Реферат

на тему:

Індокитайський конфлікт: витоки, сутність, урегулювання

Поразка Франції в Індокитаї й скликання Женевської міжнародної
конференції 1954 р.

Торкаючись витоків цього, чи не найкривавішого в повоєнній історії
людства збройного зіткнення, ветеран дипломатії США Генрі Кіссінджер із
гіркотою зазначив: «Все починалося з найкращими намірами. На протязі
двох десятиліть по закінченні Другої світової війни Америка взяла на
себе провідну роль у будівництві нового міжнародного порядку з уламків
ущент розтрощеного світу. Вона повернула до життя Європу, відродила
Японію, стіною стала на шляху комуністичного експансіонізму в Греції,
Туреччині, Берліні й Кореї, вперше пов’язала себе в мирний час союзними
договорами і запровадила програму технічного сприяння світу, що
розвивається. Країни, які знаходилися під американською парасолькою,
насолоджувалися миром, процвітанням і стабільністю. Однак в Індокитаї
зазнали краху всі попередні принципи, що визначали дії Америки за
кордоном. Уперше в XX столітті Америку зрадив накопичений раніше досвід
зовнішньополітичної діяльності».

В умовах краху японського колоніального режиму номінальний глава
в’єтнамської держави імператор Бао Дай змушений був зректися престолу, і
2 вересня 1945 р. лідер Компартії Індокитаю Хо Ші Мін проголосив
створення Демократичної Республіки В’єтнам. 12 жовтня була проголошена
незалежність від Франції Лаосу (площа – 237 тис. кв. км, населення – 5,5
млн. чол. на 2000 р.), а наступного місяця на всенародному плебісциті в
Камбоджі (площа – 181 тис. кв. км, населення – 12 млн. чол. на 2000 р.)
переважна більшість учасників теж висловилася за відокремлення від
Парижа. Однак уже наприкінці вересня 1945 р. французькі війська за
підтримки британських союзників зайняли Сайгон і невдовзі поширили свій
контроль на південь В’єтнаму, Камбоджу й Лаос. На північ від 16-ї
паралелі, під приводом роззброєння японських військ, господарювали
гомінданівці, місцеві комуністичні збройні формування відступили в
сільські райони й джунглі. У березні 1946 р. Хо Ші Мін змушений був
підписати у Ханої із французьким представником компромісну угоду, за
якою незалежна В’єтнамська республіка входила до Французького союзу й
поряд із Камбоджею та Лаосом ставала членом Індокитайської федерації.
Але подальші переговори щодо державного статусу Центрального (Аннам) і
Південного (Кохінхіна) В’єтнаму ні до чого результативного не привели, і
в грудні того ж року спалахнули бойові дії між Народною армією ДРВ і
французькими військами.

До початку 1950 р. в’єтнамська Народна армія звільнила значну частину
території з населенням у 20 млн.чол., і 14 січня президент ДРВ Хо Ші Мін
звернувся до всіх держав світу із пропозицією встановлення дипломатичних
відносин. 30 січня це зробили Москва й Пекін. За допомогою
комуністичного Китаю В’ет-Мінь (Демократичний фронт боротьби за
незалежність) зміг модернізувати свої збройні сили й завдати французьким
військам кілька серйозних поразок. Тоді на допомогу Парижу прийшли США,
на початку 1954 р. Д.Ейзенхауер виступив із так званою «теорією доміно»,
за якою поразка західних держав в Індокитаї неминуче мала привести до
втрати усієї Південно-Східної, а потім і Південної Азії.

Разом із тим, пам’ятаючи про Корейську війну, американський президент не
відважувався на безпосереднє втручання в конфлікт, натомість висувалася
ідея його інтернаціоналізації та посилення фінансування французьких і
маріонеткових військ. Тому коли наприкінці березня 1954 р. до США із
проханням про допомогу прибув начальник штабу збройних сил Франції
генерал Елі, Конгрес висловився на користь використання американського
флоту і військово-повітряних сил в Індокитаї лише в разі участі в цих
діях Великої Британії та членів АНЗЮС.

