Реферат на тему:

Економічне і соціально-політичне становище СРСР у міжвоєнний період

26 жовтня 1917 р. ІІ-й з’їзд рад прийняв рішення про вихід Росії з
Першої світової війни. З таким рішенням з’їду не погодилися не тільки
вчорашні союзники Росії за кордоном, але й деякі внутрішні політичні
сили. Іноземна воєнна інтервенція західних держав на територію колишньої
Російської імперії, яка почалася весною 1918 р., мала на меті відновити
довоєнний військовий статус Росії. Громадянська війна в Росії мала свої
причини і ми про це уже говорили в одній із попередніх лекцій. Вочевидь
одне, що в Росії упродовж наступних трьох років (1918-1920 рр.) мир не
наступив, а чисельні фронти, бойові дії привели до економічного колапсу,
який посилювався економічною блокадою з боку сусідніх держав.

Повстання селян на Україні, Поволжі і Кубані, моряків Кронштадту,
страйки робітників Петрограда та ін. міст засвідчували, що економічна
криза доповнювалась суспільно-політичною кризою.

Приступаючи до відбудови зруйнованого війною народного господарства в
1921 р., радянське керівництво змушене було терміново переглянути
економічну політику, особливо щодо селянства.

Уже весною 1921 р. був взятий курс на нову економічну політику (НЕП), в
основу якої було покладено нові економічні методи господарювання:
продподаток, торгівля, використання (в обмежених рамках) найманої
робочої сили, залучення іноземного капіталу в народне господарство
країни та ін. В основі цих нововведень було збереження політичної влади
РКП (б) шляхом незначних поступок дрібним власникам в економіці.

Наслідком реалізації НЕП було відродження в країні ринкових відносин,
запровадження нової системи оподаткування, введення нової грошової
одиниці – червінця, забезпеченої золотом. Одним словом, отримали право
на функціонування усі форми власності.

Разом з тим, слід зауважити, що НЕП була тимчасовою політикою,
розрахованою на перехід від капіталізму до соціалізму. Державний сектор
економіки (важка і більша частина легкої промисловості), зовнішня
торгівля були державною монополією, діяв єдиний держбанк, ціни на
сільгосппродукти формувалися державою і були надто низькими. Селяни
протестували проти цього, часто беручись за зброю.

У кінцевому рахунку, НЕП забезпечила відбудову у стислі строки народного
господарства, зростання промислового виробництва і продуктів харчування.
Пожвавилась торгівля і товарообмін. Були створені необхідні економічні
підвалини для подальшого розвитку усіх галузей промисловості і
сільського господарства.

Утвердження радянської влади практично на всьому просторі колишньої
Російської імперії поставило на порядок денний питання про об’єднання
цих новоутворених держав, в яких були однотипна політична система,
єдиний народногосподарський комплекс і воєнно-політичний союз (договори
1919-1920 рр.). Питання було лише в тому, як, на якій основі
об’єднатися. Було дві пропозиції у вирішенні цієї проблеми. Сталін
пропонував незалежним республікам об’єднатися на засадах автономії.
Ленін – на засадах федерації. Ця пропозиція і була схвалена
представниками усіх республік. Протягом 1922 р. відбулися з’їзди рад
України, Білорусії, Закавказьких республік, Російської федерації, які
прийняли рішення про утворення федеративного союзу націй.

Утворення СРСР стало закономірним етапом політики пролетарського
інтернаціоналізму, яку проводила РКП (б). До того ж багатовікова єдність
народів, спільне проживання в рамках єдиної держави зробило цей акт і
звичайним явищем сучасної історії як власне для народів Росії, так і для
народів світу. Відчувалась неминучість утворення даного державного
об’єднання. У морально-психологічному плані до цього акту майже усі були
готові.

