2

Лекція

Тема: Австрійська імперія у першій половіні хіх ст.

Вступ

З початку Французької революції і аж до остаточного розгрому Наполеона в
1815 Австрія була послідовним супротивником Франції. Воєнні дії проти
Франції почалися в 1792 р. і продовжувалися з перервами до осені 1815 р.
Не раз за цей час австрійські армії зазнавали поразки (при Маренго в
1800, Аустерліці 1805, Ваграмі 1809 та інші), двічі гренадери Наполеона
штурмували прославлений Відень, який на той час за кількістю населення
(прибл.230 тис. осіб) в Європі поступався тільки Лондону і Парижу. Армія
Габсбургів зазнавала великих втрат, а страждання жителів великих і малих
міст можна порівняти з тяготами, пережитими у світових війнах XX ст. Не
раз Наполеон диктував Австрії умови миру — в деякі моменти імперія
втрачала більшу частину своїх володінь. Імператор Франц I змушений був
видати свою дочку Марію Луїзу заміж за Наполеона (1810), якого раніше
називав «французьким авантюристом». Селяни Тіролю на чолі з шинкарем
Андреасом Гофером повстали і чинили опір наполеонівським військам.
Австрійські війська завдали відчутної поразки французам під Асперном
поблизу Відня (1809), але були розгромлені Наполеоном через декілька
днів біля Ваграма.

Імперія Габсбургів витримала бурі і потрясіння революційної епохи і
наполеонівських воєн. Встояла її феодальна основа, абсолютистська
надбудова, строката в етнорелігійному відношенні структура.

1. Економічний розвиток. Промисловий переворот

У першій половині XIX ст. австрійська частина імперії продовжувала
залишатися аграрною. У сільському і лісовому господарстві наприкінці
XVIII ст. було зайнято 75% населення, а до середини XIX ст. його частка
скоротилася лише на 3%. У Чехії і Моравії переважало велике поміщицьке
землеволодіння і велося екстенсивне господарство; перехід до інтенсивних
методів і зростання врожайності намітився тут лише з середини століття.
У Далмації, Галіції і Буковині через дроблення селянських господарств
спостерігалося навіть скорочення продуктивності і виникло аграрне
перенаселення. Тенденції до модернізації і інтенсифікації виробництва
раніше виявилися в австро-німецьких провінціях. Переважання селянських
господарств, відміна особистої залежності селян, слабкість поміщицького
землеволодіння створили тут сприятливіші передумови для капіталістичної
еволюції в селі, ніж в решті всіх земель імперії. Селяни Тіроля були
особисто вільні і навіть мали представництво в ландтазі.

Австрійські селяни могли вільно продавати і закладати свої наділи,
вибирати собі професію і одружуватися. У 30-40-і роки досить широкого
поширення набули викуп повинностей, заміна панщини грошовим чиншем,
розшарування селян, виділення заможної верхівки, що використала найману
робочу силу.

У землеробстві протягом всього XIX століття в цілому панувало трипілля.
Істотні удосконалення в сільськогосподарських знаряддях, застосування
нових типів плугів власної австрійської конструкції дозволило підвищити
врожайність зернових за півстоліття з 8 ц з одного гектара до 10 ц (це
було менше, ніж в Англії і Франції, але на рівні врожайності в
Німеччині, Швейцарії, Швеції). Прискорилося розповсюдження кукурудзи і
особливо картоплі (насамперед в Тіролі, Штірії, Карінтії), що стала
найважливішим продуктом живлення|харчування| бідноти. У гірських
провінціях з їх прекрасними альпійськими лугами успішно розвивалося
тваринництво, переважно м’ясне.

Все це створило економічні передумови швидкого зростання населення. Його
чисельність в австрійській частині імперії збільшилася з 5-6 млн.
чоловік в середині XVIII ст. до 18 млн. в 1847-1848 рр.

