Реферат:
ФАШИЗМ
П Л А Н
Вступ.
Прихід фашистів до влади.
Механізм фашистської диктатури, державний устрій та політичний
режим.
Каральні органи, як головна опора фашистської диктатури.
Висновки.
Вступ
“Третій рейх”, залишивши такий помітний слід в історії 20 століття, як
це не парадоксально, проіснував лише 12 років, з 1933 по 1945 рр. в
країні, що дала світові Лютера, Гете, класичну філософію, Ніцше, Планка,
Ейнштейна. В цей незначний навіть для одного покоління строк Німеччина
перетерпіла жахливу метаморфозу.
“Третій рейх” – офіційна нацистська назва режиму правління, що існував
у Німеччині з січня 1933 по травень 1945 років. В епоху становлення
нацистської держави верховенство Гітлера було абсолютним. Гітлер
розцінював нацистське правління як логічне продовження двох попередніх
Німецьких імперій. Перший рейх – Священна Римська імперія німецької
нації – існував з 962, з часу коронації у Римі Отто Великого, другого
правителя із Саксонської династії, до його покорення Наполеоном у 1806
році. Другий рейх був заснований Отто фон Бісмарком у 1871 році і
проіснував до 1918 року. У 1923 році німецький письменник-націоналіст
Артур Мєллєр Ван ден Брук використав термін “Третій рейх” для назви
своєї книжки. Гітлер з наснагою сприйняв цю назву для визначення нової
імперії, яка, на його думку, проіснує тисячу років. Ця назва
приваблювала його ще й тому, що мала якийсь містичний зв’язок з
середньовіччям, коли “третє царство” вважалось тисячорічним.
Одним з гірких уроків революції у листопаді 1918 року було усвідомлення
того, що існує неясний взаємозв’язок між демократією та анархією, що
хаотичні стани і є власним, непідробленим виразом істинного
народовладдя, а сваволя – його законом. Звідси неважко витлумачити
сходження Гітлера як останню спробу утримати стару Європу в умовах
звичної величі. Не складає праці, розширивши ці уявлення до глобального
рівня, розпізнати в них ситуацію раннього етапу знаходження фашизмом
своїх прихильників: це ті маси середнього прошарку, які – на фоні
загального панічного настрою – бачили себе у повільно задушливих їх
обіймах, з однієї сторони, профспілок, а з іншої – універсальних
магазинів, в обіймах комуністів і анонімних концернів. І, врешті решт,
появу Гітлера можна розуміти і як спробу затвердження свого роду третьої
позиції – між обома пануючими силами епохи, між лівими та правими. Хоча
третя позиція, до якої прагнув Гітлер, і повинна була загарбати весь
континент, але її енергетичним ядром повинна була бути Німеччина:
сучасна місія рейху заключалась в тому, щоб дати Європі нові стимули і
використати її як резервуар сил для світового панування Німеччини.
Гітлер рвався надолужити втрачене на імперіалістичній стадії німецького
розвитку та виграти головний із можливих призів – гарантоване
гігантською експансією влади на Сході панування над Європою, а завдяки
цьому – над всім світом. Звісно, більш пізніше вже з 1918 року в
Німеччині відбувався процес гострих змін. В той же час цей процес
проходив половинчасто і дуже нерішуче. І тільки Гітлер надав йому ту
радикальність, яка і зробила цей процес по суті революційним і
кардинально змінила застиглу і утримувану в рамках визначених
авторитарних соціальних структур країну. Тільки тепер, під дією
домагань фюрерської держави, рухнули ушановані інститути, були вирвані
із звичних зв’язків люди, усунуті привілеї і зруйновані усі авторитети,
які не виходили від самого Гітлера або не були санкціоновані ним. При
цьому йому вдалось чи згасити страхи, які супроводжують звичайно розрив
з минулим, чи перетворити їх в енергію на користь суспільства, тому що
він вмів достатньо достовірним чином піднести себе масам в якості
загального авторитету, але головним тут є те, що він ліквідував найбільш
конкретну форму виявлення страху перед революційним майбутнім.
Прихід фашистів до влади
Фашизм у Німеччині з’явився відразу ж після закінчення першої світової
війни в якості одного з різновидів реакційних мілітаристських
націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи
здобули загальноєвропейський характер. “В 1920 г. Гитлер выступил с
программой из “25 пунктов”, ставшей впоследствии программой
Национал-социалистской немецкой рабочей партии. Пронизанная
националистическими, шовинистическими идеями превосходства германской
нации, программа требовала реванша для восстановления “справедливости
попранной Версалем””.
Програма Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини (НСРПН)
(“25 пунктів”), що затверджена 24 лютого 1920 року (основні положення):
Об’єднання усіх німців у кордонах Великої Німеччини.
Відмова від умов Версальського договору та підтвердження права Німеччини
самостійно будувати відносини з іншими націями.
Вимога додаткових територій для виробництва продуктів споживання та
розселення зростаючого німецького населення.
Надання громадянства за расовими ознаками; євреї не можуть бути
громадянами Німеччини.
Не німці в Німеччині є лише гостями і суб’єктами відповідних законів.
