Реферат на тему:

Держава, державний устрій і правові відносини

План

1. Соціальні норми в первісному суспільстві.

2. Поняття держави та її основні ознаки.

3. Форми державного устрою.

4. Громадянське суспільство й держава.

5. Роль держави в політичній системі суспільства

6. Держава й право в їх співвідношенні та взаємодії.

7. Вплив держави на право.

8. Вплив права на державу.

9. Виникнення й розвиток ідеї правової держави.

Соціальні норми в первісному суспільстві

Усім давно відомо, що держава існувала не завжди. Спочатку люди жили в
додержавному суспільстві Це суспільство пізніше назвали первіснообщинним
ладом. Основою економіки за такого ладу було привласнювальне
господарство: привласнювалися продукти природи. Це відбувалося за
допомогою рибальства, полювання й збирання. Навіть у такому ладі
існували певні табу на тісні стосунки з близькими родичами, що доводить
наявність у первісних людей зачатків свідомості. Люди вже вміли
накопичувати знання, а потім передавати їх новим поколінням, що
приводило до поступового вдосконалювання кожного наступного покоління.

У первіснообщинному ладі існувала ієрархія стосунків: чільне положення
займали вожді, що керували всім у мирний час. У період воєнних дій
обиралися воєначальники. Існували також жерці, шамани, які допомагали
людям розібратися з незрозумілими явищами природи. Також відомі
старійшини, до яких належали колишні вожді й воєначальники. Воїни
захищали своїх одноплемінників.

Поняття держави та її основні ознаки

Держава є продуктом розвитку суспільства, продуктом непримиренності
класових протиріч. Держава з’являється там і тоді, де суспільство
поділяється на визискувачів і експлуатованих, а класові протиріччя
об’єктивно не можуть бути примирені. Скрізь і завжди разом зі зростанням
і зміцненням цього розподілу виникає й розвивається особливий інститут —
держава, що жодним чином не становить собою сили, ззовні нав’язаної
суспільству: Держава є продуктом суспільства на певній стадії розвитку;
держава є визнанням, що це суспільство заплуталося в нерозв’язних
протиріччях, розкололося на непримиренні протилежності, позбутися яких
воно не в змозі. Потрібна була сила, яка стримала б зіткнення, тримала
суспільство в межах «порядку». І цією силою, що походить із суспільства,
ставить себе над ним, чимраз більше відчужується від нього, є держава.

Виникнення держави — це пристосування суспільства до нових умов, яке не
усуває того, що відбулося у виробництві (тобто в економіці), а навпаки,
служить тому, щоб нові економічні відносини приватної власності
зберігалися, підтримувалися, розвивалися. Економічні відносини — базис,
причина всіх трансформацій, що відбуваються в надбудові, до якої
належить і держава.

Держава є особливою організацією політичних сил, Що перебувають при
владі.

Держава відрізняється від родоплемінної організації такими ознаками.

По-перше, публічною владою, яка відособлена від населення. Особливість
публічної влади, в державі полягає в тому, що вона належить лише
економічно панівному класу, є політичною, класовою владою. Ця публічна
влада спирається на особливі загони озброєних людей — спочатку на
дружину монарха, а надалі — на армію, поліцію, в’язниці й інші примусові
установи, на чиновників, спеціально зайнятих управлінням людьми,
підпорядкуванням волі економічно панівного класу.

На утримання публічної влади та її апарату (чиновників, армії, поліції,
в’язниць та ін.) з населення збираються податки.

По-друге, поділом підданих не за кровноспорідненою, а за територіальною
ознакою. Навколо укріплених замків монархів (королів, князів та ін.)
селилося торгово-ремісниче населення, росли міста. Тут також селилася й
багата спадкоємна знать. Саме в містах люди зв’язані насамперед не
кровноспорідненими, а сусідськими відносинами. З часом кровноспоріднені
зв’язки замінюються на сусідські й у сільській місцевості.

