Реферат на тему:

Економічне і соціально-політичне становище Німеччини у міжвоєнний період

Перша світова війна і революція докорінно змінили економічне і
соціально-політичне становище Німеччини. Вона стала республікою,
демократичні права і свободи громадян, 8-годинний робочий день стали
реальністю. Ставлення до республіки було неоднозначним. Були політичні
сили (НДП і партія Центру), які готові були визнати Версальський мирний
договір при умові його пом’якшення. Були політичні сили, мета яких
полягала у відновленні монархії.

Наслідки війни для німецької економіки були важкими. Диспропорції у
промисловості, безробіття, нестача продуктів харчування і загроза голоду
– усе це мало місце в післявоєнній Німеччині. Інфляція досягла
величезних розмірів. Так, у 1919 р. 1 долар США дорівнював 14 марок, у
середині 1921р. він уже дорівнював 109 тис.996 марок. Наслідком інфляції
було розорення дрібних власників та дорожнеча, яка ще більше погіршила
матеріальне становище основної частини населення. Не дивлячись на
розруху німецька буржуазія отримувала значні прибутки. Широко
застосовувалась система державних субсидій монополістам.

Виступи робітників за свої права придушувалися воєнізованими
організаціями типу ”Стальний шолом”, “Вікінг” та ін. Взагалі, у
післявоєнній і післяреволюційній Німеччині було дві досить серйозні
проблеми: політичні дискусії з таких питань, як ставлення до
Версальського мирного договору і до Веймарської республіки. Саме навколо
цих проблем розгорталися найбільш запеклі політичні дискусії, які в
20-ті роки не раз переходили у збройну боротьбу тих, хто визнавав
Версальський мирний договір і Веймарську республіку, і тих, хто цього не
хотів робити.

У специфічній формі ці проблеми знайшли своє продовження і в 30-ті роки.

Листопадова революція не вирішила багатьох важливих завдань. Повністю
збереглась економічна могутність юнкерів. Вони, як і раніше, намагалися
відігравати важливу роль в політичному житті країни. Соціальні статті
Веймарської конституції значною мірою були декларативними.

Соціально-класову основу противників навіть доволі поміркованих змін в
Німеччині складали юнкера та ”королі вугілля і сталі”, найбільш типовими
представниками яких були Г. Стіннес, Е. Борзіг, Ф. Тіссен та ін. Вони
знаходились на позиціях войовничого невизнання наслідків німецької
революції і Версальського договору. Це і був феномен консервативного
екстремізму значної частини верхів німецького суспільства. Наприкінці
1919 р. уряд Веймарської коаліції (Демократична партія, центр і
соціал-демократи) активізував наступ на демократичні права німецького
робітничого класу. 13 січня 1920 р. був виданий закон про
фабрично-заводські ради, який забороняв страйки. Посилились репресії
проти лівих сил.

Одночасно йшов процес формування контрреволюційних військових
організацій, їх поповнювали демобілізованими офіцерами, студентами,
декласованими елементами. Рейхсвер у 1920 р. нараховував 400 тис.чол.

Страх офіцерства перед можливим скороченням армії до розмірів,
встановлених Версальським договором, спонукав його до думки про
необхідність усунення соціал-демократів з уряду, встановлення військової
диктатури, а потім і відновлення монархії. Змову очолили генерали Е.
Людендорф і Лютвіц. На чолі уряду мав стати крупний поміщик Капп. Вони
мали підтримку частини буржуазії і юнкерства.

8 лютого 1920 р. вони зажадали від уряду розпуску Національних зборів і
переобрання президента Еберта. Уряд і президент відхилили вимоги
заколотників, але і не здійснили запобіжних заходів.

13 березня в Німеччині почався заколот. Президент і уряд втекли до
Штутгарта. У Берліні владу захопив Капп. На боці заколотників був і
рейхсвер. Лише організовані соціал-демократами і комуністами робітники
витупили проти путчистів. Почався загальний страйк, в якому взяло участь
20 млн.чол. В окремих місцях робітники бралися за зброю. 13 березня під
час антикаппівської демонстрації тільки в Берліні від куль загинуло 42
чоловіки. Почалися бої з путчистами в Хеймніці, Лейпцизі, Галлі, Кілі,
Гамбурзі. У Рейнській області і Вестфалії була утворена 100-тисячна
Червона армія з десятками тисяч бійців. У Берліні не було світла, води,
не працював телефон. У країні утворився єдиний фронт робітників проти
реакції. Методами їх боротьби був загальний страйк і збройні повстання.
Диктатура Каппа була повалена, і він втік у Швецію. Робітничий клас
Німеччини врятував Веймарську республіку.

17 березня уряд Бауера і президент Еберт повернулися в Берлін. Першими
їх рішеннями була вимога припинення страйку, направлення монархічних
“добровольчих” загонів разом з 20-тисячним військом у Рейнську область і
Вестфалію для придушення революційних виступів робітників, що і було
зроблено. Робітничі демонстрації, за наказом генерала Секта, там просто
розстрілювалися. Суд нікого із вбивць не покарав. Із 705 судових позовів
704 – були виправдані. Одночасно було обіцяно покарати організаторів
заколоту, розпочати соціалізацію ряду галузей господарства. Обіцянки
уряду залишилися невиконаними.

У червні 1920 р. відбулися вибори до Рейхстагу. Соціал-демократи
втратили 50% голосів, комуністи набрали 589 тис. голосів виборців,
незалежні соціал-демократи отримали 5 млн. голосів.

26 червня партія Центру сформувала уряд без соціал-демократів із числа
Національної народної партії, партії Центру при підтримці націоналістів.
Його очолив Ференбах.

1920 рік став роком остаточного розколу в робітничому русі Німеччини на
лівих соціал-демократів (комуністів) і правих соціал-демократів.
Компартія Німеччини суттєво зміцнила свої позиції, об’єднавшись з
Незалежною соціал-демократичною партією у жовтні 1920 р. на з’їзді в
Галлі.

Уряд Ференбаха вирішив силою примусити робітників відмовитися від
страйкової боротьби. У березні 1921 р. на багато фабрик і заводів
Берліна, Гамбурга та ін. міст були введені загони поліції, що привело до
збройних зіткнень робітників з поліцією. Сили виявились нерівними. У
класових битвах 1921 р. робітники потерпіли поразку.

Економічне становище в Німеччині залишалося важким. Інфляція зростала. У
1921 р. золота марка коштувала 25 паперових, у січні 1923 р. – 11тис.
паперових марок. 90% рантьє позбулися своїх капіталів. Капіталісти за
кордоном за свої товари отримували валюту. Це привело до ще більшого
збагачення Стіннеса, Круппа, Вольфа та ін. З 1919 по 1923 рр. вони
вивезли за кордон 15 млрд. золотих марок. Саме в ці роки, коли основна
маса німців злидарювала, в Німеччині утворилися величезні концерни, як
наприклад Сіменс-Рейн-Ельбе-Шукерт-Уніон. Це була незалежна промислова
держава. На 1923р. Стіннес скупив 2890 заводів, багато банків,
пароплавств, газет і т. д. В ”імперії” Стіннеса працювало 1 млн. чол.

У сільському господарстві Німеччини були свої проблеми, зменшувалось
поголів’я худоби, низькою залишалась врожайність зернових. Юнкери
підняли ціни на зерно. Селяни потрапляли у фінансову кабалу від юнкерів.

Політичне життя цього періоду було відбиттям економічного становища.
Страх, невпевненість, банкрутства, збідніння мільйонів створили в
суспільстві атмосферу страху і непевності. Бажання повернутися до старих
добрих часів за допомогою ”сильної руки “ все глибше проникало у
свідомість мільйонів німців.

