Контрольна робота з історії України

на тему:

Причини занепаду та розпаду Київської Русі. Утворення української
політики, партій на східноукраїнських землях в складі Росії та розвиток
ними ідей української духовності – кінець 19-20 ст.

ПЛАН

Причини занепаду та розпаду Київської Русі

Утворення української політики, партій на східноукраїнських землях в
складі Росії та розвиток ними ідей української духовності – кінець 19-20
ст.

1. Причини занепаду та розпаду Київської Русі

Великий князь Володимир — видатний стратег, політик і полководець
Київської Русі — завершив об’єднання держави східних слов’ян і сміливо
вийшов на завойовування, кажучи сучасною мовою, європейських ринків.

Чи могла політика, котра проводилася Володимиром Красне Сонечко, бути
причиною початку занепаду Київської Русі? Князь Володимир народився, ріс
і був вихований в період нашої історії, який ще не до кінця вивчений.
«Білі плями» цього періоду криються в зміні суспільно- політичної
формації, зміні релігійних поглядів, зміні й трансформації родоплемінних
відносин і, особливо, швидкого формування нової еліти.

Нашим предкам «допомогли» варяги, точніше, вікінги, яких на Русі
називали нурманами (норманами). І не тільки вони. Християнство та його
філософія повільно завойовувало свідомість народів Європи, вносячи
вагомий внесок у процеси розшарування суспільства. Хрещення Київської
Русі — 988 рік. Досить яскраво ця подія висвітлена у відомих
давньоруських, вірніше, церковно-слов’янських літописах —
«Лаврентіївському», «Іпатіївському».

Менш відомий факт хрещення Русі в 875 році Аскольдом і Діром. Цілком
можливо, це хрещення було неповним і охоплювало лише північно-західну і
південну частини Русі з Новгородом і Києвом. Утім, можливо, що й ім’я
Діра було приєднано до імені Аскольда літописцем, тим більше, що при
частому вживанні імен цих правителів дієслова ставлять в однині.

875 рік. Імператор Візантії Василiй Македонянин призвав русів на
переговори. На зустрічі імператор щедро роздавав золото, срібло, і
шовковий одяг. Тоді ж був укладений мирний договір, і русів на чолі з
Аскольдом переконали прийняти хрещення. Їм показали Євангеліє, що не
горить у вогні (очевидно, книга була просочена вогнетривкою сумішшю).
Побачивши «чудо», Аскольд прийняв хрещення. Оскільки його могила потім
знаходилася в церкві Святого Миколи Доброго в Києві, думають, що
Аскольда нарекли Миколою. Повернувшися до Києва, після хрещення Аскольд
убив Діра і «один зайняв його місце»: (книга Велеса): «…Аскольд силою
розорив нашого князя і переміг його. Аскольд після Діра сів у нас як
непрошений князь. І почав княжити над нами, і став вождем самого
Вогнебога, який вогнища зберігає….»

Аскольд, як називали його слов’яни, «темний воїн», навчений греками,
став стверджувати, що руси — варвари. Спочатку одноплемінники його
висміювали. Тоді він влаштував погром слов’янських святилищ, вигнав iз
Києва жерців і став насильно хрестити киян. Так відбулося Аскольдове
хрещення Русі. Потім знову повернулося язичество. Очевидно, населення
Русі не прийняло цей акт повсюдно і дало йому належну відсіч. Настав
період язичества варязького зразка, яке відновили на Русі Віщий Олег і
Святослав. Цей період став основою, фундаментом нових відносин між Родом
— населенням Русі, і досить зміцнілою новою князівсько-варязькою елітою.
Зміцнення князівсько-дружинної влади, яке спиралося на багатих купців і
бояр, вже не мало потреби в такому елементі, як народне віче. Князю
Володимиру згодом стало ясно, що вибирати між зміцненням своєї влади і
всім іншим йому не доведеться.

Хрещенню Київської Русі, як відомо, передувала язичеська реформа
Володимира, котра стала невдалою спробою «реформування» язичеських засад
в зручні форми керування державою. Саме ця невдала спроба стала
останньою краплею в прийнятому рішенні — хрестити Русь за візантійським
обрядом. Знаменитий похід на Корсунь (Херсонес) у 988 році став
підсумком задуманого. Володимир намагався вирішити ряд надзвичайно
важливих питань: щоб у Київській Русі визнавали одну з відомих тоді
релігій, i таким чином підвищити її престиж, князівська влада набувала
форм монархічного правління, тобто Русь ставала імперією з Великим
Самодержцем. Але для утримання влади і покори в самій імперії досить
зручною здавалася схема родового династичного успадкування.

