Реферат на тему:

Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій
спадщині С.М.Соловйова

Якщо звернутися до історії даного регіону доби пізнього Середньовіччя і
початку Нового часу, то першочергова увага має належати дослідженню
історії Великого князівства Литовського (далі-ВКЛ). Протягом вказаної
доби до складу останнього входила переважна частина тодішньої
української етноґрафічної території; саме цей історичний період, на
думку М.Кордуби та І.Лисяка-Рудницького, мав вирішальне значення для
національної диференціації між Україною і Білоруссю, з одного боку, та
Росією, з іншого [16.-С.26]; нарешті, саме ВКЛ протягом трьох століть
являло собою одну з головних сил, дію-чих в східноєвропейській політиці.

Нижче маємо на меті розглянути висвітлення кола проблем, пов`язаних з
політичною історією ВКЛ, у дослідженнях одного з найвидатніших
російських істориків минулого століття С.М.Соловйова. Хронологічні межі
визначаємо наступним чином: від утвердження великокнязівської влади за
правління Міндауґаса (Міндовга) (30-і рр. ХІІІ ст.) до Люблинської унії
1569 р.

Оскільки у величезній спадщині С.Соловйова практично відсутні
дослідження, присвячені спеціально литовській історії, за винятком
невеликої розвідки «Хрестоносці і Литва»(1852) [31], можна a priori
зробити припущення щодо справедливості в даному випадку наступної тези
Г.В.Вернадського: «З точки зору російського історика, головним об`єктом
дослідження Великого князівства Литовського є не стільки власне історія
Литви, скільки становище руських у великому князівстві, їхня участь в
полі-тиці держави і вплив на них литовського управління» [5.-С.186-187].

Подібний підхід, природно, був притаманний не лише Соловйову. Вже в 1827
р. П.Гулак-Артемовський у промові «De expediendis quibusdam slovenicae
antiquitatis nodis» піддавав критиці М.М.Карамзіна за нехтування
історією Литви [Див.:10.-С.2]. На це ж вказував М.П.Дашкевич,
констатуючи наступний факт: якщо більшість російських істориків
приділяла рівну увагу домонгольській історії південно-західних і
північно-східних земель Русі, то стосовно пізнішої доби їхні увага та
симпатії відчутно схиляються до історії Московської Русі на некористь
Литовської [10.-С.2].

Але, як відомо, досить рано був запропонований і інший варіант вирішення
даної проблеми, пов`язаний насамперед з ім`ям М.Г.Устрялова. Він,
зокрема, різко виступив проти погля-ду, згідно з яким монголи «врятували
її (Русь.-В.В.) від якихось страшних литовців, які без них завоювали б
усю Руську землю» [44.-С.9]. (Принагідно зазначимо, що останнє
положення, в дещо модифікованому вигляді, обстоювалося Л.М.Гумільовим і
про-довжує сповідуватися адептами його теорії). Визнаючи 1) існування
триєдиного (з великоруською, малоруською і білоруською складовими)
російського народу і 2) переважно руський характер ВКЛ, Устрялов
стверджував: » Доки воно (ВКЛ.-В.В.) було самостійне, мало своїх князів
з дому Гедимінового, зберігало всі риси руської народності і сперечалося
з Москвою за право панувати над всією Руссю, історик зобов`язаний
говорити з рівною докладністю про справи литовські і московські і вести
обидві держави поруч» до кінця ХVІ ст. [44.-С.40-41]. Запропонована ним
схема, з незначними змінами, збереглася в російській історіоґрафії до
початку радянської доби [19.-С.165]. В той же час концепція Устрялова
зазнавала і вельми гострої критики за вве-дення історії ВКЛ до
російської історії. До критиків даного погляду належав і Соловйов. На
його думку, «основні засади…життя російського народу» збереглися й
розвинулися в Північно-Східній, Московській, а не Литовській Русі, а
отже, від самого початку поділу Русі саме історія першої заслуговує на
головну увагу історика Росії [34.-С.37-38]. Послідовно дотримуючись в
своїх дослідженнях дихотомії : «стара» Південно-Західна — «нова»
Північно-Східна Русь[Див.,напр.:27.-С.395], Соловйов стверджував:
«значення Південно-Західної Ру-сі залишається завжди важливим, але
завжди другорядним; го-ловна увага історика має бути постійно звернена
на північ» [30.-Кн.ІІ.-С.439]. Символічно, що до поглядів Соловйова de
facto приєдналися і представники радянської історіоґрафії, в коментарях
до його » Історії Росії з найдавніших часів» відстоюючи правомірність
підпорядкування української і білоруської історії ро-сійській
[30.-Кн.ІІ.-С.686] і тим самим – традиційну схему східнослов`янської
історії, критиковану ще М.Грушевським.

Як і слід було очікувати, С.Соловйовим вельми незначну увагу приділено
передумовам, що призвели до складання єдиної Литовської держави в першій
половині ХІІІ ст. Зрідка торкаю-чись попередніх взаємин Русі з її
сусідами, російський історик послідовно характеризує литовців як
«варварів» [28.-С.98; 38.-С.3], що являли для Полоцької землі те саме,
що половці – для Південної Русі[38.-С.3; 41.-С.46]. Внутрішнє
послаблення сусідів Литви –Русі й Польщі- унеможливлювало ефективний
спротив нападам литовців і в той же час сприяло довгому збережен-ню
примітивного побуту останніх. Саме ця слабкість, констатує Соловйов,
змусила одного з найближчих сусідів Литви – Конрада Мазовецького
звернутися по допомогу до Тевтонського ордену, знову надавши сенсу його
існуванню[31.-С.82-83]. До речі, посилення литовських набігів наприкінці
ХІІ і в ХІІІ ст. Грушев-ський оцінював як один з проявів надзвичайно
сильного і швид-кого процесу державотворення в Литві[9.-Т.ІV.-С.7].

Боротьба Литви з німецькими хрестоносцями, наголошує Соловйов, відіграла
важливу роль в історії Східної Європи в цілому. Зокрема, вона стала
стимулом до державного об`єднання Литви, посиленої до того ж втікачами з
сусідньої Прусії. Взагалі варто зауважити, що відведення вирішальної
ролі в становленні литовської державності саме згаданому
«Виклику-й-Відповіді» (мало не за А.Дж.Тойнбі) було доволі
розповсюдженим в історіоґрафії другої половини ХІХ – початку ХХ
ст.[Див., напр.:1.-С.16; 18.-С.1]. Проте, на відміну від, скажімо,
В.Антоновича, Соловйов, очевидно, не применшував здатності литовців до
утворення держави власними силами, без вирішальної ролі руського
елементу.

