Реферат на тему:

Український націоналізм як ідейне й світоглядне забезпечення процесів
державотворення

Незважаючи на «припізнення» з виходом на суспільно-світову арену,
український націоналізм у 20 ст. став могутньою й продуктивною ідейною
силою. Про це свідчить сам факт постання Української Держави, до чого
завжди наполегливо змагав український націоналізм. Важко заперечити й
наступне твердження: фактор націоналізму – це найістотніша політична
домінанта сучасної геополітики. Процес розпаду імперій та творення
національних держав – це висліди ідеологій націоналізму, які становлять
цілісну ідейно-політичну концепцію, що сьогодні істотно впливає на
перебіг подій у світі.

Не є таємницею, що найвищим репрезентантом ідеології українського
націоналізму була ОУН. Довгі роки очорнення, фальшування та
дискредитації не змогли заступити ореол слави ОУН, а відбуття
різноманітних заходів Українських Націоналістів у Києві – це
закономірний і логічний крок ОУН до осягнення своєї традиційної мети:
здобуття й закріплення Української Самостійної Соборної Держави.

Холодна логіка ніколи не заступить яскравих героїчних сторінок історії
ОУН, прикладів відданості ідеї та жертовної боротьби в ім’я України.

Однак, пошановуючи історію та враховуючи той величезний ідейний,
методологічний та героїчний досвід попередників, необхідно вже сьогодні
означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український
націоналізм та його виразника – ОУН у визначальний фактор
державотворення, спроможний адекватно розв’язувати нагальні проблеми
розбудови держави.

Визнаючи факт доконаності державної незалежності України, мусимо
сьогодні визнати й іншу реальність: лише самим фактом незалежності не
вичерпується повна реалізація національного ідеалу українців. Держава
Україна – поки що не відбулася як держава української нації, а
українська національна ідея не стала пасіонарною, інтегруючою в
суспільно-політичному житті народу. Навіть поверхневий аналіз
ідейно-політичного розмаїття в Україні вказує на жорстке протиборство,
принаймні, трьох ідей: комуністичної( різновид – соціалістична),
ліберально-космополітичної й національної. Ці три ідеї, маючи своїх
виразників в особі партій або інших стуктур, так чи інакше намагаються
впливати на політичну ситуацію в Україні, а значить, на майбутнє і долю
нації. Тим часом історичний приклад постання і функціонування більшості
европейських держав свідчить, що тільки ті державні утворення, які
виникли як результат реалізації національного ідеалу корінної нації,
спроможні реально закріпити державні інституції, гарантувати права
національним меншинам, забезпечити добробут усім громадянам держави.
Україна не може бути винятком. Не загоївши своїх національних ран, не
відчувши себе повноправним господарем на своїй землі, українська нація
не зможе гарантувати навіть незалежність держави. І навпаки: Україна –
як держава української нації – це запорука її суверенності та історичної
перспективності.

В Україні, як і в інших державах, проблематику здобуття, закріплення і
розбудови державності ефективно розв’язувала ідеологія націоналізму, яка
визнає націю найвищою органічною формою суспільної організації.
Український націоналізм – це філософія буття нації, яка визначає
співвідношення окремих стратумів і ролі та місця індивідумів у
суспільстві. Український націоналізм – це також політично-програмовий
рух, теорія і практика національно-визвольної боротьби, ідеологія
державотворення та державного функціонування. Націоналізм не є
результатом наукових узагальнень. Він – узагальнений досвід нації.
Націоналізм – явище природнє у свідомості кожної нації, а не ідейний
витвір, привнесений з «чужого поля», силоміць накинутий нації, як у
випадку комунізму.

Слід наголосити, що реалізація заложень ідеології українського
націоналізму завжди буде зумовлена реальним станом нації. Це важливо
усвідомити, оскільки є небезпека перетворити націоналізм із творчої
ідеології в догму, не здатну розв’язувати нагальні проблеми
державотворення.