Саме вона спричинила ту жахливу трагедію, котра в майбутньому сталася з
Київською Руссю.

Принцип родового спадкування князівської влади, остаточно оформлений і
введений у ранг неписаного закону, поклав початок закріпленню удільного
князювання. Рід, віче, суспільна думка — основні важелі народовладдя,
стали незручною перешкодою для князівської влади.

Для народу саме ім’я князя було божественне і шановане, адже князь
означає — «хоронитель». Разом з тим, князь Володимир, який продовжував
залишатися символом «хоронителя» Київської Русі, використовував як
елементи попередньої системи, так і засади, дотепер небачені на Русі.
Засади християнства мали двоїстий характер і носили в собі симбіоз
людських поглядів і християнських заповідей — канонів і догм.

Наскільки об’єктивно батьки християнства ставилися до того, що
відбувалося на Русі, можна бачити на прикладі подій, пов’язаних iз
хрещенням жителів Києва і Новгорода, у світлі всім добре відомих Святих
заповідей Христа й особливо однієї з них «… не убий…» Новгород було
піддано страшному руйнуванню з масовим побиттям його жителів Добринею і
Путятою, які виконували волю Володимира. Але разом iз тим прийняття
християнства стало поштовхом до розвитку архітектури, живопису,
книжкової справи, визнанню іншими державами рівності Русі; це далеко не
повний перелік наслідків цього кроку.

Що ж відбувалося з Руссю часів князя Володимира? Вишеслав, старший син
Володимира, був «посаджений» у Новгороді, Ізяслав у Полоцьку (по матері
Рогнеді, з роду корінних кривичських князів, був на цій землі прийнятий
як свій, родовий, вотчинний князь), Святополк у Турові, Ярослав у
Ростові, Мстислав «тримав» далеку Тмутаракань, Святослав — Смоленськ,
Судислав — Псков.

Новгород вважався найбільш престижним після Києва князюванням. Після
смерті Вишеслава, Володимиром туди повинен був бути посланий наступний
за старшинством син — Святополк. Але Святополк був у батька в немилості
за буйний норов. Тому до Новгорода Володимир послав Ярослава, до Ростова
на його місце — Бориса, Муром дав Глібові. Цих двох синів, наймолодших,
Володимир і вирізняв, і любив. Вони народилися від останньої дружини
Володимира, дочки константинопольського базилевса. Щодо першості старших
синів був звичай, однак, закону про престолонаслідування не існувало. До
кінця князювання Володимира Святополк знаходився в Києві під наглядом
батька. І ті трагічні події, що розгорнулися пізніше, стали підсумком
політики, яку вiн проводив.

Протягом багатьох сторіч ніхто на Святій Русі не зазіхав на руйнування
родових засад — свята святих східних слов’ян. Володимир зазіхнув на цю
традицію. Дроблення князівств, боротьба за уділи, ріки крові
дружинників, що знищували один одного, захищаючи інтереси удільних
князів, нехай навіть найталановитіших і найвидатніших — страшна ціна,
яку довелося сплатити слов’янам. Підсумок цієї політики — розорення
Київської Русі монголо-татарами в 1237—1241 роках.

Князь Ярослав досить великий період часу свого князювання, з 1015 по
1036 р., змушений був витратити на міжусобні війни. І навіть приклад
вдалого політичного союзу (дуумвірат з 1026 року з чернігівським князем
Мстиславом — рідним братом Ярослава) не вирішив остаточно цієї проблеми.
Мстислав помер у 1036 році. Ярослав Мудрий став одноосiбним правителем
Русі. Цілком очевидно — найважливiшою своїм завданням він вважав
збереження цілісності держави.

Розглянемо шляхи і методи, за допомогою яких він вирішував це завдання.
В галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше
покладався на дипломатію, ніж на зброю. Він зумів забезпечити для
Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені.
Становище тієї чи іншої країни в епоху середньовіччя визначалося
династичними зв’язками. Чим могутніша була держава, і чим більшим
авторитетом користався її глава, тим більше було іноземних правителів,
які бажали поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали
за честь стати родичами Ярослава Володимировича.