Головною причиною, що дозволила Литві уникнути сум-ної долі Прусії,
була, на думку вченого, наявність єдності завдяки діям видатної
особистості – Міндауґаса, «першого збирача Литовської землі»[41.-С.60].
Успіхом своєї справи він завдячу-вав хитрості, жорстокості й
нерозбірливості у засобах. Тради-ційно (для себе) великого значення
надає Соловйов і ґеоґрафічному фактору, підкреслюючи важливість ролі
Литви як природної ланки між Польщею і Руссю.

Монгольський погром Русі відкрив шлях литовській експансії на південь і
схід. В 1240-1250-х рр. литовці продовжували набіги на сусідні руські
землі (при цьому Соловйов традиційно для тогочасної російської
історіоґрафії перебільшує ступінь спустошення Придніпров`я); але важливо
те, що незабаром на зміну цим набігам приходять «наступальні рухи з
метою міцних завоювань»[41.-С.57]. При цьому історик ставить в один ряд
завоювання з боку литовців і татар[30.-Кн.ІІ.-С.165; 33.-С.106;
37.-С.279; 41.-С.42]. Проте повному успіху Міндауґаса в боротьбі за
єдиновладдя в Литві (зокрема, й зі своїми родичами) заважали зовнішні
вороги, перш за все Орден і Данило Галицький. Останній компенсував
невдачі у східній (татарській) політиці на заході, де перше місце для
нього займала боротьба з Литвою. Посилення останньої не могло залишити
Данила байдужим і спонукало до спроб використати внутрішню боротьбу в
Литві, а також створити на початку 1250-х рр. широку коаліцію (з
Мазовією, Орденом, ятвягами і навіть Жемайтією*), звернену проти
Міндауґаса.

Саме неможливість вести боротьбу на кількох напрямах спонукала
останнього (в якості політичного маневру) до хрещення і прийняття від
папи королівського титулу[30.-Кн.ІІ.-С.174]. З іншого боку,
в.кн.литовський зумів поліпшити відносини із Галицько-Волинською
державою, поступившися частиною Чорної (Німанської) Русі Роману
Даниловичу і віддавши за його брата Шварна власну дочку. Проте під
кінець життя Міндауґас розриває відносини з Данилом (1258 р.) , а дещо
пізніше розпочинає успішну боротьбу з хрестоносцями, відмовившись від
християнства і корони (перемога на оз.Дурбе й вірогідне інспірування
пруського повстання у 1260 р.).

Оповідаючи про загибель Міндауґаса внаслідок змови невдоволених його
централізаторською політикою князів (1263), Соловйов із зайвою увагою й
довірою сприймає напівлеґендарне оповідання про особисті мотиви
(«cherchez la femme») одного із змовників – князя Нальшенайської землі
Даумантаса (Довмонта)[30.-Кн.ІІ.-С.176; 38.-С.4]; втім, це ж стосується
обставин здобуття Ґедімінасом (Гедиміном) великокнязівської
влади[30.-Кн.ІІ.-С.236], причин конфлікту між Йоґайлою (Ягайлом) і
Кястутісом (Кейстутом) [30.-Кн.ІІ.-С.269-270). Більш як півстолітній
період історії Литви між смертю Міндауґаса і початком правління
Ґедімінаса (1263-1316) вельми бідний на джерельну інформацію, особливо
після смерті Міндауґасового спадкоємця Вайшвілкаса (Войшелка) і Шварна
Даниловича. Відповідно небагато уваги приділено цим рокам і
С.Соловйовим. Проте абсолютно вірно визначені ним дві основні риси, що
характеризують даний період: 1) постійна боротьба з Орденом і 2)
«повільне, непомітне, але постійне розповсюдження своїх
(литовських.-В.В.) володінь на схід і південь»[38.-С.7]. Висвітлена
російським істориком боротьба Вайшвілкаса з вбивцями батька (з допомогою
Шварна і Василька Романовича). Соловйов робить висновок щодо успішності
литовського напря-му політики за життя Данила: смерть небезпечного
супротивни-ка і залежність його спадкоємця від волинського
князя[30.-Кн.ІІ.-С.177]. Коли ж Вайшвілкас повернувся до монастиря,
передавши Шварнові владу над Литвою, остання, на думку Солов-йова,
«готувалася остаточно злитися з Руссю» під владою
Рюриковичів[30.-Кн.ІІ.-С.183], хоча й не виключений був спротив з боку
литовців. «На нещастя», цьому завадила рання смерть без-дітного Шварна,
яку Соловйов помилково датує більш раннім часом, аніж смерть
Вайшвілкаса[43.-С.190; 12.-С.36], вбитого іншим претендентом на владу
над Литвою – братом Шварна Левом. Таким чином, справу мирного з`єднання
Литви з Руссю було зірвано на самому початку. Очевидно, на думку
Соловйова, подібне («мирне») з`єднання могло відбутися лише за умови
панування руської династії над Литвою, а не навпаки, як сталося в
дійсності. В той же час він визнає легкість, з якою на Русі приймали
литовських князів (наприклад, Псков – Даумантаса, одного з вбивць
Міндауґаса [30.-Кн.ІІ.-С.161]). Торкається Соловйов і відносин
галицько-волинських князів з Литвою за правління в.кн.Трайдяніса
(Тройдена, 1270-1282), констатуючи як втручання в ці стосунки татар, так
і спроби Лева Даниловича і Володимира Васильковича використати литовців
проти Болеслава ІІ Мазовецького[30.-Кн.ІІ.-С.197-199]. В той час як
Романовичі не спромоглися об`єднати Південно-Західну Русь, вказує
історик, сусідні Литва і Польща, посилившись за рахунок централізації,
розгортають наступ на руські землі: влада ВКЛ утверджується в Полоцькій
і Туровській землях, частині Волині. Зв`язок між обома країнами стає ще
тіснішим за рахунок прийняття литовцями (перш за все аристократією) мови
й віри своїх руських підданих.

