Реферат

на тему:

Близький Схід в останній третині ХХ ст.

1. Арабо-ізраїльська війна 1967 р. та її наслідки.

Весною 1967 р. загострилася обстановка на кордонах Ізраїлю з арабськими
державами. На Голанських висотах відбувалися постійні артилерійські
дуелі, а групи командос здійснювали взаємні рейди у глиб території Сирії
та Ізраїлю. Ці сутички отримали назву «сезонних», через те що
розпочиналися щорічно з початком сільськогосподарських робіт на
прикордонних територіях. Ізраїльтяни висилали у прикордонну смугу під
ескортом танків трактори, які розорювали землю на нейтральній смузі.
Сирійці, не визнаючи прав на цю землю за Ізраїлем, здійснювали обстріли
сільськогосподарської техніки. У відповідь на особливо запеклий обстріл
7 квітня 1967 р. ізраїльська авіація здійснила бомбовий удар по Дамаску.
Під час повітряного бою над кварталами міста ізраїльським пілотам
удалося збити кілька сирійських винищувачів.

Посилення напруженості викликало шовіністичні настрої як в Ізраїлі, так
і в арабських країнах, ізраїльський кнесет 9 травня надав урядові
надзвичайні повноваження в питаннях планування та здійснення військових
операцій. США запевнили Ізраїль у тому, що підтримають усі його заходи
щодо відновлення судноплавства в блокованій єгиптянами Акабській затоці.
У свою чергу, президент Єгипту Г.А.Насер 14 травня оголосив про
мобілізацію резервістів, а згодом звернувся до Генерального секретаря
ООН У Тана з пропозицією вивести сили ООН з лінії розмежування
єгипетських та ізраїльських військ. Президент Єгипту заявив, що отримав
переконливі розвідувальні дані про запланований на 17 травня напад
Ізраїлю на Сирію. Порушивши статут ООН, У Тан без погодження питання з
Радою Безпеки ООН наказав вивести війська ООН з Синаю та сектору Гази.

У відповідь Ізраїль запропонував провести інспекцію прилеглих до кордону
з Сирією територій, стверджуючи, що там немає жодних військ, але це не
переконало арабські країни у відсутності агресивних намірів у євреїв.
Справа полягала в тому, що невелика територія Ізраїлю давала можливість
зосередити значні військові формування в будь-якому районі країни
впродовж менш ніж півдоби. Продовжуючи нагнітання напруженості навколо
Ізраїлю, 22 травня Єгипет закрив Акабську затоку для ізраїльських суден
та кораблів третіх країн, що перевозили стратегічні матеріали для
Ізраїлю. Наприкінці місяця Йорданія та Ірак підписали з Єгиптом угоди
про взаємну оборону. З Сирією подібна угода була укладена ще раніше. Про
готовність надати Єгипту військову допомогу у випадку війни з Ізраїлем
заявили Алжир, Кувейт, Ємен, Ліван та Судан.

Тим часом Ізраїль зосередив на кордоні з Єгиптом 14 бригад (70 тис. чол.
з 600 танками), 9 бригад на кордоні з Сирією (50 тис. осіб і 300 танків)
і 5 бригад на йорданському кордоні. Повністю мобілізована армія Ізраїлю
налічувала 275 тис. солдат з 1000 танків та самохідних гармат, 450
бойовими літаками і 20 військовими кораблями. Готуючись до війни й
очікуючи значних втрат серед цивільного населення, ізраїльський уряд
наказав освятити земельні ділянки в міських скверах та парках, де
планувалося робити масові поховання.

Бойові дії третього арабо-ізраїльського конфлікту, що згодом отримав
назву шестиденної війни, розпочалися 5 червня 1967 р. несподіваними
авіаударами ізраїльських ВПС по військових об’єктах арабів. У перший
день війки араби втратили 441 літак, що згодом значною мірою відбилося
на ході війни. Свій напад ізраїльтяни мотивували військовою необхідністю
та бажанням випередити арабську атаку. Після масованих авіаударів
ізраїльські війська розпочали наступ на єгипетські та йорданські
позиції. 6 червня ізраїльська армія захопила сектор Гази та зав’язала
бої за Єрусалим, незважаючи на запеклий арабський опір упродовж двох
днів ізраїльтянам удалося захопити арабські дільниці Єрусалима і весь
західний берег річки Йордан. Не отримавши допомоги від своїх союзників,
король Хусейн уже 7 червня погодився припинити вогонь. Знищивши головні
сили єгипетської та йорданської армії, 9 червня ізраїльтяни атакували
Сирію й, захопивши наступного дня Голанські висоти, припинили бойові дії
на сирійському фронті.

