Реферат на тему:

Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного
відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної
пісенної творчості

Народну пісню справедливо вважають енциклопедією буття етносу.
Український пісенний фольклор відобразив світогляд народу від стану
племені до народності і нації. Найперші вірування і християнська віра,
звичаї і обряди, праця і побут, мораль і емоційно-образне сприйняття
світу та свого місця в ньому, суспільні та особистісні взаємини
оспівувалися українським народом та передавалися наступним поколінням із
вуст до уст. Саме таким чином наслідувалась етнопедагогічна мудрість, що
протягом століть виходила з позицій глибоко гуманістичної народної
моралі, етики. Українці повсякчас орієнтувались на виверені цінності:
любов до Бога, родини та вітчизни, до природи і рідного краю, шанування
людини та її чеснот, повагу до землі й праці тощо. Першовартості віками
складалися у єдину і неповторну систему, що виразила менталітет етносу,
особливості народної душі, українського характеру, національного
виховання. Наш генетичний етнокод зберігся у багатьох формах усної
народної творчості, що легко запом’ятовувались. Найяскравішою з них є
пісенний фольклор. “Нема двох думок, що наша народна пісня є одним із
найкращих і найбагатших проявів прикмет нашого народу і в цій ділянці
займає між усіма культурними народами світу одно з перших місць…” [1,
691].

Надбання народного мистецтва донині слугують могутнім засобом виховання
українців. У цьому чимала заслуга музичної фольклористики (на певних
етапах існування наука мала назви, які з сучасних поглядів лише
частково синонімічні: музична етнографія, музична антропологія,
етномузикологія тощо). Розвиток музичної етнографії взаємопов’язаний з
добою національного відродження України ХІХ століття.

Відомий етнопсихолог О.Кульчицький зазначає, що “такі основні поняття
гуманістичної дійсності, як народ, народоправство, воля, держава,
державна установа, суспільний лад і т.д., наповнюються конкретним
змістом лише під впливом історичного буття…” [5, 714]. Вітчизняні
дослідники феномену піднесення національної самосвідомості довели, що
його початки сягають останньої чверті ХVIII ст. На думку видатного
українського історика Дм.Дорошенка, підставами для відродження нації
були історична традиція й ідея народності [6, 209].

“Історична свідомість українського народу – між іншим, завдяки
розповсюдженню козацької думи – ніколи не вгасала, і тому домінанта
поразки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля, що
взагалі характеризує почини нашої історії, безперечно, могла іноді
надавати нашій національній психіці деякого забарвлення фаталістичного
песимізму” [5, 714]. Історична традиція збереглась, зокрема, в
Гетьманщині та в Слобідській Україні, що тривалий час мали політичну і
культурну окремішність. За часи російського урядування нціональне і
культурне піднесення на Лівобережній Україні спричинила боротьба за
привелеї станового дворянства, нащадків української козацької старшини.
З кінця ХVIII ст. протягом кількох десятиліть ціла низка їх
представників (Чаниші, Полетики, Чепи, Милорадовичі) намагалась
захистити станові права. Доказами слугували історичні матеріали:
літописи, хроніки, грамоти, акти та ін. З ідейного боку свою справу
українське дворянство вважало виявом патріотизму [6, 210].

Пробудження української народності й початки музичної фольклористики
взаємообумовлені та пов’язані з європейською романтичною ідеєю. Поняття
про націю та її права почали формуватися на Заході у другій половині
ХVIII ст. , наприкінці XVIII ст. народ вже усвідомлювався як єдність.
Інтерес до етнічних культурних джерел та національної історії вплинули
на виникнення романтизму як художньої течії. Митці діставали натхнення з
народної творчості, героїв убачали в етносі. Художня течія спричинила
народознавчі студії в Англії та Німеччині, далі на слов’янських землях.
На початку ХІХ ст. з’явились перші розвідки з фольклористики та
етнографії чеських, польських, сербських, російських дослідників.
Спочатку такі праці обмежувались описами різних ділянок етничної
культури: звичаїв, казок, пісень тощо. Згодом “стали основою глибших
студій над життям народу та його духовної творчості, а в тому і до
досліджень народної мови та її особливостей” [6, 210]. І навпаки,
етнографія “не тільки викликала переворот у житті менших і більших
народів, але й мала рішучий вплив на літератури в цілій Європі, давши
основу в них романтичному напрямові, з якого розвивався опісля
реалістичний напрям” [2, 37]. Українська музична фольклористика у
загальнім поході вибилася наперед, через що її заслуги найзначніші [2,
38] і виходять за межі вітчизняної науки.

