.

Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Російської імперії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5588
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі
Російської імперії

На початку XIX ст. українські землі , які входили до Росії, були
повністю інтегровані у політичну та економічну систему імперії, тут було
встановлено російський адміністративно-територіальний поділ на губернії
і повіти.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад
феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в
розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних
відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури.
Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського
господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в
сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у
промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку
фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка
забезпечувала 80 % виробництва цукру в Росії. Особлива роль у цьому
належала сім’ї промисловців-цукрозаводчиків Симиренків. У 1843 р. Платон
Симиренко побудував у селі Ташлик під Смілою перший в Російській імперії
паровий пісково-рафінадний завод на повній закордонній технології. В
1848 р. він спорудив у Млієві цукрозавод-гігант і машинобудівні
підприємства, які випускали не лише технологічне обладнання для
цукроварень та сільськогосподарські машини, але й на яких побудували два
перших металевих пароплави, які і в роки шовіністичного свавілля не
побоялись назвати „Українець“ та „Ярослав“. Друге місце належало
суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова,
металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси
поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на
сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня
торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт
складав 60 % загальноросійського. Торговельні зв’язки підтримувалися з
Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення
капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя,
посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського
протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити
оброк, непокора властям, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у
Таврію. За неповними даними, протягом 1797–1825 рр. в Україні сталося
104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і
містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося
заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р.
неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На
початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило
декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати
поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з
повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій
третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та
Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою.
Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав
звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом
вона тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на
10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв’язку
з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 рр. та під впливом
революційних подій 1848 р. в Європі.

Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений
був вдатися до проведення косметичних реформ. 19 лютого 1861 р.
маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права.
Це був початок аграрної реформи в Росії, її перший етап.

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків.
Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися
промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани,
купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й
нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом.
Отримали вони й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не
простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж
попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні
були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей
вони мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками
одержану позику протягом 49 років. Отож, селянин потрапляв у залежність
і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали
поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для
переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво
змінювалася система взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик
позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав
справу не з окремим селянином, а з усім „миром”, тобто з селом.
Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління:
сільські громади, об’єднані у волості, та кругова порука за сплату
податків.

Другим етапом аграрної реформи стало прийняття у 1866 р. закону про
державних селян, які в Україні складали понад третину всього селянства.
У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки, що були в їх
користуванні до реформи, але не більше 8 десятин у малоземельних
губерніях і 15 – у багатоземельних. У більшості українських губерній
земельні наділи державних селян були вдвічі більші від середнього наділу
кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш
сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи
степової України, які мали великі наділи і користувалися низкою
економічних пільг, що дозволяло їм утримувати господарства фермерського
типу.

З 1906 по 1911 р. з ініціативи голови Ради Міністрів Росії П. Столипіна
здійснювався третій етап аграрної реформи. Вона передбачала:

– знищення общинного землекористування і перетворення селян на
індивідуальних власників землі – фермерів;

– ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом
переселення селян у східні райони Росії;

– заснування т. зв. іпотеки, селянських поземельних банків, в яких
селяни під заставу землі могли брати кредити для облаштування
господарства.

В Україні ця реформа мала найбільший успіх – з общини вийшла майже
половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на
селі. Україна дала і найбільшу кількість переселенців до Сибіру і на
Далекий Схід (близько 1 млн. осіб).

Отже, аграрна реформа, незважаючи на її половинчастість і недосконалість
сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, зростанню
продуктивності сільськогосподарського виробництва. Зросли посівні площі,
валовий збір зерна, товарність сільського господарства.

Зміни в економічному житті поставили на порядок денний реформування
адміністративно-політичного управління, зокрема місцевого
самоврядування.

У 1864 р. були створені виборні органи влади у масштабах губерній та
повітів – земські установи. Вони займалися питаннями господарського та
культурного характеру, в тому числі будівництва шляхів місцевого
значення, охорони здоров’я, освіти тощо. Земства були не тільки
виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представники
дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств
здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право „вето”
на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування
виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового
цензу.

У 1870 р. здійснюється перехід і до міського самоврядування. В містах
України створюються міські думи, компетенція яких була аналогічною
компетенції земств. Вибори до них проводились лише власниками нерухомого
майна, що сплачували податки. дума обирала виконавчий орган – міську
управу, яку очолював голова.

Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864
р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів
призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався
загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. Суди стали
відкритими. На судові засідання допускалися представники преси й
публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував
прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька
судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для
розгляду особливо важливих справ створено Верховний кримінальний суд.

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі
університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої
автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення,
виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих
відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися
недільними.

Важливе значення мала військова реформа 1874 р., за якою
запроваджувалася загальна військова повинність, починаючи з 21-річного
віку. Замість 25 років рекрутської служби перебування в армії і на флоті
скорочувалось до 6-7 років. Для осіб з освітою встановлювались менші
строки служби. Вводились правила звільнення від військової повинності
(відстрочки). Реформуванню підлягала й організація та побудова армії.
Уся територія імперії поділялась на військові округи. Українські землі
увійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим
господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів.
Було створено Державний банк і мережу приватних банків.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60–70-х років XIX
ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та
непослідовність, вони прискорили перебудову життя Російської імперії на
нових капіталістичних засадах, у т. ч. й на Україні.

