Реферат на тему:
Україна в стратегічних планах Німеччини
1. Україна у німецькій східній стратегії на початку ХХ ст.
Геополітичні реалії початку ХХ ст. детермінували значну увагу Німеччини
до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна
зацікавленість, і зростання суперечностей у їхніх відносинах з Росією.
Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в
трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду.
Панґерманська ліґа і Партія батьківщини ставили за мету розбити
Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух
брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Iснування незалежної
України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на
Схід. У своїх планах панґерманісти передбачали німецьку колонізацію
Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна
група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої
роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення
неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася
головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід.
Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний
напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і
виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою 1.
Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами
панґерманської ліґи і групи О.Герша, а канцлер і міністерство
закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П.Рорбаха. Канцлер
Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість
організації та підтримки революційних національних рухів у царській
імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про
наміри Німеччини викликати повстання в Україні, створити з України,
Конґресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.
Характерно, що відразу після укладання Берестейського договору німецький
посол у Києві фон Мумм просив відрядити до України відомого прихильника
«української ідеї» П.Рорбаха. Такий крок вважався кориснішим за
безпосередній тиск на український уряд через посольство або військові
кола. Розрахунок був у тому, щоб П.Рорбах опосередковано вплинув на
орієнтацію українських політиків, оскільки, як зазначав фон Мумм,
Центральна Рада «своїми комуністичними експериментами поглиблює
хаотичний стан на шкоду нашим інтересам» 2.
Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо
України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу
національного самовизначення, попри небезпеку зростання національних
рухів на територіях, що перебували під його контролем.
Центральні держави бажали сепаратного миру з Росією, а для
Австро-Угорщини, зважаючи на її катастрофічний стан, такий мир був конче
необхідний. Водночас їм доводилося враховувати можливість укорінення
Англії та Франції у новостворених державах. Останнє підштовхувало
Німеччину до узгодження інтересів з Росією. Вимоги німців щодо
російських територій були мінімальними і заторкували лише Литву й
Курляндію. Центральні держави мали визначити майбутню долю цих областей
з урахуванням бажання місцевого населення. Конґресова Польща теж мала
стати незалежною державою, тісно зв’язаною з Німеччиною і
Австро-Угорщиною. Росія мусила негайно укласти мир з УНР і визнати її
мирний договір з Четвірним союзом.
Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року.
Поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна.
Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що,
крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати
права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій,
Фламандії, Iрландії, Єгипту і Персії.
25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником
політичного відділу Головного командування німецької армії генералом
Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо
України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала
підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що
відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх
аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і
забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький
Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо
України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.
Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими
політичними змінами в Україні.
Протоколи Берестейських переговорів України з Центральними державами
свідчать про те, що німецькі представники жодного разу не підкреслили
своїх прав на військове втручання чи економічне проникнення. Звернення
до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло
від українських делеґатів після підписання мирного договору, в умовах
очевидної кризи київського уряду. Генерал Гофман писав у своїх спогадах:
«Що ми не могли в цьому проханні відмовити, було для мене логічною
конечністю. Ми сказали А і мусили сказати Б, ми визнали український уряд
як правочинний і уклали з ним мир; отже, мусили дбати, щоб укладений мир
справді втілився у життя, а для цього потрібно було насамперед
підтримати уряд, який з нами замирився. Тому наші війська увійшли в
Україну» 3.
2. Генеральний план «Ост»
Апогеєм масового нищення людей на територіях Сходу мало стати виконання
ґрандіозної програми етноциду, розробка якої почалася відразу після
розгрому та окупації Польщі. 7 жовтня 1939 р. Гітлер підписав декрет про
посилення німецької нації. Зокрема, передбачалось повернути з-за кордону
німецьких громадян та фольксдойчів, створити нові німецькі колонії та
нове німецьке селянство 30. Саме цей декрет започаткував усі наведені
вище та ряд інших людожерлих директив і наказів, що їх виконання стало
змістом німецької політики в окупованій Україні. Саме він поклав початок
створенню і запустив у дію механізм знелюднення східних територій — від
розстрілу заручників до газових камер — «фабрик смерті».
