РЕФЕРАТ

на тему:

Українська Повстанська Армія

План

Заснування УПА.

Військова боротьба УПА в другій світовій війні.

Розгром УПА.

1) Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на
Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов’язані з ОУН. Як
тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч
Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що
перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під
назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану на Українську повстанську
армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли
під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів
своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так і з більшовиками.
У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та ОУН-М,
що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили,
поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як
вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До
цього кроху спонукали й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням
німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН
ужила заходів для їхнього захисту, й, по-друге, коли наприкінці 1942 р.
з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські
партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної армії»,
перш ніж це зроблять більшовики.

Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до
своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву
УПА. Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу
ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого
загону «Нахтігаль» Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній
підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре
організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними
частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських
еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 —
початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш
обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно
з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою
щось унікальне, оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому
зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку
українців.

Швидке зростання УПА викликало необхідність розширення її політичної
бази. Хоч провід УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція
інтегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль
представника українців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи
ОУН-Б неподалік від Самбора у Галичині таємно зібралися делегати різних
довоєнних політичних партій Західної України (за винятком ОУН-М) та
представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну
Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової організації відобразила
зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та
контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес
ОУН-Б оголосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій…
тому ОУН бореться проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на
своїй підтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас
запропонувала ряд важливих доповнень до доктрини інтегрального
націоналізму. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій,
відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову та етнічну
винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні
питання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес.
Крім того, УГВР закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти
Москви. Однак незабаром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися
інтегральні націоналісти, їм буде надзвичайно важко вижити у суворо
контрольованій радянській системі.

2) УПА не лише виступила проти нацистів і більшовиків, а й ув’язалась в
надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних україно-польських
землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як мала
закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені
рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного
періоду) з територій, де українці становили більшість. У свою чергу
польська підпільна націоналістична армія — Армія Крайова (АК) не менш
рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до
складу Польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба (яку
часто підігрівали німці та провокували радянські партизани) між
українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх
рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне
населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 р. українці,
й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис.
польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина
їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька
тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом
продовжувалась у 1944—1945 рр. серед безборонної української меншості на
захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як українські, так і
польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала
кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від
покоління до покоління.

3) Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом
Добровільної Української Повстанської Армії (ДУПА) складне питання про
доцільність продовження боротьби з переважаючими силами Сталіна.
Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні
одних — подібно до того, як це сталося у 1917—1918 рр. Проте коли стало
ясно, що переможцем у війні на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що
розбиті німці увійдуть в союз із західними державами, щоб запобігти
радянській експансії. Саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали
провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з більшовиками.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної
армії, УПА організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації,
запобігти депортаціям «ненадійних елементів» та припинити репресії проти
греко-католицької церкви. Вони насамперед були спрямовані проти НКВС,
членів комуністичної партії й тих, хто співпрацював з радянським
режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був
смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Ватутін.
Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних
партизанських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи
УПА та вбивства їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні
батальйони. Радянські пропагандисти також розпочали активну кампанію,
зображаючи ОУН та УПА як нацистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні
1944 р. в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь
близько ЗО тис. радянських військ. Проте здебільшого сутички були
невеликими, але частими. Згідно з радянськими джерелами, восени 1944 р.
УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише на Станіславщині вона ліквідувала
1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищили протягом
цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало
чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася
іншій ані п’яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці
УПА часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася,
але радянському режимові було ще далеко до повного контролю над
сільськими регіонами Західної України.

Використана література:

Війна у моєму селі. – П’ядики, 2004.

Як УПА било радянську нечисть. – К., 2001.

Похожие записи

РЕФЕРАТ

На тему:

„Українська Повстанська Армія”

Святочний наказ Головного Командира УПА

Бійці і Командири УПА, члени визволь-но-революційного підпілля!

