Реферат на тему:
Забута велич (до 1125-річчя Любеча)
Небагато на землі слов’янській міст, що переступили тисячолітній рубіж,
а ще менше, вірніше одиниці, таких, що зберегли своє значення й у наші
дні. Назви «Київ», «Полоцьк», «Новгород», «Чернігів» пестять дотепер
слух не тільки фахівців-істориків, а й простих громадян слов’янських
республік. Їхня велич — у внеску в героїчну історію споріднених народів.
Але хіба можна відродити колишню велич предків, не вивчаючи, не
популяризуючи історію «малої Батьківщини», яка в кожного своя. Не від
закликів владців, а від любові до місця народження й безхмарного
дитинства складаються почуття патріотизму й відданості Вітчизні.
Землі сучасних Гомельської, Чернігівської, Брянської областей дуже часто
поєднувала й ділила історія, але в географічному плані вони завжди були
частинами природної зони — Полісся, таємничої болотисто-лісової смуги в
серці «Руської землі». Тут небагато древніх великих міст, але найчастіше
глибинка щодо славного минулого ні в чому не поступається багатьом
столицям. Звернімося до сивої історії одного затишного мальовничого
дніпровського містечка, пагорбами якого пронісся подих тисячоріч,
залишивши на згадку нащадкам легенди й сказання; зруйновані городища й
кургани-усипальниці, образи билинних героїв і реальних богатирів, князів
і розбійників, лики святих і зображення лиходіїв.
Багата історія Любеча, який розміщується менш як за сто кілометрів від
Гомеля і 50 від Чернігова, майже не відома широким колам місцевого
населення. Так зробімо невелику екскурсію цим давнім містом.
На високому лівому березі Дніпра-Славутича найдавніші поселення людей
виникали за давніх літ. Так, за 3 кілометри на північ від Любеча
розміщувалася стоянка древньої людини часів неоліту, бронзи й раннього
заліза. Урочище це зветься «Чоботок», очевидно від форми височини.
Навіть весняні води могутньої ріки не в силах залити його. У цій же
місцевості, у напрямку Лоєва, — кам’яна гряда, що перекриває Дніпро, так
названа «Зміївська забора». Науковці ХІХ століття називали це місце
першим кам’яним порогом Дніпра. Цілком можливо, що Чоботок, кам’яні
острови Зміївскої забори й лоївський розлам (доісторичні плити, що
виходять назовні в місці злиття Дніпра й Сожу) колись становили єдине
ціле, кам’янисте плато. Звичайно ж, не всі перші поселення можуть
уважатися спорідненими зі слов’янським Любечем, а достеменно відомо, що
вже в III–IV ст. слов’яни заселили не тільки ці місця, а й просунулися
далеко на північ. Точний час заснування містечка не відомий. Ще В.
Ключевський указував, що навіть «Повість минулих літ» не згадує, коли
виникли такі міста, як Київ, Чернігів, Смоленськ, Любеч, Новгород,
Полоцьк: в той час, коли її починали писати, усі вони були вже значними
центрами.
Щодо назви поселення існує багато версій, але всі вони сходяться до двох
напрямків — від імені князя Люба, за схемою «Ромул-Рим, Кий-Київ,
Черн-Чернігів, Тури-Турів», або поняття «любо», тобто «добре»,
«красиво», «мирно». І та, й інша версія мають право на існування. Серед
любечан довоєнних поколінь ходили сказання про легендарного Люба,
знайдені серед записів покійного священика невеличкого сільца під
Любечем, про боротьбу Люба Києвича з останнім верховним жерцем
найдавнішого слов’янського культу бога Рода-Святовита волхвом
Трепетовичем. Зображення цієї боротьби зберегла для нас Чорна могила в
Чернігові, вивчена ще в кінці XIX століття археологом Д. Самоквасовим.
