Реферат на тему:
ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА –
від заснування до „оксамитової революції”
ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА (Чехо-Словаччина, Чехо-Словацька Республіка) – держава у
Центральній Європі в 1918-92. За формою державного устрою в 1918-68
унітарна, в 1968-92 – федеративна республіка, яка складалася з Чеської і
Словацької республік. Вищий законодавчий орган – двопалатні Національні
(з 1968 – Федеральні) збори (Національна палата і Палата
національностей). Глава держави – президент. Обирався парламентом
терміном на 5 років. Столиця -м.Прага. Загальна площа – 127,9 тис.кв.км.
Населення (1991)-15,7 млн. чол.
В умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни
1914-18 розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких
політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. У
державно-правовій декларації чеських депутатів австрійського парламенту
від 30,5.1917 містився пункт про включення Словаччини до складу
майбутньої держави чехів і словаків. Великий міжнародний резонанс мав
словацький маніфест від 1.5.1918 про утворення спільної держави.
30.5.1918 у м.Піттсбург (США) між чеськими і словацькими політичними
організаціями в еміграції була укладена угода, що закладала основи
майбутнього устрою Чехословацької держави, в якій словаки мали отримати
автономію. 13.7. чеські політичні лідери, які діяли на батьківщині
(К.Крамарж, А.Швегла, В.Клофач), утворили у Празі Національний
чехословацький комітет. До його складу входили також чеські словакофіли,
які утворили Словацьке відділення цього комітету. У жовтні 1918 між
керівниками двох політичних центрів – празьким Національним комітетом і
Тимчасовим чехословацьким урядом (утвореним 14.7. у Парижі) –
розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів.
28.10. Національний комітет у Празі проголосив створення самостійної
Чехословацької республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій
вищого органу влади. 30.10. у м.Мартін Словацька Національна Рада
внаслідок своєї політичної слабкості не змогла забезпечити перехід влади
у свої руки і прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії
у рамках єдиного державного утворення. Після укладення 5.11.
компромісної угоди між двома центрами чеського національного руху
Чехословацька республіка офіційно стала незалежною державою. 13.11.
Національний комітет затвердив тимчасову конституцію, а 14.11.1918
Національні збори обрали першим президентом республіки Т.Масарика. Уряд,
склад якого був узгоджений ще 28.10. під час переговорів у Женеві
представників двох керівних політичних центрів, очолив голова празького
Національного комітету, лідер Національно-демократичної партії
К.Крамарж. Кордони республіки були визначені Версальським (1919),
Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) мирними договорами.
Сен-Жерменський договір містив щодо українського Закарпаття спеціальний
документ – “Генеральний статут Підкарпатської Русі”. Територія
Закарпатської України під назвою Підкарпатська Русь увійшла до
Чехословацької республіки та мала отримати автономний статус (див.
Підкарпатська Русь, Закарпаття).
Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис. км” з населенням 13,6
млн чол. (чехи – 6,8 млн, словаки – 2 млн, німці – 3,1 млн, угорці – 0,7
млн, українці – 0,5 млн, ін. національності – 0,5 млн). Понад третину
населення Ч. складали національні меншини, становище яких було визначене
т.зв. Малим Сен-Жерменським договором. У перші роки існування
Чехословацької республіки одне з центральних місць у зовнішньополітичній
діяльності її уряду займала українська проблема. Празький уряд намагався
встановити тісні політичні та економічні зв’язки з українськими
державами, зокрема відбувся обмін делегаціями з урядами
Західно-Української Народної Республіки (1918) та Української Народної
Республіки (1919). У 1921 були налагоджені економічні контакти з
радянською Україною. Значну увагу чехословацький уряд приділяв вирішенню
проблеми біженців і української еміграції у Ч. Однак широкі можливості й
перспективи чехословацько-українських відносин, закладені у перші
міжвоєнні роки, не мали подальшого розвитку. Із утворенням СРСР
українська проблема була зовсім згорнута у зовнішньополітичних
концепціях і доктринах Чехословацької держави.
