Коломийський коледж права і бізнесу

РЕФЕРАТ

на тему:

ВІДЛИГА (1955-1964)

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

Виконала:

Студентка групи Ю-12

Куцярська Богданна

Коломия – 2002 р.

ВІДЛИГА (1955-1964)

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпочався новий
період радянської історії. Гостро постало питання про сталінську
спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було
призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався
всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Вирішальним аргументом
у сутичці за владу була військова сила. Військові на чолі з маршалом Г.
Жуковим, який після смерті Сталіна повернувся до Москви, заарештували Л.
Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому
числі й надуманих, злочинах і розстріляли. Після цього на провідні
позиції у правлячій верхівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р.
він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було
усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не
претендував на головну роль у керівництві.

Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закручування
гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небезпеку
могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком стали повстання
в’язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво
пішло на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя. Почався період
так званої «відлиги».

Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув’язненим
на термін до п’яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи,
оскільки політичні в’язні мали значно триваліші терміни ув’язнення. Це
спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори
реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них
«Про судову відповідальність робітників і службовців за самовільний
відхід з підприємств та установ і прогул без поважної причини». Після
арешту Л. Берії розпочався перегляд справ політв’язнів. Десятки тисяч
виправданих потягнулися з сибірських концтаборів, несучи правду про
ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабілітацію репресованих у роки війни
народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії.
Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці,
калмики. Однак у праві на реабілітацію було відмовлено поволзьким
німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з’їзд КПРС (лютий 1956р.). У
доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі
злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне
керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що
сталінські злочини були лише «деформацією» соціалізму. М. Хрущов
закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи
при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував
масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено
перші концтабори та організовано ЧК — інструмент для придушення всякого
інакодумства і невдоволення режимом.

Переважна більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму,
незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні
кола, а також чимало людей, запаморочених багаторічною більшовицькою
пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні
1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового
керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС.
Антисталінський курс М. Хрущова зустрів опір більшості президії ЦК КПРС.
Георгій Маленков, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та
інші сталіністи вступили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У
вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень
1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хрущова
про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо
вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опозиціонерів не
розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих
ланках управління. Це стало помітною прикметою пом’якшення
комуністичного режиму.

Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він
обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і
перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і
підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув
ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років
він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства
першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі
цього рішення було розроблено і на XXII з’їзді КПРС (1961 р.) прийнято
нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління
радянських людей житиме за комунізму».

ЕКОНОМІЧНІ

ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ

Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання
завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвинутіші західні
країни за виробництвом продукції на душу населення. Один із авторів
програми «Наздогнати й перегнати Америку» професор О. Алексєєв згадував:
«Розрахунок показав, що наш тогочасний рівень життя становив 50—60 % від
американського. А оскільки, за нашою статистикою, ми розвивалися у
декілька разів швидше, то висновок напрошувався сам собою: розрив з
кожним роком буде скорочуватися… Для мене прозріння настало лише через
три роки після XXII з’їзду. Я зрозумів, що статистичні дані, якими ми
послуговувалися, нічого спільного не мають зі справжнім станом справ».

Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби
часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не
зачіпали основ командно-адміністративної системи. Так, було організовано
територіальні органи управління -ради народного господарства
(раднаргоспи), які об’єднували одну або декілька областей. Створення
раднаргоспів спочатку дало позитивний ефект. Скоротилися бездумні
зустрічні перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, з’явилися
додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування,
зросла ініціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію
багатьох підприємств: за 1956—1960 рр. вступило до ладу втричі більше
нових типів машин, агрегатів, установок, ніж за попередню п’ятирічку. З
іншого боку, реорганізація збила ритм виконання п’ятирічних завдань. Щоб
приховати ці збої, керівництво країни змінило п’ятирічний термін
виконання господарських планів і запровадило на 1959—1965 рр. новий
доопрацьований семирічний план. У ньому значна увага відводилася
подальшому піднесенню оборонної промисловості.

