Реферат на тему:

Економічне і соціально-політичне становище Іспанії у міжвоєнний період

У роки Першої світової війни Іспанія дотримувалась політики
нейтралітету. В певній мірі це дало їй можливість не тільки нічого не
втратити за час війни, але й наростити об’єми промислового виробництва.
Видобуток вугілля зріс з 4 до 5 млн. т., виплавка сталі – з 242 до 400
тис. т. У країні виникло 500 нових підприємств. Основну масу робітників
складали ремісники. Кадрових індустріальних робітників було не більше
25%.

Золотовалютні ресурси країни зросли в 4 рази. Закінчення війни обірвало
“процвітання” Іспанії. Вона залишалась аграрно-індустріальною країною з
середнім розвитком капіталізму і з значними залишками феодальних
відносин у сільському господарстві: натуральна форма оренди, панщина. За
приблизними даними, 150 тис. поміщиків володіли 12 млн. га землі, тоді
як земельна площа близько 1 млн. дрібних власників складала 6 млн. га
землі. Поряд з цим в Іспанії нараховувалося майже 2,5 млн.
сільгоспробітників, які зовсім не мали землі.

В Іспанії була збережена конституційна монархія на чолі з королем
Альфонсом ХІІІ Бурбоном. Виконавча влада належала королю і уряду, який
він призначав. Законодавчу владу король розділяв з Кортесами, які він
сам скликав і розпускав. У Кортесах були феодали з по життєвим правом
засідань і депутати, обрані на основі обмеженого виборчого права.
Політичне керівництво в країні здійснювали дві монархічні партії:
Консервативна і Ліберальна. Вони представляли інтереси поміщиків,
церкви, великого капіталу, військових.

Роль церкви в іспанському суспільстві була досить значимою. Вона
володіла великими капіталами, які вкладала в промисловість, банківську
справу, транспортні компанії, контролювала народну освіту і т. д. У
країні з населенням близько 25 млн. чол. було понад 60 тис. церков і
каплиць, не менше 4 тис. монастирів, понад 200 тис. священиків і
монахів. Церква підкорила собі шкільну систему та університети,
одержувала субсидії від держави.

Економічні, а вслід за ними і політичні позиції буржуазії зростали. На
цій основі зростали суперечності між буржуазією і поміщиками. Дві
монархічні партії, а саме Ліберальна і Консервативна в післявоєнний
період почали втрачати свої політичні позиції. І навпаки, набирали
політичної ваги республіканські партії (виступали за встановлення в
Іспанії республіканської форми правління). Значно посилився вплив
Соціалістичної партії і профспілок – Загальної спілки трудящих та
анархо-синдикалістської організації – Національної конфедерації праці. У
1920 р. Загальна спілка трудящих нараховувала 211 тис. членів, а
Національна конфедерація праці – близько 1млн. 125 тис. членів. Перша із
них мала більший вплив серед шахтарів, металістів, транспортних і
будівельних робітників півночі, Мадрида, а також батраків на півдні
Іспанії. Головними центрами робітничого руху були промислові райони:
Каталонія, Астурія, Басконія.

Національна конфедерація праці мала значний вплив серед робітників
легкої промисловості, торгівлі, комунальних підприємств Леванту,
Андалусії, Каталонії та ін. місць. Анархо-синдикалісти проводили
політику терору, виступали за безперервні дії робітників, аж до бунту і
заперечували політичну боротьбу.

Єдина на цей час робітнича партія – Іспанська Соціалістична робітнича
партія (ІСРП) – була реформістською. Її лідери виступали за прихід до
влади ліберальної буржуазії.

Ось з таким політичним розкладом сил Іспанія вступила в післявоєнний
період своєї історії. Економічне становище суттєво погіршилось, зросла
чисельність безробітних особливо в легкій, вугільній і металургійній
промисловості. Зовнішня торгівля скоротилась, імпорт у торгівлі
перевищив експорт. Інфляція росла з кожним роком. Ціни на продукти
харчування і промислові товари зросли у 2 рази порівняно з 1913 р.

Це і був ґрунт для піднесення революційної боротьби трудівників Іспанії.
Динаміка страйків була такою: у 1918 р. їх було 463, у 1919 р. – 900, у
1920 р. – 1060. Кількість страйкуючих робітників за цей час зросла з
109тис. до 215 тис.чол. Як приклад, можемо навести страйк робітників
енергетичної кампанії “Канадієнсе” 5 лютого 1919 р. Він охопив усю
Каталонію і змусив власників компанії піти на економічні поступки. Саме
під впливом цього страйку уряд Іспанії пішов на введення 8-годинного
робочого дня, запровадив страхування по старості для робітників та
службовців, яким виповнилось 65 років, і допомоги по безробіттю.

Ми уже відзначали, що в іспанському селі були значні проблеми з
землеволодінням. Дві групи селян, а саме батраки і селяни-землевласники,
вели боротьбу за свої економічні інтереси. Батраки вимагали зниження
орендної плати за землю, запровадження 8-годинного робочого дня,
елементарних прав при наймі на роботу. Селяни-землевласники вимагали
збільшення земельних наділів, часто самовільно захоплювали землі
поміщиків. Такі дії мали місце в Андалусії, Кордові, Естрамадурі та ін.
провінціях.

Розмах революційної боротьби робітничих і селянських мас викликав
невпевненість у правлячих колах. Протягом 2,5 років (1918-1920) в
Іспанії змінилося 8 кабінетів міністрів.

Іспанія – багатонаціональна країна. У ній проживали іспанці, каталонці
(4,5 млн. чол.), баски (600 тис. чол.), галісіяни (2,2 млн. чол.).
Проблеми економічної і політичної рівності між націями, що входили до
іспанської держави, час від часу виникали. Вимога усіх національних
виступів, окрім іспанців, була одна – автономії. Найбільш активну
боротьбу за автономію вели каталонці і баски. Крупна буржуазія Каталонії
і Басконії в цій боротьбі участі не брала. Її стримував страх за
піднесення робітничого руху.