Причини й основні закономірності утворення держави були єдиними для всіх
міст нашої планети. Однак у різних регіонах світу, у різних народів
процес утворення держави мав свої особливості, часом досить істотні.
Вони були пов’язані з географічним середовищем, конкретними історичними
умовами, у яких створювалися ті або інші держави. Класичну форму
виникнення держави можна розглянути на прикладі Афінської держави.
Згодом цим шляхом відбувалося формування держави і в інших народів,
наприклад у слов’ян. Виникнення держави в афінян с типовим прикладом
утворення держави взагалі, тому що воно, з одного боку, відбувається без
будь-якого насильницького втручання, зовнішнього або внутрішнього. З
іншого боку, у цьому випадку досить високо розвинута форма держави —
демократична республіка, яка виникає безпосередньо з родового ладу, і,
нарешті, тому, що нам досить добре відомі всі суттєві подробиш утворення
цієї держави. У Римі родове суспільство перетворюється на замкнуту
аристократію, оточену численним плебсом, який стоїть поза суспільством,
є безправним. Перемога плебсу підриває старий родовий лад і на його
руїнах споруджує державу, у якій незабаром повністю розчиняються й
родова аристократія, і плебс. У німецьких переможців Римської імперії
держава виникає як безпосередній результат завоювання великих територій
для панування, що для нього родовий лад не дає жодних засобів. Отже,
нерідко процес формування держави «підштовхується», прискорюється
зовнішніми для певного суспільства факторами (наприклад, війна із
сусідніми племенами, або вже існуючими державами). У результаті
завоювання німецькими племенами великих територій рабовласницької
Римської імперії родоплемінна організація переможців, що знаходилася на
стадії військової демократії, швидко переродилася у федеральну державу.

Форми державного устрою

Форма, державного устрою визначається внутрішньою будовою органів
державної влади й управління, принципами та взаємодією один з одним цих
органів і обсягами їхніх повноважень.

Унітарна — основна маса населення — одна нація; сувора підпорядкованість
усіх органів влади. Єдина система права, федеративних законів й інших
нормативних актів.

Федеративна — складна багатонаціональна держава, кожна складова частина
якої (республіка, штати тощо) має ознаки суверенітету, але цілісність
держави зберігається. Тут складна судова, фінансова система, тому що
суб’єкти федерації на своїй території вибирають главу-суб’єкта,
законодавчі й виконавчі органи, наприклад свої суди.

Конфедерація — складний тимчасовий союз суверенних держав, створений для
вирішення яких-небудь тимчасових локальних завдань (військові,
економічні, митні союзи).

Імперія складається з адміністративних одиниць чи державних утворень,
територію яких імперія насильно включила до свого складу.

Громадянське суспільство й держава

Держава — найважливіший орган політичної влади в будь-якому суспільстві.
Якщо держава для панівних класів виступає як особливий орган, який керує
загальними справами цих класів, то для їхніх супротивників це знаряддя
управління й придушення. Характер і цілі держави визначаються
економічним ладом суспільства, як політична надбудова над базисом
держава відіграє важливу роль у життя суспільства, здійснюючи, зокрема,
зворотний вплив і на хід економічного розвитку.

Держава — найважливіша ланка в системі політичних організацій класового
суспільства, до неї також належать партії й інші організації. Однак саме
державі належить вища влада в суспільстві (суверенність державної
влади). Верховенство державної влади конкретно виражається в
універсальності (її владна сила поширюється на все населення та
громадські організації цієї країни), прерогативах (державна влада може
скасувати будь-який вияв усякої іншої суспільної влади), а також у
наявності таких засобів впливу, яких жодна інша суспільна влада не має
(наприклад, монополія законодавства, правосуддя).