Уже з перших повоєнних років великих зусиль було докладено для розбудови
військово-промислового комплексу, зокрема виробництва нових видів зброї.
У 1953 р. Радянський Союз вперше випробував водневу зброю. Головним
конструктором термоядерної зброї в СРСР був академік Андрій Сахаров,
який згодом збагнув усю небезпеку виникнення термоядерної війни і став
активним борцем за мир.

Організатором дослідницької роботи у галузі ядерної науки та техніки у
СРСР був академік Ігор Курчатов. Під його керівництвом у 1954 р. вперше
у світі було збудовано атомну електростанцію в Обнінську (Калузька
область Росії).

Вражаючих успіхів було досягнуто у дослідженні та освоєнні космосу. 4
жовтня 1957 р. Радянський Союз вперше у світі здійснив запуск штучного
супутника Землі. 12 квітня 1961 р. у космос полетіла радянська людина —
Юрій Гагарін.

Освоюючи виробництво найновішого озброєння та випробовуючи нові
технології, урядовці не зважали на головне — як все це позначається на
довкіллі, а отже, — на здоров’ї людини і всього живого. Так ядерна зброя
стала джерелом отруєння радіонуклідами територій навколо полігонів.
Аварія 1957 р., що трапилася на ядерному військовому об’єкті поблизу
російського міста Челябінська, спричинила масові радіоактивні враження
населення, екологічне забруднення. Цю катастрофу і її шкідливі наслідки
було приховано від громадськості, мешканці продовжували проживати у
небезпечній зоні. У 1960 р. під час випробувань вибухнула
міжконтинентальна балістична ракета. Загинуло багато військових.
Незважаючи на окремі невдачі, військово-промисловий комплекс СРСР
набирав сил. М. Хрущов похвалявся, що ракети виходять із заводів, як
«ковбаси з автоматів». Майже на кожному великому підприємстві створювали
таємні цехи для випуску військової продукції.

Далекою від розв’язання залишалася проблема забезпечення продуктами
харчування, що спонукало кремлівське керівництво приділяти значну увагу
сільському господарству. Вишукувалися різні способи швидкого збільшення
виробництва, особливо зернових культур. У 1954 р. розпочалося освоєння
цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі.
Цілинна кампанія стала загальнонародною За два роки на цілинні землі
приїхало понад 360 тис. новоселів. Завдяки освоєнню цілини площа орних
земель у країні зросла на 27 /V У 1955 р. валовий збір зерня становий
майже 104 млн т проти 81 млн т у 1950 р. Однак згодом далися взнаки
непередбачені негативні наслідки суто екстенсивного розвитку сільського
господарства, зокрема ерозія грунтів, яка призвела до падіння
врожайності зернових культур.

У 1959 р. було прийнято рішення про ліквідацію машинно-тракторних
станцій (МТС). їх машинний парк передали колгоспам, сподіваючись на
ефективніше використання. Однак відсутність у колгоспах гаражів,
ремонтної бази, фахівців негативно позначилася на використанні Й
збереженні техніки. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, було
широке впровадження посівів кукурудзи. Це, за його задумом, мало значно
підвищити ефективність сільського господарства, насамперед тваринництва.
За наказом М. Хрущова по усій країні, навіть на півночі, за рахунок
скорочення посірів інших культур почали висівати кукурудзу. Цю культуру
було проголошено «королевою полін»- Керівник радгоспу чи колгоспу, який
відмовлявся п впроваджувати, ризикував своєю посадою.

Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна верхівка
звинуватила селянство у недостатньо відданій пращ на колгоспних ланах і
взяла курс на ліквідацію особистих присадибних господарств. Мовляв, коли
селян позбавити власного господарства, то у вивільнений час вони
сумлінніше працюватимуть у колгоспах. Посилився податковий тиск на
селян, знову вдалися до обтинання городів, обмеження кількості худоби. З
1958 по 1962 р. поголів’я корів на се-лянських пддвір’ях скоротилося з
22 до 10 млн голів. Утиски селянських господарств, підперта експлуатація
праці колгоспників призвели до масової втечі селян до міста. Дешеві
робочі руки потрібні були для розширення промислового виробництва,
будівельного комплексу.