Але Б. Рибаков у роботах, що стосувалися язичницької Русі ототожнює
Трепетовича й Кощія, і доводить на підставі аналізу древніх пісень і
сказань. Може, древнє карбування на сріблі турячого рогу із Чорної
могили — погоня жерця Кощія за молодою дівчиною — і пов’язане якось із
величезним курганом, явно рукотворної форми, посеред Любеча!? Якщо це
так, то велич і грандіозність курганууси-пальниці зрозуміла й навіть
зараз він вищий ніж 40 метрів (чотирнадцятиповерховий будинок!) і для
його спорудження мало бути використано більше двох мільйонів кубометрів
землі!
Відповідно до іншої легенди, київські князі Аскольд і Дир, будучи
проїздом у цих місцях, відпочивали на пагорбах й, уражені красою,
нарекли місце «любо», красиво. Цілком можливо, що правляча династія
слов’янських Києвичів поляно-руського союзу ставила укріплені форпости
від загрози, що насувалася з північних слов’янських земель, де в
середині 9 століття владу захопили находники-варяги Рюрика. Але ця
версія не пояснює походження гігантського кургану. А взагалі, з Києвом
Любеч пов’язують історики, фольклористи, дослідники топоніміки,
наприклад, у містечку є свої «Гора», «Поділ», «Подольниця», «Оболонь»,
«Київський спуск», «Берестова», «Низ», «Замок»… Тисячолітні прислів’я
через століття доносять нам значення Любеча для древньої столиці Русі:
«У Києві гукнеться, а в Любечі відгукнеться», «Як до Києва пливеш,
Любеча не минеш», «Прекрасний київський краєвид тільки в Любечі
повторюється».
Щодо питання племінної приналежності науковці не мають єдиної думки — є
прихильники версії сіверянськой приналежності Любеча, прихильники
Полянського походження, а такий авторитет, як С. Платонов уважав його
центром радимичів, перехопивши лідерство рідного нам Гомея. На це
запитання не дали можливість остаточно відповісти археологічні розкопки
XIX століття під керівництвом Г. Милорадовича й В. Антоновича, В.
Гончарова й Б. Рибакова в середині XX ст. Але достеменно відомо, що
Любеч пов’язаний зі створенням ядра «Руської землі», руської
державності. Зокрема, у статтях Новгородського літопису місто названо
серед найважливіших міст.
Очевидно, IX століття було часом становлення Любеча як міста. Першу
згадку про нього, зафіксовану в пам’яті народній, наводить «Повість
минулих літ» під 882 роком в часі походу Олега Віщого по Дніпру через
Смоленськ на Київ. Літописець говорить, що Олег взяв місто й посадив у
ньому свого посадника. На зорі державності Русі Любеч згадується як
град, центр державної й економічної влади. Після узяття Любеча дорога на
Київ дружинам Олега була відкрита. Це підтверджується не тільки
літописами, а й місцевими прислів’ями: «Раніше від Києва Олег Любеч
брав», «Любеч для Києва, що щит для воїна».
Характерно, що на місто не накладали данину, як буде трохи пізніше з
мешканцями півночі, радимичами, древлянами. Чи не тому, що Любеч належав
до поляно-руського союзу й згодом, разом з Києвом, Черніговом,
Переяславом збирав данину!? Цей факт побічно підтверджується залишенням
князівського посадника. Так, у середньому Подніпров’ї встановилася влада
варязьких Рюриковичів, які правили після слов’янських князів, можливо,
останніх Киевичей. Настільки ранній розвиток міста зумовлювався,
очевидно, вигідним географічним положенням на торговельному шляху «з
варяг у греки», а ще — так званого «шляху на радимичі» — по ріці Сож до
волзької системи,
Зміцнивши свою владу в Києві й підкоривши навколишні землі, Олег
переходить до активізації зовнішньої політики. Починається період
більших візантійських походів, період боротьби молодої Русі з імперією
за вихід у число світових держав того часу. У 907 році київський князь
здійснює грандіозний похід на Константинополь, що закінчився великою
перемогою. Поза сумнівом, в ньому брали участь і любечани, це
підтверджується текстом договору, який говорить, що нарівні з Києвом,
Черніговом, Переяславом, Полоцьком, Ростовим данину з Візантії одержував
і Любеч «… по тих бо городах сиділи велікії князі під Олегом сущі..».
