Реферат

На тему:

Болгарія в Балканських війнах та в Першій Світовій війні.

БОЛГАРІЯ

В БАЛКАНСЬКИХ

ВІЙНАХ

Після здобуття Болгарією цілковитої незалежності під турецькою
зверхністю на Балканах залишалися тільки Албанія, Македонія, а також
частина грецьких островів у Егейському морі. На цих землях тривали
національно-визвольні змагання, що дедалі більше посилювалися в міру
ослаблення Османської імперії. Младотурецька революція 1908 р. та
невдала для Порти італійсько-турецька війна 1911р. сприяли здійсненню
прагнень албанських, македонських і грецьких патріотів.

Егоїстичні цілі в боротьбі з Туреччиною мали й уряди балканських країн.
13 березня 1912 р. Сербія і Болгарія підписали договір про дружбу та
союз. Секретний додаток до нього передбачав надання взаємної військової
допомоги. Договір визначив кордони розподілу Македонії, за винятком так
званої «спірної території», майбутнє якої залежало від позиції
російського імператора. Невдовзі до антитурецького союзу приєдналася
Греція, а також (на основі усного зобов’язання) Чорногорія.

У створенні Волконського союзу були заінтересовані країни Антанти —
Росія, Англія, Франція. Вони прагнули ослабити позиції Німеччини та
Австро-Угорщини в Південно-Східній Європі й усіляко сприяли формуванню
цього союзу. Та оскільки Росія ще не завершила своїх приготувань до
глобальних воєнних дій, вона не хотіла, щоб виступ країн Балканського
союзу проти Туреччини стався раніше визначеного терміну.

Незважаючи на позицію Росії, а також Австро-Угорщини, запобігти війні на
Балканах не вдалося. Спочатку Чорногорія (9 жовтня 1912 р.), а незабаром
Болгарія, Сербія та Греція (18 жовтня) розпочали бойові дії проти
Османської імперії. Основний тягар війни несла Болгарія, на кордонах
якої зосереджувалися основні сили турецьких військ. Відбивши удари
турків, болгарська армія генерала Р. Димітрієва перейшла в наступ і
після перемог поблизу Лозенграда й Люлебургаза, в районі фортеці
Адріанополь, оточила велике угруповання противника. На інших ділянках
фронту фортуна також посміхнулася арміям країн балканського союзу. Вони
зайняли Албанію, Косово, Македонію, Фессалію, Епір. Менш ніж за місяць
турецькі війська були розгромлені, а їхні рештки блоковані в кількох
фортецях (Адріанополь, Шкодер, Яніна).

Швидкій перемозі союзників сприяла підтримка поневолених турками
народів, які вели в запіллі ворога партизанську війну. Вже 3 листопада
1912 р. Порта через уряди великих держав звернулася до Фердінанда,
запропонувавши перемир’я. Але болгарський цар, плекаючи надію увійти до
Константинополя й проголосити себе імператором відродженої Візантійської
імперії, приховав ці пропозиції від союзників. Він наказав своїм
військам прорвати останню лінію турецької оборони поблизу Читалджі
(близько 40 км від Стамбула). Лише після невдачі болгарської армії, що
втратила половину особового складу, Фердінанд передав альянтам турецьке
прохання про перемир’я.

Воно було укладене 3 грудня 1912р. Того ж місяця в Лондоні розпочалася
конференція за участю великих держав. На ній виявилися гострі
суперечності не тільки серед держав-посередниць, а й самих членів
Балканського союзу. Так, Фердінанд, прагнучи значного територіального
розширення Болгарії, виступив проти передання Греції Салонік, а Сербії —
«спірної» частини Македонії. Чвари в таборі переможців не припинилися й
після того, як у січні 1913 р. младотурки здійснили державний переворот.
Однак спроба Порти відновити бойові дії скінчилася цілковитою поразкою
та здачею в полон болгарським військам усього гарнізону Адріанополя.

30 травня 1913 р. під тиском великих держав країни Балканського союзу і
Порта підписали Лондонський мирний договір. Османська імперія залишала
за собою у Європі тільки Стамбул і територію, що прилягала до нього за
лінією Енос-Мідія. Албанія здобула незалежність, а інші терени відходили
до країн балканського союзу.

Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912 р.,
після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці
суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції
на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські
дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії.
Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові
територіальні поступки на користь Сербії та Греції. У відповідь Сербія
та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти
Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні
претензії до Болгарії.

Незгоди в таборі балканських країн не влаштовували Росію. Вона виступила
з пропозицією провести міжнародну конференцію. Однак 29 червня 1913р.
Фердінанд віддав наказ болгарським військам звільнити територію
Македонії від сербів і греків, розпочавши, таким чином, Міжсоюзницьку
(Другу Балканську) війну. Сербію та Грецію підтримали Румунія,
Чорногорія і Туреччина, уряд якої сподівався повернути хоча б частину
втрачених земель.