Призначення на офіційні пости не може відбуватись за принципом
кумівства, а лише у відповідності до кваліфікації та можливостей.
Забезпечення умов існування громадян – перший обов’язок держави.
В’їзд у країну не німців повинен бути припинений.
Участь у виборах – право і обов’язок усіх громадян.
Кожен громадянин повинен працювати на загальне благо.
Незаконно отриманий прибуток підлягає конфіскації.
Усі прибутки, одержані за рахунок війни, підлягають конфіскації.
Всі великі підприємства повинні бути націоналізовані.
Участь робітників і службовців в прибутках на всіх великих
підприємствах.
Належна пенсія по старості.
Необхідно підтримувати малих виробників і торговців; великі магазини
повинні бути передані їм.
Реформа землеволодіння та припинення спекуляцій землею.
Безжалісне карне покарання за злочин та введення смертної кари за
спекуляцію.
Звичайне римське право повинно бути змінене на “німецьке право”.
Повна реорганізація національної системи освіти.
Держава повинна підтримувати материнство та заохочувати розвиток молоді.
Заміна найманої професійної армії на національну армію; введення
загальної воїнської повинності.
Засобами масової інформації можуть володіти тільки німці.
Воля віросповідання, за виключенням релігій, небезпечних для німецької
раси; партія на зв’язує себе яким-небудь виключним віровченням, але веде
боротьбу з єврейським матеріалізмом.
Сильна центральна влада, яка здатна ефективно здійснювати законодавство.
У 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, що
заснована на так названому фюрер-принципі, необмеженій владі вождя
(фюрера). Головною метою створення партії стає поширення фашистської
ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення
демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому рахунку, для
захоплення влади. У 1923 році слідом за загальним страйком німецького
пролетаріату фашисти застосовують пряму спробу захоплення влади (“пивний
путч”). “Пивний путч” відбувся 8-9 листопада 1923 року в Мюнхені. Хоча
він і провалився, але певних політичних результатів він все ж таки
досяг. Мало кому відомий гітлерівський рух став відомий не тільки
Німеччині, але і усьому світові. Крім цього Гітлер засвоїв важливий
урок, щоб отримати серйозну перемогу, необхідно залучити на свою сторону
широкі прошарки населення та заручитися підтримкою як можна більшої
кількості фінансових і промислових магнатів. Тільки таким чином можна
було забезпечити собі дорогу до політичного олімпу законними методами.
Вже у 1928 році ця тактика дає свої перші плоди, фашисти отримують 12
місць у рейхстазі.
Світова економічна криза, яка почалась у 1929 році, здобула особливу
гостроту у Німеччині. Криза вразила всі сфери економічного життя країни.
Промислове виробництво скоротилось майже у двічі. Кількість безробітних
сягнула 7,5 млн. чоловік. Різко погіршився стан не тільки робітничого
класу, але і середніх міських прошарків. Криза промисловості
перепліталась з кризою аграрною. Криза загострила класову боротьбу в
країні. У січні 1931 року відбувся страйк гірняків Рура, в якому
приймали участь майже 350 тис. робітників. У авангарді робітників йшла
Комуністична партія Німеччини (КПН). У 1930 році вона опублікувала
“Програму національного та соціального визволення німецького народу”.
Хоча більша частина ще йшла за соціал-демократами, авторитет КПН
зростав. В умовах економічної кризи і зростаючої класової боротьби
пануючі класи Німеччини схилялись до думки, що буржуазно-демократичні
методи керування країною стають неможливими. Ставка була зроблена на
фашистську партію, яка мала офіційну назву НСРПН. Активізувалась
діяльність штурмових загонів гітлерівської партії (СА), які разом з
охоронними загонами (СС) являли собою апарат насильства. Повсюди
виникали осередки фашистської молодіжної організації “Гітлерюгенд”. На
виборах у рейхстаг влітку 1932 року гітлерівці отримали 13,8 млн.
голосів виборців. Загроза захоплення влади гітлерівцями ставала все
більш реальною.
Єдиною партією, яка рішуче і послідовно вела боротьбу проти фашизму,
була КПН. В обстановці кризи і різкого загострення класової боротьби у
Веймарській республіці найкрупніші німецькі монополії та значна частина
генералітету остаточно перейшли на сторону Гітлера. Щоб прискорити
передачу влади фашистам, президент Гінденбург 30 січня 1933 року
назначив Гітлера рейхсканцлером (главою уряду), що означало встановлення
в Німеччині відкритої терористичної диктатури найбільш реакційних,
шовіністичних і агресивних елементів фінансового капіталу. “Он приходит
к власти как глава коалиционного правительства, так как его партия даже
с немногочисленными союзниками не имела большинства в рейхстаге. Это
обстоятельство не имело, однако, значения, поскольку кабинет Гитлера был
“президентским кабинетом”, а Гитлер – “президентским канцлером”. Вместе
с тем результаты выборов 1932 г. придали определенный ореол легитимности
его канцлерству. За Гитлера голосовали самые разные социальные слои и
группы населения. Широкая социальная база Гитлера создавалась за счет
тех, у кого после поражения Германии была выбита почва из-под ног, той
самой сбитой с толку агрессивной толпы, чувствующей себя обманутой,
потерявшей вместе с имуществом жизненную перспективу, испытывающей страх
перед завтрашним днем. Социальную, политическую и психологическую
неустроенность этих людей он сумел использовать, показывая им путь к
спасению себя и униженного отечества, обещая различным кругам и группам
населения все, что они хотели: монархистам – восстановление монархии,
рабочим – работу и хлеб, промышленникам – военные заказы, рейхсверу –
новое возвышение в связи с грандиозными военными планами и пр.