Цим пояснюється зростання воєнізованих фашистських організацій, лідери
яких закликали до ліквідації Веймарської республіки і відмови від
Версальського мирного договору. Засобами їх боротьби були путчі,
”патріотичні демонстрації”, вбивства політичних противників.

З травня 1921 р. по листопад 1922 р. канцлером Німеччини був Вірт
(партія Центру), міністром закордонних справ був Ратенау. Саме вони
стали на шлях налагодження відносин з радянською Росією, які обіцяли їм
серйозні вигоди. Однак так думали не всі. Прихильники американської
орієнтації були проти курсу Вірта-Ратенау. У червні 1922 р. Ратенау був
вбитий. Протести робітників, які вилилися в багатотисячні демонстрації,
нічого не змінили.

Проблема репарацій мала, перш за все, наслідки для внутрішнього
економічного життя. За 1919-1923 рр. Німеччина виплатила 8 млрд. золотих
марок репарацій. Це означало, що рівно стільки втратив бюджет. Тому
вимоги за відмову від виплати репарацій лунали як з боку буржуазії, так
і з боку трудящих. Окупація Францією Рурської області цю проблему ще
більше загострила. Одна частина німців на чолі з комуністами виступила
за повалення уряду В. Куно (голова уряду з листопада 1922 р.) і
ліквідацію окупації Рурської області. Друга частина німців, і, перш за
все, соціал-демократи, закликали німців до “демократичного єднання” у
боротьбі проти окупантів.

Протистояння між політичними силами Німеччини навколо проблеми Рурської
області досягло своєї кульмінації. Страйки, мітинги, демонстрації
збирали сотні тисяч людей у Берліні, Сілезії, Шлезвіг-Гольштейні та
інших місцях. 12 серпня 1923 р. відбувся загальний страйк. Уряд В. Куно
пішов у відставку. 14 серпня страйк було припинено. До влади прийшов
уряд Г.Штреземана (серпень-жовтень 1923 р.) – лідера Народної партії. До
уряду увійшли і 4 соціал-демократи.

У Німеччині насувався голод. Голодні безробітні ходили по полях, шукали
зерно, картоплю. Збройна варта стріляла в голодних людей. У таких умовах
на початку жовтня 1923 р. Штреземан отримав від Рейхстагу надзвичайні
повноваження. Рейхсвер і бойові загони юнкерів були приведені в бойову
готовність.

Ліві сили зі свого боку розпочали підготовку до збройного повстання в
Гамбурзі. 10 жовтня 1923 р. в Саксонії Тюрінгії комуністи і ліві
соціал-демократи утворили місцеві робітничі уряди. Уряд Г.Штреземана
направив туди 60 тис. війська рейхсверу, яке 21 жовтня ліквідувало
робітничі уряди в Саксонії й Тюрінгії.

Гамбурзьке повстання, яке почалось 23 жовтня 1923 р., було
кульмінаційним пунктом революційних битв робітничого класу післявоєнної
Німеччини. Рейхсвер його придушив. З цього часу лідером КПН стає Е.
Тельман. Репресії з боку влади за повстання змусили КПН піти у підпілля.

Таким чином, нове революційне піднесення завершилось новою поразкою
робітничого класу. 22 листопада 1923 р. була заборонена КПН. Причинами
поразки і на цей раз були завищені вимоги з боку організаторів боротьби.
Теза про диктатуру пролетаріату і тепер не була досить популярною.
Майбутнє Німеччини соціал-демократи і комуністи бачили по різному. Тому
між ними не було і не могло бути єдності дій як тепер, так і в
перспективі.

1923 рік став для Німеччини роком першої спроби своїх сил фашистами. Ще
в 1920 р. А. Гітлер очолив НСРП. У 1921 р. він досяг в партії
безроздільної влади, ліквідував виборні керівні органи і став
практикувати призначення на керівні посади ,ввів партійну символіку,
створив охоронні загони партії. Соціальною базою НСРП спочатку були
дрібні господарі, фрайкорівці, декласовані елементи. Партійна програма
передбачала передачу землі селянам, робітникам – справедливий розподіл
прибутків, торгівцям – зменшити конкуренцію на ринку з боку євреїв.
Політична частина програми передбачала боротьбу проти марксизму,
сіонізму і Версальського мирного договору. Фашисти виступали проти
видачі військових злочинців, проти демократичної парламентської
республіки.

Мета НСРП була так сформульована: оновити націю і завоювати світове
панування. Гаслами партії стали: “Майбутнє, або смерть”. ”Німеччина,
проснись!” На 1923 р. у партію уже пішли студенти, директори заводів,
кваліфіковані робітники, торговці. Усім їм Гітлер обіцяв те, чого вони
хотіли. І вони повірили в реальність його обіцянок. У НСРП було уже 55
тис. чол.

За таких обставин 8 листопада 1923 р. фашисти в Мюнхені спробували
здійснити державний переворот з метою реалізації своєї програми. Генерал
Е. Людендорф був призначений керівником армії, Гітлер проголосив себе
керівником імперського уряду. Вони одразу ж почали погроми робітничих
організацій та антисемітські погроми.

Путч у Мюнхені зазнав невдачі. Гітлер був заарештований і засуджений на
5 років ув’язнення (через 8 місяців його звільнили).Фашисти заявили про
себе, можна сказати, дещо передчасно. Німецька буржуазія, в умовах спаду
революційного руху, не потребувала їх допомоги. Не настав ще і час для
ліквідації Версальського договору. Разом з тим, слід пам’ятати, що з цих
пір розвиток фашизму і боротьба з ним стали стержнем новітньої історії
Німеччини. Ця боротьба тривала 10 років.

Соціал-демократи до чергового уряду, який був сформований лідером
католицької партії В. Марксом у листопаді 1923 р., не були запрошені.

У травні 1924 р. відбулися вибори до Рейхстагу. Комуністи дістали 3 млн.
голосів. Соціал-демократи втратили половину виборців. На цей раз В.
Маркс запросив соціал-демократів до уряду, адже виявилось, що комуністи
– це реальна політична сила.

В економіці Німеччини з 1924-1928 рр. мала місце стабілізація. На
промислових підприємствах впроваджували раціоналізацію, зростали темпи
промислового виробництва. Продуктивність праці в сталеварній
промисловості зросла до 129,5%, в гірничо-видобувній – до 131%.

У сільському господарстві були проблеми з нестачею землі. 36,2%
господарств мали лише по 0,5га землі, 23% – мали від 0,5 до 2 га землі.
У юнкерів і куркулів працювало понад 3 млн. батраків.

31 серпня 1924 р. уряд В. Маркса підписав план Дауеса. Глобальна його
мета була в тому , щоб підняти економіку Німеччини, щоб Німеччина
виплачувала репарації і не було революційних потрясінь. Кредити США для
Німеччини, а їх було надано понад 30 млрд. марок, були фундаментом цього
плану. Завдяки цьому Німеччина обігнала Англію і Францію по випуску
промислової продукції, було скорочено безробіття, дещо зросла зарплата
робітників, покінчено з інфляцією, відновлено торговельні зв’язки.

Прямі капіталовкладення в німецьку економіку здійснювали американські
компанії “Дженерал моторс”, “Форд”, ”Стандарт Ойл”. Набирали силу
німецькі кампанії “ІГ Фарбеніндустрі”, “Штальверке”. Тіссен, Флік, Вольф
забезпечували виплавку до 40% сталі і 43% чавуну в Німеччині. Фірми
“АЕГ” і “Сіменс” контролювали всю німецьку електропромисловість.