Найдавніші з відомих записів текстів української народної пісні
датуються ХVI ст. і належать до жанрів високого етосу (балада про
Стефана Воєводу “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш (1550-1570 рр.), балада
про Козака Плахту і Кулину (1625 р.), дума про козака Голоту (1684 р.)).
Це відповідало смакам освіченого люду тих часів до творів морального
змісту з дидактичним нахилом.

Перші відомі нотні рукописи з народного мистецтва стосуються початку
ХVII ст. Вони здійснювалися буквенною, цифровою, лінійною нотацією. Не
виключена можливість фіксації музичного фольклору крюками, проте такі
зразки невідомі. У Державному історичному музеї Росії (м. Москва)
зберігається рукописний збірник, упорядкування якого пов’язують із
вихованцем Києво-Могилянської Академії З.Дзюбаревичем. Подані в ньому
пісні типу кантів “Скажи мені, соловейку, правду”, “Ой біда, біда, мені,
чайці небозі”, “Ой коли любиш” та ін. свідчать про особливості
початкового студівання наспівів.

Кроком уперед є записи в збірці Д.Рудницького – Л.Гінтова кінця XVII –
початку XVIII ст. (з них шість українських пісень опублікував В.Перетц у
“Заметках и материалах для истории песни в России”. – СПб., 1901),
анонімному рукописному збірнику, який зберігається в ІМФЕ АН України та
деяких інших. Більшість із наспівів у них мають ритмомелодіку гімничного
типу, що наближений до церковних розспівів.

Кантова стилістика притаманна й “Сокиринському вертепу”, що був
складений бурсаками. Його знайшов Г.Галаган близько 1770 р. у селі
Сокиринцях (Галаган Г. Малорусский вертеп // Киевская старина. – 1882. –
Х. – С. 10), але лише дослідники наступного покоління визнали цю збірку
цікавою та цінною.

Традицію продовжили численні “Богогласники” (перше видання – 1790 р.),
що до кінця ХІХ ст. репрезентували мелодії анонімних авторів на
релігійні тексти. Вони призначилися до різдвяних церковних святкувань.
Наспіви з “Богогласників” варіювалися народом. Із них чимало побутують
донині, особливо у західних областях України. Значна частина колядок
фольклоризувалася, наприклад: “Нова рада стала”, “Небо і земля нині
торжествують”, “Бог предвічний” та ін.

Отже, ранні студії недосконалі щодо методів етнографії, але вони
свідчать про живий інтерес до народної творчості, усвідомлення збирачами
національної стилістики. Перші рукописні й друковані примірники XVI-XVII
ст. розкривають естетико-виховні вартості епохи: глибоку релігійність і
високі моральні якості українця, серйозне ставлення до мистецтва і
навколишньої дійсності. Етичні вимоги не дозволяли освіченим верствам
цікавитися “зниженим” боком життя, що пояснює відсутність відповідних
жанрів (танцювальних, жартівливих пісень тощо) у віршованих і нотних
збірках фольклору.

Ставлення до народного мистецтва змінилося наприкінці XVIII ст.
Культурний злам спричинив зацікавлення фольклором у широких колах і
низку друкованих етнографічних досліджень.

