Міністерство освіти України

Середня школа №5 імені Т.Г. Шевченка

РЕФЕРАТ

на тему

“Жінки в історії України”

Підготувала

учениця 11-А класу

Рижак Євгенія

Коломия

2001 Богиня сцени

У книзі «Повернення мадам Баттерфляй в рідне гніздо Торре дель Лаго» Р.
Кортопассі пише: «У перші десятиріччя XX століття на оперних сценах
світу царювали чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тітта Руффо,
Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і
стати поруч із ними. Нею була Соломія Крушельницька. Однак у порівнянні
з уславленими колегами як особистість вона виявилася набагато вищою».

Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 1872 року в селі Білявинцях
(тепер Бучацького району Тернопільської області) в родині священика.
Вона зрозуміла свій жагучий потяг до пісні, коли їй виповнилось десять
років. Здавалося, «життя вона любить тільки тому, Що в ньому можна було
співати. Бере участь у хорах і виставах аматорських театрів у рідному
селі, І перший в одинадцять років «прилюдний виступ у хорі «Руської
бесіди» в Тернополі.

«У шістнадцять років Соломія була високою, стрункою дівчиною з довгими
русявими косами, її величезні сіро-зелені очі мрійливо дивилися на світ,
а характер виробився твердий і спокійний. Завжди зі смаком одягнена,, з
м’якими неквапливими рухами, лагідна у поводженні, вона справляла
враження «добре вихованої, інтелігентної панночки»,—такою постає перед
нами юна Крушельницька у книзі Валерії Врублевської «Соломія
Крушельницька».

У 1893 році Соломія закінчила Львівську консерваторію. їй було вручено
диплом з відзнакою і медаль. В дипломі зазначалося: «…Має всі дані,
щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі дзвінкий і
дуже симпатичний звук голосу її меццо-сопрано, освіта музична, високе
почуття краси, принадна поверх-ність, сценічна постава, словом, усі
прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному
світі найкращу будучність».

Львівський оперний театр відразу запрошує молоду співачку на сцену.
Цього ж року успішно дебютувала

у Львові в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті, а потім у «Сільській честі»
Масканьї.

Восени 1893 року Соломія поїздом Львів—Відень—Мілан вирушила до Італії,
їхала тільки вчитися, а насправді зв’язувала довічний вузол між своєю
долею і цією країною. Вона вдосконалює своє мистецтво співу у професора
Фаусти Креслі в Мілані. Контракт з Львівською оперою продовжується. В
наступному році співає там в операх «Фауст», «Аїда», «Трубодур»,
«Бал-маскарад», «Африканка», «Галька», «Страшний двір». Кру-шельницька
настільки завоювала симпатії львівської публіки, що дирекція повторно
запрошує її на гастролі. Успіх швидко приходить до неї і в Італії.

Життя переповнене нервовим напруженням і працею. Працею наполегливою,
запеклою. Вправи і репетиції, репетиції і вправи, заучування і
переучування текстів, вивчення мов. Вона була вольовою людиною. Мусила
нею бути, оскільки воля для неї -— джерело і умова творчості. Відмовляла
собі багато в чому заради високої мети — нести людям найвитоншене
духовне світло.

Крушельницька знову у Львові. Потім тримісячні студії у Відні у
професора Генсбахера. Ангажемент у Кракові: співає в операх «Дочка
кардинала», «Трубодур», «Бал-маскарад», «Лоенгрін».

Гастролі в Кремоні, Зарі, Кракові, Трієсті. В Одесі виконувала головні
партії в операх «Трубодур», «Отел-ло», «Джоконда», «Донька кардинала»,
«Тангейзер», співала разом із тенором Ван-Дейком.

П’ять місяців триває в 1897 році тріумф української співачки в Південній
Америці. Гастролі закінчилися великим бенефісом. За чилійським звичаєм
на знак найвищої пошани і -почестей в театрі випустили білих голубів.
Критики писали про той період її творчості: «…її незрівняної краси
лірико-драматичне сопрано діапазоном майже в три октави було унікальним
явищем в світовому оперному мистецтві».

В історії світового оперного мистецтва Крушельницька посідає особливе
місце ще й тому, що вона не тільки була всебічно обдарована й освічена,
сповнена артистичного чуття і шляхетності, а розмовляла і співала
українською, російською, польською, німецькою, англійською, італійською,
іспанською мовами.

У 1898 році співачка запрошена до Варшавського Великого театру. Преса
детально інформує глядача про її успіхи, часом дивуючись швидкому
здобуттю Соломією такої слави. Увесь її шлях, ту виснажену щоденну
працю, якою були заповнені цілі роки, бачили тільки найдосвідченіші,
визнання і перемоги були у всіх на очах. Газети захоплено сповіщають:
«На очах тисяч глядачів творилося мистецьке чудо. До рідкісних явищ
історії опери належить швидке здобуття Тріумфів п. Соломією
Крушельницькою. Молода артистка, маючи заледве п’ять років праці в
театрі, здобула варшавський терен так, що важко знайти подібний приклад
в історії. Здобути ці успіхи допомогли їй численні помічники, ім’я яким
— талант, висока музикальність, сильний сопрановий голос, сценічний
темперамент, жіночий чар…»

За період праці на сцені Варшавського театру Крушельницька не тільки
ствердилася як самобутня артистична сила, але й зробила певний вплив на
культурне життя варшав’ян, її поява на польській сцені викликала
пожвавлення у всіх його духовних сферах. Видатний польський письменник
Болеслав Прус писав: «Крушельницька відкрила нам усе суспільне життя,
нашу темноту, нужду та бездіяльність. Будь-що-будь, електроліт не
наробив у Варшаві стільки галасу, як панна Крушельницька в ролі Графиш»
(опера Монюшка).

Між тим, слава Соломії поширилася і на Східну Україну. Микола Лисенко
надзвичайно зацікавився особою артистки. Соломія у свою чергу цінувала
Лисенка над усіх композиторів. Ще навчаючись в Мілані, вона просить, щоб
їй переслали його нові композиції, бо хоче їх співати на концертах,
присвячених Т. Шевченкові. Цілком природно, що композитор і співачка
почали листуватися. Згодом Микола Віталійович вишле до Варшави в дар
Соломії три своїх твори — «Хіба тільки рожам цвісти», «Не забудь юних
днів», «Я вірю в красу».

