Реферат
На тему:
АНТРОПОЛОГІЧНІ
ОСОБЛИВОСТІ
СЛОВ’ЯН
Вивчення етногенетичних процесів, які відбувалися на теренах
Центральної, Східної та Південна-Східної Європи, дає змогу
стверджувати, що немає жодного слов’янського етносу, який зберіг би свою
расову чистоту. Насамперед це стосується території України, яка протягом
багатьох століть була своєрідним “битим шляхом”, завдяки чому й
відбувався процес, відомий під назвою “Великого переселення народів” з
Азії до Європи. Місцеві племена, природно, підпадали під вплив
попередніх етнічних нашарувань, наслідком чого стала змішаність
конкретного етнічного типу. Визначити характер “суміші” елементів, із
яких складається сучасна людність слов’янських країн, можна лише за
допомогою глибокого антропологічного аналізу.
Наявна класифікація індоєвропейських народів багато в чому базується на
відмінностях мови, а їхня належність до “романських” або “слов’янських”
спільнот досі має суто лінгвістичне значення. Водночас несталість мови
як расової ознаки змусила антропологів спиратися на постійні (з їхнього
погляду) ознаки, такі як колір зовнішнього тілесного покриву, волосся,
очей; зріст; пропорції та форми різних частин тіла, особливо ж скелета,
їх вивчення доводить, що вони не тільки індивідуальні, а й
успадковуються, не змінюючись упродовж багатьох тисячоліть, а тому
можуть виступати як певні расові ознаки.
Вивчення цих ознак на просторах Європи дає змогу фахівцям виділити
слов’ян у певний антропологічний тип. Антропологічні дослідження
слов’янських народів, започатковані в середині XIX ст., мали своїм
наслідком створення кількох класифікацій. Так, французький антрополог Е.
Т. Алі поділяв слов’ян на дві великі групи:
1) світловолосу та світлооку, суббрахіцефалічну, низькорослу,
зараховуючи до неї полабських слов’ян, поляків, білорусів та
великоросів;
2) темноволосу, темнооку, брахіцефалічну (короткоголову), високого
зросту, до якої відносив сербів, хорватів, словенців, чехів, словаків,
українців.
На думку іншого відомого французького антрополога Й.Денікера, слов’яни
належать до трьох основних європейських рас та двох другорядних
(віслянської та субадріатичної). Й.Денікер — автор першої в історії
антропології расової класифікації людства, що базується на суто
морфологічних принципах. Згідно з його класифікацією, у світі існує
двадцять дев’ять рас, об’єднаних у шість груп. Він виділяв такі расові
типи слов’янських народів: східний (світлопігментований,
суббрахіцефалічний, низькорослий), поширений у Білорусі та Середній
Росії; західний, або кельтський (темноволосий, дуже короткоголовий,
низькорослий), різновиди якого трапляються від басейну середньої течії
Луари до басейну Дніпра; адріатичний, або динарський
(темнопігментований, короткоголовий, високорослий), риси якого
притаманні слов’янам Балканського півострова, окремим групам поляків, а
в Карпатській зоні — українцям.
Сучасні антропологи відмовилися від пошуків раз і назавжди визначеного
місця окремих етнічних груп у тій чи іншій штучно створеній системі
расових типів. Це пояснюється тим, що межі поширення расових комплексів
дуже розмиті, а самі комплекси характеризуються численними перехідними
зонами. В антропологічному складі всіх без винятку етнічних груп
(залежно від рівня узагальнення) можна виявити більшу чи меншу кількість
морфологічних варіантів.
Отже, йдеться не про належність тих чи інших народів до певної раси, а
скоріше про їхнє входження до великих груп — “пучків” популяцій, які
характеризуються перевагою певних морфологічних рис і локалізуються у
компактних ареалах. Більшість фахівців виділяють серед сучасних
слов’янських народів п’ять таких груп: біюморсько-балтійську,
східноєвропейську, понтійську, динарську та дніпровсько-карпатську.
Біломорсько-балтійська група популяцій (за М.М.Чебоксаровим) охоплює
білорусів, певну частину поляків, північних росіян. Це здебільшого
світлопігментовані мезо- або брахіцефали із середнім розвитком лицевого
кістяка, середнього зросту. Порівняно з іншими північними європеоїдами
біломорсько-балтійська група характеризується менш різким виступом носа
(здебільшого увігнутої форми), ослабленням розвитку бороди, невеликим
набуханням верхньої повіки (наслідок незначної монголоїдної домішки).
Східноєвропейська група популяцій (за Й. Денікером) охоплює більшість
росіян (крім північних) і частину білорусів — жителів східного та
південного регіонів. Порівняно з попередньою групою її представники
мають темніший колір очей і особливо волосся. Носіям рис
східноєвропейської групи притаманні деякі “лапощні” ознаки — певне
сплющення обличчя, помірний виступ носа й ослаблення розвитку третинного
волосяного покриву, що пов’язано, певною мірою, з впливом
фіно-угорського морфологічного компонента.