На початку XIX ст. ще були відсутні економічні, соціальні і технічні
передумови промислового перевороту. У 1816 р. була завезена перша парова
машина з Англії, встановлена на хусточній фабриці в Брно. Впровадження
парового двигуна в промисловість і транспорт відноситься до 30-40 років.
Завдяки географічній близькості до Західної Європи і зручних річкових
шляхів чеські землі і Нижня Австрія раніше і швидше за інші райони
включилися в світовий торговельно-економічний оборот. Руйнування
середньовічних форм промислової діяльності тут відбувалося інтенсивніше
і швидше, ніж в решті земель. Разом з казенною і поміщицькою
мануфактурою частіше почали з’являтися мануфактура і фабрики, засновані
підприємцями з буржуазії.

Перша в імперії фабрика (прядильна) була побудована|спорудити| в Чехії
англійським підприємцем. Услід за текстильною промисловістю поступово до
машинного виробництва почали переходити металургія і скляне виробництво.
Застосування коксу, що почалося з 20-х років, дозволило в 30-40-і роки
подвоїти виробництво чавуну, а видобуток вугілля виріс вчетверо.
Витіснення деревного вугілля кам’яним як основний вид палива було
пов’язано з швидким впровадженням парового двигуна в промисловість і на
транспорті, включаючи річковий (на Дунаї) і морський. Число парових
машин досягло до середини століття 900 (на початку 30-х років їх було
всього 11), причому значна частка цих машин була вітчизняного
виробництва.

Перший етап промислового перевороту відрізнявся двома істотними
особливостями. По-перше, його розвиток йшов нерівномірно в окремих
провінціях: в середині XIX ст. на частку чеських земель припадало 34%
промислової продукції, Ломбардо-венеціанського королівства — 27, Нижньої
Австрії і останніх спадкових земель — 15, Галіції — 7,5%. По-друге,
домінувало текстильне виробництво, що давало близько половини всієї
промислової продукції.

Перша невелика залізнична гілка була прокладена в 1828 р., тобто через 3
роки після відкриття першої залізниці в Англії. Будувалися залізничні
лінії перш за все від Відня до Чехії — спочатку до Брно, потім до Праги
і лише після цього до Грац. Перші локомотиви були куплені в Англії,
але|та| вже в 40-х роках удалося налагодити власне виробництво паровозів
і вагонів. До середини століття протяжність залізниць склала 1357 км.

Таким чином, до 40-х років XIX ст. виникли нові продуктивні сили, які
ламали і руйнували старі феодальні структури. Тим нестерпнішою ставала
вся політична система абсолютизму, що обслуговувала інтереси казни,
великого землеволодіння, великих банків, що сковувала підприємницьку
ініціативу нових соціальних сил суспільства, що піднімалися з розвитком
капіталізму: промислової, торгівельної буржуазії і заможних шарів
селянства.

Економіка королівства Угорщина розвивалася в умовах менш сприятливих і
складніших, ніж в австрійських, чеських і північноіталійських землях.
Тут, на відміну від спадкових земель, панування феодалізму і станових
установ було міцнішим. Економічна потужність і політичний вплив
дворянства, що збереглися майже в незайманому вигляді на початку XIX в.
— не в останню чергу завдяки союзу угорської аристократії з чужоземним
абсолютизмом, — представляли основну причину відсталості країни і
перешкоджали її подоланню.

У тривалому відставанні економіки країн угорського королівства істотно
повинна і дискримінаційна в своїй основі митно-тарифна політика
віденського двору, яка починаючи з 40-50-х років XVIII ст. свідомо
використовувалася для того, щоб стримувати розвиток потенційно
конкурентоздатних галузей виробництва в східній частині імперії.
Віденський двір обмежував зовнішньоторговельні зв’язки королівства, з
тим щоб перетворити його на аграрно-сировинний придаток Австрії і в
монопольний ринок збуту її промисловості. Іноземні товари, що
імпортувались Угорщиною, обкладалися дуже високими митами (до 30% їх
вартості), тоді як з австрійських товарів мита зовсім не стягувалися або
складали не більше 5%. Для вивозу угорських товарів за кордон був
потрібний особливий дозвіл віденських властей, а мита навіть на продукти
угорського сільського господарства, що ввозяться до Австрії, знижувалися
лише в тому випадку, якщо ці продукти не конкурували з австрійськими і
чеськими. Прямим наслідком такої політики став занепад з кінця XVIII ст.
текстильного виробництва в Угорщині, а також слабкий|слабий| розвиток
тут мануфактури.