В цей найкращий період своєї діяльності Соломія щороку виїжджала до
Петербурга. Знайомство з російською оперою вона почала з «Євгенія
Онєгіна» Чайковського. Образ Татьяни був їй зрозумілим і близьким.
Росіяни визнали інтерпретацію образу Соломією. Редакції газет отримували
листи, в котрих глядачі розповідали про ту насолоду, яку вони мали,
слідкуючи за «майстерною грою пані Крушельницької в «Євгенії Онєгіні».
Вона успішно виступала в операх «Пікова дама», «Галька», «Аїда»,
«Бал-маскарад», «Кармен» та інш. Співає разом з Карузо і Баттістіні.

У 1898 році з нагоди 25-річної літературної діяльності Івана Франка
Соломія Крушельницька передає йому через відомого фольклориста й
етнографа Володимира Гнатюка ріг достатку. Велика дружба єднає її з
революціонером, ученим і письменником. Франко, який почав
розчаровуватися в рухові радикалів, часом жалівся їй, що по смерті
Маркса і Енгельса соціальній демократії бракує відповідних могутніх
мислителів. Соломія обережно закидала, що Каутський інакше тлумачить
марксизм. Франко починав сердитися:

— Каутський! Це плоский доктринер! Йому, крім легкості пера і
пихатності, властивої усім доктринерам, бракує всього, що мусить мати
людина, яка торує дорогу трудящому людові.

Якщо підходити до цієї дискусії з сьогоднішніх позицій, то далі
дивилася Соломія. Серед факторів, що формували демократичний світогляд
артистки, чи не найважливіше місце належить світовій літературі.
Шевченко, Ібсен, Гоголь, Короленко, Толстой, Достоєвський, Герцен,
Саккетті,—останнього вважає за необхідне перекласти на українську мову.

Важко переоцінити в житті Крушельницької роль Михайла Павлика. Він не
тільки часто листується з нею, а й висилає книги. Вона ділиться з ним
про прочитане. її оцінки точні і правдиві: «Короленко мені страх до
вподоби! Як він кожну річ подає правдиво та викінчує артистично свої
твори». Про «Братів Карамазових» вона, як характерно для неї, не
розписує, а весь зміст своїх вражень вкладає в одне речення: «Я ту
книжку прочитала, і страх як вона мене рознервувала, бо прекрасна».

Соломія Крушельницька всією душею бажала культурного розвитку своєму
народові, мріяла про створення української опери. Заробляла гроші на
будівлю українського університету і театру у Львові. В сольних концертах
завжди виконувала українські народні пісні і твори українських
композиторів. Була неперевершеною інтерпретаторкою пісень і романсів М.
Лисенка. Майже щороку брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка,
приїздила для цього до Львова з-за кордону. Українським журналам і
газетам надавала матеріальну поміч.

Народ по-справжньому пишався своєю дочкою, як тією музичною силою, яку
породила українська земля. Павлик — її палкий прихильник таланту — так
писав до Драгоманова: «Та зверніть Ви увагу на ту людину, котра гаряче
бажає познайомитися з Вами і служити нашій справі. Окрім величезного
артистичного таланту… це дійсно чудо якесь між русинками. В Львові я
переконався, що вона вже тепер здобула собі благодатний культурний вплив
на русинів загалом, і то в поступовому, майже радикальному напрямку, і
чим більше ми попрацюємо над її духовним розвитком, тим більшим той
вплив буде. Ось де наш інтерес. Вірте мені, що та молода людина відіграє
велику роль між русинами, коли ще не далі. Вона є величезна психологічна
сила. Я щось таке бачу вперше в житті».

З кожним роком голос Крушельвицької приносив їй гучні перемоги на
оперних сценах світу. І не лише голос, а й зворушливе авторське
мистецтво, з допомогою якого вона створила низку образів в операх
Ріхарда Вагнера — від Валькірії до інших його героїнь, Альфредо
Каталані, Джакомо Пуччіні та багато інших.

З образом Баттерфляй пов’язана широко відома подія. Уперше оперу було
поставлено в Мілані, і головну роль виконувала блискуче сопрано Розіна
Сторкіо, але вона з тріском провалилася. Це був страшний удар, тим більш
жорстокий, що композитор, поглинутий любов’ю до образу ніжної японки,
був абсолютно впевнений у перемозі. Пуччіні страждав, тому що для митця
нема більших мук, ніж вирок несправедливого суду. А він вірив у свою
оперу, він вважав «Мадам Баттерфляй» своїм кращим твором.

Композитор відправився до Крушельницької і сказав: «Тільки ти можеш
виконати роль Баттерфляй. Прохаю тебе погодитися». Соломія була
приголомшена. У багатьох глядачів звучить у вухах незабутній бойовий
клич Валькірії, що з дивовижною силою зривався з її уст; в інших вона
стояла перед очима в подобі Ельзи Брабантської в пишному вбранні. Чи
вдасться їй стати мініатюрною лялькою? Та як сказати «ні» самому
Пуччіні, її великому другові, що звернувся до неї.

А відомий композитор знав її здатність до перевтілення, проникнення в
суть образу, вірив у її дивовижну майстерність.

Соломія «відкрила» Баттерфляй. В її інтерпретації страждання маленької
жінки виражали біль усіх покривджених жертв. У мелодійному, плавному
речитативі відлунням всесвітньої драми відгукнулась скорбота істоти,
якій свавілля інших надало сили й величі. Зал бурхливо вітав співачку…

Сто разів Соломія виконувала роль Баттерфляй, а після сотої вистави
прийшла до Пуччіні і повідомила. що припиняє її. Вона мала право зробити
це з спокійною совістю, адже в той час увесь світ остаточно визнав
шедевр Пуччіні.

Героїчні і трагічні ролі, які грала Соломія, мали багато від неї самої.
Американський критик Дюваль, згадуючи образи Саломеї і Електри, створені
артисткою, і називаючи її найвидатнішим сопрано, писав, що Крушельницька
наділила обох цих сумних героїнь своїм невичерпним темпераментом,
позначила їх точними рисами власної особи в такій мірі, що обидві вони
лишилися до цього часу недосяжними зразками.

Найбільші театри світу сперечаються за право приймати у себе видатну
артистку. Дебют і гастролі в Буенос-Айресі, дебют у «Ла Скала», гастролі
в Єгипті разом із Пуччіні, знову Мілан…

Різким контрастом у порівнянні з музичними образами, створеними
композиторами «італійської школи» — Понкьєллі, Бойто, Каталані, Масканьї
та Пуччіні, було виконання Крушельницькою партій в операх Штрауса, і
саме після цих останніх ролей вона залишила сцену й оселилася у
Віареджо. Після великих, тріумфальних успіхів на обох берегах океану,
оповиту легендами і славою, її радісно зустріло це італійське місто.
Вона одружилася з мером міста Чезаре Річчіоні.