Националистические лозунги фашистов привлекали немцев больше, чем
призывы к “разуму и терпению” социал-демократов или к “пролетарской
солидарности” и построению “советской Германии” коммунистов”. Склад
нового кабінету міністрів, сформований Гітлером після 30 січня 1933
року: Гітлер – канцлер, фон Папен – віце-канцлер, Фрік (НСДАП) – міністр
внутрішніх справ, Геринг (НСДАП) – міністр без портфелю, пізніше міністр
ВПС, Хугенберг (Німецька націоналістична партія) – міністр економіки,
генерал фон Бломберг (безпартійний) – міністр оборони, Зельдте (Німецька
націоналістична партія) – міністр праці, фон Нейрат (безпартійний) –
міністр іноземних справ, граф Шверін фон Крозіг (безпартійний) – міністр
фінансів, Гюртнер (Німецька націоналістична партія) – міністр юстиції,
фон Ельтц-Рюєнах (безпартійний) – міністр зв’язку.
“Приход к власти фашистов не был обычной сменой кабинета. Он ознаменовал
начало планомерного разрушения всех институтов
буржуазно-демократического парламентского государства, всех
демократических завоеваний немецкого народа, создание “нового порядка” –
террористического антинародного режима”. Щоб виправдати терор і не
допустити успіху КПН на виборах до рейхстагу, призначених 5 березня,
гітлерівські керівники пішли на провокацію. За їх наказом 27 лютого
група фашистів проникла в будинок рейхстагу та підпалила його. У підпалі
рейхстагу уряд звинуватив КПН, яка нібито готувала комуністичне
повстання. Під цим хибним приводом пізніше були відмінені всі пункти
Веймарської конституції, що гарантували свободу особистості, слова,
друку, зборів та союзів. На початку березня 1933 року гітлерівці
арештували Тельмана. КПН була об’явлена поза законом. У березні був
прийнятий закон про надання уряду надзвичайних повноважень. Гітлерівці
розігнали нефашистські профспілки та інші масові організації трудящих. В
червні була заборонена СДПН. З часом всі буржуазні партії заявили про
саморозпуск, а потім були видані закони, за якими в країні могла
існувати одна Націонал-соціалістська партія, об’явлена урядовою
організацією. Після смерті Гінденбурга у 1934 році Гітлер об’єднав пости
президента і рейхсканцлера, зосередивши в своїх руках всю повноту влади.
Масовий терор супроводжувався гоніннями проти прогресивної інтелігенції.
Її кращі представники емігрували з країни, той хто не встиг це зробити,
опинився в катівнях Гестапо. Країну захлеснули хвилі кривавих єврейських
розгромів. Звірство та варварство злочинів фашистської диктатури жахали
весь світ.
Механізм фашистської диктатури, державний устрій та політичний
режим
“С первых дней прихода к власти Гитлер начал осуществлять свою
программу, в соответствии с которой Германия должна добиться нового
величия. Ее осуществление предполагалось провести в два этапа. На первом
– ставилась задача сплотить немцев в некую “народную общность”, на
втором – превратить ее в “общность боевую”. Для сплочения немцев в
единую общность необходимо было очистить арийскую расу от “чужой крови”,
преодолеть классовые, конфессиональные, идеологические противоречия, что
достигалось путем устранения политических партий, кроме НСРПГ, чуждой
идеологии, общественных организаций, кроме нацистских, верных “фюреру и
рейху”, а также путем “унификации государственного аппарата” и пр.
Проделав эту “внутреннюю работу”, Германия, по плану Гитлера, могла
приступить к работе “внешней”, важнейшей задачей которой являлось
завоевание жизненного пространства, вытеснение живущих там народов,
главным образом народов Восточной Европы, путем беспощадной,
кровопролитной войны”. Уряд та НСРПН до 1935 року займалась вирішенням
задач першого етапу. З того часу почалась тотальна підготовка до війни,
а потім і сама війна. Почались зміни в законодавстві та в механізмі
фашистської диктатури. 24 березня 1933 року вступив у дію закон “Про
захист народу та рейху”, що надавав Гітлеру надзвичайні повноваження і
конституційні основи для режиму диктатури, по суті анулювавши Веймарську
конституцію. Уряд отримав законодавчі права, у тому числі з питань
бюджету. Допускалось, що норми законів, що прийняті урядом, можуть прямо
відхилятись від норм Веймарскої конституції. У статті 4 закону
підкреслено, що договори рейху з іноземними державами та їх виконання не
потребують затвердження рейхстагом, уряд є уповноваженим видавати
необхідні постанови для виконання цих договорів. Формально закон був
прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 року, фактично він став
постійно діючим основним законом фашистської держави.