Грудневі вибори до Рейхстагу (1924 р.) стали свого роду референдумом
щодо плану Дауеса. Комуністи були найбільшими противниками плану Дауеса
і потерпіли на виборах поразку. Соціал-демократи виступали за план
Дауеса – збільшили своє представництво в Рейхстазі. Новий уряд у січні
1925 р. очолив Лютер.

Навесні 1925 р. помер президент Німеччини Еберт. На виборах новим
президентом Німеччини був обраний П. фон Гінденбург (за списками Антанти
– військовий злочинець). З 1924 по 1928 рік у політичному,
соціально-економічному житті Німеччини якихось особливих подій не
відбувалось. Обсяг промислового виробництва на 1927 рік був значно
більшим, ніж Англії і Франції, дещо скоротилось безробіття, підвищилась
зарплата працюючих.

31 березня 1928 р. П. фон Гінденбург розпустив парламент, і 20 травня
відбулися нові вибори. Урядовий блок втратив 1,5 млн. голосів.
Соціал-демократи і комуністи суттєво збільшили своє представництво в
рейхстазі, разом вони мали 40% всіх місць. На цей час у німецькому
суспільстві уже пройшла ейфорія від плану Дауеса, сподівання для
трудящих значною мірою виявилися примарними. Саме цим і пояснюється їх
полівіння. Уряд В. Маркса пішов у відставку.

У липні 1928 р. лідеру Соціал-демократичної партії Г. Мюллеру доручили
сформувати уряд “великої коаліції” (Народна партія, Демократична, партія
Центру і баварська Народна партія).Уряд Мюллера управляв країною до
березня 1930 р. За цей час уряд провів закон про скорочення допомоги по
безробіттю, сотні тисяч із них взагалі були позбавлені допомоги. В
лютому 1929 р. було узаконено 10-годинний робочий день. Було збільшено
ціни на газ, воду, електроенергію а також витрати на військові цілі.
Почалось таємне переозброєння армії.

Робітничі організації пробували чинити опір цим діям уряду. У відповідь
1 травня 1929 р. в Берліні була розстріляна демонстрація трудящих, 33
чол. було вбито. Ось з такими ”здобутками “Німеччина підійшла до
світової економічної кризи.

У жовтні 1929 р. у Німеччині почалась економічна криза, яка тривала до
1932 р. Тягар кризи для німців із-за репарацій був значно важчим, ніж в
Англії чи Франції. За цей час загальний обсяг промислового виробництва
скоротився на 40%, 68 тис. підприємств збанкрутували. Кількість
безробітних зросла з 2 млн. чол. у 1928 р. до 5,5 млн. чол. У 1932 р.
44,7% усіх промислових робітників Німеччини не мали роботи. Загальний
прибуток робітників і службовців скоротився з 44,5 млрд. марок у 1929 р.
до 25,7 млрд. у 1932 р.

У селі економічна криза боляче вдарила по земельних відносинах.
Примусовий продаж землі за борги збільшився в 4 рази. Заборгованість
сільського господарства в 1924 р. була 2 млрд. марок, а в 1932 р. – 13
млрд. Загальний прибуток від сільського господарства зменшився за роки
кризи на 30%.

У 1929 р. США запропонували Німеччині допомогу у вигляді нового плану
Юнга. Згідно цього плану передбачалось зменшення загальної суми
репарацій до 113,9 млрд. марок з щорічним погашенням в 2 млрд. протягом
37 років. Це було саме те, чого домагалася Німеччина. Всі контрольні
органи союзників у Німеччині було ліквідовано. Фінансування з боку США
отримувала, в першу чергу, німецька військова промисловість. У 1930 р.
війська Антанти очистили Рейнську область. Тоді ж уряд Г. Мюллера пішов
у відставку 30 березня 1930 р. Новий уряд очолив представник партії
Центру Г. Брюннінг. Цей уряд проіснував до 1932 р. Уряд був коаліційним.
До нього входили представники Католицької, Народної, Демократичної
партій. Цей уряд посилив наступ на життєвий рівень трудящих. Був
прийнятий декрет про подальше зменшення допомоги безробітним, пенсій і
збільшення податків. Середня зарплата робітників за 1929-1932 рр.
скоротилась на 50%. У той же час великі промисловці і торговці одержали
від держави кредит на суму в 2 млрд. марок, 4 млрд. одержали 13 тис.
аграріїв.

У Німеччині почастішали масові голодні демонстрації безробітних, вони
почали грабувати продовольчі магазини. Зіткнення з поліцією стали
непроглядним видовищем у німецьких містах. Кількість безробітних сягнула
5 млн. чол. Причому безробітними були робітники, вчителі, лікарі,
інженери. Гітлер каже: “Я попереджав, що листопадові зрадники до добра
не приведуть”.

У вересні 1930 р. уряд Брюннінга провів нові вибори до Рейхстагу.
Соціал-демократи втратили майже 600 тис. голосів, комуністи одержали 4,6
млн. голосів, що було на 1,300 тис. більше від попередніх виборів 1928р.

За фашистів на цих виборах проголосувало 6 млн.400 тис. чол., або у 8
разів більше, ніж у 1928 р. Цими людьми були дрібні торговці, ремісники,
селяни, інтелігенція, життєвий рівень яких катастрофічно погіршився в
роки економічної кризи, частина безробітної молоді. Усі вони втратили
довіру до лідерів соціал-демократії, які їх обманювали протягом багатьох
років. Вони повірили Гітлеру, який у своїй пропаганді стверджував, що
причиною усіх бід німців є Версальський договір і марксисти. Звідси
заклик до виборців підтримати НСРП, яка знищить Версальський договір та
його обмеження щодо воєнних озброєнь і воєнної активності Німеччини,
поверне усі території, які були відібрані згідно цього договору. Окрім
того, фашисти відверто заявляли, що вони розширять “життєвий простір” за
рахунок інших народів. Крупній буржуазії Гітлер обіцяв покінчити з
комуністами, колишнім офіцерам вермахту обіцяв створити армію, в якій
вони зможуть відновити свою службу і добитися кар’єри, дрібній буржуазії
і торговцям обіцяв розширити торгівлю і підвищити її добробут.
Націоналісти були в захопленні від такої перспективи розвитку Німеччини.

У пропаганді фашистів мала місце і критика капіталістів, а приєднання до
назви партії слова “соціалістична” стало обманом для багатьох
малостійких і відсталих робітників.

Такий успіх НСРП на виборах дозволив їм (без протидії з боку уряду)
приступити до створення своїх “охоронних загонів“ “СС” і штурмових
загонів “СА”. На них було покладено завдання допомогти НСРП “оволодіти
вулицею”. За таку послугу вони після приходу до влади партії мали стати
панами.

Нагадаємо, що в 1923 р. буржуазія не підтримала фашистів в їх намірах
взяти владу. Тепер, в умовах економічної кризи, безвихідності в
політичній і економічній сфері, буржуазія побачила у фашистській партії
ту силу, яка могла в короткі строки вивести Німеччину із складного
становища. У 1931 р. Я. Шахт сказав Гітлеру: “Я вірю, що ви станете
канцлером. Щоб не трапилось – ви можете розраховувати на мою підтримку”.

Економічна криза привела до погіршення матеріального становища
населення, а це ґрунт для критики демократії. Фашисти обіцяють навести
порядок в економіці. На 1932 р. фашисти стали найвпливовішою партією в
Німеччині. Соціал-демократи (нараховували 1,100 тис.чол.) і комуністи
залишались непримиренними ворогами. Агресивність фашистів злякала
багатьох німців, вони побачили, що влада слабка і не здатна захистити
демократію.

У 1931 р. уряд Німеччини заявив, що він припиняє виплачувати репарації.
США погодились з цим, оголосивши мораторій на борги на один рік. Це і
був кінець репараційного питання.

