Контрольна робота №13

Переяславська угода 1654 р. “Березневі статті”. Їх роль в історичній
долі українського народу. Правда і домисли.

Українізація – причини і наслідки.

Переяславська рада.

На початку визвольної війни Б. Хмельницький шукав союзників, ведучи
активні дипломатичні зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією. Особливу
надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Коли
наприкінці 1648 р. Гетьман урочисто в’їхав до Києва, він зустрівся з
вищим православним духовенством. Учасники наради дійшли висновку, що
необхідно звернутися до московського царя з проханням надати військову
та дипломатичну допомогу. Гетьман просив московського патріарха Паїсія,
який їхав через Київ до Москви, сприяти успіхові в переговорах з царем.
З Пасієм відрядили до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

Однак, незважаючи на велике бажання Московії взяти реванш над Польщею за
втрати земель після Деулінського перемир’я (1654) і Поляновського миру
(1632), вона не наважилась порушити мирний договір, хоя і контактів з Б.
Хмельницьким царський уряд не поривав. Для вивчення ситуації на Україні
з Москви було відряджено посольство Григорія Унковського.

Обмін посольствами тривав протягом усього періоду визвольної війни. Не
йдучи на рішучий розрив із Польщею і не надаючи військової допомоги Б.
Хмельницькому, царський уряд все ж відвів свого війська від кордонів з
Україною і дозволив купцям продавати хліб в Україні в період неврожаю та
почав дипломатичний тиск на польський уряд.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе
успішно воювати з сильнішою державою, московський цар Олексій Михайлович
погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1
жовтня 1653 р. у Москві був скликаний земський собор із широким
представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору
висловились за таке рішення: ”Гетьмана Богдана Хмельницького і все
Військо Запорізьке з містами і землями прийняти”. До України спорядили
велике посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим.

Стольники Р. Стрешнєв і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в
Україну для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б.
Хмельницького по рішення Земського собору й вияснили, яке місто обере
отаман для офіційної зустрічі делегації. Гетьман обрав Переяслав, не
розорене війною місто на лівому березі Дніпра, де була фортеця і запаси
зброї, де полковником був його майбутній зять Павло Терея.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на
нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у
Чигирині на похоронах сина Тимоша, який загинув під час походу в
Молдавію. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж й
прибула генеральна старшина.

Відбулися перші переговори між гетьманом і старшиною і посольством.
Посли пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б.
Хмельницького з козацькою генеральною старшиною та полковниками, потім
оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську раду і на
завершення прийняти присягу в церкві від гетьмана і старшини. А вже
затим їхати в українські міста й села для прийняття присяги іншими
жителями.

Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і
зібрати генеральну раду. Посли на ній були відсутні. Б . Хмельницький
виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України,
виснаженої шестирічною війною. Він вказав на можливих союзників, готових
узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу
віддали православному цареві. Всі учасники генеральної ради були
одностайні: “Волим під царя московського православного”.

Гетьман і старшина відправились до “польського дому”, де відбувалася їх
аудієнція з посольством В. Бутурліна. Посли вручили гетьману царську
грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана
Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и
будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім глави
делегацій обмінялися делегаціями.

Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й
старшини в Успенській соборній церкві. Однак між сторонами виникла
неузгодженість: хто кому має присягати? Б. Хмельни-

цький із козаками готовий був присягати на вірність цареві, але ставив
вимогу, щоб посли також присягнули від імені царя, що цар не порушить
прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності.

Однак В. Бутулін від присяги категорично відмовився, посилаючись на
традиції московської держави, в якій присягали тільки піддані. Після
кількох запевнянь В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме і захищатиме
Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою
односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під
удар червоного наступу польських військ.

Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в
Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього
284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі
представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б.
Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники
Йосип Глух та Іван Богун.

Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду
відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан,
селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки,
міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С.
Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та
Кропив’янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка.

Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних
гарантій та зобов’язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі
Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився
дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати
послів до Москви “бити чолом “ про свої “прав і вольності”. Таким
чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних
документів не підписано.

Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії
та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником
Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори
тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало
проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах,
параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і
печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з
представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію
проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені
царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська
Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний
козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність
Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.

Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три
назви: “Березневі статті”, “Московські статті”, “Статті Богдана
Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII
ст. Найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір
водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався
державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак
не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала
зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в
Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в
договірних документах.

Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його,
московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони
явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його
настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до
скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей
договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка
почалася насамперед про форму “договору”. Річ в тому, що в оригіналі
договір, складений у березні 1654 р. У Москві в 11 пунктах, не зберігся,
і довший час за цей, оригінальний текст вважали статті в 14 пунктах,
які при переговорах у 1659 р. кн. Трубецького з Ю. Хмельницьким були
запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому як “статті Богдана
Хмельницького” Московський вчений Г. Карпов що перший звернув увагу на
це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському
архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статей, а в
закінченому вигляді сам текст договору 1654 р. в 14 статтях був
збереженний Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по
його смерті в 1659 р. (“Переговоры о соединеніи Малороссіи сь Великой
Россіей”, 1871). Але інший московський архівіст П. Шафранов довів, що
статті нібито 1654 р, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмельницькому в
1659 р. при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим
у московських канцеляріях. За справжні ж “статті Б.Хмельницького ” можна
вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці(“О
статях Б.Хмельнцкаго”,1889 р.). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б.
Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський, М.
Петровський.

Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 р. і
його історично-юридична кваліфікація .Відомий російський історик
державного права В. Сергєєвич уважав договір 1654 за персональну унію,
себто об’єднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха,
на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1336 р., і що це
об’єднання мусило існувати доти, поки існуватиме династія Олексія
Михайловича. До погляду Сергеєвича прилучився й другий російский
історик державного права А.Філіпов. Натомість професор Н. Дяконов убачав
у договорі 1954 р. випадок “реальної” унії коли дві держави зливаються
в одну, дістаючи спільні вищі установи. Російські вчені: Н. Коркунов, В
Макотін й українські: М. Грушевський, М. Слабченсько вбачали в договорі
1654 р. ознаки васалітеру, тобто, що договір установив васальну
залежність України від Москви. Професор Б. Нольде вважав, що Україна
прилучилася до Москви на основі автономії. І Розенфельд бачив акт
неповної інкорпорації України Москвою. Професор В Матін у своїй
новішій праці “Переяславскый договорь 1654 г.” (1929) доводить, що на
основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність
України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав
окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не
виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над
Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в
сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна
постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися
вождем свого війська, заразом залишився зв’язаним присягою цареві
правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення,
збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу у своєму розпорядженні
підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна
підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д.
Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний
стан і зробилися нежиттєвими вже в часі їх затвердження. Професор А.
Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем “Малыя
Россіи” але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності
Україна за життя Б. Хмельницького була цілком незалежна від Московщини
держава. Тому професор Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини
можна назвати номінальною васальною залежністю.

В. Липинський виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом
України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз,
подібний до тих, які Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччиною.
Липинський підкреслює, що коли минула потреба для України в такому союзі
з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший
для українських інтересів. Липенський указує на те, що треба
емансипуватися від “переяславської легенди” , яку створила стара
історіографія, і твердив, що “ідеологічну правнодержавну суть
переяславської умови творила абсолютна й легальна емансипація від
Польської Речі Посполитої як у поняттях самих українців, так і в
поняттях сусідніх володарів”.

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала
Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі —
головно ті , що в її пунктах ні чого не говорилося про інтереси
селянської маси, переяславська умова мала в собі й “добрі зерна іменно
такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені
люди”. Він підкреслював, що “ як порівняти ті права, які вимовили собі
козаки у царя московського, з тим безправ”ям, яке було в царстві
московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був
більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, так
званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська
імперія”.

Та як б не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися
в наслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати
одного, що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли
суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну “ під високу царську
руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у
інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу
в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога
ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала
Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім
антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України.
З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію
московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію,
яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від
Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, —- так
робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду
уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з
Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

Українізація – причини і наслідки.

1920-і роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в
українській літературі.

Багато істориків називають цей період культурною революцією або часом
національного відродження України. Цей багатогранний спалах творчої
енергії став можливим завдяки тому, що зайняла насамперед збереження
політичної гегемонії та внутрішньою боротьбою за владу комуністична
партія ще не встигла підпорядкувати собі культурну діяльність. Поширення
українсько мовної освіти створило українській культурі таке широке
підґрунтя, якого вона давно не мала в Східній Україні. Вперше українська
культура могла розраховувати підтримки з боку держави, оскільки такий
важливий заклад, як Наркомат освіти (НКО) очолювали в цей час українські
патріоти Гринько, Шумовський та Скрипник.