Минає п’ять років, як член УОН Остап почав на Поділлі організовувати
збройні групи для боротьби з окупантами України. Ці маленькі групки,
борючись одночасно з німцями і большевицькими партизанами, дали початок
новим формам визвольне революційного руху—УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНЧІЙ АРМІЇ.
Через кілька місяців цей рух поширився на все Полісся, Волинь, Галичину
та більшу частину Правобережжя. Цілий 1943 рік та перша половина 1944 р.
ознаменовані боротьбою УПА на два фронти. На протинімецькому фронті
добивалася УПА припинення вивозу українського населення на роботи в
Німеччину та унеможливила господарське пограбування народу. На
протибільшевицькому фронті УПА не допустила до заливу українських
теренів большевицькою партизанкою. Ніхто інший, як саме УПА в цілому
ряді переможних боїв розбила орди сталінських гунів, що нестримно
пересувалися з північного сходу на підбій Європи.

В другій половині 1944 р. всі українські землі опинилися вже під
большевицькою окупацією. Почався новий період боротьби УПА за «бути чи
не бути» українському народові. Перша спроба фізично винищити
український народ у передових лавах імперіалістичних фронтів, окупантові
не вдалася. За закликом революційного підпілля, під охороною УПА,
українському чоловічому елементові вдалося оминути заглади. Не вдалося
також окупантові вигнати українське населення на нові каторжні роботи в
СССР. Бачучи політично-бойові успіхи УПА, та симпатії українського
народу до неї, не відважився окупант до сьогодні провести повне
економічне пограбування народу шляхом загнання селянства в сталінський
колгосп.

Український повстанець зі зброєю в руках боронив західні окраїни
українських земель перед заливом польських імперіалістичних боївок ще в
1944 р., а згодом став в обороні населення цих земель перед насильним
виселенням. Понад два роки йшла нерівна боротьба УПА з большевиками і
їхніми польськими наймитами на західних окраїнах українських земель, а
український повстанець остався там ще навіть тоді, коли останнього
українця звідти насильно вивезено, та вся земля перемінилася в
незамешкані пустирі.

Безстрашні командири і бійці УПА виписали на її прапорах ряд бойових
чинів, що золотими буквами запишуться в історії української зброї.
Караюча рука бійця УПА досягла навіть найчільніших представників
окупантів, як от: шефа СА Люце, командуючого 1-им українським фронтом
Ватутіна, чи заступника міністра збройних сил Польщі Сверчевського.
Відділи УПА неодноразово здобували ворожі райони і центри, вривалися в
обласні центри, далекими рейдами міряли свої й чужі землі, засідками та
наскоками турбували ворога й не давали йому можливості реалізувати план
винищування ураїнського народу. Імена Грегота-Різуна, Яструба, Ясена,
Сторчана, Прута, Коника, Перемоги, Хрена, понесли славу української
зброї далеко поза межі України. Та і в політичному відношенні за
УПармією великі здобутки. Реалізуючи клич «воля народам і людині», вона
вже в 1944 р. організовує національні відділи азербайджанців, грузинів,
казахів та інших поневолених Москвою народів до боротьби за повалення
Кремля і створення самостійних держав усіх народів Сходу. За її
ініціативою відбулася в листопаді 1943 р. і Конференція Поневолених
народів. За почином УПА об’єдналися всі українські самостійницькі партії
і створили Українську Головну Визвольну Раду, що від 1944 р. керує в
краю і за кордоном цілістю боротьби за Українську Самостійну Соборну
Державу. Рейди УПА в корінну Польщу і Словаччину придбали поневоленим
Москвою народам нові лави союзників із числа поляків і словаків.

УПА, далеко перейшла всі сподівання, які поклала на неї УГВР та весь
український народ. А добилася УПА цих успіхів у таких умовинах, яких
дотепер не знала історія людства.

Бійці і командири УПА! Ви, що сьогодні у відділах боретеся проти
большевиків, і Ви, що поповнили ряди визвольно-революційного підпілля!
Будьте свідомі того, що п’ятирічна героїчна боротьба УПА і
визвольно-революційного підпілля, — це найбільш героїчна доба в історії
України. Знайте, що такої героїчної доби взагалі не знає історія
людства. В тінь пішли прославлені досі герої Тернопілів. На героїзмі УПА
і визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські
покоління. Боєць УПА, український революціонер заступлять місце мужнього
спартанця в історії людства. То ж свідомі будьте тієї великої доби, в
якій Вам довелося жити і не посороміть повстанської слави, як не
посоромили її ті, що вже від нас відійшли.

