Коломийський коледж права і бізнесу

Реферат

на тему:

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ. РОСІЯ

КІНЕЦЬ СТАЛІНЩИНИ

(1945-1953)

Виконала:

Студентка групи Ю-12

Калин Світлана

Коломия – 2002 р.

Перемога сил антигітлерівської коаліції над силами агресії у Другій
світовій війні давалася дорогою ціною. Правителі СРСР свідомо занижували
кількість загиблих, тому ще й досі невідоме точне число жертв
Радянського Союзу у війні. За приблизними підрахунками, воно перевищило
27 млн. З чоловіків 1923 р. народження, тобто першого воєнного призову,
живими залишилося лише 3 %.

Друга світова війна суттєво розширила кордони СРСР. На заході, за згодою
союзників по антигітлерівській коаліції, до Радянського Союзу відійшла
частина Східної Пруссії з Кенігсбергом (перейменованим на Калінінград).
СРСР закріпив окупацію Литви, Латвії та Естонії, відібрав у Фінляндії м.
Петсамо (Печенга) з прилеглою територією. За угодами, укладеними
радянським урядом з Польщею, Чехословаччиною та Румунією, ці країни
відмовилися від претензій на українські землі — Галичину, Волинь,
Закарпаття та Буковину. Вперше за багато століть майже всі етнічні
українські території з’єдналися в межах УРСР як складової частини
Радянського Союзу.

На південному сході СРСР приєднав до себе Туву, яка до 1944 р. була
самостійною державою. На Далекому Сході до Радянського Союзу відійшли
Південний Сахалін та Курильські острови, які раніше належали Японії.

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ

Воно було складним. У руїнах опинилося 1710 міст, понад 70 тис. сіл,
близько 32 тис. фабрик і заводів. За чотири роки війни СРСР втратив
третину національного багатства. Наслідки війни для одного з переможців
були такими ж катастрофічними, як і для переможених Німеччини та Японії.
До повоєнної розрухи додалися посухи та голод 1946-1947 рр.

Після закінчення війни радянське керівництво повернулося до реалізації
довоєнного плану, а саме — завершити будівництво соціалізму і розпочати
перехід до комунізму. Шлях до нього мав пролягати через розбудову важкої
промисловості, підвищення кількісних показників у металургії,
енергетиці, нафто- та гірничодобувній галузях. Швидкого зростання
промислового виробництва можна було б досягти шляхом підвищення
ефективності праці, застосовуючи передову техніку, нові технології.
Насправді ж у повоєнні роки цього домагалися шляхом нещадної
експлуатації трудящих, особливо селянства, яке становило переважну
більшість населення.

Командно-адміністративна система управління залишалася незмінною. У
перші повоєнні роки широко застосовувались методи масової мобілізації
робочої сили, головно з сільської місцевості, для розчищення зруйнованих
міст, відбудови фабрик і заводів, їхньою працею, а також зусиллями
мільйонів демобілізованих відновлювалися Дніпрогес, шахти Донбасу,
зводилися машинобудівні велетні на Уралі, відбудовувалися металургійні
заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь» та ін. Мільйони в’язнів ГУЛАГу (рос.:
Главное управление лагерей) рили Волго-Донський канал, будували
Куйбишевську ГЕС, Норільський металургійний комбінат, видобували руду,
валили ліс.

Відбудова господарства здійснювалася через перекачування коштів з
сільського господарства у промисловість шляхом нерівноцінного обміну між
містом і селом. Ціни на промислову продукцію завищувалися, у той час як
державні заготівельні ціни на продукцію села були символічними і навіть
не покривали витрат на її виробництво. Відбувався планомірний наступ на
особисті присадибні господарства колгоспників. Кожне селянське подвір’я
змушене було платити податок за землю, постачати державі визначену нею ж
кількість м’яса, молока, яєць та інших продуктів. Часом доходило до
того, що держава обкладала податком кожне плодове дерево, незалежно від
того, плодоносило воно чи ні. З вересня 1946 р. розпочалася кампанія
обмеження розмірів присадибних ділянок і городів. Сувора паспортна
система, коли паспорт видавали селянам лише за згодою місцевої влади,
перетворювала колгоспників на рабів комуністичної
командно-адміністративної системи.

Продуктів харчування у країні катастрофічне не вистачало. З весни 1946
р. партійні функціонери розпочали «битву за врожай», встановлюючи «на
око» норми хлібозаготівель. Однак через літню посуху врожайність
зернових виявилась значно нижчою, ніж передбачалося,

особливо в Україні, Молдавії, деяких областях Центральної Росії.
Хлібозаготівельні кампанії проводили під гаслом: «Боротьба за хліб — це
боротьба за соціалізм». Колгоспників під страхом покарань змушували
працювати протягом усього світлового дня з обов’язковим виконанням норм.
Вони були практично позбавлені можливості працювати на присадибних
ділянках.