Однак, головним поштовхом до відродження були наслідки Української
національної революції. Хоч для розвитку культури відчутної втратою
стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої
плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих
людей були аполітичними й вірили в ідею « мистецтво для мистецтва »,
інші належали до палких революціонерів, пов’язані з боротьбистами та
українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної
держави, то багато хто з них став шукати в розвитку культури
альтернативний засіб впровадження національної самобутності свого
народу.

В 1923 р. на XII з’їзді партії було покладено початок політиці
кооперації. Приймається рішення добитися, щоб у партію та державний
апарат ішли не росіяни, щоб службовці вивчали i користувалися
місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний i національний
розвиток наших народів. Український різновид цієї політики називався
українізацією.

Компанія українізації охопила всі галузі життя Радянської України.
Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського
режиму радянська влада приділяла велику увагу розвитку шкільництва.

Найбільш вражаючих ycпixiв було досягнуто в ліквідації неписьменності.
Під час революції письменними були близько 40% міського населення,
через 10 років — уже 70%. На селі протягом цього періоду письменність
зросла з 15 до понад 50%. Масова освітня компанія велася українською
мовою.

Рушійною силою українізації системи освіти став НКО на чолі з М.
Скрипником, який його очолював з 1927 по 1933 р. Він домігся того, що в
кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл
i 30% вищих учбових — закладів вели навчання виключно українською мовою.
97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Успіх цих заходів був тим більш вагомим, якщо врахувати труднощі, які
стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих учителів.
Програма українізації включала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис.
Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника на те, щоб спробувати
запросити кілька тисяч учителів з Галичині. Однак Москва дозвіл на це не
дала, можливо тому, що радянське керівництво лякала висока національна
свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша
проблема, що особливо гостро відчувалась у вищих навчальних закладах,
полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів
вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською» мовою. Однак,
навіть i у вузах українські студенти стали переважати. Швидка
українізація освіти сприяла зростанню настроїв національного оптимізму.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко
придушував царський режим i для якої перші роки радянської влади не були
сприятливими. У 1922 р. з ycix публікованих в Україні книжок лише 27%
виходили українською мовою, цією ж мовою виходили близько 10 газет,
журналів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина
книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 377 виходили рідною мовою.
Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих
частинах військового резерву в Україні — передусім внаслідок скарг
Скрипника на те, що Червона Армія с засобом русифікації. Існували навіть
плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці
проекти підтримали такі відомі військові діячі котрі не були українцями,
як М. Фрунзе та Й. Якір.

Свіжі настрої в розвитку української культури особливо виявилися в
літературі. Спроба створити пролетарську культуру в Росіян привела до
виникнення літературної організації «Пролеткульт», що спираляла на дві
корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити,
відкинувши традиції и зразки минулого, по-друге, утворенні цієї культури
повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста,
«Пролеткульт» не мав великого — впливу серед населення України. Однак
його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні
різноманітних літературних організацій.

В 1922 р. в Харкові під керівництвом С. Пилипенка з’явилася перша з
масових літературних організацій «Плуг». Заявивши, що для мас (а в
Україні це насамперед означало — для селян) треба створювати таку
літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу
письменницьких гуртків, які охопили понад 200 письменників i тисячі
початківців.

Через piк В. Еллан-Блакитний організовує літературну групу «Гарт», що
також прагнула працювати для створення пролетарської культури в Україні.
Проте члени «Гарт» сторонилися ідеї «масовості», побоюючись, що вона
призведе до знищення мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникли також невеликі групи
ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та
художників. Серед символістів най визначним був П. Тичина, футуристів
очолював М. Семенко.

М. Рильський та М. Зеров були провідними серед не класиків.

Оскільки марксистські та немарксистські групи друкували свої журнали, в
яких висловлювали власні погляди, то скрізь точилися гocтpi літературні
дискусії.

Коли в 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того року багато
його колишніх членів (серед них драматург М. Куліш, Л. Понг, Ю.
Яновський) утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» (Вільна
академія пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим. Стурбовані
тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український
провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським
письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони
закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової
культури, до незалежності української культури від Москви.

Противниками «Вапліте» були не лише прихильники «Плуга». 3 критикою її
виступило керівництво КП(б)У. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів
М. Хвильового. Для боротьби з поширенням буржуазно-соціалістичних ідей в
літературі в 1927 р. було утворено про радянську організацію ВУСПП
(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) i посилено контроль
компартії за літературною діяльністю.

Всього в Україні в 20-х роках діяло понад 40 літературно-художніх
організацій, була серед них організація, створена вихідцями із Західної
України, які емігрували на Наддніпрянщину, «Західна Україна». Перші
п’єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» Л. Курбас. У
новій тоді галузі кінематографії — світової слави зажив О. Довженко.

