СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА ТА ЇЇ ПРОВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ.

Царський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль
у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові
країни. “Столипін, писав В.І.Ленін, — намагався… старе самодержавство
переробити в буржуазну монархію…” Щоб відвернути селян від боротьби за
поміщицькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприяти
розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну
базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його
опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити нову аграрну
реформу, головним провідником якої став Столипін.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за
яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь
який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної
йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю,
мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку –
“відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то
така ділянка називалася “хутором”.

Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був
затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9
листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і
закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року
зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних
власників обов`язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з
часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика
передбачала здіснення трьох груп законів:

Зруйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність.

Насадження на селі хутірського і відрубного господарства.

Переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у
цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в
руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо
бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній
господарство і змушена була продавати її куркулям. “Це, — писав
В.І.Ленін – другий великий крок масового селянства над селянством в
інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька “чистка земель” для
капіталізму”.

Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові
землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були
поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що
руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до
повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті
здебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по
1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в
особисту власність 2794 тисячі десятин землі, що становило 30,2 % від
загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з
общини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів,
на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі і
Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині
стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно
охоплювало близько половини сільських дворів.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на
хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням
хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих
господарів – куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. З
другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався
роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але
досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок
1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хуторських
і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості
селянських дворів.

На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести
господарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі.
Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й
перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів
селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч
чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячі бідняцьких господарств
продали 744 тисячі десятин закріпленої за ними землі. Її скуповували,
часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів
відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк
скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами
розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через
банк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність
Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських
господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змоги
виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля
поверталася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення
селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він
намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і “розрідити”
атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у
Сибір. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 р.р.
туди виїхало близько 1 млн. чоловік, з Полтавщини й Чернігівщини – понад
350 тисяч чоловік.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці
їхали туди в вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної
домогти не було налагоджено, нові місця переселення не були підготовлені
тощо. Через що смертність серед переселенців досягла в окремих випадках
30-40 %. Багато з них зовсім розорившись, поверталися на попередні місця
проживання. У 1911 році на Україну повернулося близько 70 %
переселенців.

Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного
права 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії в
буржуазну монархію: вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин
на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна
власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель
у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив,
підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства,
диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети – не
забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла
економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння.
Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в
особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці
виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності
на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства
посилювалася. У період реакції в 1907-1910 р.р. на Україні відбулося
1400 селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і
куркульських господарств.

Не розв`язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень,
столипінська аграрна політика не змогла запобігти наростанню
революційної кризи і закінчилася крахом. “Над цією “великою реформою”, —
писав В.І.Ленін, — віє подих смерті. Ця реформа стала останнім клапаном,
який “можна було відкрити, не експропріюючи всього поміщицького
землеволодіння.

Похожие записи