Реферат

На тему:

Чехія у складі конституційно-дуалістичної монархії. Чеське суспільство
за нових політичних реалій.

ЧЕХІЯ У СКЛАДІ

КОНСТИТУЦІЙНО-

ДУАЛІСТИЧНОЇ

МОНАРХІЇ

___________________________________________________________

Австрійська імперія зазнала ряду невдач, пов’язаних з «італійським
питанням» та загостренням австро-прусського суперництва, яке незабаром
призвело до короткочасної війни. Виступ численної австрійської армії
зустріли прусські війська, які перед тим загарбали більшу частину
Моравії та Чехії. 26 липня 1866 р. сторони підписали перемир’я в
Микулові.

Блискавична війна, що тривала менше двох місяців, змінила не тільки
геополітичну ситуацію в Європі, а й поставила Габсбурзьку монархію в
нові умови, що вимагали суттєвих реформ. Безпосередньо зініціював
цісарське рішення про перетворення імперії на дуалістичну
Австро-Угорську державу новий міністр закордонних справ — саксонський
граф Ф. Бейст (1809-1886).

Відповідно до побажань і вимог більшості депутатів угорського сейму
повністю відновлювалася державна незалежність Угорщини з усіма правовими
наслідками. Ця частина держави дістала назву Транслейтанія. Святкова
церемонія коронації угорською короною Франца Йосифа І 8 червня 1867 р. в
Буді (нині частина Будапешта) стала важливим чинником політичної
перебудови Габсбурзької монархії. До складу австрійської частини
монархії — Цислейтанії зі столицею у Відні — увійшли 17 королівств і
земель, у тому числі й Чеські коронні землі.

У Відні в грудні 1867 р. ухвалено конституцію Цислейтанії, яка
проголошувала ряд буржуазно-демократичних свобод: рівність громадян
перед законом, рівність їхньої участі в суспільних інститутах, вільне
пересування осіб та майна всією територією держави, недоторканність
власності, недоторканність особи, свободу слова і віри, право
громадських відправ, свободу розвитку науки і освіти, рівність усіх
народів у державі, захист національних мов, право навчатися рідною
мовою. Австрійський парламент (рейхсрат) складався з двох палат.
Депутати верхньої палати призначалися імператором із представників
панівної верхівки, депутати нижньої — обиралися. Вибори проходили за
становою (куріальною) системою. Існувало чотири курії (поміщиків,
торговців і промисловців, сільська і міська), виборці яких нерівно
репрезентували різні верстви суспільства. До того ж у виборчій системі
відбивалося й національне гноблення. Так, у Чехії один депутат обирався
на 40 тис. німців і 90 тис. чехів.

У конституції 1867 р. всі королівства та землі, що належали до
Цислейтанії, розглядалися як окремі історико-політичні утворення,
об’єднані представництвом у рейхсраті. Конституція визнавала автономію
за землями, населеними різними народностями та з власними ландтагами
(сеймами). Однак ці установи розв’язували тільки дрібні питання:
підготовки земського статуту, виборчих законів, освіти, обробітку землі,
будівництва місцевих шляхів сполучення тощо.

У добу змін, що відбувалися в Габсбурзькій монархії, чеські ліберали
піднесли «чеське державно-історичне право» до рівня загальнонаціональної
ідеї. Вони вимагали відновити автономію та єдність земель Чеської
корони, виборчої реформи на засадах національної рівності, згоди
імператора на коронування чеською короною.

Навесні 1868 — восени 1871 рр. у чеських землях розгорнувся масовий рух
таборів (мітингів), який об’єднав опозиційне налаштованих чехів, які
критикували укладення австро-угорської угоди. Младочехи солідаризувалися
з вимогами ораторів, старочехи прагнули переговорів з урядом. Напруження
політичної боротьби спонукало лідерів Національної партії та
дворян-автономістів розпочати перетрактації з Віднем, у результаті яких
з’явилися три, пов’язані між собою законопроекти, що закладали підвалини
майбутнього чесько-австрійського порозуміння (Фундаментальні статті):
закон зрівнювання, закон про охорону нації і закон про зміну системи
виборів до сейму. Йшлося тільки про Чехію, а не про всі землі Чеської
корони, які не мали спільних представницьких і управлінських органів.