Хто ж той «великий князь» у Любечі, підпорядкований Олегу? Родич,
посаджений у граді в ролі посадника, або ж представник місцевої
династії, який покорився? Певне, перше, тому що потім князівського столу
в Любечі не спостерігається аж до середини XIII сторіччя.
Отже, Любеч є одним із шести найдавніших літописних міст руських, що
отримували данину з могутньої Візантійської імперії.
У X столітті місто вело активну торгівлю з Півднем і Сходом. Це
підтверджують дані про неодноразове знаходження візантійських й
арабських монет у місті, а імператор Костянтин Багрянородний у трактаті
«Про управління державою» називає Любеч серед основних центрів
будівництва кораблів-однодревків «моноксилів» й одним з головних пунктів
щорічного державного заходу — полюддя великокнязівської влади, тобто
збору податків. «Телюца» — так звучала назва давньоруського міста у
вустах могутнього правителя імперії, спадкоємця римських цезарів. Сива
давнина й у наші дні не поступилася своїми позиціями — древнє озеро,
місце побудови кораблів перетворилося на болотянку, і зараз називається
«Кораблище», а на березі глибоководного Затону розташувалися
судноремонтні майстерні з доком, для ремонту великотоннажних суден типу
«ріка-море», підтверджуючи тисячолітнє прислів’я:
«Любецькі кораблі знали й у волоській землі».
Білоруські судна Верхньо-Дніпровського річкового пароплавства із Сожа,
Дніпра, Прип’яті, Березини в часи Радянського Союзу ремонтувалися саме в
Любечі.
Середина й друга половина X століття багаті на події, пов’язані з
Любечем, або такі, що відбувалися за участі любечан. Так, одна із
численних легенд розповідає про перебування в граді Ольги й пов’язує це
з підготовкою весілля із князем Ігорем, а запис під 970 р. в «Повісті
минулих літ» розгортає одну із найзагадковіших сторінок нашої історії.
Великий воїн землі Руської Святослав, збираючись у похід на Дунай,
посадив синів — Ярополка в Києві, Олега в Древлянській землі, а
новгородці за порадою воєводи Добрині випросили собі Володимира. Літопис
знайомить нас із цілою групою любечан в оточенні київського князя, які
волею історії відіграли велику роль у розвитку східних слов’ян, але
трагічну — в долі Полоцька.
Володимир був сином Святослава й Малуші Любечанки, рідної сестри воєводи
Добрині. Батьком Малуші й Добрині літописи називають Малка Любечанина,
нічого не пояснюючи при цьому. Хто такий Малк Любечанин?! Дослідники
приводять різні версії — від нащадка Олегового посадника, який володів
містом до ув’язненого Ольгою в любецькому дитинці переможеного
древлянського князя Мала з дітьми. А може він був одним з останніх
нащадків Люба Києвича?! Малушу, ладу Святослава, літопис теж називає
по-різному — то ключницею, те милостницею, тобто улюбленицею княгині
Ольги, але усюди вона була підданою, а не рівною нареченою великому
київському князеві, Рюриковичу.