Незважаючи на запеклий опір окремих військових частин, Єгипет, Сирія та
Йорданія зазнали принизливої військової поразки. На Синаї в полон
потрапило понад 3000 єгипетських офіцерів і 21 генерал. Ізраїльтяни
знищили й захопили 800 єгипетських танків, серед яких близько 300 були
зовсім або майже неушкодженими, значна частина з невикористаним
боєзапасом. Добре укріплений оборонний район навколо Шарм аль-Шейх, що
контролював Тіранську протоку, було залишено взагалі без бою. Загалом
усі арабські країни втратили лише вбитими близько 20 тис, осіб. Втрати
Ізраїлю були мінімальними: близько 1000 осіб вбитими і пораненими, 200
танків і 100 літаків.

У результаті війни 1967 р. Ізраїль захопив 70 тис. кв. км території
(Синайський півострів, сектор Гази, західний берег Йордану з Єрусалимом,
Голанські висоти) і встановив повний контроль над Акабською затокою. У
зв’язку з цим, упродовж червня 1967 р. місця свого постійного проживання
покинули близько 100 тис. єгиптян та сирійців і близько 300 тис.
палестинців. Згодом повернутися змогло лише 14000 осіб. Загалом число
офіційно зареєстрованих палестинських біженців сягнуло 1 344 576 осіб.
Формально погоджуючись із правом арабів повернутися на окуповані землі,
Ізраїль, водночас, розпочав у вересні 1967 р. на окупованому західному
березі Йордану будівництво єврейських поселень, які швидко вплинули там
на зміну демографічної ситуації.

Єгипет не погодився з поразкою й практично одразу ж після завершення
широкомасштабних бойових дій розпочалися сутички на лінії Суецького
каналу, що згодом отримали назву «війни на виснаження». У цій війні
виділяють два етапи: перший (липень 1967 — травень 1969 рр.), коли
бойові дії здійснювалися наземними військами й зводилися в основному до
артилерійських дуелей та взаємних рейдів командос, і другий (травень
1969 — серпень 1970 рр.) — період »електронної війни», що полягала в
глибоких авіанальотах та протидії їм засобам ППО. Кількість збройних
сутичок зростала в геометричній професії. Якщо у 1967 р. перестрілки
спалахували кілька разів на тиждень, то у 1969 р. вони відбувалися
щоденно. Ізраїль ніс порівняно великі втрати. У середині 1969 р,
кількість вбитих на Синаї солдат ізраїльської армії перевищили бойові
втрати “шестиденної війни” 1967 р. За офіційними ізраїльськими даними з
липня 1967 по квітень 1969 р. у сутичках з єгиптянами загинули 543
військові та 116 цивільних осіб, а поранено, відповідно, 1763 і 629
осіб. Разом з активізацією конфлікту на Суеці посилилася діяльність
палестинських партизанів. Лише впродовж 1968 р. партизани здійснили
понад 1000 бойових операцій. Загалом із моменту закінчення «шестиденної
війни» до середини 1970 р. ізраїльська армія втратила в боях з
палестинцями 738 осіб убитими й 2728 пораненими.

Рада Безпеки ООН прийняла 22 листопада 1967 р. резолюцію № 242 з вимогою
вивести ізраїльські війська з окупованих арабських, територій. Через
відсутність в англійському тексті резолюції визначального артикля (the
перед словом tеггіtогіеs (території)) його смисл суттєво відрізнявся від
французького, іспанського та російського текстів, у яких була чітко
визначена вимога звільнити всі захоплені під час останнього конфлікту
території. Користуючись казуїстичними зачіпками, Ізраїль відмовився
виконувати резолюцію. Для урегулювання конфлікту на Близький Схід було
вислано спеціальну комісію ООН, очолену шведським дипломатом Гуннаром
Яррінгом, яка, втім, не досягнула успіху.

Після “шестиденної війни” в арабських країнах почався потужний
антиізраїльський та антизахідний рух. З Ізраїлем були розірвані
дипломатичні стосунки, біля посольств західних країн відбувалися
протестаційні демонстрації, напади на іноземців і погроми їхніх
магазинів та фірм. У деяких арабських країнах було офіційно заборонено
поширення західних книг, преси та кінофільмів. Підтримуючи арабів,
соціалістичні країни (крім Румунії) розірвали дипломатичні стосунки з
Тель-Авівом. Ще одним наслідком «шестиденної війни» стало збільшення
числа арабських біженців.

Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну війну. На
зустрічі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня
1967 р. було вирішено, що багаті нафтові монархії регіону (Лівія,
Саудівська Аравія та Кувейт) щорічно виділятимуть Єгипту та Йорданії 135
млн. ф. ст. на потреби оборони. У відповідь Єгипет погодився вивести
свої війська із Ємену, Саудівська Аравія, у свою чергу, пообіцяла
припинити підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено також
не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання
мирної угоди перш, ніж будуть звільнені окуповані ізраїльтянами
унаслідок «шестиденної війни» території.