У Декларації від імені 81 депутата чеського сейму (серпень 1868 р.)
чеська політична еліта, оголошуючи бойкот роботи земського сейму,
заявляла про не сприйняття дуалістичного устрою імперії, в якому
відбивався пріоритет австрійських німців і угорців над слов’янами. У
документі підкреслювалося, що дуалізація не тільки відкидала
«історико-політичну індивідуальність» теренів чеської корони, а й
ставила їх на рівень звичайних адміністративних провінцій Цислейтанії.
Депутати виступали на захист державно-правової самобутності чеських
земель, за справедливе представництво всіх чехів у рейхсраті, за
підписання угоди з імператором.

У вересні 1871 р. Франц Йосиф пообіцяв коронуватися у Празі чеською
короною, а в жовтні Фундаментальні статті ухвалив (за підтримки
німецьких депутатів-лібералів) чеський сейм. Це означало визнання
дуалізму та відмову від реорганізації імперії на основі триалізму
(Австро-Угорсько-Чеське королівство). Загально-австрійськими справами
проголошувалися військові та закордонні, фінанси, торгівля, комунікації,
законодавство та громадянство. Ці питання передавалися в компетенцію
сенату (замість верхньої палати рейхсрату), а уряд Цислейстанії мав
складатися з придворних канцлерів окремих земель.

Під тиском угорських політичних сил, що дістали підтримку Німецької
імперії, Франц Йосиф відмовився підписати угоду з чехами. Це свідчило
про остаточну поразку курсу на федералізацію двоєдиної монархії і
призвело до зміни концептуальних настанов усередині чеського
ліберального руху. На зміну австрославізму, що ґрунтувався на етнічних
принципах, прийшов австрофедералізм, що спирався на державне-історичне
право.

Процес перетворення Габсбурзької монархії з абсолютистської держави на
конституційну завершився навесні 1873 р. прийняттям «Квітневої
конституції», що була нічим іншим, як оновленим законом про вибори до
рейхсрату. Вона однозначно змінювала систему виборів: імперська рада
обиралася прямим голосуванням, а не за посередництва земських сеймів,
збільшувалася кількість курій. Чисельність депутатів зросла до 253.

Провал австро-чеської угоди призвів до поглиблення кризи в чеському
ліберальному русі. Чеські ліберали чинили пасивний опір тискові
правлячих кіл Цислейтанії, уряд якої в 1871— 1879 рр. очолювали німецькі
ліберали. За цих умов старочехи відмовлялися брати участь у засіданнях
рейхсрату та Чеського сейму, а младочехи виступали за припинення
пасивного опору. Останні, дотримуючись послідовних позитивістських і
реалістичних переконань, гостро критикували «духовні лінощі» чеського
суспільства, котре не бажало сприймати нові ідеї. Загострення
протистояння ліберального і радикального крил Національної партії
завершилося її розколом.

Младочехи, зібравшись наприкінці 1874р. на свій з 1’зд, заснували
Національну партію вільнодумців. В її програмі проголошувалася
необхідність використання трибуни сейму та рейхсрату для обґрунтування й
захисту вимог щодо демократизації суспільства, запровадження рівності,
вдосконалення парламентського устрою, розширення самоврядування,
поліпшення системи освіти, стимулювання діяльності чеських підприємців
тощо. Головна мета младочехів полягала у визнанні самостійності чеських
земель на основі «чеського державного історичного права», національної
рівності та запровадження загального виборчого права.