На особливому становищі в Іспанії була армія. Офіцерський корпус
складався тільки із представників латифундистів. До того ж він був
досить чисельним. На 10 солдатів припадав 1 офіцер. Оплата військової
служби офіцерів була досить високою. У той же час іспанська армія не
мала на своєму озброєнні таких сучасних видів зброї, як танки і
військові літаки.

Ось такий букет проблем в післявоєнній Іспанії змушував уряд шукати
виходу із непростого становища. Часта зміна урядів (консерваторів –
лібералами і навпаки) проблему не вирішувала.

Соціалістичний рух в Іспанії мав свої особливості. Вплив
анархо-синдикалістів на широкі верстви населення був досить значним. У
Соціалістичній партії по різному ставились до проблеми збільшення своєї
підтримки. Та частина членів партії, яка вважала за необхідне посилення
політичної роботи в масах, виступала з ініціативою утворення
Комуністичної партії Іспанії. У квітні 1920 р. була утворена ІКП.

Національна конфедерація праці продовжувала організовувати терористичні
акти. 8 березня 1921 р. в Мадриді терористи вбили голову уряду Дато.
Репресії з боку урядових сил щодо робітничих організацій були
жорстокими. Опорою анархістів у боротьбі були безробітні, яких на цей
час нараховувалось до 100 тис. чол.

Ще однією проблемою для Іспанії яка посилювала політичну кризу, була
колоніальна політика в Марокко. Іспанська армія в липні 1921 р.
потерпіла військову поразку від рифських племен під Аннуалою. Іспанська
армія втратила вбитими і пораненими 10 тис. чол., 20 тис.чол. потрапили
в полон. З цих пір вимоги широких верств населення, республіканських
партій щодо припинення колоніальної війни посилились. Винуватцем за
поразку у війні вважали короля Іспанії і його оточення. Антимонархічний
антивоєнний рух, піднесення страйкової боротьби – ось основні ознаки
політичної кризи в Іспанії. А в Гренаді і Севільї до антивоєнного руху
долучились і окремі військові частини. Політична криза наростала.

У червні 1923 р. відбулися вибори до Кортесів, на яких перемогу здобули
ліберали. Політична еліта Іспанії вирішила діяти. Заручившись підтримкою
короля Альфонса ХІІІ, керуючий Каталонським військовим округом у
Барселоні генерал М.Прімо де Рівера 13 вересня 1923 р. захопив владу у
Барселоні. Уряд Іспанії пішов у відставку. Король вітав його в Мадриді
такими словами: “Дай боже тобі вдачі. Вручаю тобі владу”. Так в Іспанії
встановилась військова диктатура – влада фінансової олігархії,
буржуазії, поміщиків і церкви. 7 років з (1923-1930) Прімо де Рівера
лякав короля армією і, навпаки, усіх – соціалістичною революцією в
Іспанії.

Уже 15 вересня 1923 р. Прімо де Рівера сформував свій уряд – військову
директорію з 8 генералів і одного контр-адмірала. Першим кроком з боку
директорії було введення в Іспанії стан облоги, розпуск кортесів і
місцевих органів влади – муніципалітетів, розпуск політичних партій. На
місце цивільних губернаторів були поставлені військові. По всій країні
була встановлена цензура, робітничу пресу було заборонено, окрім газети
“Ель соціаліста” – центрального органу Соціалістичної партії. Були
заборонені збори, мітинги, демонстрації, було скасовано право на
страйки. Суд присяжних припинив розслідування причин поразки іспанської
армії в Марокко. Комуністична партія Іспанії пішла в підпілля.

Прімо де Рівера обґрунтовував необхідність державного перевороту тим, що
держава потребувала оновлення.

У 1924 р. Прімо де Рівера створив Патріотичний союз, до якого увійшли
представники військових, крупної буржуазії і поміщиків, монархісти,
дрібні підприємці міст і люмпен-пролетарі. Період диктатури Прімо де
Рівера збігся з періодом стабілізації капіталізму. До того ж в
економічній області диктатура дотримувалась політики протекціонізму,
здійснювала заходи по залученню робітників до будівництва нових
іригаційних споруд, електростанцій, шосейних доріг, залізниць та ін. Це
привело до зменшення безробіття, економічного пожвавлення в тому числі.
Хоч державний борг на 1929 р. зріс до 29 млрд. песет. За прикладом
Муссоліні Прімо де Рівера запроваджував корпоративну систему. Останнім
кроком директорії було рішення про заборону вживання мов національних
меншин, мовляв їх використання веде до сепаратизму.

Проти диктатури виступив Республіканський союз, очолюваний Лерусом і
партія Республіканська дія на чолі з М. Асанья. Це була та частина
іспанської буржуазії, яка нічого не отримала від диктатури.
Республіканський устрій з їх точки зору мав бути більш справедливим в
розподілі національних багатств. До дій республіканців долучився рух
каталонців за автономію, рух частини офіцерів, професорів, студентів.

Переконавшись, що військова директорія непопулярна, Прімо де Рівера в
1925 р. замінив директорію цивільним урядом, в якому диктатору, як і
раніше, належала необмежена влада.

На 1929 рік соціальна база диктатури Прімо де Рівера звузилась і вона
втратила підтримку навіть тих сил, які брали участь в її створенні.
Великої Іспанії так і не побудували, селяни землі так і не отримали,
оновлення і заспокоєння країни так і не наступило. До того ж інвестиції
американських, англійських, канадських фірм в іспанську економіку
зачіпали економічні інтереси іспанської буржуазії.

Класові протиріччя і соціальні конфлікти в країні посилювались. Прімо де
Рівера скликав Національну асамблею, яка мала замінити розпущені
Кортеси. Їй було доручено розробити проект нової конституції. Але це вже
не могло врятувати диктатуру. 17 серпня 1929 р. 7 республіканських
партій у Сен-Себастьяні підписали Пакт про єдність дій у боротьбі за
республіку.