Незважаючи на військову поразку; Г.А.Насер не втратив свого авторитету.
Ще 10 червня 1967 р. він оголосив, що добровільно пішов у відставку, але
через масові маніфестації вже наступного дня повернувся на свій пост.
Вину за програну війну було покладено на військових. У лютому 1968 р.
відбувся судовий процес над низкою генералів єгипетської армії,
звинувачених у поразці. Президент Єгипту оголосив програму реорганізації
суспільного та державного устрою країни, скерованої на модернізацію
єгипетського суспільства. На референдумі 2 травня запропонована
Г.А.Насером «програма 30 березня» була схвалена народом Єгипту.
Радянський Союз одразу ж після війни розпочав поставки нових партій
зброї, тому вже в середині 1968 р. повністю було відновлено ВПС Єгипту,
а до середини 1969 р. кількість танків його армії перевищила довоєнний
рівень.

Безпосереднім наслідком загострення антизахідних настроїв в арабському
світі стала поява на Аравійському півострові нових незалежних держав. У
1967 р. Англія змушена була розпочати процес надання незалежності своїм
колоніям у регіоні. Першим її отримав Південний Ємен, до складу якого
увійшли території навколо Адена та частини створеної 1959 р.
Південноарабської федерації арабських еміратів. Проголошена 1967 р.
держава отримала назву Народно-демократичної республіки Ємен і в
зовнішній політиці дотримувалася просоціалістичного курсу. Наступного
року залишки федерації було перетворено в Союз договірного Оману,
Бахрейну і Катару. Він виявився нетривким, і в 1971 р. Бахрейн (620 кв.
км, 634 тис. чол. на 2000 р.) і Катар (11,5 тис. кв. км, 744,5 млн. чол.
на 2000 р.) вийшли з нього, тоді ж незалежність здобув Оман (212,5 тис.
кв. км, 2,5 млн. чол. на 2000 р.), залишки федерації перетворилися на
Об’єднані Арабські Емірати (83 тис. кв. км, 2,4 млн. чол. на 2000 р.).

Поразка арабів у “шестиденній війні” призвела до кризи в керівництві
ОВП. Ще наприкінці 1966 р. усередині ОВП стався конфлікт між Шукейрі та
незадоволеними його авторитарними методами керівництва організацією. У
1968 р. було створено еміграційний палестинський парламент, а згодом
сформовано Виконавчий комітет ОВП, очолений лідером найактивнішої
організації «ФАТХ» Ясиром Арафатом. Організація нав’язала близькі
стосунки з СРСР, який надавав їй велику матеріальну та військову
допомогу.

Військова поразка арабів у війні 1967 р. спричинила зміни в тактиці
палестинського руху опору. Усвідомивши неможливість прямої конфронтації
з Ізраїлем, частина ОВП вирішила вдатися до терористичної діяльності як
засобу тиску на окупаційний режим. 23 липня 1968 р. група з трьох бійців
Народного фронту визволення Палестини (створений у жовтні 1967 р. на
основі Руху арабських націоналістів), захопивши на аеродромі в Афінах
Боїнг-707 ізраїльської авіакомпанії, змусила екіпаж перелетіти до
Алжиру. Уряд Ізраїлю погодився обміняти 35 заручників та екіпаж на групу
ув’язнених діячів палестинського руху опору. Поступки інспірували нові
напади, і вже 26 грудня сталася нова спроба захоплення ізраїльського
аеробуса. Цього разу Тель-Авів вирішив жорстко відреагувати й вислав до
Бейрута спеціальний підрозділ командос на чолі з Аріелем Шароном.
Висадившись із вертольотів у аеропорту ліванської столиці, 150
ізраїльтян упродовж півгодини висадили в повітря 13 цивільних літаків
пасажирських авіаліній арабських країн і без втрат повернулися додому.

Бажаючи ліквідувати некерований палестинський партизанський рух, король
Йорданії Хусейн наказав 16 вересня 1970 р. знищити палестинські
підрозділи на території країни. Приводом до репресій послугували події
на «Полі Доусона» — закинутому військовому аеродромі часів Другої
світової війни в Йорданії. Упродовж 6-9 вересня палестинці захопили 4
цивільні авіалайнери західних країн, 3 з яких (американський,
британський та швейцарський) перегнали на “Поле Доусона”. Хоча після
довгих переговорів палестинці випустили заручників, Хусейн був
незадоволений їхніми діями.

Запеклі бойові дії між йорданського армією та палестинцями навколо
Аммана та на заході Йорданії тривали протягом 10 днів. На допомогу
палестинцям з півночі безуспішно намагалися пробитися сирійські танкові
колони. Арабські країни висловили незадоволення акцією Хусейна, а
президент Єгипту запросив палестинців та йорданців до Каїра для
термінових переговорів. За активним посередництвом Г.А.Насера 27 вересня
1970 р. було досягнуто порозуміння про припинення вогню та наступну
евакуацію сил ОВП з Йорданії до Лівану. У результаті цих подій виникли
ультра- радикальні терористичні групи Абу Нідаля, «Хезболла» та «Чорний
вересень». Розчарований усобицями в арабському таборі, Г.А.Насер
наступного дня після закінчення переговорів помер від серцевого нападу.
Наступником Г А. Насера став засновник організації «вільних офіцерів»
Анвар Садат.