В нинішній святковий день, УПА гордо-погляньте на минулі п’ять років і з
пошаною спомяніть усіх, що посвятою свого життя викували цю Нову Добу. В
нинішній святковий день УПА з гордим чолом дивіться в майбутнє, що
завершить нові визвольні змагання — перемогою.

Хай живе Українська Головна Визвольна Рада!

Вічна слава героям, що за Україну віддали своє життя.

Документи УПА про бойові дії українських повстанців на Коломийщині у
1943-1949 рр.

У жовтні 1992 р. виповнюється 50 років з часу створення Української
Повстанської Армії (УПА). За постановою Української Головної Визвольної
Ради (УГВР) від 30 травня 1947 р. святковим днем УПА було встановлено 14
жовтня — історичне козацьке свято Покрови.

Історія УПА протягом десятиліть перекручувалася, або замовчувалася
офіційною радянською історіографією, її документи лишалися невідомими на
Україні — ті з них, що захоплювалися радянськими органами держбезпеки,
надійно ховалися у відомчі архіви. Так само засекреченими були і
документи цих органів, які торкалися історії УПА. Але велика кількість
документів УГВР та УПА у другій половині 40-х рр. нелегальними каналами
винесена на Захід зв’язковими УПА.

Ці документи зараз друкуються у Канаді, їх багатотомна публікація носить
загальну назву «Літопис Української Повстанської Армії». Окремі томи
«Літопису УПА» містять документи УГВР, в тому числі й повідомлення його
бюро, інформації у вигляді хроніки бойових дій УПА. В інших томах
передруковані підпільні видання повстанців, в тому числі журнал «Чорний
ліс», в якому висвітлювалася діяльність підрозділів УПА на терені
Станіславської області (тодішня назва Івано-Франківщини). Крім цього,
упорядники «Літопису УПА» зібрали чимало німецьких документів про
чисельність, озброєння та райони дій українських повстанців. У 18-му
томі вміщено звіти командирів УПА з Коломийщини, а у 19-му —спогади
активних учасників повстанського руху.

На жаль, при зборі документальних матеріалів до історії УПА сучасні
українські дослідники ще позбавлені можливості вивчити весь комплекс
документів, що відкладався у відомчих архівах НКВС та НКДБ (МВС, МДБ). В
радянські часи було опубліковано чимало сфальсифікованих чи тенденційно
підібраних матеріалів про УПА. Канадська публікація значно відрізняється
від них як характером підібраних документів, так і їх багатогранністю.

Саме ці документи, поряд з дослідженнями українських
істориків-емігрантів, покладено в основу даної статті, присвяченої одній
із сторінок історії УПА. Коломийщина відносилася до районів найбільш
активних бойових дій українських повстанців у роки другої світової війни
та в перші післявоєнні роки. Тут діяли підрозділи УПА, сформовані з
місцевих жителів, а також рейдуючі відділи, які проходили через
Коломийщину для виконання завдань в інших районах.

В документах «Літопису УПА» за 1943— 1949 рр. Коломийщина відноситься до
найчастіше згадуваних районів. Але в багатьох випадках автори документів
мали на увазі не сучасні межі Коломийського району, а колишнього
Коломийського повіту, або ж тактичний відтінок «Гуцульщина», про який ще
йтиме мова. Тому чимало населених пунктів, котрі в післявоєнний час було
включено до складу Косівського, Снятинського і Городенківського районів,
у цих документах фігурують як «села Коломийщини». В подібних випадках у
даній статті робляться необхідні зауваження.

Перш, ніж перейти безпосередньо до викладу історії повстанського руху на
Коломийщині, необхідно висвітлити загальну ситуацію, котра складалася на
західноукраїнських землях з початку війни між Німеччиною та СРСР.

