Після Першої світової війни на політичній карті світу з’явилися нові держави у Центральній і Південно-Східній Європі. На уламках колишньої Російської імперії виникло 13 держав
П’ять із них – Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія, Польща – були справді самостійними. В усіх інших, зокрема в Україні, утворилася радянська форма державності.
За Конституцією УРСР мала всі ознаки незалежної держави. Проте фактично вона залишалася частиною колишньої імперії, відродженої більшовиками в дивній формі конгломерату самостійних держав. Історія України (упродовж майже 70 років) нерозривно пов’язана з історією багатонаціональної Радянської держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).
Після завершення громадянської війни Україна перебувала у складному соціально-економічному й політичному становищі.
Перша світова війна, іноземна інтервенція та громадянська війна завдали великої шкоди господарству України. Збитки оцінювалися майже у 10 млрд. золотих карбованців. У промисловості стався розлад. Не працювала залізорудна промисловість. Зменшились посівні площі, вони становили 15% довоєнного рівня. Продовольчу проблему загострив неврожай 1920 р., республіку охопила посуха. Наприкінці 1921 р. в Україні голодувало 1,2 млн. жителів, у травні 1922 р. – 3,8 млн. Проте до 1922 р. майже все продовольство вивозилося до РРФСР.
Відправлення хліба припинилося тільки влітку 1922 р., і допомога голодуючим посилилась. Лише врожай 1922 р. і розгортання харчувальних пунктів Американської адміністрації допомоги – неурядової організації, створеної у США для надання допомоги потерпілим від світової війни європейським країнам, та інших організацій допомоги припинили масову смертність населення.
Економічна криза доповнилася кризою політичною. На значній території республіки розвивався повстанський рух. Рух опору завдавав великого клопоту новій владі. Особливо непокоїли масштаби й активність армії батька Махна. Приводом до розгрому армії Н. Мах-на стало розірвання ним угоди з урядом, непідкорення наказу про реформування його армії. Сили були нерівні, і в серпні 1921 р. Н. Махно був змушений утекти з невеликою групою однодумців до Румунії. До речі, восени 1921 р. було також знищено великі загони, які очолювали отамани Заболотний, Орлик, Блоха, Мордилевич. Після того як український уряд оголосив амністію, за дотриманням якої стежив наркомат внутрішніх справ (наркомом був М. Скрипник), з’явилися повинитися понад 10 тис. учасників повстанського руху.
У листопаді 1921 р. було розгромлено кілька загонів петлюрівського генерала Ю. Тютюнника, які прорвалися з Польщі, а у грудні було ліквідовано й основні його сили. Після закінчення громадянської війни та інтервенції створились умови для переходу до мирного будівництва. Проблемою першочергової ваги стало дипломатичне визнання УРСР великими державами. Слід було врегулювати відносини і з прикордонними державами.
Упродовж 1921-1922 рр. були підписані такі договори:
- 14 лютого 1921 р. – перший мирний договір радянської України з Литвою,
- 18 березня 1921 р. – Ризький мирний договір з Польщею,
- 2 січня 1922 р. – договір про дружбу і братерство з Туреччиною.
Наприкінці 1922 – на початку 1923 р. Україна, Росія і Грузія у складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, де обговорювалося питання про Чорноморські протоки. У конференції брали участь представники Англії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Туреччини та інших країн.
Перехід до відбудови народного господарства в нових, мирних умовах здійснювався у надзвичайно складній обстановці, адже вкрай розорена країна опинилася в лещатах глибокої політичної та економічної кризи. Породжена “воєнним комунізмом” мілітаризація всіх сфер життя, ліквідація легального торгового обороту, згортання товарно-грошових відносин, здійснення в селі продрозкладки (примусове вилучення у виробників на користь держави додаткового, а часто й частини конче необхідного їм самим виробленого продукту), жорстокий контроль за мірою праці та споживанням стали в нових, мирних умовах гальмом на шляху відродження народного господарства.