Четверта арабо-ізраїльська війна 1973 р. та Кемп-Девідська мирна угода.

Упродовж 1972 р. ситуація навколо арабо-ізраїльського протистояння
загострилася. Під час Олімпіади в Мюнхені група з восьми бойовиків
«Чорного вересня» здійснила терористичну акцію, захопивши 5 вересня
заручників зі складу ізраїльської олімпійської команди. У результаті
невміло проведеної німецькою поліцією операції загинули всі 9 заручників
та 5 терористів. Роком пізніше, після захоплення палестинцями посольства
Саудівської Аравії в Парижі, французи пішли на поступки й задовольнили
вимоги терористів. У відповідь ізраїльські спецслужби вбили кілька
лідерів палестинського руху, а армія здійснила каральні рейди проти баз
ОВП на території Лівану.

З метою протидії ескалації напруженості президент США Річард Ніксон
запросив на початку 1973 р. до Вашингтона короля Йорданії Хусейна,
ізраїльського прем’єра Голду Мейер та А.Садата, який прислав замість
себе політичного радника Хафеза Ізмаїла. Спроба налагодження діалогу
була зірвана через диверсійний рейд, здійснений 10 квітня 1973 р.
ізраїльськими командос до Бейруту, під час якого було вбито кількох
палестинських лідерів і висаджено в повітря штаб-квартиру ОВП (очолював
операцію майбутній ізраїльський прем’єр Аріель Шарон). Крім того, до
різкого погіршення зовнішньополітичного іміджу Ізраїлю спричинилося
знищення ізраїльськими ВПС над Синаєм цивільного лівійського
авіалайнера. Впевнений у власній військовій перевазі, Ізраїль не мав
наміру йти арабам на поступки.

На початку вересня 1973 р. почалося нове зближення роз’єднаних через
ідеологічні суперечки арабських країн, об’єднавчим центром виступив
Єгипет, А.Садат нормалізував стосунки із Саудівською Аравією та
Йорданією. Про свою підтримку жорсткої антиізраїльської позиції заявили
Сирія, Лівія, Кувейт і Катар. Вважаючи подальші мирні переговори
безперспективними, А. Садат вирішив розпочати проти Ізраїлю війну. За
допомогою радянських військових радників було реорганізовано єгипетську
армію, підготовано детальні аерофотокарти ізраїльських позицій,
проведено технічне переоснащення збройних сил. Об’єднані сили Сирії та
Єгипту налічували 430 тис. солдат, 3225 танків і 946 бойових літаків, їм
протистояло 115 тис. ізраїльських солдат з 1700 танків та 1488 літаками.
Ретельно спланована та підготована військова операція почалася в другій
половині дня 6 жовтня. Попереджені про можливу операцію арабів
ізраїльські генерали очікували наступу вранці, а коли його не сталося,
відпустили частину солдат додому, оскільки саме на той день припало
єврейське свято Йом Кіппур (Судного Дня). Звідси конфлікт отримав назву
«війни на Йом Кіппур», а в арабській історіографії — «війни Рамадану».

Бойові пловці єгиптян замурували спеціальним розчином горловини системи,
яка зливала у канал і згодом запалювала нафту, що мало перешкодити
переправі. Після цього, розмивши водометами піщані вали на укріпленому
ізраїльтянами березі, араби спорудили кілька понтонних мостів.
Перекинувши цими мостами через канал значні танкові сили, єгиптяни
впродовж шести годин захопили «лінію Бар-Лева»—смугу ізраїльських
укріплень на березі каналу. Просунувшись углиб Синаю на 10 кілометрів,
єгиптяни зупинилися на лінії Артилерійської дороги, паралельного до
каналу стратегічного шосе. На сирійському фронті арабські війська
несподіваним ударом висаджених з вертольотів командос захопили добре
укріплену стратегічну позицію на горі Хермон і заглибилися на окуповану
ізраїльтянами територію на глибину від 5 до 20 кілометрів. Спроби
ізраїльських контратак 8-9 жовтня захлинулися з величезними втратами в
живій силі і техніці. У цій ситуації виникла загроза падіння обох
фронтів, тому Тель-Авів звернувся до Сполучених Штатів з ультимативною
заявою щодо надання негайної військової допомоги. У випадку зволікання
ізраїльтяни пригрозили використати проти арабів ядерну зброю, таємно
створену в дослідному центрі в пустелі Негев. США погодилися на надання
термінової військової допомоги, причому частина спорядження та зброї з
метою економії часу була перекинута з військових складів НАТО у Європі.