Світова економічна криза важко відбилася на економіці Іспанії.
Зменшилось промислове і сільськогосподарське виробництво. Ціни лише за
першу половину 1930 р. зросли на 40%. Це призвело до різкого скорочення
реальної заробітної плати трудівників. Одночасно зростало безробіття,
яке досягло в 1930 р. 200 тис. чол., а на початку 1931 р. – 500 тис.
чол. Кількість безробітних батраків у сільському господарстві
перевищувала 1 млн. чол.

Демонстрації протесту проти такого становища відбувалися по всій
Іспанії. У них брали участь представники усіх основних верств населення.
28 січня 1930 р. керівництво військових округів відмовили Прімо де
Рівері у підтримці Це був крах іспанської буржуазії військовими методами
вирішувати соціально-економічні проблеми в країні. Прімо де Рівера пішов
у відставку. Економічна криза в Іспанії добила диктатуру, і вона впала.

Новий уряд очолив Беренгер, який виступав за збереження монархії і
одночасно пішов на деякі економічні поступки трудівникам. Цей уряд пішов
також на скасування цензури, оголосив амністію політичним в’язням і т.
д. Однак політична напруга в країні не спадала.

За таких умов правляча політична еліта вирішила пожертвувати монархією
заради збереження за собою повноти політичної та економічної влади.

17 серпня 1930 р. Республіканський блок був реформований у Революційний
комітет. Він мав шляхом військового перевороту ліквідувати монархію і
встановити “консервативну республіку”. Провідні позиції в цьому комітеті
відігравали праві республіканці на чолі з А. Самора і ліві республіканці
на чолі з Асанья і М. Домінго. Соціалістична партія Іспанії підтримала
цей блок у надії на вирішення ним завдань буржуазно-демократичної
революції.

Революційний комітет явно зволікав з вирішенням економічних і соціальних
проблем. Це привело до того, що революційний рух виходив із-під його
контролю. Військовий переворот був призначений на 12 грудня 1930р., але
в останню мить був відкладений. Військовий гарнізон Хаки (Арагон) не
знав про це і 12 грудня почав збройне повстання. Урядові сили придушили
цей виступ, а його керівники капітан Галан і Ернанденс були розстріляні,
багато членів Революційного комітету були заарештовані.

Вуличні бої з жандармами і масові страйки відбувалися в грудні 1930 р. в
Басконії, Астурії, Каталонії та інших провінціях. Демонстранти вимагали
встановлення в Іспанії республіки. Революція наростала. 14 лютого 1931
р. уряд Беренгера, не справившись з революційним натиском, подав у
відставку.

Новий уряд очолив Аснар. З метою розрядити політичну обстановку в країні
він оголосив про проведення муніципальних виборів. Вибори відбулися 12
квітня 1931 р. Перемогу на виборах здобув Республіканський блок. Люди на
вулицях міст і сіл святкували перемогу під республіканськими
(жовто-лілово-червоними) прапорами. Гаслами демонстрантів були: “Геть
короля!”.

Переконавшись, що в країні немає сил, готових виступити на його захист,
14 квітня 1931 р. король Альфонс ХШ залишив країну. Монархія в Іспанії
впала без єдиного пострілу. Того ж дня Революційний комітет оголосив
себе Тимчасовим республіканським урядом. Перший республіканський уряд в
Іспанії очолив А. Самора. В уряд увійшли недавні монархісти і
соціалісти.

Встановлення в Іспанії республіки було найважливішим політичним
здобутком першого етапу революції, який продовжувався з 1931 до 1936 рр.
За своїм характером вона була буржуазно-демократичною. Уряд А. Самори
хотів на цьому зупинити революцію і забезпечити консервативний характер
республіки, однак революційне піднесення в країні наростало, і обрані
загальним голосуванням Кортеси та уряд провели під тиском народних мас
ряд демократичних перетворень, у т. ч. проголосили свободу слова,
зборів, організацій, збільшили зарплату і скоротили робочий день. Була
підготовлена і прийнята нова конституція Іспанської республіки. Церква
була відокремлена від держави, розпущені релігійні ордени. Каталонія
добилася автономії в рамках Іспанської республіки. Першим президентом
республіки був обраний А. Самора. Уряд очолив М. Асанья. Почалось
проведення аграрної реформи. За 1932-1933 рр. землю одержали 7272
селянських сім’ї, серед них було розподілено 74,138 га землі. Селяни
були незадоволені такими повільними темпами реформи і почали самі
захоплювати землю у поміщиків.

Однак на цьому етапі революції ліві сили, і перш за все, Соціалістична
партія не проявили наполегливості у вирішенні соціально-економічних
проблем. Комуністична партія була ще надто слабкою. В її рядах у 1931 р.
було всього 800 членів.

На час перебування при владі уряду Самори припав пік економічної кризи.
Невдоволення соціально-економічною політикою його уряду наростало серед
різних категорій населення. Боротьбою робітників за поглиблення
революції в основному керували анархо-синдикалістські лідери. Вони
штовхали робітників на терористичні акти і збройні путчі. Страйки,
вуличні бої упродовж 1931-1932 рр. стали звичним явищем. Найбільш
запеклі вуличні бої були в Севільї та Барселоні. У січні 1932 р.
страйкувало уже 1 млн.чол.

На хвилі зростання революційної активності робітників відбулось
організаційне зміцнення Комуністичної партії. В її рядах на 1932 р. було
уже 12 тис. чол. Лідерами партії стали Х. Діас і Д. Ібаррурі.

У дні падіння монархії в Іспанії виникли перші фашистські групи. Вони
вимагали передати їм всю владу в державі, викоренити марксизм,
ліквідувати автономію Каталонії. У кінці 1931 р. окремі фашистські групи
об’єдналися в партію (Хунта національно-синдикалістського наступу –
Іспанська фаланга). Вона орієнтувалася на фашистську партію Німеччини.
Лідером Фаланги став син колишнього диктатора Хосе Прімо де Рівера.