Але світ не міг примиритися з тим, щоб не бачити і не чути своєї
улюбленої співачки. Будуть концертні турне, буде пам’ятний концерт на
запрошення королеви Італії, знову концертне турне: Нью-Йорк, Детройт,
Чікаго, Філадельфія, Петербург, Клівленд, Монреаль, Вінніпег; прощальний
концерт в Академії Санта Цецілія у Римі в 1929 році.

Тим часом коричневий туман фашизму проникає в усі суспільні пори Італії,
і найперше погано позначається на долі Соломіїних друзів, їх уже й так
залишалося все менше й менше. Помер на той час у Львові Павлик, роком
пізніше — Франко. Соломія присутня на церемонії захоронення труни з
тілом Пуччіні в стіні його вілли. В Америці помирає Елеонора Дузе, а
через три роки не стане Айседори Дункан.

В 1931 році Соломія приїде спеціально на шістдесятиріччя свого
найближчого товариша Василя Стефаника. Вона хотіла співати для нього.
Зустрілися як рідні. Змучений хворобою письменник всміхнувся до Соломії.

— А де то тая молодість наша, Солохо?

— У тому краю, де збивали ми собі хрест,— пожартувала Соло мія,— на
якому нас розпинає старість…

Вони бачилися востаннє.

Невдовзі після смерті чоловіка Крушельницька у 1939 році повернеться до
Львова. Після війни Львівська державна консерваторія імені М. В. Лисенка
запросить її на посаду професора, а у 1950 вона буде удостоєна звання
заслуженого діяча мистецтва УРСР.

Холодного листопадового місяця 1952 року Соломію Крушельницьку поховали
на львівському цвинтарі, величному і старому Личакові,— поруч із могилою
Івана Франка й недалеко від могили Михайла Павлика.

Відомий італійський музикознавець і музичний критик Гвідо Маротті
писатиме: «Звістка про смерть Соломії Крушельницької дійшла до нас із
Львова через Буенос-Айрес, загостривши у нас біль спогадів. Востаннє
бачили ми її в похмурі дні 1939 року, коди вона виїхала від нас і більше
не повернулася. Тоді «мила, спокійна й усміхнена» Соломія пішла від
наших смертних очей, щоб поглинула Її далека зима на землі України, де
вона народилася і куди, як вірна дочка, приїжджала кожного літа. Тепер
вона поїхала і прирекла нас і себе на те, щоб ми вже більше ніколи не
побачились. Вже ніколи!»

Дочка Прометея

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим?

Автор цих рядків — Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка).

Серед шістьох дітей у сім’ї Косачів Леся була другою дитиною. Малі
Косачі дружили з дітьми бідняцькими, бо батьки хотіли, щоб їхні діти
зрозуміли, що рідний народ — це трудящий люд, щоб вони передусім
навчилися його звичаїв і мови. У дев’ять років Леся написала першого
вірша (присвячений засланій у Сибір, тітці Олені — батьковій
сестрі-революціонерці).

У дванадцятирічному віці Лесі в Києві прооперували ліву руку, що
позбавило її можливості грати на фортепіано (дівчина мала неабиякі
музичні здібності). З цього часу назавжди скінчилося Лесіне навчання з
учителями. Вона самотужки здобувала освіту — джерелом знань для неї були
книжки і саме життя. Пізніше в Берліні Лесі прооперували ногу, а
туберкульоз прокинувся в легенях, потім у нирках. І все ж вона
самостійно вивчала мови — французьку, англійську, італійську, німецьку,
польську, болгарську, старогрецьку, латинську. Дуже багато читала в
оригіналі на різних мовах. У тринадцять років Леся вже була читачем
Київської університетської бібліотеки. У дев’ятнадцятирічному віці вона
для своєї молодшої сестри написала підручник «Стародавня історія східних
народів».

У 1893 році у Львові виходить перша збірка віршів Лесі Українки — «На
крилах пісень», котра засвідчила, що Її автор уболіває за долю уярмленої
України, поневоленого трудящого люду, що він задумується над
призначенням у житті художнього слова. В цю збірку увійшов також вірш
«Досвітні огні». Згодом Іван Франко напише: «Від часу Шевченкового
«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого
сильного гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої
дівчини… Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою і
різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою».

Леся росте як поет з кожним віршем, з кожним роком.. Леся — письменниця
— то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний
для всіх отой вольний «титанічний хід по велетенських уступах» (слова М.
Грушевського). Вона росте інтелектом, характером, дисципліною праці і
окриленою волею до вершин та досконалості. Згодом та творча праця її
сполучатиметься з відчайдушною, справді смертельною боротьбою з жорсткою
хворобою.

У 1899 році украй зболену, змучену багаторічним туберкульозом кісток
Лесю Українку везуть на операцію в Берлін. Операція пройшла нібито
успішно. Однак післяопераційний період був тяжким. І хоч Леся писала:
«Але поки я притомна, стогін мій не злунає!», уночі втрачала свідомість,
у нестямі, при високій температурі декламувала вірші по-італійськи і
по-німецьки І… таки плакала. Той плач краяв серце скорботній матері,
котра, не стуляючи очей, ночами не відходила від Лесі.

У Ялті Леся зустріла білоруса — журналіста Сергія Мержинського. Ця
зустріч відразу ж спалахнула палким коханням. Вибранець Лесі приїздив
був до Гадячого (є спільна фотографія на луках річки Псла) до матері
вибранки. Здавалося, що щастя буде повним й вічним. Але вже в лютому
1901 року в Мінську Мержинський вмирає на руках Лесі… І протягом
однієї ночі вона пише драматичну поему «Одержима». Протягом однієї
трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала
драматургом.

Перед революційними подіями 1905—1907 років та в час
буржуазно-демократичної революції в Росії поетеса намагалася своїм
словом — зброєю прислужитися трудящим. Вона писала твори, в яких
агітувала людей різних національностей згуртовано виступати проти
спільного ворога — царського самодержавства за своє національне і
соціальне визволення.

Розквіт творчості Лесі Українки припав на період, коли бурхливий
розвиток соціал-демократичного та взагалі робітничого руху і
марксистської ідеології у світовому масштабі, здавалося б, не залишали
шансу іншим силам і немовби знаменували переможний поступ людства. Всі,
хто хотів бути передовим, шукали благословення в марксизму й
соціал-демократії. А проте водночас і в самому марксизмі вже зародилися
єресі, соціал-демократія розгалужувалася на рівні теоретично і
національне зумовлені модифікації. За умов кризи гуманістичної традиції
протидія соціал-демократичному догматизмові набирає форм
ультраіндивідуалізму, ірраціоналізму, інтуїтивізму у філософії й
естетиці. Зростає песимістична критика культури й цивілізації.