Але основні сили французького експедиційного корпусу тоді вже були
блоковані Народною армією В’єтнаму у фортеці Дьєнб’єнфу на північному
заході країни. Зневірившись у перемозі, Париж пристав до радянської
пропозиції щодо скликання міжнародної конференції для розгляду, за
участю КНР, заходів щодо послаблення напруженості на Далекому Сході.
Женевська нарада міністрів закордонних справ США, СРСР, Великої
Британії, Франції та інших зацікавлених держав відкрилася 26 квітня 1954
р., її співголовами стали представники СРСР і Великої Британії. Оскільки
обговорення корейського питання закінчилося безрезультатно (делегація
КНДР вимагала міждержавних переговорів із Півднем на рівноправній
основі, Сеул наполягав на проведенні вільних виборів під контролем ООН),
з 8 травня учасники наради приступили до офіційного розгляду
індокитайської проблеми. Саме напередодні капітулював французький
гарнізон Дьєнб’єнфу, що зробило представників ДРВ помітно
непоступливішими. 21 липня 1954 р. Женевська нарада міністрів
закордонних справ увінчалася укладенням угод з Індокитаю, втілених у 12
документах. Учасники наради заявили про повагу суверенітету,
незалежності, єдності, територіальної цілісності В’єтнаму, Камбоджі й
Лаоса, зобов’язалися утримуватися від любого втручання в їхні внутрішні
справи, а також консультуватися з будь-якого питання, переданого їм
створюваною міжнародною комісією зі спостереження та контролю за
перемир’ям, для прийняття відповідних заходів. Франція мала вивести всі
свої війська з регіону.

Політичне урегулювання в країнах Індокитаю передбачалося здійснити
шляхом проведення загальних вільних виборів: у Камбоджі та Лаосі — в
1955 р., а у В’єтнамі — не пізніше липня 1956 р. Для розмежування сил
воюючих сторін у В’єтнамі встановлювалася тимчасова військова
демаркаційна лінія трохи південніше 17-ї паралелі та
демілітаризованазона в 5 км по обидва її боки, частини Народної армії
ДРВ відводилися на північ, французи й баодаєвські сили — на південь
протягом 300 днів. Окремо зазначалося, що «військова, демаркаційна лінія
є тимчасовою і не може бути витлумаченого в якості будь-якого
політичного чи територіального кордону». Північнов’єтнамські
«добровольці» мали залишити Камбоджу (місцеві комуністичні формування
підлягали демобілізації та включенню в королівську армію) і Лаос
(місцеві комуністичні сили до політичного врегулювання
передислоковувалися в північно-східні провінції). Заборонялося будь-яке
переслідування осіб, що співпрацювали під час війни із супротивною
стороною. Усі три країни Індокитаю мали зберігати нейтральний статус.

Ескалація американського військового втручання в конфлікт.

Реалізація Женевських домовленостей з Індокитаю відразу ж опинилася під
питанням унаслідок різко негативної позиції Вашингтона. На засіданнях
РНБ США на початку серпня 1954 р. ці угоди були визнані
«катастрофічними» і такими, що «можуть привести до втрати
Південно-Східної Азії». У Південному В’єтнамі Вашингтон зробив ставку на
амбітного прем’єр-міністра Нго Дінь Дьєма, котрому Д.Ейзенхауер пообіцяв
допомогу в створенні умов для заснування міцної держави. В липні 1955 р.
південнов’етнамський уряд відхилив пропозицію Хо Ші Міна розпочати
консультації з підготовки до проведення загальнонаціональних виборів і
наголосив, що він не вважає себе зв’язаним угодами, оскільки не
підписував їх. В результаті «референдуму» у жовтні того ж року імператор
Бао Дай був усунений від влади і проголошена «Республіка В’єтнам», а Нго
Дінь Дьєм став її президентом.

Діяльність Міжнародної комісії з контролю за проведенням загальних
виборів (представники Індії, Канади й Польщі) була паралізована, проти
всіх незгодних із президентським курсом, у тому числі ліберальних
діячів, почалася кампанія терору. До усунення від влади Нго Дінь Дьєма в
листопаді 1963 р. було страчено більше 100 тис. чол., ще 350 тис. було
кинуто до в’язниць і концтаборів. Усе це викликало масове невдоволення і
сприяло відновленню комуністичного руху опору. На кінець 1960 р., коли
було проголошено створення Національного фронту визволення Південного
В’єтнаму («В’єтконга»), під контролем місцевих комуністів, які
систематично отримували всебічну допомогу з Півночі, перебувала вже
третина країни. Лише фінансової допомоги США (тільки протягом 1955-1960
рр. на 2 млрд. дол.) уже явно не вистачало, з осені 1961 р. швидко
почала зростати чисельність американських військових радників, котрі,
щоправда, ще не мали права брати безпосередню участь у бойових діях.