У ході історії держава набуває щодо базису значну самостійність. її
самостійний вплив на основні сфери життя суспільства (у тому числі на
економіку), на історичні й соціальні процеси здійснюється в різних
напрямках, тобто держава може сприяти розвитку суспільних відносин або,
навпаки, гальмувати його

Послідовне становлення демократичного громадянського суспільства вимагає
цивілізованості взаємин особистості й держави, гармонізації відносин у
суспільстві. У сфері політичних відносин держава за правом займає
провідне місце, яке обумовлене громадянським суспільством, тому що його
діяльність визначається виконанням загальних справ, що випливають із
природи будь-якого суспільства.

Останнім часом можна почути безліч суджень про те, що таке громадянське
суспільство. Це спосіб організації економічних, виробничих відносин і
відповідних виробничих сил, сукупність відносин, що виникають у процесі
користування, володіння й розпорядження власністю, функціонування
громадських об’єднань, засобів масової інформації, виховних, освітніх,
наукових, культурних підприємств і установ.

Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей
(релігійних, громадських, політичних партій, професійних союзів,
кооперативів і т. п.), покликаних виражати й захищати їхні групові й
індивідуальні інтереси та права, вступає в особливі політичні відносини
з державою.

Чим більш розвинутим є громадянське суспільство, тим більше основ для
функціонування демократичних форм держави. І, навпаки, чим менш
розвинуте громадянське суспільство, тим більше основ для наявності
авторитарних і тоталітарних режимів влади. Розвиненість громадянського
суспільства визначається не стільки ступенем охоплення прошарків
населення, скільки рівнем розвитку свободи особи, визнаної в цьому
суспільстві.

У громадянському суспільстві держава забезпечує однаковий правовий
захист усім власникам, робить приватну власність недоторканною, при
можливому відчуженні власності у випадку суспільної необхідності
гарантується її відшкодування, націоналізація власності не допускається.

Вільна праця заохочується як державою, так і суспільством, примусова
праця забороняється, гарантується свобода індивідуальної й колективної
праці. Держава створює умови для повної трудової зайнятості населення,
здійснює програму професійного навчання й перекваліфікації, виплачує
допомогу з безробіття.

В умовах докорінної ломки всіх суспільних структур саме держава повинна
стати консолідуючим началом, покликаним створювати нові політичні,
економічні, соціальні відносини. Без впливу держави неможливе реальне
перетворення суспільства. Особливо важлива його діяльність у сфері
захисту прав людини, спрямована на пом’якшення негативних наслідків
ринкових реформ. Завдання соціальної держави полягає в перерозподілі
доходів між різними прошарками суспільства через систему податків,
державний бюджет, спеціальні соціальні програми.

Довгостроковою, перспективною метою держави є прагнення до вирівнювання
положення людей, хоча досягнення фактичної, а не тільки юридичної
рівності — завдання в історично осяжний термін нездійсненне. Це не
означає заперечення ідеї рівності, що містить у собі величезний
моральний потенціал.

Визначення шляхів розвитку нашого суспільства, обґрунтування меж
втручання держави в економічну й соціальну сфери, її регулювальної ролі
в розподілі власності, посиленні соціальної функції держави й зростанні
її відповідальності за створення своїм громадянам гідних умов життя —
актуальні завдання правової науки.

Роль держави в політичній системі суспільства

Основне місце й роль держави в політичній системі суспільства
визначається рядом особливостей, які дозволяють говорити про те, що
держава — основний елемент системи.

По-перше, саме держава є організацією всього багатонаціонального
населення країни, тобто організацією всіх без винятку членів
суспільства, незалежно від їхнього соціального, майнового положення,
расової та національної приналежності, роду й характеру занять і т. п.
Таким чином, держава має набагато ширші соціальні можливості, ніж
будь-який з інших структурних елементів системи окремо.

По-друге, держава як офіційний виразник волі народу створює передумови
для розвитку всіх форм власності.

По-третє, держава має особливий державний апарат, органи якого, на
відміну від інших структурних елементів, наділяються державно-владними
повноваженнями. Такі повноваження мас система правоохоронних органів, до
якої входять органи внутрішніх справ, прокуратури, безпеки, які
виконують функції примусу.