Монархісти вітали утворення фашистських організацій. Фаланга отримала
100 тис. песет від “Іспанського відродження”. 4 березня 1934 р. Фаланга
і Іспанське відродження об’єдналися в одну партію. У Фалангу вступали,
перш за все, монархісти. Їх програма передбачала відновлення великої і
єдиної Іспанії, ліквідації республіканського устрою, політичних партій
(які начебто зайві) і автономії Каталонії. В ідеологічній сфері фашисти
мали намір об’єднати націоналізм і капіталізм. Символіка фашистів була
близькою до монархічної: прапор червоно-чорного кольору, герб – у формі
ярма і стріл. Методи їх боротьби чітко висловив Хосе Антоніо де Рівера:
“Нам не потрібно іншої діалектики, окрім кулака і револьвера”.

Молодіжна організація “Молодь народної дії” проявила значний інтерес до
фашистського руху, вимагала відміни “соціалістичного і анти іспанського
законодавства” перших років республіки. Гасло фашистської партії
“Іспанія вище за все!” було доповнене у молодіжній організації такими
словами: “Вище Іспанії тільки Бог!”. Цій організації була притаманна
схильність до воєнних парадів, напіввійськової дисципліни та уніформи.

Уряд М. Асанья під тиском правих сил бере курс на призупинення аграрної
реформи, посилює репресії проти лівих партій, вводить смертну кару за
виступ проти влади. Між тим соціальна напруга в суспільстві не спадала.
Число безробітних досягло 1,5 млн. чол.

У річницю республіки під час демонстрацій відбулися численні збройні
зіткнення фашистів і антифашистів. Уряд пішов на закриття багатьох
місцевих центрів Фаланги, провів арешти серед її керівництва, був
арештований її лідер Х. Прімо де Рівера. Цей запобіжний захід їх не
зупинив. Вони продовжували терор проти лівих організацій. 29 серпня 1934
р. помер поранений фашистами директор “Радіо півночі”. 6 жовтня 1934 р.
в Іспанії був введений надзвичайний стан.

На листопадові вибори 1933 р. до Кортесів праві сили йшли єдиним блоком,
намагалися залучити на свою сторону усіх незадоволених республікою.
Фашистська преса писала: “Якщо хочете хліба, якщо хочете роботи, якщо
хочете розумних керівників, якщо хочете миру – голосуйте за правих”.

У передвиборчій програмі фашистів було 27 пунктів. Головними із них
були: націоналізм і претензії на месіанську роль Іспанії в долі світу;
антиавтономізм (відміна Каталонського статуту) і антипарламентаризм.
Профспілки, згідно їх програми, мали інтегруватися в державну систему.
Не забули автори програми про нужденність широких мас і про кучку людей,
які користувалися усіма благами розкоші.

Організаційна структура фаланги була поділена на дві частини (шеренги).
У першу шеренгу входили активні члени партії. Вони складали загони їх
міліції і займалися терором проти активістів робітничого руху. Друга
шеренга складалася із тих, хто співробітничав з фалангою, але не вступав
у партію, залишався на “нелегальному становищі”. На початок 1935 р. в
першій шерензі було уже 5 тис. чол. Чисельність другої шеренги невідома.
Соціальний склад першої шеренги в Мадриді був такий: різноробочих і
робітників сфери обслуговування – 431, конторських службовців – 315,
чиновників – 106, студентів – 38, дрібних підприємців – 19,
кваліфікованих робітників – 114, офіцерів – 17.

У Каталонії, Країні басків, фашистські організації були малочисельними.
Під час парадів фашисти одівали сині сорочки.

У результаті листопадових виборів був утворений уряд А. Леруса, який
займав крайні праві позиції. Усі керівні посади зайняли представники
правих і фашистських партій. Вони почали наступ на демократичні здобутки
революції. Була заборонена газета іспанських комуністів “Мунда Обреро”,
страйки робітників жорстоко придушувалися, була повністю згорнута
аграрна реформа, церкві були повернуті усі її права. Наступив період
“Чорного дворіччя” (1934-1936 рр.). Кортеси прийняли закон про смертну
кару за виступ проти режиму і про амністію засудженим фашистам.

Головним політичним завданням лівих сил було організувати відсіч силам
фашизму. Антифашистські демонстрації відбулися в Мадриді, в Астурії та
інших місцях. У червні 1934 р. в Барселоні і Мадриді в акціях протесту
проти наступу фашизму взяли участь понад 200 тис. робітників, 500 тис.
сільськогосподарських робітників. У ході цих акцій почав складатися
єдиний фронт антифашистських сил. Значно активізувалися антифашистські
настрої і в Соціалістичній партії, особливо після спроб комуністів
перетягти її членів у свою партію.

Найбільш реакційні кола вирішили встановити в Іспанії на цей раз
фашистську диктатуру. 4 жовтня 1934 р. в уряд Леруса були введені три
представники фашистської організації Іспанської конфедерації автономних
правих. У відповідь на цю провокацію в ніч з 4 на 5 жовтня почався
загальний політичний страйк, якій охопив усю країну. В Астурії,
Каталонії, в Басконії і Мадриді цей страйк переростав у збройні
повстання. Влада в Астурії перейшла до рук “робітничих альянсів”, які
утримували її протягом 15 днів. Центром повстання була столиця Астурії –
Ов’єдо. Уряд А. Леруса перекинув з Африки марокканців та іноземний
легіон “Терсіо”, яким командував генерал Франко. Вони силою придушили
жовтневе повстання робітників, Каталонську республіку зокрема. Після
придушення повстання почалися жорстокі репресії. Провінція була
оголошена на воєнному становищі. Понад 30 тис. робітників було
заарештовано, декілька тисяч повстанців було розстріляно. Стало
вочевидь, що без єдності усіх антифашистських сил країни перемогти
фашизм неможливо. Разом з тим, повстання в Астурії змусило реакційні
сили тимчасово відмовитися від встановлення фашистської диктатури.