Функції партійних і державних органів були тісно пов’язані.
Управлінський апарат фашистської Німеччини був багаточисельним,
громіздким, він перебудовувався за волею Гітлера, котрий поєднував
функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії та
верховного головнокомандуючого. Так, поряд з існуванням імперського
уряду в фашистській Німеччині були створені Рада міністрів з питань
оборони імперії (урядовий орган, який займався питаннями переозброєння
та підготовки до війни), Таємний кабінет (заснований Гітлером 4 лютого
1938 року особливий кабінет міністрів, на котрий покладались питання
зовнішньої політики, в його склад входили командуючі трьома родами
військ та начальник штабу верховного головнокомандування Вермахт),
колегія трьох уповноважених (входили начальник партійної канцелярії,
начальник імперської канцелярії та начальник штаба верховного
командування збройних сил, в завдання входило проведення тотальної
мобілізації та вирішення великого кола економічних та військових
питань). Всі ці установи, що підпорядковувались безпосередньо Гітлеру,
мали законодавчі повноваження. “Германия была разделена на 32 партийные
области во главе с партийными гауляйтерами, но сохранилось и старое
административное деление на земли и провинции, администрация которых
продолжала существовать и играть большую роль в проведении в жизнь
нацистских планов”.
Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що
здійснювали широкомасштабну обробку німецького народу. Впроваджуючи
політику держави та партії, нацисти уніфікували не тільки партії, але і
пресу. Органи друку, крім нацистських, чи ліквідовувались, чи включались
в систему фашистської пропаганди, якою керував міністр народної освіти
та пропаганди Геббельс. Міністр пропаганди підкорив своїй владі всі
сфери ідеологічного впливу на свідомість мас – пресу, радіомовлення,
літературу, музику, кінематографію, театр, образотворче мистецтво,
комерційну діяльність, туризм. Особливу увагу приділяли обробці в дусі
мілітаризму, шовінізму та расизму молоді, контроль над умонастроєм
котрої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями – Юнгфольк
(молодша вікова група організації “Гітлерюгенд”, складалась з хлопчиків
від 10 до 14 років), “Гітлерюгенд” (молодіжна нацистська організація
воєнізованого типу, створена декретом від 1 грудня 1936 року, складалась
з хлопчиків з 14 до 18 років) та іншими. Після 1937 року участь в
гітлерівських молодіжних організаціях стала обов’язковою. Ці організації
включались в розгалужену систему різноманітних нацистських організацій,
що охоплювали всі сторони життєдіяльності держави.
Юридична система “Третього рейху” повністю відповідала особистим уявам
фюрера про юстицію. Ставши канцлером Німеччини, він прагнув не допустити
контролю чи обмежень своєї влади з боку закону. Прийшовши до влади,
Гітлер приступив до перегляду німецької юридичної системи. Його мало
цікавили розділи цивільного права, він дозволив залишити їх фактично без
змін. “Основополагающим принципом проекта нового гражданского кодекса,
работа над которым была начата в 1938 г., стала формула: “право – это
то, что полезно народу и рейху”. В соответствии с этим пересматривались
понятия “собственность”, “юридическое лицо”, отвергалась такая его
форма, как “общество с ограниченной ответственностью”, непременным
условием деятельности акционерного общества становилось его партийное
руководство и партийный контроль. В ст. 70 Закона “Об акционерных
обществах”, принятого в 1937 г. прямо указывалось, что правление
акционерного общества “должно руководствоваться сознанием
ответственности перед общим благом народа и рейха””. Однак велику увагу
він приділив карному праву, як базовому моменту для збереження власної
диктатури. За ініціативою Гітлера була видана ціла серія драконівських
законів, направлених проти всіх, хто опирався, чинив опір чи намагався
організовувати змови проти його держави, і в першу чергу Закон “Про
надзвичайні повноваження”, який зробив владу фюрера безмежною. Судові
процеси проходили постійно протягом всіх років існування “Третього
рейху”. Одною з головних турбот Гітлера було звільнити німецьку юридичну
систему від євреїв. Практикуючі адвокати, правознавці, судді єврейського
походження були звільнені. Конституційна система Німеччини була змінена
в умовах “Третього рейху” структурою, заснованою на особистих уявах
Гітлера про юридичну систему. Була відмінена виборність та незалежність
суддів, усунутий інститут присяжних. Всі судді призначались нацистським
міністром юстиції. Їх патріотичним обов’язком було прийняття судових
рішень, виходячи з принципів нацистського світогляду. Роль прокурорів у
судових процесах була підсилена, в той же час коли роль суддів та
адвокатів послаблена. Адвокатські групи на карних процесах
затверджувались прокурором. Судові процедури та вердикти на місцях
знаходились під повним контролем місцевого керівництва або керівництва
СС. Ввійшло в практику призначати на ключові юридичні посади молодих
недосвідчених нацистів, котрі вважалися надійними. Студенти
університетів, що вивчали право, знаходились під постійним контролем і
проходили обробку нацистською ідеологією. Суди “Третього рейху” набули
сумної слави внаслідок насильству та свавільству. Політичних
звинувачених часто засуджували до примусового ув’язнення в психіатричну
лікарню. У 1937 році був виданий наказ міністерства юстиції про те, що
побиття арештованих у процесі слідства вважається припустимим в
інтересах справи. У 1939 році було засновано особливий підрозділ
Верховного суду, котрий здійснював подання позову в обхід судів нижчих
інстанцій. Після початку 2-ої світової війни нацистська юридична система
набула ще більшої жорсткості. Число страт збільшилось, причому не було
ніякої різниці між дорослими і підлітками; починаючи з 1941 року смертні
вироки могли бути винесені хлопчикам у віці 14-16 років. До 1942 року
зникла остання ознака незалежності суддів, коли стало стандартною
прцедурою визначати вихід справи до початку суду. Для захисту власного
режиму від якого-небудь посягання Гітлер у 1942 році заснував Народний
трибунал, що займався особливо небезпечними державними злочинами і став
пародією на законність. Уникнути смертного вироку в цьому суді не було
ніякої можливості. В зв’язку з заснування Народного трибуналу юридична
система нацизму повністю відкинула останні ознаки якої-небудь
законності.
Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження
всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом
безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. У липні 1933
року була створена Генеральна рада німецької економіки з метою
мілітарізації економіки “Третього рейху”. В її склад входили
представники провідних монополій країни. Це був перший крок до
встановлення тоталітарної форми правління у сфері економіки, що
проіснувала з середини 30-х до середини 40-х років. “Закон “О
подготовке органического построения народного хозяйства” от 27 февраля
1934 г., воплотивший нацистские идеи “фюрерства” и “самоуправления” в
промышленности (как и в других сферах экономики), предписывал
образование хозяйственных объединений, которые становились единственными
представителями соответствующих отраслях хозяйства. Все отрасли
хозяйства были разделены на “имперские группы”, число которых сначала
было 12, а затем сократилось до 6: промышленности, банков, торговли,
страхования, энергетики, ремесленного производства. Параллельно
создавалась территориальная структура управления хозяйством – окружные
группы промышленности в хозяйственных округах. И отраслевые, и
территориальные промышленные группы возглавлялись “фюрерами” –
представителями монополистического капитала, которые были наделены
широкими полномочиями. Общее руководство промышленностью осуществлялось
сначала Министерством имперского хозяйства”. Таємним законом від 21
травня 1935 року “Про імперську оборону” була заснована Рада імперської
оборони і особливе відомство – Управління генерального уповноваження по
військовій економіці. Німеччина використовувала на озброєння колосальні
суми. Кошти для цього витягалися шляхом експлуатації мільйонів людей,
бесперервного зросту податків, використання фондів страхування по
безробіттю, інвалідності та старості, примусових зборів. У вересні 1936
року на черговому з’їзді фашистської партії Гітлер проголосив
чотирирічний план, який повинен був забезпечити самозадоволення
німецької економіки. На чолі цього плану був поставлений Геринг.
Централізоване планування торкалось розподілення ресурсів, обмежувало
підприємницьку свободу та створення нових підприємств, усувало
конкуренцію. Дуже напруженим було становище в сільському господарстві,
котре з метою підготовки до війни було поставлене під безроздільний
контроль головного органу фашистської держави по регулюванню
сільськогосподарського виробництва. Таким чином, мілітаризація народного
господарства призвела до того, що значний зріст виробництва мав
результатом не збільшення, а скорочення споживання. Економіка країни
набувала все більш потворний характер. Виникла загроза економічної кризи
небувалої сили.
Каральні органи, як головна опора фашистської диктатури
“Нацисты создали мощный террористический аппарат, который начал
складываться еще до прихода их к власти. В 1920 г. возникли первые
вооруженные отряды – “служба порядка” фашистов, которой отводилась роль
охраны фашистских сборищ. Использовались, однако, эти отряды чаще всего
для создания беспорядков на митингах левых сил, для нападения на рабочих
ораторов и пр.”. Терористичний апарат, який складався з каральних
органів, таких як Абвер, СС, СА, СД, РСХА, Гестапо, був головною опорою
фашистської диктатури.
Абвер – орган військової розвідки та контррозвідки нацистської
Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської
республіки, коли генерал фон Шлейхер зібрав усі секретні служби під
ведення міністерства оборони. Оскільки умови Версальського договору 1919
року не припускали створення у Німеччині розвідувальних органів, на
Абвер формально покладались функції воєнної контррозвідки у збройних
силах. З 1933 року Абвер знаходився у постійному конфлікті з
нацистськими спецслужбами СД і Гестапо. З січня 1935 по 1944 роки на
чолі Абвера стояв досвідчений розвідник адмірал Канаріс, котрий активно
сприяв перетворенню Абвера в найважливіший інструмент гітлерівської
політики. У 1938 році Абвер був реорганізований в Управління розвідки та
контррозвідки Верховного головнокомандуючого збройними силами Німеччини
(ОКВ). Абвер повинен був забезпечити секретність військових приготувань
Німеччини. Центральний апарат Абвера складався з 5-ти головних відділів,
безпосередньо підпорядкованих начальнику Абвера. 1-й відділ займався
організацією розвідки за кордоном, добував інформацію про
воєнно-економічний потенціал ймовірного супротивника. 2-й відділ керував
організацією диверсійної діяльності за кордоном та в тилу військ
супротивника. Головні задачі 2-ого відділу: підрив морального духу армії
та населення країн-супротивників, знищення або захоплення особливо
важливих воєнних та промислових об’єктів, здійснення терористичних
операцій, дезінформація політичного та військового керівництва
супротивника. 3-й відділ Абвера очолював військову контррозвідку та вів
політичний розшук у збройних силах і військовій промисловості Німеччини.