Замисливши здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на
них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре
вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації
бачилося як зростання німецького сільського населення, але не в самій
Німеччині, бо там уже всі ґрунти розібрано. Україна завжди розглядалася
з Німеччини як ідеальний реґіон для сільського господарства. Тому вона
не могла не стати об’єктом виняткового значення у майбутній нацистській
політиці онімечення Сходу. Українському народові це несло особливу
загрозу 31.
Зробившись райхскомісаром із проблем посилення німецької нації, Гіммлер
негайно створив відповідний райхскомісаріат також у системі СС. Його
плановий відділ заходився розробляти план понімечення Сходу, що дістав
назву ґенерального плану «Ост» (Схід).
Генеральна ідея плану полягала в тому, що слов’янське населення в
основній своїй масі підлягало депортації до Сибіру, а на його місце мали
селитися німці та люди інших національностей германського кореня. Відомі
тільки фраґменти плану «Ост». Зокрема, в них фігурує Галичина, з якої
планувалося депортувати 65 % місцевого населення 32.
Перший етап здійснення плану був розрахований на 25–30 повоєнних років.
Протягом цього періоду на просторах європейської частини СРСР мала бути
утворена мережа «марок» — колоній з німецьким населенням 33. Понімеченню
підлягала саме територія, а не населення.
У своїх розмовах за вечірнім столом, що стенографувалися, Гітлер
найчастіше згадував Україну. Він казав: «Ми візьмемо південну частину
України, перш за все Крим, і зробимо її суто німецькою колонією. Буде
неважко вигнати геть населення, яке тут є зараз… За сотню років тут
житимуть мільйони німецьких селян. Сто тридцять мільйонів населення в
райху, дев’яносто в Україні» 34. Багатства України доводили його до
екстазу: «Де ще є район, здатний давати залізо, що своєю якістю
рівнялося б із українським? Україна має марґанець, за яким до неї
звертається навіть Америка. А крім того — стільки інших
можливостей!» 35.
До понімечення української землі гітлерівці взялися, не чекаючи
закінчення війни. Першою його формою було утворення
сільськогосподарських маєтків для есесівців на Україні. Про долю
місцевого населення виразно говорить те, що головним управителем цих
маєтків у липні 1942 р. було призначено О.Поля — начальника всієї
системи гітлерівських концтаборів, яка теж являла собою одну з ланок
організації СС.
Власниками нових маєтків, що їх загальна площа на території від України
до Прибалтики досягла 600 тис. га 36, не випадково були есесівці, бо вся
справа понімечення від початку до кінця мала перебувати винятково у
віданні есесівських органів. Займаючи привілейоване становище в
державній структурі гітлерівської Німеччини, вони прагнули зняти всі
вершки зі здобичі, не рахуючись з апетитами своїх колеґ із вермахту.
Описування майбутнього збагачення німецьких солдатів і офіцерів за
рахунок загарбаних радянських земель було одним із головних мотивів
фашистської пропаґанди. Тим часом есесівські офіцери здобували маєтки,
прагнучи нахапати якнайбільше. Дійшло до того, що 26 жовтня 1942 р.
Гіммлер змушений був видати циркуляр, у якому говорилося, що деякі його
підлеглі втратили чуття міри у надбанні власності на Сході 37.
Вже 1942 р. були зроблені перші кроки до здійснення основної ідеї
ґенерального плану «Ост». У липні 1942 р., у зв’язку з перенесенням
центру ваги воєнних операцій на південне крило радянсько-німецького
фронту, ставка Гітлера була переведена в околиці Вінниці, звідки
почалось виселення українців і куди Гіммлер наказав переселити 10 тис.