У жовтні 1931 р. в Гарцбургзі відбулась фашистська конференція, на якій
були Гітлер, лідер націоналістів Гугенберг, банкір Я. Шахт та ін. Усіх
їх об’єднувало прагнення знищити демократію і встановити терористичну
диктатуру. Гітлер отримав від них фінансову допомогу. Вони об’єдналися
для боротьби за встановлення в країні фашистської диктатури під проводом
НСРП.

Через 3 місяці, а саме 27 січня 1932 р. в Дюссельдорфі відбулася закрита
конференція промисловців, банкірів на якій Гітлер виклав свою програму
дій. Першим ділом, з його точки зору, слід знищити демократію – це
“панування глупоти”, потім належало знищити марксизм в Німеччині, потім
мав бути розширений “життєвий простір”, і на кінець – забезпечити
панування німців у світі.

Для вирішення цих завдань Гітлер зажадав створити армію у 8 млн. чол.
Учасники конференції схвалили цю програму Гітлера. Фінансові потоки від
них на потреби НСРП віднині стали регулярними і з кожним роком все
більшими.

Першими загрозу фашизму для існуючої в Німеччині буржуазної демократії
побачили комуністи. Як і в 1920 р., вони рішуче виступили проти
встановлення в Німеччині фашистської диктатури. Ця боротьба велась ними
в рейхстазі, а ще більше на вулицях міст і сіл. Фашистським мітингам і
демонстраціям комуністи протиставили свої. Часто колони фашистів і
комуністів у своїй ході перетинались. Рукопашні битви стали буденною
справою. Однак, як правило, переможцями в тих битвах виходили фашисти.
Їхні спец загони “СС” і “СА” уже оволоділи відповідною тактикою вуличних
боїв. Поліція їм не перешкоджала в нападі на робітничі колони.

У серпні 1930р. ЦК КПН звернувся до всіх трудящих Німеччини з “Програмою
національного і соціального визволення народу”. У ній комуністи
роз’яснювали політичну сутність НСРП, її цілі і закликали фактично до
ліквідації існуючої політичної влади в Німеччині. І на цей раз, як це
було в 1918-1919 і в 1923 р., широкі верстви населення не були готові до
таких дій. Хоча завдяки розгорнутій пропагандистській роботі серед
населення, а головне, збіднення, соціальна незахищеність мільйонів
німців розширяли вплив комуністів.

Постало питання про створення єдиного робітничого фронту. Кількість
членів КПН збільшилася з 116 тис у 1929 р. до 280 тис. чол. у 1932 р.
Вирішити це складне питання можна було тільки спільно з
соціал-демократами, за якими і в цей час йшла більшість робітничого
класу. Однак, лідери соціал-демократів тепер, як і в попередні роки,
категорично відмовлялися від спільних дій взагалі, проти фашистів
зокрема. Причиною цьому, як ми уже відзначали, було різне бачення
політичного становища Німеччини і можливих шляхів його зміни.
Соціал-демократи більше боялися комуністів , а не фашистів. Вони вважали
фашизм у Німеччині тимчасовим явищем, яке мало саме себе дискредитувати.

Старі партії Німеччини втрачали авторитет. Великі промисловці (Тіссен,
Шахт та ін.) стали відкрито підтримувати парію Гітлера, яка відкрито
виступала за відмову від Версальського договору, за зниження усім
податків, за відшкодування збитків від інфляції. Для жінок Гітлер
проголошує три К: Кірхен, Кіндер, Кюхен. Усім Гітлер обіцяє вирвати
Німеччину з болота.

Перед ним було два варіанти взяття влади в Німеччині: парламентським
шляхом і шляхом сили. Випробування другого напрямку відбувалося під час
вуличних зіткнень його партійних армій з комуністами. Не можна сказати,
що влада зовсім не реагувала на розбійницькі дії фашистів. Проти них у
1925-1932 рр. було порушено 40 тис. кримінальних справ. А результат?

Серйозною зброєю фашистів була їх пропаганда, яка була спрямована на
збільшення чисельності НСРП, впливу на населення. Головними її
напрямками було поширення антисемітизму (євреї нищать Німеччину),
ліквідація Версальського договору і покарання “листопадових злочинців”.
Матеріальними засобами в пропаганді було видавництво великої кількості
газет, листівок, проведення чисельних мітингів (одночасно інколи могло
відбуватися 2,4 тис. мітингів). На мітингах звучала патріотична і
маршова музика, пили багато пива, полихали феєрверки, організовували
багатотисячні нічні факельні ходи молоді і т.д.

Між тим у 1932 р. минав строк перебування П. фон Гінденбурга на посаді
президента Німеччини. Більшість політичних партій зійшлися на тому, що
переобрання П. фон Гінденбурга є політикою “найменшого зла”. Його
кандидатуру підтримала СДПН. У цьому досить відповідальному питанні
позиції соціал-демократів і комуністів розійшлися. КПН висунула
кандидатом у президенти, без всякої надії на успіх, Е. Тельмана.
Комуністи розгорнули передвиборчу кампанію під гаслами боротьби проти
фашизму, за соціальну Німеччину. Щодо останнього гасла, то воно було
явно недоречним і могло лише відштовхнути значну частину потенційних
противників фашистів від комуністів.

Вибори відбулися 13 березня 1932 р. П. фон Гінденбург набрав 18,6млн.
голосів, Гітлер – 11,3 млн., Тельман – 5 млн. і Дюстерберг (керівник
стального тресту, лідер націоналістів) – 2,5 млн. голосів. Гітлер, не
будучи громадянином Німеччини, отримав у спішному порядку статус
громадянина 22 лютого 1932 р. А гроші йому німецька буржуазія і банкіри
почали надавати задовго до виборів.

Оскільки в результаті виборів жоден із кандидатів не набрав більшості
голосів, то було призначено другий тур виборів на 10 квітня 1932 р.
Президентом у другому турі був обраний П. фон Гінденбург (одержав 53%
голосів виборців). Гітлер одержав 36,8% голосів виборців.

30 травня 1932 р. уряд Брюннінга під тиском Гінденбурга подав у
відставку. Новим канцлером Німеччини став Ф. фон Папен, прибічник
Гітлера. Це означало, що загроза встановлення влади фашистів ставала
цілком реальною. Уряд Папена ввів ряд надзвичайних заходів, у т. ч.
смертну кару за політичні виступи проти влади. Підприємці отримали право
на 50% скорочення зарплати робітникам.

Загрозу фашизму почали усвідомлювати і в СДПН. Тому-то вперше за всю
післявоєнну історію СДПН взяла участь в антифашистському конгресі, який
відбувся в Берліні 12 липня 1932 р. Результатом роботи конгресу було
утворення Комітету антифашистських дій. Антифашистські демонстрації, які
організовував Комітет, збирали сотні тисяч чоловік. Однак керівництво
СДПН, як і до цього часу, вважало основним засобом протистояння фашистам
парламентську боротьбу. А там між ними і комуністами спільних дій не
було.

Фон Папен розпустив Рейхстаг і 31 липня 1932 р. провів нові вибори до
Рейхстагу. НСРП отримала 13,7 млн. голосів виборців (це на 2 млн.
голосів більше, як було на попередніх виборах президента). Певного
успіху досягли і комуністи. Однак НСРП не могла сформувати свій уряд, що
і послужило підставою для розпуску тільки-що обраного парламенту.