Що ж до боротьби ВКЛ з хрестоносцями, то, незважаючи на постійне
відновлення сил Орденів за рахунок західноєвропейського лицарства, їхні
спроби завоювання Литви зазнають невдачі, і війна між ними набуває
стійкого характеру спустошень ворожої території. Більше того, в.князь
Витеніс (Вітень,1295-1316) втручається в боротьбу між Ливонським орденом
і Ригою[30.-Кн.ІІ.-С.233; 41.-С.65]. На думку Соловйова, в 1315 р. в
Литві відбувається зміна правлячої династії і до влади приходить
Ґедімінас[30.-Кн.ІІ.-С.236] (в більш ранній праці ним наведена правильна
дата – 1316 р.[38.-С.8] ). Йдучи за Карамзіним, він схильний вірити
звістці, згідно з якою Ґедімінас був низького походження (конюх) і
здобув владу узурпацією, вбивши Витеніса[13.-С.123, 279-280;
30.-Кн.ІІ.-С.236, 333]; в дійсності ж Ґедімінас був його братом і
спадкоємцем[1.-С.40; 12.-С.37; 20.-С.318]. Свого часу компроме-туюча
його леґенда була запозичена й використана (з деякими змінами) в якості
ідеолоґічного підґрунтя зовнішньополітичної програми Москви в творах, що
вийшли з її урядових кіл на поча-тку ХVІ ст.[45.-С.18-19].

Саме за Ґедімінаса ВКЛ надзвичайно посилюється приєд-нанням багатьох
земель Русі (на думку Устрялова, саме тоді засновується ВКЛ як
таке[44.-С.16]). Оцінюючи характер його експансії, Соловйов зазначає, що
це не було класичне завоювання: Ґедімінас, йдучи шляхом володимирських
князів, перетворює місцевих князів на служебних. Отже, роль
Гедиміновичів абсолютно подібна ролі Москви. Відбувається крах родових
відносин, оскільки 1) на чолі Рюриковичів стають Гедиміновичі і 2)
останні «бачили, що для збереження придбаної могутності необхідне
постійне зосередження влади в руках одного, і тому зав-жди найсильніший
з них гнав, винищував братів»[28.-С.144-145] (ця апокаліптична картина
явно перебільшена, принаймні для часів Ґедімінаса і його нащадків).

Що до конкретного перебігу подій, то Соловйов припус-кав, що галицький і
волинський князі в союзі з Орденом самі розпочали наступ на ВКЛ,
занепокоєні його посиленням. Він також схилявся до визнання факту
приєднання Волині (Володимира і Луцька) в 1320р., а в 1321р. – Києва і
Київської землі[30.-Кн.ІІ.-С.236; 43.-С.196; 37.-С.279; 28.-С.144;
38.-С.9].

Зазначимо, що ці відомості (що перейшли з білорусько-литовських
літописів ширшої редакції до «Хроніки» М.Стрийковського) неоднаково
оцінювалися дослідниками. Так, В.Антонович взагалі вважав їх
позбавленими історичної цінності [1.-С.52 і далі]. На думку М.Дашкевича,
в літописах поєднані реальні, але різночасові події, що відбулися після
1332р.[10.-С.42-43, 64]. (В наш час цей погляд розвинув і модифікував
Ф.М.Шабульдо, датуючи похід на Волинь 1323, а на Київ –
1324р.[46.-С.26-28]). Обережнішу позицію займав Грушевський, припускаючи
належність Київщини до сфери литовських впливів [9.-Т.ІV.-С.17].
Аргументи ж Дашкевича він сприймав скеп-тично як щодо
Києва[9.-Т.ІV.-С.18-19, 428-430], так і Волині[9.-Т.ІІІ.-С.117,
525-527]. Проте і в наш час літописна оповідь про приєднання Волині в
1320 р. подекуди користується довірою[22.-С.156]. На думку Соловйова, ще
в 1340р. Галичина була завойована польським королем Казимиром ІІІ
Великим[43.-С.196]; в дійсності до 1349р. вона залишалася під боярським
правлінням, визнаючи владу Любартаса (сина Ґедімінаса) і звер-хність
татар[9.-Т.ІV.-С.28; 46.-С.38-39].

На півночі, зазначає Соловйов, залежність від Ґедімінаса визнає Псков на
чолі з Олександром Тверським. Так само Новгород, захищаючи свою
незалежність вже не від Твері, а від Москви, змушений був звернутися до
ВКЛ і прийняти у князі іншого сина Ґедімінаса –
Нарімантаса-Гліба[41.-С.65; 35.-С.72]; проте вибір в даному випадку був
не між волею і неволею, а лише між залежністю від Москви чи Литви. Хоча
в правління Ґедімінаса й Івана Калити до реальних зіткнень між ними не
дійшло, завданням Москви тепер стає «захист самостійності рівно
від…татар і Литви»[42.-С.91-92]. Поділити Русь назавжди було неможливо;
отже, обидві держави чекала боротьба до повної перемоги однієї з
них[28.-С.145].

Під час правління Ґедімінаса, підкреслює Соловйов, ще більш примарними
стали надії хрестоносців на успіх війни з Литвою; вона й далі носила
характер набігів без важливих наслідків, попри союз Ордену з
Бранденбургом і загальноєвропейську підтримку[31.-С.89-90]. Торкається
Соловйов і перебігу боротьби за владу після загибелі Ґедімінаса
(помилково датованої ним 1339р. [30.-Кн.ІІ.-С.237; 38.-С.10]) в
1341-1345рр., що завершилася позбавленням влади в.кн.Явнутіса його
старшими братами – Альґірдасом(Ольгердом) і Кястутісом(Кейстутом) і
встановленням «типово литовської діархії»[Див.: 20.-С.318; 17.-С.8]. При
цьому російський історик ідеалізує відносини між переможцями; відо-мо,
однак, що після втрати в другій половині 1349р. Галичини і Волині (крім
Луцька) у верхівці ВКЛ відбувалася гостра боротьба між двома партіями з
різними зовнішньополітичними програмами, очолюваними Альґірдасом і
Кястутісом[46.-С.49].