Друга Балканська війна тривала близько місяця. Раптовість нападу не
принесла успіху болгарським військам: 6 липня 1913 р. вони зазнали
поразки від сербських і чорногорських військ на річці Бречальниці. Війна
перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі
війська — Адріанополь.

29 липня 1913 р. Болгарія капітулювала. Наступного дня в Бухаресті
розпочалися мирні переговори, які завершилися 10 серпня підписанням
мирного договору Болгарії з Сербією, Грецією та Румунією. Сербія
отримала Північну Македонію, Греція — Південну Македонію та Західну
Фракію, Румунія — Південну Добруджу. Згідно з Константинопольським
договором від 29 вересня Болгарія поступилася Туреччині частиною Східної
Фракії з Адріанополем. Із захоплених під час Першої Балканської війни
земель Болгарія зберегла за собою лише Пірінський край (південний захід
країни) та частину західної Фракії, що давала вихід до Егейського моря.
Нові кордони на Балканах не тільки не розв’язали територіальних проблем,
а й ще більше загострили їх. У майбутньому це неминуче мало призвести до
нових збройних сутичок.

Болгарське суспільство сприйняло наслідки Другої Балканської війни як
загальнонаціональну катастрофу. Значні територіальні поступки та позиція
Росії, що наполягала на них, призвели до втрати впливу русофільськими
партіями — Народною та Прогресивно-ліберальною, які на першому етапі
війни перебували при владі. Ліберали В. Радославова, уряд якого завершив
війну, зберегли свої позиції в парламенті, а на виборах у лютому 1914 р.
переконливо перемогли.

Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах
лунають відразу після підписання Бухарестського мирного договору.
Остаточна переорієнтація зовнішньої політики країни на Австро-Угорщину
та Німеччину відбулася в червні 1914 р., коли уряд В. Радославова
одержав велику австро-німецьку позику. Значну її частку незабаром
витратили на модернізацію армії та підготовку до нової війни.

БОЛГАРІЯ І ПЕРША

СВІТОВА ВІЙНА

___________________________________________________________

Після початку Першої світової війни Болгарія проголосила нейтралітет,
однак переговори з представниками різних коаліцій тривали. Утім контакти
з дипломатами Антанти мали лише одну мету — дезорієнтувати опозицію,
інтелігенцію, широкі народні маси, які протестували проти виступу на
боці австро-німецького блоку.

Всупереч волі більшості партій та їхніх виборців уряд 6 вересня 1915 р.
уклав договір про дружбу й союз із Німеччиною. Антанта в цей час
зазнавала поразок на фронтах, і урядова преса переконувала громадськість
країни в правильності такого рішення. Оскільки Антанта не могла
задовольнити територіальні претензії Болгарії за рахунок своєї союзниці
Сербії, Німеччина пообіцяла болгарам частину сербської території
(Вардарську Македонію та Поморав’я). У разі вступу у війну Румунії і
Греції на боці Антанти Болгарія розраховувала на Південну Добруджу та
Південну (Егейську) Македонію. 6 вересня було підписано
болгарсько-турецьку угоду, згідно з якою Порта передавала новій союзниці
частину Східної Фракії.

Остаточне сформування Четвірного союзу (Австро-Угорщина, Болгарія,
Німеччина, Османська імперія) змусило лідерів опозиції шукати особистої
зустрічі з царем. Однак аудієнція у Фердінанда не зупинила маховика
війни, а застереження опозиційних лідерів про можливі наслідки цієї
авантюри лунали так наполегливо й палко, що одного з них — О.
Стамболійського — ув’язнили.

Болгарія розпочала воєнні дії проти Сербії 14 жовтня 1915 р. Спочатку
здавалося, що її вступ у війну є цілком виправданим. До кінця року
болгарські війська окупували Вардарську Македонію та значну частину
Сербії. Ці швидкі успіхи змусили замовкнути противників союзу з
Центральними державами. Шовіністична істерія згуртувала суспільство.
Значно підвищився престиж уряду В. Радославова, котрий заявив, що
«болгарською буде та земля, на яку ляже слід болгарського коня».

Проте копитам болгарських коней не судилося дуже наслідити на Балканах.
Греки за допомогою англо-французького експедиційного корпусу зупинили
наступ болгарської армії на Південну Македонію. Тут утворився
Салоніцький фронт, активні дії на якому відновилися лише наприкінці
війни.

У жовтні 1916 р. Болгарія розпочала бойові дії проти нового союзника
Антанти — Румунії. Наприкінці грудня разом з німецькими й турецькими
військами болгари загарбали Добруджу. Прибуття російських військ дало
змогу румунам стабілізувати Добруджанський (Дунайський) фронт, на якому
сторони перейшли до позиційної війни. Таким чином, уряд В. Радославова
не виконав обіцянки закінчити бойові дії за 3—4 місяці.

Війна, що затяглася, загострила суперечності в болгарському суспільстві.
Промисловість терміново переводилася на воєнні рейки. Підприємства та
майстерні, не пов’язані з обслуговуванням військових потреб, часто
закривалися за розпорядженням влади. Проникнення до Болгарії німецьких
капіталів перетворювало її на сировинний придаток Німеччини. Водночас
військові поставки та крадіжки армійського майна приносили величезні
прибутки вузькій групі-промисловців, чиновників та вищих військових.

