Реферат на тему:
Селянський рух на Волині в кінці XVI ст.: спроба статистичного аналізу
Спроба вивчення селянського руху в роки повстань кінця, XVI ст. на
основі «статистичного матеріалу актових книг», заявлена в авторефераті
С. А. Леп`явко, висвітлення там із зрозумілих причин не знайшла; правда,
він дав змогу автору зробити висновок про те, що найважливішим
соціальним наслідком повстання під керівництвом К. Косинського стало
різке збільшення числа селянських втеч, в тому числі і до лав козацтва.
[1, с. 11] Тільки: подібний підхід, який враховував би всі випадки
селянського протесту, зафіксовані в джерелах, міг би значно доповнити
загальну картину вивчення цього першого широкого соціального виступу на
Україні, що охопив широкі простори та різні верстви населення.
До останнього часу можливості реалізації вказаного підходу упиралися в
можливості кожного окремого дослідника, що займався даною проблематикою.
Таким чином, можна зробити висновок, що в даному випадку незадовільний
стан вивчення селянського руху залежав від рівня освоєння джерельної
бази, введення: джерел до наукового обігу; єдиним же виходом з такого
положення була ілюстративність на додаток до теоретичних, а то й
ідеологічних узагальнень. Правда, і на досить обмеженому джерельному
матеріалі радянські історики досягли значних успіхів у дослідженні
різних аспектів такої складної проблеми, як селянський: рух (класова
боротьба).
На сьогодні у розпорядженні істориків з`явилася публікація,, яка
підводить певний фундамент під саме статистичне вивчення проблеми
селянського руху, потенційно уможливлює кількісне наповнення,
доповнення, уточнення чи спростування існуючих к історіографії
положень і висновків. Йдеться; про довгий час ї ґрунтовно
готовану збірку документів і матеріалів. «Селянський рух на Україні
1569—1646 рр.», [2] точніше про вміщену в ній «Хроніку селянського руху
на Україні (1569—1647)» [3, с. 366-481]. Оскільки нашим завданням не є
її рецензування, відзначимо тільки, що посідаючи в структурі публікації
одне з останніх місць, вона є її найважливішою інформаційною (і
пошуковою) частиною, якій: підпорядковані всі інші.
Крім введення до наукового обігу джерел, репрезентативності джерельної
бази не менше значення має і розвиненість методики дослідження даної
проблеми на основі зазначеного підходу. Як: вважає Б. Г. Литвак, остання
досягла того рівня, коли відомо й апробовано багато прийомів, які дають
змогу успішно вивчати подієву сторону селянського руху, дати адекватну
дійсності кількісну характеристику його і центр ваги в цій методиці
посідають кількісні прийоми вивчення. [4, с.136-137] Саме завдяки цим
методам було досягнуто непередбаченого результату — поглиблення якісного
аналізу селянського руху, а саме, визначено масові форми руху,
регіональні особливості, розуміння тактики супротивних сторін, динаміку
тощо. [4, с.139] Необхідно, правда, зазначити, що здійснено це на
матеріалах XIX ст., на більш широкій і репрезентативній джерельній базі,
конкретніших цільових установках, а в результаті і на» значніших
зусиллях і традиціях.
Обов`язковим атрибутом статистичного дослідження селянського руху — і це
визнається всіма істориками — є «хроніка». Вона; носить не лише
інформаційну та пошукову функції, а й забезпечує контроль правильності
підрахунків, можливість використання різними дослідниками, різноманітні
групування загальнодоступного матеріалу. Укладач «хроніки» в згаданому
збірнику, В. В. Страшко відзначив і таку якість хронік подій, як
вичерпність теми, [5, с. 27] наскільки, додамо, можна будь-яку тему на
певний час вичерпати.