Міграція до міст загострила і без того серйозну житлову проблему. М.
Хрущов намагався її розв’язати шляхом механізації будівельних робіт та
широкого будівництва малогабаритних «п’ятиповерхівок», які за низьку
якість архітектурного планування та будівництва у народі прозвали
«хрущобами».

Все ж мільйони недавніх мешканців «комуналок» та бараків уперше отримали
власні окремі квартири. Порівнюючи зі сталінським періодом, удвічі
зросла заробітна плата робітників, у крамницях з явилися телевізори,
холодильники, пральні машини. У вільному продажу були автомобілі «Волга»
та «Москвич». Звичайно, ці товари коштували надто дорого, як на середній
рівень зарплати, і придбати їх могли далеко не всі.

Грошова реформа 1961 р. викликала деякі інфляційні тенденції і негативно
вплинула на життєвий рівень населення. Формально її метою була зміна
загального масштабу цін і зарплати (зменшення у 10 разів). М. Хрущов
обіцяв, що за новою копійкою почнуть нахилятися перехожі на вулицях.
Фактично ж реформа призвела до деякого підвищення, хоча і у новому
масштабі, роздрібних цін на продукти і товари широкого вжитку. Разом з
тим, розуміючи важливість заохочення виробників сільгосппродукції (а
нестача продуктів харчування відчувалася дедалі більше), керівництво
вирішило підвищити закупівельні ціни. Це дещо полегшило життя
колгоспників — найзнедоленішої верстви населення — однак відчутно
вдарило по бюджету робітників та службовців, оскільки підвищення
закупівельних цін примусило у 1962 р. підвищити і роздрібні ціни: на
масло — на 50 %, на м’ясо — на 25-40 %. Неврожай 1963 р. викликав розлад
у постачанні населення продуктами, особливо хлібом. Його випікали з
домішкою горохового борошна, знову з’явилися довгі черги. Радянський
Союз уперше змушений був закупити продовольче та фуражне зерно за
кордоном, надалі така практика стала звичною.

Низький рівень життя, часті перебої у постачанні, відсутність
елементарних громадянських прав і політичних свобод, свавілля властей
спричиняли спалахи народного протесту. Навесні 1962 р. у СРСР відбулися
масові народні виступи, антиурядові демонстрації, зокрема у містах
Теміртау (Казахстан), Александрові (Владимирська область Росії), Кривому
Розі (Україна), Грозному (Чечено-Інгушетія). Найгостріші страйки і
демонстрації відбулися у травні 1962 р. у м. Новочеркаську (Ростовська
область Росії). За наказом М. Хрущова проти демонстрантів кинули
війська. Під час розгону демонстрації десятки людей було вбито, сотні
поранено. У «антирадянській діяльності» звинуватили і розстріляли кілька
робітничих активістів. Як і завжди, засоби масової інформації СРСР, які
старанно замовчували факти спротиву комуністичному режимові, зберігали
мовчанку про новочеркаські події. Новочеркаський розстріл
продемонстрував несприйняття робітниками політики непослідовних
економічних перетворень М. Хрущова.

Непослідовною була й політика хрущовського керівництва в галузі культури
та освіти. З метою наблизити навчання до виробництва у 1958 р. розпочали
реформу середньої школи. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років.
Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати
виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах.
Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без
достатнього фінансування. Своєї мети — підняти престиж робітничих
професій та збільшити кількість кваліфікованих робітників — вона не
досягла.