Чому об’єднання в СРСР сталося в 1922 році? Успіхи у відбудові
зруйнованої війною економіки були в цей час уже помітними в усіх
республіках. План державної електрифікації Росії (ГОЕЛРО) поступово
втілювався в життя. На цей час були повністю знешкоджені усі
антирадянські військові формування від Владивостока до Збруча. Нової
громадянської війни більшість людей не хотіла. Вважалось, і в цьому
плані активно працювала пропаганда, що тільки при економічній і
політичній єдності соціалістичних республік вдасться уникнути нових
потрясінь в країні. Економічні стосунки між різними регіонами за роки
громадянської війни значною мірою були послаблені. Ця реальність
призвела до погіршення стану економіки, ускладнень в виробництві
промислової продукції. Тому договори між окремими республіками 1919-1922
рр. повинні були в усіх регіонах виправити становище в економічній
області. І на кінець, що за тих конкретно-історичних умов було
надзвичайно важливим це те, що політична структура була однотипною в
усіх республіках – ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.
РКП (б) виступала як інтегруюча політична сила.

Для утворення СРСР були і певні зовнішні передумови. Одинокість держав
на території колишньої Російської імперії викликала в їх керівників
непевність, страх перед можливою новою інтервенцією. Для зміцнення своїх
позицій потрібна була міцна армія. А вона могла бути міцною тільки
об’єднаною.

30 грудня 1922 р. в Москві відбувся перший з’їзд рад РРФСР, УСРР, БРСР,
ЗРСР. З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет і Президію СРСР, а
також чотири голови Президії ЦВК СРСР, що мали головувати по черзі на
засіданнях. Договір і Декларація про утворення СРСР стали основними
документами, що були прийняті на даному з’їзді. Обговорення документів
з’їзду рад у союзних республіках не відбулося.

Незаперечно, що утворення СРСР докорінно змінило політичну карту Європи,
мало неоднозначні наслідки для її подальшої історії, сприяло зміцненню
радянської влади. Саме цим можна пояснити початок нормалізації відносин
з СРСР світового співтовариства, яке почалося в 1924 р. 1 лютого 1924 р.
Англія першою визнала СРСР, 7 лютого – Італія, потім – Норвегія,
Австрія, Греція, Швеція. На кінець 1924 р. 12 держав визнали СРСР. Із
великих країн тільки США ухилялися від визнання СРСР.

У правлячій РКП (б) не було єдності позиції щодо методів подальшого
господарювання, а саме: темпів економічного розвитку, співвідношення між
розвитком важкої і легкої промисловості. Різними були підходи щодо
вирішення аграрного питання. Все це було відбиттям реальної розстановки
політичних сил і їх інтересів.

Проблеми підвищення продуктивності праці у відбудовчий період стали чи
не основними у визначенні економічних пріоритетів. Середньорічний
приріст промислової продукції СРСР у відбудовчий період досяг 41%. Таких
темпів не знала жодна із країн-учасниць Першої світової війни. В СРСР
з’явились нові галуззі промисловості: автомобільна, паровозобудівна,
тракторна (в 1925 р. в Харкові був виготовлений перший трактор),
виробництво двигунів, будувались електростанції, прискореними темпами
відбудовувались металургійні заводи. Так, у 1922 р. на Україні працював
лише Юзівський, а в 1925 р. працювали уже усі крупні металургійні
підприємства. Однак обсяг виробництва сталі і чавуну ще не досягли
довоєнного рівня.

У сільському господарстві відбулися разючі зміни. 5 млн. селянських
господарств були охоплені кооперативами. У 1925 р. посівні площі майже
вийшли на довоєнний рівень, а продукція сільського господарства складала
87% довоєнного рівня. Село ставало більш заможним. Середняки складали
68-69% селян, бідняки – 22%, куркулі – 3-4%.

Сільське господарство стало отримувати плуги, молотарки. Проте частка
ручної праці на селі була ще досить вагомою, товарне виробництво в
сільському господарстві розвивалось повільно. РКП (б) причину цього
вбачала у збереженні приватного сектора. Звідси робився висновок про
необхідність його ліквідації.