німців 38. 15 жовтня розпорядженням Коха, райхскомісара України,
суцільна зона виселення була поширена на південну частину суміжної
Житомирської області. Тут вона охоплювала до 60 населених пунктів 39.
Весь цей район одержав назву «Хеґельвальд». 12 грудня, після того, як
операцію в основному було завершено, Кох видав наказ про утворення
«німецької переселенської округи Хеґельвальд» площею 500 кв.км і з
населенням близько 9 тис. чол 40. Відповідно до ґенерального плану «Ост»
округа була вилучена з відання райхскомісаріату Україна і передана під
управління есесівських органів 41.
3. Політика нацистів щодо ОУН
Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати
українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення
з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню
української соборної самостійної держави, погоди лися піти на
співпрацю 42. Іншої зовнішньої сили, яка допомогла б українському
народові відновити власну державність, націоналісти на той час не
бачили. При цьому керівництву Організації українських націоналістів
(ОУН) були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання
впливати на німецьку політику щодо України.
30 червня 1941 року у Львові в присутності німецьких властей «Рішенням
№1 Національних зборів українців» проголошується Акт відновлення
Української Держави. У документі зазначалося: «Відновлена Українська
Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною
Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в
Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під
московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що
творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною
німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну
Українську Державу і новий лад у цілому світі» 43.
7„;z=ooooooooaOOOOOOOOOOOaOOO
?
ні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН
відкликати Акт 30 червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії
фашистської каральної системи. Радянські органи безпеки з цього приводу
свідчили: «Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом
кількох років обіцяла ОУНівцям виконати основний пункт їхньої
«програми», фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих
заходів до припинення діяльності українських націоналістів на створення
«Самостійної України», заарештували Бандеру, вигнали з України інших
провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації
залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх
«небажаними елементами» 44.
Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів, аби припиняти
діяльність похідних оунівських груп, що на окупованій території
організовували українську владу (так, від Василькова було повернуто
групу, яка мала проголосити в Києві відновлення самостійної України), а
й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, які
підтримували в цьому українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про
уповноваженого при військовій групі «Зюд» професора Коха, який, за
визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., «підтримував
українські прагнення до створення самостійної держави такою мірою, що це
було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам.
Так, професор Кох схвалив утворення Волинської української ради
довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали
повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати
керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати
українські суди і призначати суддів; крім того, видавати різноманітні
накази й розпорядження українським властям» 45.
Донесення радянського партизанського командира Сабурова свідчить: «Коли
гітлерівці відмовили бандерівцям в обіцяній їм раніше «самостійності»
України і почали арештовувати бандерівців, останні перейшли в підпілля.
Свою діяльність у підпіллі бандерівці спрямували на створення резервів
для організації «Української національної армії». Вони спиралися на
начальників поліції, командирів українських військових частин, створених
німцями, бургомістрів, старост і вчителів, щоб через них впливати на
їхніх підлеглих та оточення. Внаслідок цього поліція й козаки стали
головним каналом створення й озброєння націоналістичних загонів
бандерівців. Своїм завданням бандерівці поставили: використати момент
знекровлення на фронтах сил Червоної Армії та німецької армії й підняти
на Україні повстання (чи, як вони називають, «революцію»), захопити
своїми силами міста й залізничні вузли й проголосити «самостійну
Україну» 46. Такий зініційований ОУН антигітлерівський виступ
націоналістів справді стався навесні 1943 року, коли вся українська
поліція перейшла протягом однієї ночі до лав Української Повстанської
Армії, яка воювала збройно проти окупантів за утвердження на власній
етнічній території української держави.
Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з УПА 47.
Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв
«колаборантів» у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви
документально засвідчують сотні боїв УПА з фашистами, зокрема на Волині
в березні — квітні 1943 р. 48.
Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території
України. Так, у донесенні від 24 травня 1943 р. наркома держбезпеки УРСР
Савченка на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху
Строкача повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів
свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед
оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не
згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили
її. Поширивши свою діяльність на всю окуповану територію України, у всі
області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні
організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і
друкарні, готує кадри для збройної боротьби» 49.