Реформи 60–70-х років ХIХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку
економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії.
Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на
принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських
земель. В Україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в
1900 р. – 5301 промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався
залізничний транспорт. Протягом 1866–1879 рр. в Україні було прокладено
4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в
основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у
господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в
Україні становила одну п’яту всієї залізничної мережі Росії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало
зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України
стала Одеса, яку в другій половині XIX ст. навіть називали „пшеничним
містом”, бо саме через неї тоді експортувалася значна частина
загальноросійського виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої
ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої
промисловості: кам’яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом
1861– 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн. до
672 млн. пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського
видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у
Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн. до 210 млн. пудів). Уже тоді
Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У 80–90-х
роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17
великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж
виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в
Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад,
з 1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького,
англійського та американського капіталу в гірничій промисловості України
було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн. крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося сільське господарство
України. З 1863 по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6
млн. десятин приватних земель. Характерно, що землю купували не тільки
поміщики-дворяни, а й представники інших соціальних верств – купців,
духовенства, міщан та селян. Значна частина поміщицьких земель була
продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 р. придбали її близько 4,5
мли десятин, збільшивши своє землеволодіння вчетверо. В сільському
господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь
України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні
губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні –
зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери
суспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між
міським і сільським населенням тощо.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося
досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали
Донбас та Придніпров’я. Виникли нові промислові міста – Юзівка,
пролетаризувалися старі – Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь,
Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої
долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного
капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На
півдні України виникали значні промислові об’єднання, пов’язані з
розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного,
рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у
фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків.
Швидкими темпами формувався новий клас – буржуазія. З’являлися відомі
далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них – Михайло
Терещенко – не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш
важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і
промисловцем, а й виділяв чималі кошти па розвиток української культури.
І в цьому плані він не був одиноким.

Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості по
переробці сільськогосподарської продукції – цукрова, винокурна,
мукомельна. На кін. XIX ст. Україна давала 85% загальноросійського
виробництва цукру.

Йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала
понад 100 тис. жителів, то на кін. XIX ст. було вже чотири великих
міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.),
Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35 % усього
міського населення України.

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало
сільське господарство.

Перехід на капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню
сільськогосподарського виробництва. На кін. XIX ст. Україна давала 43 %
світового врожаю ячменю, 20 % – пшениці, 10 % – кукурудзи. Але в самій
Україні, яка мала статус „європейської житниці”, українець в середньому
споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих
аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її
розвиток мав ряд особливостей:

– по-перше, лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію,
а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії.
Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську
сировину – низькими (див. табл. 3);

– по-друге, розвиток української економіки базувався не на місцевому
національному капіталі, а капіталі, що надходив ззовні – з-за кордону і
з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася. Україна
позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам
іноземного капіталу.

Суспільно-політичні рухи в Україні: декабристи, Кирило-Мефодіївське
братство

На початку XIX ст. оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів
якого були масонські ложі – у Києві („З’єднані слов’яни”) та в Полтаві
(„Любов до істини”), а також декабристський рух.

Основними причинами його виникнення були: вплив прогресивних
європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися
після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною
частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча
відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та
розвиненими країнами Європи; посилення реакції царизму після війни
1812–1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне
повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні,
відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні
політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію
самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було „Малоросійське
товариство”, створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же
можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було
пов’язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії.
Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений
„Союз порятунку”, а у 1818 р. в Москві – „Союз благоденства”. Їхні
програми передбачали впровадження конституційно-представницького
правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом
військового перевороту. Членами цих організацій були брати
Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на
службі багато опозиційно налаштованих офіцерів – членів таємних
товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто
стає центром зустрічей членів „Союзу благоденства”. Через три роки
декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки –
Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з
центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П.
Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в
Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам’янська на
чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з С.
Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради
членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях
тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш
радикально, друге – більш помірковано. Члени Північного товариства
обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням
конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав
політичний трактат „Руська правда”, в якому докладно визначив програму
дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії
мають об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним
парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед
законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі
вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється
цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація –
Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якого були брати Борисови. У
1825 р. воно об’єдналося з Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов’язаною зі смертю Олександра І,
вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно
підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки,
чіткого розуміння мети повстання з боку солдат і населення – все це
призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло
вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було
заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну
запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом
підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили
прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ
почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19
офіцерів. Був складений „Православний катехізис” із закликом до народу
повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати
кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву,
щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже
прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено
С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900
солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них
засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання – К.
Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та
П. Пестеля – було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж
полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом
та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух
практично не виходив за межі російської державності, російського
менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до
„корінного російського народу”.

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити,
що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність
та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти
царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з
них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями
Товариства об’єднаних слов’ян, інших політичних об’єднань в Україні тієї
доби, справляли свій вплив на формування та розвиток українського
визвольного руху.