У специфічній атмосфері Росії деякі характерні для всієї Європи
тенденції набирають крайніх форм. Соціал-демократичний рух, почавши з
ідейного протистояння традиції змовництва і тероризму, фактично і
психологічно перебирає на себе його риси, породжуючи суто російське
явище — більшовизм. А традиційна недовіра до європейської цивілізації,
найгостріше висловлена у слов’янофілів та Достоєвського, у пізнього
Толстого переростає в критику культури взагалі. Водночас зростають
містицизм, ірраціоналізм, пошуки нової релігійної свідомості.

Відомий учений-літературознавець Іван Дзюба пише, що треба відзначити
інтелектуальну незалежність Лесі Українки в цій духовній ситуації. Не
байдужа до суспільних захоплень своєї доби, а деякими з них і
переймаючись, зберігала критицизм, який боронив її від абсолютизації
універсальних філософських теорій, модних політичних доктрин чи минущих
форм боротьби. І що характерно — її зовсім не торкнулися ірраціоналізм і
містицизм, так звана «нова релігійна свідомість», що справили глибокий
вплив на частину російської інтелігенції. А з приводу толстовства вона
висловлювалася і взагалі саркастично, не сприймаючи ні спроб
«відродження примітивно-християнських ідеалів і практики», ні
толстовського заперечування культури. Для Лесі Українки була характерною
не ідеологічна чи специфічно релігійна свідомість, якої вона не
визнавала об’єктивним суддею реальності, а якраз свідомість культурна, а
ще більше — етична. Певно, це зумовлено не лише Її особистими
схильностями, а й традиціями української духовності. Зорієнтованість
української психіки на індивідуальне, а не гуртове, не давали простору
для абсолютизації ідеологій.

У світлі цього пояснюється її вписаність у вічні світові питання.
Власне, розвиток її поезії йде по лінії поступової втрати побутової
емпірики і дедалі більшого наснаження філософським роздумом та етичним
переживанням. Але філософська істина і моральна правда для Лесі Українки
дедалі менше залишаються данністю;. їх пошукується, і ця потреба
пошукування приводить ДОІ тієї діалектики думки, що породила поетичну
драму Лесі Українки як форму вираження боротьби ідей та характерів.

Вона пише драми «Осіння казка», «В катакомбах», «Три хвилини», «В дому
роботи, в країні неволі», остаточно відредагувала «Кассандру», працює
над «У пущі», розпочала найбільший свій твір «Руфін і Прісцілла».

Філософські і етичні сперечання в цих творах не в довільними та
абстрактними. Вони викликані конкретними українськими ситуаціями, але
переключення їх у світові культурні сюжети (античні, біблійні та ін.)
допомагає розкрити їхній універсальний характер, побачити співвідношення
різних історичних форм життя людства і шукати в історичному досвіді
людства «урок» для української людини.

Так, в умовах духовного уярмлення Леся Українка мусила насамперед бути
просвітителем. Вона все життя зверталася до свого народу, хотіла
розтлумачити йому його. Вона принесла себе йому в жертву. Велика наша
сучасниця Ліна Костенко зазначає, що тоді «вже були різні модерністичні
течії, символізм, акмеїзм, грав м’язами футуризм, а Леся Українка все
піднімала свою брилу на ту гору — круту, крем’яную. Історичного часу на
експеримент не було». Бо необхідність пояснювати — вже це одне сковує
уяву, яка завжди притаманна генію. А геній — це сміливість, це прорив,
це ламання канонів і традицій, це вихід на нові естетичні орбіти. Але
треба просвіщати народ. Потрібна громадянська лірика, а в найглухіші
роки реакцій потрібні баласти поетики — зашифрований смисл, ілюзії,
аналогії, натяки, алегорії.

У січні 1907 року в Києві на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в будинку
№ 97, де жила в той час Леся Українка, жандарми уночі робили обшук. Вони
забрали 121 брошуру, 11 листів, ще деякі видання та матеріали; Лесю та
її сестру Ольгу тої ж ночі заарештували. Сестер протримали добу, а потім
відпустили. Проте «речові докази» їхньої «злочинної діяльності»
відправили начальникові Київського губернського жандармського
управління.

Тим часом стан здоров’я письменниці погіршується, і вона їздить на
лікування в Грузію і Єгипет. Та не дивлячись на важкий фізичний стан,
перемагаючи біль силою свого духу, Леся Українка саме в останні
чотири-п’ять передсмертних років створила такі геніальні твори, як
«Лісова пісня», «Камінний господар», «Оргія», «Триптих».

Виняткове місце у творчості письменниці, як і в усій українській
літературі початку XX ст., посідає «Лісова пісня». У своєму розвитку як
драматург Леся Українка, як ми знаємо, зверталася до тем з античної і
християнської міфології, далеких у часі і просторі від української
дійсності. Освоюючи ці нові для української літератури теми, порушуючи з
допомогою них нові проблеми, письменниця піднялася над старою школою
української драматургії. Але це ще не була вершина її як драматурга.
Лише серйозно звернувшись до вічного, невичерпного джерела — фольклору
рідного краю, вона сягнула верховин драматичного мистецтва, написавши
драму-феєрію «Лісова пісня»

Основна тема «Лісової пісні» — тема відкритості до природи як частини
космічного буття і закритості, зрутинілості в тимчасових і випадкових
житейських рамках — є модифікацією теми свободи і несвободи духу:
основної в усій творчості Лесі Українки.

Сьогодні у нас багато сперечаються про те, що першорядне і первинне:
право людини чи право нації, свобода людини чи свобода нації. Як же може
реалізувати своє право людина — наприклад, елементарне право бути
собою,— якщо безправна її нація? І як же може реалізувати себе нація,
якщо не може реалізувати себе людина?

Велика і тяжка правда Шевченкового: «Де нема святої волі, не буде там
добра ніколи» — знана нам не з чужої, а з власної долі.

Як і та правда, що її мовила собі й своєму народові Леся Українка:

Ми навіть власної не маєм

хати,

Усе одкрите в нас

тюремним ключарам.

Не нам, обідраним

невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дім —

мій храм».

Як виклик ненависним імперським можновладцям, які упосліджували її
материнську землю, вона прибрала до свого літературного псевдоніма
питоме й лункоголосе ім’я Українка. Темі попрання національної гідності,
а значить і людської вона присвячує п’єсу «Бояриня».

