, що
не визначилися. На все накладалися нові явища, пов’язані із залишковим
впливом епохи іспанської і бразильської конкісти [4].

Загострювало ситуацію протистояння ідеологів латиноамериканської єдності
і державної незалежності. У повному розумінні під трагічними наслідками,
насамперед, мався на увазі внутрішній розкол. Так, об’єднана в 1821 році
з ефемерною мексиканською імперією держава Центральна Америка
проіснувала лише два роки, після чого відбулося роз’єднання, що призвело
до чималих жертв. 10 грудня 1825 року Бразилія оголосила війну
Аргентині, що мала на меті територіальну експансію в контексті властивої
тим часам боротьби за отримання великих землеволодінь. Обидві держави
претендували на уругвайські землі, які раніше були причиною суперечок
між Іспанією і Португалією. На самих уругвайських землях з’явилися
угруповання, що підтримували чи ту, чи іншу сторони. Після численних
поразок аргентинці на чолі з національним героєм Гильєрмо Брауном зуміли
перехопити ініціативу. Однак і надалі бойові дії не припинялися,
зосередившись на захопленні регіону Ріо дель Плата. Аргентинська
економіка зазнала гігантських збитків, що призвело до великої зовнішньої
заборгованості, яка незабаром стала проблемою для національного
розвитку. З метою повернення боргів французькі війська кілька разів
удавалися до захоплення Аргентини. На цьому загальному тлі час від часу
загострювалися відносини між столичним Буенос-Айресом і периферійними
провінціями.

У цих подіях далеко не останню роль відіграв чинник релігійної
диверсифікації, пов’язаний із тим, що традиційні місцеві вірування
далеко не завжди знаходили можливість для самовираження за умов засилля
католицької церкви [5].

Примирення зазвичай починалося під тиском загальних економічних проблем.
Поступово політики, бізнесові кола й пересічні громадяни усвідомлювали,
що політична незалежність породжувала економічні ілюзії і перебільшення,
які вели до контрпродуктивних дій вищого державного керівництва, що
поєднувало в собі європейську колоніальну традицію і місцевий каудилізм.
Унаслідок зникнення «єдиного економічного простору» часів іспанської
колоніальної присутності набула актуальності проблема корекції
фінансово-економічної політики. Нові незалежні держави й колишня
метрополія шукали шляхи для оптимізації дво- й багатовекторних
торговельно-економічних відносин. Утім, такі сподівання натрапляли на
внутрішнє катастрофічне становище в самих Іспанії і Португалії, де
наполеонівські війни 1800-1815 років призвели до страхітливих наслідків
для економік обох країн. Певним чином впливала й Доктрина Монро, згідно
з якою латиноамериканський континент у 1823 році фактично визначався
керівництвом Сполучених Штатів Америки зоною відповідальності цієї
держави на противагу європейським претензіям [6].

Серед частини населення створюваних державних одиниць посилювався образ
європейця як ворога. Лідер латиноамериканської боротьби за незалежність
С.Болівар у 1822 році писав із цього приводу: «Коли я дивлюся на
Іберо-Америку, то бачу її оточеною військово-морськими силами Європи..,
обложеною іноземними плаваючими фортецями, які є ворожими» [7]. В
історичній літературі доволі часто на підтвердження такого ставлення
одного з найвизначніших представників латиноамериканської визвольної
боротьби наводиться його «лист з Ямайки», в якому ця думка розвивається
повною мірою [8].

З тих часів Латинська Америка залишалася континентом, який своєю
політико-культурною колоритністю вражав учених і експертів. Становище
ускладнювалося тим, що в межах території між Ріо Гранді і Вогненною
землею реалізовувалися різні, іноді протилежні моделі
суспільно-політичних систем. Частково це було викликане неоднозначним
ставленням самого населення. Як зазначив професор Він’я у своїй
фундаментальній монографії «Політика латиноамериканського розвитку»,
«численні дослідники регіону завчасно залишають свої дослідницькі спроби
невдовзі після початку роботи, переконавшись у тому, що аналіз інтриг у
Латинській Америці краще залишити експертам або людям, безпосередньо
зайнятим повсякденними справами» [9].