1 червня 1935 р. уряд А. Леруса відмінив надзвичайний стан в Іспанії та
оголосив про право на політичну діяльність лівих партій. 7 січня 1936 р.
президент Самора підписав декрет про розпуск Кортесів і призначив нові
вибори до Кортесів на 16 лютого 1936 р. Ліві і лівоцентристські партії
використали нові політичні можливості для реалізації ідеї Народного
фронту. Боротьбу за утворення Народного фронту очолила Комуністична
партія Іспанії.

Уже на початку січня 1936 р. представники лівих партій розпочали
вироблення спільної програми дій. 15 січня 1936р. представники
Республіканської, Соціалістичної, Робітничої, Комуністичної партії,
лідери Загальної спілки трудящих, Соціалістичний союз молоді,
Ліворадикальна партія, партія Республіканської дії, Каталонська ліва
партія та інші політичні сили підписали Пакт Народного фронту. Тоді ж
був утворений Національний комітет Народного фронту, в який увійшли по
два представники від усіх партій і організацій Народного фронту.

В основу програми Народного фронту були покладені вимоги надання
автономії Каталонії, амністії політичним в’язням, відновлення дії
конституції, зниження орендної плати селян за землю, зменшення податків,
повернення на роботу звільнених, наділення селян землею та ін. Головним
політичним завданням Народного фронту було не допустити встановлення в
Іспанії фашистського режиму. З свого боку реакцією фашистів на створення
Народного фронту була погроза громадянською війною, вони посилили напади
на демонстрації антифашистів, їх мітинги.

16 лютого 1936 р. в Іспанії відбулися вибори депутатів до Кортесів.
Народний фронт здобув перемогу над правими силами з мінімальною
перевагою (268 депутатів із 473). І все-таки це дало можливість
Народному фронту на тому етапі сформувати свій лівоцентристський уряд із
двох партій: республіканської лівої і республіканського союзу. Уряд
Народного фронту очолив М. Асанья. Після обрання його президентом уряд
очолив Кірога. Про підтримку цього уряду заявили усі демократичні
партії, що було серйозним ударом по фашизму. Демонстрація населення
Мадриду 29 лютого 1936 р. на підтримку уряду Народного фронту зібрала
500 тис. чол., а 2 березня в Барселоні – 700 тис. чол.

Уряд, як і обіцяв у передвиборній програмі, відновив аграрну реформу.
Спеціальний урядовий декрет заборонив виселення селян з орендованих ними
земель. У країні було запроваджене соціальне законодавство для
робітників, за яким поновлювалося страхування від нещасних випадків,
пенсія по старості і був схвалений закон про надання робітникам
відпусток. Уряд проголосив право усіх народів Іспанії мати своє
автономне управління. На цьому перетворення зупинились. Реакційні
політичні сили залишались недоторканими. Загроза фашизму не зникла.

Широкі верстви робітників, селян знали, що такі кроки з боку уряду були
можливі, перш за все, із-за принципової позиції комуністів. Авторитет
Компартії зростав з кожним днем. Так, напередодні лютневих виборів до
кортесів Компартія нараховувала 20 тис. членів. У червні 1936 р. вона
мала уже 83,967 членів, а приблизно через місяць кількість членів партії
уже перевищувала 100 тис. чол. Компартія стала серйозною силою в
політичному житті Іспанії.

Фашистські організації не змирилися зі своєю поразкою на виборах, взяли
курс на ліквідацію республіки збройною силою. Уряд Народного фронту,
заборонивши Фалангу, проявив непослідовність щодо заборони усіх
фашистських організацій. Це було порушенням Пакту Народного фронту і
негативно впливало на його авторитет серед демократичних сил країни.

Політичне протистояння фашистів і демократичних сил наростало з кожним
днем. Наступальну позицію в цьому протистоянні займали фашисти. Вони
готувалися до здійснення військового фашистського збройного заколоту
проти республіки. Його підготовка відбувалась шляхом дезорганізації
економіки, здійснення терористичних актів, розроблення конкретних планів
заколоту і т. д. Чималі надії іспанські фашисти покладали на допомогу з
боку фашистських режимів Німеччини та Італії. Саме ці проблеми
обговорювалися в Берліні генералом Санхурхо 12 березня 1936 р.

17 липня 1936 р. прем’єру Кірозі повідомили, що очікується виступ
військових у Марокко. Прем’єр відповів, що він лягає спати а справами
заколоту займеться наступного дня. 18 липня почався заколот військових
під керівництвом генерала Ф. Франко, прихильника фашистської диктатури.
Заколотники розраховували на швидкий успіх у ліквідації республіки.
Проте їх плани провалилися. 32 місяці республіканці вели збройну
боротьбу за демократію.

Саме з цього часу починається другий етап революції в Іспанії, який
носив народно-демократичний характер і продовжувався у формі
громадянської війни аж до березня 1939 р. За закликом Народного фронту
на боротьбу піднялися широкі маси іспанського народу–пролетаріат,
селянство, дрібна і середня буржуазія, інтелігенція, усі антифашисти
Іспанії.

19 липня уряд Кіроги пішов у відставку. Новим головою уряду став Х.
Хірал. Головним у діяльності цього уряду було організація сил для
придушення заколоту. Саме з цією метою уряд розпорядився видати зброю
робітничим організаціям. Почалась народна війна. Політичні партії
Народного фронту оголосили загальний революційний страйк.

Військова ситуація була складною. 80% іспанської армії перейшло на бік
заколотників. Республіканці мали підтримку лише з боку
військово-повітряних сил і військово-морських сил. На боці заколотників
виступила католицька церква, оголосивши, що це почався хрестовий похід
проти єресі і марксизму, за відновлення в державі порядку.