Після окупації Галичини влітку 1941 р. гітлерівцями, окупаційні власті
долучили край на правах дистрикту до т. зв. «генерал-губернаторств»,
створеного ними раніше на етнічних польських землях. Заарештувавши
діячів ОУН (революційної), які 30 червня 1941 р. проголосили у Львові
створення Української Самостійної Соборної Держави, німецькі окупанти
остаточно дали зрозуміти, що створення самостійної України зовсім не
відповідає гітлерівським планам. На українських землях встановлюється
жорстокий окупаційний режим.

Поряд з німецькими військами на території Галичини розміщувалися частини
союзних з Німеччиною армій — італійської, угорської та словацької.
Згодом сюди для несення поліцейських функцій було спрямовано підрозділи,
сформовані гітлерівцями з радянських військовополонених різних
національностей. Крім цього, в деяких місцевостях Галичини, а також
Волині, було розміщено частини польської поліції. Всі ці сили повинні
були забезпечити планомірне викачування продовольства із
західноукраїнського села для забезпечення ним гітлерівців. Окупанти
багато уваги приділяли експлуатації природних багатств краю і вивозу
української молоді на примусові роботи в Німеччину.

Маючи на меті перетворити Україну на свою колонію, гітлерівці
встановлювали «новий порядок» за допомогою терору, який за своєю
жорстокістю був подібний до сталінського. Нові окупанти деякий час
виступали під машкарою «визволителів» від страхіть комуністичного
режиму, але досить швидко проявили своє справжнє обличчя, грабуючи і
тероризуючи українське населення.

Відповіддю на окупаційну політику гітлерівців став повстанський рух,
який поступово охоплює західноукраїнські землі. Цей рух розгортався на
національно-визвольній основі. Радянські органи не змогли тут створити
такої розгалуженої мережі своїх підпільних організацій та партизанських
загонів, як на сході України. Жорстокий терористичний режим, що існував
в Галичині та на Волині після 17 вересня 1939 року, не мав підтримки в
масах і відштовхнув від комуністів навіть тих симпатиків КПЗУ, які
раніше орієнтувалися на Радянський Союз. Але протест проти
гітлерівського терору привів частину жителів Волині в радянські
партизанські загони, які починають діяти тут вже з липня 1941 р.
викликав на Волині польське озброєне підпілля. Озброєні загони створює
також Т. Боровець (псевдо — Тарас Бульба), який проголосив себе отаманом
і висловив претензії на керівництво повстанським рухом, що зароджувався.
Все це стимулювало активність тієї частини ОУН, яку очолював С. Бандера.

Значною політичною силою, котра могла організувати повстанський рух у
західноукраїнських землях, на початку 40-х рр. була ОУН (р). Саме її
члени створюють 1942 року ті повстанські загони (сотні) на Волині, з
яких виросла УПА. Довгий час в радянській історіографії побутувала
думка, що створення УПА почалося на Волині, а не в Галичині тому що в
останній тоді формувалася дивізія СС «Галичина» і гітлерівців, мовляв,
хотіли насамперед забезпечити дивізію СС найбільш боєздатними кадрами, а
вже після того надати свободу дій бандерівцям у стягуванні людей до
загонів УПА. Проте перші підрозділи УПА виникли ще до початку формування
дивізії СС «Галичина». До того ж у Галичині 1943 року почалося створення
Української Народної Самооборони (УНС) — збройної організації, тісно
спорідненої з УПА. І не гітлерівці давали згоду на її формування, а
створювала їх та ж Організація Українських Націоналістів (революційна),
котра формувала УПА.

Назву УНС її організатори обрали для того, щоб ввести в оману
гітлерівців і не дати їм приводу для негайних репресій проти цієї
організації. Підрозділи УНС створювалася під час рейду радянського
партизанського з’єднання під командуванням С. А. Ковпака у Карпати. ОУН
та допомогою цих збройних підрозділів намагалася перешкодити радянським
партизанам закріпитися у горах, де існували сприятливі умови для ведення
партизанської війни. Але УНС майже із самого початку вступила у збройні
сутички з німецькими окупантами, перші з яких відбулися вже
влітку-восени 1943 р .