Якщо Ґедімінас був зайнятий справами Південно-Західної Русі, то
Альґірдас від самого початку звертає увагу на північ, наголошує
Соловйов. Вже в 1341р. він допомагає Пскову проти ливонців; в 1346р.
відбувається його зіткнення з Новгородом[30.-Кн.ІІ.-С245, 247-248;
35.-С.72; 41.-С.67-68]. Проте з 1345р. активізуються бойові дії з
Орденом, переважно невдалі для ВКЛ; рішучого зламу на користь лицарів,
однак, не відбуло-ся. Саме в правління Альґірдаса і Семена Гордого
розпочинається відкрите протистояння ВКЛ з Москвою (зокрема, із-за
претензій на Смоленську землю), що завершилося лише в 1569р., коли роль
Литви перейшла до Речі Посполитої. Соловйов наголошує на обережності і
«підступності» політики Альґірдаса, його не-схильності до рішучих,
ризикованих дій (що однаковою мірою було притаманне і в.князям
московським). Не розраховуючи лише на свої сили, Альґірдас намагався
(невдало) використати проти Москви Орду[30.-Кн.ІІ.-С.244; 43.-С.197;
28.-С.145].

Проте нерішучість Альґірдаса пояснювалася не лише природною обережністю,
а й вже згаданою боротьбою з німецькими лицарями на заході. Це було дуже
важливо, оскільки після смерті хана Джанібека(1357) і початку усобиць в
Орді саме ВКЛ стає найбільшою загрозою для Москви [30.-Кн.ІІ.-С.254].
Зокрема, наступ Литви (взяття Брянська) був перерваний тиском
хрестоносців (1362 – втрата Каунаса, 1370 – важка поразка під
Рудавою)[31.-С.91-92].

Велику увагу приділив Соловйов перебігу боротьби між ВКЛ і в.князівством
Московським в 1368-1372 рр., приводом до чого став конфлікт останнього з
тверським князем (чиїм зятем був Альґірдас). Сутність цих подій, на
думку історика, може бу-ти визначена як боротьба Москви з Литвою за
Твер[30.-Кн.ІІ.-С.260; 43.-С.200], за вирішення питання, кому бути
володарем всієї Русі[28.-С.148]. Наслідком стали 3 походи Альґірдаса на
Москву. Перемир`я 1372 р. зафіксувало тодішні сфери впливів: з боку («в
імені») Альґірдаса його підписали смоленський і твер-ський князі, з боку
Дмитра Івановича – троє князів рязанських. В цілому ж, зауважує
Соловйов, союз із ВКЛ виявився «марним» для Твері; боротьба за неї
завершилася не на користь Литви, що й визнавала
остання[30.-Кн.ІІ.-С.268; 36.-С.101].

Що ж до здобутків Альґірдаса в Південно-Західній Русі, то ним Соловйов
приділяє лічені рядки (це можна зрозуміти, згадавши, що він датував
приєднання Київської землі до ВКЛ правлінням Ґедімінаса).Здобуття
Поділля він відносив до 1362 або 1363 р. і вважав безпосереднім
наслідком відомої перемоги на Синіх Водах[30.-Кн.ІІ.-С.255;
38.-С.24-25]. Ця проблема досі, як і понад 100 років тому[10.-С.75], не
є остаточно розв`язаною. Так, польський дослідник К.Стадницький датував
приєднання Поділля до ВКЛ то 1352-1363[47.-S.123, 137], то 1357-1363
рр.[47.-S.161, 248]. Ф.Шабульдо досить аргументовано доводить, що
початок приєднання Поділля слід датувати першою полови-ною 1340-х рр. і
пов`язувати з діяльністю Коріатовичів – синів Карійотаса(Коріата), брата
Альґірдаса [46.-С.41-45].

Досить докладно (хоча й не завжди послідовно) висвітлює Соловйов добу
правління в.кн.Йоґайли до укладення ним Кревської унії 1385 р. та
причини й наслідки останньої. Наголошуючи на негативних особистих
якостях правителя ВКЛ (слабкість, впливи оточення), він визнає за ним
прагнення до самовладдя[28.-С.150]; проте саму боротьбу з удільними
князями, що розпочалася за правління Йоґайли, Соловйов не робить
предметом розгляду. Причиною усобиць у ВКЛ він бачить те, що Йоґайла
став в.князем не за правом (тобто старшинством); відомо, однак, що
усталеної системи успадкування престолу в Литві тоді не існувало. Ця
боротьба призвела до союзу братів Йоґайли – Андрія і Дмитра – з в.князем
московським Дмитром Івановичем, який намагався скористатися цим для
послаблення ВКЛ. (Ф.М.Шабульдом була висловлена думка, нібито похід
московських військ наприкінці 1379 р. у Середнє Подніпров`я призвів до
приєднання Чернігово-Сіверщини і Київщини до Москви[46.-С.129]).

Конфлікт між Йоґайлою і Кястутісом Соловйов схильний пояснювати
двірськими інтригами. Обґрунтованим, однак, видається погляд на ці події
як на прояв боротьби між вільнюським і тракайським політичними центрами
ВКЛ (про що йшлося вище). До речі, на спадковість між політикою
Альґірдаса і Йоґайли вказував і Соловйов[28.-С.150]. Ця боротьба
заважала активізації дій проти Москви і дозволила останній зосередитись
на підгото-вці до рішучого зіткнення з Ордою[43.-С.202]. Як відомо,
Йоґайла не встиг з`єднатися зі своїм союзником Мамаєм перед Куликовською
битвою; після ж цього його увага наново була відвернена боротьбою з
Кястутісом, якому вдалося ненадовго стати в.князем (1381–1382). Після
вбивства останнього його справа була перебрана сином
Витаутасом(Вітовтом). Обидва супротив-ники зверталися по допомогу до
Ордену, який намагався скорис-татися цими сприятливими обставинами.
Проте, наголошує Соловйов, навіть невигідна для Йоґайли угода з лицарями
1382 р. була знаменною: адже Орден уклав її з поганською державою,
визнаючи тим її силу[31.-С.92-93]. В 1384р. відбулося прими-рення між
Витаутасом і Йоґайлою; це завадило німцям скористатися усобицями у ВКЛ.

a

е стільки державну, скільки особисту справу; в деяких працях саме
в.князю приписується ініціатива у цій справі[30.-Кн.ІІ.-С.292;
37.-С.286]. Що до умов унії, то першочергову увагу приділено змінам в
національно-релігійному становищі населення руських земель ВКЛ. Серед
політичних змін Соловйов вказує на присягу литовських князів Короні і
Ядвізі[30.-Кн.ІІ.-С.293-294]. Проте безперешкодно затвердитись ці
«новини» не могли: і Литва, і Русь (з різних мотивів) тривалий час
чинили опір інкорпораційним намаганням Польщі.