Селяни виявляли цілком виправдане незадоволення продрозкладкою, що не давала їм можливості вільно розпоряджатися продуктами своєї праці, а отже, не спонукала до розвитку продуктивного сільського господарства. Крайній ступінь зубожіння породжував такі самі настрої і в робітничому середовищі. Рятуючись від голоду, багато робітників кидали заводи, шахти, залізничні майстерні й починали займатися кустарництвом, ішли на село, декласувалися.
У результаті послаблювалася соціальна база диктатури пролетаріату, посилювалася небезпека реставрації капіталістичного ладу.
Всебічний аналіз наростаючих кризових явищ переконав В. Леніна в непридатності для нових умов “воєнно-комуністичних” підходів, а отже, у необхідності крутого повороту в політиці партії. Проголошений з ініціативи В. Леніна X з’їздом РКП (б) (березень 1921 р.), цей поворот дістав назву нової економічної політики (неп). Період непу розпочався зі скасування продрозкладки. Виходячи з рішень X з’їзду РКП (б) надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УРСР видав декрет про норми і розмір податку.
Для зернових культур продподаток визначався у 117 млн. пудів замість продрозкладки з урожаю 1921 р. у 160 млн. пудів. Селяни, які виконали продрозкладку 1921 р., могли вільно реалізовувати надлишки своєї продукції. Скасування реквізиційного принципу в хлібозаготівлях та дозвіл на торгівлю мали важливе значення. Перед селянами вперше відкрилася перспектива справді господарського освоєння одержаної землі.
Визнання державною владою товарно-грошових відносин, приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивела з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія – орендарі, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці. їх називали непманами – людьми непу. Діяльність непманів сприяла швидкому подоланню економічного хаосу і розрухи.
У промисловості для втілення принципів НЕПу передбачалося зосередити в руках держави управління великими підприємствами і передати в оренду дрібні. В Україні в оренду організаціям (колективам, артілям) і приватним особам, у тому числі колишнім власникам, було здано 5200 підприємств.
У роки громадянської війни націоналізовані підприємства не мали самостійності, вони не продавали, а здавали свою продукцію главкам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами сировину і матеріали. З переходом до непу підприємства об’єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання, госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств, яка передбачала не лише беззбитковість, а й отримання прибутку.
З метою забезпечення ефективного функціонування економічної системи країни в 1922-1924 рр. було запроваджено грошову реформу, наслідком якої стала фінансова стабілізація як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку. Держава всіляко підтримувала розвиток різноманітних форм кооперації, створювала умови для подальшого зміцнення зв’язків між містом та селом.
За Конституцією 1919 р. УРСР вважалась юридично незалежною державою. 28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник України X. Раковський – з іншого, підписали договір про військовий і господарський союз між двома державами. Згідно з цим договором уряди Росії і України оголошували, що об’єднують сім наркоматів – військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу – та Вищі Ради Народного Господарства (ВРНГ).
Згідно з договором об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РРФСР і мали в Раднаркомі УРСР своїх уповноважених. Незважаючи на виступи проти договору українських лівих есерів, цей договір було ратифіковано на V Всеукраїнському з’їзді Рад (березень 1921 р.). Аналогічні договори були укладені також між Російською Федерацією та іншими республіками: з Азербайджаном (вересень 1920 р.), Білорусією (січень 1921 р.), Грузією (травень 1921 р.). Так виникла федерація радянських держав.
Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загально-федеративні означало “автономізацію” незалежних республік, тобто їх фактичне включення в кордони Росії на автономних правах.
Це викликало невдоволення з боку населення, керівників національних республік, які обстоювали ідеї суверенітету. Своєрідним виразником цих ідей став X. Раковський, який очолював український радянський уряд у 1919-1923 рр.
У березні 1922 р. він звернувся до ЦК РКП (б) з пропозицією конкретизувати відносини між РРФСР і УРСР у межах договірної федерації. Було створено комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин, до складу якої входили представники національних республік, від України – голова ВУЦВК Г. Петровський. Членами комісії були члени ЦК РКП (б) Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольников та Й. Сталін.
