Реферат
На тему:
ДРУГЕ БОЛГАРСЬКЕ
ЦАРСТВО
Успіху повстання болгар сприяла внутрішньополітична боротьба, яка
точилася у Візантійській імперії з початку 80-х років XII ст. її причина
полягала в розвитку феодальних відносин, що посилював владу феодалів,
які дедалі менше рахувалися з центральним урядом. За цих обставин на
ослаблену чварами Візантію накинулися нормани, серби, венеціанці,
угорці.
Скрутою імперії відразу скористалися прихильники незалежності Болгарії.
Приводом до виступу стали нові податки, запроваджені для оплати
весільних свят: візантійський імператор Ісаак II Комнін вступив у 1185
р. в династичний шлюб з угорською принцесою.
Повстанців очолили знатні боляри Федор і Асень — нащадки останніх
болгарських царів. Ця обставина надала війні за незалежність законного
характеру навіть з позицій імперськи налаштованої частини болгарського
суспільства. Федора проголосили царем болгар і греків під ім’ям Петра.
Центр повстання розташовувався в місті Тирново. До весни 1186 р.
визвольний рух охопив усю Північно-Східну Болгарію. Активно допомагали
болгарам волохи, серби й половці. В результаті війни, що проходила з
перемінним успіхом, Ісаак II визнав незалежність Північно-Східної
Болгарії. За мирним договором 1187 р. до складу Болгарського царства
увійшли придунайські землі, частина Північної Фракії та Західне
Причорномор’я. Його столицею став Великий Преслав.
Період в історії Болгарії від здобуття незалежності до завоювання її
османами дістав назву Другого Болгарського царства (] 187— 1396рр.). В
історії цього царства вирізняють два етапи:
1) піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетворилася на
гегемона Балкан (1187-1241);
2) поступовий занепад, коли ослаблення центральної влади й феодальна
роздробленість призвели до виникнення на її території кількох незалежних
держав (1241—1396).
Перші роки після відновлення болгарської державності війни з імперією не
припинялися. Замість Петра, котрого фактично усунули від влади, боротьбу
проти Візантії очолив його співправитель Асень (1187—1196). Він
намагався укласти союз з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою,
війська якого прямували через Балкани у Третій хрестовий похід. Однак
німці не збиралися зв’язувати собі руки союзницькими зобов’язаннями
навіть з ворогами ненависної їм Візантії. Придворні інтриги й змови
однаково негативно відбивалися в цей період на візантійцях і болгарах:
скинення з візантійського престолу Ісаака II і вбивство Асеня сталися
майже одночасно. Короткий час Болгарією правив Петро (1196-1197), а
після його вбивства феодалами троном заволодів молодший брат Петра
Калоян (Іваниця) (1197-1207).
Калоян був непримиренним ворогом Візантії. Ця ворожість полегшила
становище хрестоносців, які в 1204 р. захопили Константинополь і
створили власну державу — Латинську імперію. Папа Римський Інокентій III
і Калоян уклали угоду, згідно з якою болгарський цар прийняв від папи
титул короля, а болгарський архієпископ — сан примаса. Виникли
передумови для політичного союзу та церковної унії Болгари з Латинською
імперією і папством. Калоян навіть брав активну участь у війні проти
Візантії й виявив таку жорстокість, що заслужив прізвисько Ромеєбійці
(вбивці ромеїв, тобто візантійців). Однак після загарбання
Константинополя хрестоносці почали зазіхати на Болгарські землі, які
недавно входили до складу розгромленої ними імперії. Ці претензії
змусили Калояна повернути зброю проти колишнього союзника. Його вдалі
дії проти хрестоносців викликали гнів папи Римського, який проголосив
болгарському цареві анафему. Хрестоносці залучили на свій бік частину
представників грецької знаті, яка раніше підтримувала болгар. У 1207 р.,
під час облоги Фессалонік, сплячого Калояна проткнув списом один із його
наближених. Певно, вбивцю підіслав небіж Калояна — Бо-рил, який правив
Болгарським царством у 1207-1219 рр.
Борила переслідували невдачі. За його правління від Болгарії відпали
кілька феодальних володінь, головним чином на південному заході. Борил
залишив по собі пам’ять боротьбою не стільки із зовнішніми, скільки з
внутрішніми ворогами. Він нещадно придушував народні виступи, насамперед
рух богомилів. Борилу довелося відстоювати свій престол у війні з сином
Асеня І Іваном Асенем, який вступив у Болгарію в 1217 р. на чолі
половецьких і руських загонів. Кинутого соратниками Борила схопили
прибічники Івана Асеня й осліпили.