Користуючись бездіяльністю єгиптян, які, форсувавши канал, припинили
розгортання наступу, Ізраїль зміг зосередити на півночі країни значні
танкові сили й контратакувати сирійців. Підтримані авіацією ізраїльські
танки прорвали сирійський фронт і вийшли на оперативний простір. 14
жовтня, коли ізраїльтяни знаходилися на відстані 35 кілометрів від
Дамаска, розпочався єгипетський наступ на Синаї. Арабам вдалося прорвати
ізраїльську оборону, але в запалі бою єгипетські танки вийшли за межі
дії своєї ППО і потрапили під удар ізраїльської авіації. У величезній
танково-повітряній битві 14 жовтня єгиптяни втратили 264 броньовані
машини. Наступного дня ізраїльтяни атакували знекровлені єгипетські
підрозділи і навіть форсували в кількох ділянках Суецький канал. До 20
жовтня ситуація стабілізувалася, причому як над єгипетськими військами
на східному, так і над ізраїльськими підрозділами на західному берегах
каналу нависла загроза оточення.

Уночі з 21 на 22 жовтня Рада Безпеки прийняла резолюцію № 338, за якою
сторонам пропонувалося припинити вогонь протягом 12 годин і розпочати
мирні переговори в Женеві. 24 жовтня бойові дії на Синаї та Голанських
висотах закінчилися, 11 листопада 1973 р. на 101-му кілометрі шосе
Каїр-Суец представники Єгипту та Ізраїлю підписали угоду про перемир’я.
Війна закінчилася внічию, оскільки арабам не вдалося повернути окуповані
Ізраїлем землі. Разом з тим було розвіяно міф про непереможність
ізраїльської армії та нездатність арабів їй протистояти. Виявляючи
солідарність з Сирією та Єгиптом, нафтовидобувні країни регіону,
представлені в Організації країн експортерів нафти, з ініціативи
Абу-Дабі прийняли рішення припинити продаж нафти США та іншим країнам
Заходу. Ці події призвели до світової енергетичної кризи 1973-1974 рр.
та суттєвого погіршення міжнародної ситуації Ізраїлю. Зростання впливу
арабських держав у ООН спричинило посилення ізоляції Тель-Авіва з боку
країн “третього світу”, а також визнання Загальною асамблеєю ООН у 1974
р. ОВП повноважним представником арабського народу Палестини.

Змушені зважати на загрозливі наслідки нафтового ембарго, США приклали
максимум зусиль для припинення конфлікту. За особистим посередництвом
держсекретаря США Генрі Кіссінджера 18 січня 1974 р. мирну угоду з
Ізраїлем уклав Єгипет, а 30 травня — Сирія. Угоди передбачали виведення
ізраїльських військ з частини окупованих територій та введення на Синай
військ ООН. Палестинці з осудом поставилися до цих угод і здійснили
низку терористичних актів, які мали б зірвати переговори. Під тиском США
в серпні 1975 р. Ізраїль передав Єгипту наступну частину окупованого
Синаю, а також нафтове родовище Абу-Рудайс.

Процес зближення позицій Єгипту та Ізраїлю був започаткований у
листопаді 1977 р. демонстративною поїздкою А.Садата до окупованого
ізраїльтянами Єрусалима. Більша частина арабського світу зустріла цей
крок з осудом, але єгипетський президент вирішив позбавити свою країну,
за висловом одного американського публіциста, «обтяжливого обов’язку
вендети, який висячи гирею на нозі Єгипту не дозволяв йому увійти в коло
цивілізованих держав».

У вересні 1978 р. президент США Джиммі Картер організував зустріч
президента Єгипту А. Садата та прем’єр-міністра Ізраїлю М.Бегіна в
заміській літній президентській резиденції в Кемп-Девіді. У результаті
складних і тривалих переговорів сторонам конфлікту вдалося досягнути
порозуміння. Лідери країн підписали два документи. Згідно з першим,
Єгипет та Ізраїль укладали мирну угоду. Другий — стосувався майбутнього
устрою Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п’яти років
зобов’язувався створити палестинську автономію. Однак, повернувшись до
Тель-Авіва й виступаючи у кнесеті М. Бегін заявив, що Ізраїль ніколи не
допустить до створення палестинської держави. Підписання
широкомасштабної угоди мало відбутися 18 грудня 1978 р., але, через
демонстративне ігнорування Ізраїлем зобов’язань щодо палестинської
автономії та оголошені плани розширення єврейських поселень на
окупованих землях, відбулося лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні.

Угоду скріпив своїм підписом Дж.Картер. Ізраїль повертав окуповані у
1967 р. єгипетські території взамін за дипломатичне визнання. Наступні
ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського питання швидко зайшли
в глухий кут. Ізраїль так і не виконав узятих на себе пунктів угоди, що
стосувалися Палестини. Всі арабські країни, включно з Саудівською
Аравією та іншими «помірковано» налаштованими до Заходу режимами,
засудили Кемп-Девідську угоду. Уже 1 квітня 1979 р. на Багдадській
конференції міністрів іноземних справ та міністрів економіки арабських
країн прийнято рішення про розрив дипломатичних стосунків між арабськими
країнами та Єгиптом і його економічний бойкот. Для підтримки Єгипту США
запропонували А. Садату програми матеріальної допомоги. Низка
організацій мусульманських фундаменталістів винесли смертний вирок А.
Садату. У результаті замаху, здійсненого 6 жовтня 1981 р. лід час
військового параду, присвяченого річниці початку «війни Рамадану»,
президент Єгипту був убитий.