Трансформацію державно-політичного устрою Габсбурзької монархії в третій
чверті XIX ст. супроводжували зміни в економіці. Певною мірою цьому
сприяла уніфікація системи мір та ваги. У липні 1877 р. з’явився закон
про запровадження метричної системи довжини, площини, об’єму, ваги, яка
з 1 січня 1878 р. стала єдиною загальновизнаною. У зв’язку з різким
падінням у 70-х роках вартості срібла на світовому ринку, що призвело до
знецінення австрійських грошей, під час реформи здійснено перехід до
золотої крони.

Зміни в умовах господарювання сприяли ефективному застосуванню технічних
можливостей промислової революції й забезпечували високі темпи
економічного зростання на чеських землях. Державна підтримка
акціонерного підприємництва привела до того, що вже в середині 70-х
років у Чехії і Моравії налічувалось понад 300 акціонерних товариств.

У ході індустріалізації чеська економіка посіла чільні позиції в
Австро-Угорщині. Так, видобуток значної кількості вугілля створив умови
для утворення паливно-енергетичної бази в чеських землях. Тут активно
розвивалися сталеливарна (Вітковіце, Прага) та машинобудівна (Прага,
Пльзень, Брно) промисловість. Прогресивні технолога послідовно
запроваджувалися на підприємствах легкої та харчової промисловості.
Досить швидко виникла нова транспортна система. Вже у середині 70-х
років довжина залізниць у чеських землях збільшилася в 4,5 раза й
досягла 5 тис. км. Поширювалася телеграфна мережа.

Концентрація промислового виробництва на чеських землях найсильніше
виявилась у важкій промисловості. Так, великі чесько-моравські
машинобудівні заводи поглинули багато дрібних підприємств. Серед п’яти
найбільших металургійних підприємств Цислейтанії були Вітковіцьке
гірничо-металургійне і Празьке металургійне товариства.

Поступово зміцнював свої позиції чеський фінансовий капітал. І хоча
кількість банків на початку XX ст. зросла в 3,5 раза, австро-німецьким
фінансистам належало 75 % їхніх фондів. Цей період позначався
активізацією процесів зрощування банківського і промислового капіталів.
Німецький капітал продовжував домінувати на чеських землях, особливо
впливовими його позиції були в електротехнічній, моторно-автомобільній,
локомотиво-будівній, хімічній та інших галузях промисловості.

На рубежі 80-х років уряд проводив політику «державного
інтервенціоналізму » щодо економічної і соціальної сфер. У цей період
внесено зміни до митних тарифів, які обмежували розвиток торгівлі.
Спрямованість митної політики Австро-Угорщини в наступні роки сприяла
економічному зближенню й інтеграції країн Центрально-Східної Європи.

Соціальні наслідки процесів модернізації, що відбувалися в чеських
землях на зламі століть, призвели до поділу суспільства на класи,
верстви, групи і стани. Цьому сприяли дальший поділ праці, виникнення
нових галузей промисловості, поліпшення якості праці в
загально-виробничому процесі.

Наприкінці XIX ст. на чеських землях завершується промислова революція,
в ході якої вони перетворилися у найбільш розвинений індустріальний
регіон Центральної Європи. Саме тут тривало прискорене зростання
основних галузей економіки, що характеризувалося переходом від
екстенсивних до інтенсивних форм господарювання. У цілому ж на чеських
теренах переважало велике й середнє промислове виробництво. Дворянські
латифундії і надалі відігравали провідну роль в аграрному секторі:
підвищувалася товарність господарства великих землевласників,
збільшувалася чисельність малоземельних селян та ін.

Унаслідок загострення внутрішньої кризи в Габсбурзькій монархії після
окупації Боснії і Герцеговини в 1878 р., зміни зовнішньополітичного
курсу, пов’язаної з підписанням таємного договору між Австро-Угорщиною і
Німеччиною в 1879 р., відновлення чинності австро-мадярської угоди,
приходу до влади в серпні 1879 р. одного з найвідоміших австрійських
політиків свого часу Е. Тааффе (1833—1895), складних переговорів між
представниками різних національних фракцій у рейхсраті, переорієнтації
політики імператора Франца Йосифа — Цислейтанія, опинилася на порозі
перемін, які віщували певні перспективи для чеських політичних сил.
У1879 р. після 16років пасивної опозиції представники обох чеських
Національних партій повертаються до активної політики: беруть участь у
засіданнях рейхсрату і входять до уряду Цислейтанії.