Ареною цих сутичок стала і Коломийщина. Тут есесівці заарештували
учбовий табір УНС на горі Тарниці. Підрозділи самооборони відбили атаки
противника, але на початку листопада під натиском переважаючих сил
ворога загони УНС вимушені були поділитися на окремі групи, відійти в
Чорногору та в Чорний ліс.

Підрозділи УНС формувалися за тією ж структурою, яку мала УПА, що в той
час діяла лише на Волині. Перший курінь УНС, який носив назву «Чорних
Чортів» ім. Є. Коновальця було сформовано в Коломийському повіті й
командував ним хорунжий «Ліпей». Цей курінь вступив у бій з німцями 27
листопада 1943 р. Інший курінь було сформовано на Снятинщииі у липні
1943 р. Ним командував Василь Андрусяк (псевдо — Різун, Грегіт), член
окружного проводу ОУН. З введенням військових звань в УПА він отримав
ранг майора (посмертно—полковника). Курінь під його командою здійснив
рейд на Городенку і через Коломийщину відійшов на Товмаччину. Серед
стрільців та старшин відділу було чимало вихідців з Коломийщини.

Наприкінці 1943 р. гітлерівські окупанти почали масові терористичні
акції на Прикарпатті, спрямовані на залякування українського населення
та ізоляцію від нього підрозділів УНС. Масові облави охопили й
Коломийщину. В концтабори та на важкі роботи в Німеччину було вивезено
багато молоді, а 15 юнаків розстріляно в Коломиї. Розстріли відбулися
також у Калуші та Надвірній.

Проте терор окупантів не досяг запланованої мети. Не вдалося гітлерівцям
і ліквідувати збройним шляхом підрозділи УНС. На початку 1944 р.
Українська Народна Самооборона влилася в УПА. На її базі наказом
Головного Штабу від 27 січня 1944 р. було створено армійську групу
Упа-Захід, командував якою полковник Василь Сидор (псевдо—Шелест,
Кондар, Зов), котрий в той час носив псевдонім «Ростислав Вишитий» і
звання майора.

Сили УПА на території Станіславської області підпорядковувалися
Четвертій воєнній окрузі (криптонім «Говерля», якою командував сотник,
пізніше майор, Микола Твердохліб (псевдо—Грім). З 1945 р. територію
воєнних округ було змінено і поділено на тактичні відтинки. З початку
1945 р. Четверта воєнна округа включала у себе Станіславську область
(без колишнього Рогатинського району), Буковину, більшість районів
Дрогобицької області, а також Закарпаття. Цю територію в документах ОУН
називали «Карпатський край», а для бойових груп УПА на ній
використовувалися терміни «група Говерля» та «Група 4». На кінець 1945
р. тут діяло не менше 38 сотень УПА загальною чисельністю близько 4,5
тис. стрільців та старшин.

Територія воєнної округи поділялася на територіальні тактичні відтинки,
кожен з яких мав свій криптонім та шифр у документах УПА. Наприклад,
тактичний відтинок (ТВ) «Гуцульщина» мав кодове число 21. Він охоплював
територію чотирьох колишніх повітів — Коломийського, Городенківського,
Снятинського та Косівського. Ним командував сотник (пізніше — майор)
«Хмара» — з березня 1945 р., а до нього — «Степовий» та поручник
(посмертно — майор) «Козак».

У складі ТВ-21 у 1946—1947 рр. знаходилося 4 сотні, кожна з яких також
мала у документах свій криптонім та кодове число. Сотнею «Сурма» (за
документами УПА — відділ 58) командував поручник «Білий» і діяла вона в
Коломийському, Яблонівському та Косівському районах. Сотня «Дністер»
(відділ 60) під командою поручника «Юрка» діяла в районах Городенки,
Обертина, Гвіздця та Заболотова. Терен дій сотні «ім. Колодзинського»
(відділ 59) під Командою поручника «Спартака» — Печеніжин, Ланчин,
Коршів. А сотня «ім. Богуна» (відділ 62), якою командував поручник
„Вихор”, діяла в районі Вижниці, Жаб’єго і Кут.