6 листопада 1932 р. відбулися дострокові вибори у Рейхстаг. Комуністи
здобули 6 млн. голосів виборців, соціал-демократи – 7,2 млн., а НСРП
втратила 2 млн. голосів виборців. Кількість мандатів у них зменшилась з
230 до 196. У комуністів і соціал-демократів був 221 мандат. Серед
керівників НСРП і на середньому рівні почалася паніка, мав місце масовий
вихід із членів НСРП.

Після листопадових виборів 17 листопада фон Папен подав у відставку з
посади канцлера Німеччини. Канцлером став генерал К.Шлейхер. Його уряд
відмінив деякі надзвичайні закони уряду Папена. В історії Німеччини цей
уряд був перехідним до фашистської диктатури.

Наслідки листопадових виборів до Рейхстагу дуже стурбували крупну
буржуазію і прискорили прийняття нею рішення про передачу влади НСРП,
щоб її руками ліквідувати буржуазні свободи і встановити терористичну
диктатуру. 5 січня 1933 р. в Кельні відбулася нарада промисловців і
фінансистів Фегнера, Кірдорфа, Тіссена, Шредера з Папеном і Гітлером.
Було вирішено, що Гітлер повинен стати канцлером Німеччини.

Опір наступу фашизму після листопадових виборів значно посилився. Однак
були об’єктивні фактори, які стримували антифашистський рух – це розкол
робітничого руху, демагогія і терор фашистів уже привели до
нейтралізації значного числа їх противників.

Виконуючи рішення Кельнської наради, П. фон Гінденбург 30 січня 1933 р.
призначив Гітлера канцлером Німеччини. Відтепер фашисти в Німеччині
отримали владу і відповідно їх можливості для реалізації своєї програми
зросли. Це була влада крупного промислового і фінансового капіталу. Це
видно і з складу уряду. До уряду Гітлер запросив Гугенберга, Шахта,
Геринга, Геббельса, Фріка, Бломберга, Папена та ін.

В історичній, а ще більше в політичній літературі існує проблема, на яку
до цих пір немає однозначної відповіді: чи обирав німецький народ
Гітлера канцлером? Давайте будемо виходити із того, що було декілька
причин того, що Гітлер став канцлером. Перша із них – це бажання
крупного капіталу мати політичного лідера, який би гарантував
незмінність політичного курсу і забезпечував би їм можливість отримувати
великі прибутки. Економічна причина, вірніше сказати її наслідки, були
другою причиною і, на кінець, не варто забувати про пропаганду, в якій
робився наголос на можливий в Німеччині путч з непередбачуваними
наслідками. Німці згадали 20-ті роки, інфляцію, безробіття. Ще раз
потрапити в ту ж саму ситуацію вони не хотіли. І це зафіксували для
історії виборчі кампанії у Німеччині на початку 30-х років.

1 лютого 1933 р. в Німеччині було розпущено Рейхстаг і призначено нові
вибори на 28 лютого 1933 р. Зауважимо, що підготовка до нових виборів
проходила в умовах дії надзвичайного декрету, підписаного П. фон
Гінденбургом 4 лютого 1933 р. Згідно цього декрету та інших указів, уряд
Гітлера мав право забороняти будь-які збори громадян, закривати газети.
Поліція отримала право застосовувати зброю проти громадян на її розгляд.
Все це було спрямовано, перш за все, проти комуністів – найпослідовніших
борців проти фашизму. За перші шість тижнів діяльності уряду Гітлера в
тюрми було ув’язнено 18 тисяч комуністів. Ув’язненими були і
соціал-демократи, і представники демократичної інтелігенції. Терор в
небачених до того розмірів, шовіністична і націоналістична пропаганда
мали позбавити німецький народ здатності до боротьби.

Комуністи не мали наміру здаватися без бою. У рядах КПН було уже 300
тис. чол., на їх стороні було більше 6 млн. виборців. Це був той ґрунт,
спираючись на який можна було вести боротьбу проти фашистів. Кінцевий
успіх і тепер був можливий лише за умови спільності дій з
соціал-демократами. ЦК КПН звернувся до керівництва СДПН і Загального
об’єднання німецьких профспілок з пропозицією про спільні дії. Ця
пропозиція, як і багато інших до цього часу, ними була відхилена.

Нова тактика соціал-демократів полягала в тому, що уряд Гітлера своїми
діями сам себе дискредитує. Тому потрібно лише зачекати, коли це стане
реальністю. Така тактика з боку СДПН фактично допомогла Гітлеру не
тільки утримати владу, але й встановити диктатуру і розпочати реалізацію
своїх злочинних планів.

Цьому передувала скликана Гітлером 20 лютого 1933 р. нарада
найвидатніших промисловців Німеччини. Питання на ній було одне:
підготовка до наступних виборів у Рейхстаг. Саме для виборчої кампанії
Гітлера вони виділили 3 млн. марок. Тоді ж Гітлер заявив, що наступні
вибори до Рейхстагу будуть останніми в найближчі 100 років.

27 лютого 1933 р. фашисти організували провокацію, підпалили власний
Рейхстаг. Цей терористичний акт їм був необхідний , щоб ліквідувати
комуністичну опозицію. Гітлер , прибувши на пожежу, одразу ж заявив, що
це початок комуністичного повстання і, що сам бог нам каже, що потрібно
знищити комуністів. Тієї ж ночі по всій країні по завчасно заготовлених
списках було заарештовано 10 тис. комуністів і антифашистів. Вони стали
першими поселенцями в концентраційних таборах у Бухенвальді, Дахау та
ін. місцях. На 1939 р. у концтаборах утримувалось понад 1 млн. чол.

28 лютого 1933 р. П. фон Гінденбург підписав указ “Про охорону народу і
держави”, згідно якого були скасовані ті статті Веймарської конституції,
що гарантували громадянам свободу особистості, слова, преси, зборів і
спілок. КПН перейшла на нелегальне становище. 3 березня 1933 р. був
заарештований і ув’язнений у тюрму лідер КПН Е.Тельман.

У такій внутрішньополітичній обстановці 5 березня 1933 р. в Німеччині
відбулися вибори до Рейхстагу. КПН здобула значний успіх, 4 млн.850
тисяч виборців віддали їй свої голоси. 7 млн.180 тисяч виборців
голосували за СДПН. НСРП набрала 17 млн. 200 тисяч голосів (43,9%).
Проти неї голосувало 22 млн. виборців.

Для здобуття більшості в Рейхстазі і надання уряду надзвичайних
повноважень легальним шляхом уже після виборів уряд Гітлера вдався до
позапарламентських методів боротьби: були заарештовані усі 81 депутат –
комуніст, а їх мандати визнані недійсними. Число депутатів Рейхстагу
скоротилось до 556 осіб, а кваліфікована більшість зменшилась з 432 до
378 депутатів.

14 травня 1933 р. КПН була оголошена поза законом і пішла у підпілля,
чимало її членів емігрувало. Опір комуністів фашистам продовжувався у
формі видавництва і розповсюдження листівок, вивішування червоних
прапорів і т. д.

Наступною політичною жертвою фашистів уже в березні 1933 р. стали євреї.
Були спустошені цілі єврейські квартали, десятки тис. євреїв були
відправлені в концтабори, чимало євреїв втекло за кордон.

Менше як через місяць після виборів, 23 березня Рейхстаг (на цей час
фашисти уже мали більшість мандатів) 441 – за і 94 – проти
(соціал-демократи) схвалив закон “Про повноваження уряду”. В ньому були
зафіксовані надзвичайні повноваження, які означали знищення Рейхстагу,
позбавлення його законодавчих функцій. Відтепер укази і розпорядження
канцлера та його уряду заміняють закони Рейхстагу. Одночасно з цим
почалась чистка органів держапарату на основі расових і політичних
ознак. На державній службі лишалися вірні фашистам люди.