Чеські депутати рейхсрату, об’єднавшись у Чеському клубі, в листопаді
1879 р. надіслали імператорові чотири меморандуми: перший вимагав
рівності чеської і німецької мов у державних установах та суді; другий —
рівноправ’я мов у Празькому університеті; третій — у середніх школах;
четвертий — у школах ремісничих. Однак, незважаючи на відповідні урядові
укази, що проголошували рівність мов (для Чехії та Моравії у 1880 р.,
для Сілезії — 1882 р.), насправді єдиною державною мовою залишалася
німецька.

Але були й певні позитивні результати наступальних вимог чеських
політиків: по-перше, поділ Празького університету (1882) за мовною
ознакою; по-друге, реформування виборчої системи до чеського сейму,
внаслідок чого чеські депутати становили там більшість. Незважаючи на
опір німців, чеська мова запроваджувалася в державних установах. Саме в
цей час виникло багато чеських шкіл та гімназій.

ЧЕСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

ЗА НОВИХ

ПОЛІТИЧНИХ

РЕАЛІЙ

______________________________________________________________

Досягнення певних позитивних для чехів зрушень у мовному питанні
спричинило негативну реакцію німецьких консервативних політиків. З
іншого боку, поміркованість вимог чеських лібералів викликала
невдоволення радикально налаштованих політичних сил. Так, ухвалена
з’їздом Національної партії вільнодумців програма (1887р.) вимагала
надання автономії чеським коронним землям у складі Австро-Угорщини,
засуджувала проект поділу Чехії на національні округи, наголошувала на
необхідності закріплення прав чеської мови в адміністративних і судових
органах, у системі народної освіти.

Зростанню популярності младочехів сприяв їхній рішучий опір урядовій
політиці, спрямованій на підтримку німецьких шкіл у Цислейтанії.
Младочехи активно пропагували й відстоювали концепцію розвитку нації на
ґрунті «чеського державного історичного права» й рішуче вимагали
загального виборчого права. Засуджуючи політичну лінію старочехів,
демонструючи вкрай націоналістичний радикалізм стосовно німців та
відверту опозиційність владі (в 1888 р. створено «Клуб незалежних
чеських депутатів» у рейхсраті), Національна партія вільнодумців не
тільки підносила власний авторитет в очах виборців, а й спонукала до
певних змін у чеському суспільстві.

В міру активізації радикального руху дедалі виразнішою ставала
реакційність консерваторів. У 1890 р. старочехи пішли на змову з
німецькими панівними колами, проголосувавши за розчленування Чехії на
чесько-німецьку й німецьку частини. Тому в 1891 р. під час чергових
виборів до рейхсрату старочехи зазнали цілковитої поразки. Депутатом не
обрали навіть визнаного їхнього лідера Ф. Рігера. Провід у політичному
житті чеських земель остаточно перебрали младочехи. На своєму з’їзді в
1894 р. Національна партія вільнодумців заявила про намір дотримуватися
в політичній боротьбі лише законних методів та про бажання перетворитися
на «достойну» парламентську опозицію.

Позиції младочехів зміцніли на виборах у листопаді 1895 р., коли вони
одержали 89 мандатів проти 3 у старочехів. Від цього часу консерватори
остаточно втратили вплив у законодавчих органах країни. Одночасно на
початку 90-х років набула популярності соціал-демократія.

З 1893 р. основну увагу чеської громадськості привернула боротьба за
загальне виборче право, ініціатором якої виступили соціал-демократи. Під
їхнім керівництвом проходили сотні зборів і демонстрацій, у результаті
яких вони залучили на свій бік молодіжну організацію «Омладина» та
частину селянства. Голова уряду — Е. Тааффе — запропонував проект, що
передбачав збереження курій, але в міській і сільській куріях виборче
право надавалося усім громадянам, яким виповнилося 24 роки. Однак
німецькі ліберали перейшли в опозицію до канцлера, змусивши його у
листопаді 1893 р. піти у відставку.

