Реферат з історії України

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)

Українська повстанська армія (УПА) — назва націоналістичних
партизанських загонів, що діяли в Західній Україні в 1942—1952 pp. Після
нападу фашистської Німеччини на СРСР ОУН-СД, проголосивши у Львові
відновлення Української держави (30.06.1941 р.), в умовах окупаційного
режиму почала створення національних Збройних сил. Однак німецька
окупаційна адміністрація вдалася до репресій проти оунівців і
ліквідувала всі спроби легального створення військових структур. До
кінця 1942 р. в ОУН переважала доктрина, відповідно до якої необхідно
було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій
засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 р. поблизу Львова
відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, що
переглянула існуючі концепції і висловилася за доцільність створення
партизанських і регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД.

Формування перших Військових відділів ОУН-СД почалося на Волині під
керівництвом С. Качинського («Остап») у середині жовтня 1942 р. 7 лютого
1943р. сотня Г. Перегійняка («Коробки») напала на німецькі поліцейські
бараки в містечку Володимирець (Рівненщина). З цього часу ідеологи ОУН
відраховують початок антинацистської боротьби своєї організації. Третя
конференція ОУН-СД 17—21 лютого 1943 р. схвалила прийнятий курс на
збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА
створювалися на Волині й Поліссі для захисту населення від німецького
терору та боротьби проти радянських партизанських загонів. Наприкінці
1942 р. — у першій половині 1943 р. Військові відділи ОУН-СД
нараховували кілька тисяч чоловік. Загальне керівництво відділами
здійснював командир М.Клячківський. На чолі штабу стояв В. Івахів. Після
загибелі В. Івахіва 13 травня 1943р. Крайовий військовий штаб очолив В.
Сидор.

У Галичині ОУН-СД могла розраховувати тільки на створення нечисленних
груп, що навіть не декларували своєї приналежності до організації, а
виступали під назвою Українська народна самооборона (УНСО), або
Самооборонні кущові відділи (СКВ). Загальне командування відділами
здійснював поручик А Луцький (“Андрієнко”). Навесні 1943 р. відбулися
переговори з УПА, очолюваною Т. Боровцем. У травні 1943 р. переговори
завершилися домовленістю про об’єднання обох груп в єдину УПА.
Представники Військових відділів ОУН-СД повинні були ввійти в Штаб УПА.
Однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів
призвели до наростання протиріч між То Боровцем й ОУН-СД. Сторони почали
обвинувачувати одна одну в деструкції і заохоченні отаманщини. Крім
того, Т.Боровець не насмілювався вступати в конфлікт із польською Армією
Крайовою, котра активно діяла на Волині, а М. Клячківський (як і вся
ОУН-СД) розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції
необхідними. Намагаючись відмежуватися від М. Клячківського, Т. Боровець
у липні 1943 р. відколовся від УПА й проголосив про створення
Української народної революційної армії (УНРА).

7-8серпня 1943р, відділи УПА-Південь на чолі зі. Климишиним («Круком»)
провели роззброєння й ліквідацію військових відділів ОУН-М (А.Мельника)
під командуванням М. Недзвідзького («Хрона»). Велика частина
мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН-М, як Ф. Польовий («Поль»),
В.Штуль («Чорнота»), М. Скорупський (« Макс »), О. Яценюк («Волинець»),
зайняли керівні посади в УПА.

19 серпня 1943 p., продовжуючи акцію щодо консолідації націоналістичних
партизанських загонів підрозділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі,
після чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т.Боровця. Восени
1943р. на Волині була ліквідована група Т.Басюка («Яворенка») під назвою
«Фронт української революції», що займала антибандерівську позицію. У
листопаді 1943 р. в основному завершилися переговори між ОУН-СД і ОУН-М,
під час яких були досягнуті домовленості про утворення єдиної УПА, про
допустимість участі українських збройних формувань у воєнних операціях у
складі гітлерівської армії поряд з підпільною роботою, про припинення
міжфракційної ворожнечі на час боротьби за звільнення України та про
участь мельниківських представників у єдиному штабі.

Бойові дії УПА в 1943 р. на Волині й Поліссі призвели до того, що в ряді
районів була цілком ліквідована німецька адміністрація і проголошена
тимчасова українська військова влада. 21 березня 1943 р. було здійснено
напад на Горохів. 2 травня 1943 р. на трасі Брест — Ковель був убитий
командувач «Штурмабтайлюнга» генерал В. Лютце. У серпні 1943 р. відбувся
бій у Загорові загону А. Марцинюка («Берези»), під час якого німецька
сторона застосовувала авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) і
понад 100 німців (з більше 500). Підрозділи УПА здійснювали рейди на
Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння, частина з яких
мала характер боротьби проти польських і радянських партизанів, частина
— переважно пропагандистський характер.

З літа 1943 р. почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби
переговорів із представниками з’єднань О„ Сабурова, С. Ковпака,
Д.Медведева, А.Бегми і П.Вершигори не увінчалися успіхом. Радянська
сторона вважала партизанів з УПА бандитами, «ворогами народу»,
підсобниками німецько-фашистських окупантів. У свою чергу, і український
націоналізм був послідовно антирадянським.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА а регулярними
радянськими частинами. 12 лютого 1944 р. Перший секретар ЦК КП(б)У
М.Хрущов підписав офіційне звернення до У ПА з пропозицією добровільно
скласти зброю. Однак УПА продовжувала боротьбу. У квітні 1944 р.
неподалік с. Гурби Мизоцького р-ну Рівненської області відбулося велике
зіткнення між загонами НКВС (30 тис. чоловік під командуванням ген.
Марченка) і УПА-Південь (5 тис. чоловік під командуванням М. Свистуна
(«Ясена»). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, що втратила
в цьому бою 3 588 чоловік. Унаслідок каральних акцій радянської армії
УПА-Північ скоротилася до 11 куренів, УПА-Південь — до 3 куренів.