Сам Ярослав оженився на дочці норвезького короля Олафа Інгігердi —
Ірині. Норвезький принц, який згодом став королем, Гарольд Сміливий,
засновник міста Осло, був одружений на дочці Ярослава — Єлизаветі.
Король Франції Генріх I оженився на дочці Ярослава — Анні, яка після
смерті свого чоловіка стала регентшею при малолітньому сині Філіпі I.
Один із синів Ярослава — Всеволод — оженився на візантійській царівні з
родини Мономаха; старший син Всеволода від цього шлюбу Володимир був
названий на честь діда Мономахом.

У внутрішньому устрої країни діяльність Ярослава Мудрого ознаменувалася
загальним підйомом, зміцненням економічних і культурних зв’язків між її
окремими частинами, розквітом «стольного граду» Києва. Варто згадати про
значення конституції, так званого «Статуту Ярослава», чи про найдавнішу
«Руську правду», котра була дана Новгороду в 1016 році, як збірник
правових норм суспільного життя. Але Ярослав Володимирович закону про
престолонаслідування не ввів. Непорушним залишилося і бажання багатьох
східнослов’янських князів здобути київський стіл. І знову летять пущені
стріли, ламаються списи, свистять мечі, заливається братською кров’ю
земля Київської Русі.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши спадкоємцями синів і
племінників, між якими розділив землі Київської Русі. Київ, Новгород,
Турово-Пінська земля дісталися старшому сину — Ізяславові, Чернігів із
Сiверською землею — Святославові, Переяславль з південним Лівобережжям —
Всеволодові; Волинська земля — Ігорю; Галицька — Ростиславові
Володимировичу; Полоцька — троюрідному племіннику Всеволодові
Брячиславичу. Старший син Ізяслав став главою держави. Троє старших
братів — Ізяслав, Святослав і Всеволод — уклали союз для спільного
керування державою; цей тріумвірат протримався близько 15 років.
Відчайдушні спроби врятувати цілісність Київської Русі були здійснені
Володимиром Мономахом. Не тільки сила традицій стала причиною загибелі
Київської Русі. Страх втратити владу примушував князів скрупульозно
піклуватися про пряме продовження династичного князювання.

Польський історик XV століття Ян Длугош підкреслював: «Після смерті Кия,
Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники
багато років панували у руських, поки спадщина не перейшла до двох
рідних братів Аскольда та Діра». В хроніці Длугоша прямо говориться про
те саме династичне спадкування, яке згубило Русь. То що ж, ніхто з
князів протягом багатьох сторіч не розумів, або не хотів розуміти, до
чого може призвести така політика? Чи можна звинувачувати в
недалекоглядності княгиню Ольгу, її сина — князя Святослава, Володимира
Красне Сонечко і Ярослава Мудрого? Очевидно, і так, і ні. Причина не
тільки в прагненні втримати владу або в державному егоїзмі. Ментальність
самого народу століттями ґрунтувалася на повазі і шануванні жерців,
волхвів, князів і старійшин, яких вибирало віче. Тепер прийшла ера
безумовного верховенства сили. Заповіді Христові про турботу, любов до
ближнього свого не торкали душі князів, і піднімався меч на брата.
Яскравий приклад князівського деспотизму — «полюддя». Князі стали
збирати данину для годування раті; «полюддя» перетворилося на
найжорстокішу форму поневолення, при якій у населення вилучалася велика
частина усього, що їм вироблялося.

Людський егоїзм, себелюбність із присмаком турботи тільки лише про себе,
попрання законів суспільства, які відпрацьовувалися століттями, різка
зміна духовно-релігійних поглядів, наївність і сліпа довіра народу до
правителів і стали причиною падіння Київської Русі.

2. Утворення української політики, партій на східноукраїнських землях в
складі Росії та розвиток ними ідей української духовності – кінець 19-20
ст.

Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до
того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних
суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й
національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським
деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу.