Використовуваний укладачами збірки й нами тут термін «хроніка» не зовсім
відповідає його змісту, оскільки точне датування (а то й взагалі
датування) тієї чи іншої події в переважній більшості випадків
неможливе. Тому, очевидно, виходячи з цієї обставини, польські архівісти
результати подібної роботи, також заснованої переважно на документах
судово-адміністративних установ, назвали «Селянська картотека». [6,
с.21]
На основі «хроніки» можна вивчати різні аспекти селянського руху, вона є
базою всебічного дослідження даної проблеми. Але це слід розглядати поки
що тільки як перспективне завдання, враховуючи потребу у розвитку
відповідної методики чи, можливо, пристосуванні існуючої до особливостей
розглядуваного періоду та його джерельної бази. Тому тут розглядаються в
першу чергу саме методичні питання та робиться спроба реалізації лише
одного, найбільш простого, прийому кількісного (статистичного) аналізу —
метод групування. Об`єктом демонстрації можливостей-останнього є втечі
селян, оскільки переважна більшість фактів, стосується саме цієї форми
селянського протесту, вони краще піддаються підрахункам та свідчать про
інтенсивність та динаміку селянського руху в цілому, а також міграційних
процесів. Територіально пропонований аналіз стосується Волині, одного з
найбільш джерельно забезпечених регіонів України. Визначальним фактором
при виборі регіону була і його втягненість у події, пов`язані з
повстаннями 1591—1596 рр.
З широкого кола методичних питань не останнє місце належить
термінологічному. Тут ми не торкаємося можливих дискусійних проблем,
перш за все, категорій «виступ» та «масовий виступ», звертаючись до
«прикладних» у методичному плані понять. «Хроніка» відбиває як
територіальні, так і особові напрямки селянських втеч чи міграцій. Для
їх розрізнення пропонується використовувати і різні терміни: перший
охоплюватиметься категорією «напрямок» (направленість), другий —
«спрямованість».
До методологічної групи питань ми відносимо і проблему ідентифікації
проявів соціального протесту. До останніх ми, на відміну від укладачів
збірки і «хроніки», не відносимо випадків потрави посівів, порубання
лісів, розкопки межових знаків тощо сусідніх маєтків та дії стосовно
«чужих» феодалів. У даному випадку вважаємо правильною думку про те, що
в подібних ситуаціях селяни виступали разом з феодалом для захисту, а то
й для нападу, причому опір «чужому» феодалу був набагато сильнішим. [7,
с.374] Стосується це, скоріше, взаємовідносин типу «свої — чужі»,
общинної свідомості селян, зіткнень на ґрунті господарського освоєння
суміжних територій. Як показує аналіз документів Луцького гродського
уряду за період, що передував 90-м рокам XVI ст., подібні факти були
більш властиві для центральної частини Волині, де ще існували можливості
розширення земельних площ маєтків і де вони приймали іноді форму
справжніх воєн, що підтверджує висловлену вище думку.
Більш конкретним, але з незаперечним методичним значенням, є питання про
таку рису селянських втеч, як локальність, про відстані втеч. Можливо,
це пов`язано не в останню чергу з особливостями джерельної бази та її
збереженістю, а можливо визначальною була сама тенденція, існуючий стан
речей, перешкоди на шляху втеч. На нашу думку, переважна більшість втеч
не могла відбуватись на значні відстані, за винятком хіба що втеч
індивідуальних. Міграції відбувались, як правило, у складі однієї чи
навіть кількох сімей та ще й з маєтністю, худобою, про що свідчать ті
самі документи судово-адміністративних установ. Подібна валка не могла
не привернути уваги жителів та власників (чи їх представників) населених
пунктів, через які пролягав шлях втечі. В цих умовах та при
зацікавленості всіх феодалів будь-яка втеча неминуюче чи, можливо, в
більшості випадків надавала селянським міграціям локальний характер або
вимагала відповідної охорони втікачів зацікавленими особами чи створення
своєрідних «перевалочних пунктів» на найважливіших міграційних
напрямках. Підтвердженням цьому може служити випадок, пов`язаний з
«викоченням» селян с. Варковичі в м. Дубно (центр однієї з волостей х.
Острозьких, затятих ворогів, до речі, власника Варкоричів М. Мишки) з
подальшим відправленням їх в Звягель. З останнього селян можна було
безперешкодно переправляти і у південно-волинські волості Острозьких, і
на південно-східні окраїни Речі Посполитої. [8, оп. 1, спр. 16,. арк.