Володимир з дядьком по матері й опікуном Добринею їде на далеку Північ,
де й довідується через якийсь час про загибель батька Святослава й
війну, що почалася між братами, унаслідок якої був убитий Олег, середній
брат. Найімовірніше, така ж доля очікувала й Володимира, коли не було б
поруч досвідченого Добрині. Назрівало зіткнення Ярополка Київського й
Володимира Новгородського, а між ними був… Полоцьк. На чий бік стане
князь Рогволод — того й сила, того й перемога! Одночасно поскакали
гінці-свати братів до Рогніди, хоча на той час Ярополк і Володимир були
вже одружені, благо язичницькі закони це дозволяли. Була боротьба за
владу, а не за любов! Полоцький князь, собі на лихо, довірив ухвалення
рішення дочці. «Не хочу роззути рабинича, — пролунала горда відповідь
Рогніди — але Ярополка хочу!» Одним словом і на століття засудила,
очорнила князівна Володимира, натякаючи, видимо, на його походження по
материнській лінії і обрала собі в чоловіки братовбивцю, але… великого
князя! Дії Добрини були рішучими й швидкими — Полоцьк було взято. Що
відбулося потім, літописи трактують по-різному. Новгородський розповідає
про дику сцену насильства Володимира над Рогнідою й убивство її батька й
братів, але в Іпатіївський не має такої сцени як і слова «рабинич»!
Академік Б. Рибаков уважає це пізнішою вставкою літописця, тобто
вигадкою, помстою. Може, ці літописи писалися з погляду різних
укладачів? Новгородський — з погляду проварязької Півночі й тоді
Володимир — «рабинич», незаконний князь, а південний Іпатіївський
літопис — з погляду слов’янських Києвичів, для яких Володимир «законний
спадкоємець»?! Адже не випадково ж більшість наступних битв буде
проходити біля стін родового гнізда Володимира й Добрині, Любеча.
Історичний фактом є те, що в часи Святослава загострилася внутрішня
боротьба між варягами й верхівкою слов’янської знаті, що закінчилася
«антива-рязьким» переворотом за Володимира — більшу частину варязької
дружини було вислано до Візантії без права повернення, а варязькі імена
правителів знову витісняються слов’янськими — Рюрик, Олег, Ігор,
Ольга… Святослав, Володимир, Святополк, Ярослав, Ізяслав…
Так, Рогніда стала однієї із дружин Володимира, а війська Добрині рушили
на Київ. За однією з легенд битва межу братами відбулася біля Любеча на
зламі 979–980 р., а війна закінчилася загибеллю Ярополка в Родні.
Володимир стає великим князем Київським, правителем великої держави.
Відгомони тих кривавих подій доносяться до нас у місцевих прислів’ях:
«Новгород з Києвом у Любечі сходяться», «Любив Любеч Ярополк, але згубив
під ним свій полк», «Буває, що й син рабині стає василевсом», «Лихо як у
Родні».
Про Малушу Любечанку літописи більше нічого не говорять, але її як
віщунку оспівують, як не дивно, північні саги. За деяким даними вмерла
вона в 1000 році, майже одночасно з Рогнідою. Ще кілька років наводили
лад на колись підвладних Святославу землях Володимир і Добриня. Так, в
984 році вони роблять похід у закрут Дніпра й Сожа на землі радимичів,
виславши вперед воєводу Вовчого Хвоста, що і розбив місцеве ополчення на
ріці Піщанці ще до приходу головних сил.
Добриня залишив і в літописах, і у пам’яті народній значний, легендарний
слід, брав участь у багатьох військових і державних справах свого
вихованця й племінника. У давньоруських билинах, що дійшли до наших
днів, ім’я Добрині незмінно стоїть поруч із князем Володимиром серед
найвідданіших захисників Русі. Призначений ще Святославом правителем
Новгорода, за малолітства Володимира, він по суті став родоначальником
династії новгородських посадників. Літописні записи про Добриню
закінчуються 985 роком, але легенди й сказання доносять до нас відомості
про активну участь Добрині в державній реформі — прийнятті християнства,
а багато науковців вважають, що саму реформу було підготовано саме
Добринею Любечанином: «Путята хрестив Новгород мечем, а Добриня вогнем».