У найбільш великих містах Іспанії Мадриді, Більбао, Барселоні, Валенсії
заколот був придушений. Міста опинилися в руках народу. Заколотники
закріпились на півдні – в Галісії, Наваррі. На чолі південної групи був
генерал Франко. На чолі північної групи заколотників був генерал Мола.

Заколотники були на грані неминучого розгрому. Але саме в цей час їм на
допомогу прийшли фашистська Німеччина та Італія, здійснивши переправу
марокканських військ на територію Іспанії.

Керівництво заколотом здійснювали військові. Фалангісти не входили до
військових хунт. Їх лідери Х. Прімо де Рівера та Фернандес Куеста
знаходились у тюрмі. На 1937 р. у фашистській міліції було 126 тис. чол.
Це вони здійснювали терор проти республіканців. Вбивство поета Гарсіа
Лорки – це їх робота.

29 вересня військова хунта затвердила Франко головою уряду і
командувачем збройних сил. Спираючись на Фалангу, Франко уже 27 липня
1936 р. отримав військову допомогу з Німеччини.

Тим часом 20 листопада 1936 р. республіканці розстріляли лідерів фаланги
Х. Прімо де Рівера, О. Редонде і Х. Руйса.

Франко зі свого боку організував суд над 20 провідними фалангістами. Їх
звинувачували у змові проти Франко. Вони не хотіли передавати владу
військовим заколотникам. Серед трьох засуджених до страти був відомий
фалангіст Едільйо. Пізніше вирок про страту був замінений вироком про
тривале тюремне ув’язнення. Франко став ще й “національним шефом”
фаланги.

Таким чином, у перші ж дні заколоту в країні відбулося різке
розмежування політичних і військових сил: з одного боку – майже
беззбройний народ, який героїчно захищав республіку і свободу, з другого
боку – фашисти, очолювані вояччиною. Антифашисти записувалися в
добровольчі загони народної міліції по всій Іспанії. Їх чисельність
сягнула 300 тис. чоловік і жінок.

Влада на території, контрольованій республіканцями, була у комітетів
Народного фронту і комітетів міліції. Уся велика промисловість і частина
середньої перейшли в руки профспілок. На кожному підприємстві
створювались виробничі комітети, які налагоджували виробництво
продукції. У селах селяни захоплювали землю у поміщиків, причетних до
заколотників. Слабкість республіканців була в тому, що у них на початку
заколоту не було регулярних збройних сил.

Заколотники не тільки мали регулярні збройні сили, але й використовували
збройну підтримку Німеччини і Італії , які надавали їм танки, літаки,
артилерію, а з часом і війська. Заколотники використовували також
територію Марокко як свою опорну базу. Війна республіканців за свободу і
незалежність перетворилася в національно-революційну.

Заколотники, плануючи воєнні операції, поставили за мету в найкоротші
строки оволодіти Мадридом з тим, щоб у столиці утвердити свою владу.
Битва за Мадрид набрала особливо жорсткого характеру. Фашисти на шляху
до столиці в захоплених районах знищували сотні патріотів. У пропаганді
було висунуто гасло: “Єдина країна – єдиний вождь!”. Фашисти наступали
на Мадрид з півночі і півдня. Військових сил у республіканців явно не
вистачало. Потрібні були екстрені заходи по зміцненню оборони міста.

Комуністична партія зажадала створення уряду, який би був здатний
очолити боротьбу народу проти фашистів. 4 вересня 1936 р. уряд Хіраля
пішов у відставку. Новий уряд, до якого увійшли представники усіх партій
Народного фронту, очолив соціаліст Л. Кабальєро. Він же обійняв посаду
міністра збройних сил. Комуністи вперше увійшли в уряд, отримавши два
міністерські портфелі – землеробства і народної освіти. Саме цей уряд
звернувся за допомогою до СРСР і отримав її.

З осені 1936 р. становище на фронтах ставало надзвичайно складним для
республіканських загонів. Наприкінці жовтня – на початку листопада
почався наступ на Мадрид дивізій заколотників та італо-німецьких
інтервентів. Всередині міста на боці заколотників діяла “п’ята колона”
(чотири колони заколотників рухались на Мадрид зовні, а групи, що їх
підтримували в Мадриді, були фактично “п’ятою колоною”). 6 листопада бої
велися уже в Мадриді. Уряд Кабальєро переїхав у Валенсію, а
республіканська міліція посилила контроль за підтримуванням належного
порядку, підозрюваних у симпатіях до фашистів арештовували, частина із
них була розстріляна.

18 жовтня 1936 р. заколотники прорвали першу лінію оборони. Бої йшли уже
на вулицях міста. Бомбардувальники кидали на місто тисячі бомб,
руйнувалися цілі квартали, маса людей гинула. Танки, артилерія
заколотників постійно атакували республіканські загони. У місті
республіканці провели мобілізацію. Комуністична партія дала фронту 21
тис. чол., об’єднана соціалістична молодь – 35 тис. бійців.

На цей час республіканські загони уже отримали допомогу з СРСР. На їх
боці воювали радянські літаки-винищувачі, танки. На боці республіканців
воювали інтернаціональні бригади з 53 країн світу, в т.ч. Німеччини,
Італії, Франції, СРСР, Польщі, США, Канади, Мексики, Китаю і багатьох
інших країн світу. Число бійців інтербригад досягало 35 тис. чол. За
політичною орієнтацією в них були анархісти, комуністи, соціалісти,
чимало було католиків, безпартійних. Інтербатальйони носили імена
Чапаєва, Гарібальді, Тореза, Міцкевича, Лінкольна, Димитрова, Тельмана
та ін.

Спільними зусиллями республіканської армії і інтербригад столиця Іспанії
Мадрид була врятована від окупації заколотниками. Поразка заколотників
стала поворотним пунктом у ході громадянської війни. Генерал Франко
почав готуватися до нового наступу на Мадрид. На підконтрольній йому
території закликав усіх військових офіцерів вступити у фашистську
партію, королю Альфонсу ХІІІ повернув громадянство Іспанії, в школах
було відновлено викладання релігії.

Комуністи з свого боку в грудні 1936 р. висунули програму під назвою
“Вісім пунктів перемоги”. Першою умовою перемоги мало стати створення
регулярної народної армії. Весь народ повинен об’єднатися навколо уряду
Народного фронту, очистити тил від ворогів республіки, здійснити
націоналізацію великої промисловості, створити оборонну промисловість,
встановити робітничий контроль над виробництвом, підвищити
продуктивність сільського господарства, завершити аграрну реформу,
економіку в цілому підпорядкувати одній меті – виграти війну.

Однак таку програму не готові були сприйняти лідери правих соціалістів,
анархо-синдикалістів і республіканців. Докорінних змін у
суспільно-політичному житті країни вони не допустили.

До позитивних дій уряду слід віднести виданий 7 жовтня 1936 р. декрет
про конфіскацію земель ворогів республіки. Селяни і батраки отримали
понад 5 млн. га землі, яка була розподілена між 376.887 селянськими
сім’ями. Це позитивно вплинуло на зміцнення авторитету Народного фронту.

25 липня 1936 р. уряд створив Комітет по тимчасовому втручанню у справи
промисловості. Комітет здійснював передачу у власність держави тих
підприємств, власники яких їх залишили і не бажали повертатися до
організації виробництва продукції. Такі підприємства були передані під
управління комітетів робітничих представників під головуванням урядових
уповноважених. У жовтні 1936 р. голова уряду Л. Кабальєро все-таки видав
декрет про перетворення народної міліції в регулярну армію. У січні 1937
р. в рядах регулярної армії було понад 70 тис. солдат і офіцерів. В ній
був запроваджений інститут політичних комісарів, які своїм героїзмом
сприяли зміцненню бойового духу бійців народної армії.

У ході війни уряд Л. Кабальєро здійснив важливі соціальні перетворення.
Було видано декрети про охорону праці, збільшення зарплати, обмеження
дитячої праці на виробництві, про рівноправність жінок у
суспільно-політичному житті та ін.

Революційні зміни відбулися і в галузі культури та освіти. Була створена
широка мережа різних культурних установ, у т. ч. такі, як Союз
інтелігенції на захист культури, Асоціація студентів , Народна культура
та ін. Вони організовували спеціальні курси для ліквідації не
писемності, особливо в армії, створювали сотні бібліотек і т. д.

7 вересня 1936 р. уряд опублікував декрет про створення вузів для
трудящих. У Барселоні, Валенсії були створені Робітничі університети.
Найбідніші студенти отримували державну стипендію.

Національні області Іспанії – Каталонія і Басконія, за винятком Галісії,
яка знаходилась у руках у заколотників, стали користуватися автономними
правами. Це активізувало їх участь у боротьбі на стороні республіканців.

Іспанія ставала народною республікою, в якій не було крупних
капіталістів і поміщиків. Це значною мірою зумовило масовий героїзм
республіканців.

3 січня 1937 р. заколотники почали другий наступ на Мадрид з північного
заходу. Усі їх атаки упродовж 9 і 10 січня не дали бажаного результату.
Захопити Мадрид і на цей раз вони не змогли.

Через місяць заколотники почали третій наступ на Мадрид з півдня. Уже 13
лютого 1937 р., маючи значну перевагу в живій силі і техніці, вони
суттєво просунулись вперед, втративши в боях 20 тис. вбитими і
пораненими. Це була ще одна перемога республіканців.

8 березня 1937 р. заколотники та їх італо-німецькі союзники
сконцентрували військові сили в районі Гвадалахари з тим , щоб
паралізувати зв’язок Мадрида з Валенсією і таким чином взяти Мадрид. У
той район вони перекинули понад 50 тис. італійців. Німецька авіація,
танки, артилерія бомбардували позиції республіканців. Мета з їх боку
була та сама – оволодіти Мадридом

І на цей раз республіканська армія здобула перемогу. Війська інтервентів
втратили понад 10 тис. чол. вбитими, значну кількість гармат, танків.
Битва під Гвадалахарою свідчила про зростання бойової могутності
народної армії.

Спроби заколотників оволодіти Басконією – центром металургійної і
залізорудної промисловості – також потерпіли невдачу.

3 червня 1937 р., в розпал фашистського наступу на півночі “п’ята
колона” організувала заколот у Каталонії. Проте і там народна армія
швидко придушила путч.

Комуністична партія звинувачувала Л. Кабальєро в неспроможності
відстояти незалежність і свободу країни. 15 травня Л. Кабальєро подав у
відставку. Новий республіканський уряд очолив соціаліст Негрін. До уряду
увійшли і комуністи. Уряд вжив ряд заходів по зміцненню народної армії,
налагодженню роботи військової промисловості, активізував боротьбу проти
“п’ятої колони” в країні.

Італо-німецька інтервенція набула загрозливих розмірів. 20 червня 1937
р. об’єднані сили заколотників і інтервентів захопили Більбао, Сантадер.
Німецька авіація стерла з лиця землі м. Герніку. Наприкінці жовтня вони
захопили провінцію Астурію. Індустріальна північна частина Іспанії
опинилась під контролем фашистів.

У грудні 1937 р. республіканські війська почали контрнаступ на
Центральному фронті і взяли під контроль м. Теруель. Після двох місяців
боїв Теруель знову здобули фашисти.

На весну 1938 р. республіканська армія потерпіла поразку на Арагонському
фронті. Територія Іспанії була розподілена на дві частини: на північну,
яка включала в основному провінції Каталонії, і на південно-центральну з
провінціями Мадридом, Валенсією і Аліканте та ін.