Збирачі поволі відмовлялися від стилізованих наспівів типу канта чи
канта-романса і студіювали власне народні пісні. Художні потреби
викликали появу репертуарних пісенників для домашнього музикування. Вони
пропонували аматорам народної мелодії для голосу з акомпанементом,
переважно фортепіано.

Першим таким виданням у Росії було “Собрание русских простых песен с
нотами” В.Трутовського, українця за походженням і вихованця глухівської
школи. Збірник складався з чотирьох випусків (1776-1795 рр.). У третій
та четвертій частинах опубліковано 13 найпопулярніших на той час
українських пісень, переважно про кохання і жартівливих: “Ой коли я
Прудиса любила”, “Ой послала мене мати”, “На бережку у ставка” тощо.
Декілька пісень (“Їхав козак за Дунай”, “Ой під вишнею”, “Нашла мене
мати у тину”, “Котилися вози з гори”) було вміщено у трьох частинах
пісенника І.Герстенберга – Ф.Дітмара (1797-1798 рр.).

Особливе визнання отримала праця Львова – Прача “Собрание народных
русских песен с их голосами на музыку положил Иван Прач” (1790; 1806;
1815 рр.). У передмові до збірки М.Львов уперше в історії фольклористики
виклав теоретичні погляди на народну пісню, здійснив спробу
порівняльного аналізу української та російської мелодій. Укладачі вперше
провели систематизацію зразків, переважно за жанровими ознаками.
Український музичний фольклор було виділено в окремий розділ. Частина
текстів і деякі мелодії у пісеннику Львова – Прача співпали із записами
Трутовського і раніших упорядників, але збірка Прача була визнана значно
кращою. По-перше, укладач урізноманітнив супровід, що добре помітно саме
на повторюваних зразках: “Ой кряче, кряче да чорненький ворон”, “На
бережку у ставка”. По-друге, відбір варіантів мелодій був зроблений із
більшим смаком, з тоншим відчуттям національної визначеності (наприклад,
“Ой гай, гай, гай зелененький”, “Чи я ж кому виноват”, “Ой послала мене
мати”). Про активну дослідницьку діяльність Прача свідчать українські
пісні, які були опубліковані вперше: “Гей, у полі вишня”, “Что тая
Кулина?”, “Щука-риба в морі гуляє доволі”, “Біду собі купила” та ін.
Пісні у збірці насичені гумором, їх зміст відтворює стосунки між козаком
і дівчиною, чоловіком і дружиною, що було характерною рисою тогочасних
популярних видань. Варто зазначити, що деякі обробки українських пісень
І.Прач довершував інструментальними постлюдіями на зразок давнього
бандурного акомпанементу (“В славнім городі Переяславі”, “Ой на гречці
білий цвіт”, “Да просив мене Гарасим”). У них відчувається наліт
салонності, наслідування європейських форм опрацювання матеріалу, що
відбивало типові смаки дворянського середовища. Зібрання Львова – Прача
привернуло увагу не тільки аматорів, але й композиторів: мелодії із
пісенника використали у своїх творах Бетховен, Россіні, Аренський,
Чайковський, Балакірєв, Бородін, Мусоргський, Римський-Корсаков,
Глазунов, Рахманінов та ін. Отже, збірка Львова-Прача була вагомим
досягненням у галузі фольклористики. Вона зберегла наукове значення для
наступних дослідників російської та української народної музики.
Звернення до українських пісень у російських виданнях обумовлено певними
традиціями: наборами півчих із України до придворної капели —
запрошенням музикантів і науковців. Українські митці відіграли значну
роль у культурному житті Москви й Петербурга. Завдяки їм наша народна
пісня потрапила у музичний побут, у рукописні й друковані збірки.