Виконання Женевських домовленостей з Індокитаю було зірване і в Лаосі,
де нейтралістському коаліційному уряду принца Суванни Фуми так і не
вдалося оволодіти ситуацією. Країна поринула у вир громадянської війни,
чим скористалися США, котрі із серпня 1959 р. почали постачати
антикомуністичним силам зброю та військові матеріали. Лише в Камбоджі
завдяки виваженій внутрішній політиці принца Нородома Сіанука вдалося
досягти національного примирення на основі доктрини «кхмерського
соціалізму». В 1957 р. там був прийнятий «закон про нейтралітет», а коли
США підтримали територіальні претензії до Камбоджі з боку Таїланду і
Південного В’єтнаму, Пномпень відмовився від американської економічної
допомоги і в травні 1965 р. розірвав дипломатичні відносини з
Вашингтоном. Під приводом того, що ДРВ використовувала лаоську територію
для переправки військ і озброєнь на Південь («стежка Хо Ші Міна»), США
із травня 1964 р. почали неоголошену «особливу війну» в Лаосі,
здійснюючи масове бомбардування контрольованих комуністами районів та,
утримуючи там 80-тисячну армію своїх прихильників. Та оскільки всі
зусилля Вашингтона не приводили до бажаної мети — зупинити комуністичний
наступ в Індокитаї, досить було дріб’язкового інциденту, щоб спалахнули
широкомасштабні бойові дії.

2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці торпедними катерами ДРВ було
атаковано американський есмінець «Меддокс», але президент США Ліндон
Б.Джонсон лишив цю акцію без відповіді. Однак через день, вранці 4
серпня, міністр оборони Роберт Макнамара повідомив президента, що
есмінець знову зазнав атаки, хоча, як з’ясувалося пізніше, це не
відповідало дійсності. Проте інформація про напад північнов’єтнамських
катерів швидко просочилася в пресу, і Л.Джонсон, побоюючись критики з
боку республіканців напередодні президентських виборів, віддав наказ про
бомбардування узбережжя ДРВ. А 7 серпня Конгрес на прохання президента
прийняв так звану «тонкінську резолюцію «, що надавала главі держави
необмежені повноваження для ведення бойових дій у В’єтнамі.

3 5 лютого 1965 р. США розпочали стратегічне бомбардування усієї
території ДРВ, на Півдні невпинно зростала чисельність їхніх військ — у
серпні 1967 р. Л.Джонсон сказав, що американську присутність у В’єтнамі
за один рік буде збільшено до 525 тис.чол. Американська дипломатія
доклала чимало зусиль для інтернаціоналізації конфлікту, проте лише
уряди Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Південної Кореї
відрядили до В’єтнаму невеликі контингенти, причому їхню більшу частину
(біля 50 тис. чол.) складали південнокорейські війська. Однак
наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті
хоча б кількох партнерів по НАТО не дали бажаних результатів.

СРСР, який до 1965 р. незначною мірою підтримував південнов’єтнамський
комуністичний рух опору, в умовах ескалації американського військового
втручання в конфлікт узяв на себе значні зобов’язання щодо фінансової
допомоги та матеріального постачання ДРВ. Тоді Москва визнала
Національний фронт визволення Південного В’єтнам в якості справжнього
виразника волі населення південної частини країни, а в липні наступного
1966 р. держави Варшавського договору в заяві про надання допомоги народ
В’єтнаму повідомили про готовність відрядити до регіону своїх
добровольців, якщо отримають прохання уряду ДРВ. Невдовзі на Півночі за
радянської допомоги була створена могутня система сучасної
протиповітряної оборони, що великою мірою нейтралізувала дії
стратегічної авіації США, щороку Ханой морем отримував величезну
кількість якісної зброї з СРСР. Позиція Пекіна в Індокитайському
конфлікті виявилася набагато складнішою, ніж ці уявляється багатьом
закордонним дослідникам, котрі наголошують на безперечній підтримці КНР
Північного В’єтнаму. Мао Цзедун відмовився від гасла «агресія проти ДРВ
є агресією проти КНР», за повідомленнями американської преси офіційний
Китай погодився на такий варіант: «Якщо ви залишите нас у спокої, то й
ми не будемо вас турбувати».

