Реферат на тему:
Утвердження Радянської влади в Україні. Уроки та причини поразки
української національно-демократичної революції 1917–1920 рр.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося
10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв
першу Конституцію Української Соціалістичної радянської Республіки,
розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей
документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури
пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР
ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу ( до
соціалізму). Скасовувалась приватна власність, Ю декларувались
демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему
Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними
органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада
Народних Комісарів (уряд республіки).
У другій половині 1919 р. у зв’язку із захопленням України військами
Денікіна, УРСР тимчасово припинила своє існування.
Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська
Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в
Москві надзвичайний орган влади – Всеукраїнський революційний комітет, в
міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях,
повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було
відновлено.
Проте загрозу для неї складали ще два ворожі вогнища:
– перше – в Криму, де була сконцентрована 150 тис. білогвардійська армія
генерала Врангеля, який у квітні 1920 р. заступив на посту
головнокомандувача збройними силами Півдня Росії А. Денікіна;
–друге – з боку Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі
(Ю. Пілсудський) у квітні цього ж року було укладено Варшавський
договір, який передбачав спільну боротьбу проти радянської влади на
Україні і відновлення УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою (як
своєрідну компенсацію за допомогу С. Петлюра віддавав полякам
західноукраїнські землі, а також управління українськими залізницями,
брав на себе утримання військ тощо). І лише після розгрому
польсько-петлюрівських військ і заключення між Росією і Польщею в жовтні
1920 р. перемир’я (18 березня 1921 р. було підписано Ризький мир між
Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною) та очищення
впродовж червня-листопада 1920 р. українських земель (у т. ч. і Криму)
від врангелівських військ, радянська влада остаточно укріпилася на всій
території України, окрім західноукраїнських земель. Західна Україна
увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина,
Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини і Румунії (Буковина).
Отже, боротьба за незалежність України завершилась поразкою.
Основні причини поразки української національно-демократичної революції
1917-1920 рр.:
– низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок,
слабка соціальна база визвольного руху;
– очолила національну революцію українська інтелігенція, яка
розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а
селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими,
розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;
– робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею
незалежності України;
– відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли
на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду
шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим
впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише
радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР;
– несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського
визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в
Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська
Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.
Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має
велике історичне значення:
– у ході революції український народ створив власну державу і декілька
років підтримував її існування;
– героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і
дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б
неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.
Варто відзначити також історичні уроки української революції:
– необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;
– оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань,
турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку
революції;
– створення власної регулярної армії для захисту національної держави і
розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;
– чіткість програмних завдань розбудови національної держави;
– наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;
– забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;
– турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних
інтересів держави.
Рекомендована література
Беспечний Т. А., Букреева Т. Т. Нестор Махно. Правда и легенды. –
Донецк, 1996.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Кн. 1, 2. –
К., 1994.
Блакитний Кость. – Отаман Степової дивізії: Збірник документів і
спогадів. – К., 1997.
Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. –
К., 1992.
Верстюк В. Ф. Махновщина. – К., 1992.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997.
Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900–1925
рр). – Дніпродзержинськ, 1997.
Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. – К., 1990.
Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – С. 5–120.
Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994.
Голубко Б. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918. Утворення
та боротьба за державу. – Львів, 1997.
Горак В. С. Зліт і падіння Директорії // УІЖ. – 1995. – № 4.
Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // УІЖ. – 1994. – № 1.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991. – С. 3–54; 71–93.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С.
225–239.
Михайло Грушевський – погляд із сьогодення. Наукові записки ТДПІ. Серія:
історія. Вип. V. – Тернопіль, 1997. – 279 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