Громадянська війна та ізраїльська агресія 1982 р. у Лівані.

У середині 70-х рр. поглибилася ліванська криза. Головними політичними
силами країни на той час були християнський Ліванський фронт, у якому
провідну роль відігравала партія «Катаїб» («Фаланга») та союз
кільканадцяти мусульманських організацій під назвою Ліванський
національний рух. Значними впливами користувалися ОВП, підтримувана
Іраном група «Хезболла» та просирійський рух «Амаль». Заселені друзами
гірські райони Лівану контролювала Прогресивно-соціалістична партія. У
квітні 1975 р. в країні почалася громадянська війна між християнами та
мусульманами. Згодом ситуація ще більше ускладнилася внаслідок уведення
на територію долини Бекаа за рішенням зібрання ЛАД у Ер-Ріяді сирійських
військ в 1976 р. Додатковим дестабілізуючим чинником стала каральна
акція Ізраїлю проти баз ОВП у прикордонній смузі в березні 1978 р. У
відповідь на чергові терористичні акти палестинців ізраїльська армія
провела широкомасштабну військову операцію, в ході якої було знищено 200
партизанів, причому загинуло понад 1000 мирних жителів і ще 200 тис.
мешканців південного Лівану змушені були покинути свої домівки. До 13
червня 1978 р. ізраїльські війська виведено, однак, позиції було
передано не силам ООН, а підрозділам вороже налаштованої щодо ОВП
ліванської християнської міліції.

Весною 1981 р. дислоковані вздовж шосе Бейрут-Дамаск сирійські війська
увійшли до північно-східних районів країни й атакували розташовані там
підрозділи християнської міліції. У кінці квітня, коли «Катаїб» опинився
на межі поразки, президент П. Жмайєль звернувся за допомогою до
ізраїльтян. З 28 квітня розпочалися ізраїльські авіанальоти на сирійські
війська. У відповідь бійці палестинського руху опору стали регулярно
обстрілювати ізраїльську територію. Використавши як привід напад
невідомих на ізраїльського посла в Лондоні Шльому Аргова, Ізраїль
розпочав 5 червня 1982 р. широкомасштабну військову операцію «Мир для
Галілеї» проти базованих на території Лівану партизанів ОВП. Здійснивши
масові авіанальоти на позиції сирійців та ОВП, ізраїльтяни захопили
Сідон і стали швидко просуватися у напрямку до Бейрута. Сирійські
війська взяли участь у боях з ізраїльтянами, проте зупинити їх наступ не
змогли. Ізраїльська армія опанувала південні райони Лівану й,
об’єднавшись з фалангістами, обложила західну мусульманську частину
Бейрута. У серпні головні бойові дії зосередилися навколо Бейрута.
Ізраїльтяни та фалангісти постійно обстрілювали мусульманську частину
міста, перетворивши її врешті-решт у суцільні руїни.

У результаті тривалих переговорів 12 серпня палестинці погодилися на
евакуацію своїх сил зі зброєю та спорядженням з оточеного Бейрута до
Іраку, Сирії та Південного Ємену. Штаб-квартиру ОВП перенесено до
Тунісу. У самому Лівані ситуація досягла критичної точки після вдалого
замаху на християнського президента країни Башира Жмайєля 14 вересня
1982 р. та вчиненої у відповідь загонами християнської міліції різні
15-18 вересня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла в
Західному Бейруті. Обурене вбивством понад 2000 цивільних осіб,
переважно жінок і дітей, міжнародне співтовариство відреагувало на події
створенням сил із підтримання миру у Лівані, до складу яких увійшли
підрозділи США, Британії, Італії та Франції. У жовтні ці сили висадилися
в Бейруті, що відразу ж викликало незадоволення навіть серед
поміркованих мусульманських лідерів. У результаті терористичних актів,
учинених водіями-самогубцями, що таранили навантаженими вибухівкою
автомобілями казарми та посольства західних країн, загинули 241
американець і понад 100 французів.

У травні 1983 р. ліванський уряд підписав з Ізраїлем угоду про створення
на півдні країни 45-кілометрової буферної зони, яку спільно мали
контролювати християнська міліція та ізраїльська армія. Розцінивши угоду
як зраду загальноарабських інтересів, більшість сторін конфлікту
відмовилася її визнати, а пізніше і сам Ліван відкликав свою згоду. У
кінці 1984 р. з країни були виведені сил й ООН, і в наступні роки під
впливом просирійських, проіранських та проізраїльських сил почалася
дезінтеграція країни, що перетворилася на один великий театр воєнних
дій.