По-четверте, на відміну від інших елементів політичної системи, держава
мас у своєму розпорядженні систему видання органами держави, у межах
своєї компетенції, нормативно-правових актів, а також систему контролю
за їх виконанням. Хоча громадські організації також наділені правом
видання нормативних актів, однак вони не мають загальнообов’язкового
характеру й поширюються тільки на членів цієї громадської організації.

По-п’яте, держава є єдиною організацією, що має суверенітет, тобто
верховенство державної влади над усіма громадянами, над недержавними
організаціями. Маючи суверенітет, держава організовує саму себе й видає
загальнообов’язкові правила поведінки (закони).

Таким чином, держава займає особливе місце в політичній системі
суспільства й відіграє в ній основну роль.

Держава й право в їх співвідношенні та взаємодії

Право — це система встановлених і визнаних державою норм, що регулюють
суспільні відносини, формально закріплюють міру свободи, рівності й
справедливості відповідно до волі населення .країни та забезпечуються
всіма заходами легального державного впливу.

Традиційно в науці щодо питання про співвідношення держави та права
розрізнялися два підходи. Перший — методистський, що виходив із
пріоритету держави над правом. Відповідно до цього підходу, право
розглядалося як продукт державної діяльності, як її .(держави) наслідок.
Такий підхід був поширений у вітчизняній юридичній літературі.
Вважалося, наприклад, що право знаходиться в підлеглому відношенні до
держави. Фактичною умовою для нього підходу була політична практика,
схильна бачити в праві якийсь придаток держави. Теоретичною передумовою
було формально-догматичне ставлення до поняття права як сукупності норм,
видаваних державою.

Інший погляд на співвідношення держави та права затвердився в руслі
природно-правових поглядів. Прихильники так званої школи природного
орава вважали, що, крім права, яке встановлює держава, існує природне
право, властиве людині від народження. Це право на життя, свободу,
рівність тощо і отже, природне право (сума природних, вічних,
невідчужуваних і незмінних прав людини) — це вище право щодо діючого
права (закони, звичаї, прецеденти), це право, що втілює в собі розум і
вічну справедливість. У рамках цієї теорії розділяються право й закон

Існує й третій погляд на розглянуту проблему, що дозволяє певною мірою
інтегрувати погляди прихильників зазначених позицій і одночасно уникнути
крайностей в оцінці зв’язку держави та права.

Відповідно до нього підходи зв’язок між державою й правом не має
настільки однозначного причинно-наслідкового характеру держава породжує
право або з права народжується держава. Він (зв’язок) видається
складнішим і має характер двосторонньої залежності: не можуть існувати
поодинці, а отже, між ними існує функціональний зв’язок.

Розглянутий підхід дозволяє в такий спосіб виявити глибинні зв’язки між
державою й правом, уникнути однобічності, зрозуміти, .що надає право
державі, і одночасно з’ясувати істинну роль держави в забезпеченні
права. Аналіз залежностей має принципово важливе значення для всієї
суспільної практики.

Визнання двостороннього характеру зв’язку між державою й правом дозволяє
виключити питання в дусі вузьконорматинного підходу до розуміння права
(«право виходить від держави» і т. п.). Одночасно ори ньому підході роль
держави щодо права не нівелюється, як це «наливає з деяких концепцій так
званого широкого праворозуміння. Державний нігілізм такою ж мірою
небезпечний, як нігілізм правовий. Зв’язок держави та права видається
іншим: держава не породжує право, не створює його, а є, з одного боку,
залежною, підлеглою йому силою, а з іншого — могутнім засобом, що
підтримує й підсилює міць права, його потенціал у суспільній системі.
Держава використовує право як засіб керування суспільними процесами, але
лише тією мірою, якою саме право їй це дозволяє.

Вплив держави на право

Держава є безпосереднім чинником встановлення й визнання правових норм і
головною силою їхнього здійснення. Державна влада має конструктивне
значення для самого буття права як особливого інституціонального
утворення. Вона присутня в праві й ніби проникає в саму суть права.

