РЕФЕРАТ
на тему:
Болгарське національне відродження
(друга половина XVII-перша половина XIX ст.)
Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну
свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через
декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина,
здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла
особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи
освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило, контролювалися греками,
й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи
грецькі звичаї та мову. Носієм національної свідомості виступало
болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів. Його
чисельна перевага ставала гарантом того, що денаціоналізація не матиме
незворотного характеру.
У другій половині XVIII ст. з’являються перші ознаки національного
Відродження південних слов’ян. У цей період тривало поступове
становлення болгарської національної свідомості. Слово “болгарин”, що до
початку XVIII ст. мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом,
тотожним російсько-українським “безголовий”, “мужик”, “скотина”, набуває
іншого, привабливішого значення. Представники різних соціальних верств,
у тому числі торгівці й ремісники, з гордістю називають себе болгарами.
Зростанню національної свідомості болгар сприяли:
1) культурно-просвітницький рух, успіхи в освіті, що викликали інтерес
до минувшини народу;
2) кардинальні соціально-економічні зміни, що створили передумови для
формування болгарської нації.
Болгарська культура в другій половині XVIII ст. цілком відбивала
становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено
величезну кількість пам’яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж
згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії.
Позбавлення народу історичної пам’яті — таким було одне з головних
завдань османів.
За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну
культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравала
православна церква. У войовничій мусульманській країні вона фактично
стала офіційною опозицією режимові, а належність до християн,
відвідування православних храмів у той час вважалося виявом певної
мужності. У церквах, що були оазами колишньої Болгарії, навіть культові
предмети нагадували про добу національної незалежності. Болгарське
духовенство піклувалося про збереження цих речей, а також давніх
рукописів і сприяло поширенню освіти серед народу. Справжніми центрами
болгарської культури в перші століття османського володарювання стають
монастирі, що врятувалися від руйнувань (Рильський, Бачківський,
Хілендарський та ін.). При монастирях діяли школи, в яких не тільки
викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут
також переписували релігійні книги. Саме такими книгами в XV—XVI ст.
репрезентована вся болгарська література. Особливе місце в ній посідали
житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в
житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для
всього болгарського народу.
Від XVII ст. в Болгарії поширюється література релігійно-сентенційного
змісту. Збірки подібних творів (“дамаскіни”) написані розмовною мовою.
Така література була зрозумілою широким верствам населення. З XVIII ст.
в “дамаскінах” все виразніше чуються й соціальні мотиви, наприклад у
збірці ченця Рильського монастиря Йосифа Брадатого (перша половина XVIII
ст.).
За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення
набував фольклор. Одним із найпопулярніших жанрів народної творчості
XVI—XVIII ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління
болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів,
містяться заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами
— грецькими купцями, єврейськими лихварями, болгарськими
феодалами-потурченцями.
Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі.
Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи
більші за турецькі. Як наслідок — у болгарському зодчестві XV—XVIII ст.
поширилися нові форми. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні
будинки й не дуже вирізняються серед них орнаментом. Зазнав своєрідної
кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами
живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів
малярства в XV—XVIII ст. фактично збереглося тільки іконописання, але й
воно за своїми достоїнствами поступалося іконописові попередньої доби.
Незважаючи на помітний занепад культури в XV — першій половині XVIII
ст., в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського
національного Відродження.
Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець
Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722—1798). Він
написав невеличку за обсягом “Історію слов’яно-болгарську “(1762), яка
була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й
закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину.
Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій
Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому,
винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й
греків. Праця Паїсія містила, таким чином, першу писемну програму
духовного відродження болгар, яке, на його думку, було можливим лише
через просвітницьку роботу, освіченість народних мас. Автор виявився
досить близьким до ідей європейського Просвітництва XVIII ст.