2 травня 1933 р. фашисти розгромили профспілки, майно їх було
конфісковане, керівництво кинуто в концтабори. Новим профспілковим
об’єднанням став Німецький трудовий фронт. Тоді ж були розпущені усі
інші масові організації трудящих (спортивні союзи, лікарські каси,
освітні та інші товариства).

9 травня 1933 р. поліція заарештувала Г. Димитрова, Попова, Танєєва і М.
Ван дер Любе. Їм було пред’явлене звинувачення в підпалі Рейхстагу.

22 червня 1933 р. була заборонена СДПН. Керівництво партії емігрувало в
Прагу, частина рядових членів партії пішла у підпілля. Незабаром
буржуазні партії заявили про “саморозпуск”.

З цих пір в офіційній пропаганді робиться наголос на те, що “Гітлер
врятував Німеччину”. Таким чином, за перші 100 днів фашисти докорінно
змінили політичне життя в країні, стали на шлях ліквідації
парламентського устрою. У кінці 1933 р. цей процес був завершений.
Диктатура однієї партії, проти чого так боролись комуністи, стала
суворою реальністю в Німеччині.

З 21 вересня по 23 грудня у Лейпцизі проходив судовий процес над лідером
Комінтерну і керівником Болгарської Комуністичної партії Г.Димитровим.
Організатори судового процесу ставили дві мети: скомпрометувати
комуністичний рух і себе показати як прибічників міжнародного права. Г.
Димитрову на суді було пред’явлене звинувачення в підпалі Рейхстагу.
Доказів слідство не змогло зібрати. Сам же Г. Димитров проявив мужність
і високу політичну ерудицію, що дало йому можливість перетворити судовий
процес у викриття злочинності всієї фашистської системи.

Суд у Лейпцизі змушений був виправдати Г. Димитрова. Засудили лише Ван
дер Любе (виправданий Верховним судом ФРН у 1980 р.). Це була перша
реальна перемога антифашистів.

Важливі зміни відбулися в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на
нечуване для мирного часу розширення державного регулювання
господарського життя з метою виходу із економічної кризи. При збереженні
приватної власності на засоби виробництва була суттєво обмежена свобода
підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені
державним регулюванням.

Гітлер не думав виконувати свої обіцянки по вирішенню проблем дрібних
власників. Розчарування політикою Гітлера докотилось і до штурмових
загонів, вони хотіли здійснити “другу революцію”. У ніч на 30 червня
1933 р. Гітлер, випереджаючи можливу спробу перевороту, організував
вбивство 1200 чоловік із штурмових загонів і самої НСРП. Серед вбитих
були начальник штабу штурмових загонів капітан Рем, колишній
рейхсканцлер Німеччини генерал Шлейхер та ін. керівники цієї
організації. Ця подія увійшла в історію Німеччини як “Ніч довгих ножів”.
З цих пір на перше місце в політичній боротьбі Гітлера виходить СС
(керівник Гіммлер) і СД – гестапо (таємна поліція). Розправу з опозицією
в рядах НСРП здійснила СС.

Починаючи з 1933р., Німеччина, як і інші капіталістичні країни, почала
повільно виходити з економічної кризи. У Німеччині цей процес був надто
збоченим надвисокими темпами розвитку військової промисловості. Державне
регулювання цього процесу набирало абсолютної величини. Додамо, що і
сама система управління економікою в надкороткі строки була перебудована
на засадах “фюрерства”. Менші за виробничими потужностями підприємства
підкорялися більшим, були ліквідовані усі виборні посади на виробництві.
Керівники підприємств отримували звання фюрер заводу, фабрики. Їх влада
на підприємстві нічим і ніким не обмежувалася. Це полегшувало
переведення господарства на воєнні рейки. Програма мілітаризації
економіки Німеччини передбачала підготовку воєнної сировинної бази,
форсування розвитку воєнної промисловості, підготовки робочої сили і
продовольчої бази та створення спеціальних органів управління цими
процесами.

Слід відмітити, що комплекс ось цих адміністративно-господарських
заходів сприяв суттєвому зростанню промислового виробництва, особливо
видобутку вугілля, виробництву заліза, сталі, міді, нікелю та ін.
матеріалів. З 1932 по 1933 рр. у два з лишком рази Німеччина збільшила
ввезення сировини і нафтопродуктів із за кордону. Чотирьохрічний план
(1936-1939 рр.) передбачав забезпечення незалежності Німеччини в галузі
виробництва стратегічних матеріалів.

Будівництво воєнних заводів відбувалося форсованими темпами. Частка
витрат на армію в бюджеті країни постійно зростала і досягла в 1938-1939
бюджетному році 58% (у 1933 р. вона складала 7%). У реальних цифрах це
виглядало так: у 1933 р. на воєнні цілі витратили 750 млн. марок, у 1934
р. – 1 млрд. марок, у 1935 р. – 2,3 млрд. марок, у 1938 р. – 15,5 млрд.
марок. Гасло фашистів: “Гармати замість масла!” здається реалізовувалося
з випередженням.

Вермахт був розбитий на міністерства армії (Фріч), авіації (Герінг),
флоту (Редер). Одночасно були утворені відповідні штаби. Шахт був
призначений міністром воєнної економіки. Він заявив, що головною
проблемою німецької політики було здійснення програми переозброєнь
швидкими темпами і в достатніх розмірах. Цій же меті відповідало рішення
Гітлера про ремілітаризацію Рейнської 100-кілометрової зони. До речі, на
референдумі з цього питання 98,8% німців підтримали цей крок Гітлера.

Згідно програми озброєнь, одночасно здійснювалась воєнна і політична
підготовка до війни. Валюту використовували на закупку найнеобхіднішої
продукції для озброєнь. Передбачалось налагодити виробництво пального,
синтетичної гуми. Особлива увага приділялась металургії. У 1936 р.
Гітлер поставив завдання через 4 роки мати бойову армію.

Матеріальне становище населення Німеччини із-за витрат на підготовку до
війни не могло бути задовільним. Закон від 20 січня 1934 р. “Про
організацію національної праці” скасував усі права робітників. Власник
підприємства фюрер встановлював подовженість робочого дня, розцінки за
виконану роботу, накладав на робітників штрафи, покарання і т. д. Все це
характеризувалось як реалізація в Німеччині ідеї “соціального миру і
остаточної ліквідації класової боротьби”. Страйки, мітинги протесту з
вимогами збільшення оплати праці були заборонені. Деяким категоріям
працюючих (будівельникам, металургам) було заборонено змінювати місце
роботи.

У червні 1935 р. був завершений процес утвердження обов’язкової трудової
повинності. Тим самим юнаки і дівчата безкоштовно створювали значні
матеріальні цінності. Там же в таборах праці юнаки і дівчата освоювали
військові професії.

Особливе місце в підготовці до війни було відведене німецькій молоді,
зламу у неї здорових людських якостей. Гітлер говорив, що “молодь
повинна бути байдужою до болю. Я хочу бачити в її погляді нестриманість
хижацького звіра”. І для досягнення цього ефекту виховання молоді велось
у дусі націоналізму, расизму та антикомунізму. Знання для молоді були
оголошені зайвими. У школах 5 разів на тиждень були уроки фізкультури.
Молодь була зобов’язана кожного року 6 місяців працювати в закладах
держтрудслужби (без довідки про це їх не приймали у вузи). Перемога
німецької олімпійської команди на Олімпіаді 1936 р. була сильним
поштовхом для утвердження в свідомості німців думки про їх зверхність і
всемогутність.

Зарплата робітників, не дивлячись на інтенсифікацію їх праці, не тільки
не зросла, але навіть знизилась на декілька пунктів. Робочий день тривав
не менше 10 годин.