Проте економічний підйом, особливо значний в 30-40-і роки, був помітний
і в цій країні, обплутаній безліччю оков феодалізму. Не дивлячись на
епідемії, що лютували у вказані десятиліття, забрали півмільйона життів,
до 1846 р. населення королівства (включаючи Трансільванію і Хорватію)
склало 14,5 млн. чоловік проти 9,3 млн. в 1787 р. Прискорилося зростання
міського населення (напередодні революції воно досягало 2 млн.),
найбільше місто Пешт налічувало вже 110 тис. жителів. У промисловому
виробництві було зайнято всього 5% населення. У 30-40-і роки в Угорщині
з’явилися досить великі, оснащені паровими машинами підприємства,
головним чином борошномельні і цукроварні. У 1846 р. почали прокладатися
перші кілометри залізниць.

Прогрес торкнувся і основної галузі угорської економіки — сільського
господарства. Розширилися орні угіддя, головним чином шляхом осушення
боліт, скорочення площі пасовищ і лугів. Поліпшення|покращання|
агротехніки і землеробських знарядь дозволило підвищити врожайність.
Значно збільшилося виробництво технічних культур, зокрема нових —
картоплі, тютюну, рису, індиго. В порівнянні з кінцем XVIII ст. збори
урожаю подвоїлися, поголів’я худоби збільшилося в п’ять разів. Військова
кон’юнктура кінця XVIII — почала XIX ст., а потім розвиток
промисловості, що прискорився, в австрійських і чеських землях
забезпечили стійкий ринок збуту угорській сільськогосподарській
продукції і деяких видів промислових виробів.

Серед нових явищ економічного життя одним з особливо важливих було
зростання товарності як поміщицького, так і селянського господарства. На
базі розширення внутрішнього ринку і пожвавлення торговельно-економічних
стосунків між окремими районами в 40-х роках виникли перші кредитні
установи: ощадні каси і банки, які, проте, не могли забезпечити
зростаючі потреби економіки. Відсутність джерел дешевого кредиту була
одним з чинників, що гальмували заміну в господарстві поміщиків
непродуктивної, але дармової панщинної праці кріпаків працею найманим,
застосування в сільському господарстві машин і механізмів. Більшість
поміщиків шукали виходу в екстенсивних методах господарювання, в
посиленні феодальної експлуатації (перш за все панщина), в розширенні
панського землеволодіння шляхом захоплення селянських земель. Все кінець
кінцем упиралося у відсутність буржуазної власності на землю (більше 80%
її належало дворянству), в збереження феодально-кріпосницького гніту.

Основна маса земельних володінь не могла служити базою для
кредитово-позикових операцій, оскільки селяни не мали права власності
навіть на свої наділи, а дворянська власність по традиційному
майоратному праву була невідчужувана і не могла, таким чином, служити
заставою для кредиту. Проте загальна площа земель, що знаходилися
фактично в селянському користуванні, була досить значною — до 72% ріллі
і лугів.

2. Зовнішня і внутрішня політика

Міжнародне положення Австрійської імперії, що знов повернула собі під
час Віденського конгресу ранг великої держави, ніколи не було таким
міцним, як в період 1815-1847 рр. Зовнішніх воєн вона не вела аж до 1859
р. Її вплив розповсюджувався далеко за межами володінь Габсбургів.
Спираючись на союз з реакційними монархіями Європи, Австрія
переслідувала і пригнічувала визвольні рухи на всьому континенті від
Пірінеїв до Балкан. Як впливовий член Німецького союзу і постійна голова
союзного сейму вона протидіяла торжеству буржуазних порядків в
Німеччині, ставши гарантом роздробленості цієї країни і збереження в ній
абсолютизму. Таку ж роль Австрія грала в Італії. Над континентом витав
зловісний дух Меттерніха, що розкинув мережі шпигунства, таємних інтриг
по всій Європі.