Паїсій Хілендарський досяг своєї мети. Він пробудив у болгарському
народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його
послідовників. Найвідоміший із них — єпископ Софроній Врачанський
(Стойко Владиславов) (1739—1813). У його автобіографічній праці “Житіє
та страждання грішного Софронія” чимало фактів, що свідчать про тяжке
становище болгар у добу османського володарювання. Водночас праця
Софронія є чудовою пам’яткою нової болгарської літератури.
Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його
послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася
кількість церковних шкіл. Так, від середини XVIII до початку XIX ст.
кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до 200).
Збільшилася й кількість предметів, які в них викладали. В окремих школах
замість церковнослов’янської викладали болгарською мовою. Проте ані
кількісно, ані якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в
освічених людях. Що стосується світських шкіл, то вони в Болгарії
перебували в руках греків. Молодь, яка в них навчалася, втрачала
національну самосвідомість. На початку XIX ст. в окремих світських
школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською. Так
розв’язувалася проблема кадрів для майбутніх болгарських світських шкіл.
Наступним етапом культурно-просвітницької роботи було створення у 20-х
роках XIX ст. болгарських шкіл з переважно світськими предметами. Такі
школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах.
Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії
зробив відомий учений Петр Берон (1800— 1871). У книзі “Риб’ячий буквар”
(1824) він запропонував нову систему світської шкільної освіти. Його
ідеї, викладені в “Букварі”, незабаром знайшли практичне застосування. У
1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, а в
середині 40-х років таких шкіл налічувалося близько 50. їх створення
ініціював знаменитий меценат — лікар і громадський діяч Васил Апрілов
(1789—1847).
Освіта мала тісні зв’язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ
перша книга болгарською мовою — святкові історії (“Тижневик”), а з 1844
р. видається перший болгарський журнал “Любословіє”. На його сторінках
публікували свої твори знані діячі національного Відродження.
Успіхи книгодрукування привели до того, що більшість болгарських книжок
мали світський, а не релігійний зміст. Першими представниками світської
художньої літератури, пройнятої ідеями гуманізму й просвітництва, були
поети Н. Геров, Д. Чинтулов, П. Р. Славейков та ін. Поема Н. Герова
“Стоян і Рада”, пісні Д. Чинтулова, патріотичні вірші П. Р. Славейкова
зробили цих авторів дуже популярними в Болгарії.
Становленню національної самосвідомості багатьох представників
болгарської інтелігенції сприяло видання у 1829 р. наукової праці
російського вченого, вихідця із Закарпаття, Ю. І. Венеліна “Стародавні й
теперішні болгари”.
Водночас позитивні явища спостерігаються і в болгарському мистецтві. У
м. Самокове наприкінці XVIII ст. діяла відома іконописна школа. Серед її
представників особливо вирізнявся 3. Зограф, який був автором не лише
чудових ікон і фресок, а й світських портретів.
Нові тенденції притаманні в першій половині XIX ст. й болгарській
архітектурі. У 30-ті роки османський уряд скасував обмеження розмірів
будинків християн, і болгарські купці та ремісники почали споруджувати
більш просторі й високі будівлі, прикрашені різьбленням по дереву.
Тривав інтенсивний процес реставрації церков і монастирів. Так, у
середині 30-х років XIX ст. повністю відбудовано після пожежі головний
корпус знаменитого Рильського монастиря, який протягом століть залишався
визначною пам’яткою болгарської архітектури.
Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів.
Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар.
Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу пануванню
Порти, для якої невігластво південнослов’янських підданих було найкращою
гарантією від заколотів. Союзником турецького уряду залишалося грецьке
духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед
болгар. При цьому найбільших утисків зазнавали ті представники
інтелігенції, які здобули освіту в православній Росії, що вважалася
основною суперницею Османської імперії в Південно-Східній Європі.
Непримиренна позиція, якої дотримувалося духовенство, неминуче мала
спричинити змагання за болгарську церковну автономію. Незалежність, яку
Греція здобула в 1830 р., прискорила цей процес. Константинопольський
патріархат стає генератором панеллінізму й висуває ідею відродження
Візантійської імперії з установленням грецької зверхності над усіма
землями, що колись їй належали.