У ті ж роки почалося цькування і переслідування творчої інтелігенції.
Перший залп ідеологічної нагінки було спрямовано проти знаменитого поета
і письменника Бориса Пастернака, який у 1957 р. видав за кордоном
головний твір свого життя — роман «Доктор Живаго». Письменник намагався
опублікувати свій твір у СРСР, однак це виявилося неможливим через
цензуру. У романі описано події громадянської війни в Росії з погляду
інтелігента, глибоко гуманної людини, яку обурює будь-яке кровопролиття.
У 1958 р. авторові присудили Нобелівську премію. Публікація роману за
кордоном без відома властей викликала обурення з боку верхів.
Комуністична пропаганда розпочала кампанію грубого цькування
письменника, звинувачуючи його мало не в зраді Батьківщині. Преса СРСР
постійно публікувала підбірки «листів трудящих» з осудом поета. В умовах
постійного гоніння, грубих образ Б. Пастернак змушений був відмовитися
від отримання найпочеснішої міжнародної нагороди. ЗО травня 1960 р.
поета не стало.

Б. Пастернак був не єдиним представником творчої інтелігенції, який
зазнав ідеологічних переслідувань. У 1961 р. КДБ вилучило у письменника
Василя Гроссмана рукопис його роману «Життя і доля», у якому без прикрас
змальовано увесь трагізм початкового періоду німецько-радянської війни.
Головний ідеолог партії Михайло Суслов заявив, що така книга може
з’явитися у світ не раніше ніж через двісті років.

У 1962 р., коли М. Хрущов відвідав і гостро розкритикував виставку
художників-авангардистів у московському Манежі, розпочалися гоніння на
абстракціоністів, модерністів, а далі і на кінорежисерів, поетів,
музикантів, представників інших творчих професій, чиї твори виходили за
вузькі рамки загальнообов’язкового «соціалістичного реалізму».
Брутальним нападкам з боку влади було піддано поетів Євгена Євтушенка,
Андрія Вознесенського, Беллу Ахмадуліну, прозаїка Іллю Еренбурга,
скульптора Ернста Неізвєстного, кінорежисера Марлена Хуцієва та багатьох
інших.

Ернст Неізвєстний згодом став автором надгробку на могилі М. Хрущова, у
якому досить влучно відобразив суть правління покійного лідера, склавши
рівновеликі брили білого та чорного мармуру, контрастність яких
символізує суперечливість особи М. Хрущова та його правління — боротьба
зі сталінізмом і утвердження власного авторитаризму, непослідовність у
спробах лібералізації радянського режиму.

Опора комуністичного режиму — партійно-державна номенклатура -сприйняла
спроби лібералізації суспільного життя з глухим ремствуванням, вбачаючи
в них відхід від головних засад марксистське-ленінської доктрини і замах
на свої кастові інтереси. Реформаторська діяльність М. Хрущова не
оминула й апарат КПРС, який у 1962 р. було поділено на дві структури —
промислову і сільську. Створювались паралельні крайкоми та обкоми партії
— сільські та промислові, що загострювало суперництво в апараті.

Відчутним ударом по партноменклатурі стало рішення про систематичне
оновлення складу парторганів. Передбачалося, що керівні посади в КПРС
функціонери займатимуть не більше ніж два терміни по чотири роки. Страх
втратити «теплі» місця згуртував в опозицію до М. Хрущова впливову
партійно-державну номенклатуру.

Невдоволеною правлінням М. Хрущова була і значна частина військових. У
країні відбувалося значне скорочення збройних сил.

Відсутність соціальних гарантій офіцерам, нестача житла, складність із
працевлаштуванням звільнених у запас та відставку сприяли критиці
керівництва з боку військовослужбовців. Свої претензії до М. Хрущова
мали й працівники КДБ, які за його правління втратили певну
самостійність і підлягали пильному контролю партійних органів.

ЗМІНИ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ СРСР

У зовнішній політиці також відбився суперечливий характер керівництва М.
Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні
реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн
Східного блоку, щоб ті наслідували приклад Москви. Для того, щоб
«соціалістична система» трималася купи і піддавалася управлінню, вона
мала діяти за єдиними правилами.