В його склад входили підвідділи, які займалися контррозвідкою в
сухопутних військах, ВМС, ВПС, охороною секретів і боротьбою з саботажем
у військовій промисловості, дезінформацією іноземних розвідок,
контррозвідкою за кордоном (проникнення в розвідувальні служби інших
держав, виявлення їх планів і діяльності у відношенні до нацистської
Німеччини). 4-й відділ, що взаємодіяв з міністерством іноземних справ,
збирав розвідувальну інформацію шляхом вивчення іноземної преси,
радіопередач і літератури, обробки даних, що поступали від німецьких
військових аташе за кордоном, фактично керував їх розвідувальною
діяльністю. 5-й, Центральний, відділ Абвера займався адміністративними
питаннями, вів центральний архів і картотеку агентів Абвера. Абвер мав
розгалужений периферійний апарат як у самій Німеччині, так і за
кордоном. Основними його ланками у Німеччині були спеціальні відділи, що
створювались при штабах військових округів і військово-морських баз.
Вони спеціалізувались на розвідувальній та контррозвідувальній
діяльності. За кордоном розгалужену систему периферійних органів Абвера
складали резидентури в країнах-супротивниках. Головне призначення цього
органу – ведення підривної діяльності проти держав, які нацисти вважали
ворожими. До початку та в перший період 2-ої світової війни Абвер, не
дивлячись на гостру конкуренцію інших розвідувальних служб (насамперед
СД – служби безпеки нацистської партії), був центральним органом ведення
розвідувальної діяльності за кордоном. Він зіграв велику роль у
підготовці та забезпеченні успіху гітлерівської агресії проти держав
Європи. 14 лютого 1944 року в зв’язку з невдачами Абвера в діяльності
проти СРСР і в результаті боротьби з іншими органами розвідки, а також
зі зниженням довіри нацистської верхівки до Канаріса вийшов декрет про
розформування Абвера. За цим декретом Абвер поділився на частини, що
відходили до різних відомств, – в основному в склад Головного управління
імперської безпеки (РСХА).
Війська СС – озброєні формування нацистської партії. Історія військ СС
починається з 1933 року, коли Гітлер перейменував свою штабну охорону у
“Полк особистої гвардії Адольф Гітлер”, створивши з неї озброєне
формування, незалежне від регулярної армії та поліції. На початку 1936
року есесівські частини були розділені на дві групи: “Частини підсилення
СС”, в які входив полк особистої охорони Гітлера, та загони “Мертва
голова”. З 1 жовтня 1936 в рамках головного управління СС був створений
інспекторат “Частин підсилення СС”. Перед ним стояла задача перетворити
слабко навчені збройні формування СС (що налічували в той час біля 8,5
тис. чоловік) в добре підготованих та споряджених новітньою зброєю
війська. Чисельний склад охоронних батальйонів у 1936 році збільшився до
35 тис. чоловік; з березня 1936 року вони отримали назву “Мертва
голова”. В секретному наказі Гітлера від 17 серпня 1938 року
уточнювалось, що вони не входять ні в Вермахт, ні в поліцію (хоча і
знаходились під загальним командуванням рейхсфюрера СС Гіммлера), що
вони є постійним озброєним формуванням СС, створеним для “виконання
спеціальних завдань поліцейського характеру”. Зразу після опублікування
цього наказу Гіммлер передивився організацію військ СС: він моторизував
їх і створив нові частини протитанкової оборони, кулеметні та
розвідувальні батальйони. В перших числах вересня 1939 року почалась
конверсія есесівських спецпідрозділів у війська. На початку 1940 року
вони складали біля 100 тис. чоловік. Війська СС приймали участь в
військових діях Німеччини. Всюди поява цих військ супроводжувалась
жорстокими акціями.
Головне управління імперської безпеки (РСХА) – було створене 27 вересня
1939 року. Було одним з 12 головних управлінь СС. З вересня 1939 по
травень 1942 років РСХА очолював групенфюрер СС Гейдріх, а після його
смерті – Кальтенбруннер. Головною задачею РСХА в умовах розпочатої війни
та перспектив розширення панування “Третього рейху” була координація дій
ЗІПО (поліції безпеки) та СД. На першому етапі свого існування РСХА
складалось з декількох управлінь, що займались різними проблемами:
1 – адміністративні та юридичні питання;
2 – систематичний політичний аналіз змісту публікацій з ціллю ведення
психологічної війни;
3 – контроль за особливо важливими сферами внутрішнього життя
суспільства і партії. В свою чергу поділялось на чотири відділи:
культури, населення, суспільного життя та економіки;
4 – державна таємна поліція Гестапо. В його завдання входило виявлення
ворогів “Третього рейху” та боротьба з ними;
5 – кримінальна поліція рейха (КРІПО), її завданням була боротьба зі
злочинністю. Складалась з чотирьох відділів: кримінальна поліція і
превентивні міри; репресивна кримінальна поліція, злочини та
правопорушення; дізнання і розшук; Інститут криміналістики ЗІПО (Гестапо
і КРІПО);
6 – служба зовнішньої розвідки СД.