У нових умовах була проведена реорганізація командування УПА і змінена
тактика дій у нових умовах. Насамперед вирішено було об’єднати посади
провідника ОУН і головного командира УПА.

27 січня 1944 р. Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу
(«Тарас Чупринка»), а сам залишився командувачем УПА-Північ (після
загибелі Клячківського 12 лютого 1945 р. цю посаду зайняв майор
І.Литвинчук («Дубовий»). Командування УПА почало переговори з
німецько-фашистськими військами про припинення конфронтації. Представник
УПА Іван Гриніх («Герасимовський») зустрівся 5 березня 1944 р. у
Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД
кримінал-комісаром Паппе, а 28 березня — з оберштурмбанфюрером СС
Вітіском. Під час переговорів мова йшла про можливості
українсько-німецького співробітництва в спільній боротьбі проти Червоної
Армії, забезпеченні УПА німецькою зброєю, обміні інформацією, що
становила інтерес для обох сторін, звільненні німцями українських
повстанців, що потрапила в полон.

Улітку 1944 р. особовий склад УПА значно поповнився за рахунок
розгромленої радянськими військами в бою під Бродами української дивізії
«Галичина». Наприкінці 1944 p. P.Шухевич відмовився від тактики
широкомасштабних бойових операцій. Виросла роль зв’язкових, що
підтримували зв’язок між командуванням і тактичними одиницями, а також
між окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе загальноукраїнською
армією, що з липня 1944 р. формально підкорилася Українській головній
визвольній раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а
сотня, що давало можливість діяти більш мобільно й ефективно. Служба
безпеки УПА почала боротьбу з прихильниками радянської влади.

З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УГГА Захід, а бойові дії
перенеслися з Волині й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла
Буковинська українська самооборонна армія. Більшість політичних і
збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.

На початку 1946 р. з кетою ліквідації УПА в західні області України були
перекинеш частини Червоної Армії, прикордонних і внутрішніх військ з
танками, артилерією і літаками. Під час бойових дій, що продовжувалися
близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були
великими з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5
тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис. (загальні втрати УПА за
роки боротьби — 20 тис. чоловік; військовослужбовців Червоної Армії,
органів держбезпеки й внутрішніх військ — 22 тис. чоловік). Масований
наступ радянських регулярних частин і каральних загонів змушував
підрозділи УПА постійно змінювати місця дислокації і щоразу
застосовувати іншу тактику ведення боїв. Унаслідок утрат під час
кровопролитних боїв із супротивником, поранень і хвороб особовий склад
армії в 1946 р. скоротився на 40%, що призвело до зниження ефективності
бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням й окремими
частинами. В УПА потрапляли і випадкові люди, що підривали авторитет
партизанської армії. Радянські каральні органи своїм завданням вважали
не тільки ліквідацію УПА, але й залякування населення. Зокрема,
проводилися широкомасштабні акції депортації населення, масово
фальсифікувалися кримінальні справи, спалювалися й вирубувалися лісові
масиви, прилюдно демонструвалися тіла убитих повстанців тощо. Одночасно
радянський уряд оголосив амністію тим партизанам, що добровільно
складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників
повстанського руху з’являлися 7 разів (останній раз у грудні 1949 p.).
Але тільки амністія 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей період з
лісів вийшли, за деякими даними, близько 41 тис. повстанців. В умовах,
що створилися, командування УПА прийняло рішення про частковий вивід
своїх підрозділів з України в Німеччину й Австрію. Восени 1945 р. і
навесні 1946 р. з цією метою було проведено два великі рейди територією
Словаччини. У 1947 р. окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧССР і
Румунію. У1946 р. припинила діяльність УПА-Північ, а влітку 1947 р. —
групи «Буг» і «Лисоня». У 1948—1949 pp. активно діяла тільки група
«Говерла» (у районі Дрогобича) і окремі сотні на Гуцульщині. Однак
наприкінці 1949 р. і вони були змушені припинити опір.

31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу
полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід
полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом
головнокомандувача УПА генерала-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина
військова формація припинила свое існування.

Протягом 1944—1948 pp. окремі частини УПА діяли на українських землях в
складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА
уклало угоду (18.05.1946р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською
структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і
взаємне співробітництво. Навесні 1947р. у бою із загоном УПА під
командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал
К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації
українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»).
У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське,
Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) силоміць переселили
близько 150тис. українців. Масові репресії польського комуністичного
уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА
польське командування направило 20-тисячну армію під командуванням
генерала С. Моссора. 20 вересня 1947 р. у бою з підрозділами польських
урядових військ загинув провідник ОУН на польських землях Я. Старух.
Після тривалих боїв з переважаючими силами супротивника командування УПА
вирішило вивести 16 бойових сотень з території Польщі. 29 червня 1947 р.
три сотні прорвалися на територію Дрогобицької області, а сотня під
командуванням М.Дуди («Громенка») пробилася через територію
Чехословаччини в Західну Німеччину. Інші загони УПА були розбиті.

Похожие записи