У кін. лютого 1920 Національні збори прийняли конституцію Чехословацької
республіки. Вищим законодавчим органом держави ставали Національні
збори, які обирали президента, офіційною державною мовою – т. зв.
чехословацька мова. У районах, де проживало не менше 20% нечеського
населення, у державних установах поряд з державною використовувалась
мова даної національності. У національному питанні конституція виходила
з тези про єдину чехословацьку націю, яка перекреслювала саму суть
спільної держави чехів і словаків. Зафіксована конституцією теза про
автономію українського Закарпаття у рамках Чехословацької держави так і
не була реалізована і мала суто символічний характер. У країні діяли
численні політичні партії, зокрема у парламентських виборах 1925 брало
участь 29, а 1929 – 19 партій. Велика кількість політичних партій і
організацій призвела до виникнення урядових коаліцій
(загальнонаціональна; чесько-словацько-німецька; панівна з участю
національних чеських, словацьких, німецьких і угорських партій та ін.),
ядром яких, як правило, були Аграрна, Національно-демократична і Народна
партії. Правлячі кола створювали також неформальні осередки реального
владного впливу, одним з найвпливовіших серед яких було пропрезидентське
угруповання “Град”. Поряд з “Градом” значну роль у державному житті
країни у 1920 роках відігравали політичні об’єднання “П’ятірка” і
“Вісімка”, які складалися з лідерів партій урядової коаліції і офіційно
виступали як координатори парламентських партійних клубів. Економічні
позиції Чехословацької республіки визначало те, що в її межах опинилося
бл. 70% всієї промисловості колишньої Австро-Угорської імперії. Завдяки
цьому Ч. у міжвоєнний час увійшла в першу десятку індустріальне
розвинених країн світу. У промисловості домінували великі монополістичні
об’єднання (“Шкода”, “Батя”, “Центрокооператив”). Основними фінансовими
центрами були Живностенський і Аграрний банк. Хоча чеським промисловцям
вдалося відтіснити іноземних конкурентів з провідних позицій у
господарстві країни, останні продовжували відігравати значну роль в
економіці Ч. Промислове виробництво було зосереджене в основному в
чеських землях, а в Словаччині та Підкарпатській Русі переважало
сільськогосподарське виробництво. Протягом 1920-х років уряд провів
аграрну реформу, яка хоч і обмежила, проте не ліквідувала великого
землеволодіння. З поч. 1930 років спостерігався процес поляризації
суспільних сил, характерною рисою якого була трансформація політичної
системи. Національні демократи, зробивши ставку на створення під своєю
егідою опозиційного політичного блоку, у 1934 спільно з Національною
лігою і Національним фронтом утворили Національне об’єднання. У свою
чергу, лідери аграріїв також шукали можливості зміцнення своїх позицій і
вели переговори з німецькими та словацькими партійними керівниками.
Словацька народна партія почала висувати ідею відокремлення словацьких
земель і створення незалежної Словацької держави.
У травні 1935 відбулися парламентські вибори, внаслідок яких основні
партії урядової коаліції зберегли свої позиції. Аграрії виявилися
найсильнішими у правлячій коаліції, хоча і втратили абсолютну першість.
У листопаді 1935, зважаючи на домінуюче становище своєї партії у
коаліції, аграрії без попереднього узгодження з іншими партнерами
замінили главу уряду. Новопризначеним прем’єром став лідер словацького
відділення партії М.Годжа (1878-1944). У листопаді 1935 подав у
відставку з посади Президента республіки Т.Масарик. Цією ситуацією
вирішили скористатися аграрії, щоб провести на посаду глави держави
одного із своїх лідерів, або, у випадку невдачі, малопомітну політичну
фігуру. Після тривалих міжпартійних дискусій єдиним претендентом на
посаду президента виявився Е.Бенеш, міністр закордонних справ в усіх
урядах Чехословацької республіки. У грудні 1935 Е.Бенеш, якого
підтримала більшість впливових політичних партій, здобув перемогу під
час президентських виборів.