Восени 1940 року відбулась подальша реорганізація РСХА. 1 управління
прийняло на себе кадрові питання, систему навчання та організації СД і
ЗІПО. Було створене нове 2 управління, яке займалось
господарсько-адміністративними справами та постачанням. 2 управління
було перетворене в 7 управління, котре займалось аналізом ситуацій в тій
чи іншій сфері, воно виконувало роль цензора вихідних публікацій рейха.
СА – штурмові загони, напіввійськові з’єднання нацистської партії,
почали утворюватись в Німеччині з серпня 1921 року. Були знаряддям
фізичної розправи з супротивниками нацистського режиму і насамперед
комуністами. У 1931 році СА налічували приблизно 100 тис. чоловік, у
1932 – 400 тис., а на початку 1934 – приблизно 3 млн. чоловік. Після
приходу Гітлера до влади штурмові загони СА були перетворені в допоміжну
поліцію, несли охорону в концентраційних таборах, здійснювали декотрі
види військової та напіввійськової підготовки.
СД – нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС.
Утворена у 1934 році, спочатку з метою забезпечення безпеки Гітлера і
нацистського керівництва. Перший час СД була як допоміжна поліція, яка
підпорядкована нацистській партії. Теоретично СД підпорядковувалась
міністру внутрішніх справ, на практиці вона повністю підпорядковувалась
Гіммлеру. Як і Гестапо, займаючись в основному питаннями внутрішньої
безпеки “Третього рейху”, СД тим часом була самостійною службою. Органи
СД займались дослідженням і підготовкою експертиз і матеріалів
загального характеру – плани опозиційних партій та течій, сфери їх
впливу, системи зв’язків і контактів, вплив окремих нелегальних
організацій і таке інше. У розпорядженні СД опинилась розгалужена
інформаційна мережа в середині країни та за кордоном, досьє та особові
справи на супротивників нацистського режиму.
Гестапо – тайна державна поліція “Третього рейху”, призначена для
боротьби з супротивниками нацистського режиму, що стала символом
нацистського терору. 26 квітня 1933 року Геринг опублікував спеціальний
декрет, яким створювалась таємна державна поліція, підпорядкована
особисто йому. Були видані спеціальні інструкції, в яких наказувалось
всім чиновникам слідкувати за характером виказувань державних
службовців, повідомляти міністерству про будь-яку критику та вводилась
практика донесення серед робітників та службовців. 10 лютого 1936 року
Геринг, як прем’єр-міністр Прусії, підписав текст наказу, який назвали
потім основним законом Гестапо. Він проголошував, що Гестапо доручається
розслідування діяльності усіх ворожих державі сил на всій території; в
ньому також говорилося, що накази та справи Гестапо не можуть підлягати
розгляду адміністративними судами. В червні 1936 року імперським
керівником Гестапо був призначений Гіммлер. Декретом від 17 червня 1936
року гестапо був наданий законний статус. Після створення РСХА Гестапо
ввійшло до нього в якості 4 управління. З цього моменту і до кінця
“Третього рейху” гестапо очолював Мюллер. Його центральна служба
складалась з 1500 співробітників. Внутрішня структура Гестапо налічувала
п’ять відділів:
А – боротьба з супротивниками нацизму, здійснював заходи проти саботажу
та заходи загальної безпеки;
В – нагляд за політичною діяльністю католицької та протестантської
церков, релігійних сект, євреїв, франкмасонів та опозиційних течій
молоді;
С – картотека, друк, складання досьє, а також превентивні арешти та
слідкування;
D – справи окупованих територій;
Е – контррозвідка, боротьба зі шпигунством.
Після реорганізації у 1943 році Гестапо як 4 управління РСХА отримало
назву “Виявлення та боротьба з супротивником”. Сфера діяльності
залишилась без змін, був створений відділ F, що складався з двох
секторів: прикордонної поліції та бюро паспортів. У боротьбі з
супротивниками нацистського режиму Гестапо широко застосовувало
катування над заарештованими. З кожним роком зростала кількість
розстріляних заложників. По всій Німеччині та на окупованих нею
територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб, котрих вдалось
зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску, різних форм
шантажу та загроз. Після розгрому “Третього рейху” Гестапо у 1945 році
було визнано поза законом.
Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі у 1946 році визнав всі
каральні органи фашистської Німеччини злочинними організаціями.
Більшість з їх головних організаторів та керівників були засудженні до
смертної кари та різних строків ув’язнення за злочини перед людством.