На 1925 р. у країні уже були певні фінансові накопичення. У 1923-1926
рр. державні прибутки збільшились у 2 рази. Це дало можливість
приступити до індустріалізації, як була основною ланкою ленінського
плану побудови соціалізму в СРСР. Здійснення індустріалізації повинно
було забезпечити сільське господарство технікою, полегшити працю
робітників і селян, піднести матеріальний і культурний рівень населення,
зміцнити оборону, забезпечити потреби країни в машинах і механізмах,
позбавитись залежності від країн експортерів машин.

У кінці 1925 р. уряд вирішив приступити до будівництва 14 заводів
загального і сільгоспмашинобудування на Уралі, в Ленінграді, Москві,
Ростові-на-Дону і ін., а в 1926 р. ці будови були оголошені ударними.

Базою для індустріалізації служили старі російські промислові центри.
Одночасно на Україні в 1926-1927 рр. почалась реконструкція Луганського
паровозобудівного заводу, почалось будівництво Дніпропетровського
вагонобудівного заводу, споруджувались нові шахти в Донбасі, почалось
будівництво Дніпрогесу. В Білорусії розпочали будівництво Гомельського
заводу сільгоспмашин, Бобруйського деревообробного комбінату і інших
підприємств.

У 1927 р. питома вага приватного сектору скоротилась з 19% в 1924 р. до
14% у 1928 р. За два роки (1926-1928 рр.) число робітників в СРСР зросло
на 7,5%.

У ході індустріалізації проявився трудовий ентузіазм робітників:
виробничі огляди, ударні бригади, виробничі наради та ін. На
найважливіші будови були направлені керівні партпрацівники Ф.
Дзержинський, В. Куйбишев, Г. Орджонікідзе, С. Кіров та ін.

У грудні 1927 р. в Москві відбувся ХV з’їзд ВКП (б). На з’їзді була
схвалена діяльність ЦК ВКП (б) по здійсненню індустріалізації і
вироблено курс на об’єднання дрібних індивідуальних селянських
господарств у крупні колективи. Це був наступ на капіталізм на селі і
куркулів зокрема. На ХV з’їзді партії опозиція була кваліфікована як
антисоціалістична течія у ВКП (б). Троцький, Зінов’єв і їх активні
прихильники були виключені із ВКП (б).

ХV з’їзд ВКП (б) доручив ВРНГ СРСР завершити підготовку першого
п’ятирічного плану розвитку народного господарства. До цієї роботи були
залучені такі вчені, як І. Александров – автор проекту Дніпрогесу, І.
Бардін – головний інженер Кузнецького металургійного комбінату та ін.

В основу першого п’ятирічного плану (1928-29 – 1932-33 рр.) було
закладено високі темпи індустріалізації СРСР, першочерговий розвиток
важкої індустрії і ліквідацію на цій основі технічної відсталості
країни. План передбачав дотримання пропорційності між накопиченням і
споживанням, між промисловістю і сільським господарством, виробництвом
засобів виробництва та предметів споживання.

Перша п’ятирічка почалась 1 жовтня 1928 р. Причому з двох проектів
п’ятирічки – відправного (мінімальний) і оптимального – до реалізації
був взятий оптимальний варіант плану. Перший рік п’ятирічки був досить
результативним. Усі планові показники промисловість виконала. Відбулось
зростання чисельності робітничого класу, який працював у важкій
промисловості, мало місце зростання продуктивності праці, йшло зниження
собівартості продукції, будівельні роботи перестали носити сезонний
характер.

Трудовий ентузіазм у робітничому середовищі викликав змагання робітників
в усіх промислових центрах країни. Матеріальне становище робітників і
умови їх праці були важкими. З осені 1928 р. в містах почалося введення
карток на хліб. Безробітними були 1,5 млн. чол. Реальна зарплата не
росла.