У цьому відношенні Донгі, аналізуючи сам термін «Las Americas latinas»
(Латинські Америки), порушив не менш радикальне питання: «Якщо йдеться
про Латинські Америки, то виходить, що їх рівно стільки, скільки держав
створила постреволюційна фрагментація?.. Але чи створює власне державу
безпосередньо певна єдність?.. Множинність тут, усупереч будь-якій
граматиці, виглядає необхідною, щоб відобразити контрастний бедлам ще й
на рівні відносно маленьких держав, наприклад, Еквадору і Гватемали»
[10].

Таке різноманіття поглядів буквально вимагає від історика пошуку
найбільш оптимального поєднання подання емпіричного матеріалу з
історичним аналізом і синтезом. Тобто в цьому випадку тільки значний
масив інформації дозволяє реально вийти на рівень узагальнень. При цьому
важливо дотримуватися диференційованого підходу до оцінок конкретних
суб’єктів континентальної й національної політики, серед яких Аргентина
займає одне з чільних місць. І головне, що в аргентинському прикладі
доволі часто стикаємося з вирішальним впливом особи політика, який майже
завжди зобов’язаний дотримуватися націоналістичних поглядів, щоб мати
підтримку виборців.

Впадає в очі, що сама кількість держав Латинської Америки здебільшого
інтерпретується, а не підраховується. Наприклад, деякі економісти
звужують цей показник з 34-х чи 36-и (існує проблема регіональної
ідентифікації Пуерто-Рико і державності Мартиніки або Французької
Гвіани) до 20-и [11] і навіть 18-и [12].

У популярному «Вступі в економіку Латинської Америки» британські автори
пишуть: «Латинська Америка складається з Мексики; п’яти республік
Центральної Америки (Коста-Рика, Ель Сальвадор, Гватемала, Гондурас і
Нікарагуа) та Панами; трьох Карибських республік (Куба, Домініканська
Республіка і Гаїті, які розподіляють між собою острів Іспаньола); і
Південної Америки (десять республік – Аргентина, Болівія, Бразилія,
Чилі, Колумбія, Еквадор, Парагвай, Перу, Уругвай і Венесуела).
Зрозуміло, існують істотні відмінності між двадцятьма республіками на
додаток до відмінностей у території та населенні. Мають місце помітні
відмінності (їх можна знайти і між регіонами в межах окремих країн) у
кліматі, природному рельєфі, ґрунті, ресурсах у цілому, що створює
розбіжності в головних продуктах виробництва. Існують відмінності в
расовому складі, рівні концентрації або розкиданості землеволодінь,
рівні урбанізації й індустріалізації тощо [13].

Хоча вважається, що поняття «Латинська Америка» впровадив колумбієць
Кайседо в середині ХІХ-го сторіччя, насправді воно має
північноамериканське походження. Застосовуючи його, політичні діячі США
намагалися підкреслити свою англосакську окремішність, а з іншого боку –
акцентували увагу на єдності Америки від канадської Півночі до Вогненної
землі. У такий спосіб опосередковано проводилася думка про
політико-економічне, а не географічне походження назви. Професор
Колумбійського університету (Нью-Йорк) Ф.Танненбаум узагалі вважає «лише
частково виправданим» традиційний перелік відмінностей між США і
Латинською Америкою: «Чотири сторіччя спільної спадщини дали нам дещо
означене американським більше, ніж європейським» [14], що, на його
думку, позначилося і на ставленні до політики і політиків. Це «дещо»,
вважає він, іде від «універсального американського досвіду з індіанцями
і чорношкірими, відкритих просторів і широких горизонтів, унікальної
ролі коня (ковбой, гаучо, льянеро, чарро є братами, незалежно від
кольору шкіри) і життєвого досвіду на ранчо. Культурна традиція, коріння
якої йде у Старий Світ, у Новий Світ була пересаджена і розділяється
всіма нашими народами».