В зазначений період в Росії склалися об»єктивні передумови для
здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила,
спроможна розв»язати глибокі соціально-економічні суперечності
революційним шляхом. Цією силою був пролетаріат. На початку ХХ ст.
посилюється революційна боротьба робітників, які під керівництвом
соціал-демократичних організацій переходять від економічних страйків до
політичних. Під впливом революційної боротьби робітництва посилюється
селянський рух.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню національних
політичних партій Якщо на перших етапах українського національного руху
(дворянський та різночинський) він виявив себе здебільшого в спробах
загальноосвітнього виховання мас та утвердження їх національної
самосвідомості, то роки першої буржуазної революції 1905-1907 рр.
характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських
соціалістичних і буржуазних партій, що намагалися мирними та немирними
шляхами втілити в життя свої політичні, економічні та культурно-освітні
програми. У радянській історіографії існувала упереджена характеристика
їх у різко негативному плані як «націоналістичних» та контрреволюційних.
Між тим ця породжена в часи сталінщини і продовжена в часи застою
концепція далеко не відповідає історичній правді. Хоча національне
питання займало різне місце в програмах цих партій, воно завжди стояло
поруч і нерозривно з найважливішими політичними і соціально-економічними
вимогами того часу.

Ліберальнодемократичний рух в Україні, як і в усій країні, набув
опозиційного характеру. В умовах загального революційного піднесення на
Україні посилюється національний рух, спрямований проти
шовіністичної-великодержавної політики царського уряду, за вільний
розвиток рідної мови, культури й літератури.

Було б спрощенням характеризувати українські партії суто з негативного
боку. Адже ,наприклад, в 1905-1907 рр. український визвольний рух не
пішов шляхами націоналізму (про що й свідчить, зокрема,
багатонаціональний склад членів і керівництва партій), а торував шлях
українського демократичного руху. Їх діяльність багато в чому заклала
підвалини нових дружніх відносин між народами.

Питання формування та діяльності в Україні різних партій та організацій
в 1900-1917 рр. до теперішнього часу розроблені в науковій літературі
недостатньо.

Існує два підходи до проблеми визвольного руху в Україні: перший —
класовий, ленінський, за яким національне визволення та національна
рівність можливі тільки на основі революційних соціально-економічних
перетворень, знищення панування поміщиків та буржуазії, та другий —
національний, за яким на першому місті стоїть досягнення національної
свободи, на базі якої планується подальше вирішення
соціально-економічних проблем.

В деяких виданнях за останні роки зроблена спроба відійти від таких
полярних підходів і надати об»єктивний аналіз позиціям і ролі в
українському визвольному руху політичних партій різної орієнтації.
Розділ 1 Політичні партії в Україні на початку ХХ ст. 1. Політизація
робітничого та селянського руху в Україні. Створення загальноросійських
партій Складовою частиною суспільно-політичного життя кінця ХІХ ст. —
початку ХХ ст. був робітничий і селянський рух в Україні.

У 90-х роках ХІХ ст. загострення класових суперечностей в Росії сприяло
виходу на політичну арену пролетаріату. За 1880-1894 рр. в Росії
відбулося 678 страйків і заворушень, з них 110 виступів в Україні. У
ході страйкової боротьби у робітників вироблялися елементи політичної
свідомості, з»являлося відчуття пролетарської солідарності. Вихованню
політичної свідомості пролетаріату сприяла діяльність
соціал-демократичних груп та гуртків.

Величезне значення в поширенні марксистських ідей і утвердженні
марксизму як самостійного напряму в суспільній думці Росії, в тому числі
й України, належить першій російській марксистській організації
«Визволення 6 праці», заснованій у 1883 р. в Женеві Г.В. Плехановим. До
неї входили: Засулич, Аксельрод, Дейч, Ігнатов. Протягом 1883-1894 рр.
Члени групи «Визволення праці» переклали російською мовою й видали понад
20 творів К.Маркса й Ф.Енгельса.

Видавані групою твори Маркса й Енгельса, а також Плеханова нелегально
перевозилися в Росію і розповсюджувалися в багатьох містах, у тому числі
й на Україні. Група мала зв»язки з революційними гуртками різних міст
Росії, в тому числі Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з
ними, діставала від них грошову допомогу. Під впливом діяльності групи
«Визволення праці» й наростання робітничого руху у Росії стали виникати
перші марксистські гуртки і групи.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років ХІХ ст. виникли марксистські
гуртки на Україні — в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Вони
складалися переважно з інтелігентів, студентів та учнів середніх
навчальних закладів, робітників. Одним з перших виник
соціал-демократичний гурток робітників Києва у 1889р. У 1891 р. студенти
Київського університету утворили «Російську групу соціал-демократів».
Керували нию Я. Ляховський, Б. Ейдельман.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання чисельності
робітників, дедалі активніша діяльність соціал-демократів по керівництву
їх боротьбою сприяли піднесенню робітничого руху на межі століть стала
його політизація. Поряд з економічними стали виникати і політичні
страйки, насамперед страйки присвячені 1 Травня. 8 Важливою подією в
історії революційної боротьби були Харківська маївка 1900 р., яку
організували соціал-демократи.