Першою політичною організацією на Україні було Кирило-Мефодіївське
братство, засноване в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного
істориком, ад’юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим,
були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії
генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.
Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі
вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов’янського
єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих
слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861 рр.) – видатний український поет,
художник, мислитель, загальновизнаний лідер національного відродження.
Народився в с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака. Згодом
сім’я переїхала до сусіднього села Кирилівка (тепер Шевченкове), де
минуло дитинство поета. Змалку Шевченко наймитував і вчився грамоти у
місцевого дяка. З 1820 р. служив „козачком” у поміщика Енгельгарда. 1832
р. Шевченко був відданий в науку до художника В. Ширяєва в Петербурзі, в
1838 р. викуплений з кріпацтва і прийнятий до Петербурзької Академії
мистецтв, де став учнем знаменитого російського художника К. Брюлова.
1845 р., закінчивши Академію, здобув звання „некласного вільного
художника”. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій
комісії для розгляду давніх актів, багато подорожував Україною. Побував
і на Тернопільщині, де в Кременці і Почаєві написав кілька картин, а
також описав у своїх творах місцеві краєвиди. Тяжкі картини
національного и соціального гніту, які побачив Шевченко в тогочасній
Україні, пробудили в нього гострий протест проти іноземного панування та
кріпацтва, які знайшли яскраве відображення в поемах „Сон” (1844),
„Єретик”, „Великий льох”, „Кавказ”, „І мертвим і живим…” (1845) та
знаменитому „Заповіті”, покладеному на музику Г. Гладким. Ці та інші
твори Шевченка вправляли значний вплив на формування національної
свідомості народних мас, кликали їх до боротьби за волю. У 1846 р.
вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило.
Після розгрому товариства в 1847 р. Шевченка було заарештовано. За
вірші, в яких поет закликав до повстання й повалення самодержавства,
його було заслано на 10 років рядовим солдатом малозаселені Оренбурзькі
степи. В 1857 р. звільнено з заслання. Помер Шевченко у своїй майстерні
в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до
Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у
„Книзі буття українського народу” та „Статуті Кирило-Мефодіївського
братства”. Братчики вірили в те, що прийде час, коли „вся слов’янщина
встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа”. Ставилося за
мету об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію, в якій кожний
народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ
мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася
програма Товариства об’єднаних слов’ян. Новою тут була ідея месіанізму
українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за
Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов’янські народи.
Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети.
Більшість схилялася до шляху реформ і „м’яких” методів. Меншість,
насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися
члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.
Костомарова це були єдність і братерство слов’ян. Т. Шевченко ж палко
обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента
Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.
Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія
нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України
нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й
соціальне визволення українського народу, возз’єднання його в єдиній
соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо,
конфедерації слов’янських країн.

Після розгрому першої української організації політичного спрямування –
Кирило-Мефодіївського братства – в Україні впродовж багатьох років не
вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте
провідні діячі цього братства – М. Костомаров, В. Білозерський, П.
Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з’їхалися до
Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили т.
зв. „Громаду”. Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження
самобутності української нації, захист її від русифікації та
полонізації. Коштом заможних українців – В. Тарнавського і Г. Галагана у
Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав
виходити перший у царській Росії український часопис – „Основа”, що
опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т.
Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних
шкіл для неписьменних. Побачили світ „Буквар южноруський” Т.Шевченка,
„Граматика” П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ
козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку,
символізували прагнення українських мас.

Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади,
недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на
Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст.
він був відомий під назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви
українського національного руху. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.
Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових,
релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською „говіркою”
дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені.
Припинив своє існування часопис „Основа”.

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського
національного руху. Лише на початку 70-х років, унаслідок деякого
послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу
громад, створивши „Стару громаду”. Придбавши російськомовну газету
„Киевский телеграф”, члени громади перетворюють її на свій друкований
орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали
використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис „Правда”. Важливою
подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського
географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду
посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив
публікацію українських книжок, використання української мови, викладання
її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські
заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні
1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість
культурницької діяльності в умовах самодержавства.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX
ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською
за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в
українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального
та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування,
заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї,
насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про
визволення української нації.

Рекомендована література

Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1867–1914. Поляки в соціоетнічних
конфліктах. – К., 1998.

Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині
кінця ХIХ – початку ХХ століття. Довідник. – К., 1996.

Головченко В. Від „Самостійної України” до Союзу визволення України:
нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ століття. –
Харків, 1996.

Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990.

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
ХIХ–ХХ століття. – К., 1996.

Євселевський Л. І., Фарина С. Я. „Просвіта” в Наддніпрянській Україні.
Історичний нарис. – К., 1993.

Калугін Ю. Декабристи в Україні. – К., 1971.

Кондратюк К. Нариси історії українського національного руху ХIХ ст.
–Тернопіль, 1993.

Кармазін М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець
ХIХ – початок ХХ століття). – К., 1998.

Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху
(ХIХ ст. – 1939). – Івано-Франківськ , 1993.

Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К., 1990.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020