Краса українських мелодій захоплювала багатьох чужинців із усього
культурного світу. Низка публікацій з українського фольклору належала
представникам інших слов’янських народів, переважно полякам і чехам,
менше росіянам. Найбільший внесок у цю справу зробив польський
композитор і вчений О.Кольберг: у збірках “Покуття” (4 томи, 1882-1889
рр.), “Волинь” (1907 р.) та деяких інших працях він занотував чимало
українських пісень. Його загальна музична спадщина (разом із польськими
й іншими слов’янськими мелодіями) становить 15 тисяч пісенних й
інструментальних зразків. Чимало іноземних етнографів не тільки
опублікували записи інших збирачів, а й провели власні розвідки на
теренах України. З них першим був польський дослідник
З.Доленга-Ходаковський, який записав багато етнографічних матеріалів
Галичини, Волині, Київщини, Полтавщини (1814-1818 рр.), зокрема понад
2000 пісень. Збіркою Ходаковського у своїх працях скористався Михайло
Максимович.

Сучасна наукова думка вважає рік видання збірника “Малороссийские песни,
изданные М.Максимовичем» (1827 р., Москва) початком власне української
фольклористики. Михайло Максимович (1804-1873 рр.), який був першим
ректором Київського університету св. Володимира, членом-кореспондентом
Петербурзької Академії Наук, мав широкі дослідницькі інтереси. Народну
творчість він збирав і вивчав із юнацьких років. Науковий і культурний
внесок М.Максимовича посягав у тому, що він визначив першорядне значення
народної поезії для розвитку літератури, розглянув фольклор як історичне
культурне джерело і засіб виховання національної свідомості. Свої
погляди М.Максимович виклав у передмові до названої збірки і розвинув у
наступних виданнях (1834, 1849 рр.). Михайло Максимович увів у музичну
фольклористику термін “дума”, який обгрунтував у своїх працях. Усі
збірки пісень видатного науковця присвячені тільки українській народній
творчості. Вади першої праці (відсутність нот) дослідник виправив у
наступному збірнику “Голоса украинских песен, изданные Михаилом
Максимовичем” (1834 р.), який містив народні мелодії зі словами у
супроводі фортепіано. Аранжував збірку О.Аляб’єв. Такий виклад
відповідав аматорським запитам і був головним принципом публікації
народної пісні до початку ХХ століття. Обробки О.Аляб’єва відповідали
традиціям салонного музикування і вирізнялися з-посеред інших гарним
смаком. Вони стримані, дещо в стилі клавесиністів XVIII ст. (“Ой ти
живеш на гороньці”, “Горе ж мені горе”, “Од Полтави до хорола”). У
“Голосах…” М.Максимовича переважали жартівливі та любовні пісні. Однак,
на відміну від попередників, він вперше подав зразки обрядового
фольклору (дві весільні пісні: “За густими лозоньками”, “Да летять
галочки”; веснянку “Ой зоре, зоренько”) та чумацьку пісню “Далі їде
чумак”.

Наступні публікації пісенного фольклору також мали на меті задовольнити
потреби домашнього музикування. До них належали збірники М.Маркевича
“Южно-руські пісні з голосами” (1857 р.), А.Єдлічки “Собрание
малороссийских народных песен” (ч. 1, 1860 р.; ч. 2, 1861 р.),
С.Карпенка “Васильковский соловей” (1864 р.) та деякі інші. Їх жанровий
склад обмежувався родинно-побутовими і любовними піснями. Думи,
історичні, календарно-обрядові й родинно-обрядові пісні включалися у
збірники як виняток. Обов’язковий інструментальний супровід обмежував
друкування сільських форм побутового музикування, зокрема народного
багатоголосся і мелодій для кобзи, бандури тощо.

Паралельно з аматорсько-прикладним напрямом у збиранні, опрацюванні й
публікації народних пісень поступово формувалися наукові погляди на
музичний фольклор. Деякі дослідники висловлювали думку, що народна пісня
не потребує обробки; вивчення музичного фольклору як самостійного явища
розкриває широкі можливості для пізнання національного характеру. З
другої половини ХІХ ст. починали закладатися грунтовні
науково-етнографічні методи.

gd?dU

х дві хорових розкладки: веснянка “На тобі, боже, що мені не гоже” і
жартівлива “Дівка в сінях стояла”). У передмові упорядник висловив
думку, що музичний матеріал збірки допоможе краще вивчити життя народу,
його мову і пісенну культуру, регіональні особливості народної
творчості. Пісенник містив довідкові матеріали: вказівки на джерела,
алфавітний покажчик тощо. Збірка користувалась великою популярністю
серед різних верств українців.

