Реферат на тему:

С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – українсько-польський
письменник-гуманіст із загальноєвропейською славою є знаковою фігурою
початкової стадії першого українського Відродження. Вивчення його
багатої творчої спадщини та відносно добре задокументованої біографії
має пролити світло на джерела, ґенезу та прабатьківщину
«протоукраї`нської ідеї» — основи ранньо-національної міфології
українців.

Більшість дослідників Ренесансу в Україні вказують на його
західноєвропейське походження, проте відлік історії українського
відродження звичайно розпочинають з другої половини XVI ст., пов`язуючи
його початок з діяльністю Острозького культурно-просвітницького гуртка.
До цього часу, гуманістична діяльність українців розглядається тільки в
контексті загальноєвропейського або польського Ренесансів [1]. Така
трактовка процесу Відродження видається занадто спрощеною.

Відомо, що поліетнічна держава (федеративна і тим більш унітарна
звичайно намагається досягнути певної гомогенності населення. 3 цією
метою вона підтримує культуру панівної етнічної групи і сприяє
асиміляційним процесам на всій контрольованій території. Проте, така
політика є «викликом» для етнічних меншин і на-на «відповідь»* у вигляді
плекання місцевих традицій і зародження осібної національної чи
«протонаціональної» свідомості. Потужність «відповіді» звичайно залежить
від багатства культурно-політичних традицій меншості, наявності
конфліктів в історії стосунків між нею і панівною етнічною групою [10,
с.35].

Місцем найвищого напруження у протистоянні офіційній Іій асиміляції
природно стають землі етнічного прикордоння, що першими вступають у
боротьбу з інокультурним впливом На прикордонників звернуті очі всієї
«землі», саме вони звичайно стають першими «національними» героями.
Отже, на західноукраїнських землях у складі Польської Корони — воєводств
Руського та Белзького, які вперше стають об`єктом офіційної
асиміляційної політики центрального уряду та пануючої польської етнічної
спільноти, і мала зародитись «русинсько-українська відповідь». Крім
того, у XV-XVІ ст. території Західної України під контролем Польщі
належали до найбільш заселених і розвинутих у культурному відношенні і
виконували, поруч із Волинню, роль гінтерланду для східноукраїнських
земель прикордонних зі степом [4].

Перемишлянщина — батьківщина С.Оріховського, навіть серед інших
західноукраїнських земель, займає виняткове місце у першому українському
відродженні (як, між іншим, і в другому національному відродженні XIX
ст.). Перемишль відомий своїми традиціями політичної боротьби за
збереження давньоруської спадщини — рухом Дмитра Дедка, боротьбою
української шляхти за зрівняння в правах із польською, що проходила
протягом першої половини XVст.

У XVIст. Перемишлянщина вирізняється навіть серед інших
західноукраїнських земель чисельною верствою саме етнічно української
шляхти [3]. У майбутньому вона дала багатьох козацьких гетьманів —
Я.Орішовського, П.Сагайдачного, М.Жмайла, П.Павлюка і, за версією
І.Крип`якевича, була місцем звідки походив рід Б.Хмельницького [11].

З Перемишлянщини походили й роди Копистенських, Терлецьких,
Тустановських, Яворських та ін. представники яких уславилися на ниві
української культури. Відомий український історик І.Крип`якевич
охарактеризував місце Перемишля в західноукраїнських землях таким чином:
«В XV в. перейшло верховодство (культурне, не політичне) в Галичині від
Галича на Перемишль: тут було одиноке галицьке єпископство і коло нього
групувалися змаганнія Русі. Тут наперед відзискало духовенство привілеї
на церковні маєтності (1469 р.), тут і руське міщанство вперше зачало
боротьбу за права в місті (1491 р.). Львів зіставав довго з заду за
Перемишлем аналогічні визвольні змагання зачав чверть століття пізніше:
в 1520 рр. боротьбу з містом і в тім-самім часі обезпечуваннє церковної
майна, — все за взірцем Перемишля. Аж в 1540 рр. з відновленням
владицтва переходить на Львів гегемонія в культурних справах Руси» [5].

Отже, С.Оріховський із самого народження потрапив між двома культурними
струменями — загальнорічпосполитським, офіційно-польським та
українським. Одначе, за висновком авторитетного дослідника національних
процесів Е.Сміта, власна держава та реальна аристократична спільнота
надавали більше можливостей для формування нації, особливо це стосується
початкових етапів цього процесу [10, с.63-67]. Відтак, природно, що
становлення поляків як «нації» відбувалося інтенсивніше, аніж такі самі
процеси в інших народів, які мешкали в Короні Польській.

Українці як й інші «недержавні» народи та «демотичні» спільноти були
змушені піти шляхом «народнокультурної мобілізації», який є тривалішим,
має яскраве релігійне забарвлення і наражається різні додаткові
перепони. Крім того, як пише Я.Й.Грицак: «Перш ніж національні будителі
змогли обнародувати переконливу концепцію своєї нації, їм та їхнім
попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному
просторі, що був здомінований іншою, «історичною» («державною»,
«великою») нацією» [2].