З ім’ям канцлера (з 1821 р.) К. Меттерніха, «великого інквізитора
Європи», як його сталі називати в 20-х роках, зв’язано придушення
австрійськими військами революцій 1820/21 і 1831 рр. в Італії,
організація контрреволюційної інтервенції на Піренейському півострові. У
багатьох європейських столицях, особливо в німецьких і італійських, його
зусиллями були організовані «чорні кабінети», в яких кращі знавці своєї
справи трудилися над дешифровкою дипломатичних донесень і листів,
перехоплених агентами Меттерніха. Але з особливою витонченістю
меттерніхівська система упроваджувалася в самій Австрії, що стала, по
словах Ф. Енгельса, «… країною, яка до березня 1848 р. була майже так
само недоступна поглядам іноземців, як Китай до останньої війни з
Англією».

Всемогутня цензура наглухо закрила Австрію для книг німецьких класиків —
Лессінга, Шіллера, Гете, на театральні підмостки не допускався «Гамлет»
і взагалі будь-яка п’єса, яка могла б вселити австрійцям думку про
можливість скидання і вбивства монархів. На сцені і в друкарських
виданнях шахраями, всякими негативними персонажами могли бути тільки
люди рангом нижче за барона. Газети і анонімні брошури, що критикували
нетерпимі порядки і свавілля в Австрії, австрійців, що
вільнодумствували, публікували в Лейпцігу, а то і в далекій Бельгії.

Імператор Франц і Меттерніх, що пережили бурхливі потрясіння епохи
Великої французької революції і наполеонівських воєн, на все життя
зберегли непереборний страх перед революцією, і цим страхом визначався
кожен їх крок як державних діячів. Такі поняття, як «конституція»,
«народ», були абсолютно несумісні з меттерніховською системою правління.
Конституція — будь-яка, навіть монархічна, — була в очах К. Меттерніха
«легалізованою революцією», і коли йому одного дня показали французьку
газету, в якій мовилося про бажаність введення в Австрії конституції,
князь щиро подивувався: «Жалюгідні порадники, той, хто бажає дати
Австрії конституцію, повинен спочатку сотворити австрійський народ!»
Імператор був переконаний в тому, що він є намісником Бога на землі і
несе перед ним одноосібну відповідальність за «спокій і порядок» в
підвладній йому імперії.

Липнева революція у Франції, а потім революція в Бельгії і польське
повстання 1830-1831 рр. перекинули розрахунки реакції, і це стало
очевидним для самих творців меттерніховського режиму. Дізнавшись про
початок революції в Парижі, канцлер констатував: «Знищена справа всього
мого життя!» — і, все ще сподіваючись на солідарність легітимних
монархів, запропонував організувати озброєну інтервенцію до Франції і
Бельгії. Часи, проте, змінилися, і пропозиція канцлера не знайшла
відгуку у європейських монархів.

У ліберально настроєних колах австрійського суспільства липневі події у
Франції були сприйняті з ентузіазмом. Всупереч цензурі і поліцейським
гонінням французами відверто захоплювалися, народилася надія, що
міжнародні ускладнення і війна допоможуть австрійцям скинути
меттерніхівське ярмо. У Відні і інших містах широко розповсюджувалася
заборонена література, що ввозилася з-за кордону. Не випадково 30-40-і
роки, тобто період, що передував революції, що почалася в березні 1848
р., увійшов до австрійської історії як «передберезневий», бо глухе
бродіння охопило все суспільство в цілому, від до низу верху, і
необхідність корінних соціальних і політичних реформ стала очевидною для
всіх, за винятком вузького кола правлячої еліти.