X
??@? Добринею Никитичем, товаришем Іллі Муромця! За радянські часи образ
Володимира незмінно піднімався «на щит» у науці й літературі завдяки не
стільки історичним заслугам, скільки нестандартності походження, «із
простих» (відповідно до версії Рогніди), завдяки домінуванню класового
підходу до історії. А зараз деякі науковці, письменники роблять із нього
лиходія, щодо білоруської землі — розорителя Полоччини, оспівуючи
невдалий замах Рогніди як помсту за Батьківщину. Але, ображаючи сватів,
полоцька князівна знала, що за цим буде війна, кревна помста, та й
вибирала вона не Ярополка або Володимира, а великого князя або
«рабинича»! Володимир став великим князем і Рогнеда… упокорилася,
одержавши такий самий статус! А як же інакше пояснити те, що впродовж
шести років Рогніда, у пам’яті якої — вбиті рідні, зруйнований Полоцьк,
дика сцена насильства, живе, спить із Володимиром, народжує йому шістьох
дітей — Ізяслава, Ярослава, майбутнього «Мудрого», Всеволода, Мстислава,
Предславу, Премиславу й тільки потім робить невдалий замах?! Як же так,
один рік — одна дитина. Невже шести років було мало для помсти? Навіщо ж
було родити від нелюба, лиходія, шість років плекаючи в серці помста? Та
й навіщо позбавляти дітей захисту батька? Просто за язичеськими законами
Володимир міг мати багато законних дружин і дітей із правом на владу, а
в 986–987 р. київський князь починає вибір нової державної релігії, і
нею стало християнство за грецьким зразком. Чужа релігія несла в собі
загрозу Рогніді і її дітям. Християнство передбачає тільки одну дружину,
і нею повинна була стати візантійська царівна Анна. Рогнеда втрачала
статус «великої княгині», а її діти могли втратити право на владу…
Звичайно, ані довести, ані спростувати зараз щось неможливо. Але навіть
після цього Володимир чинить досить шляхетно — відправляє дружину, яка
стала непотрібною й небезпечною не куди-небудь, а на батьківщину,
подарувавши при цьому у володіння місто й землі! Щось не схожий він на
лиходія, а в пам’яті народній Володимир Святославич залишився під
ласкавим язичеським прізвиськом «Красне сонечко», в історії «Великим»,
для християн «Святим, рівноапостольним». Княгиню ж у народі нарекли
навіть «Гориславою». Трагічна доля спіткала її дітей. Всеволод помер
дуже рано (у 10–12 рокіd)в, Ізяслав, захисник матері, — теж (у 20–21
рік), лише на рік переживши Рогніду, але встигнувши відродити династію
полоцьких князів. Предславу й Премиславу було захоплено Болеславом
Польським і на якийсь вони час стали його наложницями. Ярослав і
Мстислав довгий час воювали між собою, так і не здолавши один одного…
Частина друга
Події, що пролетіли над Любечем в XI столітті, пам’ятали нащадки ще в
недалекому XIX сторіччі. А через сто років пам’ять виявилася стертою…
Що ж трапилося з нами за сімдесят радянського років?! Історія більше не
знає такого самогубства великого народу!
Саме XI — на поч. XII ст. стали часом розквіту Любеча як великого
торговельного, військового й культурного центра Середнього Подніпров’я,
де часто відбувалися події доленосного для Русі значення…
В останні роки життя Володимира Святославича неспокійно стало в державі.
Призвідником смути виявився старший син і престолонаслідник Ярослав,
згодом прозваний Мудрим, який княжив у далекому Новгороді. Володимир не
встиг «навести лад». У 1015 р. великий князь помер. Одразу ж після
смерті батька між братами розгорілася боротьба за стіл київський.
Опинившись ближче від всіх Святополк Туровский, «син двох батьків»,
захопив владу, убивши при цьому братів Бориса Ростовського й Гліба
Муромського, а потім і Святослава Древлянского. За це його й прокляв
народ, нарік «Окаянним». Проти Свято-полка виступив з Новгорода Ярослав.