Складними були відносини в аграрному секторі. Юнкери і поміщики отримали
від держави пільги на сплату кредитів. Спадкові двори (ті, що мали
земельний наділ від 7 до 125 га. землі і їх володарі були арійцями)
звільнялись від земельного податку, від податку на спадковість і ін.
Чимало штурмовиків отримали земельні наділи. На 1939 р. зросло число
землевласників, які мали наділи до 18,5 га.

Протилежними були дії уряду щодо торговців. З 1933 по 1939 р. у
Німеччині в примусовому порядку було закрито 160 тис. дрібних крамниць.

Разом з тим, за рахунок організації додаткових робіт і, перш за все,
будівництва автобаннів, аеродромів, військових заводів (а їх було
збудовано 300, в т. ч. 60 – авіаційних, 45 – танкових, 76 – хімічних)
безробіття скоротилося до 448 тис. у 1938 р. Уряд Гітлера контролював
співвідношення між цінами і зарплатою працюючих, внаслідок чого інфляція
в країні суттєво скоротилась, марка стабілізувалась.

Буквально процвітали великі монополії, отримуючи великі держзамовлення.
Наприклад, концерн “Герман Герінг верке” з 1937 р. по 1939 р. об’єднав
177 заводів, 69 гірничопромислових і металургійних заводів, 56 торгових
кампаній, 46 транспортних підприємств, 15 будівельних фірм та ін.
Прибутки концерну “І. Г. Фарбен Індустрі” в 1939 р. зросли до 363 млн.
марок. Це монопольне об’єднання виробляло 25% штучних добрив, 80%
синтетичної гуми, близько 100% синтетичного бензину і барвників. Концерн
Круппа, який виробляв зброю, в цей час отримав 21,1 млн. марок чистого
прибутку. Різко збільшились прибутки Стального тресту, капітал якого
досяг 800 млн. марок. У 1928-1929 рр. він виробляв 41% сталі і 43%
чавуну. В такому ж напрямку йшов розвиток і банківської справи. У 1929
р. банки Берліна зосередили 67,5% усіх вкладів.

Ідеологічна обробка фашистами населення Німеччини здійснювалась за умов
відсутності політичної опозиції. Сутністю фашистської ідеології був не
тільки націоналізм, а й звірячий шовінізм, політичний бандитизм, система
провокацій і катувань у відношенні до робітничого класу, дрібної
буржуазії та інтелігенції. Метою ідеологічної роботи було утвердження
всесилля держави і підкорення всього народу авторитаризму. Непокірні
мали бути знищені любими засобами.

Фашистська ідеологія отруїла шовінізмом значні верстви населення, у т.
ч. і частину німецького робітничого класу. Фашисти використовували і
національні почуття, скривджених Версальським договором німців.

Основні положення фашистської ідеології були викладені Гітлером у книзі
“Майн Кампф”. Ця книга була видана в Німеччині 8-мільйонним тиражем і
часто в примусовому порядку поширювалась серед німців. У ній Гітлер
обґрунтував теорію про перевагу германської раси, яка не повинна
допускати змішування з іншими расами, про недостачу “життєвого простору
для німців”. Німеччина повинна завоювати його шляхом війни на Сході, в
ході якої мали бути допустимі “найбільш безжалісні методи боротьби”.
Кінцевим наслідком війни для німців мав бути достатньо високий рівень
життя. Ця теорія мала виправдати плани завоювання світового панування
німецьким імперіалізмом. Вона утверджувала застосування сили і
заперечувала мирне розв’язання міжнародних проблем.

Для реалізації цих планів уже в березні 1933 р. було створено
міністерство народної освіти і пропаганди на чолі з Геббельсом. Невдовзі
були утворені обласні органи пропаганди. Під їх контроль підпали усі
газети, були змінені їх редактори. У країні була запроваджена сувора
цензура, було заборонено ввозити і розповсюджувати на території
Німеччини іноземну пресу.

Імперське управління культури прийняло рішення, (і неухильно його
виконувало), по спаленню на вогнищах творів таких німецьких
письменників, як Г. Гейне, Г. Манна та ін. “Чорні списки” заборонених
книг і чистка бібліотек стали звичними і масовими явищами. У них були
занесені 2000 найменувань. Спалення книг Геббельс назвав святом
національної культури. На знак протесту проти терору 250 письменників
залишили Німеччину. У роки влади фашистів справжню національну
літературу уособлювали твори І. Бехера, В. Бределя, А. Зегерс, Г. Манна,
А. Цвейга, Е. Ремарка, Т. Манна та ін.

Фашисти широко використовували радіомовлення. Причому німці могли
слухати тільки німецьке радіо. Слухання передач з СРСР каралося
відправленням у концтабори.

На екрани кінотеатрів ринула велика кількість націоналістичних і
мілітаристських фільмів. Пісні, їх слова і мотиви закликали до помсти.
Офіційним привітанням в Німеччині стало “Хайль Гітлер!”.

Фашисти оголосили школу і виховання основою “озброєної нації”. Головними
навчальними предметами в школах були расова теорія і воєнна ідеологія,
також військові заняття. Усі вчителі шкіл і студенти вузів повинні були
брати участь у воєнізованих політичних організаціях. Для молоді були
створені нові організації, такі як “Гітлерівська молодь” (8 млн. чол.),
“Молода нація”, “Союз німецьких дівчат”. Вони охоплювали в примусовому
порядку майже усіх дітей та підлітків віком від 10 до 18 років.

Ми уже відзначали, що в Німеччині були заборонені усі політичні партії,
окрім НСРП. КПН, СДПН намагалися продовжувати свою роботу в умовах
підпілля. Форми їх роботи були адекватними політичним умовам:
нелегальний випуск газет, листівок. Мета нелегальної політичної
діяльності була в тому, щоб підтримувати моральний дух. антифашистів. На
жаль і тепер єдності дій КПН і СДПН не було. У період з 1937-1939 рр.
мали місце поодинокі страйки в Берліні, Рурській області. Вони не
відзначалися масовістю учасників і впертістю в досягненні своїх вимог.
Морально робітничий клас уже був зломлений. Страх поселився в душі
багатьох німців.

2 серпня 1934 р. помер президент Німеччини П. фон Гінденбург. Гітлер
провів референдум з питання об’єднання двох посад канцлера і президента
в одній особі, що і було завершенням реформування державного устрою.
Більшість німців підтримали цю пропозицію. Зауважимо, що на цей час він
уже обіймав посаду Верховного судді і фюрера партії. Тепер йому офіційно
присвоїли звання “фюрер німецького народу”. Ряди НСРП зросли на цей час
зі 180 тисяч до 1 млн. членів. Дві третини в ній було робітників і
селян, одна третина складали люди віком до 30 років. Так завершилося
утвердження єдиновладдя лідера НСРП, встановлення тоталітарної
фашистської диктатури.

У кінці 1937 р. – початку 1938 р. серед німецького керівництва виникли
розбіжності з питань про методи і темпи озброєння Німеччини і про
політику щодо західних держав. Я. Шахт і Ф. Тіссен вважали за необхідне
розширяти імпорт, накопичувати валюту, отримати нові кредити від США і
лише потім починати війну.

Інша група, а саме представники “І. Г. Фарбеніндустрі” вважала, що
необхідно виконати любою ціною 4-річний план озброєння і, не дивлячись
на загрозу війни на два фронти, приступити до виконання програми
завоювань. Ось ця остання точка зору була прийнята Гітлером. Це привело
до змін в уряді і в керівництві збройними силами. У листопаді 1937 р.
подав у відставку Я. Шахт. У січні 1938 р. пішов у відставку
генерал-фельдмаршал В. Бломберг, а в лютому і головнокомандуючий
сухопутною армією генерал-полковник Річ, міністр закордонних справ К.
Нойрат.