З’явилися перші ознаки незадоволеності і найбезправнішого, знедоленішого
соціального шару — що тільки починав формуватися пролетаріату. Стихійне
обурення фабричних робітників в ці десятиліття, як і в інших країнах,
зверталося проти машин і верстатів, в яких робітники наївно бачили
першопричину своїх лих. У другій половині 40-х років, коли хліб і інші
продукти стали непомірно дорогі, віденські робітники почали виходити на
вулицю, громити булочні. Не дивлячись на неорганізованість і стихійність
виступів робітників, саме в цей період Австрія зробила перші кроки в
області фабричного законодавства. У 1842 р. був ухвалений перший закон
по обмеженню експлуатації дитячої праці: встановлений максимум робочого
дня для 9-12-літніх-10 годин, і для 12-16-річних — 12 годин; дітей 9-12
років дозволялося віднині приймати на роботу лише в тому випадку, якщо
вони вже вчилися в школі не менше трьох років; заборонялося примушувати
дітей працювати в нічну зміну.

3. Національне питання

Разом з соціальними конфліктами, тісно з ними переплітаючись, на перший
план почало виходити і національне питання. У 30-40-і роки XIX ст.
настав новий етап в розвитку визвольних рухів численних пригноблюваних
народів імперії, пов’язаний з прискоренням переходу від феодалізму до
капіталізму і з процесом формування (з різним ступенем інтенсивності)
націй буржуазної епохи. Потужним зовнішнім поштовхом для розгортання цих
процесів послужили Липнева революція у Франції (1830) і повстання в
Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливом польського повстання в
сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р. спалахнули
великі антифеодальні заворушення словацьких, українських, угорських,
частково валашских селян, які охопили обширні райони північного заходу
Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилювання отримали назву
«Холерного бунту» (вони розгорнулися в умовах епідемії холери, яка ще
більше погіршила положення селян). Одночасно в десятках комітатів
розвернувся рух солідарності з польськими повстанцями.

Нова обстановка спонукала правлячі кола «удосконалити» систему
національного пригноблення, що спиралася на принцип «розділяй і
володарюй!», зробила її гнучкішою і диференційованою, з тим щоб,
використовуючи суперечності, що існували між окремими національними
рухами, розправитися з ними окремо.

У 40-і роки Відень зробив ряд поступок хорватському, чеському,
сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання
ліберально-національних газет і надавши відому підтримку культосвітньої
діяльності. У 1843 р. Меттерніх представив імператорові спеціальний
меморандум, в якому рекомендував заснувати особливий «нагляд» в імперії
над рухом слов’ян для того, щоб виключити можливий вплив на нього
визвольного руху в Польщі і «неприборканості мадяризму». У перспективі
малося на увазі у разі потреби безпосередньо використовувати слов’ян в
боротьбі проти угорського руху. З метою зіштовхування визвольних рухів
поляків і українців в Галіції австрійський абсолютизм заохочував то
одну, то іншу сторону.

Іншу політику, більш диференційовану і терпиму, абсолютизм проводив
відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільш лояльний зі всіх
національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітній діяльності
чехів і разом з міністром — чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським —
протегував створенню чеського музею, «чеської матиці» і так далі.

Представники австрійської ліберальної буржуазії, займаючи прогресивні
позиції в питаннях соціальних і політичних реформ, вороже відносилися до
національних рухів. Націоналізм пануючого німецького елементу, що
народжувався, носив подвійний характер, поєднуючи загальноімперський
патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, що ледве починав
відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з’являлися. Проте
невирішеність німецького національного питання і та обставина, що
Австрія продовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно
утрудняли процес формування національної самосвідомості австрійських
німців. Але вже в 30-х роках в ліберальних кругах висловлювалася думка,
що у австрійських німців з рештою німців немає нічого спільного, окрім
мови; у них різні вдачі, звичаї, відчуття, і тому помилково їх
зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним було їх положення і в
етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вони складали
меншість| населення, але і тому, що німецькомовні жителі були розсіяні
по всій території імперії. Окрім власне Австрії значне число їх жило на
північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини, у ряді
районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну частку
міського населення. За приблизними даними, до середини століття
населення імперії за національною ознакою розподілялося таким чином:
німці — 7 917 тис., угорці — 5 419 тис., італійці — 5 042 тис., румуни —
2 640 тис., чехи — 4 053 тис., словаки — 1 722 тис., поляки — 2 183
тис., українці — 2 622 тис., хорвати і серби — 2 619 тис., словенці — 1
081 тис.