Певне місце у внутрішній політиці чехословацького уряду займала
українська проблема, зокрема його ставлення щодо етнічних українців
Закарпаття (400 тис. чол.) і політичних емігрантів (20 тис. чол.).
Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в
середовищі еміграції. З допомогою урядових і громадських кіл Ч. та за
ініціативою провідних діячів української еміграції в 1920-30-ті роки в
республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових
установ, навчальних закладів, організацій, об’єднань, зокрема
Український вільний університет (перенесений з Відня у 1921,),
Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (з 1923),
Українська господарська академія у Подебрадах (1922) , Музей визвольної
боротьби України (засн. 1925), Центральний союз українського студентства
(1922), Український громадський комітет (1921-25), Український комітет у
ЧСР, Чесько-український комітет допомоги українським і білоруським
студентам. Прага у міжвоєнні роки стала одним із центрів українського
громадського, культурного і наукового життя. Однак з кін. 1920 – поч.
1930 років політика чехословацького уряду щодо української еміграції
почала зазнавати істотних змін. Ряд українських організацій та установ
втратив урядову підтримку, чимало з них було розпущено. Одна з головних
причин цього – посилення самостійницьких течій в українському
суспільному середовищі, насамперед на території Закарпаття, що
розцінювалося урядовими чиновниками як загроза територіальній цілісності
Чехословацької республіки. Проте до 1945 Ч. продовжувала залишатися
найактивнішим осередком української еміграції.
Після парламентських і президентських виборів 1935 загострилося
національне питання в республіці. У березні 1938 уряд М.Годжі
запропонував проект його вирішення. У липні 1938 проект був схвалений
під назвою “Національні положення”. Документ містив статті про
рівноправність громадян без огляду на їхню національність у всіх сферах
суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У галузі
державного управління Чехословацька республіка поділялась на чотири
землі з власними сеймами: Чехія, Моравія та Сілезія, Словаччина,
Підкарпатська Русь. Сеймам надавалися законодавчі права в межах даної
території. Таке вирішення питання не влаштовувало лідерів
Судето-німецької партії на чолі з К.Генлейном, які виношували ідею
включення Судетської області до складу Німеччини. У вересні 1938 вони
влаштували збройний путч, який був швидко придушений. Однак уряди Англії
та Франції в ультимативній формі запропонували Ч. почати з Берліном
переговори про передачу Німеччині прикордонних районів, де німці
складали більше половини населення, обіцяючи взамін гарантію
недоторканності нових кордонів Чехословацької республіки. Дії західних
держав викликали у країні загальний політичний страйк, який призвів до
зміни уряду. Однак новий уряд зайняв позицію очікування. У таких умовах
28-29.9.1938 у Мюнхені відбулася конференція з участю глав держав
Англії, Франції, Німеччини та Італії, на якій без участі чехословацького
представника прийнято рішення про розчленування території Чехословацької
республіки – Німеччині передавалися західні райони Чехії, Польщі –
Тешинська область, а Угорщині – південні райони Словаччини і південна
частина Підкарпатської Русі. Таким чином Ч. втратила третину своєї
території і населення, більше 40% промисловості, значну частину
сировинних і паливних ресурсів, важливі комунікації та потужні оборонні
споруди на кордонах. Глибока політична криза, яка охопила країну,
призвела до відставки президента. Е.Бенеш на знак протесту проти дій
західних держав 5.10.1938 подав у відставку і покинув країну. У серед,
листопада 1938 всі чеські політичні партії, крім комуністичної,
оголосили про свій саморозпуск. Натомість було створено Партію
національної єдності на чолі з лідером аграріїв Р.Бераном. На основі
Соціал-демократичної партії створена Національна партія праці, яка
перебувала у лояльній опозиції до правлячої Партії національної єдності.