Значну роль у вітчизняній фольклористиці відіграла стаття О.Сєрова
“Музыка южно-русских песен” (“Основа”, 1861, №3, 4). Публікація була
проілюстрована українськими наспівами, які записав О.Маркович і
аранжував О.Сєров (із консультаціями збирача). Для них пісня була живою
народною мовою, самостійним художнім організмом. Тому О.Сєров головною
метою обробки вважав збереження народної мелодії та підкреслював її
провідне значення стриманим супроводом, у якому уникав складних
гармоній. Партія фортепіано відтворювала типові мелодичні звороти
української народної пісні. У статті автор розкрив характер кожної
поданої пісні та її зв’язок з історією і життям, визначив особливості
музичної побудови, навів детальні дані про походження кожного запису,
рекомендував використовувати народні мелодії у композиторській практиці
(зокрема “Побратався сокіл”). Таким чином, праця О.Сєрова позитивно
вплинула на розвиток жанру обробки народної пісні, мала велике наукове і
загально-культурне значення.

Протилежну думку щодо опрацювання народної пісні висловив П.Сокальський
у збірнику “Малороссийские и белорусские песни…” у 60-х рр. ХІХ ст.
(посмертне видання 1903 р.) та критичних статтях (наприклад, “Про музику
в Росії” 1862 р.). Він вважав, що народна мелодія є тематичним
матеріалом, який підлягає збагаченню засобами сучасної композиторської
техніки. П.Сокальський ставив за мету відтворити художній образ пісні у
формі салонної п’єски, отже зацікавити освічену публіку і заохотити її
до співу. Композитор окреслив умови професійної обробки: гармонія і
фактура супроводу повинні відповідати змісту і характеру співу. “Народну
музику Сокальський розглядав завжди у зв’язку з конкретними грунтовими
зв’язками й особливостями національними, історичними, навіть
суспільними” [3, 177].

Питання, що хвилювали фольклористів ХІХ ст., зокрема тему еволюції
музичного мислення, П.Сокальський охопив у грунтовному дослідженні
“Руська народна музика великоросійська та малоросійська в її будові
мелодичній і ритмічній та відмінність її від основ сучасної гармонійної
музики” (вид. 1888 р.).Цією працею він заклав теоретичні основи музичної
фольклористики. Незначні вади дослідження цілком перекреслюються
передовим науковим аналізом мелодій і досконалим викладом. “Руська
народна музика…” стала важливим етапом у розвитку етнографії.

До наступних досліджень наукового характеру належали “Українські народні
пісні, видані коштом О.С.Балліної” (СПб., 1863 р.), “Народні пісні з
голосом” О.Гулака-Артемовського (К., 1868 р.), “Двести шестнадцать
народных украинских напевов” О.Рубця (М., 1872 р.).

Пісні, видані коштом Балліної, були записані видатним лінгвістом
О.Потебнею у Харкові та Ромнах. У збірці були допущені друкарські
помилки та неточності у нотації, але з наукового боку вона мала значну
цінність. Дослідник подав 63 українські пісні без музичного супроводу,
основу матеріалу становили сольні народні мелодії переважно сільського
походження, чимало з них були опубліковані вперше. О.Потебня хоча не
вийшов за рамки традиційної жанрово-тематичної групи (пісні про кохання,
про жіночу долю, соціально-побутові), але у доборі зразків лірики виявив
вишуканий смак: пісні вирізняються глибиною почуття, художньою
виразністю. У збірці визначного науковця відображені характерні риси
української народної пісні.