Істотне значення мав той факт, що в імперії проживало близько 15 млн.
слов’ян, що додавало слов’янській проблемі особливу гостроту. Наявність
такого великого числа слов’ян, пробудження їх до національного життя, а
також пропаганда всеслов’янських ідей, що посилилася, породжували в
правлячих кругах страх перед панславізмом не дивлячись на те, що
офіційна Росія не подумувала про об’єднання слов’ян і не збиралася
руйнувати імперію Габсбургов шляхом підтримки визвольних рухів
слов’янських народів. Але головну небезпеку цілісності монархії її
правителі бачили у визвольному русі угорців.

4. Наростання угорського визвольного руху

Силу цьому руху додавали не лише вікові традиції антиавстрійських
визвольних воєн і повстань, але і високий ступінь політичної
організованості керівного прошарку угорського суспільства — дворянства,
а також збереження істотних атрибутів державності. В ході розкладання
феодалізму, поступового розвитку капіталістичних стосунків, що
прискорився в 30-40-і роки XIX ст., і обуржуазнювання средньопомістного
дворянства, що узяло на себе і політичні функції національної буржуазії,
боротьба за відновлення незалежності Угорщини проти австрійського
абсолютизму наповнювалася антифеодальним змістом.

Обширну програму поступової модернізації угорського феодального
суспільства, особливо його економічних основ, розробив і висунув на
початку 30-х років XIX ст. молодий граф Іштван Сечені (1791 — 1860).
Видний діяч угорського ліберального дворянства, він звернув на себе
увагу всієї країни ще в 1825 р., коли пожертвував на користь створення
Угорської Академії наук річний дохід зі своїх величезних маєтків. З|
його ім’ям зв’язані також будівництво ланцюгового моста через Дунай, і
що сьогодні прикрашає угорську столицю, здійснення перших значних по
масштабах робіт по регулюванню стоку Дунаю і Тиси, налагодження
пароплавного сполучення по Дунаю, створення ряду фінансових і
економічних установ і ін. Але основне значення мало теоретичне
обгрунтування ним необхідності капіталістичних перетворень. Програма
Сечені передбачала ліквідацію кріпацтва, заміну панщинної праці працею
найманим за умови виплати компенсації поміщикам, відміну цехів і
заохочення вітчизняної промисловості, заснування Національного банку і
створення широкої мережі ощадкас і інших грошових установ. Сечені при
цьому був глибоко переконаний, що вивести країну з середньовічної
відсталості можна і потрібно при збереженні керівної ролі аристократії і
в союзі з династією Габсбургською.

У очоленому среднепомістним дворянством опозиційному русі посилювався
вплив його лівого крила на чолі з гарячим патріотом адвокатом Лайошем
Кошутом (1802-1894) і його соратниками. Боротьба за національні цілі і
ідеали все більше зливалася з соціально-економічними і політичними
устремліннями, направленими на встановлення буржуазно-капіталістичного
ладу. Тому і називається цей період в угорській історії (30-40-і роки
XIX ст.)»епохою реформ». Опозиції вдалося поставити на службу вказаним
цілям середньовічні гасла і установи: станову конституцію, яка
визнавалася і династією Габсбургською, і заважала останній перетворити
Угорщину на звичайну імперську провінцію. «У період з 1830 до 1848 р. в
одній тільки Угорщині, — писав Ф. Енгельс в 1849 р., — було діяльніше
політичне життя, ніж у всій Німеччині, і феодальні форми старої
угорської конституції були краще використані на користь демократії, ніж
сучасні форми південнонімецьких конституцій».