У 1931 р. голова уряду В. Молотов оголосив, що в третьому році
п’ятирічки приріст промислової продукції має становити не 22%, як це
було передбачено планом, а 45%. Це означало, що був взятий курс на
виконання першої п’ятирічки за 3 роки. У січні 1933 р. Сталін оголосив,
що перша п’ятирічка уже виконана. Статистичні дані про реальні показники
основних галузей промисловості було заборонено публікувати. Це не
випадково. У дійсності планові показники не були досягнуті ні по
виробництву електроенергії, ні по видобутку вугілля чи нафти, ні по
випуску тракторів, автомобілів, виплавці сталі, чавуну та ін. Продукція
сільського господарства на кінець п’ятирічки була на рівні 1928 р. Не
було виконане стратегічне завдання перетворити країну із аграрної в
індустріальну.

П’ятирічка не була виконана по основних показниках. Це відомо сьогодні
усім, хто цікавиться історією СРСР 30-х років. Але і те, що було
досягнуто, вражає своєю вагомістю. Було збудовано 4500 підприємств.
Випуск тракторів по плану мав становити 53 тис. одиниць, а випустили 49
тис; автомобілів – 100 тис., а випустили 24 тис; електроенергії мали
виробити 22 млрд. кВт. год., а виробили – 13,5 млрд. кВт. год. Приріст
промислової продукції в першій п’ятирічці по роках був таким: 1930 –
31,3 по плану, а фактично було 22%; 1931 – 45% по плану, було 20,5%;
1932 – 36% по плану, а було – 19,7%; 1933 – не має даних планування, а
фактично було 5,5%. Продуктивність праці у промисловості зросла на 41%,
а по плану мало бути 110%.

Це не зашкодило Сталіну оголосити про “великий перелом”, якого в
дійсності ще не було. “Підштовхування” соціалістичного будівництва було
не чим іншим, як переходом на адміністративні методи управління народним
господарством.

У здійсненні індустріалізації мали місце труднощі. Перш за все, не
вистачало коштів. Додатковими засобами для отримання коштів на
індустріалізацію була примусова праця засуджених, обмеження споживання
населенням, позики грошей у населення, збільшення продажу державою
горілчаних виробів, емісія грошей і експорт зерна.

Деякі історики схильні пояснювати такі дії уряду СРСР необхідністю
прискореного розвитку промисловості із-за зовнішньої військової загрози.
Однак витрати на оборону в роки першої п’ятирічки були меншими ніж це
було передбачено планом.

Колективізація сільського господарства в СРСР мала свої причини: був
відсталий аграрний сектор (порівняно з промисловістю), низька
врожайність зернових, низький рівень освіченості селян. Відчувалась
несумісність приватного сектору на селі і суспільного сектору в місті.
Їх економічні інтереси не співпадали.

Основними методами колективізації були надзвичайно високі темпи,
насильство по відношенню до селян, недооцінка інших форм кооперації,
окрім колгоспів. Колективізація та ліквідація куркульства як класу
відбувались одночасно, супроводжувались насильством по відношенню до
селян і призвели до великих людських жертв. Були значною мірою знищені і
продуктивні сили сільського господарства, тваринництво зокрема. Сталін
грубо порушив рішення ХVI партійної конференції на поступове залучення
селян до кооперативів і колгоспів.

1929 рік став роком відмови Сталіна від першого п’ятирічного плану щодо
вирішення аграрного питання. Він не враховував моральної і технічної
неготовності селян до переходу на колективні методи господарювання. У
статті “Рік великого перелому”, опублікованій 7 листопада 1929 р., він
поставив завдання завершити суцільну колективізацію “протягом весняної
посівної кампанії 1930 р.” Число розкуркулених господарств досягло
10-15%. Селяни пробували чинити опір. З початку січня і до середини
березня 1930 р. було зареєстровано більше 200 виступів, інколи зі зброєю
в руках. Розправи над комуністами і колгоспними активістами з боку селян
були повсюдними. Винищення тварин у селах набрало масового характеру.