Першогрудневе потвердження народом Акту про незалежність засвідчило, що
діахронно нація зберегла «здорові» основи свого буття. Але на рівні
синхронному ці «здорові» основи сильно уражені бацилами космополітизму,
національного нігілізму та атеїзму. І це тільки один із чинників, який
пояснює певну зневіру в державності й неготовність нації в екстремних
умовах послідовно утверджувати національний ідеал. Безпосередній уплив
на формування екзистенції нації має провідна верства. Саме провід, еліта
нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та суголосність
політичної практики з національними імперативами. Під сучасну пору не
можемо однозначно ствердити, що національні дороговкази вибрано вірно, а
тактика боротьби є ефективною. Партійне розшарування, внутрішні чвари,
роздрібленість, самопожиранння – це ті ознаки, які значною мірою
характерезують стан проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів
державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно,
що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими
інтересами нації, а не прагнули реалізувати свої власні ідейні концепції
і особисті амбіції, то політична реальність сьогодні була б іншою.

Складність сучасного моменту якраз і полягає в тому, щоб у теперішніх
умовах застосувати на практиці оптимальний принцип національного
державотворення. Маємо на увазі передусім світоглядну й ідеологічну
концепцію, на основі якої творяться певнім політичні схеми.
Найефективніший спосіб залучити інтереси різних стратифікаційних
прошарків суспільства – це узгодити їх із національним ідеалом, який є
традиційним і легітимізованим стрижнем буття нації. Іншими словами,
інтерес нації – найвища домінанта, всі інші інтереси – класові,
релігійні, регіональні, партійні та ін.– є лише похідними від цієї
домінанти і не можуть претендувати за наріжну засаду національного
поступу. Парадигма національних інтересів є широкою, але ознака
національної незалежності завжди залишається константною.

Z

. Боротися за часткове (одну складову) – це втратити все. На зорі
століття також стояла дилема: національне чи соціальне (Нація чи клас)?
Вибір тоді відбувся на користь соціального. У висліді, коли поляки
здобули Польщу, Угорці – Угорщину, фіни – Фінляндію, українці…
соціалізм і, як писав поет, «довгу ніч бездержавності». Отже,
послідовна, вперта реалізація національного ідеалу – єдина можливість
вирватися із тенет економічної, політичної, соціальної кризи.

У силовому полі проблематики державотворення несподівано опинилася інша
дилема: націоналізм чи демократія? З неї випливає цілий комплекс
похідних проблем: співіснування понять націоналізм і демократія,
зумовленість цих понять, їхнє взаємовідношення тощо. При розгляді цього
комплексу питань важливо відразу з’ясувати, що згадані поняття різняться
між собою як за природою, так і за характером. А тому для аналізу
потребують особливої методології, яка б враховувала цю специфіку. Саме
відсутність такої методології зумовлює ототожнення цих понять або їх
протиставлення. Ідеологія українського націоналізму має на меті
забезпечити повний і гармонійний самовияв нації й індивідуума. Цього
можна досягти тільки за умов витворення національної держави. У
національній державі найоптимальнішим засобом гармонізації інтересів
різних прошарків населення, без сумніву, є демократія. Але коли
демократію роблять ідеологією (явище «демократизму») або механізмом для
досягнення мети, то це може мати небезпечні наслідки. Принцип демократії
не може абсолютизуватися і протиставлятися національному інтересові.
Криза сучасного українського «демократизму» якраз і зумовлена тим, що
конкретні, добре перевірені европейським досвідом засади демократії
зазнали в Україні певних деформацій тільки через те, що не враховували
реальної специфіки стану нації та її нагальних інтересів. Прикладів
можна наводити чимало: від антиукраїнської істерії на шпальтах
демократичних газет – до кадрової політики держави, яка з огляду на
демократію не може позбутися антидержавного баласту. Однак це зовсім не
означає, що демократичний устрій Української Держави суперечить ідейним
засадам українського націоналізму. Саме український націоналізм і має
стати тим механізмом, який би адаптував принципи демократії до
української реальності, а це можливо лише за умови становлення
Української Держави як держави української нації. Націоналізм не
потрібно заміняти демократію, він повинен допомогти молодій українській
демократії позбутися тих деформацій, які спричинилися недолугою
політикою протиставлення демократії національним інтересам.

