Реферат на тему:

Політична криза в лавах російських есерів наприкінці Української
національно-демократичної революції

У 1919-1920 рр. відбувається падіння політичного впливу російських
есерів в Україні через відсутність чіткого плану дій, хитання між
різними воюючими таборами, бажання якнайкраще пристосуватись до
політичної ситуації.

Зростання загрози з боку денікінщини та іншої білої контрреволюції,
створило певний вплив на позиції партії есерів. Наприкінці 1918р. – на
початку 1919р. партія російських есерів почала розглядати питання про
зміну своїх взаємовідносин із буржуазними партіями і визнавала
неприпустимість збройної боротьби з радянською владою.

Це основне положення „нової” тактики партії дістало найбільш нового
виразу в рішеннях дев‘ятої наради партії есерів, яка відбулася 18 – 20
червня 1919р. в Москві. В прийнятій значною більшістю голосів резолюції
говорилося, що нарада „підтримує рішення зупинити збройну боротьбу проти
більшовицької влади і замінити її звичайною політичною боротьбою”.
Нарада дозволила, але вказувала, що неможливо злити свою боротьбу проти
білої контрреволюції з боротьбою більшовицької влади [5, арк. 52].

Але праві есери Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси не тільки
ігнорували рішення ЦК, а навіть проводили свою власну лінію, підтримуючи
денікінців. У зв’язку з цим, Всеукраїнський комітет есерів уже на
початку вересня 1919р. прийняв спеціальне рішення про негайне виключення
з партії лідерів київських есерів Є. Рябцева, П. Нєзлобіна, К.Загірного
і М. Львова за підтримку денікінців, а київську міську організацію
есерів, яка намагалася захистити своїх ватажків і не виконувала рішення
Всеукраїнського комітету – розпустити й створити нову організацію, яка
буде проводити загальнопартійну лінію ЦК і Всеукраїнського комітету
партії есерів [4, арк. 45; 6, арк. 17, 34].

Уже 12 вересня 1919р. Всеукраїнський комітет партії есерів розіслав у
всі місцеві комітети „циркулярний лист”, у якому в категоричній формі
заборонялося вступати у Добровольчу армію або підтримувати її, а якщо
член партії попав під примусову мобілізацію, то повинен проводити в
армії свою революційно-партійну роботу. ЦК закликав усіх місцевих есерів
підійматися на боротьбу з білою контрреволюцією, вступати до її лав
Червоної Армії, співпрацювати з більшовиками, підтримувати радянську
владу [6, арк. 15-16].

Політику підтримки радянської влади проводили організації російських
есерів Херсона і Миколаєва. Вони виступали за встановлення федерації
України і Росії з подальшим об’єднанням у єдине ціле обох держав [7,
арк. 140, 147, 150]. Разом з тим. есери Катеринослава стояли на правих
позиціях, не бажаючи йти на компроміс з більшовиками. Замість гасла
радянської влади есери, як і раніше, висували гасло Установчих зборів
[6, арк. 46, 47].

В цілому, захоплення денікінцями України прискорило процес розшарування
серед есерів Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси та інших міст на
правих, які підтримували білогвардійців, та нових лівих, які, навпаки,
закликали до рішучої боротьби з білою контрреволюцією всіх есерів,
робітників та селян.

Багато есерів перейшли до рядів партії більшовиків. Згідно з даними
проведеного у 1922р. Всеукраїнського перепису членів РКП(б), в Україні у
лавах КП(б)У перебувало тоді 1480 осіб колишніх есерів [1, с. 44].

Наприкінці листопада – на початку грудня 1919 р. ЦК партії російських
соціалістів – революціонерів надіслав інструкцію до всіх організацій
партії, в якій говорилося, що „партія повинна зайняти різко ворожу
позицію як по відношенню до дій А.Денікіна, так само і по відношенню до
сепаратистсько-самостійницьких планів С.Петлюри” [2, с. 521].
„Українське самостійництво” есери визнавали „найменшим злом” у
порівнянні з денікінщиною: „Там, де проти денікінщини прапор повстання
підіймають українські націоналісти, тактика наша повинна висловлюватись
формулою „Окремо йти, разом бити” [2, с. 534]. Тому есери не заважали
Директорії боротися з білою владою, але й не допомагали.

Праві есери еволюціонували вправо, активно підтримували денікінців,
пристосовувалися до нової влади. Ліві створювали нові революційні,
прокомуністичні партії, течії, і тісно співробітничали з більшовиками.

12 грудня 1919р. Червона армія звільнила Харків, 16 грудня — столицю
Київ, а 7 лютого зайняла Одесу. Майже вся Україна була звільнена від
денікінців і тепер остаточно й надовго встановилася радянська влада —
влада більшовиків. Враховуючи попередні недоліки, які заважали
встановити тверду владу, більшовики переглянули свою політику в Україні.
Вона мала на меті надати радянський владі в Україні українського
забарвлення [3, с. 462-463].

Після розгрому білогвардійців і остаточного утвердження радянської влади
в Україні партійний диктат набув всеохоплюючого характеру. В Україні ще
діяла організація російських правих есерів. Однак російські соціалісти
скомпрометували себе співробітництвом з денікінцями, що для того часу
було, за думкою всіх революціонерів, самим страшним злочином.