Число сотень у тактичному відтинку мінялося — до 1949 р. у ТВ-21
«Гуцульщина» були сотні за номерами 58—68. Фактично у 1949 р. це були
залишки сотень, що складалися з двох чот по два рої кожна, а то й однієї
чоти з правами сотні.

Проте ці дані відносяться до більш пізнього періоду. Якщо повернутися у
1944 р., то картина буде іншою: підрозділи створювалися повнокровним і
боєздатними. Українська Повстанська Армія створювалася з метою збройної
боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), здобуття якої
було стратегічною ціллю ОУН. Як писав один із провідних публіцистів
українського збройного підпілля, який скривався за псевдонімом «Всеволод
Рамзенко»: «Лише УССД вибавить український народ від неволі, яка тепер
означає те саме, що повільну смерть цілого українського народу». Шлях до
стратегічної мети обіцяв бути довгим і без підтримки народу ,жодна
політична сила не змогла б його пройти. Тому повстанці особливу увагу
приділяли укріпленню своїх зв’язків з українським населенням.

Командування УПА підкреслювало, що воно боронитиме українців від сваволі
та терору будь-яких окупантів. І зробило кроки у цьому напрямку. Під час
німецької окупації особливу ненависть українського селянства викликали
«лігеншафти» — німецькі державні господарства типу середньовічних
фільварків, в котрих селян примушували працювати фактично без оплати їх
праці. Керівниками «лігеншафтів» окупанти часто призначали не-українців,
щоб розпалювати міжнаціональну ворожнечу в Галичині, в першу чергу для
загострення українсько-польських протиріч. В цих господарствах існувала
озброєна охорона.

Навесні 1944 р. в Прикарпатті відділи УПА нанесли відчутні удари по
зненависнілим «лігеншафтам». До кінця березня на Коломийщині було
ліквідовано майже всі такі господарства.»

В цей період німецькі війська починають відступ із західноукраїнських
земель і фронт швидко наближається до Карпат. В останніх числах березня
відділи УПА розгромили на Коломийщині озброєну групу, яка складалася з
гестапівців, співробітників СД та інших карателів. Загальна чисельність
цієї групи складала близько 1,5 тис. чоловік. Приблизно тоді ж було
роззброєно на Коломийщині три угорські роти. До речі, УПА мала з
угорською армією угоду про ненапад і утримувалася від бойових дій проти
неї.

У квітні 1944 р. на Коломийщині точилися запеклі бої між німецькими та
радянськими військами. Лінію фронту перейшло партизанське з’єднання під
командуванням М. І. Шукаєва. Радянські партизани проходили Коломийщиною
і після поразки у Чорному лісі рештки партизанського загону повернулися
сюди ж. Збройні сутички між радянськими партизанами і підрозділами УПА
продовжувалися і на Коломийщині.

Під час відступу німецьких військ та їх угорських союзників відділи УПА
здобули велику кількість зброї та боєприпасів. Відділ командира «Козака»
на Коломийщині захопив тоді 3 міномети, 27 кулеметів, 400 гвинтівок та
12 вагонів різного військового майна.

Крім німецької зброї, в руки УПА потрапило й чимало зброї радянського
виробництва. Це дозволило значно підняти вогневу ціль куренів. Так, при
наступі куреня УПА на Отинію 5 листопада 1945 р., він мав на озброєнні
40 кулеметів, 100 автоматів і 110 гвинтівок. Радянську зброю в той час
вояки УПА здобували в основному в результаті захоплення її при
транспортуванні, або збирали на місцях боїв. В бої з Червоною Армією
відділи УПА не вступали.

У своїх зверненнях до червоноармійців командування УПА підкреслювало, що
воно веде боротьбу не з армією, а з політичною системою сталінського
режиму. «Бійці Червоної Армії і дорогі наші брати в окопах!— говорилося
в одній з листівок УПА. — Своєю героїчною боротьбою Ви проганяєте
німецьких імперіалістів з рідної землі. Однак Ви виконуєте лише половину
роботи. За плечима нас жирує на народному горю другий імперіалізм —
сталінський… Поверніть свою зброю проти нього. Бийте його так нещадно,
як б’єте зараз гітлерівську наволоч».

Похожие записи