Війська князів-братів знову зустрілися біля стін родового гнізда-Любеча,
що іще раз підкреслює його важливе стратегічне значення. Про грандіозну
Любецьку битву 1016 р. писали всі відомі історики XIX й XX століть.
Перемога відкрила Ярославу ворота стольного Києва. За деяким даними, на
дні Любечского озера знайшов свою смерть підкорювач радимичів старий
воєвода Вовчий Хвіст. Деякі науковці вважають, що завдяки перемозі під
Любечем, Новгород одержав від Ярослава перший письмовий звід законів
«Правду й устави», що в майбутньому дозволить стати йому республікою,
Паном Великим Новгородом. У літописі стаття «А се єсть Правда Рускаа»
стоїть під одним роком з битвою — відразу ж за описом останньої!
Місцеві прислів’я й це зберегли в народній пам’яті: «Окаянний Святополк
втратив під Любечем силу й толк», «Князеві Мудрому Ярославу Любеч дав
перемогу й славу».
У XI столітті Любеч фактично був щитом для столиці Русі, і київські
князі робили все можливе, щоб утримати його у своїй сфері впливу,
особливо в часи феодальної роздробленості, що намітилася. Нащадки
Ярослава очолили окремі князівства, але ще півтора століття вели нещадну
боротьбу за володіння першопрестольним Києвом, а отже й Любечем.
Любецькі стіни й вали бачили й пам’ятають красунь Ярославен, які
разлетілися з родового гнізда по світу — Анну, яка залишала Русь, щоб
стати принцесою де Валуа й королевою Франції, яка привезла із собою
слов’янську Біблію, на якій вісім століть присягали французькі королі.
Любецькі береги й древня пристань пам’ятають човни Єлизавети, що утекла
зі знаменитим воїном, проводирем варязької гвардії візантійського
імператора Харальдом Суворим, який став норвезьким королем, останнім
конунгом-вікінгом і наклав головою в боротьбі за англійський престол.
Любецький Замок пам’ятає сумну фігуру Гіти Гарольдівни, англійської
принцеси (доньки останнього англосаксонського короля, що переміг
Харальда Суворого, але загинув під ударами Вільгельма Завойовника), яка
стала дружиною чернігівського князя Володимира Мономаха.
Саме Володимир Мономах, володів кілька десятиліть Любечем і побудував
неприступний за тих часів замок, розумів згубність князівських
міжусобиць для Русі у вигляді половецької загрози. З його ініціативи в
1097 році в Любецькому замку відбувся перший князівський з’їзд, на якому
було здійснено спробу виробити систему успадкування престолу й покласти
кінець кривавим міжусобицям.
На з’їзді були присутні найвпливовіші руські князі, які мали один до
одного спадкоємні або земельні претензії. Гарні починання закінчилися
трагічно — одного із учасників, коли той повертався додому, було
підступно схоплено й осліплено, а інші рушили війною на винуватця
небаченого на Русі злодіяння. А система вотчинного володіння й
спадкування, вироблена в Любечі, дозволила затримати розпад держави
майже на півстоліття. Володимир Мономах, щоб примиритися із
супротивниками Святославичами, відмовився від Чернігова й свого
улюбленого дітища — Любецького замку. Так, після з’їзду Любеч остаточно
перейшов у володіння чернігівських князів Ольговичів, які поширили свою
владу на багато міст Подніпров’я, зокрема й на Гомій.
Сам Любеч в XI столітті дедалі більше розвивається як
культурно-економічний центр. У цьому місті народився святий Антоній,
якого зображено на іконах чи не у всіх православних храмах. Життя й
діяльність цієї видатної людини, одного з перших просвітителів землі
Руської, одного з найдавніших слов’янських святих, засновника реліквії
православного світу — Києво-Печерського монастиря відоме добре.