Головою комісії був В. Куйбишев. Усі члени комісії, за винятком X. Раковського, були прихильниками “автономізації” республік. Розроблений Й. Сталіним, який фактично усунув В. Куйбишева від керівництва комісією оргбюро ЦК РКП (б), проект резолюції “Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками” передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних.
Отже, ініціатива X. Раковського дала протилежний результат. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Ознайомившись з матеріалами комісії, він вніс пропозицію утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерації, України і Білорусії.
Форма утворення єдиної держави, яку запропонував В. Ленін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП (б). Однак тенденція до “автономізації” національних республік виявилися вже під час роботи утвореної пленумом конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. П’ятакова, X. Раковського та Г. Чичеріна. Ця комісія виробила конституційні засади єдиної держави. Створювалися наркомати трьох типів – злиті, об’єднані й автономні.
Злиті наркомати з “безроздільною владою” (їх було п’ять) мали діяти на всій території Радянського Союзу. Ще п’ять – об’єднані – відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковувані Московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення.
Делегати VII Всеукраїнського з’їзду рад 10 грудня 1922 р. схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УРСР М. Фрунзе з’їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з’явилася нова держава – СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказькі республіки – Грузія, Вірменія, Азербайджан.
Для управління такою великою державою були утворені союзні керівні органи – з’їзд Рад СРСР, Центральний виконавчий комітет (ЦВК), Рада Народних Комісарів (уряд), а правлячу більшовицьку партію РКП (б) було перейменовано в 1925 р. у Всесоюзну Комуністичну партію (більшовиків) – ВКП (б) з центром у Москві.
Пізніше до складу СРСР увійшли:
- Туркменістан (1925 р.) після створення в 1924 р. Туркменської РСР;
- Узбекистан (1925 р.) після створення в 1924 р. Узбецької РСР;
- Таджикистан (1929 р.) після створення Таджикської РСР у 1929 р.
У 1936 р. СРСР об’єднував 11 союзних республік.
Однак остаточні тексти документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з’їзд Рад. На І з’їзді Рад СРСР було обрано ЦВК СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України – Г. Петровський).
У січні 1923 р. ЦВК СРСР утвердив Конституційну комісію, яку очолив М. Калінін. Разом із ЦВК союзних республік комісія почала працювати над розробкою основних засад державного устрою. Ця комісія, яка працювала гласно, змушена була тільки повторювати те, що у принципі вже вирішила нікому не відома внутрішньопартійна конституційна комісія, в основу рішень якої було покладено автономізаційний проект Й. Сталіна.
26 січня 1924 р. відкрився II з’їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження радянської України до складу СРСР, а також право на вільний вихід із Союзу, визначалася компетенція й функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР та УРСР.
Так, військово-морські та закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт повністю входили до компетенції тільки союзного уряду. Союзно-республіканським наркомам підпорядковувалися фінансова система, питання праці, продовольства, промисловості. Частина інших наркоматів – юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення – зберігали статус самостійних. Але й вони ідеологічно та матеріально залежали від центрального апарату.
Таким чином, завершився процес утворення багатонаціональної союзної, а по суті унітарної держави. Україна, як і інші національні республіки, зберігаючи ознаки державного суверенітету, на багато десятиліть стала заручницею політики центру, владних московських партійно-господарських структур. Конституція також зафіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АРСР у складі Української РСР і нового адміністративно-територіального поділу республіки.
У 1923 р. замість повітів і волостей було утворено округи і райони, а в 1925 р. було ліквідовано губернії і встановлено три-ланкову систему управління: центр – округ – район.
На той час Українська республіка була другою за розміром у Союзі РСР. Площа її становила 450 тис. кв. км, а чисельність населення сягала майже 26 млн.
Література
1 Бойко О. Д. Історія України. – К., 1999.
2 Дорошенко Д. Нариси історії України. – К., 1991. – Т. 1-2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