Вони були замінені вірними однодумцями Гітлера. Гітлер зайняв посаду
воєнного міністра, проголосив себе верховним головнокомандувачем,
створив верховне командування вермахту на чолі з генерал-полковником
В.Кейтелем. Сухопутні сили очолив В. Браухіч, генерал-фельдмаршал
Г.Герінг став на чолі в військово-повітряних сил (люфтваффе). Міністром
закордонних справ Гітлер призначив І. Ріббентропа, а міністром
господарства – В. Функа. Це був уряд війни. Справа була лише в часі її
початку.

Таким чином, у Німеччині в 30-ті роки була встановлена класична модель
тоталітарного режиму. Виникає питання, чому саме Німеччина стала такою
країною? Адже Німеччина не була відсталою країною. Навпаки, вона була
однією із найбільш розвинених країн капіталізму, поступаючись за рівнем
розвитку тільки США. Могутність німецької буржуазії була величезна.
Робітничий клас був багатомільйонним і добре організованим (СДПН, КПН).
Ще в 1928 р. ці партії отримали 40% голосів виборців.

І в цій державі до влади прийшов фашизм, який поставив під загрозу всю
цивілізацію. До того ж прийшов до влади легально, за підтримки значних
верств населення країни. Так чому ж, які були основні причини приходу до
влади фашистів? Однозначної відповіді не це питання до цих пір немає. Є
думка, що всьому винен особисто Гітлер, а звідси висновок про
випадковість фашизму в Німеччині. Є думка, що тоталітаризм взагалі – це
результат вторгнення в історичний процес ХХ століття сліпих,
ірраціональних сил. Є думка, що фашизм міг стати реальністю тільки
завдяки політичній і фінансовій підтримці з боку крупної буржуазії.

Біля витоків німецького фашизму, на наш погляд, була Веймарська
конституція, яка зберегла економічну могутність юнкерства, Рейхстаг,
наділила надзвичайними повноваженнями президента республіки аж до права
оголошувати в країні надзвичайний стан. Це був ґрунт для боротьби
консерваторів проти республіки, проти невизнання наслідків Першої
світової війни. Звідси бере початок консервативний екстремізм верхівки
німецького суспільства (Г.Стіннес, Ф. Тіссен та ін.).

Разом з тим, дуже скоро вони переконались, що однією тільки військовою
силою ліквідувати республіку неможливо. Необхідно було створити масову
базу і знайти лідера близького до народу, який би повів більшість за
собою. НСРП і Гітлер якраз і стали тією основою для
антиреспубліканського перевороту. Економічний стан Німеччини після
війни, а ще більше в роки економічної кризи був надсприятливим для
діяльності такого роду політиків. Вони легко переконали більшість
суспільства в тому, що вина за біди народу Німеччини лежить на
революції, парламентському устрої, лівих партіях. Довоєнне життя ними
ідеалізувалось. Це і був консервативний екстремізм мас і його потяг до
авторитарної державної влади.

Економічна стабільність і покращення матеріального становища населення в
1924-1928 рр. трохи не похоронила НСРП. За неї у 1928 р. голосувало 2,5%
виборців, що дало їй у Рейхстазі 12 місць від загального числа 490.

Економічна криза 1929-1932 рр. круто змінила і політичну ситуацію в
Німеччині. Падіння виробництва, безробіття (7,5 млн.) призвели до
великих матеріальних труднощів. Дрібні власники втратили свої прибутки,
потрапили в боргову залежність.

Репараційна система і відсутність колоній поглиблювали економічну кризу
та її наслідки в Німеччині.

Соціал-демократи уже не задовольняли крупну буржуазію. Політична влада
передається центристам (Г. Брюннінг), а потім і консерваторам (фон
Папен).

Невдоволення органами державної влади, яка не захищала середній клас від
ударів економічної кризи, швидко переросло в невдоволення
соціал-демократами, які були при владі в післявоєнні роки.

НСРП, навпаки, виступала в ролі борця за національне визволення
Німеччини “з-під гніту єврейсько-марксистсько-капіталістичної
олігархії”. Вдячні німці без особливих застережень все більше і більше
віддавали свої голоси НСРП.

Прихід до влади фашистів був забезпечений комплексним підходом до цієї
проблеми, а саме “в результаті підтримки дрібнобуржуазних
екстремістських мас та підтримки екстремістської верхівки німецького
суспільства. “Надзвичайщина” внаслідок декретів президента (на 1932 р. –
66 надзвичайних указів) з 1930 р. стала основним важелем управління
країною. Це був шлях до обмеження парламентської демократії”.

Робітничий рух, із-за протилежності стратегії СДПН і КПН, був
розколотий. СДПН за основу своєї стратегії взяла парламентську боротьбу
(фашисти проти парламенту), КПН за основу своєї стратегії взяла курс на
соціалістичну революцію, тобто ліквідацію Веймарської республіки. До
речі, і СДПН і КПН займали антифашистську позицію. Звідси і були
протилежними тактики: СДПН виступала за підтримку буржуазних урядів, як
“меншого зла порівняно з фашизмом. КПН виступала за встановлення
диктатури пролетаріату. Це був нереальний політичний курс боротьби проти
фашистської загрози. До того ж соціал-демократію вони розглядали як
“ліве крило фашизму”, як “соціал-фашизм”.

Завершуючи розгляд економічного і соціально-політичного становища
Німеччини в 1920-1939 рр., давайте поставимо ще одне питання і спробуємо
на нього відповісти: чи був опір фашизму і які заходи здійснював уряд
Гітлера, щоб його подолати? У листопаді 1933 р. Гітлер провів перший
плебісцит з питання про довіру уряду. 4,5 млн. чол. відповіли негативно.
У серпні 1934 р. був проведений другий плебісцит з питання об’єднання
двох посад канцлера і президента – 7 млн. чол. дали негативну відповідь.
З 1935-1937 рр. практично припинився опір фашизму з боку робітничого
класу.

Чому? Робітники були позбавлені своїх політичних партій, профспілок,
фабзавкомів. Усі ці завоювання революції 1918-1919 рр. уже були
втрачені. У країні була введена карткова система у вигляді “постійних
списків споживачів”. У травні 1934 р. був прийнятий закон, який
затрудняв перехід робітника з одного підприємства на інше. У 1935 р. в
Німеччині була введена єдина трудова книжка і загальна трудова
повинність як форма позаекономічного примусу. Примус з боку фашистів до
робітничого класу ставав основним методом.

Однак мали місце і заходи соціального заохочення для робітників. Додамо,
що об’єктивна реальність по завершенню економічної кризи змінювалась на
користь робітників: зменшувалось число безробітних. У 1939 р. їх
залишалось всього 120 тис. Зарплата також зростала за рахунок залучення
у виробництво жінок і оплати позаурочних годин. Створювалась система
захисту робітників від звільнення з роботи. Благодійні кампанії мали
засвідчити турботу держави про робітника. Гроші на ці цілі збирали як з
робітників, так і з підприємців. Кошти витрачались на допомогу
безробітним, для організації спортивних, туристичних походів, розвитку
любительських театрів і т. д. Це спонукало робітників миритися з іншими
неподобствами від фашистського уряду, спочатку вести себе пасивно,
обережно, а з часом в своїй більшості перейти до активної підтримки
фашистського режиму. Цим пояснюється достатньо міцна соціальна
стабільність фашистського режиму і слабкість внутрішнього опору фашизму.
За таких умов самі німці не могли ліквідувати фашистський режим.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Похожие записи