Важким було становище і в аграрному секторі. Масові мобілізації (до 40%
чоловічого населення) знекровили болгарське село, а постійні реквізиції
зменшили поголів’я худоби. Це призводило до скорочення посівних площ,
зменшення збору сільськогосподарської продукції та, зрештою, до перебоїв
у постачанні населення продовольством. Слідом за Німеччиною в Болгарії
запровадили картки на основні продукти харчування, але через постійне
зменшення норм видачі загроза голоду в країні набувала реальних обрисів.
Процвітав «чорний ринок».

Під час війни в Болгарії запроваджено цензуру. Скасовувалися
конституційні свободи. Паралельно зі скороченням реальної заробітної
платні збільшувався робочий день. Широкі народні маси були доведені до
злиденного стану й політичного безправ’я.

Посилювалися заворушення в армії. Вони стали особливо помітними після
Лютневої революції в Росії. Від стихійного братання з російськими
солдатами та поширення листівок антивоєнного характеру в армії на межі
1917-1918 рр. перейшли до відкритих мітингів і акцій непокори. У
парламентському виступі одного з лідерів опозиції йшлося про те, що за
півтора року війни дисциплінарні покарання за антивоєнну діяльність
отримали близько 800 офіцерів і 400 тис. солдатів. Свого піку всенародне
невдоволення сягнуло влітку 1918 р. Про ненадійність армії наочно
свідчило червневе повстання 27-го Чепінського полку.

За цих умов цар Фердінанд оновив уряд. Замість лідера лібералів В.
Радославова прем’єром у червні 1918 р. призначено керівника
Демократичної партії А. Малінова. Але ні він, ані його наступник — лідер
радикалів Т. Костурков — не подолали економічної та політичної кризи.
Курс на продовження війни в союзі з Центральними державами залишався
незмінним.

У середині вересня 1918 р. в районі Добропола війська Антанти прорвали
фронт. У районі Скоп’є оточено цілу німецьку армію, а болгарські війська
розпочали безладний відступ. Репресії Верховного командування не змінили
ситуації на фронті. 23-24 вересня у військових частинах спалахнули
антивоєнні й антиурядові виступи під гаслами «На Софію!», «Смерть
винуватцям катастрофи!». Розгромивши штаб-квартиру командування,
повстанці 26 вересня зайняли місто Радомир, що в 30 км від столиці.
Намагаючись урятувати становище, уряд вирядив до повстанців лідера БЗНС
А. Стамболійського, котрого звільнили з в’язниці, та його соратника Р.
Даскалова. Водночас у штаб командування Антанти до Салонік вирушила інша
делегація, до складу якої увійшов співробітник американського посольства
Мерфі. їй належало за будь-яку ціну укласти перемир’я з Антантою і таким
чином заспокоїти повсталих солдатів.

У ході переговорів з повстанцями лідери БЗНС приєдналися до них. О.
Стамболійський очолив Тимчасовий уряд республіки, проголошеної 27
вересня в Радомирі, а Р. Даскалов — її війська. Уже на другий день армія
Р. Даскалова опинилася поблизу Софії, біля села Владая. Намагаючись
уникнути кровопролиття, керівництво повсталих направило урядові
ультиматум з вимогою здати столицю без бою.

Столиця була охоплена панікою. Уряд, мобілізувавши останні резерви,
звернувся по допомогу до німецького командування. Водночас повідомлення
про повстання в болгарській армії змусило представників Антанти
поквапитися з виробленням умов перемир’я з Болгарією. 29 вересня в
Салоніках перемир’я, що передбачало капітуляцію болгарської армії, було
підписане. Воно дало можливість урядові змінити ситуацію на свою
користь. Уже 30 вересня, за допомогою німецьких частин, урядові війська
розгромили головні сили повстанців. Через кілька днів були ліквідовані
останні осередки опору.

Однак жорстоке придушення повстання не врятувало диктатуру царя
Фердінанда. Чергова, друга за рахунком, національна катастрофа, до якої
цар призвів країну, змусила його зректися престолу. Царем проголосили
його сина Бориса III. Фердінанд утік до Німеччини. У жовтні 1918 р.
найважливіші стратегічні пункти країни зайняли війська Антанти.

ЛІТЕРАТУРА

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 17, 18, 19.

Жебокрицкий В. А. Болгарин во время Балканских войн 1912-1913 гг. Киев,
1961.

История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1.

Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.

Косик В.И. Русская политика в Болгарин, 1879-1886. Москва, 1991.

Косик В.И. Время разрыва. Политика России в болгарском вопросе,
1886—1894. Москва, 1993.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.

Писарев Ю. А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны.
Москва, 1985.

Погодим А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.

Улунян А. А. Россия и освобождение Болгарин от турецкого ига. Москва,
1994.

Яровий Б. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. Київ, 1996.

Похожие записи