Іван Асень II (1218-1241) є одним з найвидатніших державних діячів
середньовічної Болгарії. Він проводив активну зовнішню політику, вміло
лавіруючи між Латинською імперією і візантійцями. У 1230 р. Іван Асень
II здобув важливу перемогу, розбивши поблизу Клокотниці армію
візантійського правителя Епіру. Успішні війни і вдалий династичний шлюб
з угорською принцесою дали змогу болгарському цареві значно розширити
територію своєї держави. До її складу ввійшли Македонія, Західна Фракія,
більша частина Епіру. Болгарія здобула вихід до Адріатичного узбережжя і
стала в 30-х роках XIII ст. гегемоном на Балканах. Це був період
найвищого розквіту Другого Болгарського царства.
Утім навіть у цей період влада царя залежала від великих феодалів, які
значно посилились за попередні 150 років. Боляри, з яких складалася
державна рада (синкліт), активно впливали на внутрішню й зовнішню
політику держави. Державний апарат організовувався в основному за
зразком візантійського, хоча нові правителі всіляко підкреслювали
наступність Першого і Другого Болгарських царств. Насправді старим
залишався тільки герб — лев, що стоїть на задніх лапах. Замість
протоболгарських закріпилися грецькі назви посадових осіб.
Найважливішими з них були логофет (головний керівник придворних
відомств, своєрідний прем’єр-міністр двору), великий воєвода (командувач
армією за відсутності царя) та протовестіарій (керівник скарбниці). За
грецьким зразком формувалося й управління на місцях. В адміністративному
відношенні Друге Болгарське царство поділялося на десять областей, так
званих хорів, їх очолювали дуки, що мали практично необмежену владу
(адміністративну, судову, військову, фіскальну). Хоча дуки формально
призначалися царем, фактично ними ставали представники великого
місцевого болярства, які обстоювали власні інтереси. Царська влада не
могла ефективно протидіяти зростанню їхнього сепаратизму, зумовленого
закономірностями соціально-економічного розвитку країни.
Тривале візантійське панування справило великий вплив на економіку
Болгарії. Тому й після звільнення в країні відбувалося зростання
світського й монастирського землеволодіння. Особливо прискорився цей
процес у другій половині XIII—XIV ст. Помітно збільшились і маєтності
царя. Проте він роздавав наближеним особам не тільки землі власного
домену, а й ті, де жили вільні селяни. Це призводило до подальшого
закріпачення сільської людності. Водночас особливістю аграрного розвитку
Другого Болгарського царства залишалася наявність досить значного
прошарку вільних селян.
Після визволення Болгарії податкове гноблення на перших порах трохи
ослабло. Скорочення поборів торкнулося переважної частини населення, за
винятком залежних селян-париків. Основними видами платежів у добу
Другого Болгарського царства були два види ренти — та, що
відпрацьовувалася, й натуральна. Разом з тим, у XIII—XIV ст.
запроваджувалися грошові платежі (наприклад димніни). Суворо
зафіксованої ренти не існувало, бо кількість і види продукції, що
сплачувалась у вигляді податку, залежали від особливостей господарства,
ландшафту, умов користування панською землею. Різновидами феодальної
власності на землю в той час були баштина (вотчина) і, ймовірно, пронія,
яка, очевидно, збереглася й після звільнення від візантійського
владарювання, остаточно перетворившися з пожиттєвого володіння на
спадкове.
Значні успіхи в сільському господарстві й збільшення аграрної продукції,
яку селяни постачали на ринок, сприяли розвиткові болгарських міст.
Великими центрами ремесла й торгівлі стали Тирново, Варна, Відин,
Средець, Бранічев, Преслав. Розвиток ремісничого виробництва в цілому
відбивав загальноєвропейську тенденцію того часу. Найбільші успіхи були
досягнуті в гірничій, будівельній, ювелірній, шкіряній галузях,
металургії, ткацтві. З’явилися вужчі, ніж раніше, спеціалізації
ремісників. Хоча в епоху Другого Болгарського царства торгівля не
відокремилася остаточно від ремесла, торговельні зв’язки помітно
пожвавились. У великих містах регулярно влаштовувались ярмарки. Загалом
розвиток міського ремесла й торгівлі в Болгарії позначали такі
особливості: болгарські міста зберігали напіваграрний характер; у
болгарських містах не склалася система ремісницьких цехів і торгових
гільдій; торгівлю тримали у своїх руках здебільшого іноземці, які мали
набагато більше привілеїв, аніж болгарські купці; розвиткові торгівлі
перешкоджали внутрішні митниці; міста не являли собою самостійної
політичної сили. Залежні від феодалів, міста не могли надавати підтримку
центральній владі, і це відразу позначилося на внутрішньополітичному
розвиткові країни.