В цілому оцінка автором Кревської унії, природно, різко негативна
(«нещасний зв`язок»[37.-С.286], «фатальний шлюб»[32.-С.141], викликаний
«однією випадковою обстави-ною»[30.-Кн.ІІ.-С.372]), хоча визнає, що цей
союз був смертельною загрозою для Ордену[31.-С.94]. На його думку, якби
не унія, ВКЛ могло б зберегти свої руські землі і в
майбутньому[26.-С.200; див.також:23.-С.33]. Йоґайла перетворив Литву «на
якийсь додаток до Польщі»(при цьому, однак, Соловйов вважав цілком
природним процесом «обрусіння» Литви). Натомість М.В.Довнар-Запольський
вказував на дуже повільну реце-пцію польських порядків і ще довгий
розвиток ВКЛ «на старих руських засадах»[11.-С.1].

Проте небажання ВКЛ визнавати зверхність Корони не-вдовзі призвело до
боротьби, що розпочалася «під покровом его-їстичних прагнень
Вітовта»[38.-С.23]. Однією з причин цього Соловйов називає його
небажання залежати як від Йоґайли, так і від брата останнього Скірґайли,
що був намісником у ВКЛ (але не «в.князем»[30.-Кн.ІІ.-С.294]) і
особистим ворогом Витаутаса. (В одній із праць Соловйов плутає його з
іншим братом Швітріґайлою(Свидригайлом)[31.-С.95]). Союзника Витаутас
знову знайшов у Ордені, саме існування якого після хрещення Литви
втрачало сенс[31.-С.94-95].Спроби союзників здобути Вільнюс і
Тракай(1390-1391) були невдалі, проте продемонстрували зростаючу
підтримку Витаутаса у ВКЛ. Тому Йоґайла і краківський двір змушені були
прийняти всі вимоги сина Кястутіса, щоб ві-дірвати його від союзу з
Орденом (Острівська угода 4 серпня 1392). Однак він не отримав диплому
на в.князівство Литовське (як і Скірґайла – на Руське), всупереч думці
Соловйова [38.-С.24]. В дійсності Витаутас став намісником Йоґайли у ВКЛ
і лише згодом(з 1395) став титулувати себе в.князем(magnus dux), а у
зносинах з Краковом – з 1411 (супроти титулу Йоґайли – «верховний князь»
(supremus dux))[9.-Т.ІV.-С.139-141, 147]. От-же, Соловйов помилявся,
вважаючи, що Витаутас відразу зміг утвердитись «як цілком окремий і
незалежний государ»[28.-С.151].

Всі ці роки ВКЛ не проявляло активності на сході; навпаки, в 1386р. воно
змушене було захищатися від наступу смоленських князів. Витаутас
відновлює наступ, попри родинні зв`язки з в.князем московським Василем І
(своїм зятем). Після поразки хана Тохтамиша від Тимура(1395) ВКЛ стає
більшою небезпе-кою для Москви, ніж Орда. Щоб розв`язати собі руки на
сході, вказує Соловйов, Витаутас навіть віддав Ордену Жемайтію; за
Салінською угодою 1398р. ВКЛ і Орден зобов`язалися допомо-гою у здобутті
відповідно Новгорода і Пскова [30.-Кн.ІІ.-С.373]. В 1395 р. Витаутас
заволодів Смоленськом; наприкінці 90-х рр. він втручається в боротьбу в
Орді на боці Тохтамиша, сподіваючись в разі успіху здобути гегемонію в
Східній Європі і владу над великоруськими землями. Нищівну поразку
військ ВКЛ від татар Тимур-Кутлуга й Едигея на Ворсклі(12 серпня 1399)
Соловйов оцінює, однак, як симптом послаблення Орди: остання лише
захищалася і не змогла скористатися перемогою. В разі ж успіху Литви і
Тохтамиша, вказує історик, вельми реальною ста-вала перспектива
залежності всієї Північно-Східної Русі від ВКЛ[30.-Кн.ІІ.-С.366].

Наслідками послаблення Витаутаса стали його мир з Новгородом(1400),
втрата Смоленська в 1401р.(остаточно здобутого в 1404). Поступкою Польщі
стала Вільнюсько-Радомська унія 1401р., що тісніше пов`язала ВКЛ з
Короною. Спроба ж литовського господаря відновити наступ на Новгород і
Псков викликала конфлікт з Москвою(1406-1408),хоча й не позначений
рішучими діями. (На думку Соловйова, приєднання Новгорода до ВКЛ
вирішило б це протистояння на користь останнього[35.-С.77]). Врешті був
встановлений кордон по р.Угрі (межа литовської експансії на сході) і
тривалий мир. Російський історик вважав, що, відстоявши незалежність від
Литви, Василь І вирішив результат боротьби між ними, оскільки після
Витаутаса наступ ВКЛ на схід вже не відновлюється[28.-С.160]. Щоправда,
усобиці в Москві по смерті Василя сприяли тимчасовому переходу Рязані і
Твері до сфери впливів Литви; проте на цей час увага литовського князя
була вже переважно звернена на захід.

Грюнвальдська битва(1410) знаменувала кінець боротьби Литви з Орденом,
надзвичайно послабивши останній [3.-С.16]. Одним з її наслідків стала
Городельська унія ВКЛ з Коро-ною(1413). Соловйов вважав, що вона
зміцнила зв`язок між двома країнами [38.-С.26]; це, однак, навряд чи
відповідає дійсності [9.-Т.ІV.-С.151-152; 21.-С.95]. Докладно торкаючись
коронаційних намірів Витаутаса, Соловйов пояснює їх виключно особистим
честолюбством (з причини відсутності спадкоємців) і вважає (не вказуючи
підстав), нібито литовський господар бажав не стільки незалежності ВКЛ,
скільки залежності Польщі від себе [38.-С.27].