124-124 зв.]
Перед подачею зведеного у таблицю групування та його тлумаченням
необхідно зупинитись на кількості — зафіксованих там випадків селянських
втеч. Пов`язано це з особливостями методики створення «хроніки».
Операція, названа укладачами збірки формалізацією позицій хроніки,
однією з сторін має об`єднання позицій за рядом ознак — особовими,
географічними, адміністративно-територіальними, хронологічними. [2,
с.25-26] Це вносить труднощі в обрахунки і вимагає для більшої точності
все одно звертатися до архівних документів. Цією ж обставиною, очевидно,
поясняється, і значна розбіжність у кількості виявлених укладачами
фактів (понад 14 тисяч) та кількістю позицій у «хроніці» (1700). Але, на
нашу думку, різниця у кількості фактів не може бути суттєвою і впливати
на виявлені на їх основі загальні тенденції і лише частково може
позначитися на оцінці динаміки процесів.
Пропонована нижче таблиця враховує повітову направленість селянських
втеч, залишаючи поза увагою направленість географічну. Остання може
значно розширити можливості групування, але вимагає значних
локалізаційних зусиль і робить аналіз на даному етапі складним і
громіздким (так як підрахунки проводяться поки що «на пальцях»). Дещо
компенсувати обов`язкові при цьому похибки і неточності дає змогу
вивчення спрямованості селянських втеч, оскільки наявність крупних
латифундій на півдні й південному сходу Луцього та сході Кременецького
повітів і кількість втеч до них досить добре демонструють їх географічну
направленість.
Направленість 1591 1592 1593 1594 1595 1596 Всього
У межах Луцького повіту 27 77 110 77 83 65 439
З Луцького повіту в
Кременецький 1 7 21 60 54 32 175
З Луцького повіту в
32 13.7 137 97 615
В межах Володимирського повіту 5 11 6 5 8 6 41
З Володимирського повіту в Луцький 8 3 36 8 6 16 76
З Володимирського повіту в Кременецький 7 — — — — 9 16
Всього з Володимирського повіту 20 14 41 13 14 31 133
У межах Кременецького повіту 2 — 13 21 28 7 66
З Кременецького повіту
в Луцький — 3 8 5 3 5 24
З Кременецького повіту у Володимирський — — — — — — —
Всього з Кременецького повіту 2 3 21 26 26 12 90
Всього 50 101 194 176 177 140 838
Примітка: У таблиці не враховано випадки, коли в «хроніці» не вказано,
звідки було здійснено втечі. Так, за роки, зафіксовані в таблиці
відповідно було здійснено втеч до Луцького повіту — 0, 6, 4, 18, 0, 6;
до Кременецького — 0, 0, 1, 9, 0, 7; до Володимирського — 0, 0, 2, 5, 0,
5.
Як видно з таблиці, загальна кількість втеч по Волинському воєводству
дорівнювала 838 випадкам. Більшість з них відносилася до Луцького повіту
(615), причому в межах самого повіту зафіксовано більше половини всієї
кількості (439). Переважав, схоже, східний напрямок переміщення
населення. Підтвердженням такого висновку можуть служити дані по
Володимирському повіту, де переміщення на схід дорівнювало більше
половині випадків, а з урахуванням втеч на територію Кременецького
повіту — майже 70%, а також відсутність втеч з останнього та одна втеча
з Луцького повіту на територію Володимирщини.
Помітне «відставання» Кременеччини можна пояснити близькістю
Брацлавщини, актові книги якої за розглядуваний період можна сказати не
збереглися, а також відносною насиченістю її (враховуючи порівняно
невелику площу) магнатськими володіннями, в яких виявлення втікачів було
дуже складною справою. Цей регіон, до того ж, зазнав відчутних
джерельних втрат. Не слід скидати з уваги й ту обставину, що
кременецьким старостою був к. Я. Збаразький, за адміністрацією якого
помічалася відмова вносити записи до актових книг, особливо, якщо вони
стосувалися особи самого старости, який, до того ж, мав значні володіння
саме на території цієї адміністративної одиниці Волинського воєводства.