Антифашистську боротьбу українські націоналісти розгорнули поза межами
УРСР, дуже активно — на українських етнічних землях (Берестейщині,
Пинщині, Холмщині, Надсянні), а крім того — безпосередньо на території
«третього рейху». На це чітко вказують документи НКВС УРСР 50, а також
німецькі 51, зокрема й про арешти великої групи бандерівців у
Брауншвейґу, Дрездені, Лейпціґу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні,
Празі, Бреслау, Данціґу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо 52.
4. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)
Домінантою зовнішньої політики ФРН в 50-ті роки була «реабілітація
іміджу Західної Німеччини в Європі. В умовах розколу німецької нації і
жорсткого протистояння періоду «холодної війни» перевага віддавалася
«західному» вектору зовнішньої політики ФРН. «Східний» напрямок
обслуговував потреби конфронтації СРСР та США в Європі.
Основним завданням зовнішньої політики ФРН канцлер К. Аденауер вважав
інтеґрацію держави в західні економічні, політичні та військові
структури. Після вступу ФРН до НАТО і утворення ОВД, у вересні 1955 р.
під час візиту К.Аденауера до Москви ФРН встановила дипломатичні
відносини з СРСР. Політичні кола, суспільна думка ФРН сприймали СРСР як
унітарну «супердержаву», тому реальна політика Бонна щодо СРСР
концентрувалася навколо Москви. УРСР, як і інші союзні республіки, не
брались до уваги. За тих історичних умов інший підхід міг бути лише
утопією. Вбивство 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені С.Бандери на деякий час
загострило стосунки між ФРН і СРСР, але «концептуальної революції» в
ставленні Західної Німеччини до України стимулювати не могло.
Співробітництво між НДР і Україною відбувалося лише в контексті
стосунків «першої німецької соціалістичної держави» з Радянським Союзом.
У 1957 році ФРН підписала Римський договір про створення Європейського
Економічного Співтовариства. В.Брандт зазначав, що «через Європу
Німеччина повертається до самої себе та до творчих сил своєї історії».
Один із «батьків» західноєвропейського єднання Жан Монне вважав, що
поглиблення західноєвропейської інтеґрації може замінити німцям ФРН
національну єдність.
У зовнішньополітичній концепції ФРН тенденція відмови від «холодного
миру» з СРСР виявилася лише після приходу до влади у Бонні 1966 р.
«великої коаліції» ХДС/ХСС/СДПН. Канцлер В. Брандт у своїх спогадах так
визначив парадигму «нової східної політики»: «Відкрити власним німецьким
ключем двері, які ведуть до розрядки, і покласти край розколу
Німеччини». Московський договір 12 серпня 1970 року заклав фундамент
постконфронтаційного етапу в стосунках СРСР і ФРН. У історичній
перспективі цей договір витяг перший камінець з Берлінського муру.
5. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної
Німеччини
Мета утворення мирним шляхом об’єднаної демократичної Німеччини
визначала стратегію і тактику ФРН щодо Радянського Союзу. На етапі
розпаду СРСР і в процесі об’єднання Німеччини для Бонна головним було не
дратувати Москву активним спілкуванням із національними незалежницькими
рухами, що набували розвитку в республіках. Тому Німеччина дуже
помірковано і обережно ставилась до нових незалежних держав, які
утворились після розпаду СРСР.
Місце незалежної України в зовнішньополітичній концепції об’єднаної
Німеччини можна визначити, проаналізувавши стратегічні цілі політики ФРН
стосовно Центральної та Східної Європи і Росії.