Важливою «справою Вітовта» історик вважав поділ право-славної церкви, що
стався за його правління(1415), визнаючи, однак, повну релігійну
індиферентність ініціатора і суто політичне підґрунтя даної
акції[29.-С.561; 38.-С.31-34],так само як і політичну заангажованість
московських митрополитів [30.-Кн.ІІ.-С.554]. Що ж до внутрішньої
політики Витаутаса (1392–1430), то її С.Соловйов практично не
торкається, хоча процес ліквідації удільних князівств у ВКЛ, переведений
в основному тоді, зачіпав саме українсько-білоруські землі і мав би його
цікавити (не кажучи про те, що ці події якісно змінили державний устрій
Литви порівняно з попередньою добою).

Більшу увагу дослідника привернула внутрішня боротьба у Литві по смерті
Витаутаса. Як відомо, в.князем був одностайно обраний Швітріґайла (на
думку Соловйова, зусиллями «православно-народної партії»[28.-С.194],
хоча в дійсності це було справою всієї аристократії ВКЛ, незалежно від
релігії і національності). Надії на нового в.князя пов`язувалися
насамперед з прихильністю його до православ`я і відкритим прагненням до
розриву з Польщею; привід до цього подала остання, захопивши по смерті
Витаутаса Поділля. Соловйов при цьому схильний довіряти тенденційному
твердженню Длуґоша, нібито під час збройного конфлікту 1431р. Йоґайла
займав сприятливу братові позицію[30.-Кн.ІІ.-С.425; див.також:
9.-Т.ІV.-С.185-186].

Невдоволення Швітріґайлою частини литовських панів (насамперед його
прихильністю до руської аристократії, хоча її не варто перебільшувати) і
польські інтриги призвели до вису-нення іншого претендента на
великокнязівський стіл – «нікчемного брата Вітовта Сигізмунда*, що мав
слабкість присягнути на вірність королю й королівству Польському
[28.-С.192]. Останньому вдалося захопити владу, проте більшість
східно-слов`янських земель ВКЛ продовжувала триматися Швітріґайли;
фактично стався розкол Литовської держави за національно-релігійною
ознакою. (Проте цікаво, що Москва в даному конф-лікті – це визнає
Соловйов – з політичних міркувань підтриму-вала Жиґімантаса, без огляду
на релігію[28.-С.194]).

В дійсності не варто перебільшувати прихильності Жиґімантаса І до
Польщі. Як показав Б.Барвінський, останній, опану-вавши ситуацію у ВКЛ
після перемоги під Вількомиром(1 вересня 1435) над Швітріґайлою,
вдається до заходів з формування широкої антипольської коаліції з метою
унезалежнення Литви[4.-С.69, 87; див.також: 21.-С.138-139]. Не
відповідає дійсності і його нібито ворожість до православ`я [4.-С.112],
що подекуди йому закидалося [6.-С.27] (так, він був цілком байдужий до
справи унії). Не був Жиґімантас позбавлений і політичного таланту. Що ж
до причин змови проти нього і вбивства(1440), то це була реакція
аристократії (без огляду на національність) на жорстокість в.князя в
діях проти неї[4.-С.113-114].

По смерті Жиґімантаса І литовським панам вдалося обрати окремого в.князя
– молодшого сина Йоґайли Казімераса (Казимира). Польща і її король
Владіслав ІІІ, брат Казімераса, зайняті здобуттям угорської корони, не
змогли завадити цьому, і унія між двома країнами de facto перестала
існувати. Спробам розділити ВКЛ дав відсіч голова реґентського правління
при Казімерасі – Ян Ґоштаутас. Проте випадковість (загибель Владіслава в
1444р. під Варною) знову поєднала ВКЛ і Корону (під владою Казімераса в
1447). Соловйов вказує на важке становище останнього, змушеного
приборкувати гострі конфлікти між Литвою і Польщею[30.-Кн.ІІ.-С.427].
Пізніше до цього додалися війна з Орденом (1454–1466), угорські і чеські
справи; як наслідок, вся увага Казімераса була звернена на захід [Див.:
2.-С.98-99], тобто на проблеми польські і династичні; в той же час
східний напрям, життєво важливий для ВКЛ, був фактично занедбаний. Як
наслідок, на час вступу на московський стіл Івана ІІІ(1462) ситуація
була вже повністю підготовленою для початку наступу Москви з метою
осягнення «природних кордонів державної області»[39.-С.494].

Мирна угода 1449р., що регулювала відносини обох держав до Новгорода,
Пскова, Твері, Рязані[Див.:8.-С.139-140, 156], не могла бути міцною.
Слабкість влади Казімераса супроти са-мовладдя московських
князів[7.-С.72] багато в чому визначала кінцевий результат боротьби.
Найголовнішим же фактором тут, стверджує Соловйов, було
православ`я[34.-С.127; 40.-С.236]. Докладно торкаючись підкорення
Новгороду Іваном ІІІ, він вказував, що саме «латинство» зробило
неможливим перехід цього міста під владу Литви[30.-Кн.ІІІ.-С.9 і далі;
35.-С.81 і далі]. До того ж Казімерас (нахил до якого частини
новгородців М.Й.Коялович пояснював його прихильністю до
руських[15.-С.15]) не міг реально допомогти Новгороду, як і Твері, і
братам Івана ІІІ під час їх боротьби з останнім. Щоб зупинити московську
експансію, він звертався до Орди; це, однак, спричинило вкрай
небезпечний для ВКЛ союз між Москвою та Кримом. Проте до смерті
Казімераса(1492) до відкритої війни справа не доходила.