Держава опікує право, використовує його потенціал для досягнення цілей
державної політики. Одночасно вплив держави на право не слід
абсолютизувати й розглядати в дусі етатистських («державницьких»)
поглядів, що визнають право тільки інструментом (засобом) держави, її
ознакою або атрибутом. Не тільки держава, але й право має відносну
самостійність, власні, внутрішньо властиві йому закономірності
формування й функціонування, тобто право має щодо держави самостійне
значення. Якщо припустимим є розглядати право як інструмент держави, то
лише з зауваженням, що держава тією ж мірою є інструментом щодо права.

Найбільш відчутний вплив держави на право виявляється в сфері
правотворення й правореалізації. Право формується за особистої участі
держави. Однак держава не стільки формує право, скільки завершує
правотворчий процес, надаючи праву певних юридичних форм (нормативний
юридичний акт, судовий або адміністративний прецедент тощо). У цьому
розумінні держава не є його (права) початковою, глибинною причиною.
Держава створює право на інституціональному рівні. Причини ж виникнення
права кореняться в матеріальному способі виробництва, характері
економічного розвитку суспільства, його культурі, історичних традиціях
народу та ін. Недооцінка цього принципово важливого положення призводить
до того, що єдиним і визначальним джерелом права визнається державна
діяльність. Саме в цьому й полягав основний недолік юридичного
позитивізму. Держава визнавалася засновником права, у буквальному
значенні вважалося, що вона творить право.

Навряд чи можна погодитися з поширеними в юридичній теорії поглядами,
згідно з якими утворення права розглядається в повному відриві
(ізольовано) від держави. Поза конструктивною діяльністю держави й без
неї існування права як інституційного утворення неможливе. Разом із тим
роль держави в правотворчому процесі досить специфічна. По-справжньому
держава втручається в правотворчий процес лише на певних його стадіях.
Звідси творча роль держави щодо утворення права полягає:

1. У здійсненні правотворчої діяльності. Держава відповідно до законів
суспільного розвитку, закономірностей стихійного правотворення визначає
потребу в юридичній регламентації тих або інших відносин (діяльності),
визначає потребу в найбільш раціональній юридичній формі (закон, акт
виконавчої влади й ін.) і засновує загальні норми, надані їм авторитетом
державної влади формально-юридичного, загального характеру. Буквально це
означає, що держава встановлює норми права (розпорядження загального
характеру).’

2. У санкціонуванні державою норм, що не мають (не носять) прямого
державного характеру. Для деяких правових систем такий спосіб «творення»
права є переважним. Так, утворення мусульманського права
характеризувалося саме тим, що держава санкціонувала тільки ті норми, що
були вироблені мусульманською доктриною.

3. У визнанні юридично обов’язковими регуляторами поводження фактично
сформованих й існуючих відносин і зв’язків (відповідних видів
діяльності), унаслідок чого ці зв’язки й відносини одержують юридичне
значення. Формується так зване звичайне та прецедентне право, визнаються
загальні норми положення нормативних договорів.

Держава, таким чином, забезпечує розвиток усієї системи джерел права.
Узгоджуючись із соціально-економічними потребами, політичною ситуацією в
суспільстві, держава значною мірою впливає на вибір типів,
державно-юридичних засобів забезпечення правомірного поводження. У цьому
розумінні можна сказати, що держава керує правовим середовищем
суспільства, забезпечує його відновлення відповідно до духу часу.

Досить значущою видається роль держави в забезпеченні реалізації права.
Історичний досвід переконливо свідчить про те, що поза державою та без
неї використання його ресурсів, здійснення правових установлень було б
узагалі неможливим. Призначення держави саме й виявляється в тому, що
вона своєю діяльністю покликана створювати фактичні, юридичні передумови
для використання громадянами, організаціями наданих законом можливостей
з метою задоволення найрізноманітніших інтересів і потреб. Активність
держави — необхідна умова утвердження правових основ у суспільному
житті. Держава зобов’язана виявляти цю активність, інакше вона не
відповідатиме своєму призначенню, унаслідок чого державна влада втрачає
легітимний характер.