Наступний уряд, очолюваний К. Бадені, за активної підтримки младочехів
розробив реформу виборчого права, запроваджену в липні 1896 р. Згідно з
нею до попередніх чотирьох станових виборчих курій додавалася наукова
курія загального виборчого права, для запису в котру не вимагався
майновий ценз.

На чеських землях від середини 80-х років розвивається новий
громадсько-політичний рух, ініціаторами й ідеологами якого стали
професори Празького університету Т. Масарик (1850-1937), Й. Кайзл
(1854-1901) та К. Крамарж (1866-1937).

Група молодих талановитих інтелігентів рішуче виступила за оновлення
чеської громадської думки, що мало сприяти формуванню нової політичної
еліти та модерної політичної культури народу. Одним із головних засобів
досягнення поставленої мети мало стати критичне ставлення до наявної
реальності. Рух, який згодом дістав назву «реалістичного», було
започатковано на сторінках часопису «Атенеум», де молоді інтелектуали
розгорнули боротьбу за визнання фальсифікованими найдавніших чеських
хронік (Краледворської та Зелено-гірської), котрі в очах старшого
покоління становили недоторканну національну святиню, їх фальсифікація
ганьбила не тільки чеську науку, а й вимагала, на думку молодих
позитивістів, первинного знання та права на критику в усіх сферах
суспільного життя.

Поступово реалісти розробили власну концепцію державної (в межах
автономії) самостійності, яка гарантувала б не тільки національну
самобутність, а й подальший розвиток нації взагалі. Наприкінці 80-х
років головний акцент у своїй діяльності реалісти перенесли до сфери
практичної політики й заходилися розширювати контакти з Національною
партією, яка, незважаючи на значні втрати на виборах до Чеського сейму в
1889 р., все ще залишалася досить впливовою силою.

У січні 1890 р., після переговорів між представниками Національної
партії, історичної шляхти та німецькими лібералами, підписано
чесько-німецьку угоду «пунктації». Однак її прийняття стало кроком назад
від указів 1880 р., в яких мовна рівність чехів і німців не
обумовлювалася територіальними межами. «Пунктації» передбачали своєрідну
сегрегацію на чеських землях: поділ за національними ознаками секцій
земської шкільної освіти, промислової і торговельної палат та інших
органів; при Чеському сеймі створювалися національні курії.

Лідери німецьких лібералів на чеських землях святкували перемогу,
вважаючи, що чеський «мовний федералізм» поховано. Однак прийняття
«пунктацій» здійняло хвилю обурення у чехів, котрі розцінили угоду як
поступку лідерів старочехів. Все це призвело до того, що Національна
партія втратила в очах реалістів свою цінність як партнер, і стало
причиною нищівної поразки старочехів на виборах до рейхсрату в 1891 р.

Усупереч відмові чеського сейму затвердити «пунктації» уряд поділив
адміністративні й судові округи та органи освіти за національними
ознаками, що викликало у чеського населення бурхливі протести. Невдовзі
ці протести переросли в демонстрації й сутички між чехами і німцями, що
змусило владу у вересні 1893 р. запровадити стан облоги. Е. Тааффе не
зміг уладнати ситуацію і це стало однією з причин його відставки.

Спроби досягти примирення між чехами і німцями здійснював і наступний
уряд К. Бадені, який у квітні 1897р. видав укази про рівність чеської та
німецької мов у судових і адміністративних органах Чехії та Моравії. Ці
розпорядження вимагали від установ, підпорядкованих міністерствам
фінансів, торгівлі та землеробства, а також судів у своєму листуванні
користуватися мовою, якою подавалося клопотання або виголошувалася усна
заява. Чиновники мали через чотири роки (з 1901 р.) знати обидві мови.