Збірник О.Гулака-Артемовського був значним зрушенням у
науково-етнографічних дослідженнях: упорядник уперше використав
українську термінологію для позначення темпу і характеру, включив
багатоголосні народні пісні. У передмові О.Гулак-Артемовський розглянув
питання методики записування музичного фольклору, подав відомості про
попередні видання народних творів (1777-1860 рр.), торкнувся
мовно-діалектних і регіональних особливостей українських пісень. Збірник
визначається грунтовним опрацюванням матеріалу.

У справу національного піднесення вагомий внесок зробили вітчизняні
літератори та діячі культури.

Визначне місце в історії української етнографії належить Тарасу
Шевченку. Відомо, що він знав і любв народну творчість з дитинства, був
талановитим виконавцем українських пісень. Чимало фольклорних творів
Т.Шевченко записав під час наукової подорожі по Правобережній Україні.
Багато з них було втрачено, лише частина текстів українських народних
пісень збереглася в альбомах поета разом з його малюнками та ескізами.
Деякі з пісень, що співав великий Кобзар у товаристві, запам’ятали
О.Красовська та О.Куліш (Ганна Барвінок), а вже з їх голосу записали і
опублікували ці приклади народної творчості М.Лисенко та А.Маркович у
збірках із поміткою “від Шевченка”.

Всебічну етнографічну характеристику українського селянства подав
О.Афанасьєв-Чужбинський у працях “Побут українського селянина” (1855 р.)
та “Загальний погляд на побут Придніпрянського селянина” (1856 р.):
пісні, казки, звичаї, одяг, предмети побуту тощо.

П.Куліш видав два томи збірника “Записки о Южной Руси” (1856, 1857 рр.),
що містили думи, побутові пісні, перекази, легенди. Тексти української
народної творчості у дослідженнях П.Куліша мають вказівку на джерела,
подані докладні біографії кобзарів, співаків, оповідачів. Такою ж
етнографічною методикою користувалися Опанас Маркович та Марко Вовчок.
Подружжям було записано близько 50 тисяч прислів’їв і приказок (частина
з них опублікована у збірнику М.Номиса, 1864 р.), багато пісень і казок.
З голосу Марії Олександрівни німецький композитор Е.Мертке записав
мелодії й аранжував їх. Планувалось видати 8 зошитів під назвою “Двісті
українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів
Едуард Мертке”, на жаль, вийшов із друку лише перший зошит (Лейпциг,
1866 р.).

Славетний український історик М.Костомаров опублікував дослідницькі
праці про історичне значення української народної пісенної творчості
(1872 р.) про історію козацтва в пам’ятках української народної
творчості (1883 р.) та про родинний побут у творах української пісенної
творчості (1905 р.). Велике наукове значення мали розвідки М.Сумцова про
весільні обряди, про український народний побут і його фундаментальна
праця “Сучасна українська етнографія” (1893, 1897 рр.). Значний внесок у
розвиток фольклористики зробив своїми численними науковими дослідженнями
видатний лінгвіст О.Потебня. Українські письменники А.Свидницький,
С.Руданський, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Грінченко, М.Шашкевич,
Я.Головацький, І.Вагилевич, Н.Кобринська та інші студіювали фольклор і
надрукували цінні етнографічні розвідки в українських журналах і
альманах..

Особливо плідною виявилась діяльність П.Чубинського, автора українського
національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Він очолив наукову
експедицію і за два роки видав сім томів “Праць
етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” (1869 –
1870 рр.), у яких органічно поєднав матеріали із різних наукових
галузей: етнографії, історії, статистики, права, економіки. П.Чубинський
удосконалив методи збирання й опрацювання народної. творчості, вперше в
Україні опублікував великі зводи фольклору, зокрема близько 600 пісень
та обрядів календарних народних свят (у 3-му т.) й майже 2000 текстів
весільних обрядів (у 4-му т.).У додатку до 4-го т. було вміщено понад
100 мелодій весільних пісень,які записав М.Лисенко. Праці П.Чубинського
стали своєрідним енциклопедичним посібником народної духовної культури і
були відзначені нагородою Російського географічного товариства. Разом з
П.Чубинським видатними діячами Південно-західного відділу географічного
товариства і авторами значних етнографічних досліджень були
М.Драгоманов, В.Антонович, П.Житецький, І.Рудченко, М.Лисенко, Ф.Вовк,
О.Русов та інші.