Кремль поводився у країнах-сателітах як господар. Коли у червні 1958 р.
вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися
неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви
група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок».
Радянський Союз використав вступ ФРН до НАТО як привід для створення у
травні 1955 р. воєнно-політичного блоку — Організації Варшавського
Договору під власним керівництвом. До нього увійшли всі комуністичні
країни Центральної та Східної Європи, за винятком Югославії. Восени 1956
р. радянські війська потопили у крові революцію в Угорщині.

Критику сталінізму в СРСР схвально зустрів комуністичний лідер Югославії
Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати у своїй країні соціалізм за
власним планом. Відносини між СРСР і Югославією, розірвані за часів
Сталіна через небажання маршала Тіто виконувати накази з Москви,
починаючи з 1954—1955 рр. нормалізувалися. Однак нові спроби Москви
втягнути Югославіє до комуністичного табору призвели до нової
напруженості між країнами.

Розвінчання культу особи Сталіна справило болісне враження на керівників
Китаю та Албанії. Мао Цзедун та Енвер Ходжа у цей період створювали
власні культи. Мао претендував на вивільнене місце лідера у міжнародному
комуністичному русі, яке традиційно належало керівникові Кремля.
Стосунки між СРСР, з одного боку, Китаєм і Албанією, з іншого,
погіршувалися. У результаті обидві країни опинилися поза радянським
блоком.

У відносинах СРСР з країнами Сходу окреслилася тенденція вважати своїми
союзниками усіх, хто виступав з «антиімперіалістичних» позицій. Москва
безоглядно підтримала арабські країни у близькосхідному конфлікті.
Радянсько-арабська дружба знайшла, зокрема, вияв у нагородженні лідерів
Єгипту та Алжиру зірками Героїв Радянського Союзу.

СРСР активно підтримував зброєю, безвідплатною допомогою
національно-визвольні рухи і нові режими, створювані на руїнах
колоніальних імперій. Умовою підтримки було проголошення керівництвом
нових держав курсу «соціалістичної орієнтації». Насправді ж часто далі
розмов про соціалізм там справа не йшла, й радянські лідери, заколисані
революційною риторикою азійських та африканських диктаторів, викидали на
вітер сотні мільйонів доларів.

Основою зовнішньополітичної діяльності СРСР декларував боротьбу за мир і
роззброєння. Саме з цим була пов’язана спроба М. Хрущова розпочати
конструктивний діалог з країнами Заходу. У 1955 р. СРСР, СТА, Велика
Британія і Франція підписали угоду щодо Австрії, за якою з цієї країни
виводилися війська держав-переможниць, а сама Австрія набувала
постійного статусу нейтральної держави. Цього ж року Москву відвідала
урядова делегація ФРН на чолі з канцлером Конрадом Аденауером. Між СРСР
і ФРН було встановлено дипломатичні відносини.

Наступного, 1956 р., було підписано декларацію про відновлення
дипломатичних відносин між СРСР та Японією. М. Хрущов ладен був віддати
два з чотирьох островів Курильської гряди — Хабомаї та Шикотан, на які
претендувала Японія, в обмін на мирний договір. Однак після підписання
японо-американського договору безпеки радянський уряд відмовився від
своєї пропозиції.

Напруженим моментом у міжнародних повоєнних стосунках стала Карибська
криза 1962 р. Світ уперше постав перед загрозою ядерної війни. Карибська
криза та її подолання дали поштовх процесові роззброєння. СРСР, СТА та
Велика Британія 5 серпня 1963 р. підписали у Москві договір про заборону
випробувань ядерної зброї у трьох середовищах: атмосфері, космосі та під
водою.

Зовнішня політика СРСР була досить динамічною. Уперше кремлівський лідер
побував з дружніми візитами у багатьох державах світу, у тому числі й у
США (1959 р., 1960 р.). Усі зарубіжні подорожі М. Хрущова широко
висвітлювали засоби масової інформації. До певної міри вони сприяли
розвінчанню міфу про «імперіалістичних хижаків» Заходу, які силою зборої
хочуть знищити країни соціалізму.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи