Реферат на тему:

“Руська трійця”

Нові ідеї надходили з наддніпрянської України в Галичину і помалу
запалювали окремих одиниць. Три молодих патріотичних священики — Маркіян
Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький
(1814-1888) заходилися біля воскресіння живої української мови, як мови
літературної, і в Галичині. Три ці особи відомі в історії, як «руська
трійця», а на чолі їх стояв М. Шашкевич. Вони склали збірника «Русалка
Дністровая», але й своя духовна й урядова цензури видати його не
дозволили, та Шашкевич таки не спинився й видав цього збірника року
1838-го в Будимі (Будапешті). Цією «Русалкою Дністровою» Шашкевич трохи
розворушив своє громадянство, але більше тим, що й сам писав народною
мовою, правда, дуже нечистою. Та Яків Головацький, як незабаром
виявилося, був проти української мови, як мови літературної. Цього часу
Австрія рішуче змінила свою пропольську національну політику, й стала
підтримувати своїх «русинів» супроти поляків. Року 1848-го в Австрії
вдарила революція, і при Львівському університеті вперше засновано
катедру руської мови й літератури, й на неї обрано Якова Головацького.
На жаль тільки, Головацький пізніше рішуче став на москофільський бік,
свої виклади читав язичієм і пізніше не визнавав за нашою новою мовою
жодного права бути мовою літературною — це мова тільки для домового
вжитку. Але року 1857-го у своїй праці «Розправа о язиці южноруськім» Я.
Головацький писав: «Це не самохвальба, бо й сторонські письменники,
знавці мов, признають нашій мові краснозвучність та інші прикмети, що
ставлять її вище понад другими слов’янськими мовами. Бандтке називає її
найкращою поміж усіма слов’янськими, Міцкевич — між руськими язиками,
Бодянський величає її поетичність та музикальність, і велить рівняти її
з грецькою та італійською, Ковбек і Мацєйовський іменують її кращою від
чеської, Раковецький жалує, що вона не стала пануючою в цілій Росії, а
російський письменник Даль-Луганський признає їй першенство над
великоруським народнім і книжним язиком». Так писав Я. Головацький
замолоду, але незабаром зовсім перейшов на російський бік.

І вкінці «руська трійця» таки розлетілася: дошкульно переслідуваний
своїми о. Шашкевич рано помер († 1843), Головацький пішов на службу
російську, а Вагилевич — на службу польську (став редактором польського
журналу)… Москвофільство й полонофільство густою темрявою покривали
тоді всю Галичину, і цієї темряви не міг освітити слабенький вогник
Шашкевича. І це було тоді, коли в Україні голосно співав уже Т.
Шевченко, — але він був «схизматик», тому до його віщої бандури в
Галичині не прислухались і він тут якогось ширшого впливу довго не мав.

Язичієм, але з великою домішкою своєї місцевої мови, писали ще
письменники й поети: о. Микола Устиянович (1811-1885) та о. Антон
Могильницький (1811-1873).

Цензура в Галичині, коли її року 1772-го забрала Австрія, також
існувала, але була своя, а не чужинецька, як це було в Україні.
Австрійський уряд передав цензуру українських творів Свято-Юрській
митрополії у Львові, а що ця митрополія була до кореня сполонізована,
тому така «своя» цензура не була кращою від чужинецької. Особливо
лютував і знущався над українським словом довголітній митрополит Михайло
Левицький (1815-1854), пізніш кардинал. Цензуру провадив його родич о.
Венедикт Левицький (1789-1851), ректор Львівської духовної семінарії, —
цей часто знущався з українського слова. Так, він не допустив до друку
збірки перекладу поезій Анакреонта. Року 1835-го цензура заборонила
збірника М. Шашкевича «Зоря» (і він пропав) тільки тому, що писаний
українською мовою.

В Угорщині цензура була легша, тому «українська трійця» постановила
видрукувати свого славного збірника «Русалка Дністровая» в Будапешті і
року 1836-го в грудні «Русалка» вийшла накладом 1000 примірників (на ній
зазначений 1837 рік), але в Галичину о. В. Левицький її не допустив і
800 примірників її знищили, а над М. Шашкевичем урядив суворе слідство.
Він же року 1844-го заборонив у Львові передрук «Марусі»
Квітки-Основ’яненка, ніби за незнаний у Галичині правопис та
«незрозумілі галичанам наддніпрянські слова». Року 1847-го сам
митрополит Михайло Левицький сконфіскував панегірика А. Могильницького
на честь австрійського архікнязя, сконфіскував виключно за те, що був
писаний українською мовою, хоч світська цензура дозволила його
друкувати; заборонив, «бо ж не можна великого достойника такою простою
мовою вітати!»…

Така була в Галичині «своя» цензура. Обидва ці Левицькі, і митрополит і
ректор, за довгий час свого урядування безмірно нашкодили розвитку
літературної мови в Галичині, чому громадянство звало цього митрополита
«іродом», а його ректора — «навіженим»… І тільки революція 1848 року
звільнила Галичину від такої Свято-Юрської цензури.

Похожие записи