Висновки
Майже без переходу, немов одна мить змінила іншу, зі смертю Гітлера і
капітуляцією зник і націонал-соціалізм, ніби він був лише рухом, станом
оп’яніння та катастрофою, який він же й породив. Ще раз з’ясувалось,
наскільки націонал-соціалізм – та і фашизм взагалі – по своїй суті
залежав від переважаючої сили, амбіційності, тріумфу, і яким
непідготованим він був, по суті, на момент поразки. Недарма ж
вказувалось на те, що Німеччина була єдиною країною, що не породила
ніякого руху Опору. Ця відсутність не в останню чергу наглядно
простежується в поведінці провідних діючих осіб і функціонерів режиму.
Насамперед хід Нюрнберзького процесу продемонстрував явні спроби
ідеологічно дистанціюватися від того, що відбувалось, а злочинні діяння
зменшити чи оспорити, щоб в кінцевому результаті все – насильство,
війна, геноцид – набуло характеру якогось страшного і прикрого
непорозуміння. Все це допомагало створенню враження, нібито
націонал-соціалізм зовсім не був явищем, що охоплювало цілу епоху, а був
породженням жаги влади у одної конкретної людини, а також комплексу
почуттів заздрості та зневаги у одного неспокійного, що прагнув
завоювань, народу, бо якщо б націонал-соціалізм мав глибші корені в свій
час і був одним з неодмінних рухів його, то воєнна поразка на змогла б
усунути і так круто витіснити його в забуття. Але ж він всього лиш за
якісь-то дванадцять років надав світові новий вигляд, і вочевидь, що
такі потужні процеси не можуть бути достатнім образом пояснені капризом
одиночки, котрий дорвався до влади. В такому вигляді ще раз постає роль
та значення Гітлера по відношенню до оточуючих його сил: існував
гігантський, невпорядкований потенціал агресивності, страху, самовіддачі
та егоїзму, що лежав у спокої і потребував тільки того, щоб якесь владне
явище збудило, сфокусувало та використало його. Однак Гітлер був не
тільки фігурою, що б’єднувала так багато тенденцій часу; в ще більшій
мірі він і сам надавав подіям їх напрямок, масштаби та радикальність.
Сприяло йому при цьому ще й те, що його думки не були обтяжені
якими-небудь попередніми умовами і що буквально все – антагонізми
супротивників, партнерів по спілці, нації, ідеї – він також
холоднокровно, як і маніакально підкоряв своїм цілям. Його екстремізм
відповідав тій внутрішній дистанції, котрі він зберігав по відношенню до
всіх сил. Змісту та правоти того, що здійснилося, він не усвідомлював
зовсім. Саме таким чином йшов він на здійснення своїх замислів. В той же
час як інші державні діячі враховували реальність існуючого
співвідношення сил, він відштовхувався від чистого місця: саме так, як
почав він не дивлячись на існуюче проектувати новий мегаполіс Берлін,
планувалась і ним повна перебудова Європи та всього світу. Не звертаючи
увагу на кордони на географічній карті Європи, що закріплені в
результаті війн та зміни співвідношення сил, він переробив цю карту на
свій лад, зруйнував держави та допоміг піднятися новим силам, визвав
революції та поклав край століттю колоніалізму. Оскільки фашизм
занурюється своїми коренями в почуття кризи епохи, він бере свій кінець
тільки разом з епохою. Так як він значною мірою являє собою реакцію та
відчайдушний оборонний рефлекс, то його природі належне, що передумови,
на яких він базується, і є всього лиш передумовами, тобто фашистські
рухи потребують більше, чим інші політичні угрупування, видатного вождя.
Саме він акумулює всі негативні емоції, називає по імені ворогів,
перетворює депресію в оп’яніння та призводить безсилля до усвідомлення
ним своєї сили. До найбільш значних досягнень Гітлера і відноситься як
раз те, що він зміг вгадати великі перспективи в кризі нерві та
використати їх; як ніхто інший, зумів він підкорити собі ідеологічні та
динамічні можливості міжвоєнних років. Але з його кінцем все це неминуче
рухнуло, і зведені в ступінь, сфокусовані та цілеспрямовано введені у
дію почуття негайно повернулись до свого розслабленого, невпорядкованого
початкового стану.
Л І Т Е Р А Т У Р А
О.О. Шевченко “Історія держави та права зарубіжних країн”. – “Вентурі”
К, 1994.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998.
“Энциклопедия Третьего Рейха” Сост. С. Воропаев. – “Локид-Миф” М., 1996.
З.М. Черниловский “Всеобщая история государства и права”. – “Юрист” М.,
1996.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч. 2, Р. 2, гл. 11,
стр. 321.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2, Р. 2, гл. 11,
стр. 322.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2, Р. 2, гл. 11,
стр. 323.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2 ,Р. 2, гл. 11,
стр. 324.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2, Р. 2, гл. 11,
стр. 327.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2, Р. 2, гл. 11,
стр. 332.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2, Р. 2, гл. 11,
стр. 331.
“История государства и права зарубежных стран” Под ред. О.А. Жидкова и
Н.А. Крашенинниковой – “Норма – Инфра-М” М., 1998 – Ч.2, Р. 2, гл. 11,
стр. 328.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