30.11. новим президентом Ч. став Е.Гаха (1872-1945).
У Жиліні всі словацькі партії підписали угоду, за якою визнавали
платформу Глінківської Словацької народної партії та поставили вимогу
негайного надання Словаччині автономії. З такою ж вимогою виступили
українські політичні партії. Центральна влада у Празі змушена була
змиритися з фактичним створенням автономних урядів у Словаччині на чолі
з Й.Тісо і в Закарпатті на чолі з А.Бродієм. 22.1.1938 празький
парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської
України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу
чехів, словаків і карпатських українців. У листопаді 1938 Національні
збори затвердили закон “Про автономію Словаччини і Підкарпатської Русі”.
Республіка стала офіційно називатися Чехословаччиною (див. Карпатська
Україна). 15.12. парламент прийняв закон, згідно з яким уряд на два роки
одержав законодавчі повноваження, а президент, за згодою уряду, – право
змінювати конституцію. Декрети президента набирали сили закону.
На поч. 1939 словаки поставили перед центральним урядом ряд політичних
вимог, що послужило приводом для розпуску 10.3. автономного словацького
уряду і запровадження на території Словаччини воєнного стану. У
відповідь на ці заходи Праги 14.3. за підтримки Німеччини був скликаний
Словацький сейм, який проголосив самостійну і незалежну Словацьку
державу. Новостворену державу незабаром визнало 33 країни світу.
15.3.1939 Сейм Карпатської України проголосив повну державну
самостійність Карпатської України на чолі з Президентом А.Волошиним
(див. Карпатська Україна). У цих умовах керівництво фашистської
Німеччини вирішило остаточно покінчити із залишками державності Ч.
15.3.1939 гітлерівські війська зайняли територію Чехії і Моравії, і
Чехословацька республіка остаточно припинила своє існування. Карпатську
Україну окупували війська хортистської Угорщини. На окупованих чеських
землях було утворено формально автономний “Протекторат Богемія і
Моравія”, який перебував у складі німецького райху Президентом
“протекторату” став Е.Гаха, а головою уряду Р.Беран. Їх влада
поширювалася лише на чеське населення, німці ж -вони одержали німецьке
громадянство -підпорядковувалися особливим адміністративним органам. З
утворенням “протекторату” його економіка повністю працювала на райх.
Більшість великих і середніх підприємств були включені до німецьких
монополістичних об’єднань, сотні тисяч чехів вивезені на примусові
роботи до Німеччини та в захоплені нею країни. Маріонетковий словацький
уряд, підписавши у 1939-40 з Німеччиною договори про воєнно-політичний
союз (у листопаді 1940 приєднався до Антикомінтернівського пакту) і
економічне співробітництво, втягнув Словаччину у війну на боці країн
гітлерівського блоку.
Жорстокий окупаційний режим, терор та репресії викликали наростання
антифашистських настроїв. Під час розгортання загальнонаціональної
боротьби проти окупантів сформувалися два політичних центри та
викристалізувалися дві ідейні платформи визвольного руху. Одним з цих
центрів був Лондон, де знаходився емігрантський чехословацький уряд
Е.Бенеша (ств. 194Q), другим – Москва. де перебувало керівництво
Компартії Ч. не чолі з К.Готвальдом. Важливою справою діяльності
зарубіжних центрів чехословацького руху Опору стало створення військових
частин на території Франції, Англії та СРСР. Московські переговори 1943
між керівництвом Компартії Ч. і президентом Е.Бенешом сприяли істотному
зближенню позицій двох основних центрів чехословацького руху Опору,
формування широкого антифашистського національного фронту. Проте масові
арешти підпільників-антифашистів у чеських землях влітку 1944 зірвали
спробу організаційного об’єднання патріотичних сил в еміграції та на
батьківщині. У кін. серпня-жовтні 1944 словацькі антифашисти під
керівництвом Словацької національної ради підняли повстання проти
окупаційного режиму і незабаром визволили бл. ^ території Словаччини.