Протягом 20—30-х років у ряді болгарських єпархій проходили виступи
парафіян проти засилля греків, їх учасники вимагали скасування відправ
грецькою мовою та заміни грецьких священиків на болгарських.
Особливо загострилася боротьба в болгарській церкві у 1838 р. її
спровокували спроби митрополита Тирновського Панарета посилити політику
еллінізації. Церковний конфлікт у тирновській єпархії набув таких
гострих форм, що султан змушений був видати в наступному році особливий
указ. Згідно з ним усі піддані імперії, незалежно від віри та
національності, діставали рівні права. Жителі Тирновської митрополії
відразу ж використали свій новий правовий статус і можливість відкрито
подавати скарги на дії церковної та місцевої адміністрації. Вони рішуче
домагалися заміни грека Панарета болгарським письменником Неофітом
Бозвелі (1785—1848). Уряд відхилив кандидатуру Н. Бозвелі й під натиском
грецького духовенства заарештував болгарського літератора. Його
звинуватили в підбурюванні до повстання. Після чотирирічного ув’язнення
в монастирі Н. Бозвелі вирушив до столиці імперії для продовження
боротьби. Йому посприяли константинопольські болгари, котрі на той час
мали значний авторитет у місті. Н. Бозвелі та його прибічник Іларіон
Макаріопольський запропонували конкретну програму національно-культурних
і конфесійних перетворень. Але про автономію болгарської церкви не
йшлося. Головні положення нової програми були такі:
а) призначення на головні церковні посади осіб болгарської
національності;
б) визнання болгарської мови як основної мови відправ;
в) створення представництва болгар у Константинопольському синоді.
Хоча ці вимоги ще відкрито не відкидали церковну залежність Болгарії,
фанаріоти їх рішуче відхилили. Н. Бозвелі знову став жертвою їхньої
підступності. Його вдруге ув’язнили в монастирі, де він і помер. Проте
болгарські церковні ієрархи не припинили боротьбу. Непоступливість
греків тільки підлила масла у вогонь, і з середини XIX ст. змагання
болгарського народу за церковну автономію вступили в нову фазу. Відтепер
ішлося вже про церковну самостійність Болгарії. З 1848 р. в
Константинополі видається болгарська газета “Цареградський вісник”.
Наступного року, згідно зі спеціальним фірманом султана, в столиці
відкрилася болгарська церква Св. Стефана, при якій працювала друкарня.
Одночасно з поширенням культурно-просвітницької діяльності наприкінці
XVIII — в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи
проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки
Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху.
Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою як османам, так і
болгарським купцям-чорбаджі. Розправи над чорбаджі, які активно
співпрацювали з султанською адміністрацією, значно ослаблювали соціальну
опору завойовників у Болгарії. Занепад центральної влади також
поглиблювали й дії банд розбійників-кирджалі, яких очолювали непокірні
турецькі феодали.
Однією з форм боротьби проти османського панування стала участь
болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських
країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на
Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого
комплексу етнічних, конфесійних, політичних і культурних причин, котрі
не були несподіванкою для османського уряду.
Ясський мир, що підбив підсумки російсько-турецької війни 1787-1791 рр.,
підтвердив основні положення Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., який
давав Росії право виступати в ролі заступника християнських народів
Османської імперії. У цій війні брали участь болгарські добровольці,
головним чином болгарські емігранти з Росії. Болгарська діаспора різних
країн у цей період проявляла дедалі більшу активність, постачаючи своїм
одноплемінникам не тільки літературу, а й зброю.
Величезна кількість болгар покинула рідні землі під нас
російсько-турецької війни 1806—1812 рр. У російській армії вперше
з’явилося окреме болгарське військове з’єднання — “Болгарське земське
військо”. Воно виникло у Волощині й складалося з кількох батальйонів. У
ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну
Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не
вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.