У відозві до робітників «Перше травня» були висунуті вимоги: свобода
спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи,
встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, обов»язкове
державне страхування та ін. Але через недостатню організованість
соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які змістили
на вулицях війська, план повністю здійснити не вдалося.

Цей виступ Харківських робітників наочно показав, що робітники не тільки
доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають під гаслом
: «Геть самодержавність». У 1901-1902 рр. революційний рух наростав. А в
1903 р. переріс у загальний страйк Півдня Росії. Всього, за неповними
даними, в 1903 р. страйки і демонстрації охопили 63 міста Росії. Майже
одночасно у загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників, з
них 150 тис. — в Україні.

Таким чином, робітничій рух розвивався швидше, ніж РСДРП. Перед партією
встала проблема розробки Програми, яка б захищала інтереси робітничого
класу. Це було зроблено на П з»їзді РСДРП, який відбувся 17 липня — 10
серпня 1903 р. 43 делегати, присутні на з»їзді, представляли 26
організацій. На з»ізді були представлені 7 соціал-демократичних
організацій України : Катеринослава, Харкова, Одеси, Києва, Миколаєва, а
також «Соціалдемократичний союз гірничих робітників» і група «Южный
рабочий».

ІІ з»їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією «Искры». У
програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення
самодержавства і заміну його демократичною республікою. Ставилися вимоги
загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого
самоврядування, недоторканості особи і житла, загальних демократичних
свобод, знищення станів і нової рівноправності громадян.

У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма
націями, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право
кожного громадянина 9 висловлюватися рідною мовою на зборах,
запровадження рідної мови на рівні з державною в усіх місцевих державних
установах.

Домінуюче в 60-70-х роках українофільство вичерпало себе,
продемонструвавши неможливість лише культурницькими засобами поліпшити
становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й
вступала до народницьких гуртів та соціал-демократичних груп, байдужих
до національних змагань. Пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм
визвольного руху протягом 90-х років привів до виникнення ряду
національних об»єднань з виразною політичною спрямованістю, котрі стали
перехідним листком до утворення українських партій. Першим серед них
було Братство тарасівців. Воно виникло влітку 1891р. в Харкові. Його
заснували студенти університету М.Базькевич, М. Байздренко, І.Лина та
дрібний урядовець В. Боровик.

Їх об»єднали палкий патріотизм і прагнення боротися проти
денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження українського
народу. Члени братства доклали зусиль насамперед для створення
розгалуженої таємної організації та розробки її програми, передусім
політичної. 16 Гуртки тарасівців були створені в 10 містах України.
Полтавський гурток був організований В. Боровиком наприкінці 1891р. У
1892 р. В. Боровик у пошуках переїхав до Києва, де заснував гурток з 16
чоловік. Серед них були: Є.Тиличенко, М.Кононенко, брати Чернявські й
Міхновські. Чернігівський гурток сформувався не пізніше 1893р. Його
членами були В. Андрієвський, В. Дейша, Т.Шкуркіна та ін. В Одесі був
Д.Старевич, В.Климович. В Лубнах тарасівців очолював В.Шемет, котрий
пізніше відіграв тут провідну роль в українському русі.(3) Тарасівці
перейшли з українських об»єднань і здійснили спробу поширити свій вплив
на село. Значною мірою сільським був бессарабський гурток.
Організаційною формою зв»язку в братстві були з»їзди.

Один з них відбувся у Києві не пізніше квітня 1893р. і налічував близько
30 делегатів. На з»їзді, що тривав 3 дні, був складений статут братства.

Крім суто організаційних положень, статут має вступну частину:
необхідність політичного виховання членів гуртка; повна автономія і
широка воля на Україні; зв»язки між собою й обмін літературою;
святкування днів, пов»язаних з видатними подіями в історії України;
видання для народу творів Т.Шевченка й Г. Квітки-Основ»яненка; вивчення
економічного становища України та турбота про його поліпшення;
піклування про освіту народу, влаштування бібліотек та ін. (4) Про інші
з»їзди відомості не збереглися.