Досягнення Угоди про припинення війни й відновлення миру у В’єтнамі та
її міжнародні й внутрішньополітичні наслідки.

Саме сила комуністичного руху опору змусила Вашингтон погодитися на
початої мирних переговорів, а визначальним у цьому відношенні став
в’єтконгівський «новорічний наступ у січні-лютому 1968 р., коли навіть у
Сайгоні повстанці досягли центру міста і атакували американське
посольство. Вже 31 березня того ж року Л.Джонсон віддав наказ про
обмежене бомбардування території ДРВ і висловив готовність приступити до
переговорів із її урядом. Після офіційної згоди Ханоя вони розпочалися
13 травня 1968 р. в Парижі. А за три дні до президентських виборів, 1
листопада, США за наказом Л.Джонсона повністю припинили бомбардування
ДРВ.

Новий господар Білого Дому Річард Ніксон продовжив переговорний процес
уже на чотиристоронній основі: США, ДРВ, Народний фронт визволення
Південного В’єтнаму і сайгонський режим. А 25 липня 1969 р. на
прес-конференції на о.Гуам Р.Ніксон виклав нову зовнішньополітичну
доктрину США. Вона зводилася до того, що, як і раніше, Америка буде
брати участь в обороні й сприяти економічному розвитку своїх союзників,
але вже не в змозі це робити в повному обсязі. Конкретним виявом
«гуамської доктрини» Р.Ніксона стала політика «в’єтнамізації», що
полягала в продовженні Індокитайської війни без участі американських
збройних сил, у крайньому разі — сухопутних військ, та покладанні
основного тягаря війни на сайгонську армію. Саме реалізація «гуамської
доктрини» Р.Ніксона привела до виведення американських військ із
В’єтнаму. На весну 1972 р. усі наземні сили США знаходились на тилових
позиціях.

Оскільки офіційні паризькі переговори явно «буксували», паралельно з
початком виведення американських військ у французькій столиці почалися
неформальні зустрічі радника президента СІЛА з питань національної
безпеки Г.Кіссінджера і спеціального представника ДРВ Ле Дик Тхо. На них
здійснювався зондаж позицій і пророблення можливих компромісів. На
початку 1972 р. Вашингтон поновив бомбардування території ДРВ і
розгорнув «дипломатичний наступ» на Ханой, спрямований на нормалізацію
відносин із КНР. Але хоча США скинули на В’єтнам 8 млн.т бомб (у два з
половиною рази більше, ніж на всіх фронтах Другої світової війни), їм
довелося повернутися за стіл паризьких переговорів і піти на компроміс.
Лише в другій половині грудня 1972 р. американська авіація втратила 34
стратегічних бомбардувальники Б-52, кожен вартістю 8 млн.дол.

27 січня 1973 р. у Парижі була підписана угода про припинення війни й
відновлення миру у В’єтнамі. Вона зафіксувала поважання незалежності,
суверенітету, єдності й територіальної цілісності країни, визначила
умови припинення бойових дій, зберігаючи за сторонами на Півдні зони, що
знаходилися під контролем комуністів і сайгонського режиму, а також
встановила, що в 60-денний строк із Південного В’єтнаму будуть виведені
американські й північнов’єтнамські війська. Учасники Паризької угоди
підтвердили чинність Женевських угод 1954 р. по Камбоджі й Женевських
угод 1962 р. по Лаосу.