На відміну від Австрії, де не було ніяких легальних форумів для
політичної діяльності, в Угорщині через державні збори і комітатські
збори відкрито і легально формувалася громадська думка, розроблялися
політичні платформи, опозиція мала свої друкарські органи. У 1847 р.
утворилися дві політичні партії — консервативна і опозиційна. Ця
діяльність буржуазно-ліберальної опозиції зіграла велику роль в
ідейно-політичній підготовці революції, і їй не могли перешкодити
переслідування, арешти і увязнення Кошута і інших лідерів. Через свою
газету «Пешті Хирлап» (з 1841 р.) Кошут невпинно пропагував ідеї
звільнення кріпаків і ліквідації шляхом викупу феодальних повинностей,
завоювання державної незалежності. З властивим йому даром красномовства
він переконував своїх співвітчизників в необхідності створення
національної промисловості в ім’я досягнення повної свободи і
незалежності батьківщини.

У таборі антиабсолютистської і антифеодальної опозиції почало складатися
революційно-демократичне крило, правда, далеко не таке сильне і
впливове, як ліберальне, на чолі з сином кріпака, переконаним захисником
інтересів трудового народу Міхаєм Танчичем і поетом-революціонером
Шандором Петефі. Обидва вони були прихильниками Великої французької
революції і знаходилися під впливом ідей утопістів-комуністів, чиї твори
добре знали.

В умовах наростання суспільно-політичного руху, в тісному зв’язку з ним
розвивалася угорська національна культура. Найбільш важливим в першій
половині XIX ст. було створення сучасної угорської мови. У 1825 р. за
ініціативою І. Сечені була заснована Угорська Академія наук, головним
завданням якої був розвиток мови і літератури. До 40-х років угорська
мова стала офіційною мовою замість середньовічної латині. Національна
література, що формувалася, як і культура в цілому, була тісно пов’язана
з потребами соціального і національного прогресу. У творах Йожефа
Етвеша, першого видного представника угорського романтизму і активного
учасника національно-визвольного руху в 30-40-х роках XIX ст., містилася
нещадна критика сучасних йому феодальних порядків. На 40-і роки
доводиться творчість Шандора Петефі (1823-1849), великого поета і
революціонера, полум’яного угорського патріота і співця «світової
свободи».

Перехідна від феодалізму до капіталізму епоха, що закономірно
супроводилася формуванням сучасних етносоціальних спільнот, стала і
часом зародження ідеології націоналізму. Його різні течії знаходилися
між собою в складній взаємодії і, як правило, конфліктували один з
одним. Націоналізм угорців, вістрям своїм направлений перш за все проти
австрійського абсолютизму, зачіпав так чи інакше інтереси і національні
почуття інших народів Угорського королівства. Справедлива боротьба проти
германізації і за введення як офіційної замість середньовічної мертвої
латині жвавої угорської мови, що динамічно розвивалася, служила справі
прогресу. Проте розширення сфери вживання угорської мови в умовах
багатонаціональної країни, що не супроводилося визнанням прав решти мов,
нав’язування угорської мови іншим народам ставали джерелом нових
конфліктів. Згідно законам, прийнятими Державними зборами в 30-40-роки,
суспільні посади і диплом адвоката могли отримати лише особи, що
володіли угорською мовою, метричні записи (акти цивільного стану)
повинні були вестися тільки на цій мові. Слов’яни і румуни, національний
рух яких набирав силу, природно, не бажали миритися з утиском своїх
прав, відстоювали свої національні інтереси.

Угорська нація, що формувалася, борючись за своє самоствердження, не
бажала зважати на такі ж законні прагнення інших народів. При цьому
навіть найбільш прогресивні з угорських лідерів були переконані, що
введення буржуазних свобод і проведення реформ самі по собі можуть і
повинні задовольнити всі народи Угорщини, спонукати їх визнати мадярську
гегемонію і відмовитися від національної боротьби. Через декілька років
це якнайглибша помилка обернулася страшною трагедією для всієї Угорщини.
Таким чином, народи Угорщини, не дивлячись на загальну зацікавленість в
сумісній боротьбі за знищення австрійського абсолютизму, йшли до
революції 1848 р. не зімкнутим строєм, а розділені міжнаціональними
суперечностями.

Похожие записи