Реферат

На тему:

Хорватські та Словенські землі на зламі ХІХ-ХХ ст.

Хорватська та словенська культура.

1. Наприкінці XIX ст. до суспільного вжиття включається нове покоління
політиків. Розчароване діяльністю попередників, які так і не домоглися
реальних успіхів навіть після об’єднання в 1893 р. опозиційних
угруповань Старчевича та Штроссмайєра, це покоління відразу вдається до
непарламентських методів боротьби. У 1895 р. студенти університету
спалили на центральній площі Загреба угорський прапор, «вітаючи» в такий
спосіб імператора Франца Йосифа, котрий мав прибути до хорватської
столиці.

Значний вплив на розвиток хорватської політичної думки справило
перебування значної групи молоді в провідних європейських центрах, куди
їх вислали за участь в антиугорських демонстраціях 1895 р. Особливу
активність виявили ті, хто опинився у Празі. Вони започаткували видання
політичних і культурних друкованих органів, у яких обговорювалася й
формувалася платформа хорватського національного руху. Помітний вплив на
«празьку» групу справила позитивістська філософія Т. Масарика.

Поступово як у самій Хорватії, так і за її межами виник молодіжний рух,
представники якого вимагали ревізії «ідеалістичних» поглядів та дій
політиків попереднього покоління, прагнули залучити до боротьби проти
Відня і Будапешта широкі народні маси.

До «молодих» приєдналися окремі представники «старої» генерації,
розчаровані діяльністю Партії права та інших опозиційних режимові
партій, які будували свої програми, здебільшого посилаючись на
минувшину, на історичні права хорватів, у тому числі на їхнє право
відновити колись втрачену державність.

На політичній сцені з’явилися нові лідери. Один із них — С. Радич —
висунув програму створення національної селянської держави. В центрі
уваги перебував також Ф. Супіло, який видавав у Рієці найвпливовіший у
Хорватії друкований орган — «Рієцьку нову газету». Згодом він став одним
із зачинателів югославського руху.

У цей час формуються нові хорватські політичні партії, які приходять на
зміну партіям «першої хвилі»: Селянська, Прогресивна, Соціалістична. Всі
вони вважалися опозиційними режимові й офіційній політиці як Відня, так
і Будапешта та Загреба.

У перші роки XX ст. внаслідок кризи дуалізму загострюється політична
боротьба між Віднем і Будапештом, у якій роль активної сторони відіграє
останній. На виборах до парламенту в 1905 р. об’єднана угорська опозиція
здобула переконливу перемогу, що змусило Відень запровадити систему
управління у вигляді комісаріату. Кожна із сторін — як німецька, так і
угорська — при цьому розглядала слов’ян імперії як потенційних союзників
у боротьбі з опонентом і всіляко загравала з ними.

У слов’янського населення Австро-Угорщини, крім партій та рухів,
зорієнтованих на одного з учасників німецько-угорського протистояння, в
цей час формуються політичні сили, які будують свої програми на ідеї
об’єднання південних слов’ян.

Створення наприкінці 1905 р. Сербсько-хорватської коаліції під проводом
таких діячів, як Ф. Супіло від хорватів, А. Трумбич від далматинців та
С. Прибічевич від «австрійських» сербів, — мало вагомі наслідки й
справило вирішальний вплив на розвиток політичного процесу напередодні й
під час Першої світової війни.

На виборах 1906 р. коаліція здобула переконливу перемогу, зберігаючи
відносну більшість голосів у парламенті до 1918 р. Незабаром Будапешт
активізував політику мадяризації, яку проводив протягом XIX ст. Відень
докладав усіх зусиль, щоб розвалити хорватсько-угорську коаліцію, і це
досить швидко принесло очікувані результати.

Новизна ситуації на початку XX ст., порівняно з тією, що мала місце в
середині та другій половині XIX ст., визначалася передовсім тим, що
політична еліта хорватів не пішла на компроміс із режимом, як це було
під час подій 1848—1849 рр. та наприкінці століття. Ця еліта вбачала
вихід для себе і для нації в цілому у зближенні з Сербією, яка
посилювалася, довівши власним прикладом право «малих» країн самим
вирішувати власну долю після перемоги в Балканських війнах 1912-1913 рр.

Опір хорватів політиці Відня та Будапешта не тільки тривав, незважаючи
на всілякі утиски, а й набирав обертів. У 1912р. представниками нової
політичної хвилі здійснено два замахи в Загребі на одіозного
австрійського комісара у справах Хорватії Цувая.

Початок Світової війни перервав природний розвиток політичного процесу,
змусивши, зокрема, провідних діячів Сербсько-хорватської коаліції
виїхати за межі країни й продовжити свою діяльність в еміграції.

Більшість слов’янських чоловіків призовного віку були мобілізовані й
брали участь у бойових діях, але воювали вкрай неохоче, в багатьох
випадках масово здавалися в полон. Від 1916 р. з полонених
«австрійських» слов’ян формувалися цілі військові підрозділи, які діяли
на боці держав Антанти.