Питання про численність братства залишається відкритим. Враховуючи, що в
таких осередках, як харківський, київський, бессарабський, налічувалося
щонайменше по 15-25 членів, можна припустити, що в 10-12 гуртках було
принаймні 100 тарасівців. В гуртках були вихідці практично з усіх
губерній України та Криму. За соціальним складом тарасівців можна
поділити на дві групи. Перша — селяни, всі інші тарасівці — це студенти,
дрібні службовці, інтелігенція — люди з середньою та вищою освітою.

Отже, склад братства, що включав представників різних прошарків
населення і репрезентував усі регіони 17 Східної України, дає можливість
охарактеризувати його як загальноукраїнську організацію. Програмні ідеї
братства були відображені в рефераті, прочитаному І.Линою в Харкові, на
шевченківській роковині 1893 р. На ці збори були запрошені й
старогромадівці, причому реферат вони сприйняли прихильно.

Того ж року його надрукував львівський часопис «Правда», редакція якого
дала йому назву «Символ віри молодих українців». Вихідною точкою
поглядів тарасівців було визнання самобутності українського народу, його
права на незалежне існування:

«Наука й життя Українського народу доводять нам, що Україна була, є і
буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація , так і вона потребує
національної волі для своєї праці й поступу».(5) Вони визнавали
загальнолюдські цінності, політичні свободи і соціальну справедливість.
Однак жорстоке національне гноблення, економічний визиск України, що
ставили під загрозу її майбутнє, зумовлювали першочерговість саме
національно-визвольної боротьби:

«Тим ми, як діти України, сини свого народу, єсьмо націоналами і
передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну».(6)
Щодо своїх завдань тарасівці заявили: «Ми дбаємо, про те, щоб піднести і
розворушити на Україні національний дух, відживити і виробити серед
інтелігенції й народу національні почування..»(7). Братчики прагнули
дотримуватися такого «ідеального людського ладу, в якому немає місця
нації пануючій і нації поневоленій.

Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу —
в тих державах, з якими з»єднана українська земля».(8) Очевидно це
стосувалося не тільки Росії, а й Австро-угорської імперії, до якої
належали західноукраїнські землі. Тарасівці приділяли велику увагу
утвердженню української мови в житті народу, підготовці
національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в
українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної
літератури.

Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства.
Інші громади 18 продовжували роботу до 1897р. На весні 1897р. тарасівці
увійшли до складу Всеукраїнської буржуазної організації, яку в
літературі називають Всеукраїнською загальною організацією (ВУЗО). До
Ради організації були обрані тарасівці Є.Тимченко, М.Кононенко, О.
Черняхівський та ін. Отже, 90-ті роки ХІХ ст. в українському русі стали
переломним етапом.

Братство тарасівців поклало організаційний початок політичного етапу
українського національного руху. «Символ віри » був покладений в основу
«Програми української національної партії», створеної студентськимими
громадами наприкінці ХІХ ст. Жодна з східноукраїнських партій початку ХХ
ст. не уникнула впливу ідей цієї організації. Розвиток капіталізму на
зламі століть надзвичайно загострив одне з питань суспільного розвитку
Росії — національне. Посилилося руйнування національних перегородок.

В країні відбувався інтенсивний процес переміщення населення, в
результаті чого деякі національні райони все більше ставали
багатонаціональними, зростала самосвідомість пригноблених народів. Все
це створювало в Україні грунт для розвитку національного руху, який
поряд з проведенням культурницької роботи, вимагав національних прав,
створював передумови для створення політичних партій.

Першою із цих партій на Наддніпрянській Україні стала Революційна
українська партія (РУП), створена 11 лютого 1900р. на зборах
студентських громад у Харкові. Засновниками партії були Д.Антонович,
М.Русов, Л.Матусевич, О.Коваленко, Д.Познанський, А.Жук, М.Порщ.
Створена партія складалася із нечисленних консервативних груп Харкова,
Києва, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об»єднували студентів,
семінаристів, учителів, лікарів та службовців державних і земських
установ.

Не будучи достатньо теоретично підготовленими, засновниками РУП
звернулися до відомого харківського адвоката, колишнього тарасівця М.
Міхновського з пропозицією розробити проект програми партії. Вже 19
лютого 1900р. на роковинах Шевченка в Полтаві, а потім 26 лютого у
Харкові М.Міхновський висловив ті 19 думки, що лягли в основу брошури
під назвою «Самостійна Україна» 1 Наприкінці 1900р. у Львові була
надрукована ця брошура. Вона стала першим програмним документом
Революційної української партії.