Увагу Соловйова привернув той факт, що Новгород сприймав Казімераса лише
як литовського господаря, а не короля польського[35.-С.162]; характерно,
однак, що сам історик від цього часу все частіше залишає за правителями
Литви і Польщі лише останній титул, маючи, очевидно, на увазі дедалі
більше підпорядкування інтересів ВКЛ Короні; на це прямо вказував учень
Соловйова Г.Ф.Карпов[14.-Ч.ІІ.-С.ІІ]. З 1492р. Литва і Польща знову
отримали окремих прави-телів – Александраса(Олександра) і Яна-Ольбрахта.
В цей же час, зауважує Соловйов, змінюється характер відносин ВКЛ з
Москвою[36.-С.108]. Вже на початку 1493р. Іван ІІІ в зносинах з Литвою
титулує себе князем «всієї Русі», чого раніше не було. Активізуються
переходи верховських князів з волостями до Мо-скви. Александрас, не в
силі чинити опір, прагнув миру, скріп-леного шлюбом з дочкою Івана
Оленою. Головною причиною слабкості ВКЛ Соловйов небезпідставно вважав
розлом всере-дині між католиками і православними [28.-С.220].
Надзвичайно докладно досліджений російським істориком хід переговорів,
що завершилися миром на вигідних для Москви умовах(1494). Проте ані це,
ані згаданий шлюб не покращили московсько-литовських відносин. Навпаки,
посилюється втручання у внут-рішні, перш за все релігійні справи ВКЛ. На
думку Карпова, ли-товці повелися необачно, коли «своїми виправданнями,
що ніко-го з православних в Литві не нудять до римської віри, так би
мо-вити, визнавали за московським государем право втручатися у внутрішні
справи Литви; розповсюджували право, дане ними щодо однієї Олени
Іванівни, на всіх підданих литовського государя»[14.-Ч.ІІ.-С.76].
Природні вимоги Александраса щодо обопільного невтручання ігнорувалися
Москвою, свідомою своєї сили. До релігійних додавалися тертя з приводу
титулу Івана ІІІ і претензій останнього на руські землі ВКЛ як
«дідичні».

Безпосереднім поштовхом до війни стало прийняття Іваном ІІІ у підданство
низки князів (разом з більшою частиною Чернігово-Сіверщини). Можна
погодитися з Соловйовим щодо релігійних мотивів переходу останніх; проте
мотиви Москви, як видається, були чисто політичні [28.-С.219-220]. Війна
для Литви була невдалою, навіть після нового сполучення з Польщею по
смерті Яна-Ольбрахта(1501), і завершилась перемир`ям з ви-знанням усіх
втрат ВКЛ («вічним миром» Москва не бажала зв`язувати собі руки).Смерть
Івана ІІІ(1505) викликала сподіван-ня на реванш. Але очікуваних усобиць
у Москві не було, а неза-баром помер сам Александрас(1506). Це викликало
«сміливу спробу» нового князя московського Василя ІІІ отримати
литовський великокнязівський стіл мирно, обіцяючи, зокрема,
недоторканість католицької віри[34.-С.142]. Це показує, зауважує
Грушевський, «як мало щирості було в тім запалі московських вел.князів
до православ`я, яким вони маніфестувалися, підпираючи руську іреденту
в.кн.Литовського: православ`ям вони лише воювали на політичному
полі»[9.-Т.ІV.-С.280].

Владу у ВКЛ перебрав брат Александраса – Жиґімантас ІІ. І він, і Василь
ІІІ готувалися до війни, яку й почала Москва в 1507р. На початку ж
1508р. становище ВКЛ погіршило повстання князя Михайла Глинського –
«другий акт історичної драми, початок якої зіграно колись так невдало
Свідрігайлою»[11.-С.5]. Як наслідок, в тому ж році Литва змушена була
укласти «вічний мир», яким зрікалася всіх захоплених Іваном ІІІ
земель[30.-Кн.ІІІ.-С.221]. В цій ситуації, вказує Соловйов, зручну
позицію займає Крим, вимагаючи грошових дарунків від ВКЛ і Москви і
принагідно грабуючи обидві країни.

Нова війна була розпочата Василем під час конфлікту Польщі (королем якої
одночасно був Жиґімантас ІІ) з Тевтонським орденом(1512). Найбільшим
успіхом Москви стало здобуття Смоленська(1514); навіть блискуча перемога
литовських військ під Оршею(8 вересня 1514) не поліпшила становища вже
вкрай ослабленого ВКЛ. Подальші мирні переговори, вказує Соловйов,
розбивалися о питання про приналежність Смоленська («вічний мир» так і
не було укладено протягом усього ХVІ ст.)[43.-С.244].Навіть смерть
Василя ІІІ(1533) і малолітність Івана ІV не допомогли Литві повернути
втрачене. В 1545 ж році (насправді в 1544) Жиґімантас ІІ передає
в.князівство Жиґімантасу-Августу[30.-Кн.ІІІ.-С.494], і ВКЛ востаннє
отримує осібного правителя. При цьому Соловйов вказує, що і за правління
Жиґі-мантаса ІІ зберігалося прагнення Литви до окремішності, навіть
королівського титулу свого правителя[30.-Кн.ІІІ.-С.593-594]. Тоді ж
розпочинається протистояння між маґнатами і шляхтою; щоправда, Соловйов
лише констатує це явище, яке в подальшому багато в чому визначило долю
ВКЛ. За правління Жиґімантаса-Августа(«литовського Сардана-пала»)
становище Литви погіршувалося. Знову-таки Литва у переговорах з Москвою
прагнула «вічного миру», від чого ухилявся Іван ІV; постало й питання
про царський титул останнього. Основна ж увага Соловйова приділена
Ливонській війні; щоправда, часто замість ВКЛ йдеться про Польщу. В
дійсності угода про покровительство Ливонії (1559) була укладена саме
Литвою; і після угоди 1561р., в якій вже виступає і Корона, війну з
Моск-вою ВКЛ продовжувало власними силами[9.-Т.ІV.-С.360]. В цей же час
Іван (як раніше його батько) плекає думку про приєднан-ня Литви шлюбом
із сестрою хворобливого і бездітного
Жиґіма-нтаса-Августа[30.-Кн.ІІІ.-С.553-554].

Серед факторів, що сприяли укладенню Люблинської унії 1569р.(«заповітної
справи» династії Яґеллонів[24.-С.475]), російський історик вказує
згадану відсутність нащадків у останнього правителя ВКЛ (раніше
«дідичне» в.князівство гарантувало обрання спадкоємця і польським
королем); байдужість руської аристократії до захисту незалежності
Литви[43.-С.261]; згадує смерть провідника литовських автономістів
Миколая Радзивила Чорного(1565); практично не зупиняється він, однак, на
боротьбі литовської шляхти з маґнатами і прагненні першої до здобуття
прав, аналогічних правам шляхти коронної.