Біль несвободи зродив не лише гнів і прокляття супроти гнобителів, але
й суворий рахунок до своїх земляків і самої себе. Леся Українка
продовжила той мужній тон національної самокритики, який задав
українській літературі Тарас Шевченко. Як і Шевченко, вона мала право
сказати своєму народові:

Народ наш, мов дитя, сліпеє

зроду,

Ніколи світа — сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в

воду,

Катам своїх поводарів

віддав…

Над цими словами був час задуматися нашим предкам, на жаль, буде час і
нащадкам…

Творчість Лесі Українки останніх років, років «рвучкої боротьби зі
смертю», стає ніби своєрідною формою цієї боротьби і дає й таку вершину,
як «Камінний господар».

Більшість драматичних творів Лесі Українки закінчуються трагічно, бо
вона переконана, що заради тріумфу ідеї майбутнього більш щасливішого
ладу ще буде багато жертв, але вона вірила в такий лад, тому високі
ідеї, в ім’я яких гинули герої Лесиних драматичних творів, торжествують.

1 серпня 1913 року Леся Українка померла в Грузії, в містечку Сумарі, а
похована в Києві, на Байковому кладовищі. Більшовицька газета «Робоча
правда» 3 серпня вмістила некролог «Пам’яті Лесі Українки» з перекладом
на російську мову її вірша «Досвітні огні». Стаття закінчувалася
словами: «Леся Українка померла, але її бадьорі твори довго будуть
будити нас до роботи — боротьби. Добра вічна пам’ять письменниці —
другові робітників!»

З поміж найвищих оцінок, якими означено талант і Одержимість Лесі
Українки, є й така — Прометеївського роду. Бо вона була відважною, як
той міфічний герой, що кинув виклик самому Зевсові. Бо її терзав орел,
та ще й двоглавий. Вона — це тендітна Лариса Косач, ^єдиний на всю
тогочасну Україну мужчина», як сказав про неї Іван Франко, зі славним
ім’ям — Леся Українка. Лагідність і ніжність в поєднанні з буремністю
духу, з Усвідомленою потребою вступати щоденно на бій і перемагати,
навіть дістаючи смертельні рани — така вона, Полум’яна і безсмертна
донька Прометея.

Найперша

Наталія Іванівна Кобринська народилася у селі Белелуя (тепер
Снятинського району Івано-Франківської області) 8 червня 1855 року.
Батько майбутньої письменниці був священиком, згодом депутатом
галицького сейму та австрійського парламенту. Своїм дочкам Іван Іванович
Озаркевич особливої освіти в умовах цісарської Австро-Угорщиня
забезпечити не міг. В основному вчив їх сам, причому, крім «руської», як
тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й
російської, польської, німецької та французької мов.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. Її брати, які вчилися у
містах, постачали сестру різноманітною літературою, серед якої були і
праці К. Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгомонова, Б. Лімановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду На-талії активно сприяв
її чоловік, Теофіл Кобринський, талановитий співак, піаніст, композитор
і збирач фольклору. Разом прожили вони всього п’ять років.

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати друга, молода вдова
виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного
публіциста, літературознавця і громадського діяча Остапа Терлецького.
Саме він, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії
Кобринської, умовив її взятися за перо.

У 1883 році Наталія написала перше оповідання— «Пані Шумінська»,
перейменоване згодом на «Дух часу». У ньому відображене життя
середовища, з якого письменниця вийшла. Попівство в Галичині перестало
бути єдиною «руською» інтелігенцією. Священицькі сини — дочки, досягши
зрілого віку. залишали патріархальні домашні гнізда і йшли у буремне
світське життя.

Старше покоління, яке уособлює попадя Шумінська, не розуміє грядущих
змін, поривань, молоді. Суспільний лад вважався пані Шумінський
недоторканим, як богом даний «віковий порядок». А тут син, якого
готувала для семінарії, пішов на юриспруденцію, приїжджає з друзями на
вакації й веде не ясні для неї, страшні розмови: «Народ, рівність,
свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок восьмий рік!»

Важливою є думка у творі: жінка сама повинна дбати про певне місце в
суспільстві, добиватися якоїсь спеціальності, а не бути утриманкою
чоловіка. І коли вже онука Шумінської (з дітьми пані Шумінська так і не
порозумілася) заявила, що хоче стати вчителькою, «аби мати свій власний
хліб», змучена ревнителька попівської династії остаточно збагнула:
«Усьому на світі приходить кінець».

Оповідання отримало загальне схвалення читачів. Так само було оцінено
нове оповідання Кобринської — «Задля кусника хліба». З нього постає
вражаюча безпомічність жіноцтва із священицької сім’ї, котра втратила
главу—єдину економічну й духовну-опору. Головна постать твору — Галя —
одна з шести сиріт по священику. Світ сприймається ЇЇ очима. Розумна і
вродлива, Галя, проте, глибоко нещасна. Відповідно до свого родинного
виховання вона мріє вийти заміж за поповича, їй навіть учитель — «не
рівня». Але попівські сини віддавали перевагу багатству, а не красі.— а
який посаг мала вона, сирота? «В теперішніх часах любов,— міркує
дівчина,— то не сама лиш ідеальна стріла Купідона, а потребує більше
реальних підстав». Після тяжких, розчарувань Галя «задля кусника хліба»
погоджується вийти за вчителя, якому не симпатизувала. Життя зайшло в
безвихідь.

Про успіх молодої письменниці довідався Іван Франко. Переказав, що рад
би познайомитися з її творами. Наталія, не без страху, посилає йому
обидва оповідання. Франко дав схвальну оцінку їм і 1884 році опублікував
у «Зорі» оповідання «Задля кусника хліба». Це додало Кобринській
відваги, і вона цілковито стає на літературний шлях.

Особисте знайомство письменниці з І. Франком і М. Павликом відбулося в
Коломиї 1883 року на організованому віденськими і львівськими студентами
вічі.

Якщо Терлецький розбудив літературний талант Кобринської, то Франко
відповідно спрямував його — на служіння народові. Домашня освіта не
прищепила їй особливого національного чуття: батько, старший брат
симпатизували модному тоді. серед західноукраїнського попівства
«москвофільству». «Майже неймовірно,— відзначає письменниця,— що на
дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко». В результаті вона
«стала пізнавати, що лиш на національних підставах може піднестися маса
до загальної культури і цивілізації».

У Відні Кобринська слухала окремі лекції в університеті. Тут поглибила
свої знання з європейської літератури. «Я через
літературу,—наголошувала,—дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві — тож
хотіла — і других повести за собою».