Урядові розпорядження викликали бурхливу реакцію австро-німецьких
політиків. У Відні та в місцях компактного проживання німців на чеських
землях відбулися масові мітинги та демонстрації протесту. Уряд К. Бадені
пішов у відставку, що призвело до масових заворушень, у ході яких
сталися погроми німецьких крамниць і будівель. Голова нового уряду — П.
Гауч — у грудні 1897 р. оголосив воєнний стан.

Уже в березні 1898 р. підготовлено проект закону про впровадження на
чеських землях місцевих мов, згідно з яким офіційною мовою на певній
території мала стати мова національної більшості, а в округах зі
змішаним населенням громадяни могли користуватися обома мовами. Чехи
висунули зустрічні вимоги про створення Міністерства чеських земель, про
відкриття в Брно політехнічного інституту з чеською мовою викладання та
ін. Напруження в чесько-німецьких відносинах, що зростало, спричинило
відставку чергового уряду. Розгул національних пристрастей на чеських
землях сягнув небезпечної межі, а протистояння охопило практично всі
сфери життя.

Поглиблення етнічних та соціальних конфліктів на чеських землях сприяло
подальшій диференціації національно-політичних сил. На рубежі століть
відбулося розмежування всередині визвольного руху, течії якого відтепер
репрезентували інтереси різних верств і станів чеської людності:
буржуазії, інтелігенції, робітників, селян, службовців та ін.

Завдяки індустріалізації на чеських землях швидко поширюється робітничий
рух, який від самого початку розвивався під впливом австрійської
соціал-демократії. Так, уже в 1878 р. засновано Чехослов’янську
соціал-демократичну робітничу партію. Ідейно-політичні суперечки в
середині 80-х років призвели до розпуску цієї партії. Однак уже в 1889
р. чеські соціалісти зініціювали об’єднавчий з’їзд соціалістичних
організацій Цислейтанії. Основною метою нової інтернаціональної партії
проголошувалося встановлення соціалістичного ладу. Серед найважливіших
політичних вимог були: демократизація країни, запровадження загального
виборчого права, прийняття законодавства про працю та ін.,

Чеські соціалісти послідовно домагалися реформування
соціал-демократичного руху на національній основі і вважали за необхідне
поєднати боротьбу за національні права й рівність народів з
інтернаціоналізмом. На V загально-австрійському з’їзді (1896) відбулася
федералізація соціал-демократичного руху Цислейтанії, а серед шести
створених за національними ознаками соціал-демократичних партій була й
чеська. Вже на виборах до рейхстагу в 1897 р. соціал-демократи
Цислейтанії здобули 87 депутатських мандатів (на чеських землях 24
мандати дістали чехи, а 21 — німці). У 1910 р. еволюція відносин у
робітничому русі спричинила поділ профспілок на чеські і німецькі.

На початку 90-х років XIX ст. на чеських землях поширюється
прогресистський рух, який заснували брати Гайни, А. Ращин, В. Клофач та
ін. Його соціальну базу складали інтелігенція, студентство та молоді
робітники. Чітка демократична орієнтація, неприхований республіканізм
прогресистів поєднувалися з радикальним націоналізмом, спрямованим проти
німців (на чеських землях) та на інтеграцію Чехії, Моравії та Сілезії.
Слідом за соціал-демократами, котрих підтримали реалісти, прогресисти в
1893 р. висунули вимогу про впровадження загального виборчого права. У
1897 р. на базі лівиці цього руху організаційно оформилася
Радикально-прогресистська партія під керівництвом А. Гайна (1868—1949).
Правиця прогресистів утворила Радикально-правову партію.

У 1898 р. конституйовано Чеську національно-соціальну партію, котру
очолив В. Клофач (1868—1942). Партія, спираючись на національне свідомих
робітників, виступала за національний соціалізм, що протиставлявся
інтернаціоналізмові соціал-демократії, й обстоювала «чеське державне
історичне право».