Коли у селян повністю вилучили зерно та корми для худоби, настав голод,
який узимку 1946-1947 рр. охопив майже всю Україну (крім західних
областей), Молдавію, Ульяновську, Костромську та інші області Росії.
Люди їли лободу, кору дерев, дрібних гризунів. Траплялися випадки
людожерства, що визнав у своїх спогадах тогочасний керівник українських
комуністів Микита Хрущов. Близько мільйона жителів лише України померли
в голодну зиму 1946—1947 рр. У той же час СРСР у 1946 р. безплатно
поставив 1,7 млн. т зерна країнам-сателітам у Центральній і Східній
Європі.

У 1947 р. держава провела конфіскаційну грошову реформу, яка «з’їла»
заощадження населення. Того ж року було скасовано карткову систему
розподілу продуктів харчування. У наступні роки з пропагандистською
метою відбулося деяке зниження цін. Магазини великих міст наповнилися
делікатесами: ікрою, ковбасами, сирами. Черг не було, оскільки для
переважної більшості населення ці продукти були недоступними. Аж до 1958
р. збереглися «примусово-добровільні» передплати облігацій державних
позик на суму, не меншу місячної зарплати. Держава почала повертати ці
позики лише у 80-х роках, колл вони зовсім знецінилися, а значна частина
позикодавців померла. Невдовзі по війні були скасовані скромні виплати
фронтовикам за бойові нагороди. Водночас було впроваджено непомірний
податок на «малосі- мейність».

Більшість міського населення жила у переповнених комунальних квартирах,
бараках, напівпідвалах. Труднощі життя оминали, як і раніше, партійну та
радянську номенклатуру, генералітет, незначну частку офіційно визнаної
творчої та наукової інтелігенції. Держава надавала їм привілеї: у
вигляді комфортабельного житла, спецпайків, дач, службових автомобілів і
високої зарплати.

ph.до комунізму. Західні ж держави, які всерйоз сприймали видрукувані в
СРСР астрономічні показники «невпинного зростання» радянської
промисловості, ще активніше розвивали власну економіку. Це, природно, ще
більше збільшувало відставання від них СРСР.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ

Суспільно-політичне життя країни було позначене посиленням політичних
репресій проти народів СРСР. Під час війни, а згодом у повоєнні роки за
необгрунтованими звинуваченнями було репресовано цілі народи: поволзьких
німців, калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, корейців,
кримських татар, інгерманландських фінів, турків-месхетинців, курдів,
мешканців Чорноморського узбережжя — вірменів, болгарів, греків та
інших. Під гаслом «викорінення націоналізму» на приєднаних землях та
придушення опору радянизації до Сибіру було відправлено сотні тисяч
мешканців Литви, Латвії, Естонії, Західної України та Західної
Білорусії. Усього на спецпоселеннях, за станом на 1953 р., перебувало
близько 3 млн чоловік. Національні сили опору, зокрема ОУН-УПА у
Західній Україні, загони «лісових братів» у Прибалтиці, намагалися
чинити збройний опір репресіям, однак сили були нерівними.

Крім «спецпоселенців», декілька мільйонів чоловік перебували у
концтаборах ГУЛАГу. Серед них — значна частина колишніх
військовополонених, чимало з тих, кого німці насильно вивезли на роботу
до Рейху, і тих, хто опинився в окупації; колишні емігранти, яких
загітували повернутися на батьківщину, а потім заарештували; священики
та віруючі різних конфесій, зокрема забороненої Української
греко-католицької церкви. У таборах перебували й близько мільйона
біженців від радянської влади до західних окупаційних зон Німеччини,
яких підступно видали Москві союзники, щоб не псувати стосунків з нею.

За сталінським законодавством, двадцятихвилинні запізнення на роботу,
розкрадання соціалістичного майна, під яким іноді розумівся звичайний
колосок з колгоспного лану, каралися роками таборів і навіть смертю.

Справжніх переслідувань зазнала інтелігенція. Початком репресій проти
неї у післявоєнні роки стали постанови ЦК ВКП(б) 1946-1948 років.
Секретар ЦК з питань ідеології А. Жданов головні удари спрямував проти
поетеси Анни Ахматової та письменника Михайла Зощенка. На долі А.
Ахматової — визначної поетеси XX ст. — позначилася уся жорстокість
більшовицької епохи: її чоловіка, відомого російського поета Миколу
Гумільова, на початку 20-х років звинуватили у контрреволюційній
діяльності і розстріляли, а єдиного сина у 30-ті роки забрали зі
студентської лави і засудили до розстрілу (згодом смертний вирок
замінили тривалим ув’язненням). Через негласну заборону друкуватися
поетеса була вимушена писати свої вірші «у стіл», для нащадків. Цей
жахливий для народу період А. Ахматова відобразила у знаменитій поемі
«Реквієм», опублікованій лише у другій половині 80-х років. Утисків
зазнали багато діячів культури, які відмовлялися від оспівування
соціалізму. Серед них були й українські літератори: Максим Рильський,
Володимир Сосюра, Остап Вишня, Юрій Яновський та інші.