O

Oe

ae

*озицій певних політичних партій і лідерів. При цьому вважаємо особливо
вагомим чинник «імміграції», визначений американськими дослідниками
«міною сповільненої дії» [15].

При всьому різноманітті думок, оцінок і висновків у світовій
латиноамериканістиці певною мірою завжди були наявні точки зору,
узагальнені угорським істориком Б.Кадаром: «Склалася думка, що Латинська
Америка – це континент, найбільш уражений суперечностями.
Капіталістичний розвиток Латинської Америки, поза всяких сумнівів,
набрав сили, а більш розвинуті країни регіону вибралися з традиційної
економічної відсталості і приєдналися до середньо розвинутих країн.
Проте, з погляду капіталістичного характеру, прискорений розвиток був
нерівномірним: спостерігається все більший розрив між різними секторами
економіки, а також між окремими регіонами» [16].

Джерела первинності позиції особистості в політичних оцінках аргентинців
лише частково стосуються доісторичних часів, якими називають епоху до
іспанської конкісти. Але без урахування впливу іспанського етапу на
розвиток країни неможливо цілком зрозуміти не завжди доступні
європейському світосприйняттю підходи аргентинського соціуму. Річ також
у тому, що в доколумбову епоху людські поселення на території Аргентини
існували в певній ізольованості, що знижувало можливість контактів між
ними. Політика іспанської Корони, спрямована на розбудову міст як
центрів політичної влади, ще більше загострювала проблему концентрації
населення. Варто підкреслити й те, що згодом це обумовило появу проблеми
несформованості державності і конфліктів із Бразилією. Указана
особистісна орієнтація за таких умов тільки посилювалась у зв’язку з
тим, що в боротьбі за державність на перші ролі вийшли національні й
континентальні герої. У цьому вбачається ще одна істотна особливість
історичної еволюції латиноамериканського світосприйняття, що позначилася
на характері формування політичних систем і політичних режимів, особливо
їх нестійкості [17].

До речі, саме одному з них – С.Болівару – належить ефемерна ідея єдиної
Латинської Америки. З погляду подальшого визначення, а також уточнення
доцільності певної методології і дослідницьких методів слід вказати на
дві інші стійкі обставини (або чинники) в зарубіжних історичних
дослідженнях:

одні історики шукають відповіді на складні питання латиноамериканського
розвитку на теоретичному фундаменті верховенства ідеї культурного
розподілу держав і народів континенту;

інші фахівці історичного профілю виходять з тези про культурну симетрію.

Утім, у контексті нашого дослідження це має другорядне значення.
Важливіше, не вдаючись до ідеологічних крайнощів, властивих частині
істориків-латиноамериканістів із США [18], зрозуміти й усвідомити
особливості історичного процесу жорсткого вкорінення принципу
обов’язкового віднесення політичних діячів тими ж аргентинцями до певної
ієрархії. Історична обумовленість не викликає тут сумнівів, оскільки
ієрархізм був притаманний як індіанцям (у вигляді вождизму –
каудилізму), так і іспанцям (як спадковість прав на Корону). Із цієї
точки зору, істотним видається інший висновок зарубіжних істориків
латиноамериканської давнини: було «варто іспанцям захопити верхівку
інків, як виявилося, що в тій імперії ніхто інший не мав навіть
мінімальних навичок державного управління» [19].

Показовим чинником визвольної боротьби аргентинців і подальшого впливу
на політичні пріоритети нації є її «вписування» в загальноконтинетальний
контекст. Не випадково Симона Болівара серед латиноамериканців і дотепер
частіше називають «визволителем континенту», аніж борцем за державну
незалежність. 472 битви, які він провів як полководець за 15 років [20],
відбувалися практично по всій території Латинської Америки. Жоден із
численних маніфестів Болівара, як і інші письмові праці, що ввійшли до
десятитомника його епістолярної спадщини [21], не містить навіть
мінімального прояву класичного націоналізму. Він практично завжди
говорив про створення єдиної латиноамериканської держави.