Народився він в останні роки язичества й наречений був ім’ям Антипа. І
хоча про те, до якого соціального стану він належав, майже нічого
невідомо, його вважають далеким родичем Малуші й Добрині. Вирішивши
усамітнитися від світу, він викопав печеру в дніпровських кручах і
якийсь час жив там, а потім спустився до Києва й пішов до Візантії. Є
відомості, що місцем постригу Антипи-Антонія був Іверський грузинський
монастир на горі св. Афон. Освоївши грамоту й основи християнства,
монастирський студитський устав, він незабаром повертається до київських
печер над Дніпром. Поступово довкола нього стали збиратися освічені
люди, яким довелося пізніше відіграти значну роль у церковно-політичному
житті Русі. На прохання Антонія великий князь подарував ченцям у вічне
користування гору, де й нині височіє Києво-Печерська Лавра. «І звідти
почався Печерський монастир…» — говорить літопис, наводячи дані, що
Антоній призначив ігуменом монастиря Феодосія, у майбутньому так само
канонізованого. На довгі роки й століття Києво-Печерський монастир став
оплотом руського літописання, православного світогляду й громадської
думки, що протистоїть візантійському впливу та засуджує князівські
міжусобиці.
Під час відомого київського повстання 1066 року Антоній Печерський, з
невідомих причин, підтримав полоцького князя-в’язня Всеслава Чародія,
який став на короткий період великим київським князем. Саме із цієї
причини, трохи згодом, він змушений був утекти до Чернігова, де заснував
Єлецький монастир. Умер просвітитель у Києві, в 1073 році, коли йому
було 90 років. Похований у Києво-Печерськім монастирі. На превеликий
жаль, «Житіє Антонія Печерського» до наших днів не дійшло. Культ святого
Антонія сягає розвою в XIV столітті на землях Твері й Суздаля, що
доводять відомості «Літописця Переяславля-Суздальского».
Печеру Антонія Печерського відновлено в XVI столітті в Любечі, куди
приїздять численні прочани з різних країн Європи, Америки… Пам’ять про
великого земляка звучить у місцевих прислів’ях: «У Києві в печеру
зайдеш, а в Любечі вийдеш», «Хто з гори любецької перескочить на гору
київську, той стане святим».
XI — поч. XII століття — це час найвищого розквіту міста, що
підтверджується археологічними розкопками. За розмірами укріпленої
території Любеч був рівний Полоцьку й далеко випереджав такі відомі
міста, як Псков, Рязань, Туров, Пінськ, Курськ, Путивль й інших. У ХI —
на поч. ХП століття Любеч був визнаним центром торгівлі, ковальського
ремесла, кораблебудування, гончарного й керамічного виробництва, одним
із провідних центрів склоробства й писемності.
Грамотність простих любечан доведено рідкісною знахідкою з написом, що
доносить крізь століття «вічні» почуття наших земляків і предків:
«Іванко створив тобі це, єдиній доньці». Яка доля була в цього «Іванка»,
його дочки, який батько подарував мініатюрне прясельце? Може, їхні
нащадки й зараз живуть серед нас?!
Про важливе значення Любеча в період феодальної роздробленості свідчать
дані про те, що саме за зразком Любецького замку було побудовано перший
дитинець Москви, а Андрій Бого-любський, намагаючись перенести столицю
Русі з Києва у Владимир, заснував недалеко від міста селище «Любеч».
Якщо до середини XII століття літописці називали Любеч «всім життям
чернігівських князів», то далі значення міста неухильно падає. Причина
всьому — постійні князівські війни за Київ, що приводили до запустіння
Подніпров’я, і поступової зміни торговельних шляхів. Другий князівський
з’їзд, що відбувся в 1135 році в Любечі, знову не зміг помирити
ворогуючі сторони й у спаленілій війні 40-х років Ростислав Смоленський,
уперше, спалює дніпровську твердиню Чернігівського князівства.