Держава забезпечує охорону права й правових відносин. Державний вплив є
постійно існуючою гарантією, якою підкріплюється право. За ним завжди
стоять сила й авторитет держави. Уже сама загроза державного впливу
охороняє право. У такий спосіб усталюється правопорядок, створюється
режим найбільшого сприяння для конструктивних дій соціальних суб’єктів.

Держава, отже, сприяє поширенню права в соціальному просторі, вона
ставить за обов’язок учасникам суспільних відносин діяти згідно з
правом, виключати протиправні підходи в досягненні суспільно значущих
результатів.

Безсумнівно, об’єктивно існують межі впливу держави на право. І,
насамперед, це обумовлено регулятивним потенціалом самого права,
можливостями держави, її структур забезпечити дію права в певних
соціально-економічних і політичних умовах. Держава не може також
використовувати право в протиріччі з його справжнім призначенням.
Важливо є науково обґрунтована, ефективна юридична політика держави, що
дозволяє найбільш раціонально та в інтересах суспільства використовувати
правовий інструментарій.

Вплив права на державу

У спеціальній літературі проблемі впливу права на державу приділено мало
уваги. Разом із тим держава має потребу в праві не менше, ніж право в
державі. Залежність держави від права виявляється у внутрішній
організації держави та в її діяльності.

1. Історичний досвід доводить, що для свого існування держава, як
організація, має потребу в праві. Право оформляє структуру держави й
регулює внутрішні взаємини в державному механізмі, взаємини між його
основними ланками. За допомогою права закріплюються форма держави,
улаштування державного апарата, компетенція державних органів і
посадових осіб. Право створює юридичні гарантії проти можливої узурпації
влади однією з гілок влади. Таким чином, відносини між державними
структурами набувають правового регулювання, перетворюються на
правовідносини.

За допомогою права визначаються місце, роль, функції частин державного
механізму, їхня взаємодія з іншими органами й населенням. Упорядковуючи
всередині організовані зв’язки держави, право дозволяє забезпечити
раціональне влаштування структури держав». Нормативно-юридичні акту
правоустановлювального характеру формують державу як систему з
розвинутою органічною будовою. У такий спосіб право створює юридичні
передумови для ефективної роботи всіх ланок державної машини.

2. Відомі два методи, за допомогою яких держава нав’язує свою волю
суспільству: метод насильства, властивий тоталітарним державам, і
цивілізоване управління соціальними процесами за допомогою правового
інструментарію. Такий метод органічно властивий державам fa розвинутим
демократичним режимом. Отже, сучасна демократична держава не може поза
правом і без нього здійснювати свою діяльність. Право складає необхідну
сторону, аспект, властивість державної діяльності. Така якість властива
праву, оскільки воно незамінне як загально соціальний регулятор і його
використання обумовлене об’єктивними факторами, що знаходяться поза
державою. Право нав’язується державі як необхідність, тому вона не може
знехтувати правовою формою. Держава без шкоди для суспільства не може
маніпулювати правом або звільнитися від нього.

Узагальнено можна визначити ряд напрямків, що характеризують
організаційну роль права щодо держави:

• Право впливає на державу при її взаєминах із населенням, з окремою
особистістю. Держава впливає на громадян через право й у межах правових
вимог; у свою чергу, громадяни впливають на державу за допомогою права.
Цінність права вимірюється в основному тим, якою мірою воно забезпечує й
чи забезпечує взагалі гармонійний і прогресивний розвиток особистості й
розширення її свободи. Із цього погляду цінність права якщо й обумовлена
зв’язком Ь державою, то лите тією мірою, якою сама держава поставлена на
службу.