Найяскравіше його позиція стосовно сутності політичного режиму для всієї
держави-континенту, яку він намагався втілити в інтеграційну практику,
як уже наголошувалося, виражена в прагматичному, позбавленому ілюзій і
крайнощів листі, написаному під час заслання на Карибські острови:
«Більш, ніж будь-хто інший, я хотів би бачити Латинську Америку
перетвореною на найбільшу державу світу, найбільшу не стільки за
показниками території й економічного добробуту, скільки за свободою і
славою. Хоча я прагну вдосконалити управління моєю країною, я не можу
переконати себе, що Новий Світ може, на цей час, організуватись у велику
республіку. Оскільки це неможливо, я наважуся не бажати цього; і мені
менш за все хочеться мати всеамериканську монархію, бо такий план не
лише не практичний, але і неможливий. Наявні недоліки можна виправити,
але наша незалежність була б даремною. Американські держави прагнуть,
щоб їх підтримували і патерналістські уряди для заліковування виразок і
ран, нанесених деспотизмом і війною» [22].

Узагалі ж, відхід Іберо-Америки від іспанських колонізаторів у першій
чверті ХІХ-го століття характеризувався піднесенням політичних рухів, що
підтримували республіканську ідею, у поєднанні з революційними
прагненнями, спрямованими проти монархізму. Можна погодитися з думкою,
що після сторіч вождизму населення і політики поступово починали
сприймати республіканську ідею і готові були відстоювати її.
Найпривабливішою моделлю правового забезпечення політичної влади
пересічними громадянами й державними діячами визнавалася Конституція
США. Проте на практиці ситуація в більшості держав складалася дещо
інакше. Позначався іспанський вплив, унаслідок чого конституційне право
в Латинській Америці на першому етапі незалежності формувалося за
взірцем ліберальної іспанської Конституції, схваленої в 1812 році за
французьким зразком періоду великої буржуазної революції. Саме новітня
французька традиція найбільш чітко простежувалась у формуванні перших
латиноамериканських конституцій і політичних режимів. Останні включали
адміністративні суди, міністерства внутрішніх справ, провінційні й
місцеві органи влади, а також певну залежність рішень президента від
узгодження з урядом.

Ідучи за французьким баченням, латиноамериканці при формуванні
політичних режимів виходили з віри в те, що верховенство закону в змозі
забезпечити порядок у суспільстві і прогрес в економіці. Саме з цієї
причини доволі часто, замість проведення реформ у межах конституції,
влада узурпувала право на переписування тексту основного закону або
внесення вигідних елітам поправок до загального законодавства. Так, у
ХІХ столітті в Латинській Америці означилося ще одне явище, пов’язане з
майбутнім політичних систем і режимів: пріоритет прив’язування законів
до політичної дійсності, а не реалізації політичної дії в межах закону.
Ієрархічний характер формування політичних систем і політичних режимів у
Латинській Америці також висвітлював французький дослідник Л.Дюмонт
[23].

Отже, можна зробити такі висновки.

1. У значенні інституційного наповнення політичні режими в Латинській
Америці історично формувалися в основному за північноамериканським
прикладом. У такий спосіб національні еліти намагалися не допустити
тиранії: у всенародному обранні президента на декілька років
латиноамериканці вбачали також перспективу побудови системи розподілу
гілок влади, яка б урівноважувала прагнення будь-якої з них до
домінування. У такій ситуації і президенти, і парламенти могли в рівній
мірі вважатися легітимними представниками народу.

2. У цілому Латинська Америка була і залишається зразком президентської
моделі влади на відміну від Європи, для якої характерна парламентська
система. При цьому пересічний латиноамериканець – дуаліст у тому
значенні, що як прихильник президентської влади, він слабко сприймає
саму процедуру правління, виходячи з верховенства людського чинника.
Скажімо, багато аргентинців переконані в тому, що північноамериканська
модель державного будівництва і його конституційного ладу забезпечує
переважно загальні економічні інтереси держави й суспільства, а не
окремі потреби особистості.