Зрозуміло, що утвердження української національної ідеї неминуче
поставить проблему співіснування корінної нації і національних меншин,
які складають чималий відсоток від загальної кількості населення в
Україні. Зараз вже замало апелювати до твердження про свідому і добре
продуману імперську політику Москви, яка провокує міжнаціональні
конфлікти.

Проблема національних меншин потребує диференційованого підходу.
Критерієм у минулому тут було ставлення національних меншин до
національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні критерієм має стати
факт національної незалежності. Ставлення національних меншин до цього
факту і буде визначати політику українців щодо національних меншин. Ті
національні меншини, які допомагають нам у розбудові держави або
принаймні не заважають, мають користуватися усіма правами громадян
України. Корінна нація зобов’язана всіляко сприяти задоволенню
культурних проблем цих національних меншин. А до тих національних
меншин, які відкрито виступають проти нашої незалежності, наше ставлення
має бути адекватним, як до кожного ворога нашої державності, без огляду
на національність.

У стосунках з національними меншинами важливо позбутися комплексу
«богообраності» і сліпої ототжнювальної ненависті на взірець: «Кожен
чужинець – ворог». Варто нагадати, що нація – це спільність людей,
об’єднаних передусім ідеєю національної свободи. Не забуваймо про
«неукраїнське» походження таких велетів національного духу як Юрій Клен
(Освальд Бургард), А. Кримський, В. Липинський та ін. Таке забуття – це
зайвий козир в руках наших недругів та свідчення нашої власної ідейної
убогості. Слід також зауважити, що у демократичному суспільстві
національні меншини володіють не тільки правами, а й цілком конкретними
обов’язками щодо держави, яка дала їм притулок і піклується про їхнє
майбутнє.

У цьому контексті є потреба зайвий раз розтлумачити націоналістичний
клич «Україна для українців», проголошений ще на зорі століття М.
Міхновським і який постійно був і є предметом різноманітних спекуляцій.
Розуміння природи цього гасла та його глибшої сутності висловив Юрій
Пундик, ідеолог ОУН: «Клич «Україна для українців» в нашому розумінні
означає тільки право для тієї української національної спільноти, без
різниці кровного чи релігійного походження її членів, вільно господарити
на її землі. Водночас, однак, він не заперечує права проживання на
українській території й іншим національним меншостям, якщо вони
засвідчать свою лояльність до української національної більшості й
української держави. (Пундик Ю. До ідеологічних питань українського
націоналізму. / У полум’ї дружнього слова.– Париж, 1983).

Чимало «етнічних» звинувачень націоналізму лежить у площині конкретних
дефініцій, а простіше – у свідомій підміні деяких понять. Так, деякі
українські й неукраїнські масмедіа постійно ототожнюють поняття
«націоналізм» і «шовінізм», щоб у такий спосіб дискридитувати перший,
надавши йому ознак другого. Але український націоналізм – явище
органічне, не привнесене ззовні, це ідеологія здобуття й закріплення
державності на своїй етнічній території. Шовінізм – явище
інтернаціональне, за своєю природою агресивне і прагне до закабалення
інших народів чи держав. Сплутувати ці поняття неприпустимо.

Не можна обминути ще однієї важливої проблеми. Організаційна строкатість
націоналістичного табору в Україні, його неоднорідність і
неструктурованість породили безліч інтерпретацій націоналізму: від
фашизації цього поняття – до підміни націоналізму лібералізмом чи
демократизмом. Таке ідейне «бродіння» дискредитує націоналізм, а
значить, стоїть на шляху поширення та пропаганди ідей націоналізму. За
таких обставин саме ОУН, з огляду на її авторитет, і мала б стати тим
орієнтиром, який давав би змогу скристалізувати ідейні засади, відділити
зерно від полови, оцінити нове, вказати на промахи і хиби.

На початку століття українському націоналізмові судилося стати могутньою
ідейною силою на шляху до свободи. Укінці століття наша воля, інтелект і
праця мають зробити український націоналізм визначальним фактором
державотворення, аби врешті сповнилася мрія наших великих попередників –
відродилася могутня, велика й велична Українська Самостійна Соборна
Держава!

Похожие записи