• Право легалізує державну діяльність, забезпечує дозвіл охоронних і
примусових заходів держави. Державна діяльність за допомогою права
вводиться в суворі рамки юридичних вимог, набуває юридичної форми.

• За допомогою права визначаються межі діяльності держави, позначаються
межі втручання в приватне життя громадян.

• Право закріплює специфічні інтереси націй і народностей і в такий
спосіб впливає на державну владу в її взаєминах з націями й
народностями.

• Правова форма забезпечує можливість здійснення контролю за діяльністю
державного апарата та в такий спосіб створює юридичні гарантії
відповідального поводження держави перед населенням.

• Право виступає в сучасних умовах мовою спілкування держави не тільки з
населенням, але також з іншими державами, світовим співтовариством
узагалі.

• Право (і тільки воно) є основним засобом легітимації державного
примусу. Право визначає підстави, межі й форми державного примусу.

Отже, держава як суверенна влада не може існувати й функціонувати поза
правам. Концепція панування права (правової держави) саме виходить Ь
того, що право в інтересах особистості, суспільства загалом зв’язує,
обмежує державу.

Воно виступає могутнім обмежувачем державної сваволі. У такому розумінні
право виступає як сила, здатна підкорити державу. Образно кажучи, право
виступає над державою для того, щоб держава не встала над суспільством.

У сучасних умовах об’єднавча роль права щодо держави посилюється. При
цьому спостерігається така закономірність: чим точніше право відбиває
об’єктивні потреби суспільного розвитку, тим більшою мірою воно зв’язує
державу. Активність держави в цьому випадку не придушується. Навпаки,
вона витрачається результативно й виключно в інтересах суспільства й
окремої особистості. Тільки будучи зв’язаною із правом, держава може
діяти вільно, а отже, відповідає своєму історичному призначенню.

Виникнення й розвиток ідеї правової держави

Правова держава — це така форма організації й діяльності державної
влади, шо будується у взаєминах з індивідами та їх різними об’єднаннями
на основі норм права.

Уявлення про державу як організацію, що здійснює свою діяльність на
основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської
цивілізації. З ідеєю правової держави пов’язувалися пошуки більш
досконалих і справедливих форм громадського життя. Мислителі античності
(Сократ, Демокрит, Платон, Арістотель, Полібій, Цицерон) намагалися
виявити такі зв’язки та взаємодії між правом і державною владою, які б
забезпечували гармонійне функціонування суспільства тієї епохи. Учені
давнини вважали, шо найбільш розумна й справедлива лише та політична
форма співжиття людей, при якій закон загальнообов’язковий як для
громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право й одночасно обмежена ним, на думку
давніх мислителів, вважається справедливо» державою. Цицерон говорив про
державу як про «справу народу», як про правове спілкування й «загальний
правопорядок». Державно-правові ідеї й інститути Давньої Греції та Риму
вплинули на становлення й розвиток пізніших прогресивних учень про
правову державу.

Ріст продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у
суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжують
нові підходи до держави й розуміння ролі в організації суспільних справ.
Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного
життя, що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного
органа, який утверджує рівність усіх перед законом, що забезпечує
індивідуальну свободу за допомогою права.

Найбільш відомі ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі
того часу Н. Макіавеллі та Ж. Бещен. У своїй теорії Макіавеллі на основі
досвіду існування держав минулого й сьогодення пояснював принципи
політики, осмислював рушійні політичні сили. Ціль держави він бачив у
можливості вільного користування майном і забезпеченні безпеки для
кожного. Боден визначає державу як правове управління багатьма
сімействами й тим, що їм належить. Завдання держави полягає в тому, щоб
забезпечити права й свободи.

У період буржуазних революцій у розробку концепції правової державності
значний внесок зробили прогресивні мислителі Б. Спіноза, Д. Локк, Т.
Гоббс, Ш. Монтеск’є, П. І. Пестель, М. Г. Чернишевський, Г. Ф.
Шершеневич.

Похожие записи