Крім літературно-художніх в середині 20-х poкiв в Україні існувало 16
різних добровільних товариств i організацій, які об’єднували людей за
інтересами, наприклад: «Техніка — масам», «Геть неписьменність», «Друзі
радіо» i ін

Експеримент i новаторство поширилися також i в освіті. Поставивши метою
збудувати новий соціально економічний устрій, радянський уряд сприяв
створенню нових типів шкіл i підходів у викладанні, що прискорило б
розрив із «буржуазним минулим». Радянська педагогія обстоювала
необхідність пов’язувати освіту з прищепленням людині комуністичних
цінностей ідеології. Тому згодом. у школах було запроваджено програми, в
яких особливе значення надавалося поєднанням праці й навчання
колективному навчанню й технічній освіті.

Водночас до ,другорядних було віднесено гуманітарні дисципліни и цілком.
заборонено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії
знаменитого педагога А. Макаренка, що вважав оточення вагоміше у
розвитку дитини, ніж спадковість.

Очевидним було те, що урядові вдалося зробити освіту доступною, ніж
будь-коли. Навчання у загальній семирічній школі, а також у
професійно-технічних i середніх учбових закладах було безплатним,
причому до нього широко заохочували дітей селян i робітників. Завдяки
цьому вже між 1923 i 1925 рр. чисельність школярів в Україні зросла із
1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-i роки виріс
із 24 до 57%. Однак, неписьменними ще лишалися мільйони дорослого
населення i понад 40% дітей шкільного віку. Тому в 30-i роки робота по
лікнепу продовжувалось. До Великої Вітчизняної війни вона не була
закінчена.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети були реорганізовані
в численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного,
технічного, агрономічного, педагогічного профілю, які готували
спеціалістів вищої кваліфікації. Хоч за навчання в більшості цих
інститутів треба було платите дітей бідних селян i робітників, що
становили більшість студентів, всі оплати звільняли. Наприкінці 20-х
років в інститутах України навчалось майже 40 тис. студентів, з них
українці становили 53%, росіяни — 20%, євреї -22%.

1920-i роки стали періодом відродження науки в Україні. Прагнучи
продемонструвати свою прогресивність, радянський уряд сприяв розвиткові
науки. У 1919 р. він не лише кооптував створену в Києві урядом
Скоропадського Академію наук, а й навіть оголосив її своїм дітищем. Під
впливом цих змін, повертається на Україну патpiapx української науки М.
Грушевський так само зробили й багато інших учених, які проживали за
кордоном чи в Західній Україні.

Першим президентом Академії став славетний вчений В. Вернадський, дуже
багато зробили для її розвитку С. Єфремов, А. Кримський.

Великим досягненням України в 20-х роках першої половини 30-х poків був
розвиток культури національних меншостей, які населяли республіку. Тут
особлива заслуга НКО України на чолі з Скрипником. 3 1924 до 1939. років
працювала в республіці національна комісія по справах неписьменності.
Результатом її роботи зусиль уряду України було створення 12
національних районів: німецький, болгарський, польський, 600
національних сільрад, з них 167 російських, 153 німецьких, 115
польських, 86 єврейських i ін.

Вже в 1931 р. із 380 районів України 25 були національними, на території
яких працювали 995 національних сільрад де діловодство велось рідною
мовою.

В 1925 р. на Україні працювало 255 польських шкіл, 324 єврейських 53
єврейських робітничих клубів, 12 польських, 6 латинських, 56 німецьких
будинків культури, 16 німецьких хат-читалень i т.д.

Все це були позитивні результати українського відродження 20-х років.
Однак, це було лише домінуючою тенденцією, а не загальнодержавною. Вже з
самого початку 20-х років старі методи насилля i адміністрування часів
воєнного комунізму поступово починають відроджуватись в Україні i в
кінці 20-х років проходить різкий поворот в житті республіки. Період
відносної децентралізації в культурі, свободи думки та творчості
завершується. Поступово проходить злиття культур, уніфікація освіти,
зниження рівня системи освіти національних меншостей. Цей поворот
остаточно завершився в 1933 р., коли населенню України було зламано
національний хребет не тільки фізично з допомогою голоду, але й пройшов
злом духовний.