Восени 1918р., коли поразка Четвірного союзу у війні вже ні в кого не
викликала сумнівів, Сербсько-хорватська коаліція прийняла ухвалу про
створення незалежної слов’янської держави на території Хорватії,
Славонії та Далмації і звернулася до великих держав-переможниць з
проханням дати згоду на існування такої держави.

Діставши відмову, основна причина якої полягала в небажанні Антанти
сприяти державотворенню народів, які входили до країн переможеного
табору, представники слов’янських областей Австро-Угорщини вирішили
звернутися до сербського короля з пропозицією приєднати їхні терени до
складу Королівства Сербії. Після схвалення цього плану в провідних
європейських столицях, насамперед у Лондоні і Парижі, 1 грудня 1918р.
було проголошено створення нової держави — Королівства сербів, хорватів,
словенців.

У Словенії, де за умов тривалого потужного понімечення пробудження
національної свідомості почалося тільки наприкінці XVIII ст., у другій
половині XIX ст. розгорнувся активний процес становлення національної
культури та націоналістичного за своїм змістом політичного руху.

З погляду адміністративного поділу словенці, як і раніше, жили в цей час
у кількох провінціях — Каринтії, Штірії, Істрії, — управління якими
здійснювалося безпосередньо з Відня. При цьому влада на місцях
зосереджувалася в руках не корінного населення, яке становило більшість,
а представників німецької чи італійської меншості.

Освіту словенці здобували в школах з німецькою мовою навчання.
Словенська мова вивчалася як один із предметів. Для продовження навчання
у вищих навчальних закладах словенці мусили їхати до німецьких
університетів, здебільшого до Відня та Граца.

Окремі словенські території, насамперед Каринтія, досягли високого рівня
економічного розвитку. В них існувала потужна промисловість. Місцеве
населення виступало як дешева робоча сила, капітали та провід
підприємств були іноземними. Незважаючи на це промисловий переворот
значною мірою сприяв підвищенню життєвого рівня мас, а відтак і
пожвавленню культурної діяльності.

На інших словенських землях ситуація була значно гіршою, що призвело до
масової економічної еміграції як у сусідні країни, так і за океан, до
Америки й Канади.

У політичному й культурному житті відбувся поділ на дві чільні
ідеологічні течії — молодословенців та старословенців. Перші стояли на
ліберальних позиціях, обстоюючи західні зразки подальшого розвитку
нації. Другі захищали консервативні цінності, виступали за збереження
традиційного способу життя й домінантного становища церкви в усіх сферах
суспільного та родинного буття.

Суперечки між «молодословенцями» та «старословенцями» інколи
загострювалися. При цьому останні нерідко йшли на компроміси з владними
структурами та німецькими політичними партіями, чим і забезпечували собі
перевагу. Ця перевага ще більше зросла після того, як усередині
молодо-словенського руху стався розкол.

На зламі століть зміст суспільно-політичного життя у Словенії все ще
визначався боротьбою між ліберальними молодословенцями і консервативними
старословенцями, проте ініціативу, на відміну від попереднього періоду,
поступово перебирали перші. Щоправда, ідеологія молодословенців у цей
час зазнала певних змін: під впливом об’єктивних обставин вони замість
виразно національне забарвлених гасел почали висувати на перший план
захист інтересів соціальних груп, які репрезентували.

2. Центральним явищем хорватської культури першої половини XIX ст. був
ілліризм, який являв собою хорватське національне культурне відродження.
Своєї мети — створення єдиного культурного й мовного простору для всіх
південних слов’ян — ілліризм не досяг, але навколо нього об’єднались
письменницькі сили хорватських теренів і сформувався єдиний літературний
процес.

Розвиваючись на загальному тлі гострих суспільно-політичних
суперечностей, література ілліризму мала виразний наступально-войовничий
характер. Вона постала специфічним утіленням ідей та прагнень нових
політичних сил. Література ілліризму була представлена головним чином
поезією; провідними жанрами стали патріотична та інтимна лірика;
домінантним художнім методом — романтизм.

Протягом п’ятнадцяти років представники ілліризму започаткували видання
низки друкованих органів («Даниця «, «Коло», «Іскра»), організували
літературно-наукове товариство «Матиця Іллірійська » (1842), налагодили
регулярну діяльність хорватського театру, працювали над створенням
окремих видів культурної діяльності, яких раніше у хорватів не було
(літературна критика, драматургія, оперне мистецтво та ін.), взялися за
друкування національної літературної спадщини тощо.

Найвизначнішими діячами в царині власне літератури серед представників
ілліризму були Іван Мажуранич (1814-1890), Станка Враз (1810-1851),
Петар Прерадович (1818-1872). Крім них, заслуговують на увагу такі
постаті, як Димитріє Деметер, Антун Немчич, Павло Штоос, Людевит
Вукотинович, Іван Кукулевич та ін. З ілліризмом пов’язана діяльність
першого хорватського національного художника Вєкослава Караса
(1821-1858).