Державною політикою СРСР став антисемітизм. Євреїв оголосили ,
космополітами, тобто людьми без батьківщини. За таємним наказом

Кремля було вбито відомого актора, художнього керівника єврейського
драматичного театру в Москві Соломона Міхоелса, загинули поети Лев
Квітко, Псроц Маркіш, сотні інших видатних діячів єврейської культури
опинилися за ґратами. Антисемітське спрямування мала «справа
кремлівських лікарів», яких безпідставно звинуватили у намірах отруїти
лідерів держави.

Гостру боротьбу проти «інакодумців» проводив комуністичний режим у
різних напрямах науки. У сталінські часи паплюжили не тільки окремі
наукові школи, а й цілі галузі знань. Зокрема, генетика та кібернетика
були оголошені псевдонауками і фактично заборонені в СРСР. Критику того
чи іншого наукового пошуку супроводжували «оргвисновками», які нерідко
завершувались арештом і ув’язненням науковців. Тисячі засуджених
талановитих учених працювали у так званих «Іпарашках» — таборах, де
робота мала науково-дослідний ухил. Серед таких в’язнів були Сергій
Корольов (згодом генеральний конструктор ракетної техніки), Микола
Тимофєєв-Ресовський (засновник радіаційної генетики) та інші. У той же
час влада вшановувала шарлатанів від науки на кшталт «народного
академіка» Трохима Лисен-ка, який обіцяв вивести дивовижні за
врожайністю сорти зернових культур і нагодувати країну за декілька
років.

Репресій зазнавали усі верстви населення, у тому числі й верхівка
пар-тійно-державного керівництва. У 1950 р. заарештували і розстріляли
члена політбюро ЦК ВКП(б) Миколу Вознесенського та керівників
ленінградської партійної організації. Невдовзі після завершення війни
були піддані гонінням її герої — воєначальники Семен Богданов, Микола
Во-ронов, Олександр Новиков, Іван Юмашев. Потрапив у немилість і був
переведений на службу у провінцію полководець маршал Георгій Жуков.

Хоча влада в СРСР мала яскраво виражений тоталітарний характер, режим
про людське око намагався дотримуватися деяких чисто формальних ознак
демократії. Регулярно відбувалися вибори до Верховних Рад СРСР і союзних
республік, яким мала належати уся повнота влади в країні. Однак вибори
відбувалися без вибору. Громадяни мали голосувати за визначеного «згори»
єдиного кандидата «сталінського блоку комуністів та безпартійних». Однак
навіть обрані в такий спосіб Ради жодної реальної влади не мали. Вона
належала верхівці ВКП(б) на чолі зі Сталіним. Усе суспільно-політичне
життя проходило під пильним наглядом партійних органів. Парткоми,
комітети комсомолу втручалися навіть у сімейне життя членів колективу,
розглядали його на своїх засіданнях. Партійні комітети керували,
навчали, виховували, карали. І все це відбувалося «для блага народу».

У 1952 р., після тринадцятирічної перерви відбувся XIX з’їзд ВКП(б),
який у своїх рішеннях повторив усі старі догми, залишив незмінною
суспільно-політичну систему і принципи управління економікою. Змінилася
лише назва партії. Відтепер вона стала називатися Комуністичною партією
Радянського Союзу (КПРС). З’їзд обговорив зовнішньополітичну ситуацію і
констатував утворення двох світових таборів: «миролюбного,
демократичного» на чолі з СРСР і «агресивного, імперіалістичного»,
очолюваного СПІА.

Конфронтація між СРСР і США, яка розпочалася ще наприкінці Другої
світової війни, ставала дедалі гострішою. Сталінська дипломатія була
позбавлена гнучкості. Вона оголошувала ворогами усіх тих, хто йшов
всупереч радянській політиці. Серед них були лідери комуністичної
Югославії, західноєвропейської соціал-демократії, націоналістичних
організацій Сходу. Кремль постійно нагнітав антиамериканську істерію.
Залякування американською загрозою допомагало об’єднувати народ.
Режимові необхідно було вишукувати ворогів як усередині держави, так і
ззовні.

PAGE

PAGE 5

Похожие записи