Реферат на тему:
Виникнення і розвиток Гетьманщини
Початки Гетьманщини сягають козацької революції 1648 р.— однієї з
найбурхливіших подій в українській історії. Польська адміністрація тоді
була зруйнована, а правляча еліта вигнана з України. Жорстокість
революції була породжена переплетінням соціального, релігійного і —
певною мірою — національного гноблення, протест проти якого на деякий
час об’єднав більшу частину українського православного населення,
включаючи дрібну шляхту, клір, козаків і селян. Але саме козаки
забезпечили ту військову силу, яка зробила повстання можливим, і
підмінили польську адміністрацію своїми власними установами.
Козацтво являло собою військове товариство, що мешкало на нейтральній
території між Османською імперією і польсько-литовською Річчю
Посполитою. Ці вільні люди походили з різних верств населення, але
здебільшого вони були збіглими кріпаками. Порубіжна земля, вільна і
багата, вабила сміливців, які, займаючись в степу полюванням,
рибальством і хліборобством, наражалися на постійну небезпеку татарських
нападів. Для самозахисту козаки гуртувалися в озброєні загони, які в XVI
ст. перетворилися на армію найманців і флібустьєрів 1.
Незабаром польський уряд почав залучати козаків для захисту південного
кордону від татар і турків як допоміжну силу у своїх численних війнах. У
винагороду за це козаки вимагали визнання певних «козацьких прав і
привілеїв»: самоврядування, права на власну землю, на полювання,
рибальство і торгівлю, на виробництво алкогольних напоїв, звільнення від
податків. Але шляхта — правлячий клас Польщі — дуже ревно оберігала свої
прерогативи і відмовлялась визнавати претензії козаків, вважаючи їх
просто бунтівниками. У суспільстві, поділеному на панів, кріпаків і
міщан, для козаків, незважаючи на їхні військові заслуги, місця не було.
Доки козаки проживали на кордоні між польсько-литовською Річчю
Посполитою й татарами, ці соціальні тертя контролювалися. У XVI ст.,
однак, польські й ополячені українські магнати розпочали інтенсивну
колонізацію України, заснувавши латифундії для великомасштабного
виробництва і експорту збіжжя. Іноді, одержуючи права на землі, де
розташовувалися козацькі поселення, шляхтичі примушували козаків
виконувати трудові повинності, а в разі відмови виганяли їх. Козаки
бунтували, вдавалися до суду, що в очах шляхти подавало поганий приклад
для кріпаків. Приваблені тимчасовими звільненнями від трудових
повинностей на нових землях, селяни сунули на колонізовані території.
Але згодом нерідко втікали, бунтували або приєднувалися до козаків.
Таким чином, існування козацької вольниці стало постійним джерелом
соціального неспокою.
У своїх стосунках з козаками польський уряд опинився перед дилемою.
Війна проти татар, турків або Московії потребувала великої кількості
козаків, але пізніше вони ставали небезпекою для Речі Посполитої. Уряд
намагався обмежити і контролювати їх число, утворивши реєстр офіційно
визнаних козаків, які отримували платню від Корони. У мирний час реєстр
намагалися утримувати якомога меншим, хоча козаки постійно прагнули його
збільшити. Залежно від політичних обставин кількість козацького війська
змінювалася: 1568 р. було 1300 козаків, 1625 р.— 6000 і 1630 р.— 8000 1.
Але це становило лише невелику частину їх дійсної кількості — переважна
більшість були нереєстрованими, тобто «вільними», козаками. Іноді
обставини примушували поляків використовувати їхню військову силу. Так,
велику перемогу під Хотином (1621) поляки здобули при участі 41 250
козаків 2. Однак, коли небезпека минула, уряд вилучив з реєстру всі
додаткові вписання. 1625 р. поляки погодилися вписати в реєстр усього
6000 козаків із загальної кількості 45 000, що претендували на статус
козака 3.
Нереєстрові козаки втратили свої права і стали перед вибором: бути
кріпаками або втікати. Багато з них подалося в глиб степів на вільні
землі; інші залишилися, якось намагалися уникнути закріпачення. Загалом
загроза кріпацтва, обмежений реєстр і відмова поляків вповні визнати
козацькі «права і привілеї» викликали значне незадоволення.
Православна віра була сполучною ланкою між козаками і українськими
селянами, міщанами і деякими прошарками шляхти. У XVI ст. православна
церква в Україні переживала кризу. Неспроможне успішно змагатися з
римським католицизмом, що підтримувався польською державою, православ’я
втратило велику кількість вірних з числа нобілітету. Прагнучи звести до
мінімуму тиск католицизму, деякі православні єпископи, підтримані
частиною віруючих, погодилися на Брестську унію (1596), за якою була
створена уніатська церква. Вона зберегла східний обряд і слов’янську
літургічну мову, але була в унії з Римом. Якщо церковна ієрархія в
цілому підтримала унію, то світські братства, що складалися переважно з
міщан, а також багато православних шляхтичів чинили їй сильний опір 1.
Спалахнули значні релігійні конфлікти. Непопулярна в православних масах
уніатська церква завдяки підтримці польського уряду деякий час була
єдиною легальною східною церквою у Польсько-Литовській державі.
