Реферат

На тему:

Хорватська та Словенська культура

(XVI-XVIII ст.)

Культурний розвиток на хорватських та словенських землях у XVI ст.
відбувався у вкрай несприятливих суспільно-політичних умовах. Крім усної
народної творчості, у хорватів і словенців у цей час значну роль
відігравала протестантська література, яка розробляла релігійні теми та
проблеми. Серед протестантів, котрі працювали в царині літератури, слід
відзначити словенця Приморжа Трубара (1508—1586), істрянина Степана
Конзула та Антуна Далматинця з Сеня.

Тривала літературна діяльність хорватських письменників та філософів
латинською мовою. Як творчі особистості не лише національного, а й
загальноєвропейського масштабу утверджуються Антон Вратич (1504—1573),
Фауст Вранчич (1551-1617), Юрай Драгишич (1450—1520), Транквіль Андрейс
(1490-1571), Франьо Петришич (1529-1597) та ін.

XVII ст. у хорватів минуло під впливом бароко з його мінливістю та
поліморфністю, зміною провідної ідеології — Реформації та
контрреформації, руйнуванням антропоцентричного світу ренесансного
гуманізму як цілісної системи, побудованої на принципах розумності й
гармонії.

Іншим наслідком політичного та культурного розвитку протягом XVII ст.
стало формування на теренах сучасної Хорватії чотирьох відносно
самостійних і практично незалежних одна від одної культурних зон:
Вузької Хорватії, Славонії, Далмації та Дубровника. У кожній із них
існували своє специфічне наріччя, власний правопис. Кожна зона
перебувала під впливом різних «великих» культур, який здійснювався із
сусідніх територій. Дезінтеграційні чинники переважали в цей час над
інтеграційними.

У такому ж стані хорватська література зустріла й XVIII ст. Поступово в
художній творчості утверджується просвітництво. У хорватській історії
естетичної думки це явище здебільшого позначається терміном
«раціоналізм», а в дещо розширеному сенсі вживається запозичений з
австрійських джерел вислів «йозефінізм».

У XVIII ст. поділ на чотири культурні зони залишається актуальним. Для
кожної із зон раціоналізм мав свою специфіку.

Найповніше й найпослідовніше просвітницьке начало виявилося у творах
словенця Матії Антуна-Рельковича (1732-1798), автора хрестоматійного для
хорватської літератури твору «Сатир, або дика людина», присвяченого
проблемам виховання та обґрунтування ідеї необхідності докорінних змін у
ньому.

В Далмації просвітництво виявилося в діяльності й творчості Філіппа
Грабовця (1697—1749) та Андрії Качича-Міошича (1704— 1760). Перший
написав цікавий за задумом, хоча й досить невиразний з огляду на
естетичні особливості, твір «Квітка розмови народу іллірійського або ж
хорватського», що являє собою віршовану хроніку подій європейської та
світової історії з виразним наголосом на хорватській минувшині. Другий
відомий насамперед як автор книги «Розмова приємна народу словінського»,
що стала визначною подією літератури того часу й мала величезне значення
для подальшого розвитку хорватського красного письменства. Вона
відіграла роль однієї з важливих складових, на яких згодом проросли
ілліризм та хорватське національне Відродження.

Качич-Міошич уклав хроніку, в якій намагався охопити всю історію
південнослов’янських народів, особливо ж — їхню боротьбу проти турків.
Однією з істотних художніх особливостей твору є народність, яка
поєднується зі справжнім демократизмом. Успіх твору свідчив, що він
належав до єдиного типу літератури, який народ міг сприйняти та
зрозуміти: народного за змістом і за формою; такого, що розповідає про
минуле, але спрямований у майбутнє.

Специфічним явищем хорватської культури залишалося існування літератури
на кайкавському діалекті, яким розмовляло населення Загор’я. Провідним
кайкавським письменником XVIII ст. був Тіто Брезовачкі (1757-1805). Він
увійшов в історію хорватської культури як найкращий драматург тієї доби,
автор драм і комедій «Святий Олексій», «Матіяс Грабанціяш», «Діогенеш,
або слуга двох братів, що загубилися» та ін.

Протягом XVII-XVIII ст. поступово актуалізується проблема створення
єдиної літературної мови південних слов’ян, вибору діалекту, на основі
якого вона могла б сформуватися. Одну з перших спроб у цьому напрямі
здійснив житель Задра Шиме Будимич, який поєднав церковнослов’янську
основу з елементами живої розмовної мови різних хорватських областей,
додавши окремі чеські та польські слова. Бар-тол Кашич у 1604 р.
завершив роботу над першою граматикою «іллірійської» мови. Матія
Альберті зі Спліта виступив на захист чакавського діалекту, що домінував
у XVI ст. й згодом був витіснений на периферію культурного розвитку
штокавським та кайкавським діалектами. Найбільш зрілу, цілісну й разом з
тим найпрогресивнішу концепцію розвитку мови запропонував Павел Ріттер
Вітезович із Сеня (1652—1713). Йому ж належить надзвичайно цікава схема
розв’язання національного питання в ареалі проживання
південнослов’янських народів.

ЛІТЕРАТУРА

Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1995.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы в эпоху Просвещения.
Москва, 1988.

На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997.

Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т.
2. Чрня З. История хорватской культуры. Загреб, 1965.

Похожие записи