Воєнні приготування Наполеона, що планував вторгнення до Росії,
прискорили підписання Бухарестського миру, який не змінював статусу
Болгарії.
У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших
політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в
Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була
змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави.
Серед них особливе місце належало військовій реформі. Наприклад, було
ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за
європейським зразком.
Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької
війни 1828—1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У
російських військах билися близько тисячі болгарських добровольців, яких
очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев. Але результати війни та
Адріано-польський мир не виправдали сподівань болгар. На відміну від
Греції, Сербії, Волощини та Молдавії, котрі дістали автономію, Болгарія
залишалася під цілковитим контролем турків. Це призвело до міграції 100
тис. болгар до Волощини та Бессарабії.
Невдалою виявилася спроба Г. Мамарчева підняти повстання у Силістрі й
Тирново. Після закінчення війни Г. Мамарчева призначили градоначальником
(кметом) Силістри, яку визволила російська армія. У цій ролі він мав
залишатися в місті, доки Порта не сплатить Росії контрибуції. Г.
Мамарчев таємно готував спільний виступ жителів Силістри, Тирново, а
також Варни. Але в 1835 р. плани заколотників видав зрадник. Під час
репресій стратили всіх змовників, крім Г. Мамарчева. Його, як офіцера
російської армії та підданця іншої держави, ув’язнили, і в тюрмі він
провів останні 11 років свого життя.
У 30-ті роки в Північно-Західній Болгарії відбулися масові селянські
виступи. Місцеві селяни не отримали у власність обіцяної землі, що мала
перейти до них згідно з імперською земельною реформою. Це й стало
головною причиною повстання. Але воно не набуло характеру широкого
національно-визвольного руху, вирізнялося яскравою антифеодальною
спрямованістю й закінчилось цілковитою поразкою.
Селянські виступи повторилися й у 1850 р. Поштовхом до них стали
європейські буржуазні революції 1848-1849 рр. у Франції, Німеччині,
Австрії, Угорщині, Італії. Полум’я з європейського вогнища перекинулося
й на Болгарію. Однак більшість керівників та учасників селянського руху
не ставили собі за мету здобуття національної незалежності. Основні
вимоги, що висувалися, мали соціально-економічний характер.
Соціально-економічний розвиток Болгарії наприкінці XVIII — в першій
половині XIX ст. безпосередньо залежав від її політичного статусу як
складової Османської імперії.
Наприкінці XVIII ст. сіпахійська військово-ленна система імперії
остаточно розкладається. Лени вже повністю перейшли у володіння
турецьких феодалів, які привласнювали не тільки вільні, а й селянські
землі. Це призводило до масової втрати землі селянами. Щоб вижити, вони
мігрували до міст або шукали роботи в дідичів. У своїх чифтліках
поміщики встановлювали нові форми залежності селян. Серед них:
1) здольщина (половинщина) — оренда поміщицької землі за умови сплати
селянином панові половини врожаю;
2) кесімджийство — спадкова оренда з натуральною рентою та панщиною;
У) використання праці найманих сільськогосподарських
робітників-батраків.
Так у болгарському селі зароджувались елементи нових капіталістичних
відносин. Цей процес прискорився після реформи 1834 р., що остаточно
скасовувала сіпахійську систему.
Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. тривало поширення
товарно-грошових відносин. Збільшення в містах попиту на аграрну
продукцію сприяло зростанню обсягів її поставок на ринок. Таким чином,
господарства поміщиків дедалі більше втягувались у ринкові відносини.
Наприкінці XVIII ст. Порта виявляє велику заінтересованість в експорті
вітчизняних товарів на ринки Західної Європи та Росії. З Болгарії, як
правило, вивозилася сільськогосподарська продукція (м’ясо, масло,
худоба, тютюн, рис, бавовна та ін.).