Тривалий процес становлення аграрного руху на чеських землях урешті-решт
завершився заснуванням у 1899 р. Чеської аграрної партії на чолі з А.
Швеглою (1873—1933). Головне гасло аграріїв: «Чеське село — одна
родина». Партія відображала настрої здебільшого середніх прошарків
землевласників. Аграрії запропонували низку конкретних заходів для
збереження землі переважно за чеським селянством. Партія виступала за
налагодження кооперації, розширення кредитної системи, перегляд
земельного кадастру, встановлення диференційованого податку,
запровадження прогресивних технологій і техніки та ін., що мало
забезпечити провідні позиції чеському сільському господарству.

Процес соціально-політичної диференціації чеського суспільства
завершився створенням Чеської народної (реалістичної) партії (1900) на
чолі з лідером реалістів Т. Масариком. Головна програмна вимога
реалістів полягала у визнанні «чеського державного історичного права».
Партія намагалася проводити щоденну копітку роботу, спрямовану на
економічне, культурне та духовне самовдосконалення чеської нації. Вона
вимагала запровадження загального виборчого права та пропонувала
здійснити реформу системи самоврядування для демократизації чеського
суспільства.

На чеських землях у цей період виникли й інші партії, які репрезентували
інтереси, наприклад, землевласників або певних конфесій. Ці партійні
структури зберігали політичний вплив у межах окремих областей земель
Чеської корони.

У практичній політиці чеські партії дотримувалися проавстрійських або
опозиційних поглядів, які часом химерно перепліталися чи стикалися. Для
координації взаємодії партій (крім соціалістів) у 1900 р. створено
Чеську національну раду — громадсько-політичну організацію, завдання
якої полягало в об’єднанні політичних сил, зорієнтованих у розв’язанні
національного питання на державно-правову традицію.

На активізацію боротьби за демократизацію суспільства і впровадження
загального виборчого права у Цислейтанії значний вплив справили події
першої російської революції. Так, у день відкриття чеського сейму (10
жовтня 1905 р.) відбувся одноденний загальний страйк. Водночас проходили
демонстрації в Кладно, Моравській Остраві, Пльзені та в інших чеських
містах.

У січні 1907 р. ухвалено закон про загальне виборче право, що
знаменувало завершення важливого етапу змагань національно-політичних
сил. Кількість депутатів рейхсрату визначалася в 516 осіб, німці
діставали 43 % місць, а решта віддавалася представникам інших
національностей. Водночас активне виборче право обмежувалося цензом
осілості (проживання в одній місцевості не менше одного року) та віковим
і статевим (тільки для чоловіків, яким виповнилося 24 роки). Нові
правила не поширювалися на вибори до ландтагів, на жінок та
військовиків. Залишалася стара внутрішня структура парламенту, яка
усувала більшість депутатів від розв’язання важливих державних питань.

Підсумки виборів у травні 1907 р. засвідчили новий розклад політичних
сил у рейхсраті. Найширше в парламенті були представлені аграрії (28
мандатів), младочехи (18 мандатів), католики Чехії та Моравії (17
мандатів). Серед німецьких партій чеських земель найсильніші позиції
мали аграрії (19 мандатів), ліберали (14 мандатів), народники (13
мандатів), національні радикали (12 мандатів). На початку роботи
рейхсрату чеські депутати об’єдналися в Чеському клубі, постанови якого
мали обов’язковий характер.

Чеські політичні сили, репрезентовані в парламенті, намагалися проводити
реалістичну й прагматичну політику, спрямовану насамперед на зміцнення
позицій чехів. Так, восени 1907 р. було підтримано австро-угорську
економічну угоду, яка забезпечувала принцип цілковитої свободи (в обох
частинах монархії) у сфері внутрішньої й зовнішньої торгівлі, що
відповідало прагненням чеських фінансових і підприємницьких кіл.

Важливіш напрямом діяльності чеських політичних сил була розробка
концепцій зовнішньополітичних пріоритетів. Перша з них — «неославізм » —
передбачала підтримку австрійсько-російського співробітництва; другу
висунули ті, хто орієнтувався на Англію та Францію. Загальноприйнятою
вважалася концепція необхідності забезпечення інтересів на Балканах.
Чеські політики віддавали перевагу мирній економічній експансії, тому
анексія Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини в 1908 р. не знайшла у
них підтримки.