Однак у другій пол. жовтня гітлерівці, стягнувши значні сили, заволоділи
основними опорними пунктами повстання.
Наприк. березня 1945 у Москві відбулися переговори між представниками
трьох основних політичних сил чеського і словацького руху Опору:
президента, уряду в еміграції, Словацької національної ради (вищий
керівний орган словацького руху Опору) і чехословацької Компартії.
Підчас переговорів було досягнуто політичного компромісу і організаційно
оформився Національний фронт чехів і словаків. До його складу увійшли
представники чехословацьких політичних партій –
національно-соціалістичної, соціал-демократичної, народної і
комуністичної. На цій зустрічі досягнуто угоди про створення уряду
Національного фронту. Склад нового уряду на чолі з З.Фірлінгером та його
програму оголошено 4.4.1945 у м.Кошице; одночасно пішов у відставку
емігрантський уряд у Лондоні.
Звільнення чеських земель від гітлерівських військ відбувалося у
взаємодії частин Червоної армії та чехословацьких збройних формувань,
утворених на території СРСР. Одночасно із західного напрямку просувалися
англо-американські війська. На поч. травня розпочались збройні виступи
проти окупантів у ряді чеських міст, а 5.5. вибухнуло повстання у Празі.
Чеська національна рада, утворена з ініціативи Компартії Ч., об’єднала
основні сили внутрішнього руху Опору і проголосила про перехід усієї
влади на чеській території до уряду Національного фронту, представником
якого вона себе вважала. Проте повстанці не розрахували свої сили, і
німецьким військам вдалося оволодіти значною частиною міста. На допомогу
повстанцям прийшли радянські війська, що і забезпечило звільнення Праги
від гітлерівців 9.5.1945.
Розроблена урядом Національного фронту програма відображала нове
співвідношення політичних сил у країні, передбачала проведення глибоких
демократичних перетворень. У національно-політичному плані в програмі
відзначалося, що Чехословацька республіка є державою двох рівноправних
народів – чехів і словаків. Згодом питання державотворення були
предметом тривалих переговорів між чехословацьким урядом, представниками
чеських політичних кіл та Словацькою національною радою – вищим органом
словацького народу. Наслідком цих переговорів стало укладення трьох
Празьких угод, які мали значення тимчасової конституції Ч. 29.6,1945 між
Ч. і Радянським Союзом було підписано договір, за яким Закарпатська
Україна возз’єднувалась за побажанням населення зі своєю споконвічною
батьківщиною – Україною і включалася до складу Української РСР.
У травні 1946 відбулися вибори до Національних зборів Ч., які проходили
окремо у чеських і словацьких землях. У чеських землях найбільше голосів
(40%) здобули комуністи, що позначилося на складі й програмі нового
уряду, який очолив комуністичний лідер К.Готвальд. Після парламентських
виборів 1946 політичне становище у країні ускладнилося. Комуністи, які у
виборах на території Словаччини зазнали невдачі, вирішили взяти всю
повноту влади у свої руки і всі свої зусилля перенесли на
позапарламентські форми боротьби. Обстановка в країні сягнута
кульмінаційної напруженості у лютому 1948. Намагання комуністичних
керівників повністю поставити під свій контроль органи поліції
спричинило гостру урядову кризу. Вивівши на вулицю своїх прихильників,
комуністи шляхом проведення численних позапарламентських акцій (масові
демонстрації, утворення і озброєння робітничої міліції, збирання
підписів тощо) добилися відставки більшості міністрів празького уряду,
представників демократичних партій і формування нового складу кабінету
міністрів, в якому більшість мали представники лівих сил. Після приходу
до влади у Чехословацькій республіці комуністів та їхніх прихильників
почалося відверте формування тоталітарно-репресивного режиму та
встановлення диктатури Комуністичної партії Чехо-словаччини. У травні
1948 Національні збори ухвалили нову конституцію країни, яка законодавче
закріпила державну єдність ЧСР та проголосила “побудову соціалізму”.