Повернувшись у 1884 році з Відня у Болехів, Кобринська відразу
налагоджує широкі культурно-політичні зв’язки. Організовує в Станіславі
«Товариство руських жінок». На першому його засіданні був Франко.

З 1885 року письменниця веде інтенсивне листування з метою видавати
український жіночий альманах. «Як-би-м зібрала усі написані в тій справі
листи,— повідомляла вона Ганну Барвінок,— то чи не більшу вчинило би
книжку, як тота, що гадаю видати». Від самого початку альманахом
займався Франко: постачав Кобринській «адреси українок», рекомендував
їхні твори, був редактором видання, опікувався його друком.

Альманах вийшов у Львові 1887 року під назвою «Перший вінок». На титулі
стояли прізвища двох упорядників: Наталія Кобринська та Олена Пчілка.

Із публікаціями в «Першому вінку», крім Кобринської та Пчілки, виступили
Ганна Барвінок, Олена Грицай, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Софія
Окуневська, Анна Павлик, Климентина Попович, Михайлина Рошкевич, Людмила
Старицька, молода Леся Українка, Ольга Франко та інші авторки. Такої
письменницько-жіночої антології в Україні ще не було. Історична вартість
«Першого вінка», писала письменниця, у тім, що «інтелігентна жінка наша
почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права
національні і громадські».

Відразу після виходу альманаху Кобринська їде з Софією Окуневською до
Цюріха. Софія була двоюрідною сестрою письменниці, яка стала першою
вітчизняною жінкою-вченим, славетним лікарем. Наділена тонким природним
розумом, музично-літературним хистом (чудово грала на фортепіано, писала
нишком літературні твори, захоплювалась феміністичним рухом), вона, хоч
і на десять років молодша від Наталії, була для неї найпершою повірницею
дум і поривань.

У Цюріху разом із Софією Кобринська відвідувала в університеті лекції
німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю.
Пляттера, «котрий тоді якраз викладав прокомуністичні ідеї».
Познайомилася з одним із зачинателів польського соціалістичного руху Б.
Лімановським їздила до Женеви на зустріч з М.Драгомановим.

У 1896 році в третій і останній книзі «Наша-доля» письменниця надрукує
свої некрологи «Фрідріх Енгельс» і «Михайло Драгоманов», а в 1905 році
М. Павлик видасть книжку «Переписка Михайла Драгоманова з Наталією
Кобринською». Листовно зв’язавшись із відомим німецьким марксистом
Августом Бабелем, вона домоглася згоди на український переклад його
праці «Жінка і соціалізм».

Клара Цеткін була інціаторкою заснування «інтернаціонального свята
жінки» — Восьме березня. Як і решта соціалісток Центральної і Західної
Європи, вона твердила, що не слід відокремлювати жіночого питання, бо й
немає такого окремого питання,—другорядна роль жінки у суспільстві є
лише віддзеркаленням від капіталістичної системи, тож варто змінити
систему й автоматично зміниться становище жінки в суспільстві.

В полеміку з Кларою Цеткін заходила Наталія Кобринська. Вона запитувала:
в чому ви бачите гарантію того, що цей патріархальний визисник, патер
фаміліас, одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що
настав соціалізм? Письменниця була першою жінкою в світі, яка
наголошувала, що вирішення соціальних проблем, запровадження соціалізму
як такого не розв’яже жіночого питання, що другорядна роль жінок і
особливо подвійний визиск їх (праця в хаті й поза хатою) триватиме й
тоді, коли буде повний соціалізм.

Життя показало, що Кобринська не помилилася. Подвійне навантаження
завдало великого лиха жінкам у Радянському Союзів В жодному суспільстві
ще не було таких перепрацьованих, змучених і незадоволених життям
представниць «прекрасної статі», як в нашому.

Культурним взаєминам письменниці з провінційного Болехова, де вона жила,
може позаздрити не один столичний літератор. У її хаті днями, тижнями
гостювали Ольга Кобилянська і Євгенія Ярошинська, Іван Франко і його
сім’я, Михайло Павлик та Олександр Кониський, Денис Лукінович і чеський
етнограф та фольклорист Францішек Ржегорж. В серпні 1899 року Кобринська
разом з Кобилянською побувала на XI археологічному з’їзді в Києві. Була
гостею Олени Пчілки, з якою вперше зустрілася в 1891 році у Львові, коли
та везла на лікування у Відень дочку (Лесю Українку), побувала дома у
Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. З Києва навідалася до
Чернігова, де склала візити Михайлові Коцюбинському та Борисові
Грінченку. З усіма названими вище наддніпрянцями письменниця веде ділове
листування.

Відповідаючи в 1886 році на запитання Елізи Ожешко, хто з сучасних
українських письменників вартий уваги, Іван Франко називає Панаса
Мирного, а з західного регіону— Ю. Федьковича і Н. Кобринську.

Восени 1902 року Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О.
Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими
українськими культурними діячами висилає в Париж телеграму-співчуття в
зв’язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького
жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі
у Львові.

Письменниця багато читає з новітньої європейської літератури. Пише
критичні студії «Про «Нору» Ібсена», «Август Стріндберг». Перекладає з
французької мови, зокрема п’єсу-казку М. Метерлінка «Аріана і Синя
Борода».

Перша світова війна безпосередньо втрутилася в її життя. В 1915 році
письменницю звинуватили в шпигунстві на користь Росії й арештували. Якби
не зусилля адвоката, відомого українського письменника А. Чайковського,
закінчила б вона свій шлях у якомусь австрійському концтаборі. Того ж
1915 року з’явилися три новели Кобринської про війну: «Кінь»,
«Полишений», «Свічка горить».

Разом з воєнними новелами О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини
мала проза Н. Кобринської 1914—1917 років створює вражаючу
художньо-психологічну панораму розв’язаної імперіалістами злочинної,
кривавої бойні і е свідченням того, як тяжко ця бойня відбилася на долі
простих людей західноукраїнських земель.

У «казці» «Брати» бабуся-зима дивується злобі і люті людей, але водночас
тішить себе. що війна буде недовгою, бо, мовляв, «при теперішніх
винаходах, технічних знаряддях, удосконаленнях цілий світ хіба пустинею
став би, якби таке убивання і різня мали довше тривати». Це переживання
письменниці, кожної чесної людини. Ще тривожніше звучить цей антивоєнний
мотив сьогодні.

Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася
звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного
прапора, на який покладалося стільки надій: «Піднісся червоний прапор…
Хвиля людей підноситься за хвилею… Зірвалися вікові кайдани, зломилась
людська мука, визволилась народна душа». Знала б письменниця, до чого
все це приведе…

Померла Наталія Кобринська 22 січня 1920 року в Болехові. На хресті над
її могилою найкоротший «твір»: «Мене вже серце не болить».