Проведення влітку 1908 р. в Празі виставки та слов’янського з’їзду
німецькі кола одностайно розцінили як «відродження панславізму».
Невдоволення подібними тенденціями перебігу подій спонукало німецьких
депутатів застосувати політику обструкції в Чеському сеймі, в результаті
чого його діяльність було паралізовано. З іншого боку, постанова уряду
про призупинення роботи сейму призвела до виходу чехів-міністрів із його
складу, що спричинило вже парламентську кризу. Жорсткий характер
протистояння між чеським і німецьким населенням у першій половині грудня
1908 р. змусив уряд запровадити надзвичайний стан і заборонити більшість
чеських громадських організацій.

Наступний етап посилення опозиції властям Габсбурзької монархії
пов’язаний з діяльністю Слов’янського союзу, в якому об’єдналися 125
депутатів рейхсрату слов’янського походження (серед них — 83 чехи). У
1910 р. чеські парламентські фракції утворили Об’єднаний чеський клуб.
Застосовуючи тактику обструкції, Слов’янський союз щоразу демонстрував
не тільки своє критичне ставлення до рішень цісарського оточення, а й
забезпечив провал бюджету та інших законодавчих актів у парламенті. Це
призвело до розпуску рейхсрату ЗО березня 1911 р.

На виборах до рейхсрату в 1911 р. чеські політичні сили зміцнили свої
позиції: аграрії одержали 38 мандатів, младочехи — 18, національні
соціалісти — 16, католики — 7. Найбільшими німецькими партіями на
чеських землях стали радикали (22 мандати) та аграрії (21 мандат),
представництво лібералів зменшилося до 12, народників — до 9 мандатів.

Тим часом криза в чеському сеймі поглиблювалась, а протистояння
загострювалося. Спроби примирити ворогуючі сторони успіху не мали.
Оскільки обструкція німецьких депутатів повністю паралізувала діяльність
сейму, його виконавчий орган утратив фінансові та інші засоби й був
неспроможний виконувати свої функції. За цих умов чеський сейм було
розпушено в червні 1913 р., а управління Чехією передано комісії
чиновників.

У січні 1914 р. уряд вдався до чергової спроби розв’язати
чесько-німецькі суперечності. Опубліковано проект нового закону про
мови, згідно з яким мовою урядових органів у кожному окрузі Чехії мала
стати мова більшості населення; в округах, де меншість населення
складала принаймні 35 %, внутрішньою державною мовою мала стати мова
більшості, а в стосунках між владою та населенням належало вживати
обидві мови; обидві мови визнавалися офіційними в структурах, діяльність
яких поширювалася на всі землі Чеської корони. Проект закону відхилили і
німці, і чехи. Тактика обструкції, застосовувана в рейхсраті, призвела
до його розпуску в березні 1914р. Уряд Цислейтанії почав правити без
парламенту, на основі статті 14 чинної конституції.

ЛІТЕРАТУРА

Австро-Венгрия: интеграционные процессы и национальная специфика.
Москва, 1997.

Австро-Венгрия. Опыт многонационального государства. Москва, 1995.

Коровицина Н. В. Агония соцмодернизации. Москва, 1993.

Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1998.

Ненашева З.С. Идейно-политическая борьба в Чехии и Словакии в начале XX
в. Чехи, словаки и неославизм, 1848—1914 гг. Москва, 1984.

Ненашева З.С. Общественно-политическая мысль в чешских землях в конце
XIX — начале XX вв. Москва, 1999.

Формирование нации в Центральной и Юго-Восточной Европе. Исторические и
историко-культурные аспекты. Москва, 1981.

Чешская нация на заключительном этапе формирования. 1850 — начало 70-х
гг. XIX в. Москва, 1989.

Похожие записи