Перша п’ятирічка закінчилася в селі не тільки масовою колективізацією,
але і страшним голодом, який забрав життя у мільйонів людей. Голод
охопив, перш за все, такі хлібні регіони СРСР, як Україна, Середнє
Поволжя, Північний Кавказ. Засобам масової інформації було заборонено
повідомляти про голод. Сотні тисяч голодуючих людей пробували втекти у
міста і більш благополучні області, але це мало кому вдавалося, так як
озброєні загони на дорогах і залізницях не випускали селян з охоплених
голодом районів.

Експорт хліба з СРСР і під час голоду не припинився. У 1929 р. за кордон
було продано 13 млн. ц, у 1930 р. – 48,3 млн. ц, у 1931 р. – 51,8 млн.
ц, у 1932 р. – 18,1 млн. ц, у 1933 р. – 10 млн. ц зерна.

Невідомо, скільки померло людей від голоду в 1932-1933 рр. Одні
дослідники історії колективізації в СРСР стверджують, що померло від
голоду 5 млн. чол., інші – 8 млн. чол. Довідники ЦСУ протягом шести
років (1933-1938 рр.) повторяли одні і ті ж дані про чисельність
населення СРСР – 165,7 млн. чол.

Наслідками колективізації було також зниження виробництва товарної
продукції сільського господарства, ліквідація куркульства як класу
(насильницьким шляхом). Колгоспи стали основною формою господарювання на
селі. Формувався новий тип селянина-колгоспник. Колективізація призвела
до кризи в аграрному секторі, дезорганізації сільського господарства,
масового вимирання основного виробника. Перша п’ятирічка (під час якої
відбулась колективізація) не була виконана по збору зерна. У 1928 р.
було зібрано 77,3 млн. ц зерна, а в 1932 р. – 69.8 млн. ц зерна.
Врожайність зернових в 1928 р. складала 7,9 ц з га, а у 1932 р. – 7 ц з
га. Кількість худоби у 1928 р. досягла 60,1 млн. голів, а в 1932 р. –
скоротилась до 33,5 млн. голів.

Таким чином, засоби насильства, які стали основними в проведенні
колективізації, згубили мету – підвищити культуру землеробства,
матеріальний і культурний рівень життя селян. Сільське господарство з
тих пір відстає, селяни втікають від землі, села пустіють.

Друга п’ятирічка (1933-1937 рр.) була більш стабільною. План не
змінювався. Ухил було зроблено на вирішення одночасно дальшого
підвищення продуктивності праці на виробництві і проблеми кадрів, яка
була досить гострою для нових заводів. Гасло “Кадри вирішують усе!”
відображало реальну ситуацію в цій проблемі. Освітній рівень населення
СРСР був досить низьким. Лише в 1930 р. було введено обов’язкову
початкову (чотирьохкласну) освіту. У 1939 р. кожний п’ятий чоловік
старший 10 років не вмів читати і писати. Спеціалістів з вищою освітою
було приблизно 1 млн. чол.

Стаханівський рух слід розглядати як такий, що означав гостру потребу
освоєння робітниками нової техніки. Масовість новаторів серед робітників
у роки другої п’ятирічки підтверджувала його перспективність. Саме цей
рух сприяв виведенню на проектну потужність нових підприємств, що були
побудовані в роки другої п’ятирічки, а їх було збудовано понад 4 тис.
Продуктивність праці зросла удвічі, валова продукція збільшилась у 2,2
рази. Промисловість у цілому, стала рентабельною.

Ці здобутки були досягнуті, в основному, за рахунок моральних стимулів.
У 1934 р. була запроваджена найвища урядова відзнака “Герой
соціалістичної праці”, а також Ударник праці, Герой Радянського Союзу
(після врятування льотчиками моряків теплохода “Челюскін”).