Величезний внесок у справу національного відродження зробив І.Франко,
зокрема як голова Етнографічної комісії НТШ і редактор “Етнографічного
збірника”. У ділянці етнографії вагоме місце посіли його розвідки
“Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883 р.), ”Як повстала піснь
людова” (1887 р.), “Студії над українськими народними піснями”(1913 р.),
монументальна шеститомна праця “Галицько-руські народні приповідки”
(1901 – 1910) тощо.

Для становлення музичної етнографії і піднесеннія національної ідеї у
другій половині ХІХ ст особливе значення мала наукова, культурна і
педагогічна діяльнсть М.Лисенка. Його фольклористична спадщина складає:
розвідки, записи народних мелодій у неоздобленій формі, обробки пісень
для голосу з фортепіано, хорові розкладки. М.Лисенко згуртував навколо
себе багатьох носіїв та шанувальників народної пісні, які стали його
кореспондентами і соратниками у ділянці музичної фольклористики.
Протягом життя видатний дослідник записав понад 1500 зразків
народнопісенної творчості, з них опублікував майже половину. Лисенкові
“Збірники українських пісень” (7 випусків: 1868 — 1911 рр.) узагальнили
передові наукові погляди на відтворення живого звучання народного
мистецтва, збереження автентичних рис мелодики у пісні з обробкою,
ствердили естетичний підхід до нотації (записування мелодій розвиненої
форми з вишуканою ритмомелодикою), заклали інтонаційні підвалини
української композиторської школи, стали міцним підгрунтям музичного
виховання. Найбільше використаний Лисенком стиль народної одноголосої
мелодії, наближеної до пісень-романсів, трохи згодом вичерпав свої
можливості, отже дослідник багато зробив для його врятування. Зібрання
М.Лисенка у порівнянні з тогочасними вирізняються вірною фіксацією ритму
і ладу, вказівками на джерела, чіткою систематизацією, жанровою
різноманітністю, свідомим ставленням до варіантності народної пісні як
відбитка регіональних особливостей фольклору тощо.

Між 1886 — 1903 рр М.Лисенко опублікував 12 хорових десятків (народні
пісні в обробці для хору). У збірці “Молодощі” (1875 р.) він подав 25
ігрових пісень з описом виконання і 13 веснянок в обробці для
однорідного хору з фортепіано. Ця збірка була першим посібником з
музичного виховання молоді засобами народної творчості.

Вагоме значення для збереження музичного народного епосу і посилення
інтересу до його носіїв мали розвідка М.Лисенка “Характеристика музичних
особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм”
(думи “Про Хведора безродного”, “Про удову і трьох синів”), надрукована
у “Киевской старине” (1888 р., червень) “Дума про Хмельницького і
Барабаша” й рукописи дум, які були частково опубліковані після смерті
видатного фольклориста.

Отже, діяльність М.Лисенка була підсумком становлення музичної
етнографії ХІХ ст., що отримала значний розвиток (у долідженнях
Б.Грінченка, Ф.Колесси, В.Гнатюка, С.Людкевича, К.Квітки) разом із
найбільшим сплеском національного відродження на початку ХХ ст.

Таким чином, становлення музичної фольклористики другої половини ХІХ ст.
відбувалося у два етапи: 1) музично-культурний, або прикладний, що мав
на меті складення репертуару для домашнього музикування (найглибше
реалізувався у діяльності М.Лисенка); 2) виникнення музичної етнографії
(1880 – 1890 рр.) і формування методів. Зауважимо, що розуміння
етнографічного підходу вже цілком склалося у А.Коципінського і М.Лисенка
на попередньому етапі.