Палестинське питання у 80-90-х рр. Створення Палестинської національної
автономії.

Політика США на Близькому Сході викликала низку застережень із боку
країн Західної Європи. Починаючи з 1979 р. спостерігалося певне
розходження позицій країн Євроспільноти та США в питаннях, пов’язаних із
можливими шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Загалом,
підтримавши Кемп-Девідську угоду, країни Західної Європи виступили з
цілим рядом коментарів. Європейський план мирного врегулювання було
висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції («Венеційська декларація»).
Схваливши принципову концепцію, запропоновану США, — «мир в обмін за
землю» — декларація ЄС додатково обумовлювала недопустимість
одностороннього вирішення статусу Єрусалима Ізраїлем, незаконність
спорудження єврейських поселень на західному березі Йордану й
необхідність залучення ОВП як договірної сторони до процесу мирного
врегулювання. Запропонований європейцями плай провалився через рішучу
відмову Ізраїлю проводити переговори з представниками ОВП, котрих
Тель-Авів розглядав як терористів. Непримиренна позиція Ізраїлю
посилилася після перемоги на парламентських виборах консервативного
партійного блоку «Лікуд». У липні 1980 р. кнесет прийняв резолюцію про
статус Єрусалима, як єдиної неподільної столиці Ізраїлю, що означало
інкорпорацію арабської дільниці міста. У грудні 1981 р. було анексовано
Голанські висоти. Демонстрацією політики з позиції сили був і авіарейд
1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак, під час якого знищено ядерний дослідний
центр.

За активного сприяння США 11 травня 1985 р. було укладено
ізраїльсько-йорданську домовленість про графік та умови поетапних
міждержавних переговорів з питання мирного врегулювання
арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що після офіційного
визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів буде підключено делегацію
“внутрішньої” ОВП. Запропонований США «план Рейгана» полягав у створенні
в асоціації з Йорданською державою Палестинської автономії, що
територіально розмішалася б на західному березі Йордану та в секторі
Гази. Початково план відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався
період міждержавних консультацій, спрямованих на вироблення прийнятних
для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку “плану
Рейгана” заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у
підготовці майбутніх переговорів брали прем’єр-міністр Італії Беніто
Краксі та прем’єр Британії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-палестинська
делегація відвідала Париж і Лондон, де провела консультації. Успішний
хід мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом
ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП у Тунісі. Наступною подією,
котра доруйнувала надії на мирне врегулювання в регіоні стало захоплення
палестинськими терористами італійського пасажирського судна «Акіле
Лауро» в Середземному морі.

У грудні 1987 р. розпочалася “інтифада” — масове народне повстання
палестинського населення Ізраїлю та окупованих територій. На заклик ОВП
повстанці не використовували зброї, тому акції масової непокори,
маніфестації та пікети отримали назву «війни каміння». Ізраїльтяни
застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий
газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у
зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було
поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації
найактивніших учасників «інтіфади», проте повністю придушити повстання
не вдалося.

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі
15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської
держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними
органами палестинського керівництва Я.Арафат оголосив про внесення змін
до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася
невизнання права на існування єврейської держави в Палестині. Визнання
ОВП права Ізраїлю на існування змусило США сприйняти ОВП законним
учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від
запропонованого раніше «йорданського» вирішення палестинської проблеми.

Переговорний процес був утруднений через діяльність терористичних груп
руху «Хамас», які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях
мирного врегулювання. У 1990-1991 рр. ситуація ОВП погіршилася через
підтримку організацією агресії Саддама Хусейна в Кувейті. Більшість
багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування
палестинського руху опору. Це змусило Я.Арафата вдатися до прямих
переговорів з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та
дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити
з-під його контролю.

До того ж у результаті війни в Перській затоці 1990-1991 рр. та
загального процесу міжнародної розрядки напруженості, на Близькому Сході
виникла цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та
СРСР у Мадриді в жовтні-листопаді 1991 р. відбувся перший раунд
багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання
арабо-ізраїльського конфлікту. Зважаючи на висловлену ОВП підтримку
С.Хусейна, на конференцію було запрошено лише кількох поміркованіших
членів палестинського руху, які увійшли до складу йорданської делегації.
Усталення позицій сторін дало змогу продовжити переговори, що почалися
значно швидше після розпаду СРСР та встановлення американського
домінування над мирним процесом. Після одинадцяти раундів переговорів у
кінці серпня 1993 р. Ізраїль та ОВП досягли угоди про взаємовизнання.

Паралельно після тривалих таємних переговорів під патронатом норвезького
міністра закордонних справ Йоргена Хольста, у Вашингтоні було укладено
угоду між ОВП та Ізраїлем. Палестинці визнавали за Ізраїлем право на
існування, а також відмовлялися від тероризму та інших методів
насильницької боротьби. У свою чергу, Тель-Авів визнавав ОВП повноважним
представником палестинського народу. 13 вересня 1993 р. Шимон Перес та
Абу Мазан у присутності Іцхака Рабина та Ясира Арафата, а також
президента США Вільяма Клінтона підписали договір про створення протягом
5-ти років на окупованих Ізраїлем у 1967 р. землях сектора Гази і
Єрихона палестинської автономії.