Якщо враховувати співвідношення між площами повітів Волинського
воєводства і використовувати їх як своєрідний коефіцієнт (співвідношення
між повітами Луцьким, Кременецьким та Волдимирським дорівнює 50:33:17),
то можна говорити про порівнянність покажчиків насиченості (чи частоти)
селянських втеч у різних регіонах Волині. їх (коефіцієнтів) використання
робить можливим порівняння відповідних абсолютних покажчиків по повітах.
Через вказані вище причини необхідно внести ряд поправок до даних по
Кременецькому повіту в сторону їх завищення, але дана проблема вимагає
спеціального розгляду й обґрунтування. В результаті ж можна виснувати
про чільне місце Луцького повіту у селянському русі кінця XVI ст.,
особливо активну участь селянства цього регіону у повстаннях та у
міграційних процесах.
На особливу увагу при розгляді хронологічного розподілу матеріалу
заслуговують, як нам здається, ті територіальні ряди, які демонструють
напрямки: а) в межах Луцького повіту, б) в межах Володимирського повіту,
в) в межах Кременецького повіту, г) з Луцького у Кременецький повіт.
Хронологічний розподіл даних цих рядів свідчить про різке зростання,
свого роду стрибок, кількості селянських втеч за 1593 р., а по
Кременеччині (у її межах та на територію Луцького повіту) — за 1594 та
1595 р.р.; у ці) ж роки залишається на високому рівні і рух селян
Луцького повіту. Таким чином, спалах селянської активності на Волині
припадає на 1592—1596 рр., причому слід виділити в окремий етап відрізок
1593—1595 рр., на який припадає 65% селянських втеч (по усіх рядах). На
цьому ж етапі, рівень селянського руху тримається на одному рівні.
Невелику перевагу завдяки стрибку у втечах селян з Володимирщини на
територію Луцького повіту та в межах останнього має 1593 р.
Пояснення такому розподілу кількості селянських втеч може бути знайдене
при їх співвіднесенні з хронологією подій повстання, з яких необхідно
виділити початок 1593 р. — наближення військ К. Косинського до меж
Волинського воєводства — та кінець 1595 р. — перенесення основних подій
повстання, очоленого С. Наливайком, на Волинь. Певна неузгодженість між
найбільш яскравими точками повстання та найвищими покажчиками
селянського руху впадає в око. Викликано це може бути характерним для
основної маси селянства відставанням від найбільш радикальної його
частини, не кажучи вже про козацтво, прив`язаність селян до власного
господарства й насидженого місця, тим паче, що в кінці XVI ст. селянам
все ще було, на відміну від середини XVII ст., що втрачати та ін.
Не можна не вказати й на ту обставину, що всі дані, використані при
створенні «хроніки», а відтак і при їх підрахунках і групуванні,
почерпнуто з актових книг різних судово-адміністративних установ. Тому
слід відзначити в загальних рисах і особливості фіксації в них
інформації, яка стосується селянських втеч. Ініціатива у розшукові
втікачів та фіксації свідчень про факти втеч належала виключно їх
власникам. Кількість подібних свідчень залежала від інтенсивності
пошуків власниками своїх селян-втікачїв; від неї багато в чому залежала
й успішність цих пошуків. Інтенсивність же, а отже й частота свідчень в
актових книгах, не могла бути однаковою в різні періоди. І перша, і
друга зростали в часи більш-менш значних втрат для шляхецьких маєтків.
Результативність пошуків залежала від багатьох випадковостей і,
очевидно, зросла під час повстань кінця XVI ст. Можливо, цим пояснюється
(до деякої міри) різкий стрибок у кількості свідчень актових книг про
селянські втечі.
Дещо схожа картина спостерігається і на протязі періоду, що передував
повстанням. Тут при виділенні хронологічних відтинків враховувалися
спустошливі татарські напади на Волинь другої половини 70-х рр. XVI ст.