У цей самий час уперше в літописі згадується Гомій, що також подався
нападу смолян. Руйнування родового гнізда Володимира призвело до
ескалації воєнних дій, що й зафіксували давньоруські літописи.
Після такого розгрому Любеча й округи, значення міста швидко падає.
Ситуацію усутужнив половецький набіг 1154 року, коли степовики, розбивши
поріділі дружин руських князів, дійшли до стін міста, спалюючи все на
шляху. Пам’ять народна зафіксувала й це: «Мчали половці в Любеч як у
гості, але зламали під ним свої кості».
В 1159 році Святослав Ольгович називає Любеч «порожнім містом, де живуть
псарі й половці», що можна вважати свідченням цілковитої руйнації.
Остання згадування міста в літописах домонгольского періоду датується
1180 роком, коли великий київський князь Святослав Всеволодович зібрав у
Любечі своїх братів, чернігівських князів, серед яких був й Ігор,
володар Сіверського князівства й Гомія, майбутній герой «Слова про
Ігорів похід».
Отже безупинні феодальні війни істотно послабили руські князівства
Середнього Подніпров’я й призвели до падіння значення Любеча, багатьох
інших міст. Остаточного удару завдала монголо-татарська навала в
середині XIII століття. Настав час РУЇНИ, забуття…
Назва Любеча й імена славних любечан ще траплятимуться в літописах, але
літописах інших держав… Час Русі минув, і дуже символічним, на мій
погляд, є той факт, що першого удару монгольському пануванню завдав на
Куликовому полі 1380 році Олександр Пересвіт, «зі служивих брянських
бояр, любечанин родом»…
На лівому березі могутнього Дніпра у Любечі і досі високі пагорби й
кручі, укриті пухнатим зеленим килимом. Під ним і зараз мирно сплять
сиві могильники наших предків, усипальниці забутих владик, язичницькі
святилища древніх жерців, печери перших християнських святих, городища
билинних героїв. Над ними тихо пропливають такі як і тисячу років тому
хмари, а посередині, як і тоді, піднімається небачених розмірів пагорб,
овіяний безліччю сказань.
«Я, Люб, князь, Києвич», — з докором нащадкам доноситься з-під товщі
земної.
1997 року на вершині пагорба слов’янський світ, зокрема й посланці
Бєларусі, установив пам’ятник на честь 900-річчя першої спроби зупинити
братовбивчі усобиці, запобігти розвалу держави. Адже ми ПОВТОРЮЄМО!
Тому, що… ЗАБУВАЄМО!
Люб Києвич, Кощій Трепетович, Малуша Любечанка, Добриня, Володимир
Святославич, Антоній Печерський, Олександр Пересвіт! Великі князі й
казкові лиходії, літописні богатирі й святі, перші з’їзди й
кровопролитні битви — це частина нашої історії! Їхніми іменами пишаються
тепер інші держави, але й наші діти мають право на те ж.
Література
ПСРЛ. Лаврентьевский список. — М., 1962. — Т. 1.
ПСРЛ. Ипатьевский список. — М., 1962. — Т. 11.
Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.–Л., 1950.
Константин Багрянородный. Об управлении государством // Откуда есть
пошла Русская земля. — М., 1986, кн.2.
Башлаков М. Чалабытная любецкаму князю // Начны паром. — Мінськ., 1987.
Ключевський В. Курс русской истории. — М., 1987. — Т. 1.
Каргалов В. Конец Ордынского ига. — М., 1980.
Лебедев С. Гомель. — Минск, 1962.
Милорадович Г. Любеч и его святые. — СПб., 1905.
Платонов С. Лекции по русской истории. — СПб., 1901.
Рыбаков Б. Язычество Древней Руси. — М, 1987.
Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. —
К., 1851.
Любеч. Родина преподобного Антония Печер-ского. — К., 1873.
Древняя Русь в свете зарубежных источников. — М., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