Військова обстановка для республіканців різко погіршилась. Серед частини
політичних кіл Народного фронту з’явились капітулянтські настрої, які
посилились з закриттям 13 червня 1938 р. іспано-французького кордону і
посиленням італо-німецької інтервенції. У середині березня 1938 р. праве
крило Народного фронту поставило питання про укладення миру з фашистами.

Це привело до урядової кризи. 8 квітня 1938 р. був утворений другий уряд
Негріна. У нього не увійшли капітулянти, у т. ч. військовий міністр
Прієто. Цей уряд ще називали урядом національної єдності. 30 квітня була
опублікована урядова програма під назвою “Декларація уряду Іспанської
республіки про цілі війни”. Із неї випливало, що головним завданням
уряду було забезпечення незалежності і недоторканості Іспанії і
визволення її території від інтервентів. Програма гарантувала громадянам
“усю повноту їх прав, цивільного і суспільного життя, свободу совісті,
вільне сповідання різних вірувань і виконання релігійних обрядів”.
Передбачалося здійснення аграрної реформи, впровадження прогресивного
соціального законодавства. Очевидно, що ця програма уряду повинна була
сприяти більшому згуртуванню усіх антифашистських сил Іспанії.

Літом 1938 р. тривали найважчі бої за весь час війни на р. Ебро. Бої там
продовжувались 4 місяці. Фашисти, втративши понад 80 тис. чол., 200
літаків так і не змогли прорватися у Валенсію.

Мюнхенська угода (30 вересня 1938 р.) мала фатальне значення і для
Іспанії. Заколотники і німецько-італійські інтервенти в грудні 1938 р.
посилили наступ на Каталонію. Їх переваги над республіканськими
військами на цей час були десятикратні в артилерії і танках, в авіації –
у 16 разів, в зенітних гарматах – у 50 разів. Франція перекрила свій
кордон для доставки військових вантажів республіканській армії. У лютому
1939 р. Каталонія впала. У руках республіканців залишилася центральна і
південно-східна частина Іспанської республіки, які складали 1/4 Іспанії.
Республіканські війська відступали на територію Франції. Там вони були
інтерновані і ув’язнені в табори.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція оголосили про визнання ними влади в
Іспанії генерала Франко. Одночасно вони розірвали дипломатичні відносини
з республіканським урядом.

4 березня в Картахені почався заколот на військово-морському флоті. 5
березня анархісти підняли повстання в Мадриді і оголосили про створення
“Національної хунти оборони”. Це повстання очолили лідер правих
соціалістів Бестейро і полковник Касадо, який до цього часу керував
обороною Мадрида

У республіканській армії стався повний розлад. Касадо оголосив про
повалення уряду Народного фронту й утворення “Національної хунти
оборони”. Головний удар путчисти спрямували проти комуністів, висунувши
гасло: “Уряд – без комуністів!”.

Дорога фашистам на Мадрид була відкрита. 26 березня 1939 р. почався
наступ фашистських військ на Мадрид. У перших числах квітня уся
територія республіки була окупована заколотниками та італо-німецькими
військами. 28 березня 1939 р. війська Франко увійшли в Мадрид. Хунта
Касадо покинула країну. Іспанська республіка впала.

Що дала республіка для своїх громадян? Селяни отримали 5,5 млн. га
землі, зникли поміщики як клас. Заводами і фабриками керували робітничі
комітети. Були усуспільнені основні галузі промисловості, встановлені
тверді ціни на продукти харчування. Була запроваджена монополія
зовнішньої торгівлі. Церква була відділена від держави. У ході
культурної революції було відкрито 10 тис. шкіл, жінки отримали рівні
політичні права з чоловіками.

Чому ж після таких перетворень в інтересах більшості громадян
іспанського суспільства республіканці потерпіли військову поразку? Були
фактори поразки зовнішні і внутрішні. До зовнішніх причин поразки
республіканців слід віднести одверту збройну інтервенцію Німеччини й
Італії на боці заколотників. До того ж на їх боці воювали десятки тисяч
фашистів з Португалії, Угорщини, Фінляндії. Політика “невтручання”
Англії і Франції була вигідна фашистам і обмежувала можливості
республіканців.

До внутрішніх причин поразки республіканців слід віднести відсутність
достатньої згуртованості і єдності в рядах Народного фронту. Надто
строкатим він був з точки зору політичних позицій. Боязнь багатьох
політичних лідерів соціалістичної революції, типу російської,
перевершила їх страх перед можливістю встановлення в Іспанії фашистської
диктатури. Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але
не став його альтернативою.

Таким чином, національно-визвольна війна іспанського народу тривала
майже три роки – з липня 1936 до кінця березня 1939 р. За ці роки в
Іспанії загинуло понад 1 млн. чол., 500 тис. емігрувало. З падінням
республіки в Іспанії почався період панування фашистської диктатури,
очолюваної генералом Франко, який називався каудільйо – вождь держави.
Він залишив за собою посаду голови уряду і головнокомандуючого армією.

Терор з боку фашистів проти республіканців був безмежним. Понад 1,5 млн.
людей були заарештовані і кинуті в концтабори. Десятки тисяч
антифашистів були розстріляні без суду за присудом фашистських
військових трибуналів. Урядовим декретом були заборонені усі партії та
організації робітничого класу. Комуністична партія пішла в підпілля.
Єдиною партією, яка існувала легально, стала фашистська партія –
Іспанська Фаланга. Диктатура ліквідувала усі демократичні здобутки
революції. Були скасовані наслідки аграрної реформи. Земля, яку селяни
отримали під час проведення аграрної реформи, була повернута поміщикам.
Орендарів змусили платити оренду за усі три роки війни.

Вся країна була розділена на 9 військових округів і 16 “округів
безпеки”. Кожен громадянин Іспанії був поставлений під нагляд поліції,
“старшого по цеху” на виробництві і “старшого по будинку” за місцем
проживання. В Іспанії на багато років утвердилась фашистська диктатура.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Похожие записи