Ліга арабських держав підтримала порозуміння, а Сполучені Штати
пообіцяли надати значну матеріальну підтримку палестинцям. У жовтні 1994
р. Йорданія, друга серед арабських країн після Єгипту, підписала з
Ізраїлем мирну угоду, що передбачала спільне використання вод Йордану,
часткове повернення окупованих у 1967 р. територій та врегулювання
питань повернення палестинських біженців із західного берега р. Йордан.
Тоді ж під егідою США розпочалися переговори Ізраїлю з Сирією.

Незадоволення ходом мирного процесу виявляли по-екстремістському
налаштовані діячі груп «Хамас» («Мужність»), «Джіхад» («Священна
війна»), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині ОВП. В Ізраїлі проти
підписання угод протестували релігійні ортодокси та праві екстремісти. У
кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у
святому для мусульман місці Грот Патріархів у Хевроні 29 палестинців,
через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора
Гази. За участю США, Росії та Єгипту 4 травня 1994 р. в Каїрі було
підписано угоду про обмежену автономію палестинців у секторі Гази та
Єрихона. Ще до кінця місяця ця зона перейшла під управління
палестинських властей, а ізраїльські війська її покинули. У ході
наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні було підписано
угоду про передачу під владу палестинців 1/3 земель західного берега
Йордану та проведення у січні 1996 р. виборів до Ради Палестинської
автономії, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за
винятком зовнішньої безпеки. На цих виборах з великою перевагою над
конкурентами перемогла ОВП, а президентом автономії в лютому 1996 р.
було обрано Я.Арафата. Діячі «Хамасу», бажаючи зірвати процес
порозуміння, влаштували на переломі січня та лютого 1996р. у Тель-Авіві
та Єрусалимі три вибухи бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.

Поміркована політика ізраїльського керівництва викликала гострий спротив
екстремістськи налаштованих членів єврейських ультранаціоналістичних
угрупувань. На початку листопада 1995 р, молодий єврейський націоналіст
убив І.Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі
незадоволення «капітулянтською позицією» політики міжнаціонального
діалогу, прем’єр-міністром країни обрано лідера «Лікуду» Беньяміна
Натаньяху. Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок
палестинцям і навіть пообіцяв відновити розбудову єврейських поселень на
Західному березі Йордану. Одразу після виборів було припинено переговори
з Сирією. Пізніше під тиском США Б.Натаньяху змушений був переглянути
свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997 р. ізраїльський
прем’єр підписав з Я.Арафатом угоду про графік виведення ізраїльських
військ з дальшої частини окупованих арабських земель і про розширення
повноважень палестинської автономії. До кінця 1998 р. передбачалося
вивести ізраїльські війська з усіх міст Західного берегу за винятком 144
єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврону зі святою для юдаїзму
Дільницею пророків. Велика частина прихильників Б. Натаньяху
розкритикувала цю угоду, оскільки для багатьох євреїв передача арабам
Хеврону означала відмову від побудови Великого Ізраїлю в межах біблійних
кордонів. У листопаді 1998 р. вступила у дію ізраїльсько-палестинська
угода, досягнута у Вай-Плантейшн (США) щодо запровадження палестинської
адміністрації на 40 % Західного берега Йордану. Взамін Я.Арафат
зобов’язався створити безпеку для євреїв, що мешкають у кібуцах на
території автономії.

Свого часу лідери Палестинської автономії оголосили про плановане на 4
травня 1999 р. проголошення повністю незалежної держави Палестина на
повернутих ізраїльтянами територіях західного берегу Йордану та сектора
Гази. Однак, палестинці скасували своє рішення, зіткнувшись з гострою
реакцією з боку ізраїльтян, а також побоюючись перемоги на виборах більш
консервативно налаштованого, аніж Б.Натаньяху, кандидата. На виборах
переміг соціал-демократ Ієгуда Барак, який одразу оголосив про намір
вивести ізраїльські війська з Лівану та сприяти становленню
палестинської автономії. Разом з тим, новий уряд поставив палестинцям
жорсткі умови продовження співпраці. Тель-Авів виступив з вимогою, щоб
палестинці чітко, визначили остаточну мету мирного процесу, маючи на
увазі їх відмову від створення власної незалежної держави в Палестині.
На жаль, мирний процес урегулювання палестинської проблеми був
загальмований з обранням на дострокових виборах до парламенту в березні
2001 р. прем’єр-міністром лідера правого блоку “Лікуд” Аріеля Шарона та
втратою Я.Арафатом контролю над ісламістськими й ліворадикальними
угрупованнями ОВП, які вдалися до поновлення збройного протистояння з
Ізраїлем.

Похожие записи