Переговори між представниками прокомуністичного Патріотичного фронту
Лаосу і нейтралістського уряду Суванна Фуми увінчалися підписанням 21
лютого 1973 р. у В’єнтняні Угоди про відновлення миру й досягнення
національної згоди в Лаосі. Вона передбачала створення Тимчасового уряду
національної єдності та Національної патріотичної консультативної ради,
а також проведення країною нейтралістської зовнішньої політики. Але
реалізувати Угоду вдалося лише у квітні 1974 р., коли комуністичні сили
розгорнули широкий наступ на позиції сайгонського режиму. На той час
американський Конгрес уже відмінив «тонкінську резолюцію» 1964 р. і
відмовив адміністрації Р.Ніксона у терміновому виділенні Сайгону
додаткової військової допомоги. Участь в Індокитайському конфлікті
коштувала США більше 350 млрд.дол. і забрала життя 58 тис. американських
солдат, важко підрахувати моральні збитки Вашингтона. Залишений
заокеанськими союзниками напризволяще, режим Тхієу впав 30 квітня 1975
р., двома тижнями раніше в Пномпень увійшли війська «червоних кхмерів»,
а 2 грудня того ж року Національний конгрес народних представників Лаосу
проголосив ліквідацію монархії та створення Лаоської
Народно-Демократичної Республіки. 2 липня 1976 р. на першій сесії
Національних зборів у Ханої було проголошено об’єднання В’єтнаму й
створення Соціалістичної Республіки, «теорія доміно» Д.Ейзенхауера,
принаймі частково, спрацювала, Установлення на всій території В’єтнаму
та Лаосу комуністичного режиму супроводжувалося розгортанням політичних
репресій. Понад 1 млн. мешканців Південного В’єтнаму, передусім
політично «неблагонадійних», було вислано до сільської місцевості.
Націоналізація торгівлі змусила до еміграції понад 140 тис. китайців,
лише протягом 1980 р.

більше півмільйона «людей у човнах» морем утекло з В’єтнаму. Лаос
унаслідок економічних експериментів за в’єтнамським зразком опинився в
десятці найбідніших країн світу.

Ще трагічніше розвивалися події у Камбоджі, де лідер «червоних кхмерів»
Пол Пот вирішив здійснити «стовідсоткову повну соціалістичну революцію».
З Пномпеня та інших міст країни протягом 72 годин було виселено 3,5 млн.
чол., закрито всі святині, школи, ліквідовано телебачення, заборонено
видання книг, газет і журналів, відмінено гроші. Усе населення,
починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність, за запізнення до
роботи відрубувано пальці. Суспільні групи, призначені до цілковитого
фізичного знищення («прислужники капіталізму»), включали колишніх
учителів, студентів, монахів, офіцерів, проституток і жебраків.

Кількість жертв полпотівського режиму в 1975-1979 рр. оцінюється у 1,5-3
млн. чол. з 7-мільйонного населення Камбоджі, понад 40 % уцілілого після
комуністичних експериментів населення було серйозно хворе. Оскільки Пол
Пот підтримав Пекін у суперечці з Ханоєм, 200-тисячна в’єтнамська армія
у грудні 1978 р. розпочала наступ на позиції «червоних кхмерів». Уже 7
січня 1979 р. в’єтнамці взяли Пномпень і встановили контроль над
більшістю території країни, тоді ж було створено маріонетковий уряд Хун
Сена, який засудив попередні комуністичні злочини й уклав союзницькі
угоди з В’єтнамом. Але впродовж наступного десятиліття у Камбоджі
тривали з різною інтенсивністю бої між в’єтнамцями та полпотівцями, які
переховувалися у важкодоступних джунглях на кордоні з Таїландом.

Лише у вересні 1989 р. в’єтнамські війська були виведені з Камбоджі, що
відкрило шлях до Міжнародної паризької конференції, яка увінчалася через
2 роки підписанням угоди про політичне урегулювання в країні. Після
загальних виборів у травні 1993 р., організованих під егідою ООН, були
сформовані нові парламент і уряд, прийнята конституція та відновлене
королівство Камбоджа на чолі з королем Н.Сіануком. На той час і
в’єтнамське керівництво, що залишилося після розпаду СРСР без фінансової
підтримки, змушене було погодитися на обмежені реформи. Прийнята у 1992
р. конституція дозволила приватногосподарську діяльність і декларувала
певне розширення громадянських прав, однак у політичному житті
продовжувала зберігатися монополія компартії на владу.

Похожие записи