Від 1838 р. виходили друком книжки представників літератури ілліризму.
До 1849 р., здебільшого коштом самих авторів, побачили світ «Пісні та
оповідання» Вукотиновича, «Юран та Софія» Кукулевича, «Райські яблука»
Враза, «Теута» Деметера, «Хорвати — мадярам» Мажуранича та ін.

У 50-ті роки в хорватській культурі з’являються ознаки глибокого застою,
зумовленого головним чином позалітературними обставинами. Література та
мистецтво періоду абсолютизму не дали нових цікавих митців чи творів.
Більшість діячів культури намагалися продовжувати в нових умовах справу
своїх попередників — представників ілліризму, але зробити це було
практично неможливо.

Хорватське культурне життя пожвавлюється після падіння абсолютизму. З
1861 р. в Загребі видається новий літературний журнал «Наше горе лист»,
навколо якого поступово згуртовується нова генерація письменників.
З’явилися й інші друковані органи — «Славонац» (Пожега), «Драголюб»,
«Вієнац» (Загреб). У 1867 р. засновано ще дві важливі інституції —
Югославську академію наук та мистецтв, а також Галерею іноземних
майстрів живопису. Від 1874 р. в Загребі діє перший на Балканах
університет.

Період 1861—1881 рр. у хорватській літературі дістав назву «епохи Шеноа
«. Август Шеноа (1838—1881) вважається не лише найпліднішим і
найвидатнішим хорватським письменником свого часу, а й одним із
найвизначніших митців за всю історію хорватської літератури. Крім
іншого, він став ідеологом нової генерації письменників, сформулювавши
основні завдання літератури, а також накресливши шляхи їх розв’язання.

Шеноа поставив на порядок денний питання максимального наближення
красного письменства до життя народу, що обов’язково мало
супроводжуватися підвищенням естетичного рівня літератури. Автор
історичного роману «Селянське повстання» та багатьох інших творів
визначив магістральний шлях розвитку хорватської літератури другої
половини XIX ст., обстоюючи в ній новий художній метод — реалізм. Своєю
творчістю письменник всіляко сприяв утвердженню цього методу.

Шляхом, накресленим Шеноа, пішли в 70—80-ті роки Є. Кумичич, А. Ковачич,
В. Новак, Я. Лесковар, Й. Козарац, К. Ш. Джальський, А. Харамбашич, О.
С. Краньчевич та ін.

Період 1895—1914рр. вважається в історії хорватської культури добою
«хорватського модерну «. Це час прориву в літературу й мистецтво
модерністських течій і напрямів. Цей процес відбувається у хорватів під
впливом західноєвропейських зразків. Докорінно змінився загальний клімат
існування культури. Все старе апріорно заперечується, розрив з
національною традицією проголошується першою передумовою для витворення
«нового» мистецтва. Основним критерієм оцінки літературно-мистецьких
явищ виступає їхній естетичний рівень, зв’язок з національним
самоутвердженням і політичною боротьбою проголошується вторинним.

У цей час в літературу приходить нова генерація митців, очолювана А. Г.
Матошем (1873—1914) та. Войновичем (1857— 1929). Разом з ними плідно
працювали В. Назор, М. Бегович, Д. Шимунович, Я. Поліч-Камов, В. Відрич,
М. Мар’янович та ін.

У живописі академічний реалізм, що домінував майже всю другу половину
XIX ст. (Н. Машич, В. Буковац, Ф. Кикерец та ін.), змінюють нові течії,
серед яких для хорватів особливої актуальності набуває Імпресіонізм (Й.
Рачич, М. Кралєвич).

На зламі століть у хорватській культурі з’явилася творча особистість,
яка й сьогодні залишається провідною постаттю в галузі скульптури. Це —
Іван Мештрович, ім’я якого увійшло в історію не тільки хорватського, а й
європейського мистецтва.

На початку XX ст. в хорватській культурі існувало багато угруповань,
течій, шкіл, напрямів, які пропонували власні програми й способи їхньої
реалізації. У літературі та мистецтві рівноправно співіснували
імпресіонізм, експресіонізм, символізм, реалізм тощо.

У другій половині XIX ст. стає очевидним прогрес у словенській культурі.
Почали виходити журнали «Люблянський дзвін» (1881), «Дім та світ»
(1888). З’явилися нові імена в літературі й мистецтві (Я. Керсник, А.
Ашкерц, І. Тавчар та ін.). Розширилося коло читацької публіки, як
двомовної, так і власне словенської.

ЛІТЕРАТУРА

Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1955.

Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Лещиловская Й. Й. Иллиризм. К истории хорватского национального
возрождения. Москва, 1968.

Лещиловская Й. Й. Общественно-политическая борьба в Хорватии, 1848—1849.
Москва, 1977.

На путях к Югославии. Москва, 1997.

Фрейдзон В. Й. Борьба хорватского народа за национальную свободу.
Москва, 1970.

Похожие записи