Однак зародження нових відносин на селі ще не означало полегшення життя
селян. Вони, як і раніше, сплачували державний податок — десятину, що
насправді сягала 20 % урожаю, виконували низку повинностей (з двору,
воза тощо) та годували й утримували війська, які проходили їхніми
селами. Особливо тяжким було тоді становище селян на вакуфних землях, що
належали мусульманському духовенству.
Нові форми господарської діяльності поміщиків породжували значну
соціальну диференціацію сільського населення (заможні, малоземельні,
безземельні селяни). Заможні селяни активно використовували працю
збіднілих односельців і скуповували землі дідичів. Вони дістали таку
можливість після указу султана (1839), що дозволяв християнам купувати
землі та розпоряджатися ними.
Ще швидше в ринкові відносини втягувалися жителі гірських районів
Болгарії, котрі переважно займалися скотарством. Скотарі мали величезні
отари овець, череди корів, табуни коней і через оптових скупників —
джелепі — постачали свою продукцію на столичні базари. Джелепі настільки
збагачувалися, що купували велике нерухоме майно й таким чином
поповнювали прошарок національної буржуазії, її представників називали в
Болгарії чорбаджі. Саме з них рекрутувалася в першій половині XIX ст.
нижча османська адміністрація на болгарських землях.
Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. відбувається дальше
зростання болгарських міст. Спостерігається значний приплив до них
сільського населення, в тому числі ремісників і торговців. Містами
стають невеличкі поселення — Троян, Габрово, Сопот, Панагюриште та ін.
Болгарські міста, отже, остаточно перетворюються з адміністративних
центрів та фортець на центри ремесла і торгівлі.
Успіхи міської економіки стають особливо помітними з другої половини
20-х років XIX ст. В міру її розвитку триває занепад цехового ладу.
Цехова регламентація гальмувала дальший розвиток економіки. Ще
наприкінці XVIII ст. в Болгарії виникли перші розсіяні мануфактури. Вони
спочатку охопили такі галузі легкої промисловості, як сукняне й шкіряне
виробництво, виготовлення шнурів для прикрашання національного одягу
тощо.
У1834 р. в Сливені засновано першу болгарську фабрику, її відкрив
торговець Д. Желязков, котрий домігся від султана не тільки звільнення
від податків, а й права постачати продукцію до султанського двору.
Високоякісне сукно фабрики Желязкова поступово руйнувало справу
турецьких ремісників Слівена, котрі після смерті державця домоглися
конфіскації підприємства в його законного господаря. Цей епізод досить
красномовно характеризував той період розвитку болгарського суспільства,
коли національно-релігійні суперечності між турками і болгарами дедалі
більше перепліталися з торговельно-економічними.
Торгівля в Болгарії у XVIII — першій половині XIX ст. переживала
піднесення. Це, перш за все, виявлялося в тому, що в країні
засновувалися нові ярмарки (Узунджовський, Сливенський, Станімацький та
ін.). Однак значні успіхи в торгівлі не відразу привели до створення в
Болгарії єдиного внутрішнього ринку. Процес його формування тривав
протягом усієї першої половини XIX ст. У цей період ярмарки з
регіональних центрів торгівлі перетворюються на загальноболгарські.
Повсюдно в містах виникають постійні базари.
Значна частина болгарських товарів потрапляла за межі імперії. Величезна
кількість їх вивозилася до Бухареста, де існувала численна болгарська
колонія. Серед болгарських товарів особливий попит мав шовк. Його
продавали в Росії, Франції, Італії та інших країнах.
Але нові капіталістичні відносини були ще спорадичним явищем у переважно
феодальному господарстві Османської імперії. Особливості її державного
устрою, зловживання посадових осіб, національно-конфесійне напруження,
яке примушувало багатьох болгарських підприємців приховувати свої
капітали або вивозити їх за кордон, — усе це стримувало розвиток
болгарської економіки.
Більшість економічних, соціальних і політичних суперечностей можна було
розв’язати тільки шляхом національного визволення Болгарії.
ЛІТЕРАТУРА
Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 14.
История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. Історія південних і
західних слов’ян. Київ, 1987.
Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.
Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.
Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