5 грудня 1936 р. було прийнято нову конституцію СРСР. У ній було
зафіксовано утвердження соціалістичної форми власності, про існування
лише двох дружніх класів – робітників і колгоспного селянства,
проголошені демократичні права і свободи громадян. Однак сутність
тоталітарної системи в СРСР не змінилася.

Реалізація п’ятирічних планів виявилась надто складною справою.
Матеріальні, технічні, кадрові проблеми породжували у тогочасних
партійних і державних працівників різні підходи, неоднакове бачення
шляхів для їх подолання. Загальним було бажання якнайшвидше досягти
бажаної мети. За таких умов утверджувався уніфікований погляд на
вирішення усіх проблем. Ідея соціалізму поєднувалась з образом
авторитарно-командної системи. В ім’я досягнення “великої мети”
виправдовували любі засоби, “політична доцільність” ставилась вище
“формальної законності”, що позбавляло політику елементарної моралі.
Особистість у цій системі уже не відігравала ніякої ролі.

Надзвичайні заходи в процесі виконання п’ятирічок стали нормою
керівництва з боку Сталіна – Генерального секретаря ЦК ВКП (б). Заклики
Кагановича до політичних і фізичних розправ з усіма підозрюваними, яких
з часом назвуть ворогами народу, ні у кого із членів ЦК партії не
викликали відкритого протесту. Теорія загострення класової боротьби з
успіхами соціалістичного будівництва привертала на свій бік все більше і
більше прихильників. Роль рад як органів державної влади поступово
обмежувалась і вся влада була сконцентрована в руках ЦК, Політбюро та
особисто Сталіна.

У 30-і роки в СРСР були збудовані не тільки тисячі нових підприємств,
але й сконструйована нова система виробничих відносин. Вона базувалась
на жорсткій централізації, суворій ієрархії керуючого центру і безумовно
виконуючих низів. Примусова праця стала нормою. Арешти мільйонів людей
мали вирішити проблему поповнення робітничою силою підприємств
індустрії. Відстала соціальна сфера, відсутність ефективних форм
організації і стимулювання праці суттєво знижували її продуктивність.
Надлишок робочої сили на підприємствах певною мірою компенсував низьку
продуктивність праці.

Сталін фізично знищив усіх колишніх опозиціонерів і членів інших партій.
Причиною цього кроку була політична помста, намір залякати народ,
заставити його повірити в існування великої кількості ворогів і шпигунів
і на цій основі отримати надзвичайні повноваження в якості
“рятувальника” радянської держави. Економічні труднощі також можна було
виправдати діяльністю “ворогів народу”. Репресіям були піддані основні
кадри партії і держави, діячі науки і культури, керівники профспілкових,
молодіжних організацій, рядові члени партії. Тільки між 1936 і 1939 рр.
з партії було виключено більше 1,4 млн. чол.

У роки перших двох п’ятирічок була проведена велика робота по ліквідації
неписемності дорослого населення. У 1930-1932 рр. у різних школах долали
неписемність більше 30 млн. чол. Для дітей шкільного віку було
запроваджено обов’язкову освіту. В СРСР за перші дві п’ятирічки було
збудовано понад 30 тис. нових шкіл. На 1937 р. у школах навчалось 29,6
млн. дітей (у 1914 – 8 млн. дітей). На 1,5 млн. зросло число молодих
людей, які здобули вищу освіту.

Наукові здобутки вчених вражають своєю значимістю. Роботи І. Павлова, І.
Мічуріна, М. Зелінського, К. Ціолковського, В. Обручева та ін. отримали
світове визнання. В СРСР виникла нова інтелігенція, яка вийшла з
робітників і селян. Трагічною була доля значної частини старої
інтелігенції. Репресіям були піддані вчені, артисти, військові за їх
некомуністичні погляди, або за дореволюційну діяльність. Політичні
судові процеси 20-х – початку 30-х років послужили приводом для масових
репресій проти старої “буржуазної” інтелігенції. Технічну інтелігенцію
“спеців” найбільше звинувачували в контрреволюційності.