3. На практиці доводиться враховувати таку обставину: якщо пересічний
громадянин США насправді віддає пріоритет «роботі грошей», то його
латиноамериканський візаві схильний опікуватися «роботою влади» як
визначального чинника соціально-економічного процесу. При цьому, на
думку дуже багатьох громадян латиноамериканських держав, кращою є та
влада, яку очолює видатна особистість. Тим самим вони ніби заперечують
приховані механізми ринкової економіки і громадської демократії.

Перспективи дослідження пов’язані з подальшим аналізом історичних
особливостей формування політичних систем країн Латинської Америки.

Література:

Кириченко В.П. Президент у структурі влади // Віче. – 2003. – №7. –
С.70-74.

Medlin, Mary Ann. Doca Jara and Doca Juana: Two Bolian Weavers. – In
Human Tradition in Latin America: Twentieth Century. Edited W.H. Beerly
and J.Ewell. Wilmington, Del.: Scholarly Resources, 1987. – 358 p.

Medlin M.A. Doсa Sara and Doсa Juana: Two Bolivian Weavers // Human
Tradition in Latin America: Twentieth Century / Edited W.H.Beezly and
J.Ewell. – Willmington, Del.: Scholarly Resources, 1987. – P.219.

Llosa M.V. Questions Conquest // Harper’s. – 1990. – Vol. 281. – P. 49.

Haring C. Wealth Church // Roman Catholic Church in Colonial Latin
America / Edited R.E.Greenleaf. – New York: Knopf, 1971. – P.177.

Monroe J. Monroe Doctrine // Evolution Our Latin American Policy: А
Documentary Record / Edited James W. Gantenbein. – New York: Columbian
University Press, 1950. – P.323.

Selected Writings Bolivar / Ed. Lecuna, Vicente, comp., and Harold
А.Bierck, Jr. – New York: Colonial Press, 1951. – Vol. 1. – P.307.

Bolivar S. Jamaica Letter // Selected Writings Bolivar. 2nd edition. –
Vol. 1. Ed. H.Brieck, Jr. – New York: Colonial Press, 1951. – P.181.

Wynia G.W. Politics Latin American Development. 3rd edition. – Cambridge
University Press, 1990. – P.15.

Halperin Donghi T. Historia Contemporanea de America Latina. – Vol. 1 –
Barcelona: Altaya, 1997. – P.10.

Statistical Abstract Latin America. – Vol. 29. – Part 1 / James
W.Wilkie. Editor. Carlos Alberto Contreras. Co-editor. – Los Angeles:
University California, UCLA Latin American Center Publications, 1992. –
P.10.

Stoetzer C. Organization American States. 2nd edition. – Westport, Con.
– London: Praeger, 1993. – P.11.

Benham F., Holley H.A. А Short Introduction to Economy Latin America. –
Oxford: Oxford University Press (Great Britain), 1960. – P.5.

Tannenbaum F. Ten Keys to Latin America. – New York: Alfred А.Knopf,
1964. – P.4.

Lamm R.D., Imhoff G. Immigration Time Bomb. – New York: Truman Talley
Books, 1985. – P.22.

Kadar B. Problems Economic Growth in Latin America. — Budapest: Akademia
Kiado, 1980. – P.7.

Ayо R. А Surging New Spirit // Time, 1988, July 11. – P.47.

Jacobson N. Political Science and Political Education // American
Political Science Review. – 1963. – September. – P.567.

Dostert P.E. Latin America 1996. 30th edition. – Harpers Ferry (West
Virginia): Stryker-Post Publ., 1996. – P.5.

Foster W.Z. Outline Political History Americas. – New York:
International Publishers, 1951. – P.275.

Bolivar S. Obras completas. – La Habana, 1950. – P.154.

Bolivar S. Carta de Jamaica // Romero, Jose Luis. Pensamiento роlitico
de la Emancipaciуn. – Barcelona: Bibl. Ayacucho, 1985, No. 24, Vol. 2. –
P.89.

Dumont L. Homo Hierarchicus. – Paris: Editiones Gallimard, 1966. – P.64.

Похожие записи