До 1620-х рр. козаки домагалися визнання тільки своїх корпоративних
прав. Але згодом, під проводом винятково талановитого військового лідера
— гетьмана Петра Сагайдачного (1614—1622), козацьке військо перейшло на
бік православних в їхній боротьбі проти уніатів і римо-католиків. 1620
р. під козацьким протекторатом відновилася православна ієрархія, а все
Запорозьке військо увійшло до складу Київського православного братства.
Вже з 1621 р. у козацькі вимоги постійно включалися пункти офіційного
визнання православної церкви і скасування Брестської унії.
го задовольнити персональні та корпоративні вимоги, повстання згодом
переросло в українсько-польську війну. Несподівано Хмельницький разом з
козаками опинився на чолі коаліції козаків, православної шляхти, міщан,
священиків і селян. З падінням польської влади Запорозьке військо взяло
на себе функції цивільної адміністрації, утворивши фактично новий
політичний організм 2.
Коли угода з Річчю Посполитою (Зборівський мир 1649 р.) не втрималася і
боротьба продовжилася, гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта
(тобто козацька старшина і шляхта, що приєдналася до повстання) вирішили
звернутися за допомогою до Московії. 1654 р. у Переяславі Хмельницький і
представники Запорозького війська визнали сюзеренітет московського царя.
Зі свого боку, цар пообіцяв визнати українську автономію і запропонував
військовий союз проти Польщі.
Спочатку спільна козацько-московська кампанія була успішною, але — через
взаємну недовіру і брак координації — військові операції дуже скоро
захлинулися. Зростаюче напруження між українським і московським
культурними середовищами і системами правління вимусили наступника
Хмельницького — Івана Виговського розірвати союз з Московією і шукати
згоди з Польсько-Литовською державою. Внаслідок Гадяцького миру (1658)
козацька держава як Руське князівство на рівних правах мала увійти до
складу тристоронньої федерації з Польщею і Литвою. Але боротьба
продовжувалася, оскільки з таким рішенням не погодилися Московія і
частина рядових козаків 1.
Доки тривала війна за українські землі, в середині Запорозького війська
певні фракції вагалися у виборі між Московією і ПольщеюЛитвою. Ця
боротьба настільки поляризувала українське суспільство, що утворилися
два окремі гетьманські уряди, дві адміністрації і дві армії. На правому
березі Дніпра підтримували поляків, на лівому — московитів. Кожен
гетьман із союзниками намагався знищити свого суперника і встановити
повний контроль над Україною, але жодна сторона не мала достатніх сил
для досягнення цієї мети. Знесилені майже десятирічною війною, Польща і
Московія нарешті погодилися в Андрусові (1667) на 13-річне перемир’я 2.
За умовами Андрусівського договору, Московія зберігала контроль над
Лівобережною Україною і містом Києвом, а Польща одержувала Правобережжя.
Запорозькі козаки потрапляли під спільний московсько-польський
сюзеренітет.
Козаки не визнали поділ України. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко
(гетьманував 1665—1676) вирішив об’єднати Україну, уклавши
козацько-турецько-татарський союз. Здобувши кілька перемог на
початковому етапі, Дорошенко спромігся лише втягнути Україну у ще більшу
війну з участю Польщі, Криму, Османської імперії та Московії. Іноземні
війська, кілька ворогуючих козацьких армій і класові антагонізми між
селянами, рядовими козаками і елітою кинули Україну у вир анархії. Цей
період відомий в українській історіографії як «Руїна». Українська еліта
була знищена; Правобережжя, арена найбільших військових операцій,
спустошене і знелюднене; навіть правобережні козацькі формування
порозбігалися або переправилися за Дніпро 3.
Енергія і ресурси вичерпалися, усі учасники війни шукали миру. 1686 р.
внаслідок цілої серії угод ситуація стабілізувалася. Договір про «Вічний
мир» між Польщею і Московією надав Москві міжнародне визнання, владу над
Лівобережною Україною і містом Києвом.
За три десятиріччя конфлікту територія державного утворення,
започаткованого гетьманом Богданом Хмельницьким, значно зменшилася.
Втрачене було не тільки Правобережжя: запорозькі козаки, основна сила
повстання 1648 р., відособилися своєю власною напівнезалежною
республікою в Січі. Залишки державного утворення Хмельницького на лівому
березі стали відомими під назвою Гетьманщина. Незважаючи на втрати під
час Руїни, вона зберегла за собою значну територію (теперішню
Чернігівську і Полтавську області, а також частково Київську, Сумську і
Черкаську області в Україні і ряд міст, розташованих сьогодні в
Російській Федерації) і населення, яке в середині XVIII ст. нараховувало
понад 1 млн. осіб чоловічої статі. З вихору бурхливої історії
Гетьманщини виникла нова соціальна структура і система правління, що
відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Українські «права
і вольності» базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і
адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його
еліти.
Література:
Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— №
72.— М., 1962.
Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии //
Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.
Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» //
Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С.
13-23.
Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений
// Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences
Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.—
Вінніпег, 1962.
Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк,
1954-1958. — Т. 6-10.
Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.
Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.
Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.
Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.
Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767
рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.
Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.
Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети //
Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С.
44-47.
Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII
віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