з наступним звільненням найбільш потерпілих населених пунктів від сплати
державних поборів (так, к. К- Острозький був звільнений на 8 років). Ці
відтинки та їх кількісне наповнення мають такий вигляд: 1569—1577 рр.—
41 втеча. 1578—1585 рр.—326 втеч, 1586—1591 рр.—84 втечі.* Співвідносити
ці дані з даними за 90-ті роки не входить у наше завдання, але слід
згадати татарський напад на Волинь 1593 р. [9, с. 12]. Тому, можливо,
слід говорити не про винятковий, а про нормальний характер даних за
1578—1585 рр. І під цим же кутом розглянути період 1592—1596 рр. та
внести відповідні поправки у вивчення селянського руху та міграційних
процесів. Дана обставина а(ж ніяк не суперечить тісному взаємозв`язку
«селянського» та «козацького» рухів у подіях кінця XVI ст. і значному
впливові другого на розгортання першого (як і навпаки).
Що стосується спрямованості селянських втеч, то можна говорити про такі
її риси. Майже половина всіх випадків втеч (понад 400) представляла
собою переміщення до володінь найбільш крупних волинських магнатів, до
латифундій таких князівських родин, як Острозькі, Корецькі, Заславські,
Збаразькі та Радзивілли. Кількість втеч до них сягала кількох десятків
випадків. Трохи менша; кількість втікачів прямувала до володінь
представників магнатерії, в переважній більшості випадків — князівських
родин. Для порівняння можна зазначити невелику кількість втікачів з
володінь князів. Відносно часто селяни тікали з маєтків Вороницьких,
рідко — Корецьких, Пронських та ін., епізодично — Острозьких.
Безперечними «лідерами» щодо спрямованості втеч були Острозькі — од їх
володінь нами зафіксовано понад 270 випадків втеч. Це — третина від
загальної кількості втеч, що, до речі, корелює з загальною часткою
володінь цієї родини на Волині; наскільки це стосується інших
магнатських родин поки що залишається без відповіді. З волостей, якими
володіли Острозькі, виділяються за спрямованістю в них Полонська (біля
60 випадків), Крупська і Любарська (понад 20 в кожну). Все, що було
сказано вище по відношенню до Любара, може бути в повній мірі віднесене
й до Полонного. Крупська волость, хоч і не була порубіжною, але завдяки
зручному географічному становищу могла також відігравати роль
«перевалочного пункту», правда, всередині Луцького повіту. Отже, можна
припустити існування — неважливо, чи створеної спеціально-міграційної
мережі у володіннях Острозьких, яка обслуговувала не лише волинські їх
володіння. Дана обставина також може мата відношення до подій,
пов`язаних з повстаннями кінця XVI ст., якщо згадати ставлення повсталих
до волинських маєтностей князя Костянтина та контакти між ним та
керівниками повстання.
Проведений у статті найпростіший статистичний аналіз показує його значні
можливості при дослідженні проблеми селянського руху на Україні другої
половини XVI — першої половини XVII ст., тим більше, що для нього існує
на сьогодні суттєва база.
* Дані підрахунки проведені не за збіркою «Селянський рух на Україні
1569—-1647 рр.», а на основі безпосереднього аналізу луцьких гродських
книг, тому можливі більші розбіжності, ніж у матеріалах таблиці.
Література
Лепявко С. А. Казацкие восстания 1591—1596 годов на Украине: Автореф.
канд. дисс. — Днепропетровск, 1991.
Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.: 36. док. і матер.— Київ: Наук.
думка, 1993.
Хроніка селянського руху на Україні (1569—1647) // Селянський
рух.
Литвак Б. Г. Крестьянское движение в России в 1775-1904 гг.: История и
методика изучения источников.— Москва: Наука, 1989.
Страшко В. В. Підготовка хроніки подій у тематичних виданнях документів
// Архіви України, – 1976. – № 5.
Якубский В. А. Проблемы аграрной истории позднесредневековой Польши. –
Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1975.
Поршнев Б. Ф. Феодализм и народные массы.— Москва, 1964.
ЦДІА України в м. Києві: Луцький гродський суд. – Ф. 25.
Мишко Д. І. Северин Наливайко. – Київ: Радянська школа, 1962.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