Для понтійської групи популяцій (за В. В. Бунаком) характерні темний
колір волосся, середній зріст, дохіло- або мезоцефалія, середньошироке
чи вузьке обличчя. Типовими представниками слов’янських народів
виступають болгари. Водночас наведені риси поширені серед росіян
степової зони, яка локалізується в середній течії Дону та Хопра. Подібні
ознаки можна зустріти в окремих тюркомовних групах Поволжя.
До динарської групи (за Й.Денікером) належать гірські народи
Балканського півострова, насамперед чорногорці, яким властиві високий
зріст, різка брахіцефалія, дуже широке обличчя, переважання опуклих
стінок носа, значний розвиток третинного волосяного покриву. Подібна
композиція ознак є схожою на морфологічний комплекс, характерний для
народів Центрального Кавказу.
Дніпровсько-карпатська група (за В.В. Бунаком) охоплює частину
українців, словаків і чехів. Вона характеризується відносно темною
пігментацією, брахіцефалією, досить широким обличчям, високим або
середнім зростом. Комплекс подібних ознак трапляється серед угорців,
австрійців, південних німців та північних італійців.
Наведені класифікації підтверджують висновок, що антропологічна
слов’янські народи не є однорідними. Так, більшість антропологів вважає,
що біломорсько-балтійська та східноєвропейська групи належать до
північних, а понтійська та динарська — до південних європеоїдів.
Дніпровсько-карпатська група посідає проміжне становище між наявними
расовими типами, більше тяжіючи до південних. Дуже важливе місце у
формуванні морфологічних рис слов’ян антропологи надають процесам
змішування. Однак ретельне дослідження проблеми значно ускладнюється
тим, що до прийняття християнства серед слов’янських племен було
поширене спалювання небіжчиків. Отже, уявлення про фізичні риси пращурів
сучасних слов’ян базуються лише на краніологічних серіях, датованих
X—ХІІІ ст. За наявності певних спільних рис (специфічні пропорції
черепа), вони досить суттєво відрізнялися від сусідів-германців, зате
наближалися до балтів. Слов’яни, які жили в межиріччі Одеру та Дніпра,
мали відносно широкі обличчя. На захід, південь і схід від окресленого
регіону діаметр вилиць середньовічних слов’ян зменшується, що можна
пояснити наслідками змішування з германськими, іранськими, фракійськими
та угро-фінськими племенами.
Порівняння черепів із середньовічних слов’янських некрополіів і
краніологічних серій доби міді — бронзи (саме в цих епохах криються
найдавніші витоки етногенезу слов’ян) виявило, що ареал поширення
відносно широких облич містився на етиці доліхокранних форм носіїв
культури шнурової кераміки та мезокранних варіантів, представлених у
племен культури кулястих амфор.
Наведені факти дають підстави шукати витоки морфологічних рис
слов’янських народів на великій території, яка на півночі обмежена
верхньою та середньою течією Західної Двіни, на заході — верхньою та
середньою течією Вісли, на півдні — лівими притоками Дунаю в його
середній течії, на сході — середньою течією Дніпра. Проте жоден з
морфологічних комплексів, наявних у цьому регіоні Європи, не можна
однозначно вважати праслов’янським. Наприклад, динарська група популяцій
сформувалася внаслідок взаємин слов’ян та місцевої дослов’янської
людності.
Розселення слов’янських племен на просторах Центральної, Східної та
Південна-Східної Європи відбувалось у V—VІІ ст. У результаті контактів з
місцевим населенням географічної та історичної ізольованості окремих
племен у їхньому антропологічному складі сталися великі зміни. Так,
аналіз краніологічних матеріалів із середньовічних некрополів цього
регіону засвідчив, що вже у X—XI ст. між окремими групами східних
слов’ян існували відмінності.
ЛІТЕРАТУРА
– Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. Москва, 1973.
– Вернадский Г. В. Древняя Русь. Москва, 1996. Вовк Ф. Антропологічні
особливості українського народу, Київ, 1994. Гумилев Л. Й. Конец и вновь
начало. Москва, 1994.
– Древности славян и Руси. Москва, 1988. Кісь Я. П. Этногенез слов’ян.
Львів, 1985. Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.
– Надерле Л. Славянские древности. Санкт-Петербург, 1902.
– Надерле Л. Славянский мир. Санкт-Петербург, 1909.
– Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ,
1994.
– Петров В. П. Етногенез слов’ян. Київ, 1972. Петров В. П. Походження
слов’ян. Київ, 1991.
– Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1991.
Т. 1. Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
– Седов В. В. Очерки по археологии славян. Москва, 1994.
– Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. Москва, 1982.
Трубачев О. М. Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические
исследования. Москва, 1991.
– Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. Лингвистика,
история, археология. Москва, 1984.
– Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