Усі ці беззаконня стали можливими в умовах режиму особистої влади
Сталіна. Які ж були причини утвердження такого режиму? Це відсутність у
країні традицій демократичної влади; низький рівень громадянської
політичної культури населення; зосередження політичної влади в руках
однієї партії. Диктатура пролетаріату, ради, адмінгоспапарат, армія,
міліція, суд, НКВС все це було підпорядковано Сталіну; від диктатури
класу відбувся перехід до диктатури партії; великий бюрократичний апарат
і його залежність від командно-адміністративної системи; надзвичайно
тонкий прошарок свідомих робітників брав участь у революції, а ще менший
– у соціалістичному будівництві; Сталін зосередив у своїх руках
визначальні посади: Генеральний секретар ЦК ВКП (б), міністр у справах
національностей, міністр робітничо-селянської інспекції. Підібрав собі
відданих помічників (Молотова, Кагановича та ін.).

Сталін вів боротьбу за повну владу 6 років з 1922 до 1929 рр. на
партійних конференціях, з’їздах аж до утвердження диктатури однієї
особи. У 1923 р. Ленін вніс пропозицію про необхідність усунення Сталіна
від керівництва партією. 21 січня 1924 р. Ленін помер. Його смерть стала
приводом боротьби за владу, яка перемістилася в площину Сталін –
Троцький. У 1929р. Троцький був висланий з країни. Переміг Сталін.
Побічним напрямком боротьби Сталіна за владу була боротьба з Каменєвим і
Зинов’євим. Вони виступили проти монополії Сталіна на владу, і в цьому
випадку переміг Сталін. У 30-ті роки були реальними успіхи в економіці.
Це ототожнювалось з іменем Сталіна. ВКП (б) змінилась по чисельності і
по якості членів партії: в 1924 р. в ній було 21% селян і 52%
робітників. В 1928 р. в ній було лише 10% селян, 35,2% робітників, 38,5
% партпрацівників. На 1933 р. у ВКП (б) 43% було службовців.

1929-й рік став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з
ленінськими соратниками за владу, став роком початку сталінського
перевороту та утвердження тоталітарного режиму в СРСР. Це був рік
початку заготовок державними органами зерна на селі з допомогою сили,
рік початку колективізації і масових репресій щодо селян.

Сталін не бачив своїх жертв, а бачив лише ворогів. Він не йшов у маси,
проявляв нетерпимість до критики, не користувався сучасною технікою в
пропаганді, для народу були недоступними знання про його особисте життя.
Він виступав за монополію партії на владу, проявляв увагу до армії. В
основі його політичного мислення була класова боротьба.

Шлях Сталіна в політиці пролягав від ідеї однопартійності до ідеї
єдиновладдя. Початок політичного терору припадає на 1934 рік (вбивство
С. Кірова). Термін “ворог народу” з цих пір стає замінником слідчих
дізнань. З 1966 делегатів ХVII з’їзду ВКП (б) було репресовано 1108 чол.
Число ув’язнених в систему таборів ГУЛАГ досягло 4 млн. чол. В СРСР була
відновлена каторга і смертна кара.

Причини репресій з точки зору Сталіна – це необхідність ліквідації
зговору, який мав на меті повалити радянську владу.

Якими були методи становлення режиму особистої влади? Це тотальний
контроль над суспільством; терор; використання загальнодержавних
організацій: ВЛКСМ, ВКП (б); обман населення (наприклад, про дострокове
виконання першої п’ятирічки); у пропаганді насаджувалась думка про
мудрість Сталіна – захисника ленінізму, гаранта зовнішньої безпеки;
особлива система підбору і розстановки кадрів, особливо найближчого
оточення Сталіна: Андрєєв, Жданов, Каганович, Мікоян, Хрущов, Єжов,
Берія, Калінін, Ворошилов, Молотов та ін. Усі вони слухняні виконавці
волі Сталіна. Одночасно вони створювали видимість колективного
керівництва.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Похожие записи