Були створені єдині вищі органи влади, до компетенції яких відносилися
питання, що мали загальнодержавне значення. У червні 1948 президент
Е.Бенеш відмовився підписати текст нової конституції й подав у
відставку. Використовуючи свою більшість у парламенті, комуністи новим
президентом держави обрали К.Готвальда. Компартія розпочала зміцнення
тоталітарного режиму, реорганізацію економічного і політичного життя на
радянський взірець. Реальну опору комуністичного режиму становили
радянські війська, які залишилися у країні після Другої світової війни.
Командні методи, якими користувалася Компартія, з поч. 1950 років були
перенесені на систему державного управління. Суспільно-економічні зміни
проходили в умовах політичного і фізичного терору. Жорстоко
переслідувалося будь-яке інакодумство, практично повністю ліквідовано
приватний сектор у промисловості, селян примушували вступати до
сільськогосподарських кооперативів.
У 1960 парламент Ч. прийняв чергову конституцію, яка затвердила нову
назву держави – Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). У
конституції своєрідне пояснення знайшла ідея коаліційного способу
управління: Компартія визнавалася як керівна, інтегруюча і об’єднуюча
сила у суспільстві та державі, а не як рівноправний партнер інших
політичних організацій, які продовжували існувати після державного
перевороту 1948.
З поч. 1960 років у Ч. почала формуватися політична опозиційна течія.
Своїми програмними документами вона проголосила теорію політичного
плюралізму і одержала підтримку практично всього суспільства. Ідеологами
опозиції були О.Шік, Е.Льобл та ін., які виступали зі своїми програмами
оновлення суспільства. Суспільно-політичні реалії у країні призвели до
появи в середовищі Компартії реформістського крила, очолюваного її
лідером А.Дубчеком. У квітні 1968 була затверджена Програма дій
Компартії, метою якої було проведення реформ для побудови “комунізму з
людським обличчям”. Ця програма містила положення про розвиток
демократії, нову систему політичного управління суспільством,
вказувалося на необхідність встановлення партнерських відносин з
партіями Національного фронту та перебудову державного устрою країни на
засадах федералізму.
Події у Ч. викликали занепокоєння у керівництва держав Варшавського
блоку, у першу чергу СРСР. Політичний курс лідерів Ч. загрожував
демонтажем комуністичної системи у країні та втратою союзника по
військовому блоку. Оскільки керівництво Ч. не відмовлялося від
прийнятого курсу реформ, країни Варшавського блоку здійснили військову
інтервенцію у Ч. і окупували країну. Широка програма докорінних
суспільних перетворень, яка проводилась у період “празької весни”,
залишилась нереалізованою. У 1968 зроблено чергову спробу розв’язати
чесько-словацькі відносини. 27.10.1968 прийнято конституційний закон
“Про Чехословацьку федерацію”. Вперше з 1918 суб’єктами державного
утворення ставали дві національні держави – Чеська і Словацька
республіки. Найвищим органом політичної влади федерації проголошувалися
Федеральні збори. Незважаючи на те, що були створені окремі Національні
ради як верховні представницькі органи обох республік, а також
республіканські уряди, фактично продовжувала існувати унітарна держава.
Між республіками не було укладено державного кордону. Федеральні збори
видавали єдині закони для двох держав не лише у сфері зовнішньої
політики, федеральних матеріальних резервів, а й у питаннях планування,
фінансів, валюти, промисловості, сільського господарства тощо.