Більшовики України проводили політику жорстоких репресій з значним
посиленням ідейно – політичної боротьби проти російських есерів як
центральної течії, так і правого крила. ЦК КП(б)У не бачив, як і
раніше, суттєвої різниці між течіями есерів. Не враховувалося також, що
серед есерів вже з середини 1919р. значно посилилося ліве крило, яке
почало підтримувати більшовиків, радянську владу.

Есери продовжували проводити політику „третьої сили”, підтримуючи
радянську владу, вони виступали під своїми, а не більшовицькими
прапорами. Прихід до влади більшовиків есери, взагалі, зустріли,
нерадісно: „Третій прихід більшовицької влади, ознаменований, перш за
все, урочистою заявою, що помилка минулого часу повторюватись більше не
буде… В дійсності ж сутність більшовицької влади ні в якій мірі не
змінилася… Більшовики в Україні владу зможуть утримати шляхом залізної
політики, в іншому випадку вони не зможуть використати українські землі
в своїх інтересах…” [6, арк. 83].

У цілому в есерівських організаціях в Україні панував розбрід, вони
розпадалися на лівих і правих, невпинно скорочувалась їх чисельність.

Спираючись на довіру і підтримку робітничих мас, більшовики України
наносили рішучі удари по есерам. Так, в серпні – вересні 1920р., коли
планувалося провести чергову Всеукраїнську нараду есерів, українські
чекісти заарештували всіх її посланців. Хвиля арештів серед есерів
прокотилася і по іншим містам України. Безумовно, репресії значно
послабили лави російських соціалістичних партій, але їх діяльність в
Україні продовжувалась ще кілька років. Процес ліквідації есерівських
організацій в Україні остаточно завершився в 1923р.

Російські есери сподівалися на співпрацю з новою українською
соціалістичною владою, але політичні розрахунки есерів на союз з
українськими соціалістами не виправдались. Стосунки есерів з Директорією
взагалі не склалися і були непослідовні: спочатку російські соціалісти
зайняли до неї спостережено-очікувальну, а потім і ворожу, позицію.
Шовіністична політика прибічників С.Петлюри швидко дискредитувала
Директорію в очах національних меншин, а її невизначена політична
програма, дрібнобуржуазна, на погляд російських соціалістів, соціальна
база цієї влади, обмежене виборче право — усе це не сприяло порозумінню
сторін. Після другого встановлення радянської влади в Україні головною
проблемою для російських есерів стали стосунки з більшовицькою владою,
тим більше, що власних сил на реалізацію своєї програми вони не мали.
Головні надії на майбутнє України російські соціалісти пов’язували з
„демократизацією” радянської влади.

Денікінська окупація подіяла на есерів в Україні як деморалізуючий
фактор. Праві есери, вважаючи що ця влада встановилася назавжди,
пристосовувалися до неї і активно співробітничали з денікінцями. Ліві
соціалісти відразу висловили своє негативне ставлення до А.Денікіна та
його політики, засудивши своїх правих товаришів по партії за
співробітництво з окупантами. Значна частина лівих есерів і меншовиків
виступила у підтримку радянської влади, але не заважала Директорії
боротися з білою владою, дотримуючись тактики „окремо йти, разом бити”.

Останнє встановлення радянської влади наприкінці 1919 — на початку
1920 рр. передало до рук більшовиків усі важелі тиску на російських
есерів, які не могли протистояти більшовикам ні в політичному, ні в
ідейному впливі. Визнавши радянську владу, російські есери лише „умовно”
підтримували її, прагнучи „демократизувати”. Це призвело до репресій з
боку більшовицького уряду, який незабаром остаточно ліквідував
загальноросійські організації есерів і меншовиків в Україні, залучивши
до себе лівих та репресувавши всіх правих.

Література:

1.     Всеросийская перепись членов РКП. Итоги переписи 1922г. на
Украине. – Х.: Изд-во ЦК РКП(б), 1922. – 162 с.

2.     Партия социалистов-революционеров после Октябрьского переворота
1917г.: Документы из архива П.С.-Р. – Amsterdam, 1989. – 541 с.

3.     Рафес М. Очерки по истории „Бунда”. – М.: Госиздат, 1923. – 440
с.

4. Російський центр збереження і вивчення документів новітньої
історії

(РЦЗВДНІ) м. Москва. — Звернення, циркулярні листи, повідомлення,

бюлетені ЦК партії есерів до всіх організацій партії. –Ф. 274. – Оп.
1. Од.зб.2.

– 48 арк.

5. Протокольні записи засідань ЦК соціалістів-революціонерів. – РЦЗВДНІ.

Ф. 274. – Оп. 1. – Од. зб. 7. – 56 арк.

6. Резолюції, листи та інші матеріали Всеукраїнського комітету партії
есерів з

питань поточної партійної роботи; звіти про роботу, резолюції по
поточному

моменту Київської та ін. українських організацій партії есерів. 23
квітня 1918

– червень 1920 рр. – РЦЗВДНІ. – Ф. 274. – Оп. 1. – Од. зб. 19. – 161
арк.

7. Резолюції, листи та інші матеріали Всеукраїнського комітету партії
есерів з

питань поточної партійної роботи; звіти про роботу, резолюції по
поточному

моменту Київської та ін. українських організацій партії есерів. 23
квітня

1918 – червень 1920 рр. – РЦЗВДНІ. – Ф. 274. – Оп. 1. – Од. зб. 19.
– 161 арк.

 

Похожие записи