Канадський дослідник П.Магочій, аналізуючи Друге українське відродження
виділяв в ньому три стадії: 1) стадію збирання спадщини; 2)
організаційну стадію; 3) політичну стадію [6]. Гадаємо, таку схему можна
поширити і на Перше відродження в Україні. Діяльність С.Оріховського
тоді розглядатиметься в контексті першої стадії «відродження».

Нижньою межею його був початок проникнення ренесансних ідей на територію
України (друга половина XVст.), верхньою – середина XVIст. Наступна,
організаційна стадія відродження в Україні пов`язана з братським рухом
та діяльністю «острозького гуртка». З часів другої половини XVI ст.
можна говорити про визначеність напрямку «Першого відродження» —
оновлення православ’я, Завершенням цього етапу можна вважати діяльність
П.Могили і піднесення Києва (можна говорити про нове територіальне
наповнення змісту поняття «гінтерланд» для України) як центру
культурно-національного відродження. Останній, «політичний» етап першого
українського відродження пов`язаний із «козацькими війнами» і
Національною революцією середини XVII ст. Постать С.Оріховського, яка
стоїть на межі двох перших етапів, дозволяє глибше зрозуміти, чому було
надано перевагу саме православній традиції, оцінити потенціальні
можливості і слабкі тих альтернатив (українського католицизму, уніатства
або протестантизму).

Про зацікавлення Оріховського «національною» проблематикою свідчить вже
постійне додавання ним до свого прізвища етноніма Роксолан або Русин. Як
діяч початкової стадії українського відродження він цікавився проблемою
походження народу, його історичним корінням, його «славою» і минулим
«золотим віком».

У цьому зв`язку найбільш цікавою є початок першої хроніки-річного запису
праці Оріховського з сучасної історії Польського Королівства — «Аннали»
(1554 р.) озаглавлений — «Початок Поляків». У ньому поруч із поляками
письменник подає відомості про інші слов`янські народи — Чехів і Русів
та про їх стосунки між собою та із світом. Загалом історичні уявлення
Роксолана ґрунтуються на ренесансних міфах, і мають небагато спільного з
дійсністю, але оповідання гуманіста цікаве з огляду на те як античні
міфі ставали в часи Відродження основами для національної міфотворчості.
Так, слов`ян Оріховський виводив з Балкан, зокрема з території Далмації
і Македонії.

Це дало йому підставу вважати слов`ян нащадками фалангистів Олександра
Македонського, які «світ цілий підбили були, через це самі себе
Слов`янами, тобто славою слинучими і захисту повними, батьківською
назвали мовою» [13,с.12].

O

????????? ? так вкоріненого і властивого як мовна сутність і спільність,
яка хоча багатьма способами похитнутися може викорінена однак з нас до
щенту не може бути…» [13, с.11].

Сучасна українська дослідниця Н.М.Яковенко покликається на твори
Оріховського ілюструючи поширення в Україні західної
політично-територіальної моделі національної самоідентифікації, яка
ґрунтувалася на територіальному патріотизмі і правах політичного
громадянства, протиставляючи його погляди популярній серед українських
православних ідеологів східної культурно-спадщинної (етнічної) моделі
самоідентифікації, що надавала перевагу мовним кревним і релігійним
зв`язкам членів спільноти [12,с.127]. Однак, наведені думки Роксолана
про спільну мову як найміцніший консолідуючий фактор у суспільстві,
промовляють на користь того, що жорстке протиставлення двох згаданих
моделей національної само ідентифікації у свідомості Роксолана було
відсутнє. Це, до речі, ріднить його з поглядами на національну
самоідентифікацію поширеними за висновком той таки Н.М.Яковенко, серед
українського козацтва — майбутніх речників ідей українства [12, с.
124-125].

Крім цього, на наш погляд видається симптоматичним, висновок
Оріховського щодо першопредків слов`ян взагалі і поляків та
русинів-українців зокрема. Ними він вважає стародавніх греків.
Аргументами для цього висновку Роксолану знову ж слугує близькість яку
гуманіст убачає між слов`янськими та грецькою мовами, а також спільність
рис народного характеру та звичаїв. Він пише: «Тому (свідком) є уроджене
обох колін добро, таж сама дотепність, та сама розуму швидкість, рівна
людяність і подібна підчас із кепськими звичаями злучена повільність; ну
ж знову бенкетування і то звичай наповнення келихів, також під час
пиття, здоров`я зичення, відомий у Греків, а з того від Слов`ян,
занесений до Польщі» [13, с.13].

Як бачимо, саме культурно-спадщинні ознаки дозволили Оріховському
зробити згаданий висновок про «еллінське» походження слов’ян: більш
того, Роксолан всіляко закликає сучасників до збереження і відродження
«грецької спадщини», щоб вони «на взірець Греків квітли в науках,
цнотами нагороджувалися б; і до тієї спритності в речах, і мужності
захисту, котрими наш народ відомий, придамо поміркованості, пишності і
ради; щоб здавалося, що ми вміння і вимову з Атен, а пишність і
статечність із Спарти спровадили до Польщі» [13, с.16]. Нагадаємо, що
звернення до досвіду стародавньої Греції та Візантії, на довгі століття
залишатиметься помітною рисою української культури, джерелом її
саморозвитку і оригінальності.

Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед інших слов`ян.
Він гадає, що «тим самим випадком [що і Чехи та Поялки — Д.В.] Русини,
яких Роксоланами літописці звуть, вибравшися від Слов’ян, знаменитий в
Європейській Сарматії тримали край» [13, с.13].

Це твердження веде до висновку, що в українців, так само як і поляків та
чехів є власна етнічна територія, на яку ніхто інший не має більшого
права. Про королівство Польське Оріховський пише, щ«о «складається з
Поляків, Литви, Русі і Прусів» [1З, с. 14], відтак це скоріше федерація
народів ніж суто польська держава.

Опис «Руси»-України як цілком окремого краю з самобутньою юною та
історико-політичною традицією зустрічаємо й у відомому автобіографічному
листі гуманіста до Я.Ф.Коммсндоні [9]. Верховенство поляків, на погляд
гуманіста зіждеться швидше на культурній перевазі і популярності
«золотих польських вольностей», ніж на праві сильного. Цю думку Роксолан
найбільш повно розвинув у творі «Квінкункс, тобто взірець устрою
Польського королівства» (1564 р.) у параграфах присвячених справі унії
Польської Корони і Великого князівства Литовського [8]. Еліта Польської
Корони — польська державна «нація» поліетнічна. Саме Оріховському
належить формулювання принципу інкорпорації етнічних меншин, зокрема
українців, у систему Речі Посполитої “gentus rus, nation polonus”, тобто
зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної
меншини може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної
етнічної групи.

Викликає інтерес й інтерпретація Оріховським т. зв. сарматизму —
історико-політичної теорії про походження поляків чи пак польської
елітної верстви — шляхти від відомого з античності войовничого кочового
племені сарматів. Теорія ця мала покріплювати претензії польської
аристократії на виключне становище у державі, підносити її над
«несарматським» тубільним населенням країни та сусідами. Згідно ж із
поглядами Оріховського, народом-завойовником були слов`яни, які під
керівництвом своїх вождів-обранців Леха і Руса підбили під свою владу
більшу частину Сарматії, заселеної народом «татарським», і успадкували
ім`я своєї нової батьківщини [13, с.13-14].

Русини-українці, які за твердженням гуманіста отримали землі одного з
найславніших сарматських племен роксоланів, відомі надалі і під цією
назвою. Історична рівноправність, помітна у зображенні Оріховського,
русинів-українців і поляків та чітке розмежування дідичної спадщини цих
народів, відкривала для ідеологів українства шлях до культурного
привласнення, «українізації» ідеології сарматизму або й вибудові на її
кшталт власної «роксоланської теорії».

Таким чином, Станіслав Оріховський-Роксолан стояв біля витоків Першого
українського відродження. Його основною заслугою була адаптація на
ґрунті України популярних ідей західноєвропейського та польського
Ренесансів, зокрема форм ранньонаціональної міфології. Як представник
земельної аристократії гуманіст тяжів до «латерального»,
державно-бюрократичного шляху розбудови нації. Його творчість пов`язана
з ще досить слабкодослідженим консервативним струменем
культурно-політичного життя українського суспільства XVІ-XVІІ ст., який
орієнтувався на відродження України на політико-юридичній базі «княжої
доби», і був альтернативою «демотичного» шляху побудови нації, шляху
народно-культурної мобілізації, рушієм якої стало українське козацтво,
Діяльність Оріховського готувала майбутню «зустріч Русі з Руссю», що
відбувалася на тлі політичного об`єднання Західної та Східної ми у межах
Речі Посполитої, яку гуманіст бачив федерацією їх народів — польського,
литовського, пруссько-німецького Енського.

Бібліографічні посилання

Грачопі С. Спадок Ренесансу в українському барокко // Українське
Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 |К 3
вересня 1990 р.). К., 1993.

Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української
XIХ-ХХст. К., 1996.

Грушевський С. Історія України-Руси. К., 1994. Т.5.

Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-XVШ ст.) //
Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. 1991. Т.ССХХII.

Крип`якевич І. Львівська Русь в першій половині XVIст.: дослідження та
матеріали. Л., 1994.

Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура
// Укр. істор. журн. 1991. № 3.

Момрик А. Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та
українських хроністів // MediaevaliaUcrainica: ментальність та історія
ідей, К., 1998. Т.5.

Оріховський С. Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави //
Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995. Ч.1.

Оріховський С. Лист до Яка Франціска Коммендоні про себе самого //
Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995. Ч.
1.

Сміт Е.Д. Національна ідентичність. К., 1994.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний
портрет). К., 1993.

Парадокси інтерпретації минулого в українському ранньонаціональному
міфові (на пам`ятках XVII-XVIII ст.) // Генеза. 1997. №1(5).

Orzechowsky O. Kroniki Polskie og zgony Zygmunta I-go. Warszawa, 1805.

Похожие записи