В ocвiтi вводиться єдиноначалля, єдині підручники, навчальні програми.
Уніфікується наука, в ЦК КП(б)У створюється спеціальний відділ культури
i пропаганди, який бере в свої руки все духовне життя країни. В 1933 р.
в ЦК КП(б)У та обкомах партії створюються відділи шкіл. В 1934 р. були
ліквідовані вci письменницькі організації, створюється єдина спілка
письменників, панівним літературним методом зображення дійсності стає
«соціалістичний реалізм».

Враховуючи те, що ставлення до українізації серед комуністів у значній
мірі було ворожим i зневажливим, швидко відбувається процес її
згортання. Це i не дивно, адже в 1926 р. лише 37% працівників
партапарату були українцями, з них лише 29% добре володіли рідною мовою.

В ході розкуркулювання зі шкіл було вигнано тисячі i тисячі дітей
«куркулів», дітей священиків. Розпочалось варварське руйнування пам’яток
минулого: в 30-і роки було зруйновано в Києві Михайлівський Злотоверхий
собор (XII століття) церкву Богородиці Пирогощі (ХІІ ст.), Нікольський
військовий собор (XVII ст.) ін. Розпочалась нічим не оправдана
антирелігійна боротьба. Особливо ці процеси набули масового розмаху в
час насильницької колективізації.

«Саморозпустилась» Українська Автокефальна Православна Церква, її
ієрархи на чолі з митрополитом по звинуваченню в співучасті по справі
«Спілки Визволення України» були репресовані. Якщо за 1924 — 29 рр. в
Україні закрито 364 молитовні будинки, то протягом тільки
листопада-грудня 1929 р. — січня 1930 р. — 202. На 1936 р. в Україні
припинили свою роботу 78—80% наявних церков. Після 1935 р, в Києві,
зокрема, залишилось лише 2 невеликі церкви.

Механізм репресій, який роздавив Україну, пройшовся по працівниках
культури найважче. В республіці було репресовано 40% вчителів що
становить коло 56 тис. чоловік. Деякі педагоги доведені до відчаю трав
лею та цькуванням закінчували життя самогубством. Був відсунутий від
роботи А. Макаренко за свою «ідеологічно шкідливу» педагогічну теорію.

Були організовані публічні масові політичні процеси над інтелігенцією
України з метою зламати їx, залякати i по слушно поставити на службу
новому режиму. Перший такий показовий процес був інсценований у Києві в
1921 р. по справі ЦК Української партії есерів, в основному судили тут
інтелігенцію потім в 1926 р.- суд в Києві над меншовиками, де також
судили інтелігенцію. Після цього майже щорічно (як за планом)
проводились такі акції. Деяку частину українських літераторів i митців
«пожаліли» i вислали за кордон. Так протягом вересня-грудня 1922 р.
було відправлено з України 300 чол., в 1923 р. — на Північ випровадили
на переселення ще 70 чол.

Найбільшим грандіозним політичним процесом над українською інтелігенцією
був процес по справі «Спілки визволення України», де було осуджено 45
чол. на чолі з віце-президентом АН України С, Єфремовим, 20 з них були
священиками, або їхніми дітьми.

По cпpaвi «Українського національного центру» був заарештований М.
Грушевський, потім його «помилували», відправили в Москву і (такий
прийом був застосований і до Довженка). Так на Україну відомий учений не
повернувся.

В 1934 р. в Києві проходив процес «Білогвардійського терористичного
центру», де були засуджені 37 чол., серед них відомі українські
письменники родини Крушельницьких, Г. Косинка, Фольківський, Влизько,
Буревій. В 1935 р. були арештовані М. Куліш, М. Зеров i iн. Всього
протягом 30-х років було арештовано біля 500 літераторів, художників,
інших митців, 150 із них загинули. Соловки були перетворені на «центр
української культури», сюди були відправлені відправлені, Вороний,
Плужник, Зеров, Ірчан, Яворський, художники Пилипенко, Калужницький,
скульптор Нищенко, актор Гладков та ін.

На жаль художня інтелігенція сама активно включалась у провокування
репресій, виспівування праці арештантів на Біломор-Каналі, майже вci
процеси зразу як по команді в газетах друкувались схвальні відгуки
відомих діячів культури України, виспівувались дифирамби «вождю народів»
Сталіну.

Інтелігенція була розгромлена, деградована, щоби вижити пристосовувалась
до страшних умов Сталінської дійсності. Вагомі здобутки в розвитку
української культури 20-х років були знищені, деякі з них (створення
національних культурно-освітніх закладів, національних вищих навчальних
закладів та ін.) втрачені. Дуже багато потрібно працювати новій
Українській державі, щоби зажили ці криваві рани 30-х років.

Похожие записи