Становлення наукових засад музичної етнографії відбувалось на грунті
глибокого розуміння музичного фольклору як джерела вивчення побуту,
звичаїв, історії народу, його самобутньої ментальності, моральних і
виховних ідеалів. Можна стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. відбулося
усвідомлення вартості народної пісні у неоздобленому вигляді і
першорядного значення мелодії у пісні з супроводом. Наслідками наукового
підходу до студіювання фольклору стали стали три типи збірників: 1)
жанровий (“Чумацкие песни” І.Рудченка, “Купальська справа“ та “Колядки і
щедрівки” М.Лисенка); 2) регіональний (“Покуття” О.Кольберга,
“Гуцульщина” В.Шухевича); 3) мішаного складу (без чіткої
систематизації).

Протягом досліджуваного періоду гедоністичне захоплення фольклором
змінилось прагненням глибокого вивчення народного мистецтва, що
позитивно вплинуло на зміст музичного виховання. За браком підручників з
музики, численні збірники пісень слугували своєрідними навчальними
посібниками для домашнього навчання і закладів освіти. Найбільшими
осередками культури були Київський і Харківський університети, що
виконували функцію наукових і методичних центрів відповідних навчальних
округів. Київському університету св. Володимира час визначив історичну
місію ідейного осередку національного відродження ХІХ ст. Студенти
підхопили заклик професорів М.Максимовича, М.Костомарова та інших
дослідників народної творчості і впровадили в життя їх ідеї: діяв гурток
етнографії, студенський хор, проводились літературно-музичні вечори, що
мали на меті, зокрема, пропагування українського фольклору. За таким
зразком поступово формувалися принципи музичного виховання у передових
навчальних закладах середньої ланки: 1-ій та 2-ій Київських,
Катеринославській, Немирівській гімназіях, деяких приватних навчальних
закладах. Винятково прогресивним було музичне виховання у Колегії Павла
Галагана, який націлював молодь на вивчення історії і культури рідного
народу. Найзначнишим фундатором національної освіти став М.Лисенко, що
поєднав пропагування народної пісні зі створенням української
композиторської школи і викланням у закладах освіти: Київському
інституті шляхетних дівчат, приватних музичних школах Тутковського і
Блюменфельда, згодом у Музично-драматичній школі М Лисенка. Потреба
часу викликала появу низки культурно-освітніх гуртків і товариств, їх
засновниками і активними діячами були шанувальники українського
мистецтва й дослідники музичного фольклору. З-посеред інших товариств
найбільший внесок у музичне виховання молоді засобами народної пісенної
творчості зробили хорові товариства “Бояни”. Українські народні пісні
були включені у новітні посібники з музичного виховання: “Збірник
пісень для шкіл народних …” С.Воробкевича (1870 р.), “Руський співаник
для шкіл народних” В.Матюка (1884 р.), “Руський співаник”
К.Паньківського (1888), “Учебник співу” для викладачів І.Біликовського
(1890 р.) та ін.

Таким чином, становлення музичної фольклористики ХІХ ст. стало дієвим
чинником відродження України і формування національних засад музичного
виховання молоді.

Література:

Барвінський В. Огляд історіі української музики // Історія української
культури. Під загальною редакцією І.Кріп’якевича. ХVзшиток. К.: АТ
“Обереги”, 1993. — С. 691 — 718.

Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість. – К: Наукова думка,
1966. – 248 с.

Каришева Т. Петро Сокальський. – К.: Муз. Україна, 1978. – 192 с.

Квітка К. В. Вибрані статті. – Ч.2. – К.: Муз.Україна, 1986. – 152 с.

Кульчицький О. Риси характерології українського народу // ЕУ. Загальна
частина. – Т. 2. — С. 708 – 718.

Семчишин М. Тисяча років української культури. Вид. 2-е. – К.: АТ “Друга
рука”, 1993. – 500 с.

Похожие записи