Коротко підсумовуючи вищевикладене, мусимо констатувати, що висвітлення
історії ВКЛ у працях С.М.Соловйова носить, так би мовити,
«природно-однобічний» характер і стосу-ється переважно його відносин з
Московською державою та (меншою мірою) іншими великоруськими землями
(Новгородом, Псковом, Тверрю, Рязанню). Особливо докладно, з широким
ци-туванням джерел, розглянуті дипломатичні зносини між литовським і
московським урядами, починаючи з другої половини ХV ст. Значно менше
уваги приділено процесу складання державної території ВКЛ за рахунок
українських і білоруських земель, а також становищу останніх в складі
Литовської держави. Що ж до відносин ВКЛ з рештою сусідніх країн, а
також його внутрі-шньополітичної історії, то ці сюжети в працях
Соловйова з цілком зрозумілих причин носять марґінальний характер і
висвітлюються переважно вкрай побіжно. Звертає на себе увагу і наступний
факт: від правління в.князя Казімераса, відколи вища влада у ВКЛ і
Короні майже постійно злучалися в руках однієї особи, має місце певне
«нерозрізнення» з боку історика політич-ної історії Литви і Польщі.
Відтак не можемо не погодитися із М.Дашкевичем, що «сторінки, присвячені
Литві у відомій істо-ричній праці Соловйова, не відповідають, за своєю
обробкою, іншим відділам цієї праці» [10. С.3].

Література

Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до половины
ХVстолетия.-К.,1878. .-Вып.1.

Базилевич К.В. Внешняя политика Русского централизованного госу-дарства
(вторая половина ХV века).-М.,1952.

Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальденской битвы
(1410г.).-Спб.,1885.

Барвінський Б. Жигимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський.
(1432-1440). Історична монографія.-Жовква,1905.

Вернадский Г.В. Россия в средние века.-Тверь, М.,1997.

Власт. Кароткая гісторыя Беларусі.-Вільня,1910.

Герберштейн С. Записки о Московии.-М.,1988.

Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточ-ной Европы
ХІV-ХVІвв.-М.,1963.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т.,12 кн.-Т.3: До року
1340;Т.ІV.ХІV-ХVІ віки – відносини політичні.-К.,1993.

Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства.-К.,1885.

Довнар-Запольский М.В. Польско-литовская уния на сеймах до 1569 года.
Исторический очерк.-М.,1897.

История Литовской ССР (с древнейших времен до наших
дней).-Вильнюс:Мокслас,1978.

Карамзин Н.М. История государства Российского в 12-ти томах
.-Т.ІV.-М.,1991.

Карпов Г. История борьбы Московского государства с Польско-Литовским .
1462-1508.-Ч.І-ІІ.-М.,1867.

Коялович М. Люблинская уния или последнее соединение Литовс-кого
княжества с Польским королевством на Люблинском сейме в 1569
году.-Спб.,1863.

Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і
на-ції.(Методологічні зауваги)// Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В
2т.-К.,1994.- Т.1. — С. 11-27.

Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского
государства до времени издания Первого Литовского Статута. Исторические
очерки.-М.,1892.

Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с бо-ярской
думой древней России.- Томск,1904. — Ч.2. Рада Великого княжества
Литовского.-Вып.1.

Пашуто В.Т. Образование Литовского государства.-М.,1959.

Петр из Дусбурга. Хроника земли Прусской.-М.,1997.

Пресняков А.Е. Лекции по русской истории.- М.,1939. — Т.2.-Вып.1.
Западная Русь и Литовско-Русское государство.

Рогалев А.Ф. Белая Русь и белорусы. (В поисках истоков).-Гомель, 1994.

Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государственного порядка в
России до Петра Великого//Соловьев С.М. Сочинения. В 18 кн. -Кн.16:
Работы разных лет . — М.,1995.-С.5-42.

Соловьев С.М. Восточная Европа в ХVІІ веке//Там же.- Кн. 21.
Дополнительная. Работы разных лет.-М.,1998.-С.474-505.

Соловьев С.М. Восточный вопрос//Там же.-Кн.16.-С.629-672.

Соловьев С.М. Европа в конце ХVІІІ в.//Там же.-Кн.22. Дополнительная.
Работы разных лет.-М.,1998.-С.198-319.

Соловьев С.М. Исторические письма//Там же.-Кн.16.-С.353-404.

Соловьев С.М. История отношений между русскими князьями Рюрикова
дома//Там же.-Кн.19. Дополнительная. Работы разных
лет.-М.,1996.-С.5-278.

Соловьев С.М. История падения Польши//Там же.-Кн. 16.-С.405-628.

Соловьев С.М. История России с древнейших времен//Там
же.-Кн.1-15.-М.,1988-1995.

Соловьев С.М. Крестоносцы и Литва//Там же.-Кн.22.-С.82-100.

Соловьев С.М. Курс новой истории//Там же.-Кн.20. Дополнительная. Работы
разных лет.-М.,1996.-С.5-341.

Соловьев С.М. Лекции по русской истории(1873/1874)//Там
же.-Кн.21.-С.6-246.

Соловьев С.М. Н.М.Карамзин и его литературная деятельность: «История
государства Российского»//Там же.-Кн.16.-С.43-186.

Соловьев С. Об отношениях Новгорода к великим князьям. Истори-ческое
исследование//ЧОИДР.-М.,1846.-№1.-С.1-162.

Соловьев С.М. Обзор дипломатических сношений Московского двора с
Литовским во второй половине ХV века//Соловьев С.М. Сочинения. В 18
кн.-Кн.22.-С.101-120.

Соловьев С.М. Общедоступные чтения о русской истории//Там
же.-Кн.21.-С.247-401.

Соловьев С.М. Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею
Михайловичу//Отечественные записки.-1848.-Ноябрь.-С.1-34.

Соловьев С.М. Очерк истории Москвы//Соловьев С.М. Сочинения. В 18
кн.-Кн.20.-С.474-503.

Соловьев С.М. Писатели русской истории ХVІІІ века//Там
же.-Кн.16.-С.187-259.

Соловьев С.М. Псков и Ливония//Там же.-Кн.22.-С.42-81.

Соловьев С.М. Публичные чтения о Петре Великом//Там же.-Кн.ХVІІІ. Работы
разных лет.-М.:Мысль,1995.-С.5-152.

Соловьев С.М. Учебная книга русской истории// Там же.-Кн.18.-С.153-528.

Устрялов Н. Исследование вопроса, какое место в русской истории должно
занимать Великое княжество Литовское?-Спб.,1839.

Похожие записи