Від середини XIII ст. Болгарія втрачає позиції гегемона Балкан. Після
смерті в 1241 р. Івана Асеня II країна вступила в період поступового
занепаду центральної влади, її регулярно стрясають тривалі болярські
усобиці. З внутрішнього розбрату відразу скористалися угорці та
візантійці, які спромоглися захопити в Болгарії значну частину західних
земель. З 1261 р., коли була відновлена Візантійська імперія, зростає
загроза і для південних болгарських рубежів. З півночі до Болгарії
вдиралися монголо-татари. їхні спустошливі наскоки особливо посилилися в
середині 70-х років XIII ст. За політичної нестабільності й зростання
феодального гноблення визріли всі необхідні передумови для великого
селянського повстання.
Воно спалахнуло в 1277 р. на Чорноморському узбережжі Болгарії й
поступово охопило всю країну. Повсталих очолив пастух Івайло, який за
короткий час добився значних успіхів. Антифеодальний рух селян мав також
національно-визвольний характер: монголо-татари, які вторглися в країну,
були двічі розбиті загонами Івайла. Після цього Івайло повернув зброю
проти болгарських феодалів. У вирішальній битві, що відбулася наприкінці
1277 р., загинув цар Константин Тих, а його армія втекла. Незважаючи-на
втручання Візантії, яка висунула свого ставленика на болгарський
престол, Івайло заволодів троном. Цариця-удова впустила його до столиці
й після одруження з нею пастух у 1278 р. отримав болгарську корону.
Однак боляри, що приєдналися до повстання, не збиралися терпіти на
престолі простолюдина. Більшість з них за підтримки візантійців
намагалася посадити на болгарський трон представника роду Асенів. У
кінцевому результаті долю царського вінця вирішив половецький аристократ
Георгій І Терпгер (1280—1294). Він заснував нову династію Тертеровичів.
Івайло втік до татарського хана Ногая, за наказом якого його вбили.
Після смерті Івайла очолюване ним повстання пішло на спад і до кінця
1280 р. царські війська розгромили останні повстанські загони. Івайло
довго залишався популярним серед болгарського народу, однак слід
визнати, що він був не тільки талановитим вождем народних мас, а й
відчайдушним авантюристом, який зміг у державі, яку роздирали
міжусобиці, хвацько зайняти царське місце.
За правління династій Тертеровичів (1280—1323) і Шишмановичів
(1323—1395) становище Болгарії погіршилось. Напади татар, візантійців,
сербів, угорців тривали. Тимчасове посилення Болгарії за Федора
Святослава (1300-1321) не змогло повернути їй роль гегемона Балкан. У
ході війни з сербами болгари зазнали в 1330 р. тяжкої поразки поблизу
Велбужди. Намагання болгарських царів лавірувати між могутніми сусідами
не мали позитивних наслідків. Зростав сепаратизм великих феодалів. Так,
у середині XIV ст. причорноморські області Болгарії здобули
незалежність. На честь половецького деспота Добротича, який тут правив,
ці землі дістали згодом назву Добруджа. Не було єдності й у інших
частинах країни.
В 1363р. сталася подія, яка великою мірою спричинила швидку втрату
Болгарією державності. Цар Олександр зробив старшого сина Івана
Срацимира правителем Відинської області, а молодшого — Івана Шишмана III
— призначив своїм наступником. Фактично Болгарія розпалася на три
самостійних держави — Тирновську, Відинську й Добруджу. В умовах
османської загрози, що зростала, правителі цих держав не намагалися їх
об’єднати. Результати цієї політики проявилися в 90-х роках XIV ст.,
коли турки-османи розпочали завоювання болгарських земель.
ЛІТЕРАТУРА
Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 7-8.
Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском
царстве. Москва, 1972.
Зайцев Б. П., Чувпило А. А. Из истории символов государственного
суверенитета Болгарин // Болгарский ежегодник. Харьков, 1994. Т. 1.
История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. История южных и западных
славян. Москва, 1979.
Історія південних і західних слов’ян. Київ, 1987.
Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.
Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.
Литаврин Г. Г. Болгарин и Византия в XI— XII вв. Москва, 1960.
Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1910.
Разин Е. А. История воєнного искусства: В 3 т. Москва, 1957. Т. 2.
Раннефеодальные государства на Балканах. VІ-ХІІ вв. Москва, 1985.
Тортика А. А. Некоторые проблемы этнической истории и археологии
протоболгар // Болгарский ежегодник. София, 1996. Т. 2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