На початку 90-х років ХХ століття трансформується парадигма зовнішньої
політики ФРН. Американський політолог Г.Гайпел вважає, що за часів
«холодної війни» в основі зовнішньої політики ФРН були принципи
«ідеалізму і прагнення балансу» 53. В умовах історичних перетворень у
Європі в 1990 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН Г.Д.Геншер
визначив нову концептуальну парадигму: «Ми бажаємо динаміки в
стабільності» 54. Саме такий підхід визначав позицію ФРН в умовах
геополітичних змін у Європі на початку 90-х років. Національні інтереси
спонукали Німеччину не до втечі під дах західних інституцій, а до
активної концептуальної розробки нової політики стосовно СРСР і країн
Східної Європи. 3 жовтня 1990 року Німеччина стала єдиною. В серці
Європи виникла велика держава з глобальними зовнішньополітичними
інтересами, яка шукає для себе нову роль на світовій арені і має
об’єктивну глибоку зацікавленість у східноєвропейському реґіоні.
Об’єктивно це концентрується у європейському напрямку зовнішньої
політики об’єднаної Німеччини: «Створення довготривалого мирного устрою
для всієї Європи; приєднання до Європейського Союзу держав Центральної і
Східної Європи; економічно здоровий і політично дієздатний Європейський
Союз» — ось як його визначає міністр закордонних справ ФРН К.
Кінкель 55.
letter-spacing:-.25pt;Незалежна Україна практично відразу зайняла свою
«нішу» в зовнішньополітичній доктрині Німеччини. ФРН з повагою сприйняла
наслідки референдуму 1 грудня 1991 р. про незалежність України. Вже 17
січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини між Бонном і
Києвом. Першим посольством західної країни в незалежній України стало
посольство об’єднаної Німеччини.
Спільна декларація про основи взаємин між ФРН та Україною наочно
продемонструвала нову концепцію політики ФРН стосовно України.
«Федеративна Республіка Німеччина і Україна… пам’ятають злощасні етапи
нещодавної європейської історії… і прагнуть зробити свій внесок заради
миру в Європі і в усьому світі. Це відповідає глибинним потребам
німецького і українського народів» 56. Однак «російський чинник» в
німецько-українських відносинах залишається помітним. Росія здобула у
спадок від колишнього СРСР правову базу для розвитку співробітництва з
ФРН до 2010 року. Україні довелося з нуля починати створювати таку
договірно-правову базу. На початку 90-х років Німеччина почувала себе
зобов’язаною «віддячити» Росії за її згоду на об’єднання Німеччини. У
цей час політика ФРН щодо Росії була спрямована на забезпечення
сприятливих дипломатичних умов об’єднання, своєчасного виводу військ
колишнього СРСР, вільного доступу до російських енерґоресурсів і
сировини. Геополітично стабільна Росія з демократичним правлінням, без
злиднів і без імперського експансіонізму — концептуальна мета німецької
політики щодо Москви.
Разом з тим і Україна не відчула дискримінаційного підходу з боку Бонна.
Поступово в зовнішньополітичній концепції ФРН формується модель
рівноцінного підходу до України і Росії. Загалом саме об’єднана
Німеччина стимулює в ЄС визначення політики щодо СНД. «Підписання
Договору про партнерство і співробітництво з Росією, Україною і іншими
державами СНД, — підкреслив К.Кінкель,— має для нас велике значення» 57.
Залучення до асоційованого членства в ЄС, реалістична економічна
допомога, поступове створення умов для взаємного зближення — основні
принципи німецької політики щодо України. Просування українських реформ
збільшить потенціал і пріоритетність для Німеччини відносин з незалежною
Україною.
Формування концептуальних засад політики Німеччини стосовно України
відбувається в складних історичних умовах. Німеччина об’єктивно сприймає
геополітичне значення України для стабільності в Європі та на всьому
«євразійському» просторі, вважаючи, що незалежність України закріплює і
робить незворотними геополітичні зміни, які відбулися в Європі у
1989–1991 роках.
Німеччина наголошує на своїх намірах послідовно розвивати дружбу та
співробітництво. Реалізм, прагматизм, толерантність стали визначальними
принципами політики Німеччини щодо України в останні роки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