У 1970-80-х роках тоталітарна система у країні продовжувала штучно
підтримувати політичну атмосферу, яка виключала найменшу можливість
реформування суспільства. Хоча формально багатопартійна система
продовжувала існувати, фактично всі партії, крім комуністичної, були
усунені від реальної участі у політичному житті. Внаслідок репресій
проти активних учасників суспільного життя у період реформ особливо
постраждала інтелігенція. Однак уже в кін. 1970 років дисидентський рух
почав набирати силу. В 1977 виникла політична правозахисна організація
“Хартія-77”, її лідери (В.Гавел, І.ДІнстбір, 1.Гаек, Я.Паточка та ін.)
вимагали від державно-партійного керівництва дотримання конституції,
звільнення політв’язнів, виведення радянських окупаційних військ тощо.
Учасники руху прав людини зазнавали переслідувань і не мали можливості
вільно відстоювати свої погляди. Більшість з них була заарештована і
ув’язнена. Загальна політична криза поглиблювалася економічною
стагнацією. Урядові економічні програми не виконувалися, спостерігалося
значне сповільнення темпів зростання економіки країни. Деякі ринкові
елементи, що зберігалися у діяльності сільськогосподарських
кооперативів, забезпечували стабільне становище у виробництві продуктів
харчування, завдяки чому вдавалося стримувати падіння життєвого рівня
населення.
Наприкінці 1980 років “Хартія-77” та інші опозиційні групи посилили
критику офіційного державного курсу. Проте комуністичне керівництво
країни відмовилося вступити в діалог з опозицією. У листопаді 1989
розпочались масові антиурядові виступи, початок яким дала т.зв.
студентська революція. Маніфестації та мітинги студентської молоді були
розігнані поліцією. У відповідь на репресивні заходи комуністичної влади
антиурядові виступи набули масового характеру. Опозиційні сили утворили
у листопаді 1989 суспільний рух – Громадянський форум, який поставив
собі за мету відновлення демократії в країні. Правляча партія виявилася
неспроможною вести політичну боротьбу з опозицією, партійно-державний
апарат було паралізовано. Листопадові події 1989 стали початком
демонтажу тоталітарно-репресивної системи у .4. У грудні відбулися зміни
в державному керівництві: сформовано новий уряд, президентом держави
обрано В.Гавела, а головою парламенту – О.Дубчека. На поч. 1990
внаслідок вільних виборів до парламенту увійшли представники багатьох
політичних партій та організацій. У лютому 1990 припинив свою діяльність
Національний фронт Чехословаччини. На поч. червня 1990 у країні
проходили парламентські вибори, які ознаменували завершення перехідного
періоду від монополії партійно-державної влади до політичного
плюралізму. Тоталітарна система, яка існувала з лютого 1948, була
ліквідована без гострої політичної конфронтації, що дало підстави
називати події листопада 1989 у Ч. “оксамитовою”, “ніжною” революцією.
Демократичні процеси у країні не могли не зачепити проблем
міжнаціональних взаємовідносин. У цей час проявилися деякі суперечності
між чехами і словаками, які в тоталітарний період приховувалися.
Рішенням Федеральних зборів про подвійну назву держави (Чеська і
Словацька Федеративна Республіка та її словацький аналог –
Чехословаччина) послужило причиною бурхливих демонстрацій у Словаччині й
викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні
1990 Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками.
Згідно із новим законом у віданні центральних органів залишалися лише
питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для
єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі.
Впливові політичні організації Словаччини, зокрема Рух за демократичну
Словаччину, почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне
утворення двох народів. На поч. 1991 суспільно-політична ситуація ще
більше загострилася у зв’язку з вимогою лідерів політичних організацій і
рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Ч. у федерацію трьох республік:
Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений
“круглий стіл”, проведений у березні
1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська
проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична
криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних
органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою.
Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992
фактично визначили розпад Чехословацької федерації. Наприкінці 1992
чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і
утворення з 1.1.1993 двох незалежних держав – Чеської і Словацької
республік (див. також Словаччина).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