«Самостійна Україна» не є програмою у власному розумінні слова. У першій
частині автор аналізує основні положення Переяславського договору між
Україною та Росією. Держава наших предків злучилася з московською
державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним» і держава
українська від спілки з московською виразно бажала тільки «протекції», а
не підданства ,- говориться в брошурі, Але московські царі не виконали
своїх зобов»язань.

Процес розпаду партії на самостійні організації тривав. У грудні 1904 р.
у Львові зібрався П з»їзд РУП. Були присутніми 15 делегатів. Члени
«Закордонного комітету» запропонували об»єднатися з РСДРП, але більшість
делегатів на чолі з М. Поршем не підтримали цієї пропозиції. Тоді група
делегатів — О.Скоропис-Йолтуховський, В.Мазуренко, М.Ткаченко,
П.Канівець — залишили з»їзд і створили власну «Українську
соціал-демократичну спілку» («Спілка»).

12 січня 1905 р. «група колишніх членів РУП» випустила декларацію
«Розкол Революційної української партії», яка офіційно оформила розкол
РУП. В декларації «Спілка» проголосила себе пролетарським 22 елементом,
котрий готовий стати до боротьби за визволення пролетаріату від
буржуазної самостійності України. «Спілка» не мала власної програми і у
1905р. ввійшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької
фракції.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905р.
на своєму з»їзді перейменували РУП в «Українську соціал-демократичну
робітничу партію» (УСДРП). ЇЇ лідерами стали В.Винниченко, М. Порш,
С.Петлюра, М. Ткаченко, Л.Юркевич та ін. Напередодні першої російської
революції на Україні завершилося формування національних
ліберально-демократичних партій — Української демократичної та
Радикальної. Вони утворилися у 1904р. на базі Всеукраїнської
безпартійної загальної організації.

До цих партій входили різні верстви міської інтелігенції. Це були
опозиційні у відношенні до самодержавства політичні організації. Вони
вимагали демократизації державного устрою Росії — «основою державного
порядку в Росії ми визначаємо федеративні засади державного устрою».
Обидві партії вимагали автономії України в складі Росії, націоналізації
землі, демократичних свобод та ін. Наприкінці 1905р. УДП і УРП
об»єдналися в одну Українську демократичнорадикальну партію (УДРП).

Лідерами партії були О.Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко, Б.
Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський та ін. Отже, на початку ХХ ст.
український національний рух політикувався. В Україні почали виникати
політичні партії. Цей процес мав свої особливості. В Україні, яка
входила до складу Росії, партії виникали нелегально. Вони утворилися до
буржуазно-демократичної революції.

Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії
різних напрямів — соціалістичного (РУП, «Спілка»),
ліберально-демократичного (УДП,УРП) і націонал-радикального (УНП). Вони
мали між собою багато спільного в програмних положеннях. Перш за все
вони вимагали демократизації державного устрою Росії і автономії
України.

Використана література

Беспалов Н. Е., Масальский В. И., Пономаренко Г. Я. Политические партии

Винниченко В. Відродження нації. — Київ: Відень, 1920. — Ч.1. — 348 с.,
Ч.2 — 328 с. (репринтне видання).

Гунчак Т. Україна:перша половина ХХст: Нариси політичної історії. — К.:,
1993 — С. 14

Гунчак Т. Україна:перша половина ХХст: Нариси політичної історії. — К.:,
1993 — С. 14

Гунчак Т. Україна:перша половина ХХ ст: Нариси політичної історії. —
К.:, 1993 — С. 15

Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — Львів: Світ, 1991. — 576 с.

Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 2 — ХХ століття: Навч.
посібник / Мельник Л.Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. — К.:
Либідь, 1992.

Наумов С. Братство тарасівців // Укр. істор. Журнал — 1999 — №5 — С.38

Наумов С. Братство тарасівців // Укр. істор. Журнал — 1999 — №5 — С.41

Рибалка І. Історія України. Частина 2: Від початку ХІХ ст. до лютого
1917 р.- Харків, 1997 .- С. 304.

Партии России и Украины: краткий исторический справочник. — Донецк:
ДонГУ, 1991. — 230 с.

Похожие записи