Згодом письменники видадуть цілу збірку присвят під назвою «Першому
українському борцеві за права жінки».

Одна з великої родини

(Поруч з іменами Лесі Українки, Олени Пчілки, Ольги Кобилянської стоїть
й ім’я однієї з українських письменниць — Людмили Михайлівни
Старицької-Черняхівської, творчість котрої була багатогранною,
оригінальною і глибоко національною.

Народилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 року в Києві в сім’ї
відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Петровича
Старицького та Софії Віталіївни Лисенко — рідної сестри композитора
Миколи Лисенка.

Знаменно, що не лише музики, а й рідного слова навчав Люду великий
композитор Микола Лисенко. Знаменно й те, що в умовах суцільної
русифікації Лисенки, Старицькі, Косачі навчали своїх дітей рідної мови
вдома. Тому з повним правом Людмила Михайлівна могла сказати: «Наше
покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не
тільки дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними
українцями,—«ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше
серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку».

Ще в дитинстві розпочалися її вправи в красному писемстві — складала
вірші і казочки для молодшої сестри. В п’ятнадцять років Людмила вже
складала для домашнього театру містерії віршем, музику до яких писав
Лисенко, а в рукописному журналі гімназисток вмістила нарис «За
Україну». Людмила Старицька розповідала, що в їхній родині «панував
особливий літературний дух. Тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати
тут було цілком неможливо»;

Навчалася вона в одній з кращих київських гімназій Віри
Ващенко-Захарченко, закінчила 1886 року разом з родичкою, потім
письменницею Валерією О’Коннор-Вілінською. У спілці з нею писала
численні твори.

Родина дівчини була тим осередком українського духу на Наддніпрянщині,
де підтримувався вогонь боріння за культуру. Валерія О’Коннор своїми
споминами доповнює цей факт: «У Старицьких завжди було повно людей:
гостей і всяких спільників їхнього громадського життя. Кого тільки не
бувало в них!.. Тут стрічалися всякі інтереси: мистецькі, наукові,
політичні, але щодалі, то все виразніше забарвлені українською
національною за-краскою»

Бували тут діячі Громади — Русов, Рильський, Чубинський, Драгоманов.
Разом з М. Лисенком Людмила постійно бувала на репетиціях та гастролях
його хору, П. Г. Житецький допомагав студіювати давню українську
літературу, про минуле України розповідав В. Б. Антонович. Театр для
Людмили тоді був однією із найсо-лодших мрій, тому особливо раділа вона,
коли у них бували М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий та
Марія Заньковецька.

Ось у такій атмосфері зростала Людмила Старицька. Хоча й рано почала
вона писати, проте перші друковані твори, зокрема, поезія «Панахида»,
присвячена пам’яті Т. Шевченка, вийшла щойно 1887 року в альманасі
«Перший вінок» у Львові. В ньому вперше опублікувала свої вірші і Леся
Українка.

Познайомившись в раннім дитинстві, поетеси стали близькими подругами на
все життя. Єднали їх палкі вболівання за долю рідного народу, його
минуле й майбутнє, роздуми над сьогоденням. Поезія Людмили Старицької
привернула до себе увагу критики, передусім Івана Франка. На його думку,
вони визначалися «силою слова, гарячим настроєм і гарною формою», а
ліричну драму

«Сафо» Франко вважав однією «з перлин нашої літератури». Про оповідання
молодої письменниці «Мрії» Пантелеймон Куліш у листі до Михайла
Старицького висловився так: «Читали ми з великою вподобою в «Зорі» твір
Вашої доні, під назвою «Мрії». Довівши до такого діток, не подоба Вам ні
про що інше журитись». Важливо, що молоду письменницю привітав маститий
класик з далекої вже навіть на той час доби.

Людмила Старицька друкувала оповідання й статті російською мовою в
«Русском богатстве», «Русской мисли», «Киевской старине». У цих виданнях
вона знайомила російського читача з творчістю Лесі Українки, Кримського,
Стешенка.

Людмила була ученицею театру корифеїв, театру самого Старицького, була
серед організаторів, учасників і натхненників театрального аматорства на
Наддніпрянщині. Разом зі старшою сестрою Марією, молодшою Оксаною та її
чоловіком І. Стешенком вона організовує аматорські гуртки, пише для них
водевілі, комедійні сценки, а згодом і серйозні речі, такі як драми
«Сафо», «Апій Клавдій»та інші.

Як відомо, Старицька-Черняхівська — визначний театрознавець. їй належить
чи не перший нарис з історії нового українського театру «Двадцять п’ять
років українського театру»

Коли на сцені вперше з’явився «Камінний господар» Лесі Українки,
письменниця привітала його статтею «Історичний момент», де пояснила свій
захват такими високими міркуваннями: «18 січня 1914 року український
театр вступив в нову фазу свого існування… Відбувалась велика подія:
український театр, лишаючись суто українським, набирав силу
загальнолюдської вартості».

Разом з батьком Людмила Михайлівна створила трилогію «Богдан
Хмельницький», великі історичні полотна «Останні шуліки», «Червоний
диявол»; такі широко відомі речі, як «Розбійник Кармалюк», «Останні
орли», і мало відомі — «Молодість Мазепи», «Руїна». Свідченням цієї
співпраці е рукописи, видання, підписані двома іменами, а також заповіт
Михайла Старицького, де сказано: «Оскільки всі історичні романи
російською мовою писав я у спілці з дочкою моєю Людмилою, половина цієї
літературної власності незаперечне належить їй…”

Перша чверть XX століття була часом найвищого творчого піднесення
літераторки. Крім згаданих творів у ці роки вона пише проблемно-сімейну
драму «Крила», п’єсу «Останній сніп», драму «Милость Божа», створює
драму на п’ять дій «Іван Мазепа», п’єси «Декабристи», «Червоний півень»,
«Тихий вечір»,— про Шевченка та . його товаришів Куліша, Костомарова,
Білозерського. Повість «Діамантовий перстень» написана в кращих
традиціях історико-пригодницького жанру, йдеться про польське повстання
1830—31 років. П’єси письменниці ідуть на сценах багатьох театрів, їх
беруть, в репертуар як українські, так і російські трупи.

П’єса «Гетьман Дорошенко» з великим успіхом йшла на дореволюційній
сцені. Крім головної дійової особи Петра Дорошенка, тут фігурують
козацька старшина, прості козаки, посполитий люд. Географія драми
широка, показано великий рух народних мас, переселення із сплюндрованого
найманцями різних мастей Правобережжя на лівий берег Дніпра. Петро
Дорошенко — постать трагічна. Розумний, але запальний і часом необачний,
він намагається об’єднати розірвану Андрусівським перемир’ям Україну. Та
марно: його заходи в спілці з турками зазнають краху, він зрікається
гетьманства.

Людмила Старицька-Черняхівська була, ясна річ, близька до театру
корифеїв. Тут ішли її п’єси, і наші корифеї в них грали. Скажімо, в ролі
Андрія Нещадими (п’єса «Останній сніп») глядачі вітали Миколу
Садовського. З письменницею співробітничають Лесь Курбас, 3. Мар’яненко,
Г. Юра.

На її лібретто Микола Лисенко написав дві опери («Ноктюрн» і «Сафо»).
Йому належить також музика до драми «Гетьман Дорошенко», зокрема
популярний свого часу марш гетьмана Дорошенка. А Кирило Стеценко написав
музику до п’єси «Милость Божа».

Величезної ваги набули спогади Людмили Михайлівни. їх письменниця
свідомо адресувала в майбутнє. У фрагменті «Перша хвилина» вона
говорить: «Коли сонце життя схиляється на захід,— тіні минулого
витягуються довше. Те, що я тут пишу, пишу вже не для себе,—для тих,
кому, як писалося в наших старих актах, «про се відати належить, або хто
колись на те писаніє гляне…» Писання її містять силу — силенну точних
вказівок і відтворюють саму атмосферу минулих часів.

Численні праці письменниці розпочинають собою літературу про
Коцюбинського, Лесю Українку, Ганну Барвінок, Миколу Садовського. Вона
систематично рецензувала прикметніші видання з красного письменства.
Серед них твори Б. Грінченка, С. Черкасенка, Л. Яновської, Олени Пчілки,
І. Франка, Миколи Вороного, Ореста Ле-вицького. Одна з перших привітала
вона талант Максима Рильського, прорецензувавши його першу збірку «На
білих островах».

Поряд із літературною роботою Старицька вела велику й активну
громадсько-політичну діяльність. Вона була незмінним організатором і
учасником Літературно-артистичного товариства, Українського Клубу та
Наукового товариства в Києві, «Просвіти», київської Громади.

Під час першої світової, війни Людмила Михайлівна» працює сестрою
милосердя у військовому шпиталі, організовує дитячі притулки для сиріт.
У період громадянської, намагаючись налагодити театральну справу, вона
засновує нові театри. Згодом працює в «Дніпросоюзі» — кооперативній
спілці споживчих товариств—установі, котра дбала й про культурне життя
народу. Але в нове радянське життя письменниця не втягується, її
діяльність головним чином зводиться до того, що вона опрацьовує й
перередаговує старі мотиви. Написала бурлексну п’єсу «За двома зайцями»,
дія якої відбувається уже в час непу. Цей спектакль ішов у «Березолі».
Написала сценарій про руйнування Січі.

Але зловісна тінь «вождя всіх часів і народів» уже впала на народи…
Починаються політичні процеси — розправи. По Україні 1929—ЗО років
прошумів так званий «процес Спілки визволення України». Він був
сфабрикований із метою знекровлення української інтелігенції. До
слідства притягалися Людмила Старицька і її чоловік професор
Черняхівський. Вони просиділи в харківській в’язниці на Холодній горі
мало не півроку, чекаючи суду й вироку. В червні 1930-го їх, безвинних,
випустили, засудивши «умовно».

Але, як і багато інших українських письменників, Людмила
Старицька-Черняхівська повною мірою зазнала утисків ще царської охранки.
Дореволюційна періодика рясніє повідомленнями про заборону вистав за її
п’єсами. А в Центральному державному історичному архіві СРСР у
Ленінграді зберігаються справи про заборону її творів «Дві казочки»,
«Три бажання», «Ледащо». Близько 200 примірників однієї з її книжок у
вересні 1919 року конфіскувала й знищила денікінська комісія в числі
40543 томів «антидержавної літератури». Забороняли її твори в панській
Польщі, а в жовтні 1941 року вже гестапо зняло з генеральної проби ЇЇ
«Гетьмана Дорошенка» й закрило театр, що надумав його ставити.

На початку тридцять восьмого заарештовано єдину доньку Старицької
Вероніку Черняхівську, цікаву поетесу, перекладачку з англійської,
французької, іспанської, німецької мов. Яку ж вину інкримінували молодій
жінці в НКВС? Створення контрреволюційної організації — не менше. Бо,
побувавши разом із батьком, професором медицини, в закордонному
відрядженні за десять років до арешту, вона там вийшла заміж за
німецького підданого, з яким потім розлучилася, не проживши року, і
повернулася до Радянського Союзу. Але то був тяжкий гріх, як на той
час…

Даремно пішли численні заяви і прохання до всіх керівників країни, у
тому числі й до Берії та Сталіна. Нічого не дали поїздки на розшуки
Вероніки в Томськ та Маріїнські табори. ГУЛАГ поглинув свою жертву.
Донька пропала без сліду. Єдине, що вдалося з’ясувати напевно: від
катування та знущань вона збожеволіла.

З туги вмирає чоловік. Людмила Михайлівна сама ледь жива від горя,
продовжує клопотання. Це не проходить для неї безслідно. У заґратованих
кабінетах їй пригадують і «процес Спілки визволення України», і
дошукування правди в справі доньки, і незалежність чесного літератора,
яка не вихваляла «вождя всіх часів і народів» в своїх творах.

20 липня 1941 року, коли вже почалася війна, лилася кров і точилися
жорстокі бої, коли знекровлені частини Червоної Армії відступали і
потрапляли в оточення і полон, а під Києвом стояли німецькі дивізії,
73-річну письменницю знову арештовують. Разом із сестрою Оксаною
Стешенко, академіком-сходознавцем Агатангелом Кримським та ще кількома
київськими інтелігентами вивозять у Харків. Звідти етапом пішки гонять у
Валуйки. Там, вкинувши в товарняк «телятник», арештантів повезли за
Волгу.

Ніхто й ніколи не довідається, якою мученицькою видалася та подорож для
закайданеного суцвіття української інтелігенції під німецькими бомбами,
осінніми хвишами в промерзлому телячому вагоні без води і крихти їжі.
Десь на казахській землі сконала Людмила Михайлівна, і її задубіле тіло
чекісти викинули на безіменному степовому полустанку.

PAGE

PAGE 23

Похожие записи